Правдива Історія України
Історія України НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША
Т.Г.Шевченко

www.ukrainaforever.narod.ru

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТА ЛІНГВІСТИЧНІ НАРИСИ

Маловідомі матеріали Історії України.

сайт історія україниІсторія УкраїниІсторія України

*Так як стаття про гетьмана Мазепу здорова тут подаю короткий зміст статті:
* *Гетьман Іван мазепа та його Доба. Олександр Оглоблин., та передмову, а тут стаття Гетьман Мазепа у повному обсязі: *Гетьман Іван мазепа та його Доба. Олександр Оглоблин., стаття займає обсяг білше одного гігабайта.
*Національна, державна та військова символіка України

Історія України

Історія УкраїниДзюба Іван. Інтернаціоналізм  чи  русифікація.

*Пошуки держави Аратти. In search of Aratta.
*Город Аратта в шумерском эпосе. Абу Аль Хассан Махмуд Бакри Муса
*Давня Україна - вогнище людської цивілізації.
*КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ У ПУБЛІЦИСТИЦІ ІВАНА ФРАНКА.
*Зовнішній чинник та процес консолідації української нації.
*Фактори збереження національної ідентичності українців Франції.
*СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ.
*ТРИПІЛЬСЬКА ПРАІСТОРІЯ
*ОРІЙСЬКА ДУХОВНІСТЬ. ОРІЯНСТВО
*Україна та Росія 18-19 ст.очима іноземців
*УК-ОР-АЙ-АНУ...Прадавня Україна
*Князь Кий. Історія України в особах: Давньоруська держава.

*Пошуки прадавніх Русів.
*Термін "РУСЬ" - приклад оманливої схожості.
Історія УкраїниГлибини Нашої Пам'яті
Історія України"Русь" і "Україна".
Історія УкраїниІван Сірко У Полоні Багато векторності.
Історія УкраїниУКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.
Історія УкраїниЕдвард Кінан. Російські міфи про київську спадщину
Історія УкраїниФормування Української Літературної Мови В Галичині В Умовах Австрійського Режиму.
Історія УкраїниІсторик та археолог, професор Михайло Юліанович Брайчевський.
Історія УкраїниФормування української народності. Походження та поширення назви «Україна».
*До історії використання топоніму “Русь”, “Россія” в українській історіографії до XVIII ст.
*Есхатологічні Передчуття Людства та Відбиття їх у Поезії
*Ідея Козацтва - в Українській Душі
* Українська Ідея
*Гог в Краю Магога і Місія України
* З Води Та Вогню
* А.Кримський Про "Колиску Народів"
*Триполізм - Наша Ідея
*Чи може бути столиця "молодшого брата" матір'ю міст руських?
*Епітафія Енеєві
* Підвалини Європейської Цивілізації
*На Якій Землі Живемо?
* Тризуб Посейдона І Володимир
*Феномен Шевченка
*ЩО ТАКЕ Національна Ідея?
*Древність Українських Говорів
*Та Спитайте: Хто Ми, Чиї Сини.
* Хлібороб Світу - Історичне Призначення Українців
* Братня Дружба
*Хронолог


*Сайти Українського та історичного спрямування.
*ПЕРЕКЛАДАЧ онлайн
Історія України*Аналіз Вашого Сайта
*Аналіз Ключових Слів
Історія України HEX CODE
Історія України Розкрутка
Історія України Автоматична реєстрація сайту
Історія УкраїниКаталог сайтів
Історія УкраїниДодати Сайт
Історія УкраїниЛінки Різні
Історія УкраїниInformer
Історія України Informer
Історія України Безоплатні Оголошення
Історія УкраїниІсторія УкраїниІсторія України Онлайн студія веб-дизайну Siteimage 		  *Електронні віртуальні бібліотеки безкоштовно
Книги*e-Book
*Глобальна мережа рефератів, РЕФЕРАТИ ПО ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, реферати на будь - яку тему.


*Гетьман Іван мазепа та його Доба. Олександр Оглоблин.

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА

Олександер ОГЛОБЛИН

ОГЛОБЛИН
МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА
Друге доповнене видання
Нью-Йорк • Київ • Львів • Париж • Торонто
2001
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl01.htm" Любомир Винар. Передмова від редактора
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl02.htm" Lubomyr Wynar. Foreword from the Editor
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl03.htm" Любомир Винар, Алла Атаманенко. Видатний дослідник Мазепинської доби
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl04.htm" Мазепіяна Олександра Оглоблина: 1927—1992
ЧАСТИНА І
Олександер Оглоблин. ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl05.htm" Передмова
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl06.htm" Розділ І. Іван Мазепа до гетьманства
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl07.htm" Розділ II. Іван Мазепа — гетьман України
1. Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича
2. Коломацький переворот і обрання Мазепи на гетьманство
3. Коломацька угода 1687 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl08.htm" Розділ III. Зовнішня політика Мазепи до 1700 року
1. Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х- 1690-х роках
2. Україна у війні з Туреччиною і Кримом
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl09.htm" Розділ IV. Внутрішня політика гетьмана Мазепи
1. Господарство
2. Соціяльні відносини (Козацька старшина. Козацтво. Селянство. Міщанство. Соціяльна боротьба)
3. Гетьман Мазепа і духове життя України
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl10.htm" Розділ V. Повстання Петра Іваненка (Петрика)
1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття
2. Полтавська опозиція в 90-х роках XVII століття
3. Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-кримська угода 1692 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl11.htm" Розділ VI. Гетьман Мазепа і Правобережна Україна
1. Правобережна Україна в кінці XVII — на початку XVIII століття
2. Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій
3. Повстання 1702 — 1704 років
4. Мазепа і Палій
5. Гетьман Мазепа — володар Правобережної України
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl12.htm" Розділ VII. Зовнішня політика Мазепи після 1700 року
1. Україна і Північна війна (до 1708 року)
2. Криза українсько-московських відносин і українські політичні пляни під час Північної війни
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl13.htm" Розділ VIII. Зрив Мазепи з Москвою. Союз України зі Швецією
1. Угода Мазепи зі Станіславом Лещінським
2. Українсько-шведський союз
3. Старшинська опозиція і виступ Кочубея
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl14.htm" Розділ IX. Українсько-московська війна 1708-1709 року. Полтавська катастрофа
1. Похід Карла XII на Україну
2. Московський терор на Україні
3. Боротьба за Україну в 1708 — 1709 р.
4. Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу
5. Полтавська катастрофа
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl15.htm" Розділ X. Еміграція і смерть гетьмана Мазепи. Бендерська конституція 1710 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl17.htm" SUMMARY
ЧАСТИНА II
СТАТТІ ТА МАТЕРІЯЛИ
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl16.htm" Мазепин Дзвін
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl18.htm" З історії української державницької думки доби Мазепи
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl19.htm" «Дума» Гетьмана Івана Мазепи
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl20.htm" Бендерська конституція 1710 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl21.htm" Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка (Петрика)
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl22.htm" Труди і дні гетьмана Івана Мазепи (хронологія)
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl23.htm" Лист Пилипа Орлика до київського митрополита Стефана Яворського (1721)
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl24.htm" Вибрана бібліографія публікацій та документальних матеріялів про Гетьмана Івана Мазепу (1960 — 2000)
З книги «Люди старої України», Київ, 2000
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl25.htm" Василь Капнист
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl26.htm" Берлінська місія Капніста 1791 року.
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl27.htm" Олександер Ріґельман
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl28.htm" Семен та Олекса Дивовичі
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl29.htm" Андрій Полетика
Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Редактор Любомир Винар, упорядники Ігор Гирич, Алла Атаманенко. — 2-е доповнене видання. — Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто, 2001. — 464 с.: іл.
ISBN 1-879070-13-8
У збірці праць видатного українського історика Олександра Петровича Оглоблина вміщені одна з найкращих монографій про гетьмана Івана Мазепу, доповнена пізнішими примітками автора, а також статті, присвячені Мазепинській добі. Написані у кін. 20-х — 60-і роки XX століття, вони не втратили свого наукового значення і сьогодні. Крім того, до книги включено бібліографію праць різних авторів про Мазепу, опублікованих після 1960 року.
Книга розрахована на фахівців-істориків, а також усіх, хто цікавиться українською історією.
OLEXANDER OHLOBLYN
HETMAN IVAN MAZEPA AND ITS ERA
Second updated edition
EDITED BY LUBOMYR WYNAR
New-York • Куіv • Lviv • Paris • Toronto • 2001

ПЕРЕДМОВА ВІД РЕДАКТОРА

В анналах української і світової науки професор Олександер Мезько-Оглоблин (1899-1992) записаний як провідний український історик і здібний організатор українського наукового життя в XX столітті. Одночасно Олександер Петрович є одним із найвидатніших дослідників Козацько-Гетьманської держави XVII-XVIII ст., зокрема доби гетьмана Івана Мазепи.
Ідея нового видання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» виникла в 1998 році, в якому при Українському Історичному Товаристві було створено Міжнародний ювілейний комітет для вшанування Олександра Оглоблина з нагоди 100-ліття його народження. Тоді було вирішено видати монографію історика про гетьмана Івана Мазепу, збірку історичних нарисів «Люди Старої України» та інші видання й архівні матеріали. За ініціятивою УІТ і при співпраці інших наукових установ у 1999 році в Україні і на Заході відбулися численні конференції, присвячені Олександрові Оглоблину, а також започатковано нове серійне видання «Оглоблиніяна» (Нью-Йорк, Острог: Українське історичне товариство, Університет «Острозька Академія», 2000, 215 с., том І), присвячене виданню праць і архівних матеріалів історика, а також досліджень про нього. Одночасно було започатковано редагування другого доповненого видання праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба», що з’явилося в 1960 році, як 170-й том «Записок НТШ» у серії «Праці історично-філософічної секції товариства» (видання Організації оборони чотирьох свобід України і Літ визволення України. Нью-Йорк — Париж — Торонто, 1960, 406 с.).
У науковій спадщині Олександра Оглоблина ця праця займає одне з головних місць як глибинна аналітично-синтетична студія Івана Мазепи і його держави. Історик багато років присвятив дослідженню Козацько-Гетьманської держави XVII — XVIII ст. в контексті багатовимірного українського історичного процесу, що зазублювався з історією Польщі, Росії, Криму, Туреччини, Швеції та інших держав. Ця монографія є до наших часів однією з найкращих студій, присвячених гетьманові Івану Мазепі і його часам. Після 1960 року Олександер Петрович доповнював спою монографію на окремих аркушах паперу, що було типовим у його праці, і на маргінесах виданої книжки — усі ці матеріали. а також рукопис його праці першого видання монографії ми віднайшли в його архіві. Ми узгляднили цей матеріал і включили як доповнення в наше видання разом із деякими джерельними матеріялами і працями історика з мазепинської тематики. Також у новому виданні вміщено історичні ілюстрації, що деякою мірою доповнюють текст монографії історика. Це є одна з причин другого видання книги «Гетьман Іван Мазепа та його доба», що з’являється з цими важливими додатковими матеріялами. Існували, однак, ще й інші причини і стимули для нового видання цієї унікальної монографії.
По-перше, декілька місяців перед відходом у вічність Олександер Петрович попросив мене, щоб по його смерті познайомити істориків в Україні, особливо представників молодого покоління і студентів, з його творчою спадщиною, зокрема з його працями, присвяченими Іванові Мазепі, Петрикові, Хмельницькому, «Людям Старої України» й іншими дослідженнями. Я обіцяв виконати його бажання, його «історіографічний заповіт» і започаткував систематичне видання історичних праць Олександра Петровича в Україні. «Люди Старої України та інші праці» з’явилися в 2000 році.
По-друге, ми свідомі, що в минулі роки в комуністичній Україні і взагалі в СССР гетьмана Івана Мазепу партійні історики представляли як «зрадника України, українського народу і братньої Росії», а професора Оглоблина — як «зрадника радянської батьківщини» і «фальсифікатора історичного минулого і сучасного України». Історичні праці Олександра Петровича були заборонені в совєтській Україні, історики та інші дослідники не мали змоги познайомитися з його монографією про гетьмана І. Мазепу та його іншими мазепознавчими працями. Цю кривду направляємо в 2001 році, в якому відзначуємо 10-ліття відродженої незалежної Української Держави.
По-третє, вже сам факт видання монографії Олександра Мезька-Оглоблина Українським Історичним Товариством (УІТ) і Світовою Науковою Радою Світового конгресу українців при співпраці Української Вільної Академії наук у США (УВАН у США), Української Американської Асоціяції університетських професорів (УААУП), Наукового Товариства Шевченка в Европі (НТШ-Е), не випадковий. Адже Олександер Петрович був першим президентом, а згодом — почесним президентом УІТ, першим головою Історичної Секції, а згодом — президентом і почесним президентом УВАН у США, почесним членом і заступником голови Історично-філософічної секції НТШ і довголітнім редактором «Історичного відділу» Енциклопедії Українознавства НТШ, почесним членом УААП і близьким дорадником Наукової ради СКВУ. Також він був першим головою Українського генеалогічного та геральдичного товариства, почесним доктором і довголітнім професором Українського Вільного Університету у Празі і Мюнхені, професором-гостем Гарвардського університету та членом інших наукових і академічних установ. Як бачимо, Олександер Петрович значну частину свого життя на Заході присвятив розбудові українського наукового життя в Европі і Америці. Цим виданням сплачуємо, деякою мірою, борг вдячності проф. Олександрові Оглоблину за його вклад у розбудову національної культури й історичної науки на Заході.
Друге доповнене видання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» складається з таких розділів:
1. Передмова редактора.
2. Англомовна передмова редактора.
3. Вступна стаття «Видатний дослідник Мазепинської доби».
4. Доповнений текст монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба» з ілюстраціями і уточненнями цитат історичних джерел і літератури.
5. Додатки до монографії О. Оглоблина. Тут містяться деякі праці історика з мазепинською тематикою: «З історії української державницької думки доби Мазепи», «Дума гетьмана Івана Мазепи», «Бендерська конституція 1710 року», «Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка (Петрика)».
6. Також містимо досі надруковану хронологію історика «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи», яку Олександер Петрович склав у Києві. З історичних джерел друкується лист гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського від 1 червня 1721 року, в якому містяться важливі дані про таємні польсько-українські та українсько-шведські переговори Мазепи.
7. В окремому розділі міститься «Вибрана бібліографія праць про Івана Мазепу, що появилися після 1960 року».
Покажчик імен і англомовне резюме закінчує наше видання.
Монографію та інші праці Олександра Петровича друкуємо за «харківським правописом» без жодних стилістичних чи мовних змін.
Олександер Оглоблин у своїй праці ставить засадниче питання: «Чи вдалося Москві — байдуже, білій чи червоній, подолати Мазепу, як ідейного речника українства? Ні, не вдалося ні знищити, ні здолати. Перефразовуючи слова Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією — і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилася й стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі, з непослабленим завзяттям і невгамованою ненавистю веде боротьбу проти імення і символу Мазепи — боротьбу, якої вона ніколи виграти не може» (Олександер Оглоблин, «Гетьман Іван Мазепа та його доба», 1960, с.7).
Цю свою думку і прогноз висловив Олександер Петрович 40 років тому, коли закінчував писати свою монографію про Івана Мазепу. Одночасно він говорив, що деякою мірою наші часи нагадують добу Мазепи, коли державні діячі намагалися створити незалежну Українську Державу. Олександер Петрович радів відродженням української державності в 1990-х роках і надіявся, що український народ, його провідна верства, не повторить помилок доби Івана Мазепи і закріпить свою державну незалежність.
Думаємо, що поява нового доповненого видання монографії історика «Гетьман Іван Мазепа та його доба» є дуже своєчасною. Вона заповнює прогалину в сучасній українській і світовій науковій літературі і є гідним відзначенням пам’яті Олександра Петровича Оглоблина, провідного дослідника Мазепинської України.
Любомир Винар.
Президент Українського Історичного Товариства,
Голова Світової Наукової Ради СКУ
Кент, 27 травня 2001 р.
* * *
Текст праці О. Оглоблина «Мазепа та його доба» поданий за авторським коректурним примірником книги. У ньому Олександр Петрович не лише виправляв фактичні й коректорські помилки, але й уточнював деякі факти й бібліографію. Зокрема він доповнював текст і примітки посиланнями на книжки й статті радянських істориків, які з’явилися друком після 1960 року.
Упорядник тексту не врахував усі записи О. Оглоблина, зроблені на сторінках і маргінесах книга та окремих аркушах паперу, доданих до її коректурного примірника, оскільки не всі з них мають закінчений характер доповнення, а є лише робочими шкіцами, котрі автор, очевидно, хотів використати для наступного варіянту книги. Дописки олівцем (вони складають переважну більшість) відносяться до 60-х років XX ст., записи ручкою дуже нерозбірливим почерком О. Оглоблин писав у 80-х роках. Пізніші авторські доповнення накреслені у нашому виданні курсивом.
При цій нагоді складаю подяку д-ру І. Вербі, якій віднайшов в Центральному архіві вищих органів влади України рукопис незакінченої праці історика «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи (хронологія)» і звірив текст, що тут друкується, з оригіналом.
Ігор Гирич
FOREWORD FROM THE EDITOR
In the annals of Ukrainian and world scholarship, Professor Oleksander Mez’ko-Ohloblyn (1899-1992) is noted as a leading Ukrainian historian and skilled organizer of Ukrainian scholarship in the 20 th century. Oleksander Petrovych is one of the most prominent researchers of the Cossack-Hetmanate Government in 17 th and 18 th century Ukraine, particularly the era of lvan Mazepa.
Hetman Іvап Mazepa and His Era, which was originally pubiished in 1960 as Vol. 170 of Zapysky NTSh in the series Works of the NTSH Historical-Philosophical Section (pubiished by the Organization in Dcfense of the Four Freedoms for Ukraine and the League of Ukraine’s Liberation, New York — Paris — Toronto, 1960, 406 p.)
There were, however, other reasons and stimuli for a new edition of this unique monograph.
dents be familiarized with his work, in particular with his works devoted to Ivan Mazepa, Petryk, Khmelnytsky, People of Old Ukraine and other research materia\x0142. Thus, I promised to fulfill his wish, his «historiographic last will and testament», and began a systematic effort to have Oleksander Petrovych’s historical works pubiished and accessible in Ukrain\x0119. People of Old Ukraine and Other Essays was issued in 2000.
Secondly, during the Communist era in Ukrain\x0119 and in the USSR in genera\x0142, party historians depicted Hetman Ivan Mazepa as a «traitor to Ukraine, the Ukrainian people and to fraternal Russia,» while Professor Ohloblyn was portrayed as a «traitor of the Soviet fatherland» and a «falsifier» of Ukraine’s historical past as well as its present. Oleksander Petrovych’s historical works were prohibited in Soviet Ukraine; consequently, historians and other scholars were denied the opportunity to become acquainted with his monograph on Ivan Mazepa and his other research studies on the controversial Hetman. It is significant that this work is appearing in 2001, the year Ukraine is celebrating its 10th anniversary as an independent state.
Thirdly, the fact that Oleksander Mez’ko-Ohloblyn’s monograph was published by the coordinated efforts of the Ukrainian Historical Association (UHA) and the World Scholarly Council of the World Congress of Ukrainians with cooperation from the Ukrainian Free Academy of Sciences in the U.S. (UVAN -U.S.), the Ukrainian-American Association of University Professors (UAAUP), the Shevchenko Scientific Society in Europe (NTSh-E), is not coincidental. It should be noted that Oleksander Petrovych was the first President — and eventually, Honorary President — of the UHA; the first head of the Historical section of UVAN in the U.S. and in time, its President, then Honorary President; honorary member and assistant head of the NTSh Historical-Philosophical Section and longstanding editor of the NTSh Encyclopedia of Ukraine’s «history section»; honorary member of UAAUP and a close advisor to the SKVU Scholarly Council. Professor Ohloblyn was also the first President of the Ukrainian Genealogical and Heraldic Association; honorary Ph.D. and professor of many years at the Ukrainian Free University in Prague and Munich; guest professor at Harvard University and member of other scholarly and academic institutions or organizations. As is evident, Oleksander Petrovych devoted a significant portion of his life in the West toward the development of Ukrainian scholarship in Europe and the U.S. With this new publication, we are hoping, to some extent, to repay a debt of gratitude to Professor Oleksander Ohloblyn for his contribution to the growth of national culture and historical science in the West.
This second, expanded edition of the monograph Hetman Ivan Mazepa and His Era consists of the following sections;
1. Preface by the Editor in English and Ukrainian.
2. Introductory chapter by Lubomyr Wynar and Alla Atamanenko, «Noted Historian of the Mazepa era».
3. Expanded text of the monograph Hetman Ivan Mazepa His Era, with illustrations and amended footnotes to historical and bibliographic sources.
4. Addenda to the work by O. Ohloblyn. This includes certain works by the historian thematically linked with Mazepa: «From the history of Ukrainian governmental policy during the Mazepa era», «The Duma of Ivan Mazepa», «The Bender Constitution of 1710», «New materials on the uprising of Petro Ivanenko (Petryk)».
We are also including the historian’s heretofore unpublished chronology, «The Days of Ivan Mazepa», which Oleksander Petrovych compiled in Kyiv. From historical sources — a letter from Hetman Pylyp Orlyk to Metropolitan Stefan Yavorsky, dated June 1, 1721, which includes important information concerning Mazepa’s secret Ukrainian-Polish and Ukrainian-Swedish negotiations (with the Poles and the Swedes).
5. A separate chapter is devoted to a «Select Bibliography of works on Ivan Mazepa, appearing after 1960 (compiler, Oleksii Yas’).
A name index and an English-language summary conclude our publication. This monograph and other included works by Oleksander Petrovych utilizes the Kharkiv orthographic style, with no stylistic or linguistic changes.
According to Oleksander Ohloblyn, the Mazepa period signals the rebirth of Cossack Ukraine, in its political, cultural and economic aspects following the period of the Ruin. In his work, Oleksander Ohloblyn poses the following key question along with its answer; «Did Moscow — be it White or Red — succeed in defeating Mazepa, as an ideological spokesman for Ukraine’s existence as a nation-state? No, it neither succeeded in destroying nor defeating. Paraphrasing the words of Hrushevsky, death flew its wings over the Ukrainian nation — and it not only survived 250 years of Moscow’s victory at Poltava, but experienced a renaissance, and ideologically, stands on stronger ground vis-a-vis its Moscow opponent, than it did during the reign of Peter the Great. It is for this reason that Moscow continues to this day, with unabated obstinacy and unrestrained hatred, to wage a battle against the name of Mazepa and all that it symbolizes — a war it can never win» (Oleksander Ohloblyn, Hetman Ivan Mazepa and His Era, 1960, p. 7).
Oleksander Ohloblyn expressed these thoughts and prognosis more than 40 years ago, upon completing his monograph about Ivan Mazepa. At the same time, he believed that to a certain degree, our times recall the era of Mazepa, when political and government figures attempted to create an independent Ukrainian State. Oleksander Petrovych was overjoyed by the Ukrainian renaissance in the early 1990s and hoped that the Ukrainian people and its leaders would not repeat the mistakes incurred during the Mazepa period, but rather, would strengthen their independent status as a state.
We believe that the appearance of this new, expanded edition of the historian’s monograph, Hetman Ivan Mazepa and His Era, is very timely in terms of Ukraine’s current situation. It fills in some of the gaps in contemporary Ukrainian and world scholarly literature, as well as presents a dignified memorial to the memory of Oleksander Petrovych Ohloblyn, a prominent scholar of Ukraine, and of Hetman Ivan Mazepa and his era.
Lubomyr Wynar
President,
Ukrainian Historical Association
Kent, May 27, 2001
Любомир Винар,
Алла Атаманенко.

ВИДАТНИЙ ДОСЛІДНИК МАЗЕПИНСЬКОЇ ДОБИ

У 1999 році минуло 100 років від дня народження Олександра Мезька-Оглоблина (1899 — 1992), провідного українського історика і організатора українського наукового життя другої половини XX століття. З нагоди цієї визначної дати в Україні і на Заході відбулися численні наукові конференції, присвячені дослідженню життя, діяльности і творчости Олександра Оглоблина у контексті розвитку української історичної науки і української національної культури. На Першому міжнародному конгресі українських істориків (Чернівці, травень 2000) було проведено окрему наукову сесію («круглий стіл»), яка розглянула питання видання творчої спадщини історика в Україні, в тому числі і його доповненої монографії про гетьмана Івана Мазепу і інших праць Олександра Петровича, присвячених Козацько-Гетьманській державі.
Оцінки діяльности гетьмана Івана Мазепи в Україні також спотворювались комуністичною пропагандою, що, нарешті, стало змінюватись після здобуття Україною незалежности. Монографія Олександра Оглоблина, видана за межами України у 1960 р., довгий час не була відома українському читачеві, її перевидання у доповненому вигляді з іншими мазепознавчими працями вченого дасть можливість історикам і громадськости в Україні безпосередньо ознайомитися з поглядами талановитого дослідника.
У цій статті ми вирішили подати короткий біографічний нарис про історика, огляд його праць із мазепинською тематикою, які тут публікуються, та історію написання і видання його монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба».
Життя та діяльність Олександра Оглоблина
Ім’я Олександра Петровича Оглоблина нерозривно пов’язане з розвитком української історичної науки протягом майже цілого XX століття. Представник покоління істориків 20-х років, він продовжував свою працю тоді, коли багато його колег і друзів загинули від більшовицьких репресій 30-х років. Не припиняв свої дослідження під час Другої світової війни і на еміграції спочатку в Німеччині, потім — у далекій Америці. Довгий час забутий на батьківщині, він продовжував любити її і досліджувати її історію. За роки наполегливої наукової праці вченим було написано понад 700 досліджень, присвячених різним проблемам історії України, її історіографії, генеалогії та інших допоміжних історичних дисциплін. Крім того, наукова діяльність Олександра Петровича Оглоблина дуже тісно пов’язана з багатьма науковими інституціями як в Україні (до 1944 року), так і в діяспорі, що робить особливо важливим вивчення його життєвого шляху і наукової спадщини.
Народився Олександер 6 грудня (24 листопада ст. ст.) 1899 р. у родині київського домовласника Петра Івановича Оглоблина (1965 — 1919) і Катерини Платонівни, уродженої Лашкевич (1867 — 1932). Довгі роки Сашко не знав, Ідо виховується в родині вітчима, і його рідним батьком є Михайло Миколайович Мезько (1870 — 1938). Після знайомства з батьком Сашко захопився ним, як людиною. Спочатку зустрічались вони в Києві, а 1915 р. Олександер їздив до батька в Уральськ 2. Пізніше батько та син листувалися.
Велику роль у вихованні підростаючого історика відіграла його бабця по матері — Анна Осипівна Лашкевич, уроджена Савицька (1842 — 1910), яка дуже любила свого онука, а літом, під час його перебування в Новгороді-Сіверському, часто розповідала йому родинні перекази. Розповіді бабуні Анни про козацькі родини матері й батька 3, портрети далекої і ближньої рідні на стінах будинку у родовому маєтку, «старі меблі, картини, посуд тощо — все дихало старовиною, такою живою і такою рідною», що ще в ранньому віці пробудило у майбутнього Історика зацікавлення спочатку історією родини, пізніше — малої батьківщини Новгород-Сіверщини і врешті-решт — України.
Захоплення історією розвинулось під час навчання у III Київській гімназії, де викладали такі історики як В. Ляскоронський, М. Харитонов, С. Голубєв та ін. У гімназії Сашко був членом історичного гуртка 4. І на ці роки припадає написання ним перших історичних студій, частина яких була оголошена у вигляді доповідей Саме тоді він вперше звернувся і до мазепииської доби, підготувавши студію про Захарію Корниловича 5, і до перших спроб генеалогічних досліджень.
Перша світова війна, складний період Визвольних змагань спричинили скорочення курсу навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, у 1919 році Олександер пробував свої сили у шкільництві та в адміністративній роботі, а в березні 1920 р. він був обраний викладачем Київського робітничо-селянського університету 6, де протягом 1920-1921 років читав курс історії України, одночасно викладаючи в Київському археологічному інституті на катедрі економічного побуту України.
Здібного науковця й адміністратора з весни 1921 р. обрали доцентом (з квітня 1922 р. — професором) катедри історії Вищого Інституту Народної освіти ім. Драгоманова, створеного у 1920 році. У червні 1921 року О. Оглоблин був призначений деканом основного курсу. Поруч із ним працювали талановиті дослідники (деякі з них викладали в Київському університеті за часів навчання молодого історика) — професори Г. Павлуцький, В. Пархоменко, В. Кордт, О. Гермайзе, М. Василенко, В. Романовський, О. Грушевський та ін. Будучи деканом факультету, Олександер Петрович багато уваги приділяв організаційним питанням, але встигав займатись і наукою. Студенти слухали його лекції, присвячені різним проблемам історії України. Пізніше його колишній професор, а потім — колега, друг і сподвижник у багатьох справах Наталія Полонська-Василенко згадувала про високий рівень лекцій історика і велику популярність серед студентів 7.
У роки праці в ІНО діяльність Олександра Петровича свідчила про його високу національну свідомість. Закладена в ранньому дитинстві любов до своєї «малої» батьківщини, землі своїх предків, у пі роки українського національного ренесансу вона проявилася в старанному студіюванні української мови, викладанні лекційних курсів з державницьких позицій, у боротьбі за українську національну університетську освіту разом із Г. Павлуцьким, О. Янатою та іншими просресорами, запровадженні нових навчальних плянів і програм з українознавчою проблематикою. В цей час історик велику увагу приділяв праці у Бібліотечній комісії, яка давала можливість збереження унікальних пам’яток книжкової справи. Він відіграв значну ролю у збереженні українських культурних цінностей під час діяльности українсько-польської комісії по виконанню умов Ризького мирного договору 8.
10 травня 1922 р. історик одружився з Ганною Якимівною Фроловою (1892 — 1965), яку запізнав у 1920 році, хоч і були вони сусідами по вулиці. Ганна Якимівна багато років була поруч із ним, ділила горе і радості, створювала умови, потрібні для наукової праці. У лютому 1923 року родина пережила велике горе — в один день померли щойно народжені діти-близнюки Аня і Михайлик, що стало великою моральною травмою для молодих батьків 9. Народження 24 серпня 1925 року сина Дмитра (1925 — 1986) принесло велику радість і надії, яким так і не судилось здійснитися вповні, бо у складних умовах життя на еміграції Дмитро змушений був фізично працювати, щоб утримувати родину.
Серед наукових зацікавлень історика в ці роки переважав інтерес до економічної історії. У 1925 році були опубліковані дві монографії Олександра Петровича — «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика» — перші томи заплямованого монументального дослідження, присвяченого історії української фабрики. До появи книги О. Оглоблина розвиток економіки Гетьманщини залишався поза увагою істориків, що визначило ролю цієї праці у доповненні схеми української історії М.С. Грушевського, зокрема її поширенні стосовно XVIII — XIX ст.
Ідея економічної автономії України у працях О. Оглоблина пізніше переросла у обгрунтування ідеї національно-державної самостійности України, в першу чергу у дослідженнях, присвячених історії української політичної думки XVII — XVIII ст., серед яких — студії над повстанням Петра Іваненка (Петрнка), гетьмана Івана Мазепи, дослідження біографій діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, вивчення видатної пам’ятки української історіографії — «Історії Русів» тощо. Це зацікавлення мало початок у 20-х роках, а продовження — на еміграції, в умовах вільного розвитку української історичної науки. На ранньому етапі творчости цікавили О. Оглоблина також церковна історія та генеалогія, але в умовах тодішньої політичної системи дослідник не міг вповні присвятити себе улюбленим темам.
У 1926 р. в Одесі в актовій залі Одеського Університету Олександер Оглоблин прилюдно успішно захистив дисертацію на основі своєї монографії «Передкапіталістична фабрика», за що йому було присуджено (першому в Україні) ступінь доктора історії української культури 10 . Саме з нього року він розпочав роботу у Всеукраїнській Академії Наук, спочатку як нештатний науковий співробітник при Катедрі історії українського народу (керівник — акад. Д. Багалій), пізніше — як старший науковий співробітник і керівник (з 1932 року — голова) Комісії для виучування соціяльно-економічної історії України XVIII — XIX ст. Від того ж 1926 року він став дійсним членом Харківської науково-дослідної катедри (згодом — Інституту) історії української культури, активно співпрацював також із акад. М.Є. Слабченком, був дійсним членом Одеської науково-дослідної катедри історії України і дійсним членом Одеського наукового Товариства при ВУАН.
Серед студентів Київського університету та молодих науковців стало формуватись коло учнів Олександра Петровича, що переважно займалися дослідженням соціяльно-економічної історії України, серед них — Кость Антипович, Дмитро Бованенко, Семен Підгайний та інші. Тому можна говорити про початки формування в цей час наукової школи проф. Олександра Оглоблина.
Але початок 30-х років став для Олександра Петровича часом тяжких випробувань. Наступ тоталітаризму на українську культуру поширився, в першу чергу на історичну науку, що призвело до масових репресій серед вчених. Не став винятком і О. Оглоблин. Звинувачений в участі у контрреволюційній змові, він кілька місяців провів за ґратами, а потім надовго потрапив у лещата влади. Почалися часи змушеного «перегляду» своїх поглядів, критики і самокритики. В травні 1931 року вченому прийшлося пережити принизливу процедуру «дискусії» щодо розуміння ним концепції української історії і висловлених у працях думок. Пізніше про сутність таких «дискусій» Олександер Петрович написав у своїй праці «Як більшовики руйнували українську історичну науку» 11. Наслідки ж «дискусії» були катастрофічними для історика: він був на довгий час позбавлений можливости викладати в університеті, не дійшли до читача деякі вже видрукувані праці, зокрема його монографія «Кріпацька фабрика», нові дослідження підпадали під цензуру, що змушувало вченого притримуватись вимог більшовицької ідеології щодо історичних досліджень. І хоча, щоб зберегти своє життя і життя та спокій своїх близьких, Олександер Петрович визнав себе винним і «покаявся», переслідування не припинились, лише дещо послабились.
Позбавлений можливости викладати, у 1931 — 1932 рр. О. Оглоблин працював заступником директора з наукової частини Всеукраїнського історичного музею і його головна увага в цей час була спрямована на збирання археологічних і архівних матеріялів для вивчення промисловости Правобережного Полісся XVI — XIX ст.: у 1932 — 1936 рр. він був науковим керівником і організатором відповідної експедиції ВУАН і Всеукраїнського історичного музею. У 1932 р. історик був призначений директором Всеукраїнського Центрального Архіву стародавніх актів у Києві, але в лютому 1934 р. був звільнений з цієї посади знову ж із ідеологічних міркувань, за «протаскування буржуазного націоналізму». Праця старшим науковим співробітником Історично-археографічного інституту Всеукраїнської Академії наук була нетривалою — у листопаді 1934 р. інститут було закрито, а його співробітники втратили роботу і засоби до існування. Тоді ж став безробітним і Олександер Петрович.
Пошуки праці завершились влаштуванням у 1935 році в Інститут історії матеріяльної культури ВУАН, що пов’язувалось із проведенням археологічних розкопок здебільшого у Городську, а також Києві і Вишгороді. Втім, у липні 1937 року історика було звільнено і звідси зі звинуваченнями у «саботажі» і протягом чотирьох місяців йому довелося доводити неправомірність звільнення.
Порятунком у ситуації, що склалася, стало запрошення на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР у листопаді 1937 р. (працював до липня 1941 р.). В Інституті О. Оглоблин очолював сектор історії XIX — XX ст., співпрацював з такими відомими істориками, як Микола Петровський, Наталія Полонська-Василенко, Михайло Марченко, допомагав науковими порадами молодим дослідникам — Вадиму Дядиченку, Федору Лосю та ін. У 1938 р. Олександер Петрович став дійсним членом науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві, завідувачем відділу методики історії, а також професором Київського та Одеського університетів на катедрах історії України. Повернення до праці в університетах для Олександра Петровича було пов’язане із розробкою та викладанням українознавчих курсів, в тому числі з історії України, української історіографії тощо, які перед тим практично зникли з навчальних університетських плянів. В умовах поширення нової хвилі репресій проти української інтелігенції постала реальна загроза нового ув’язнення, в якому вже перебували деякі колеги історика, але, на щастя, вона не стала реальністю.
У ці роки історик отримав можливість досліджувати улюблені теми, серед яких — доба гетьмана Івана Мазепи. І хоча йому не вдалося в умовах партійного тиску на науку уникнути марксистської фразеології, він все ж намагався подавати вірні історичні факти. Олександер Петрович підготував до друку монографію «Україна в часи Петра І» 12, крім того, був серед авторів багатотомного видання «Нариси з історії України», в якому опрацював VI випуск «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» 13. Згідно з постановою Вищої Атестаційної Комісії СРСР про необхідність підтвердити свій науковий ступінь на початку 1941 р. О. Оглоблин у Москві був затверджений доктором історичних наук без захисту дисертації 14.
У вересні 1941 р. німецькі війська увійшли до Києва. Частина співробітників Інституту була евакуйована, але Олександер Петрович, пов’язаний з Організацією Українських Націоналістів Андрія Мельника, зокрема з д-ром Олегом Кандибою (Ольжнчем), свідомо залишився в Києві. Як національно свідома людина, яка ніколи не належала до комуністичної партії, що користувалася довірою у колах київської інтелігенції, Олександер Оглоблин цілком влаштовував і українську, і, певний час, німецьку сторони. Саме при сприянні діячів ОУН його було обрано на посаду голови Київської Міської Ради 13, яку він очолював з 21 вересня до 25 жовтня 1941 року. Він також став членом Української Національної Ради 16. За спогадами одного з відомих діячів ОУН Ярослава Гайваса, «Оглоблин виявив себе знаменитим адміністратором» 17 — він піклувався про збереження української освіти, підвезення до міста палива і харчів, але, на жаль, не міг впливати значною мірою на політику фашистів у Києві. Тому, без сумніву, відчув полегшення, коли зміг позбавитись цієї посади.
Роль, яку відіграв Олександер Петрович на посаді міського голови, високо оцінили українські культурні діячі і вчені. Зокрема, відомий український галицький історик Іван Крип’якевич, який мав з Оглоблиним досить тісні наукові стосунки з кінця 30-х років, а від початку вересня 1941 р. вів активне листування, писав до нього 23.XI. 1941 року: «Вістки про культ. і політ. життя Києва ми оцінюємо, як явища дуже позитивні, — все є краще, як ми могли думати. Треба брати під увагу 1) більшовицьке винищування українства, 2) виїзд цінних сил, 3) воєнну атмосферу, 4) спеціяльні для Києва саботажі. У таких відносинах кияни зробили все таки незвичайно багато — всюди на безлюдді, in cruda radice, на «дикому полі» зорганізували початки нового. За це Вам шана і слава! Ваша ж роля, як першого голови міста, що мусів довести До порядку знищену столицю; у Львові таку саму роботу проводив, як посадник міста, проф. Юрій Ів. Полянський — ми знаємо кілько це коштує нервів і праці, а як мало дає вдоволення — але щойно історик Києва оцінить таку роботу» 18.
Перебуваючи на посаді міського голови, О. Оглоблин намагався відродити у Києві українську національну вищу школу і академічну науку — тут йому у нагоді стали поради І. Крип’якєвича, який у листах ділився досвідом, набутим інтелігенцією Галичини 19. Підтримав він і спроби Олександра Петровича у жовтні 1941 р. відродити Академію Наук 20 (на жаль, Академія так і не розпочала праці, хоча було обрано керівників відділів і президію).
Залишившись «вільним дослідником», Олександер Петрович присвятив себе науковій роботі, займаючись розшуками в київських архівах. Цей час у своїх спогадах описала Наталія Полонська-Василенко: «Є повна свобода «від науки», бо нічого не друкується. Нею широко користується Олександер Петрович і цілими днями працює над «Історією Русів». Хто знає, може, за інших загальних умов життя не міг би він так наполегливо, не відриваючись, без перешкод працювати...» 21.
Але безробіття позбавляло засобів до існування. Крім того, виникла ідея відкрити в Києві музей, який міг би стати осередком українського наукового життя. Цим музеєм став Музей-архів переходової доби. Найближчим помічником О. Оглоблина при створенні музею став Світозар Михайлович Драгоманов, син видатного українського мислителя 22. Відкрити музей вдалося завдяки пораді, наданої І. Крипя’кевичем, який стосовно створення Академії Наук писав Олександрові Петровичу: «...Думаю, що в недовгому часі зажадають анкет про завдання кожного відділу; треба ці відповіді приноровити до німецького способу думання. Напр., в Іст.-філол. відділі, як мету, ставити м. ін. а) боротьбу з марксизмом і большевізмом і русифікацією, б) нав’язання зв’язків з новою Европою, дослідів укр.-нім. взаємин і т. д.» 23. Музей, втім, проіснував недовго і був закритий німцями наприкінці 1942 р., але науковці, що згуртувались навколо нього під проводом О. Оглоблина (Н. Полонська-Василенко, П. Курінний (директор Музею археології), С. Гіляров, В. Міяковський (директор Головного Історичного архіву) та ін.), встигли немало зробити, особливо щодо збору матеріялів та документів Визвольних змагань, збору інформації щодо пам’яток української культури, знищених за роки совєтської влади. В червні 1942 р. Олександер Петрович разом із своїми колегами (Н. Полонською-Василенко, В. Міяковським, С. Драгомановим, П. Курінним і В. Шугаєвським) брав участь у діяльності «Комісії для розгляду питання про українські емблеми», яка працювала до 15 липня 1942 р. Ним була підготовлена розвідка про «Герб міста Києва» і «Висновки» Комісії.
Після закриття Музею-архіву Переходової доби, розправи гітлерівців з діячами українського національного руху та масових розстрілів єврейського та українського населення в місті, О. Оглоблин вже не мав ніяких ілюзій стосовно цілей німецького керівництва. Одночасно він дуже добре розумів, що на нього чекає після повернення совстської влади. Тому у вересні 1943 року він з родиною на запрошення Українського Центрального Комітету переїхав до Львова. У Львові історик разом із колегами брав активну участь у науковому житті міста, зокрема у діяльности гуртка істориків Спілки наукових працівників при УЦК, що певний час виконував функції забороненого німцями НТШ.
У Львові в грудні 1943 р. відбулося особисте знайомство історика з митрополитом графом Андрієм Шептицьким, з яким Олександер Петрович із 1942 р. листувався. Пізніше О. Оглоблин згадував про свою розмову з митрополитом і про те, що на нього ця велика людина зробила надзвичайне враження 24. Опісля митрополит Андрій Шептицький для дослідження історії української церкви створив Церковно-Археографічну Комісію, до якої серед інших істориків запросив і Олександра Петровича, який склав проект статуту Комісії. Під час війни роботу Комісії так і не вдалося у повній мірі розгорнути і відновлено її діяльність було у 1946 р. при Апостольській Візитатурі українців-католиків у Німеччині (Мюнхен) 25.
Просування на захід совєтських військ змусило багатьох вчених покинути Львів. Олександер Петрович, завдяки листуванню і науковим зв’язкам із Дмитром Івановичем Дорошенком 26, був добре знайомий з «українською» Прагою. У 1942 р. О. Оглоблин був обраний дійсним членом Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі. Дмитро Іванович посприяв запрошенню вченого до Праги і до Українського Вільного Університету (куди О. Оглоблина було запрошено разом із Н. Полонською-Василенко, Л. Окіншевичем, В. Міяковським та ін.).
У зимовому семестрі 1944 — 1945 навч. року О. Оглоблин поруч із проф. Д. Дорошенком, який мав викладати курс загальної історії України, Н. Полонською-Василенко, що мала викладати курс історії Запоріжжя XVIII ст., мав викладати курс історії економічного життя України XVIII — першої половини XIX ст. 27. Але насувалась лінія фронту. Разом з іншими викладачами Олександер Петрович 18 квітня отримав невеликий для того часу аванс у розмірі 3 тисяч крон за три місяці (травень, червень і липень) 28 і 1 травня виїхав з родиною до Німеччини. Там разом із родинами багатьох інших вчених (Н. Полонської-Василенко, В. Міяковського, С. Драгоманова, В. Щербаківського та ін.) О. Оглоблин оселився у мальовничому баварському селі Трасфельден. Незважаючи на тяжкі матеріяльні умови життя, ніхто не припиняв праці 29. За ініціятивою В. Міяковського у Трасфельдені Історично-Філологічне Товариство проводило щотижневі засідання, у яких брав участь і Олександер Петрович. Незабаром Німеччина капітулювала. Більшість українців, що жили в Трасфельдені, виїхали до інших міст, але Оглоблини залишалися там до переїзду в Америку у 1951 році.
Після капітуляції Німеччини Мюнхен почав перетворюватись на один із центрів українського наукового життя, в якому активну участь взяв і О. Оглоблин. Він продовжив викладання в УВУ — у 1946 — 1950 рр.: читав курси, присвячені історії України 17 — 18 ст., історіографії, джерелознавству тощо. У 1949 — 1950 рр. був членом Сенату і продеканом Філософічного факультету. Історик продовжив роботу також в Українському Історично-Філологічному Товаристві при УВУ (колишнє Празьке), у 1949 р. став заступником його голови. Не поривав з УВУ Олександер Петрович і пізніше, після переїзду до Америки — вже у 1951 р. був головою Іспитової комісії Філософічного Факультету УВУ, пізніше -Директором Філософічного відділу Делегатури УВУ у США (1957 — 1962).
У 1946 р. у Мюнхені було засновано Богословську Педагогічну Академію УАПЦ, в якій Олександер Петрович став професором і членом Сенату. У 1946 р. вчений очолив Науково-Дослідчий Інститут Української Мартирології, заснований з ініціятиви Ліги Українських Політичних В’язнів, який мав збирати і досліджувати матеріяли про національно-визвольну боротьбу та мартирологію українського народу. На жаль, Інститут проіснував недовго (до 1949 р.) і його діяльність обмежилась збором значної кількости документальних матеріялів.
Історик з 1946 р. активно співпрацював і з Українською Вільною Академією Наук, яку було засновано в Авгсбурзі, з 1947 р. був директором Історично-Археографічного Інституту УВАН, а у 1948 році був обраний дійсним членом Академії 30.
У 1947 роді О. Оглоблина було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка 31. Праця в НТШ вже у перші повоєнні роки стала плідною. У 1948 — 1949 рр. в Німеччині розпочалась робота над першими випусками «Енциклопедії Українознавства», у підготовку яких Олександер Петрович в ці та наступні роки зробив величезний внесок 32 , будучії редактором її історичного відділу. Пізніше з НТШ Олександра Петровича пов’язали довгі роки праці, яка, без сумніву, принесла велику користь українській історичній науці 33.
У цей час він очолював відділ генеалогії Українського Наукового Дослідчого Інституту Родознавства (з 1947 р.), а також був членом Українського Чорноморського Інституту 34. Поруч із діяльністю в різних наукових установах Олександер Петрович працював над дослідженнями, які друкував у виданнях УВУ, УВАН, НТШ, часописах «Арка», «Рід та знамено», «Рідне слово» та ін. Більшість їх була присвячена проблемі українського автономізму, української державности тощо.
На початку 50-х років у силу різних причин багато українських дослідників із Німеччини почали переїздити до США. Це зробила також родина Оглоблиних на початку 1951 р. У житті вченого розпочався новий етап, пов’язаний з певними труднощами, подібними до проблем всіх, хто був змушений опинитись в еміграції. Ці проблеми охарактеризував один із видатних представників сучасної української історіографії в діяспорі, Голова Секції античної історії УВАН у США Олександер
Домбровський: «...Не легко було починати наукову працю організованим порядком тим українським науковцям, яким пощастило видістатися з таборів так званих переміщених осіб у Німеччині. В нових умовинах побуту, без матеріяльних засобів, при незнанні англійської мови, без зв’язків з американським науковим світом — новоприбулий науковець вживав різних заходів, щоби вдержатися на поверхні суспільного життя, і поволі звикаючи до нових обставин, роздивлявся за можливостями продовження своєї наукової діяльносте...»  35.
Зрозуміло, що з подібними труднощами зіткнувся і Олександер Петрович. Маючи при переїзді до США 52 роки, він був сповнений сил і наукових задумів, але, зрозуміло, йому було тяжче, ніж молодим, пристосуватись до життя в чужій країні, знайти працю в американських університетах. У невеличкому затишному будиночку у Лудлові (штат Массачусетс) поруч були близькі рідні люди — дружина Анна Якимівна і син Дмитро, які створили творчу атмосферу для наукової праці. Матеріяльне забезпечення родини лягло на плечі Дмитра Олександровича.
Майже одразу ж після прибуття до Америки історик включився до українського наукового життя. 10 березня 1952 р. на організаційних зборах було створено Історичну Секцію УВАН, яку очолив Олександер Оглоблин 36. У рамках Секції організовувались і проводились конференції, друкувались статті у «Анналах УВАН», «Наукових збірниках» тощо. Співпрацював він у цей і пізніший час і з НТШ та, як згадувалось вище, з УВУ. У 1953 р. Інтернаціональна Вільна Академія Наук у Парижі за внесок у скарбницю світової науки обрала Олександра Оглоблина своїм дійсним членом. У 1958 р. Олександер Петрович став професором Українського Технічного Інституту в Нью-Йорку.
Потреба у дослідженні на еміграції таких важливих ділянок українознавства як генеалогія, геральдика, сфрагістика тощо, занедбаних у материковій Україні, призвела до організації 1 липня 1963 р. Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства, яке певною мірою продовжило ідею Інституту Родознавства та Знаменознавства, створеного Євгеном Архипенком у 1940-х роках, в якому тоді співпрацював і Олександер Петрович. Тепер Олександер Оглоблин очолив Товариство, яке видавало свій «Бюлетень» і неперіодичні «Записки».
Іншою нагальною потребою було об’єднання українських істориків у єдине Товариство і видання українознавчого журналу українською мовою. Така потреба пояснювалась кризовим станом української історіографії в совєтській Україні, браком відповідної координації наукової діяльносте істориків, які належали до різних наукових установ 37, часте фальшування або одностороннє висвітлення українського історичного процесу неукраїнськими істориками на Заході тощо 38. Таким об’єднанням істориків стало Українське Історичне Товариство, яке згуртувалося у 1964-1965 рр. навколо журналу «Український Історик», заініційованого Любомиром Винарем. УІТ очолив Олександер Петрович і багато в чому саме його авторитет відіграв велику ролю у процесі об’єднання істориків. Редактором «Українського Історика» став Любомир Винар, а Олександер Оглоблин був головним дорадником редактора і одним із найближчих співробітників журналу 39.
У 1964 році Олександер Оглоблин став головою Наукової Ради Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського у Філадельфії, який розгорнув видання джерел до історії України XX ст. Крім того, Олєксандер Петрович був обраний заступником директора Історично-Філософічної Секції НТШ, яка мала свій осередок у Сарселі (Франція). Співпраця Олександра Оглоблина з УВУ, його заслуги перед наукою були відзначені наданням ступеня почесного доктора юридичних наук. Багато і плідно в цей час історик працював науково. Але в березні 1965 року в його життя увійшло велике горе — 28 березня відійшла у вічність його дружина і найближчий друг Анна Якимівна. Здавалося, що життя скінчилося, але, не зважаючи на тяжке горе, Олєксандер Оглоблин не втратив волі до життя і продовжував працювати. Коли у 1968 р. завдяки жертовности української громади і наполегливости проф. Омеляна Пріцака було відкрито українознавчий науково-дослідний центр при Гарвардському університеті, Олександра Петровича було запрошено як професора-гостя у 1968/69 та 1969/70 академічних роках для читання лекцій з історії України XVII — XVIII ст., історіографії та джерелознавства тієї ж доби, крім того, він керував працею докторантів 40. У 1973 р. йому було надано звання почесного члена Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті.
У 1970 р. Олександра Оглоблина було вперше обрано президентом УВАН у США (другий раз переобрано — у 1974 р.), а у 1987 р. — обрано її Почесним Президентом. У 1980 році він став Почесним Президентом Українського Історичного Товариства. Таким чином, провідні позиції історика в УВАН, УІТ і НТШ визначили у 1970-х роках виняткову ролю Олександра Петровича у розвитку української науки в діяспорі, і в першу чергу історичної науки.
70-річчя від дня народження історика і 50-річчя його наукової діяльности було відзначене виданням ювілейного випуску журналу «Український Історик» у 1970 р. (т. VII). З нагоди 75-річчя від дня народження історика у 1977 р. було видано ювілейний Науковий Збірник УВАН (під ред. В. Омельченка, Нью-Йорк). У 1980 р. історика було обрано Почесним членом Української Американської Асоціяції Університетських Професорів, у 1983 р. Наукова Рада при Світовому Конгресі Українців прийняла резолюцію про визначні заслуги і тривалий внесок у розвиток науки найвизначнішого українського історика, у 1988 р. — його вдруге признано Почесним членом НТШ. Але поряд із визнанням прийшло і велике горе — 24 вересня 1986 р. не стало єдиного сина Олександра Петровича Дмитра, смерть якого він дуже тяжко переживав. Здобуття Україною незалежности принесло нові надії і задоволення тим, що зникла «імперія зла».
Останній ювілей з нагоди 90-річчя та 70-річчя наукової праці Олександра Оглоблина було відзначено окремою урочистою конференцією в Нью-Йорку у листопаді 1989 року. 16 лютого 1992 р. на 92 році припинилося життя історика, а 20 лютого його було поховано на цвинтарі в Спріпґфільді (Массачусетс) біля дружини Анни і сина Дмитра.
Монографія про гетьмана Івана Мазепу і його добу
В автобіографії з 1964 року Олександер Оглоблин подав важливі дані про досліди Мазепинської України, які він започаткував ще в 1920-их роках. Історик пише: «Праця над Петриком (1926 — 1929) була початком моїх ширших студій над Мазепинською добою. Я збирав нові і нові матеріялн для цієї теми, дещо друкував (у виданнях ВУАН), але після 1930 року годі було й думати про нормальне продовження наукової роботи над цією вельми небезпечною (фактично забороненою) темою. І коли я повернувся до неї, властиво, змушений (дослівно) був повернутися в 1937 році, бо це було моїм пляиовим завданням в Інституті історії України АН УССР, то, як я згодом писав: «Український дослідник, позбавлений волі наукового досліду і наукової думки, приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу те, що не було і не могло бути за тих умов — правдивою історією...» І я щасливий, що мені судилося — в умовах вільного світу, хоч і далеко за межами Батьківщини, завершити свої студії над «добою Мазепинського ренесансу» й хоч у формі монографічного нарису (Гетьман Іван Мазепа та його доба, 1960), сказати правду про цю величну й трагічну добу нашої історії» 41 .
Треба підкреслити, що Олєксандер Петрович уважав, що його праці про І. Мазепу та інші, які писалися під тиском і контролею комуністичної партії, не можна визнавати нормальними науковими дослідженнями. Це стосується його праць про Мазепу, що появилися в 1937 — 1941 рр., в період панування комуністичної влади в Україні 42.
В цілому праці Олександра Оглоблина, присвячені Мазепинській добі, можна розділити на три хронологічно-тематичні цикли: 1) праці, присвячені діяльності Петра Іваненка — Петрика і його зв’язкам з Мазепою. Хронологічно цей цикл охоплює 1925 — 1930 і 1950-і рр.; 2) дослідження з 1937 до середини 1941 р., в яких історик був змушений писати статті про Мазепу під тиском і директивами комуністичної партії; 3) найдовший період, який тривав приблизно 50 років, починаючи від осени 1941 і кінчаючи 1992 роком, коли Олєксандер Петрович помер. Це, значною мірою, еміґраційний період діяльности і творчости Олександра Оглоблина, який уважав своїм науковим і національним обов’язком завершити свої довголітні дослідження Мазепи та його часу монографією «Гетьман Іван Мазепа та його доба». У 1990 і 1991 роках професор Оглоблин дуже докладно обговорював питання перевидання його праці про Мазепу і Петрика та взагалі його досліджень Козацько-Гетьманської держави 43.
Перед тим як перейти до аналізи монографії Олександра Оглоблина, коротко з’ясуємо генезу й історію опрацювання цього важливого дослідження життя і діяльности Мазепи. Це робимо на основі архівних матеріялів і аналізи кінцевого манускрипту праці, що зберігся в архіві історика.
Опрацювання монографії
Опрацювання монографії про гетьмана Мазепу має свою цікаву і важливу історію. Після вибуху німецько-совєтської війни 1941 року й окупації Києва німецькими військами, Олександер Оглоблин встановив зв’язок із двома головними осередками українського наукового життя у Львові і Празі, точніше сказати, із заслуженими істориками Іваном Крип’якевичем і Дмитром Дорошенком. З ними Олександер Петрович обговорював важливі питання українського наукового життя в Україні під німецькою окупацією, а також свої запроєктовані наукові праці. Спершу Оглоблин листувався із І. Крип’якевичем, його добрим знайомим з 1939 — 40-их років, а через нього — з іншими дослідниками 44.
У листі з 22 березня 1942 року І. Крип’якевич писав Оглоблину, що «Мазепа вартий того, щоб об’єктивно його опрацювати» 45, а дещо пізніше, у листі з 17 червня, знову ж нагадував, що «...з Ваших майбутніх робіт, я радив би Вам на першому пляні взяти Мазепу — ця тема потребує оброблення і тема з національного боку дуже потрібна і актуальна» 46. Отже, на початку 1942 року історик уже думав про опрацювання нової монографії про Мазепу. Не підлягає сумніву, що І. Крип’якевич причинився до прискорення цієї праці. Написання нового дослідження про Мазепу було винятково важливе для Олександра Петровича, який за часів совєтського режиму був змушений зобразити діяльність гетьмана в кривому дзеркалі комуністичної партійної історіографії згідно з тогочасними ідеологічними постулатами. Це стосувалось всіх творів, що друкувались у радянській державі. Так, у «Нарисах з історії України» історик писав, що він «обмежився лише посиланням на неопубліковані архівні джерела й твори класиків марксизму-ленінізму» 47. Це була примусова данина часу, яку історики в совєтській Україні мусіли сплачувати комуністичній партії і Олександер Петрович не був винятком. У 1942 році він отримав можливість дати об’єктивну картину життя і діяльности гетьмана, який зірвав зі «старшим братом» — Москвою і змагався за самостійність Козацько-Гетьманської держави. Поради І. Крип’якевича щодо опрацювання нового дослідження про Мазепу повністю вкладалися в плян науково-дослідної праці історика в тому часі, який зібрав ще раніше важливі архівні матеріали для дослідження доби Мазепи 48.
Можна зробити висновок, що вже восени 1942 р. Олександер Петрович розпочав систематичне опрацювання монографії про І. Мазепу, яку планував видати у Львові або Празі. Тоді він часто листувався з Дмитром Дорошенком, який бажав допомогти у виданні «Кріпацької фабрики», дослідженні «Історії Русій» та інших прань Олександра Петровича. Дмитро Іванович дуже прихильно поставився до київського історика і високо цінив його історичні дослідження 49, надсилав свої книги та інші історичні видання, що появлялися на Заході, зокрема твори Бориса Крупницького та інших істориків із мазепознавчою тематикою. Дмитро Іванович цікавився працями Олександра Петровича, які появилися в совєтській Україні, обговорював із ним справу іконографії Мазепи. У листі з 29 жовтня 1942 року він писав: «Страшенно шкода, що не бачив Вашої книги... «Україна в кінці XVII і в першій половині XVIII ст.», Львів 1941... Напишу до Крип’якевича, щоб добув і вислав мені» 50. Творчо-наукові зв’язки двох видатних українських істориків позитивно позначилися на їхній науковій діяльності і творчості.
В серпні приїхав із Праги до Києва Євген Семенович Вировий, відомий колекціонер українських марок і громадський діяч, близький приятель Д. Дорошенка 51. Відбулася зустріч з ним Олександра Петровича і, вірогідно, Вировий мав змогу оглянути невидані манускрипти Оглоблина, а також, як виходить із листів Дорошенка, розказав про можливість видати деякі праці історика у Празі. Правдоподібно, Є. Вировий згадав про плани Олександра Петровича опрацювати книгу про гетьмана Мазепу директорові українського видавництва в Празі Юрію Тищенкові, доброму знайомому Дмитра Дорошенка. Вже в листопаді 1943 року Тищенко писав Оглоблину: «дуже втішений Вашою пропозицією дати мені інші свої праці, а особливо монографію про гетьмана Мазепу» 52, а вже в листі з 26 січня 1944 року писав історикові: «Я буду радий дістати Вашу монографію «Гетьман Іван Мазепа» по-змозі в березні» 53 .
Під кінець 1943 року його монографія була майже закінчена у Львові, і він підписав договір з Юрієм Тищенком про її видання у празькому видавництві. Як відомо, зі Львова Олександер Оглоблин за старанням Дорошенка і інших професорів УВУ переїхав до Праги, Де мала вийти його монографія в 1945 році. Одначе праця не появилася: Оглоблин і Тищенко виїхали до Німеччини, а манускрипт, зданий до друку, залишився в Празі. Про дальшу долю манускрипту і написання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба», знаходимо важливі дані у пізнішому листі Олександра Петровича до Наталії Полонської-Василенко. Він писав: «Miй «Мазепа», що його готую до друку, і не старий (звичайно!) і не новий. В основі монографії лежить той текст, що його я зладив у Празі для покійного Тищенка (в серії «Біографії гетьманів») й що здобув дуже прихильну оцінку пок. Дм. Ів. Дорошенка. Це було в 1944 — 45 р., а згодом десь 1947 — 48 р., я написав наново розділ, присвячений подіям 1708 — 1709 р. Нарешті додаю ще підсумки пізніших своїх дослідів над Мазепинською добою, здебільшого неопублікованих (зокрема про діячів Мазепинської доби) й маю написати зовсім новий розділ про культурну діяльність Мазепи. Дещо матеріялу додали й новітні публікації джерел (між іншими — останні томи «Писем и бумаг Петра»)» 54 .
Аналізуючи манускрипт монографії, виразно бачимо, що деякі частини друковані на старому «воєнному папері» з 1944 — 45 років. Це саме були частини львівсько-празької монографії О. Оглоблина, що через воєнну хуртовину не побачила денного світла. Треба згадати, що в 1952 — 53 роках Тищенко розглядав можливості видати монографію в Америці, але через недостатні фонди цей плян не був зреалізований. Він писав Олександрові Петровичу у 1953 році: «Щодо Ваших праць, то я всім серцем хотів би пустити їх в широкий світ. Роздумував я над тим і прийшов до такого висновку: видати «Люди Старої України» було би мені в цьому році не під силу, так само й монографію про Мазепу, але Вашу «Українську кріпацьку фабрику» міг би напевно видати і почати її друк» 55. Це було кінцеве слово Тищенка про видання праці про Мазепу.
У листуванні Олександра Оглоблина в 1958 — 59 рр. часто згадується монографія про Мазепу. Наприклад, у листі з 1 травня 1959 р. Олександер Петрович пише, що не думав писати про Мотрю й Мазепу, «але хотів тільки переглянути цілу проблему взаємин Мазепи й Кочубея... Зібрав зокрема матеріяли про полковника Дмитра Чечеля, оборонця Батурина 1709 року» 56. Деякі з цих матеріялів Олександер Петрович включив у монографію, деякі залишилися в рукописі.
У 1958 році Іван Вовчук, редактор «Вісника ООЧСУ», звернувся до проф. Оглоблина з пропозицією видати його працю про гетьмана Мазепу 57. Тим часом О. Оглоблин договорився з проф. В. Кубійовичем, директором Історично-Філософічної секції НТШ. що його монографія появиться як окремий том «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» за фінансуванням і виданням Організації Чотирьох Свобод України з Америки і Ліґи Визволення України з Канади. Так і сталося. Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба», за мовною редакцією В. Давиденка і мистецьким оформленням М. Бутовича, вийшла в 1960 році. Після її виходу Олександер Оглоблин доповнював свою працю історичними, генеалогічними й іншими даними.
Джерельна основа монографії
Важливе значення для виявлення рівня науковости будь-якого дослідження має вивчення його наукового апарату та системи використання джерел. Науковий апарат книги О. Оглоблина представлений примітками в кінці коленого розділу, у яких автор подав докладні коментарі стосовно використаних джерел і літератури. У «Передмові» Олександер Петрович спробував пояснити читачеві свій підхід до опрацювання джерельних матеріялів. Він зазначив, що використав для своєї праці відповідний документальний матеріял, як опублікований, так частково і новий, архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920 — 1930 роки) і Москви (1920 роки), додавши: «На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці» 58. Тут же він схарактеризував порядок цитування документів і принцип подання наукового апарату: «Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а не фахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор» 59. Спробуємо з’ясувати, якою ж джерельною базою скористався історик для проведення свого дослідження. Подібна спроба реконструкції джерельної бази історичного дослідження стосовно 6-го випуску «Нарисів з історії України», підготовленого О. Оглоблиним 60, була зроблена відомим українським джерелознавцем М.П. Ковальським.
Аналіз тексту праці «Мазепа та його доба» і приміток до нього показав, що автор використав різноманітні джерела — як друковані, так і рукописні, виписки з яких історик робив ще в Україні. Крім того, використання у праці широкого кола джерел, що були опубліковані в окремих історичних розвідках попередників історика, свідчить про його значну фахову ерудицію. Серед опублікованих джерел, використаних У праці, численні наративи: літописи Самовидця, Грабянки, Величка та ін., спогади Ж. Балюза, Ю. Юля, Г. Отвіновського та ін., повідомлення Вініуса, Вітворда, О. Плейера, праці Ґ. Нордберґа, Ф. Прокоповича. Часто він цитує їх без відсилок до конкретних сторінок публікацій, при Цьому приводить великі фрагменти тексту, які добре ілюструють гіпотези чи висновки історика.
Великий комплекс складають використані істориком документальні джерела — як опубліковані, так і архівні. Серед перших — підготовлена Д. Бантишем-Каменським і видана О. Бодянським збірка «Источники малороссийской истории» (Москва, 1858-1859), знайдений і виданий проф. І. Борщаком у журналі «Стара Україна» (1925) «Вивід прав України» (передрукований в інших виданнях), опубліковані д-ром М. Возняком акти Бендерської комісії 1709 р. у книзі «Мазепа. Збірник» (Варшава, 1938, т.1: Праці Українського Наукового Інституту, т.XLVI), «Письма и бумаги императора Петра Великого» (т.VIII, Москва-Ленінград, 1948), матеріяли з Пруського Таємного Державного Архіву, опубліковані у статті д-ра Домета Олянчина тощо. О. Оглоблин при цьому показав добре знання джерел, всіх відомих їх публікацій. Зіставляючи джерела, він говорить про їх автентичність, про якість перекладу тих текстів, що не публікувались мовою оригіналу.
Велике значення має дослідження використаних вченим архівних матеріялів, яке дозволяє сучасним історикам отримати інформацію стосовно існування у минулому певних документальних комплексів з історії України XVIII ст., значна частина яких, на жаль, сьогодні втрачена. Як показав проведений аналіз, у своїй праці Олександер Петрович використав матеріяли кількох архівів: Державного Архіву Феодально-Кріпацької Епохи 61 (тепер Російський Державний Архів Давніх Актів (Москва)), відділу рукописів Державної Публічної бібліотеки УРСР (Київ, тепер — Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського), Київського Державного Архіву Давніх Актів (тепер — Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві), кількох приватних збірок (Н. Полонської-Василенко, неназваної особи з Києва). З першого істориком були використані збірки «Малороссийские подлинные акты», «Столбцы Малороссийского приказа», «Книги Малороссийского приказа» (можна погодитись із припущенням МЛІ. Ковальського про відповідність першої збірки фонду 124 «Малоросійські справи» і віднести належність двох останніх до фонду «Малоросійський приказ» 62). У відділі рукописів Державної Публічної Бібліотеки було використано матеріяли збірки Михайла Судієнка, збірки Київського університету (універсал І. Скоропадського), збірки Інституту Польської Культури (інвентар і люстрація 1690 р.). Із Київського Державного Архіву Давніх Актів історик використав актові книги, які М.П. Ковальський, згідно зі «Списком актових книг, що зберігаються в Київському Центральному архіві», складеним І. Каманіним, відносить до Київських гродських книг кінця XVII — поч. XVIII ст. 63. З приватного архіву проф. Н. Полонської-Василенко історик використав копії документів Мгарського монастиря. У приватній збірці невідомої особи історик бачив портрет Василя Кочубея з надписом «гетьман Василь Кочубей».
Отже, проведений аналіз використаних джерел продемонстрував справжню високу фахову ерудицію історика, його глибокі знання джерел та літератури. Використані архівні джерела були досить близькими до праці О. Оглоблина, виданої у 1941 році — VI тому «Нарисів з історії України: Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», що пов’язане з наявністю виписок із матеріялів архівів, які вивіз з собою історик. Одночасно він поширив джерельну базу публікаціями джерел, здійснених по Другій світовій війні.
Мазепинська доба в дослідженнях Олександра Оглоблина
Олександер Петрович Оглоблин понад 60 років свого життя присвятив вивченню доби гетьмана Івана Мазепи в контексті розвитку і занепаду Козацько-Гетьманської держави кінця XVII і початку XVIII століття. Своє зацікавлення мазепинськими часами історик виявив уже у ранніх роках свого життя. Одначе самостійні наукові досліди Олександер Оглоблин започаткував в 1926 — 1927 роках, коли появилися його перші праці, присвячені діяльности Петра Іваненка (Петрика), видатного козацького політичного діяча і промотора революційної концепції незалежної козацької держави без протекторату Польщі і Росії за підтримкою та допомогою Криму 64.
Вивчення політичної діяльности Петрика винятково важливе для розуміння внутрішніх політичних і соціяльних відносин в Україні в кінці XVII — початку XVIII ст., козацької старшинської опозиції до Мазепи, відносин козаків із Кримом і також розвитку української політичної думки того часу. Вже в першій статті з цього циклю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» проф. Оглоблин показав себе першорядним знавцем часів Мазепи.
Самого Петрика історик характеризує як спадкоємця давньої козацької політичної традиції, який добре орієнтувався в міжнародних відносинах того часу. Старшинська опозиція сподівалася на допомогу Криму, проте ці надії не виправдалися, а на Україні почалися з боку Мазепи репресії проти козацької опозиції. Хоча акція Петрика не вдалася з огляду на непопулярність військового союзу з Кримом серед широких кругів українського населення, проте універсали Петрика і його договір з Кримом у 1692 році є винятково важливими в розвитку української політичної думки того часу. Цей договір, укладений між двома «вільними державами» — Україною і Кримом, був скерований проти Московщини. Олександер Оглоблин пише, що після Коломацької угоди з Москвою 1687 року українська політична думка «мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборності!, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини і Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність» 65. Історик приходить до висновку, що цей договір, «укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовок» Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році» 66. Важливо згадати, що Олександер Оглоблин висунув гіпотезу про участь гетьмана Мазепи в акціях Петрика у зв’язку з його антимосковськими плямами 67.
Праці проф. Оглоблина про дипломатичну і революційну діяльність Петрика дали йому змогу повніше і краще розуміти Івана Мазепу і його добу. Вони становлять тривалий внесок у наукову літературу мазепознавства. Олександер Петрович пише; що праця над Петриком (1926 -1929) була початком його ширших студій над Мазепинською добою 68. Деякі з цих праць друкуємо в цій книзі.
У нашому впровадженні не розглядаємо праць Олександра Петровича, які появилися в період від 1937 до червня 1941 р., коли він був змушений їх писати, як згадував у автобіографії 1964 року. Українська історія тоді була спотворена і зрусифікована. Винятком є хронологічний покажчик О. Оглоблина «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи» з 1940 року, що зберігається у київському архіві разом із іншими матеріялами історика з мазепинської тематики 69. Про цю хронологію вперше було згадано у бібліографії «Праці Олександра Оглоблина, що залишаються в рукописі» 70. У 1940 році Олександер Оглоблин опрацював також «Реєстр універсалів гетьмана Івана Мазепи (1687 — 1709)».
Оглоблин уважав, що з публікацій совєтських істориків того часу треба відкинути партійну полову, яка була подана у їхніх працях під терором комуністичної партії і залишити це «зерно правди», що там заховалося. Олександер Петрович, хоч ніколи не був членом комуністичної партії, теж був змушений писати тоді свої праці під партійним диктатом 71. Розуміючи це, українські історики, перебуваючи за межами України, започаткували систематичне вивчення діяльности Івана Мазепи та його доби. Початок було покладено Дмитром Дорошенком, Борисом Крупницьким, Олександром Оглоблиним, Наталією Полонською-Василенко, які скликали наукові конференції, присвячені гетьманові Івану Мазепі (напр. у Авґсбурзі у листопаді 1946 р. 72). Вони готували до друку збірник, присвячений цій проблемі, у серійному виданні «Мазепа та його доба», який, на жаль, через фінансові труднощі УВАН так і не вийшов у світ. У 1949 р. в Авґсбурзі було видано два дослідження — Б. Крупницького «Мазепа в світлі психологічної методи» та О. Оглоблина «Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка», яке вміщене у нашому виданні.
* * *
Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба» появилася у 250-ліття смерти Івана Мазепи і була завершенням, як писав Олександер Оглоблин, його студій над «добою Мазепинського ренесансу», а в ширшому контексті — дослідів історика Козацько-Гетьманської доби. Монографія була «поважним кроком у створенні синтези II Української держави» 73 , її зросту і занепаду в контексті багатовимірного українського історичного процесу того часу. У передмові історик зовсім об’єктивно ствердив, що «Не можна дати повної історії Мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження Мазепинської доби просто неможливе. Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис Мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи» 71. Можна об’єктивно ствердити, що Олександер Оглоблин, не зважаючи на важкі обставини еміграційного життя, своє завдання виконав і в 10-и розділах монографії реконструював життя і діяльність Івана Мазепи від самого початку його гетьманування аж до катастрофи під Полтавою. Важливо згадати, що до появи монографії в 1960 році Олександер Петрович опублікував цілий ряд статтей, присвячених добі Мазепи 75, деякі з них друкуємо у нашому другому доповненому виданні його монографії. Остання праця О. Оглоблина, присвячена великому гетьманові, написана і опублікована за життя дослідника — «Гетьман Іван Мазепа і Москва», появилася в 1989 — 1991 роках на сторінках «Українського Історика» 76. Ці праці, основані на чисельних документальних джерелах, у деякій мірі, поширювали монографічний нарис вченого, який мав обмеження зі сторони видавців відносно розміру його монографії.
Треба згадати, що дослідження Олександра Петровича Мазепинської доби є інтеґральною частиною його схеми українського історичного процесу, що її з певними доповненнями він прийняв від Михайла Грушевського. На увазі маємо три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) середньовічна українська державна формація (Київська і Галицько-Волинська держави), 2) Козацько-Гетьманська держава та 3) українське національне відродження в XIX ст. і відродження української національної держави в 1917-18 роках. Ідея тяглости і безперервности українського історичного процесу від княжої київської держави до XVII століття вказує на генетичний зв’язок між різними українськими державними формаціями протягом історичного розвитку українського народу: Українсько-Козацька держава була історичним спадкоємцем середньовічних українських державних формацій. Олександер Петрович зосереджує свої досліди на двох центральних періодах козацької держави: добі Хмельницького, коли народилася Козацько-Гетьманська держава і добі Івана Мазепи, в якій вона розвивалася, але під кінець його володіння, після Полтавської катастрофи, у відносно короткому часі перестала існувати. Історик подав таку характеристику Мазепинській добі: «Доба Мазепи — це часи відродження України — політичного, економічного, культурного — по Руїні, Що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську державу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московському імперіялізму. Основні цілі політики Мазепи, як гетьмана, були: об’єднання (або принайменше консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом; встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу, зі збереженням системи козацького устрою» 77.
Це прецизна характеристика епохи Івана Мазепи, яку історик ще в 1927 році назвав «добою Мазепинського ренесансу». Доба Мазепи є переломною в історії України, а найбільш критичною подією і катастрофою стала перемога Петром І шведсько-українських військ на Полтавському полі 27 червня 1709 року, яка зруйнувала політичні пляни Мазепи і доля української держави, як писав історик, «була зважена на терезах російської імперіялістичної політики» 78 — у короткому часі Козацько-Гетьманська держава перестала існувати і українські землі на довгі роки стали жертвою переможця. Перед Олександром Оглоблиним стояло засадниче і головне завдання — дати врівноважено-об’єктивний образ Мазепинської доби і її творця гетьмана Мазепи на фоні внутрішньої і зовнішньої політики української козацької держави, яка зазублювалася з історичним розвитком Польщі, Московщини, Криму, Туреччини, Швеції і інших країн.
Історик не пішов второваними шляхами «забронзування» або «заболочування» діяльности гетьмана. Він мусів взяти до уваги також тенденційні інтерпретації Мазепи, його життя і діяльности в совєтській українській історіографії, в якій Мазепа представлений, як «зрадник українського народу», який прагнув «розгрому Росії у війні і поневолення України Польщею і Швецією: його інтриги були спрямовані проти корінних, спільних інтересів українського і російського народів». Російські совєтські історики офіційно прийняли тезу, що «Имя Мазепы вошло в историю как символ предательства. Мазепа изменил Украине, украинскому народу и братской России» 79. Ці фальшиві гіпотези стали догмою совєтської історіографії і існували аж до розвалу СРСР. Історик намагався критично проаналізувати діяльність Мазепи, його однодумців і противників на основі глибинної аналізи джерел, відкидаючи трафаретні історіографічні схеми і реконструюючи та синтезуючи український історичний процес Мазепинської України.
У підготовчих записках до монографії Олександер Петрович писав, що перед дослідником політичної історії доби Мазепи на межі XVII і XVIII століття стоять дві центральні проблеми — це «проблема соборности України в контексті зносин України з Туреччиною та Кримом, Польщею й насамперед Москвою, а згодом Швецією і проблема «старшинської опозиції, або по-суті, проблема гетьманського абсолютизму» 80. В архіві проф. Оглоблина заховався також перший плян монографії про Мазепу, як людину і державного діяча з такими розді-лами: І) Історіографічні й літературні оцінки; II) Коротка біографія Мазепи, ПІ) Мазепа й зовнішня політика України, IV) І. Мазепа і внутрішня політика України, V) Мазепа і українська культура, VI) Мазепа і українська Церква, VII) Мазепа як ідеолог української національної держави, VIII) Негативні і «негативні» моменти (Мазепа як державний діяч, Мазепа — людина), IX) Образ Мазепи (зовнішній і внутрішній), X) Особисте життя Мазепи, XI) Мазепа — український поет і XII) Традиція Мазепи 81 . До цього провізоричного пляну змісту монографії Олександер Петрович дописав «Не суд над Мазепою, а спроба об’єктивно-наукової (історичної) характеристики його як державного діяча й як людини».
Цієї засади дотримувався історик під час опрацювання монографічного нарису «Гетьман Іван Мазепа та його доба». В окремих розділах дослідник на основі багатого джерельного матеріялу обгрунтував свої висновки і гіпотези про багатовимірну діяльність гетьмана, що охоплювала політичне, соціяльне, економічне, культурне і релігійно-церковне життя українського народу. Він подав коротко історію роду Мазепи — Калединських і висловлює свою гіпотезу щодо дати народження гетьмана — 20 березня 1639 р. головно на основі даних про гетьмана в листі Пилипа Орлика з 22 серпня 1741 р. 82. Автор подав доволі стисло біографію Івана Мазепи до вибору його гетьманом. Найкращі розділи в монографії історика присвячені зовнішній політиці гетьмана до 1700 р., його внутрішній політиці, повстанню Петра Іваненка тощо. Можна лише шкодувати, що Олександер Петрович не присвятив окремого розділу українській Церкві доби Мазепи і, зокрема, критичному оглядові джерел і літератури, присвячених мазепинським часам. У монографії було вміщене зображення гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» роботи Карпа Балашевича з 1699 р. Історик, як відомо, займався іконографією Мазепи і готував окреме дослідження на цю тему.
Крім того, в кожному розділі монографії знаходимо генеалогічно-біографічні матеріяли про козацькі роди і їхні родинні зв’язки, що значно поширює джерельну базу дослідження і допомагає зрозуміти основу діяльности різних козацько-старшинських груп, що відігравали важливу ролю у політичних плямах Мазепи. Не можна забути, що гетьман завдяки своїм непересічним здібностям у різних площинах політичного і суспільного життя понад 21 рік тримав гетьманську булаву і розвивав державне і культурне життя України.
Олександер Оглоблин, згідно зі своїм пляном, дав широку картину зовнішньої і внутрішньої політики Мазепи, глибинну аналізу соціяльних відносин і соціяльної боротьби між різними клясами українського суспільства, докладно проаналізував великостаршинську опозицію (Петрик, полтавська опозиція і інші). Окрему увагу приділив Правобережній Україні і ролі полковника Семена Палія, подав глибоку аналізу та висвітлення українсько-московських зв’язків у контексті різних політичних орієнтацій і конфронтацій, які довели до зриву Мазепи з Москвою, українсько-шведського союзу і українсько-московської війни в 1707 — 1709 рр. На основі значного джерельного матеріялу він розглянув відродження Києва, як духового центру України і розвиток української багатогранної культури доби Мазепи. Свій монографічний нарис закінчив описом Полтавської битви, еміґрації і смерти Мазепи, короткою аналізою мазепинської еміграції і Бендерської конституції 1710 року.
У монографії історик коротко розглядає діяльність Івана Мазепи до гетьманства, політичну діяльність його попередника гетьмана Самойловича і обрання Івана Степановича гетьманом України. Він звертає особливу увагу на Коломацькій договір з 1687 року, який, по-суті, забезпечував інтереси Московського уряду в Україні і перекреслював «державно-політичні концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича... й лише державний геній і глибокий патріотизм гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними» 83.
Олександер Оглоблин докладно аналізує й синтезує внутрішні і зовнішні обставини, в яких перебувала Україна під кінець XVII — на початку XVIII століття. Гетьман Мазепа, на думку історика, одержав від своїх попередників сумну спадщину: роз’єднання українських земель (Правобережна і Лівобережна Україна під владою гетьмана), напруження соціяльних відносин і боротьби серед українського населення, опозиційні настрої української старшини, непорозуміння з Запоріжжям і, нарешті, послідовну політику Московської держави, яка змагала до знищення державно-правового статусу Козацько-Гетьманської держави. Крім того, він мав справу з Польщею, Кримом і іншими державами, які активно втручалися в політичне життя України. У цій складній ситуації Мазепа прагнув об’єднання українських земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя) в одну державу під міцною владою гетьмана.
Історик детально проаналізував економічний розвиток Мазепинської України кінця XVII — початку XVIII ст., наголосив значення торгівельних відносин України з Західною Европою, Польщею, Кримом, Чорноморсько-Дунайськими країнами і Московщиною. Особливу увагу Олександер Петрович приділив розбудові монастирського та старшинського господарства і розвитку української промисловості. На його думку, постання нових ґуралень, млинів, гут, папірень і інших підприємств свідчить про гетьмана як про здібного господарника. Гетьман, пише історик, «завжди цікавився господарськими справами. Поевропейськи освічена людина, вихований у принципах модного меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економії для загального розвитку країни » 84.
О. Оглоблин детально проаналізував також міжнародні зв’язки Івана Мазепи, що закінчилися українським-шведським договором. Приєднання Запоріжжя до цієї угоди історик уважав справжнім тріумфом політики гетьмана. Дослідник аналізує Полтавську катастрофу, яка, як писав М. Грушевський, «дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але і пхнула його на стежку імперіалізму, екстензивної політики» 85.
Мазепа провадив, на думку історика, супроти Москви двоторову політику: спершу вважав можливим співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького... бо це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини і Криму. В тому часі гетьман Мазепа зумів опанувати Правобережну Україну і заразом розбудувати політичні інституції держави, піднести українську економію і українську національну культуру. Це час скріплення і росту української провідної верстви — козацької старшинської аристократії. Також Мазепі вдалося у значній мірі знейтралізувати опозицію серед козацьких старшинських кругів. Промосковський тор політики гетьмана, пише Оглоблин, завів його в «глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили і ресурси України» 86. Тоді Мазепа, пише історик, переводить українську державну політику на другий тор відокремлення від Москви і збройної боротьби з нею. Це союз України зі Швецією, що тоді була найбільшим ворогом Москви.
В усіх розділах історик вміщує винятково важливі генеалогічно-бібліографічні інформації про діячів Мазепинської доби, про їхні родинні зв’язки, які значно поширюють тематичну базу монографії і дають додатковий важливий матеріял для розуміння внутрішньої і зовнішньої політики Мазепи, його однодумців і опонентів у контексті державного життя Козацько-Гетьманської України.
Постає питання характеристики Оглоблиним гетьмана як політичної людини і державного діяча, який протягом 21 року кермував українською державою. Історик, висвітлюючи життєвий шлях Гетьмана, пише, що цей шлях не був простий і легкий, але був наповнений низкою труднощів і небезпекою. «Мазепа мав чимало прихильників — і мало друзів... Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передовсім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был беглец во всяких речах» — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньо-европейського світу... Але понад усе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й надзвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави...» 87.
На увагу заслуговують виняткові дипломатичні здібності гетьмана, який мав дар розв’язувати найскладніші проблеми української внутрішньої і зовнішньої політики. Оглоблин в монографії ілюструє цю прикмету Гетьмана у його стосунках із Московською, Польською і Шведською державами і підписанні важливих міжнародних договорів. Історик пише, що «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-польських взаємин. Він провадив щодо Москви двошарову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливо» 88.
У розділі, присвяченому зовнішній політиці Мазепи до 1700 року, Олександер Петрович коротко аналізує дві політичні орієнтації — концепції, які домінували в українському політичному житті: 1) чорноморську концепцію, що нав’язувала до часів гетьмана Петра Дорошенка і базувалася на порозумінні з Туреччиною і Кримом, з «використанням їх політичної і мілітарної допомоги проти Польщі і Московщини 89; 2) концепцію «священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської могутньости, для виходу України на південь, через Чорноморщину» 90. Мазепа спершу був прихильником цієї чорноморської концепції, але в кінці вирішив розв’язати питання незалежности Козацько-Гетьманської держави шляхом союзу зі Швецією, з Карлом XII. Оглоблин об’єктивно твердить, що близькі зв’язки Мазепи з Петром І не були популярні в Україні, зокрема на Запоріжжі, де гетьмана називали «не батьком, а вітчимом України» (1693 — 1702), а Петрик твердив, що «там у Москві уся його душа, а тут тільки тінь його» 91. Ця публічна опінія «промосковської політики» гетьмана, як вірно підкреслює Оглоблин, була для нього небезпечна, зокрема для його далекосяжних політичних плинів, що закінчилися розривом із Петром І та московською державою.
У монографії окрему і спеціяльну увагу Олександер Оглоблин приділяє видатним діячам Мазепинської доби, помічникам і противникам гетьмана, які мали вплив на його зовнішню і внутрішню політику, розбудову української культури і господарства України, релігійного життя, і часто були творцями важливих ідеологічних і політичних концепцій того часу. Вони були правдивими будівничими Козацько-Гетьманської держави і «козацької республіки» на Запоріжжі. Історик розсудливо підкреслює і наголошує на ролю людини (homo historicus), історичних родів і генерацій, як головних двигунів історичного процесу 92 . Ці історіографічні і історіософічні концепції історика виразно віддзеркалені в його аналізі і синтезі Мазепинської доби і її творців, як також у його історичній методології дослідження. Тому він бачив «за Мазепинським ренесансом, як живого, гетьмана Мазепу, його сподвижників, його помічників і його противників, і звичайно, насамперед, творців і меценатів тогочасного відродження» 93.
На фоні політичного, духового і матеріяльного життя українського народу, зокрема козацької провідної верстви, Олександер Петрович дав глибинну аналізу окремих родів і генерацій — творців багатовимірного історичного процесу доби Мазепи. Ці історично-генеалогічні дослідження винятково важливі у розумінні родинних зв’язків окремих родів козацької аристократії, соціальної стратифікації українського народу і впливів історичної людини, родів на українське державотворення часів гетьмана Мазепи. Історик майстерно укладає мозаїку родинних зв’язків з родами Обидовських, Войнаровських, Горленків, Мокієвських, Сулимів, Голубів, Герциків, Половців та інші зв’язки з родом Орликів, Кочубеїв, Кандиб, Іскрів, Жученків. Ці родинні зв’язки у значній мірі дають змогу краще і повніше зрозуміти ставлення гетьмана до козацької старшини, внутрішніх і зовнішніх політичних обставин, в яких працював Мазепа і які впливали на його головні політичні, економічні, ідеологічні та інші настанови, і які вплинули на розвиток і занепад держави Гетьмана Мазепи.
Одночасно Оглоблин висвітлює розвиток української культури і освіти. Київ часів Мазепи став духовним центром України, чи «другим Єрусалимом», в якому розвивала свою академічну і наукову діяльність Київсько-Могилянська академія — головний осередок інтелектуального життя Мазепинської України. Академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала усі стани української людності, від гетьманича до звичайного посполитого, де формувалися кадри української провідної верстви, будівничі Козацько-Гетьманської держави.
Історик докладно обговорює і аналізує важливе соціологічне явище — соціальну стратифікацію українського народу і творення полковницьких, сотенницьких козацьких «династій», пов’язаних із концентрацією у їхніх руках великого земельного володіння і реальної політичної сили. Без цієї історично-соціологічної аналізи ролі козацьких родів і генерацій важко зрозуміти перманентне явище козацької старшинської опозиції до гетьманської політики, діяльність і революційний зрив «антигетьмана» Петра Іваненка (Петрика), наставлення і діяльність і, в кінці, трагедію полковника Палія, некороноваиого гетьмана Правобережної України, діяльність Василя Кочубея і так званої «полтавської опозиції» і, нарешті, мілітарну і політичну поразку гетьмана і його прихильників, яка закінчилася Полтавською катастрофою. Українська провідна верства не виробила почуття солідарности, взаєморозуміння і єдности думки та дії. Історик пише, що «все це створювало атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загально-національні справи» 94.
Важливо згадати, що в архіві Олександра Оглоблина збереглися його записки про суперечливі питання мазепіяни, де він накреслив проблеми, над якими бажав працювати після 1960 року, значно поширюючи тематично і джерельно видану монографію. Вони включали «Проблему Палія», «Проблему Войнаровського», «Проблему відношення Мазепи до Скоропадського», «Проблему Кочубея» та інші питання з Мазепинської доби 93. Безсумнівно, дослідження Олександром Оглоблиним мазепинської доби заслуговує на окреме монографічне вивчення.
Заключення
Доповнене видання «Гетьман Іван Мазепа та його доба» і інші праці професора Олександра Петровича Оглоблина, присвячені Мазепинській Україні, дає змогу дослідникам і любителям історії в Україні безпосередньо познайомитися з доробком одного з найвидатніших дослідників цього визначного періода української історії. Ця книга є продовженням нашого першого і другого видання творів Олександра Оглоблина «Студії з історії України» (Нью-Йорк; Київ, 1995) і «Люди Старої України та інші праці» (Острог; Нью-Йорк, 2000). Як відомо, у відносно недавньому минулому в комуністичній Україні твори професора Оглоблина були владою заборонені, як твори «буржуазного націоналіста» і «фальсифікатора» історії України. Історики, студенти і вчителі не мали змоги безпосередньо ознайомитися з історичними працями вченого, що лежали в закритих фондах бібліотек і архівів совєтської України. На щастя, «імперія зла», як говорив часто Олександер Петрович, розпалася і відродилася незалежна Українська Держава, яка повертається до історичних традицій попередніх українських державних часів, включаючи також козацько-гетьманську державу XVII і XVIII століття, зокрема добу гетьмана Івана Мазепи.
Так сталося, що видання монографії Олександра Оглоблина про Івана Мазепу появляється в ювілейному 2001 році, в якому відзначаємо 10-ліття відродженої Української Держави (1991 — 2001). Важливим є питання відношення історично-державних традицій Мазепинської доби до модерної української держави в XX і XXI століттях, адже боротьба за незалежність української держави західньо-европейського типу була одним із центральних завдань гетьмана Мазепи і української провідної верстви тих буремних часів, що вказує на безперервність українського історичного процесу державотворення.
Ці традиції боротьби за національне визволення і відродження державности в ХХ-ому столітті перебрала Українська Народня Республіка 1917 — 20 років, уряд якої по мілітарній поразці, подібно як уряд Мазепи, був змушений покинути рідний край і діяв в екзилі, продовжуючи мазепинські традиції. В 1937 році в універсалі Уряду Української Народної Республіки читаємо: «В двістип’ятидесятилітні роковини обрання на Гетьмана України славної пам’яти Великого Борця за її волю Івана Мазепи, Уряд Української Республіки чинить оцим відомим всім і кожному, кому про це відати належить, теперішнім і потім будучим вірним синам Отчизни і Матері нашої України про свою постанову: зробити від нині, щасливо до наших часів збережений, клейнод Гетьмана Івана Мазепи видимим знаком гідности кожночасного Голови нашої Держави» 96.
Тому десять років, 24 серпня 1992 року у Марийському палаці відбулася офіційна державна зустріч президента і представників Державного Центру УНР в екзилі з президентом і членами Верховної Ради відновленої Української Держави. На цій історичній зустрічі Патріярх Мстислав І передав у руки Голови Верховної Ради, а через нього президентові відновленої Української Держави, клейнод Івана Мазепи як символ державної влади незалежної Української Держави. Президент України у своєму «Слові-подяці» сказав, що «Щойно я мав високу честь прийняти клейноди УНР — символи непереривности існування нашої держави, а також відзнаки гетьмана України Івана Мазепи. Учора, вважаю, сталася дуже важлива подія — наша Церква зняла з цього патріота землі української анафему, якій колись було піддано його ім’я. Отже, ще раз засвідчено: Іван Мазепа, котрий віддав життя за долю своєї батьківщини, за її духовність, державність, сьогодні повертається до нової України, як людина-борець, людина, яка має нам бути за приклад, за взірець. Відзнака гетьмана Івана Мазепи — то особлива відзнака. І, мабуть, Верховна Рада має прийняти ухвалу про статус цієї дорогої серцю кожного реліквії. Підтвердивши тим самим нашу вірність історії країни, про-йденої великими попередниками» 97.
Так продовжено в сучасній Українській Державі історичні традиції Гетьмана Івана Мазепи, а його клейнод став відзнакою теперішніх і майбутніх президентів Української Держави. Цим ще раз засвідчено тяглість і безперервність українського історичного процесу і безпосереднє пов’язання сучасної Української Держави з державними традиціями гетьмана Івана Мазепи.
Перевидання доповненої монографії проф. Олександра Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» у 2001 році є одним із тривалих відзначень 10-ліття Української держави в XX і XXI століттях. Державницька ідея Івана Мазепи, як писав Олександер Оглоблин, не тільки пережила сотні літ, але вона «відродилася й стоїть багато сильнішою» проти ворогів української державности.
Любомир Винар,
Алла Атаманенко.
ПРИМІТКИ
 1 Найповніші дослідження життя і творчості історика: Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992. Біографічна студія. Нью-Йорк; Торонто; Київ; Париж, 1994; Верба/Ігор. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні. До 100-річчя з дня народження. Київ, 1999. Інші важливі дослідження і матеріяли про життя і діяльність історика можна знайти у виданнях Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли (до століття народження історика). Ред. Любомир Винар, упорядн. Алла Атаманенко. Серія «Оглоблиніяна», т.1. Нью-Йорк; Острог; Київ; Торонто, 2000; Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. Редактор Л. Винар. Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995; Винар, Любомир. «Наукова творчість проф. д-ра Олександра Оглоблина». Український історик, №1-3 (25-27), 1970; Винар, Любомир. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Відп. ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1977; Верба, Ігор. «О.П. Оглоблин». Український іст. журнал, №5, 6, 1995; Субтельний, Орест. «Олександер Петрович Оглоблин». 125 років київської української академічної традиції 1861-1986, Нью-Йорк, 1993 та ін.
 2 Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 160.
 3 Про своїх предків історик написав спогади, опубліковані в журналі «Український Історик»: Оглоблин, Олександер. «Рід». Український Історик, т. XXXI, ч. 1-4 (120-123), 1994, стор. 135-152; Він же. «Про мій рід». Український Історик, т. XXXII, ч. 1-4 (124-127), с. 204-208 (Публікатор рукописів Любомир Винар).
 4 Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії.., с. 5-6.
 5 Оглоблин, Олександер. «Мій творчий Іллях...», с. 6. Рукопис прані про Захарію Корниловича зберігається у ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.42, арк. 35-37 зв.
 6 Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.,, с. 160.
 7 Полонська-Василенко, Наталія. «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці», Український Історик, т. VII, ч. 1-3, 1970, с. 26.
 8 Там же, с. 81.
 9 Винар, Любомир. «Олександер Мезько-Оглоблин: земля, предки, родина». Український Історик, т. XXXVII: Олександер Мезько-Оглоблин: діяльність і творча спадщина. З нагоди 100-річчя від дня народження, 2000, ч. 1-3 (144-146), с. 137.
 10 «З архівних матеріялів. Протокол прилюдного засідання комісії щодо присудження вченого ступеня доктора історії української культури проф. О.П. Оглобліну 10 червня 1926 р.». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 174-175.
 11 Мезько, О. Як більшовики руйнували українську історичну науку. Прага, 1945, с. 53.
 12 ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 12.
 13 Книга вийшла з друку вірогідно в травні або на початку червня 1941 р., але до читача не дійшла. Олександер Петрович вважав книгу знищеною.
 14 «З архівних матеріялів. Витяг з протоколу Вищої атестаційної комісії про затвердження О.П. Оглоблинові вченого ступеня доктора історичних наук». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 176-178.
 15 Гайвас, Ярослав. «Осінь 1941 у Києві». Український Історик, т. XXXVII, 2000, ч. 1-3: Олександер Мезько-Оглоблин: діяльність і творча спадщина. З нагоди 100-річчя від дня народження, с. 249-251.
 16 Величковський, М. «Сумні часи німецької окупації». Визвольний шлях, ч 1, 1965, с. 46.
 17 Гайвас, Ярослав. «Осінь 1941...», с. 251.
 18 Лист І. Крип’якевича до О. Оглоблина від 23.IX.1941 р. Український Історик, т.ХХVII, ч. 1-4 (104-107), с. 172.
 19 Там же.
 20 Там же.
 21 Полонська-Василенко, Наталія. «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці...», с. 26.
 22 Гирич, Ігор. «Київський музей Переходової доби». Український Історик, т. XXXV: Тридцятип’ятиліття «Українського Історика», 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 192.
 23 Лист І. Крип’якевича до О. Оглоблина від 23.IX.1941 р.., с. 172.
 24 Оглоблин, О. «Великій і світлій пам’яті митрополита Андрея Шептицького». Логос, 1955, VI, кн. 2, с. 144-150.
 25 Детальніше див. Ленцик, Василь. «Церковно-археографічна комісія (Львів-Мюнхен)». Український Історик, т. XXXIV: На пошану Любомира Винара, основника «Українського Історика» і Українського Історичного Товариства. З нагоди 65-ліття, 1997, ч. 1-4 (132-135), с. 121-136.
 26 «З листів Дмитра І. Дорошенка до О.П. Оглоблина». Український Історик, т.II, 1965 ч 3-4 (7-8), с. 84-88; «З листів Дмитра Дорошенка до О.П. Оглоблина» Український Історик, т.III, 1966, ч. 1-2 (9-10), с. 102-106.
 27 ЦДАВО, ф.3859, оп. 1, спр. 221, арк. 78.
 28 Там же, арк. 130.
 29 Полонська-Василенко, Наталія. «Сторінки спогадів. Український Вільний Університет». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 45.
 30 Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 39.
 31 Там же.
 32 Жуковський, Аркадій. «Вклад Олександра Оглоблина в Енциклопедію Українознавства», Український Історик, т. XXXII, 1995, с. 209-220.
 33 Про діяльність О. Оглоблина в НТШ див. Винар, Л. «Проф. Олександер Оглоблин і НТШ. (Матеріяли до історії НТШ)». Український Історик, т. XXXV, 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 205-219.
 31 Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 40.
 33 Домбровський, О. «Українська Вільна Академія Наук у США (1945 — 1950 -1965)». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 6.
 36 Там же, с. 8.
 37 Про це писав Олександер Домбровський в своїй статті «До історії відносин між УВАН, УІТ і НТШ». Вісті УВАН, ч. 2, Ред. О. Домбровський, Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 2000, с. 27.
 38 Винар Л. «Український Історик» з перспективи 35 років (1963-1998)». Український Історик, т. XXXV, 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 9.
 39 Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 43.
 40 Докладніше про діяльність О. Оглоблина в Гарварді у статті: Оглоблин, О. «Студії з історії України у Гарвардському університеті в 1968-1969 і 1969-1970 акад. роках». Український Історик, ч. 4, 1970, с. 132-134.
 41 Олександер Оглоблин, «Мій творчий шлях українського історика». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли.., с. 130-131.
 42 Характеристику історичної науки в совєтській Україні в 1939-41 роках історик подав у своїй праці «Як большевики руйнували українську історичну науку». (За ред. Л. Винара). Український Історик, 2000, ч. 1-3 (144-146), с. 46-53. У совєтській інтерпретації, пише Оглоблин, «гетьман Іван Мазепа виявлявся «зрадником», але не тільки й не стільки Росії, чи царя Петра І, а і «зрадником українського народу», цит. пр., с. 50.
 43 Проф.Оглоблин передав Любомирові Винареві авторські права на усі його друковані і недруковані праці і архівні матеріяли. Див. Олександер Оглоблин. Студії з історії України, Нью-Йорк; Київ, 1995, с. IX. Про видавничі пляни див. Любомир Винар, «Олександер Мезько-Оглоблин: пляни видання творчої спадщини історика», Український Історик, 2000, ч. 4 (147), с. 85-90.
 44 Про свою кореспонденцію з Крип’якевичем і Дорошенком, історик згадує в «З листів Дмитра І. Дорошенка до О.П. Оглоблина», Український Історик, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 84. На жаль, листи Олександра Петровича до Дмитра Дорошенка правдоподібно пропали. Листи Івана Крип’якевича до Олександра Петровича видруковано в «Українському Історику» за моєю редакцією (Любомир Винар, Листи Івана Крип’якевича до Олександра Петровича...» На жаль, листи Олександра Оглоблина до Івана Крип’якевича також пропали і, правдоподібно, були знищені.
 45 Любомир Винар, «Листи Івана Крип’якевича до Олександра Оглоблина з 1942 року», Український Історик, 1977, ч. 1-4, с. 179.
 46 Там же, с. 185.
 47 Проф. О.П. Оглоблін. Нариси з історії України. Вип. VI. «Україна в кінці XVII — першій чверті XVIII ст.», Київ, 1941, с. 4.
 48 У київському архіві збереглися численні виписки Олександра Петровича з історичних архівних джерел до Мазепинської доби (ЦДАВО України, ф. 3561, спр. 15, 16, 17, 70 — 85). Також в архіві проф. Оглоблина, що зберігається в Кенті, збережено його бібліографічні і генеалогічні записи, призначені для написання нової монографії. Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріали...», спр. «До Мазепіяни».
 49 Дмитро Дорошенко, у відносно короткому часі, став своєрідним опікуном праць Олександра Петровича. Збережені листи Дорошенка до Оглоблина винятково важливі для дослідів українського наукового життя підчас Другої світової війни. Це саме можна сказати про вже опубліковані листи І. Крип’якевича до Оглоблина з того самого часу (дати примітку про листи І.К.) У листі з 4 грудня 1942 року Дорошенко писав, «Листа Вашого з дня 15.IX я одержав і дуже Вам за него дякую, але не за похвали й компліменти, які, вірте мені, я признаю за неза-служені, але взагалі за Ваше добре й уважне відношення, яке спостерігаю з перших же часів нашого знайомства, як Ви надсилали мені Ваші відбитки ще в кінці 1920-х років. Ваші листи завжди такі змістовні й цікаві, і мені дуже приємно їх одержувати. Де Ви тільки час берете: ї наукові праці пишете, ще і листи такі докладні засилаєте! З Ваших листів є багато чим і з нашими земляками з поміж наукової братії поділитись, бо всім цікаво». Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942 — 1949)». На превеликий жаль, листи О. Оглоблина до Д. Дорошенка, як згадував Олександер Петрович, правдоподібно пропали. Д. Дорошенко мав звичай нищити листи, що їх одержував від своїх знайомих.
 50 Лист Дмитра Дорошенка до О. Оглоблина з 29.X. 1942 року (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942 — 1949)». В листі Д. Дорошенко пише про Мазепи дзвін з 1699 р., вилитий знаним людвисарем Карпом Балушевичем на замовлення Мазепи. На дзвоні майстр вирізьбив зображення Мазепи. Саме цю тему порушував О. Оглоблин в кількох листах до Дорошенка.
 51 У записці з 2.VIII. 1942 року Дмитро Іванович писав Олександрові Петровичу: «До Вас зайде мій приятель і сусіда Евген Семенович Вирів, він розкаже Вам про стан видавничої справи у Празі й взагалі тут закордоном. Можете відноситись до нього з повним довір’ям. Він потім знову вертається до Праги (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942-1949)».
 52 Лист Юрія Тищенка до О. Оглоблина з 24 листопада 1943 року. (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. б «Листи», спр. «Листи Юрія Тищенка»).
 53 Лист Ю. Тищенка до О. Оглоблина з 26 січня 1944 року.
 54 Лист Олександра Оглоблина до Наталії Полонської-Василенко з 27.IV.1959. (Архів О. Оглоблина, ф. 4 «Листи Н. Полонської до О.П. Оглоблина», спр. 2 «Листи 1951 — 1959 рр.»). Йшлося про книгу «Письма и бумаги императора Петра Великого, Москва-Ленинград, 1948, т. 8.
 55 Лист Юрія Тищенка до О. Оглоблина з 21 березня 1953 р.
 56 Лист О. Оглоблина до Л. Винара з 1 травня 1959 року. (Архів Л. Винара, ф. «Олександер Оглоблин»). У 1959 і пізніших роках Олександер Петрович листувався з проф. Л. Винарем у зв’язку з монографією про Андрія Войнаровського, що появилася у 1962 році: Винар, Любомир. Андрій Войнаровський. Вступна стаття Олександра Оглоблина. Мюнхен: В-во «Дніпрова Хвиля», 127 с.
 57 Вовчук писав: «Згоден видати Вашу монографію про Мазепу. Прошу подати свої умови, очевидно оптимально можливі, якнайскоріше, щоб через яких два — три місяці після домовлення книжку почати друкувати». (Лист І. Вовчука до О. Оглоблина з 25 вересня 1958 року). У листі з 27 грудня І. Вовчук писав: «Я просив Вас надіслати статтю і дати згоду видати Вашу монографію про гетьмана Мазепу... В комітеті при УКК, як мені виглядає, великого діла не вийде, крім великого розголосу. Шкода буде, якщо така цінна праця не побачить світу». (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 1 «Листи до О. Оглоблина», спр. 10 «Листи Івана Вовчука».
 58 Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 7.
 59 Там же, с. 8.
 60 Ковальський, Микола. «6-ий випуск серії «Нариси з історії України» проф. О.П. Оглоблина (1941 р.): концептуальні і джерелознавчі спостереження». Наукові записки університету «Острозька Академія»: Історичні науки, вип. 1, Острог, 2000, с. 251.
 61 Російська назва — Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи (ГАФКЭ).
 62 Ковальський, Микола. «6-ий випуск серії «Нариси з історії..», с. 252.
 63 Там же.
 64 3 цього циклю слід згадати такі праці історика: Олександер Оглоблин. «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.». Ювілейний збірник на пошану акад. Д.І. Багалія, Київ: ВУАН, 1927, т. 1, с. 720-744; «До Історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН, 1928, кн. XIX, с. 226-230; «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Київ: ВУАН, 1929, с. 65; «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)». Записки Історично-Філологічного Відділу УАН, Київ, 1929, кн. XIII, с. 189-219; «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика». Записки Історичного і Філологічного ф-тів Львівського державного університету ім. І. Франка, 1940, т. 1, с. 59-72; Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика), Авґсбург: УВАН, 1949, с. 14; «Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, 1957, ч. 2, с. 20-25 та інші праці.
 63 О. Оглоблин, «Українсько-кримський договір 1692 року», Вісник.., 1957, ч. 2 (100), с. 20.
 66 Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 183.
 67 О. Оглоблин. Гетьман Іван Мазепа і його доба.., с. 178. Цю гіпотезу історик висунув ще в 1920-х роках у праці «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)». ЗІФВ УАН, 1929, кн. XXV, с. 189-190. Слід зазначити, що Олександер Петрович згадує у своїй праці проф. М. Слабченка, який уважав, що «Петрик був знаряддям у руках Мазепи в його боротьбі проти Москви». М. Слабченко. Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни. Одеса, 1923, с. 191.
 68 О. Оглоблин, «Мій творчий шлях історика».., с. 130. Олександер Петрович пише, що «всі архівні матеріяли, зібрані мною, залишилися в моєму київському архіві. Я зміг взяти з собою лише деякі фрагменти, зокрема фотокопії Петрикових листів та універсалів (з кол. Московського архіву міністерства закордонних Справ)». Слід згадати, що історик в 1960-х і пізніших років збирав джерельні матеріяли з польських архівів і плянував видати нову монографію про Петрика. У майбутньому УІТ плянує видати збірник праць і матеріялів проф. О. Оглоблина, присвячених Петрові Іваненку.
 69 ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.76.
 70 Винар, Любомир. «Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріяли». Накладом Записок Чину Се. Василія Великого, 1958. с. 10.
 71 У подібній ситуації, як проф. Оглоблин, знаходився під совєтською владою акад. Іван Крип’якевич, який був змушений у монографії «Богдан Хмельницький» (Київ, 1954) прославляти «возз’єднання України з Росією», зректися схеми Грушевського, його улюбленого професора, і хвалити класиків марксизму-ленінізму.
 72 Друга конференція історичної групи УВАН. Бюлетень УВАН, 1947, ч. 11-12, с. 24-30. О. Оглоблин на конференції виголосив доповідь «Українсько-шведський союз 1708 року».
 73 Олександер Оглоблин, «Мій творчий шлях українського історика».., с. 132.
 74 Олександер Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 7.
 75 З найважливіших праць згадаємо такі: Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика). Авґсбург, УВАН, с. 14; «Династична ідея в державно-політичній думці України — Гетьманщини XVII — XVIII ст. Державницька думка, 1951, ч. 4, с. 40-52; «Western Europe and the Ukrainian Baro\x0105ue as an Aspect of Cultural Influences at the Time of Hetman Ivan Mazepa». The Annals of The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 1951, vol., no. 2, pp. 127-137; «Чорноморська проблема в українській політиці гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)»,Український Самостійник, 1954, ч. 8 (214); «З історії української державної думки доби Івана Мазепи». Вісник ООЧСУ, 1955, ч. 6 (80), с. 10-15; «Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, 1957, ч. 2 (100), с. 20-25; «Зрив з Москвою гетьмана Івана Мазепи». Альманах-календар Гомону України. Торонто, 1958, с. 125-132; «Гетьман Іван Мазепа і українська промисловість». Календар Свободи на Мазепинський рік 1959. Джерзі Сіті, 1959, с. 102-109; «Дума гетьмана Івана Мазепи». Український православний календар на 1959 рік. Банд Брук, 1959, с. 94-96 і інші. Усі праці О. Оглоблина, присвячені Мазепинській добі, подані в бібліографії Любомира Винара «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 — 1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью Йорк: УВАН у США, 1977, с. 93-123.
 76 Олександер Оглоблин, «Гетьман Іван Мазепа і Москва», Український Історик, 1989, ч. 4 (104), с. 7-16; 1990, ч. 1-4 (104-107), с. 45-54; 1991, ч. 1-2 (108-109), с. 82-94. Цю працю передруковано у збірнику «Іван Мазепа і Москва», Київ, В-во Рада», 1994 без порозуміння з редактором «Українського Історика».
 77 Олександер Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 5.
 78 Там же, с. 358.
 79 В.Е. Шутой, «Измена Мазепы», Исторические записки: Изд. Академии наук СССР, т. 31, 1950, с. 154; «Мазепа», Радянська енциклопедія історії У країни, т. 3, Київ, 1971, с. 67 (автор В. Дядиченко).
 80 Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріали до праць», спр. «Вельми важливі матеріяли до монографії про Гетьмана Мазепу».
 81 Там же, спр. «Плян монографії «Гетьман Мазепа, як людина і державний діяч», 2 арк. Приблизна дата записки — 1944 рік.
 82 Друкується в цьому виданні.
 83 О. Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 34-35.
 84 Там же, с. 68.
 85 Там же, с. 358.
 86 Там же, с. 5.
 87 Там же, с. 19-20.
 88 Там же, с. 5.
 89 Там же, с. 42.
 90 Там же, с. 43.
 91 Там же, с. 61.
 92 Він пише, що історик «мусить бачити і розуміти не лише події, інституції, людей — діячів історії, ідеї, якими вони керувалися, які вони створили й передали наступним поколінням... На всіх шляхах, на всіх етапах моєї творчої наукової діяльносте мене цікавила людина. Людина, яка робить історію, творить історію — добре чи зле — і, розуміється, людина, яка досліджує історію». Олександер Оглоблин. «Мій творчий шлях українського історика...», с. 148.
 93 Там же, с. 149.
 94 О. Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба... с. 289.
 95 Архів Олександра Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріяли до праць», спр. «Матеріяли до дослідження доби Мазепи. Спірні питання Мазепіяни», арк. 1.
 96 «Од Уряду Української Народної Республіки» підписали: Вячеслав Прокопович, Голова Ради Міністрів УНР, Міністр Справ Закордонних і Володимир Сільський, Генерального Штабу Геиерал-Хорунжий, міністр Військових Справ. Року Божого 1937, 14 дня, на Покрову. Роман Смаль-Стоцький, Мазепинські традиції старої У.Н.Р. Ньїю Йорк, 1961 р., с. 12. — Цей клейнод гетьмана є мощехранительницею — нагрудник з гербом Гетьмана і його ініціялами І(ван) М(азепа). Клейнод викутий із золота. Докладний опис в цит. пр., с. 10.
 
Бібліографія праць О. Оглоблина про І. Мазепу 1
1927
«Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року». Ювілейний Збірник на пошану акад. Д.І. Багалія, т.1, Київ, ВУАН, стор.720-744.
1928
«До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Збірник Історично-Філологічного Відділу УАН, кн. XIX, Київ, ст.226-230.
«До історії української політичної думки на початку XVIII віку». Збірник Історично-філологічного Відділу УАН, кн. XIX, Київ, ст.231-241.
1929
«Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Київ: ВУАН, 65 ст.
«Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика)». Збірник Історично-Філологічного Відділу УАН, кн. XXIII, Київ, стор. 189-219.
«Орлик і Петрик. До історії повстання Петра Іваненка)». Збірник Історично-Філологічного Відділу УАН, кн. ХХ\x0474, Київ, стор. 301-307.
1930
«Петрик — ханський гетьман України (1692). Студії з Криму: Збірник Історично-філологічного відділу УАН, ч. 89, Київ, стор. 39-104.
1938
«Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» Комуністична освіта, № 12.
«Розгром шведських окупантів під Полтавою». Піонерія, № 9.
«Семен Палій». Піонерія, № 11.
«Героїчна сторінка з історії двох братніх народів». Комуніст, № 168.
1939
«Україна в часи Петра І». Київ, 58 стор.
«Полтавская битва». Москва, 32 стор.
«Полтавськая битва». Харків, 32 стор.
«Україна в кінці XVII і в першій чверті XVIII ст.». Комуністична освіта, № 1, стор. 44-45.
«Боротьба руського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708 — 1709 рр.». Більшовик України, №7, стор. 55-65.
1940
«Боротьба російського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708 — 1709 роках». Полтавська битва. Труди наукової сесії Інституту Історії України, присвяченої 230-літтю Полтавської битви. Київ, АН УРСР, стор. 21-40.
«Боротьба старшинських угрупувань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика». Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського державного університету ім. І. Франка, І, Львів, стор. 59-72.
1941
«Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», Київ, АН УРСР, 282 с.
«3. Україна в кінці XVII — на початку XVIII ст. 4. Україна в Північній війні. 5. Реформи Петра І і колоніальна політика царизму на Україні». Істопія України. Короткий курс. Під рсд. С.М. Білоусова і др. Київ, АН УРСР, стор. 106-118.
«К вопросу об измсне Мазепы». Історик-марксист, V (93), Москва, стор. 47-60.
1946
«Пам’ятка українського церковного малярства часів Гетьмана Івана Мазепи» Бюлетень Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦ, ч. 2, Мюнхен, стор. 22-24.
1947
«Українсько-шведський союз 1708 року». (Конспект). Бюлетень УВАН, ч. 11-12, стор. 24-26.
«Династична ідея в державно-політичиій думці України-Гетьманщини XVII — XVIII ст.». Український літопис, ч. 5-6, Авґсбурґ, стор. 11-19.
1948
«1709 рік». Українська трибуна, 7 та 11 листопада.
1949
«Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Авґсбурґ, УВАН, 14 стор.
«1709 рік». Календарець Української Трибуни на рік 1949. Мюнхен, с. 17-38.
1951
«Western Europ\x0119 and thc Ukrainian Baro\x0105ue an Aspect of Cultural Influcnces at thc Time of Hetman Ivan Mazepa». The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., v.l, #2, New York, pp. 127-137.
«Династична ідея в дсржавпицько-політичній думці України-Гетьманщиии XVII — XVIII ст.». Державницька Думка, ч.4, Філадельфія, стор. 40-52.
1952
«До проблеми іконографії гетьмана Івана Мазепи». (Резюме доповіді в НТШ, Нью-Йорк, 7.IV.1952). Свобода, 4.201. Тс саме див. Україна, ч.8, Париж, стор. 692.
1953
«Трагедія Батурина». Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобод України, ч. 4-5 (58-59). Нью-Йорк, стор. 21-22.
1954
«Чорноморська проблема в українській політиці гетьмана Івана Мазепи (1687 — 1709)». Український Самостійник, ч. 8 (214). Мюнхен.
1955
«З історії української державної думки доби Івана Мазепи». Вісник ООЧСУ, ч. 6 (80), Нью-Йорк, стор. 10-15*.
1957
«Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, ч. 2 (100), Нью-Йорк, стор. 20-25.
1958
«Зрив з Москвою гетьмана Івана Мазепи». Альманах-календар Гомону України, Торонто, стор. 125-132.
«Книга проф. Маннінга про гетьмана Івана Мазепу». Українська Літературна Газета, ч. 10 (40), стор. 9 (Рец )
1959
«Гетьман Іван Мазепа і українська промисловість». Календар Свободи на Мазепинський рік 1959, Нью-Йорк, стор. 102-109.
«Дума гетьмана Івана Мазепи». Український православний календар на 1959 рік, Бавнд-Брук, Нью-Джерсі, УПЦ в США, стор. 94-96*.
«Династична ідея в державно-політичній думці України-Гетьманщини». Батьківщина, ч.З-4, 5-6, 7-8, Торонто.
«Гетьман Іван Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття». Вісник ООЧСУ, ч. 11 (133), Нью-Йорк, стор. 9-13.
«1709 рік», Вісник ООЧСУ, ч. 2 (124), ч.З (125), стор. 7-10, 6-9.
«The Year 1709». The Ukrainian Review, Vol. IV, pp. 19-30.
1960
Гетьман Іван Мазепа та його доба. Записки Наукового Товариства їм. Шевченка, т.170, Нью-Йорк; Париж; Торонто: Видавництво Організації Оборони Чотирьох Свобод України — Ліги Визволення України, 410 стор. 2
«The Year 1709». Ivan Mazepa: Hetman of Ukraine. New York, The Ukrainian Congress Committee of Amerika, pp. 47 — 56.
Бендерська конституція 1710 року». Вісник ООЧСУ, ч.5 (139), стор.4-11*.
1961
«The Theory of Moskow as the Third Rome in 16 th and 17 th Centuries». The Ukrainian Review, Vol.III, pp. 52-57.
1962
«Передмова до книги Любомира Винара: Андрій Войнаровський, Мюнхен, Вид-во Дніпрова Хвиля, стор. 5-7.
«Das Jahr 1709». Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart, № 10, S. 57-69.
1965
«Theodor Mackiw, Mazepa im Lichte der Zeitgenossischen Deutschcn Quellen. Записки НТШ, т. 174, Мюнхен, 1963», Український Історик, ч.3—4 (7-8), 1965, стор. 97-98 (рец.).
1970
«Передмова» до видання: Кіндрат Рилєєв, Войнаровський. Історична поема. Переклад з російської мови Святослава Гординського. Клівленд-Торонто, Сьомий Курінь УПС ім. А. Войнаровського, стор. 7-10.
1971
Любомир Винар, Андрій Войнаровський, історичний нарис, Мюнхен, 1962». Записки Чину св. Василія Великого, т. VII (XIII), фасц.1-4, стор. 470-477 (рец.).
1972
«Два портрети діячів Мазепинської Доби». Український Історик, т. IX, ч.3-4 (35-36), стор. 7-23 (є окрема відбитка).
«Кіндрат Рилєєв і його поема Андрій Войнаровський». Вісник ООЧСУ, ч. 11 (284), стор. 19-20.
1975
Subtelny, Orest. On the Eve of Poltava: the Letters of І\x0475ап Mazepa to Adam Sieniawski 1704 — 1708. Preface by Oleksander Ohloblyn. New York, UVAN, pp. 12-14.
1991
Гетьман Іван Мазепа і Москва. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Ред. Л. Винар, Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995, стор. 131-161. Раніше друкувалось в Український Історик, т. XXVI, ч. 4 (104), 1989, стор. 7-16, т. XXVII, ч. 1-4 (104-107), 1990, стор. 45-54, т. XXVIII, ч. 1-2 (108-109), 1991, стор. 82-94.
Енциклопедичні гасла
«Мазепа Іван». Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Гол. ред. Володимир Кубійович, Париж-Нью-Йорк: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1962, стор. 1430-1432.
«Mazepa Ivan». Encyclopedia of Ukraine, Edited by Danylo Struk, vol. III, Toronto: University of Toronto Press, 1999, pp. 353-355.
Бібліографія бібліографій
Винар, Любомир. «Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріяли», Записки Чину св. Василя Великого, т. III, вип. 1-2, 1958, стор. 148-171 (є окрема відбитка).
Винар, Л. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 -1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: УВАН у США, 1977, стор. 93-123.
Винар, Любомир. «Бібліографія праць про Олександра Оглоблина», Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Ред. Л. Винар, Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995, стор.395-401.
 1 Ця вибрана бібліографія складена на основі упорядкованої проф. Л. Винарем: Винар, Л. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 — 1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: УВАН у США, 1977, стор. 93 — 123. Знаком * помічені праці, що друкуються в нашому збірнику.
 2 Рецензії: Кравців, Б. «Нова праця про гетьмана Івана Мазепу», Свобода, ч. 51, 1960; Чировський, Микола. «Праця проф. О. Оглоблина про Мазепу», Свобода, ч. 64, 1960; Бучинський, Дмитро. «Монографія про Мазепу та його добу», Українська думка, ч. 18 (683), 1960; Нагаєвський, І. «На шляхах української державности», Америка, ч.. 132-134, 1960; Тис-Крохмалюк, Ю. «Вартісна праця», Визвольний шлях, ч. 9 (155), 1960, стор. 1075-1076; Митрополит Іларіон. Віра і Культура, ч. 8/80, 1960; Лужицький, Григор, Київ, ч. 6, 1961, стор. 47-48; Білас, Лев. «Ідеологія як історія і як поезія (з приводу двох нових праць О. Оглоблина)», Сучасність, ч. 7, 1961, стор. 44-62; Добрянський, М. «Гетьман Мазепа та його доба. Говорить радіо Свобода», Мюнхен, 1962, стор. 203-205 (Радіопрограма 13.V.1961); Mudry, Vasyl. The Ukrainian Quarterly, vol. XVI, № l, pp. 81-83; Pelenski, Yaroslay. Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas, Bd. VIII, H. 3, 1960, S. 387-388; Slavutych, Yar. The Slavic and East European Journal, vol. IV, № 3, 1960; Scherer, Marie. Revue de Etudes Slaves, t. XXXIX, 1961, p. 58; Zelenko, Constantine. The Slavonic and East European Review, vol. XLV, № 104, pp. 242, 244-248; Полонська-Василенко, H. Analecta Ordinis S. Basilii Magni, vol. VII (XIII), fasc. 1-4, Romae, 1971, pp. 444-451.
ПЕРЕДМОВА
Нема найменшого сумніву, що гетьман Іван Мазепа був відданий ідеї української державности і — тим самим — ідеї соборности України. Ці ідеї він одідичив по своїх українських предках; він дістав їх на спадщину від своїх попередників — українських гетьманів, від Хмельницького до Самойловича. Ці ідеї були провідними для нього в його державно-політичній і культурній діяльності, і їх заповів він майбутнім українським поколінням.
Доба Мазепи — це часи відродження України: політичного, економічного, культурного — по Руїні, що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську владу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московського імперіялізму.
Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були:
— об’єднання (або принаймні консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом;
— встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.
Обидві цілі визначили політику Мазепи супроти Польщі, Туреччини (і Криму) в усіх її флюктуаціях і, головне, супроти Москви.
Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-московських взаємин.
Він провадив щодо Москви двоторову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливе.
Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що її він одержав у спадщину від своїх попередників, і, здавалося, це була єдина можливість у союзі й за допомогою Москви здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини (і Криму).
Крім того, Москва потрібна була Гетьманові, щоб тримати старшинську опозицію в належних межах і стримувати наростаючі хвилі соціяльного невдоволення і протесту.
Так зване «москвофільство» Мазепи в перший період його гетьманування було лише одним з двох торів його загальної політики, так само, як розрив з Москвою походив не з якоїсь вродженої ворожости до неї, а з глибокої відданости інтересам України, кінець-кінцем, з любови до своєї власної батьківщини.
Блискучою тактикою своєю зумів він осягнути фактично найважливішу частину своєї головної цілі — опанування Правобережної України, незважаючи на те, що Польща весь час його гетьманування була союзником Москви.
Послідовно-мудрою й терпеливо-твердою політикою він зумів піднести на високий щабель українське господарство і культуру, втримати соціяльну рівновагу в країні й створити нову, віддану йому або зв’язану з ним і зобов’язану йому провідну верству, й тим самим паралізувати деструктивні тенденції старшинської опозиції, вводячи її в нормальне річище конструктивного політичного співжиття.
Все, що в силах була зробити людина на його місці, він — серед дуже несприятливих обставин — зробив.
Але цей перший, — мовляв, московський — тор його політики завів Мазепу врешті в глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили та ресурси України.
Тоді він переводить українську державну політику на той другий тор, який, бодай теоретично, завжди був можливий для нього, — шлях відокремлення від Москви, отже, зриву з нею і — як воно справді сталося — збройної боротьби проти неї. На цей шлях він став тоді, коли перший тор був вже закритий для нього як володаря України і українського патріота, і коли, на його (і не лише його) думку, були найвідповідніші умови для того: не польський чи турецько-татарський союз, а союз з наймогутнішим тоді ворогом Москви — Швецією — отже, здавалося, повторювалася та коньюнктура, що була колись за Хмельницького та Виговського.
Але самий перехід відбувся вже за обставин, найменш од нього залежних і, будь-що-будь, несприятливих для нього та його справи, Україна могла визволитися з-під московського панування тільки внаслідок нової Хмельниччини — національно-визвольної революції проти Москви — або внаслідок переможної війни з нею.
Перша вимагала повної національної і соціяльної солідарности, якої тоді на Україні не було.
Друга залежала від шведської перемоги, якої не сталося.
Запізно зрозуміло Запоріжжя, що правдивим батьком України був той, кого воно весь час вважало за її «вітчима» «отца их», Слово Петра І, Тарле. 345.
Під Полтавою 27 червня 1709 р. перемогла Москва, і це вирішило долю Мазепи і України.
Але чи вдалося Москві — байдуже, білій чи червоній — подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Ні знищити, ні здолати! Перефразуючи слова Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією, і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилася й стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю веде боротьбу проти імення і символу Мазепи — боротьбу, якої вона ніколи виграти не може.
Не можна ще дати повної історії мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження мазепинської доби просто неможливе.
Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи.
Кілька десятиліть вже працює автор цієї книги над добою гетьмана Мазепи. Мінялися загальні умовний його роботи, мінялися тематичні інтереси і погляди дослідника на поодинокі питання, не раз змушений був він переривати цю роботу, а бувало й так, що український дослідник, позбавлений волі наукового досліду і наукової думки, приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу те, що не було й не могло бути за тих умовнії правдивою історією...
Але в дослідника завжди залишалося й чимраз більше зростало розуміння й відчуття величі тої доби в історії України, яку він колись назвав «добою Мазепинського ренесансу»*, бо вона була нерозривно зв’язана з особою й діяльністю Великого Гетьмана. [* О.Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), ВУАН, Київ, 1929, с.18.]
Автор використав для своєї праці відповідний документальний матеріял як опублікований, так частково й новий — архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920-1930 рр.) і Москви (1920-ті роки). На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці.
Цитати з документів (як друкованих, так і архівних) подано, за невеличкими вийнятками, в мові й транскрипції (окрім літери «Ђ») оригіналу.
Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а нефахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор.
Натомість, автор вважав за доцільне подати у примітках низку детальніших даних, зокрема історично-біографічного характеру, про головних діячів мазепинської доби, а також про деякі спірні питання в науковій літературі, цій добі присвяченій.
Всі дати у книзі (коли це не застережено окремо) подані за старим стилем.
Долучені до книги виображения гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» і самого дзвона роботи Карпа Балашевича 1699 р. публікуються вперше.
Розділ І
ІВАН МАЗЕПА ДО ГЕТЬМАНСТВА
Гетьман Іван Мазепа був, за словами Самовидця, «роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитної шляхти української і у Війську (Запорозькому) значної», і це стверджує інший сучасник Гетьмана — С. Величко, який називає Мазепу «значним шляхтичем козако-руським». Звідки походили Мазепи-Колединські, предки Гетьмана, невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. На Білоцерківщині Мазепи з’являються десь у половині XVI ст. Є вістка — втім, не досить певна, — що один з них, невідомого докладно імення (припускають — Михайло або Микола), дістав року 1544 від короля Жигмонта І, на денному праві, «хутір Каменець» — пізніше село Мазепинці. За іншими — певнішими — відомостями, цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544—1555) князя Пронського, який надав йому «селище» на річці Росі. Пронський, будуючи (близько 1552 р.) замок у Білій Церкві, потребував забезпечити його належною «службою» і для того оселював своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватися по страшній татарській руїні кінця XV — першої половини XVI ст.
Перший документально відомий нам предок Гетьмана на Білоцерківщині був Микола Мазепа-Колединський (Maziepa Kol\x0119dy\x0144ski), який дістав року 1572 привілей короля Жигмонта II Авґуста на «хутір на Камениці» (доплив Росі), на денному праві, з обов’язком відбувати «службу воєнну при пану старості Білоцерківському альбо наміснику його». Це надання ствердив 1578 р. король Стефан Баторій. Дуже цікаві відомості про обов’язки білоцерківської шляхти в інструкції гетьм[ана] Павла Тетері послам В[ійська] З[апорозького] на сойм у Варшаві 30.XI. 1664 р. — Z dziejow Ukrainy, 219, пр. 1. Мабуть, Микола Мазепа був тоді дуже молодою людиною, бо ще довгі десятиліття виконував він тую службу справно й сумлінно, як це ствердили люстратори Київського воєводства в 1616 і 1622 рр. Ця служба зблизила Мазепу з білоцерківською старостинською адміністрацією, й, можливо, в зв’язку з тим, кн. Курцевич, підстароста Білоцерківський, приймає його до свого родового герба «Курч», що відтоді стає гербом Мазеп-Колединських 1. Можна думати, що Микола Мазепа був прадід Гетьмана.
Зовсім зник з історичних джерел дід Гетьмана — Михайло Мазепа, правдоподібно — син Миколи. Знаємо тільки його ім’я (батько Гетьмана називався Степан Михайлович), та збереглася принагідна й не досить ясна згадка Гетьмана про свого діда, який нібито колись служив московському цареві. Якщо ця звістка торкається саме діда Гетьмана по батькові, то це могла бути тільки козацька служба — охорона України, а тим самим полудневих кордонів Московської держави від татар. Українська традиція XVII — XVIII ст. зберегла пам’ять про давні й близькі зв’язки роду Мазеп з козаччиною. Героєм козацьких літописців був полковник Федір (ім’я викликає сумніви) Мазепа, один з козацьких ватажків, що брали участь у повстанні Наливайка й були страчені у Варшаві 1596 р. Згодом були Мазепи і в козацькому реєстрі 1649 р. 2 Можливо, козакував і Михайло Мазепа. Та, будь-що-будь, його не було на Білоцерківщині в 1622 р., коли старий Микола Мазепа ще мусів відбувати «боярську службу» зі свого маєтку. Можливо, що Михайло Мазепа загинув 1620 р. під Цецорою, де разом з коронним гетьманом Жолкєвським полягло в бою з турками чимало українського вояцтва 3.
Куди більше відомостей маємо про батька Гетьмана — Степана-Адама Мазепу. За молодих літ це був типовий кресовий шляхтич, який дуже дався взнаки й своїм землякам, і різним урядам Речі Посполитої. Року 1637 він забив шляхтича Яна Зеленського й був за це засуджений на інфамію та смерть. Але «виволанцеві» пощастило відтягти виконання вироку, а тим часом він погодився з родиною забитого й 1645 р. дістав королівський ґлейт (охоронний лист) і був відновлений в усіх правах. Чи то ця прикра пригода, чи, може, традиційні фамілійні зв’язки з козаччиною привели Степана-Адама Мазепу в табір Хмельницького і з шляхетського заводіяки зробили одного з визначних діячів національно-визвольної революції. Року 1654 він був Білоцерківським козацьким отаманом.
Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делеґації до Бутурліна, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді (1658) білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна Казимира. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним з діячів Гадяцької унії 1658 р. й після катастрофи Великого Князівства Руського залишився на польському боці української політики. На соймі 1659 р. він дістав затвердження дідичних прав на Кам’яницю (Мазепинці). Королівський привілей на це називав Мазепу «в різних оказіях заслуженим шляхтичем і жовніром, до пас і батьківщини нашої завжди прихильним, вірним і в багатьох експедиціях воєнних досвідченим мужністю й відвагою своєю». Року 1662 він був номінований підчашим Чернігівським. Польський уряд, особливо заінтересований тоді в підтримці з боку української шляхти, дуже числився з впливовим білоцерківським дідичем, який дістає королівське ствердження на с. Будище в Богуславському старостві (1663) й м. Триліси на Білоцерківщині (1665), а також спеціяльну охорону білоцерківського польського коменданта для своїх маєтків і королівський «ехсері» для оборони всіх судово-маєткових своїх інтересів (1663) 4. І шляхта Київського воєводства доручає своїм послам на Варшавський сойм 1665 р. клопотатися про маєткові справи Мазепи, який незабаром, того ж року й номер (інстр[укції] Тетері послам на сойм 30.XI. 1664 р. Див.: Z [dzfiejow] Uk[rainy], 219, пр.1).
Степан-Адам Мазепа був одружений з Мариною Мокієвською, представницею старого шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв’язав свою долю з козаччиною й козацькою революцією. Це, мабуть, батько Марини, дід майбутнього полковника київського Константина Мокієвського, «положив голову» під Чортковом (мабуть, 1655 р.), а брат її, батько полковника, «в Дрижипольському бою під Охматовом» (1655), як згадував пізніше гетьман Мазепа 5. Марина Мокієвська-Мазепина присвятила свої молоді роки сім’ї й вихованню своїх двох дітей — сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри 6, — а після смерти чоловіка віддала себе справам громадським і церковним. Вона була членом Луцького Хрестовоздвиженського братства (к. 1666 р.), а згодом прийняла чернецтво (з ім’ям Марії Магдалини) й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686-1707) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів. Вірна дорадниця свого сина-гетьмана, вона померла в глибокій старості наприкінці 1707 р.
Іван Мазепа народився, правдоподібно, 20 березня 1639 р. в селі Мазепинцях 7.
Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули й на виховання майбутнього гетьмана. Він вчився в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими — менш певними — відомостями, в Полоцьку). Посилаючи сина до Варшави, Степан-Адам Мазепа сподівався, що він, з допомогою знайомих українських маґнатів (зокрема князів Вишневецьких і Лещинських), дістанеться до королівського двору, щоб «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах», як казав пізніше сам Гетьман. Так і сталося. Молодий Мазепа став «покойовим» у короля Яна-Казимира, який послав його для завершення освіти за кордон. Мазепа побував (приблизно в 1656-1659 рр.) в Німеччині, Італії і Франції; є звістка про те, що він був і в Нідерландах, де вивчав артилерійську справу. Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої європейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости.
По повороті з-за кордону Мазепа продовжує свою службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі, підтримуючи водночас зв’язки з Україною й полагоджуючи різні справи (публічні й приватні) свого батька. Розумна й освічена людина, оточений ласкою й довір’ям короля й королеви Марії-Людвіки, молодий Мазепа викопує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду на Україні. Року 1659 він був посланий з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, в 1660 р. — до гетьмана Юрія Хмельницького, а року 1663 — до гетьмана Павла Тетері, якому він привіз гетьманські клейноди. Як і батько, прихильник Гадяцької унії, Мазепа бере участь у дипломатичній підготовці походу Яна-Казимира на Лівобережну Україну 1663-1664 рр. Взагалі перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою й політичної діяльности, й двірської інтриґи, а головне — дало йому досконале знання польського світу (не дарма ж Петро І дуже зважав на думку Мазепи в польських справах) й створило йому впливові зв’язки в польсько-литовських маґнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Й саме в цей час утворилася та репутація Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, і романтичної леґенди багатьох поколінь письменників, мистців, ба навіть істориків. Аджеж писав про нього, тоді вже майже 70-літнього старця, французький дипломат Бонак року 1707: «...Як я чув від пані воєводини Белзької (Сєнявської), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром (charme) жінок, як хоче цього».
Року 1663 Мазепа, «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, вже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги. Але він тримає зв’язок з польським урядом і двором 8 і 1665 р., після смерти батька, дістає звання чернігівського підчашого. Є відомості, що деякі двірські інтриґи й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар’єру Мазепи. Але, найпевніше, це сталося в зв’язку зі смертю королеви Марії-Людвіки (1667) і зреченням Яна-Казимира (1668).
Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломовий момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної й соборної Української держави, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв’язки з польським політичним світом. Це зробили дальший хід історичних подій і, звичайно, національно-політичні прагнення самого Мазепи.
Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668-1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Майбутня гетьманова була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653-1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка (1671) 9. Її перший чоловік, шляхтич Самійло Фридрикевич (Козма), полковник польської служби («полковник давній» — 1653 р.), який перейшов на козацький бік, був також полковником білоцерківським (1664) 10 і генеральним осаулом (в Опари). Обидва — і тесть, і зять — були близькими товаришами Петра Дорошенка 11, і шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.
Ми дуже мало знаємо про гетьманову Гайну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно-політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково-господарським справам, власним (вона мала землі на р. Росі, коло Корсуня) і чоловіка (па Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116). Але від першого подружжя гетьманова Ганна мала двох дітей — сина Криштофа Фридрикевича, сотника седнівського (1699-1700) 12, і доньку (здається, Марію), що була за сином полковника білоцерківського Михайла Громики 13. Деякі її родичі та свояки дістали за гетьманування Мазепи високі старшинські уряди (Дмитро Зелепський — полковник лубенський, Степан Трощинський — полковник гадяцький та інші). Тихо й непомітно зійшла вона зі світу 1702 р.
У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, правдоподібно, виконує обов’язки генерального осаула 14. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Хоч він був повою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов’язана з Польщею), але роля Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («рострпности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії. Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало пагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше У великій пригоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем кн. Г. Ромодановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. 15 Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).
Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя мимо своєї волі, але це не було випадкове. Правобічна Україна конала у побойовищах і згарищах Руїни, й новий осередок українського державію-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державности, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою.
Мазепа одразу зорієнтувався в новій ситуації. Він здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився 16. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних плянів Мазепи був одкритий.
Як «ближній человЂк» до гетьмана, Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику і в 1670-х і особливо в 1680-х роках — безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей плям, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьманського «реґіменту» на Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 — початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було (у січні 1686 р.) передати московському урядові українські застереження й побажання.
Так чи так, доля України вирішувалася тоді в Москві. Це було ясним для Мазепи, який мало не щороку їздив туди з різними урядовими й приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки має безпосередні стосунки з московським урядом, але й нав’язує зв’язки в колах московських вельмож; зокрема на початку 1680-х років він досить близько познайомився з князем Василем Ґоліциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керманичем цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа провадить у Москві широкі торговельні операції, зокрема транспортуючи туди горілку (на це потрібний був спеціяльний дозвіл царського уряду). Та найголовніше — все це давало майбутньому гетьманові і ворогові Москви досконале знання Московщини й розуміння її загрози для України й цілого європейського світу.
Минали роки. З небагатого (правобережні маєтки, звичайно, загинули у вирі воєнно-політичних подій) гетьманського дворянина й «значного військового товариша» Мазепа перетворився на впливового представника вищої старшини гетьманської України. Року 1682 він став генеральним осаулом, отже, членом українського уряду й найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях (приміром, у виборах на Київську митрополію єпископа луцького Гедеона князя Святополк-Четвертинського 1685 р.) і всіх визначних справах і подіях гетьманського двору й родини Самойловичів 17. Разом з політичними впливами на Україні і в Москві росли й маєтки Мазепи як на Україні, так і в сумежних повітах Росії 18.
Це був процес зросту визначної людини й формування великого державного діяча. Не простий і не легкий був життьовий шлях Мазепи від «покойового» польського короля до гетьмана України, що й сам був, за словами Мазепи, «мало чим менший від польського короля». Не був той шлях прямий — і не міг ним бути в ті трагічні часи для України. Не був він легкий і для Мазепи, бо надто багато труднощів і небезпек, нерідко смертельних, чатувало на нього на цьому шляху. Доля щедро відміряла Мазепі противників і ворогів, що ціле життя його чигали на його згубу та загладу. Але ця незвичайна людина мала особливий талант єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, який дуже добре знав Мазепу, казав, що «ніхто... не міг краще (як Мазепа) обробити людину й притягти її до себе». «Не осягнувши з першого разу мети, — пише Орлик, — він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив її своєю». Він мав чимало прихильників — і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был бЂглец во всяких рЂчах», — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньоевропейського світу, він знав кілька мов (крім польської, московської й татарської мов, він володів латинською, італійською, німецькою й знав французьку), багато читав (Орлик ніколи не міг забути його «величну» бібліотеку та її «багатства, рівних яким не було на Україні»), пристрасно кохався в мистецтві (і то в різних його видах) не лише як аматор, але й як творець, був добрим промовцем, а ще кращим стилістом — справжній «gentleman of the Renaissance» (K. Меннінґ). А понадусе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ І
 1 Можливо, що спочатку Мазепи мали герб «Бонча» (або «Бойча», як зауважує І. Токаржевський-Карашевич), як повідомляє знавець правобережної старовини граф де Броель-Плятер, а потім почали користуватися гербом «Курч». Подібна заміна була і в Богдана Хмельницького, який печатався «Абданк», чи «Сирокомля» (мабуть, у зв’язку з другим одруженням його матері з Василем Ставецьким), хоч старий герб Хмельницьких був «Масальський». Гіпотеза Токаржевського-Карашевича про спільне походження Мазеп і князів Курцевичів позбавлена поважних підстав. Проте не виключена можливість їх пізнішого споріднення, себто посвоячення (шляхом шлюбу).
Лукомський і Модзалевський, Гербовник, 104. герб. табл. XXVI.
«Щит: в красном поле серебряные перекрещенные в середине вилы, водруженные на таковом же c загнутими концами бруске u сопровождаемые справа звездою u слева полумесяцем, обращенным вправо.
Нашлемник: три страусових пера.
Tакой герб Мазепы помещен на серебряних вратах в Борисоглебском соборе в Чернигове, на ризе иконы Ильинской Божіей Матери в Троицком монастыре в Чернигове, на церквах, им построенных, на гравюре Мигуры 1705 г. u в молитвослове, изданном в 1692 г. Лазарем Барановичем, арх. черниговским.
Другие варіанты: стеклянный стакан с гербом гетьмана Йвана Мазепы в Ч.И.М., копія портрета Гетьмана, серебряная посуда u бандура, принадлежавшие ему же, в М.Т., №№ 359, 448, 506 u 670. — Дабижа, кн. А.В. «Мазепа — князь u его шляхетский княжеский герб», в «Кіев. Старине», 1885, кн. 12, л. 715-718. — Грабарь Игорь. «История искусства», т. II, с. 394-396.
Потомство Михайла или Николая Мазепы, владельца с. Мазепинец (1544). М.Р., т. III, с. 287-289. — K родословной гетьмана Мазепы, «Кіев. Старина», 1886, № 12».
 2 В козацькому реєстрі 1649 р. зустрічаємо кількох Мазеп у різних полках. Зокрема в Білоцерківському полку записаний Мирон Мазепа.
 3 Брак будь-яких документальних даних про діда Гетьмана — Михайла Мазепу залишає це питання дискусійним. Не виключено, що дідом Гетьмана був саме Микола Мазепа-Колединеький, який, у такому разі, називався Микола-Михайло. Аджеж і батько Гетьмана мав подвійне ім’я (Стспан-Адам). Не кажучи вже про можливі неточності в документах (цікава, до речі, плутанина в іменні першого Мазепи на Білоцерківщині), треба пам’ятати про звичай, досить поширений на Україні XVI-XVIII ст., вживати два імення, приміром: князь Василь-Конетантин Острозький; гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький; «Wasil dictus Adam» Володиєвський, зем’янин барського староства другої половини XVI ст.; Володислав-Володимир Бороздна, стародубівський шляхтич кінця XVII ст.; «Владимир Мирович, Василій тож» (1716 р. — син переяславського полковника Івана Мировича); Андроник-Андрій Кандиба, генеральний суддя (1729-1730); і багато інших, що нерідко завдають поважних труднощів дослідникам української генеалогії.
 4 Є відомості, що Мазепам належали й інші маєтки, зокрема с.Пасічне, а також с. Моковичі (Маковичі) (на Волині). Маковичі згодом належали Олександрі Мазепиній-Войнаровській. Ганна Войнаровська 1733 р. клопоталася через Федора Мировича (свого брата) в справі маєтків чоловіка: село Маковичі з маєтностями коло Володимирця-на-Волині, власність матері А. Войнаровського; село Мазепинці в Київському воєводстві, власність гетьмана Мазепи; і про одне село в Брацлавському воєводстві, в Житомирському повіті. (Л. Винар. Войнаровський, рукопис, с. 81, пр. 18).
 5 Дуже можливо, що саме свого діда по матері мав на увазі гетьман Мазепа, коли казав 1697 р. московському послові, що «в мене й дід, і батько народилися на Україні й служили великим государям».
 6 Єдина сестра Івана Мазепи — Олександра одружилася к. 1674-1675 р. з Павлом Обидовським (Обідовським), шляхтичем герба «Судима (відмінна)», від якого мала сина Івана (1676-1701) Іван Обидовський помер 31.1.1701 p. (М. Максимович. Собрание сочинений, т. 1, с. 739), майбутнього полковника ніженського (з 1695 р.). Після смерти першого чоловіка вона одружилася з шляхтичем Витуславським, який також незабаром помер; її донька від цього шлюбу — Маріянна (в чернецтві Марфа), яка жила при бабці — ігуменії Марії Магдалині Мазепиній у Київському Вознссенському монастирі, а потім була намісницею Глухівського дівочого монастиря, була 1712 р. заарештована, як племінниця Мазепи, й заслана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Московщини. Третім шлюбом (після 1687 р.) Олександра Мазепівна була за вдівцем, волинським шляхтичем (гербу «Стремя») Яном Войнаровським, підстаростою володимирськлм (1681) і київським земським суддею (1684, 1697), з яким згодом розійшлася (на грунті релігійних суперечок: Войнаровський був католик) і переїхала (к. 1694 р.) до матері, де прийняла чернецтво й незабаром померла (в 1695 р.) «того ж року (1695) панЂ Войнеровськая (!), сестра рожоная его мл. пана гетмана, померла хорою постригшися в иноческий чин пречестною госпожою Марфою Магдалиною, Мазепиною маткою, а игуменьею Печерскою». (М. Возняк. «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?». — ЗНТШ, Львів, 1935, пі. 153, с. 63). Сином її від шлюбу з Я. Войнаровським був Андрій-Станислав Войнаровський (народжений к. 1689-1690 р.), вихованець Київської Академії (1703, 1704), спадкоємець свого дядька-Гетьмана; він був схоплений москалями в Гамбурзі 1716 р. і засланий до Якутії, де й помер (к. 1740 р.).
 7 Якщо місце, де народився Мазепа, відоме докладно, то дата народження Гетьмана й досі лишається спірною в науковій літературі. Дослідники подають то 1629 р. (вістка гр. Броель-Плятера, повторена, хоч із застереженням, М. Костомаровим, Ф. Уманцем та іншими авторами), то 1632 р. (вістка Т. Падури, на підставі матеріялів А. Осінського, яку пригадав М. Возняк і яка знайшла собі багатьох прихильників), то 1639-1640 р. («коло 1640 року» — думка М. Грушевського й І Борщака; Б. Крупницький вагається між 1632 і 1639 рр.), то, врешті, 1644 р. (коло 1643-44 р. — див. родовід Мазеп, складений А. Стороженком для «Малороссійского Родословника» В. Модзалсвського). Але найбільш авторитетною, на нашу думку, є вказівка гетьмана Пилипа Орлика, який писав в одному листі з 26 серпня 1741 р.: «...мені вже 70 років, стільки, скільки мав небіжчик Мазепа в Бендерах» (себто 1709 р.). Отже, гетьман Мазепа народився 1639 р. День і місяць народження, подані Падурою (за Осінським) на підставі запису в Кремінецькому поєзуїтському молитовнику, не викликають особливого сумніву.
 8 Інструкція київської шляхти, датована 20 лютого 1665 р., каже, що Мазепа був тоді «при боку панському» (себто королівському), але чи дійсно він перебував тоді «в покою його королівської милости», чи цс був лише його титулярний стан, — невідомо.
 9 М. Возняк. «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», ЗНТШ, m. CLIII, Львів, 1935, с. 41. Поль[ський] переклад листа Дорошенкової старшини на Запоріжжя, що його укр[аїнський] оригінал опублікував за рукоп[исом] Музею Чорторийських, Возняк, надрукували в II томі «Ojezystych spominkow» Амбросія Гра бовського (Краків, 1845, с. 303-305, але з помилками).
 10 Z dziejow Ukrainy, 305, пр.5. Чи не загинув він під час перевороту? Samuel Frydrychowicz був полковником Білоцерківським і послом Тетері на сойм 1664 р. (Wojcik, Traktat Andruszowski, p. 216, пр. 62). Отже, ясно, що шлюб Мазепи з Фридрикевичкою забезпечував його позицію в Дорошенківському Чигирині. «Окрім залоги з жовнірів, комендант (Білої Церкви, польський генерал-майор Ян Стахурський, 1665-1667, t1669) мав у своїм розпорядженні охотницький полк Сердені, т. зв. серденят, козаків Білоцерківського полку, на чолі яких стояв полковник Самійло Фридрикевич, лояльність якого Стахурський часто підтверджував і клопотався про наділення його маєтностями». (Д. Дорошенко. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666). -Прага, 1941, с. 11).
 11 П. Дорошенко був генеральним осаулом за Тетері (1664) і генеральним обозним в Опари (1665).
 12 Нащадки Криштофа Фридрикевича, який був одружений з донькою сотника седнівського Богдана Войцеховича — Катериною, існували на Лівобережній Україні до кінця XVIII ст.
 13 Звичайно вважають (В. Модзалевський), що донька гетьманової Ганни від першого подружжя була за Михайлом Громикою, полковником білоцерківським (1649-1651), який був забитий в кінці 1651 р. (або на початку 1652 р.). Але зіставлення хронологічних та генеалогічних даних доводить неможливість цього. Тому припускаємо, що донька гетьманової була одружена з сином М. Громики — Василем, сотником смілянським (1687-1695).
Гадаємо, що це було лише виконання обов’язків генерального осаула. Генеральними осаулами в Дорошенка під час перебування Мазепи в Чигирині були: Яків Лизогуб (1669-1674) і Тиміш Шуліка (1669-1675), а після переходу Лизогуба на Лівобережжя (лютий 1674 р.) — Григорій Гамалія (1674). Перед тим Петрановський і Тарасенко (1669), 1671 р. був Харлан (?) асаул у Дорошенка, посол на Островій комісії (Возняк. ЗНТШ, m. 153, с. 43). Генеральним] асаулом у П. Дорошенка був також Павло Єфремович (?) Апостол (батько Данила) в 1666 р. Перед тим він був у Тетері (але не знаємо ким) в 1660-1661 рр. (?), в Опари (1665) також невідомо.
Юрій Хомутецький (1658), полковник миргородський (1659), полковник миргородський і гадяцький (1660), полковник миргородський (1671-1673, 1676-1678), посол до Москви від миргородського полковника Степана Довгаля (1658, 1659).
 15 Мазепа двічі був у Криму й Туреччині й їхав туди втретє, але не доїхав. «Мазепу супроводжували 9 татар як провідники [...] Він віз з собою також
15 лівобережних козаків, які в різний час потрапили до Дорошенка в полон, забитих в колодки, правобережний гетьман надсилав їх у дар візирю та іншим впливовим особам, султанської Туреччини». (Див.: Акти ЮЗР, т. XI, с. 496-497, 570; Собраніе Гос[ударственных] Гр[амот] u догов[оров]», ч. IV, с. 315, 316). Апанович, с. 264-265.
11 червня 1674 р. «Старшим серед захоплених був Іван Мазепа, який служив [...] у Дорошенка і направлявся до кримського хана і турецького султана. Мазепа вже втретє їхав у Туреччину і Крим за розпорядженням правобережного гетьмана («Симбирский сборник», с. 12, 16, 17), який в зв’язку з погіршанням свого становища знову закликав війська агресорів на Україну». Апанович, с. 264.
 16 Питання про родинні зв’язки Мазепи й Самойловича ще не з’ясоване остаточно. Так чи так, вони були між собою посвоячені. Дружина Мазепи була родичкою (мабуть, тіткою по матері) Дмитра Горленка, полковника Прилуцького, який був одружений з Марією Захарівною Голуб, рідною племінницею гетьманової Марії Самойлович. З донькою другого брата Самойловичевої — Константина Голуба, генерального бунчужного, одружився інший родич Ганни Мазепиної — Федір Топольницький. Окрім того, можливе ще й інше споріднення (або посвоячення) Мазепи з родиною Захара Голуба, шваґра Самойловича.
 17 Приміром, у березні 1685 р. Самойлович посилає Мазепу, на той час генерального осаула, до Києва довідатися про стан своєї хворої доньки-боярині П.І. Шереметєвої. Коли вона померла, Мазепа в липні того ж року їздив до Києва в делікатній справі майна (посагу) покійної.
 18 Спочатку маєтковий стан Мазепи на Лівобережжі був дуже скромний. Величко оповідає, що Мазепа, щоб обробити землю, надану йому Самойловичсм, мусів спрягатися з сусідою — заможним козаком. Ми не маємо докладних відомостей про лівобережні маєтки Мазепи до гетьманства. Самойлович надав йому, тоді ще тільки гетьманському «дворянинові», с. Малий Самбір (на той час Красноколядинської сотні, Прилуцького полку), де господарювала дружина Мазепи. Згодом Мазепа купив собі хутір Поросючку (в Бахмацькій сотні, Ніженського полку) «с мелницею й всякими угодьи». Крім того, Мазепа тоді володів селами Кочурівкою (Глухівської сотні, Ніженського полку) і Острочсм та Ядлівкою (Баришівської сотні, Переяславського полку). Про російські маєтки Мазепи — див. далі.
Розділ II
ІВАН МАЗЕПА — ГЕТЬМАН УКРАЇНИ
1. Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича
Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було приєднання Росії (і України) до антитурецької коаліції — «Священної Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною мірою, Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського миру з Туреччиною (і Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не тільки залишала в повній силі небезпечне для України й Росії турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному узбережжі, але ще й визнавала права і володіння Туреччини на Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного моря, було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина залишалася незалюдненою територією і ареною боротьби між Польщею і Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII ст. дуже руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на південних кордонах України та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру» 1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і встановила оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму. Тоді ж був намічений похід на Крим в наступному 1687 р.
У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і Хотмижська в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського уряду князь В.В. Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100 тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього приєдналося українське військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Об’єднане московсько-українське військо переправилося через Самару і пішло далі у степ. В середині Червня військо перейшло р. Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі.
Звістка про наступ численного московсько-українського війська викликала велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом Селім-Ґіреєм стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків» (фортець) на долішньому Дніпрі.
Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20 верст від Січі). Тут 17 червня, після військової ради, Ґоліцин наказав відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише сороктисячний загін українського й московського війська на чолі з чернігівським полковником гетьманичем Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу над городками (турецькими) сухим и водным путем».
Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна думка про те, що він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в стену), спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову пожежу, в степу «конских кормов довольно». Очевидно, причини невдачі походу були складніші.
В умовах тяжкого степового походу проти Криму особливе значення мала позиція гетьмана І. Самойловича. Самойлович був дуже невдоволений «вічним миром» 1686 р., який стверджував Андрусівський поділ України на лівобережну і правобережну частини. Ще під час переговорів про «вічний мир» Самойлович перестерігав московський уряд щодо «лукавой хитрости» Польщі. Участь Росії і України в антитурецькій коаліції зв’язувала Росію з Польщею і тим самим не могла бути популярна в близьких до Самойловича старшинських колах, не кажучи вже про економічні і політичні інтереси, які в’язали старшину південної Гетьманщини і Запоріжжя з Кримом. Не дивно, що в цих колах виникає опозиція антитурецькій політиці Московщини. На чолі цієї опозиції* стає гетьманич Григорій Самойлович, зять гетьмана Брюховецького, людина енергійна, гостра й принципова, ворог Москви. Є підстави думати, що їй співчував і старий гетьман Самойлович.
 * Ледве чи на чолі. Алє він був, безперечно, найактивніший і, звичайно, впливовий, як гетьманич і чернігівський полковник. Треба зважати також і на недобрі взаємини між гетьманом Самойловичем і кн. В. В. Ґоліциним: адже гетьман підтримував кн. Г.Г. Ромодановського, ворога Ґоліцина. Див.: Соловйов, Історія Росії, кн. VII (нове видання).
Ґоліцин, безперечно, знав про ці настрої українських провідних кіл. І тільки в світлі цього факту різні порівняно другорядні обставини (випалення степу тощо) могли викликати у Ґоліцина побоювання щодо заглиблення в степ, де віддалене від кордонів Росії і України московське військо ставало в чимраз більшу залежність від української старшини й гетьмана Самойловича. І не випадково, наказуючи відступати до кордонів Гетьманщини, Ґоліцин одночасно видаляє з війська Григорія Самойловича.
Доля гетьмана Самойловича була вирішена вже самим фактом відступу Ґоліцина, який, крім того, мусів скинути на когось відповідальність за невдачу походу. В цих умовах і був зорганізований Ґоліциним виступ старшини проти Самойловича. 7 липня, коли військо стояло на р. Кильчені, старшина подала донос на гетьмана, обвинувачуючи його в самовладстві, різних урядових зловживаннях, а головне в таємних зносинах з кримським хапом і у військовій зраді. Старшина просила усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцин негайно повідомив про це Москву.
Старшинський бльок 1687 р., який виступив проти гетьмана Самойловича, складався з численної і впливової групи старих політичних противників Самойловича — «дорошенківців» (генеральний суддя Михайло Вуяхевич, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, Василь Кочубей, реєнт Генеральної військової канцелярії) 1 на чолі з генеральним осаулом Іваном Мазепою та із старих особистих ворогів Самойловича — колишніх старшин Родіона Дмитрашка-Райчі, Степана Забіли, Константина Солонини 2, до яких приєдналися й видатні представники генеральної старшини — генеральний обозний Василь Борковський та генеральний писар Сава Прокопович 3. Найсильніше об’єднало учасників цього бльоку велике невдоволення вищої старшини внутрішньою політикою гетьмана Самойловича, який «самовласно владЂет и хочет владЂть Малою Россіею»; «все один дЂлает — никого к думЂ не призывает»; «уряды по своєму гнЂву отпимает и не по пристойным причинам их наказует, и в безчестіе вводит, и кого хочет, без суда и без доводу, напрасно»; «за уряды полковничьи берет великіе посулы»; «людей стариішых войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способами тЂснит, и слова доброго не говорит», «a иных мелких, незаслуженных, c собою поставливая, тЂм оказывается, что хочет учинить, что сможет»; «старшинЂ генеральной нЂт у него чести належащей и безопасенія; больше от гнЂва и похвальных его слов мертвы бывают, нежели покойны живут».
Отже, старшина обвинувачувала Самойловича в тому, що він самовладно править Україною і в своїх особистих та родинних інтересах порушує права й інтереси старшинської верхівки. Такі були основні мотиви незадоволення старшинського бльоку Самойловичем.
Була ще одна — й дуже важлива — підстава для невдоволення вищої старшини політикою Самойловича. Можна цілком погодитися з професором Л.О. Окіншевичем, що Самойлович «виразно виявляв своє змагання до надання українській центральній владі рис спадкової монархії». Самойлович був, безперечно, непересічний державний діяч, і в справі консолідації гетьманської влади після Руїни йому належить визначне місце. Людина авторитарної вдачі, яка так насувала до його мужности й рішучости, він умів тримати в руках старшину без допомоги Москви й вміло, без допомоги старшини, тримав Москву на певній відстані від українських державних справ. Самойлович не лише керував Україною, як абсолютний «владЂтель Малороссійскаго Папства» (1686) 4, але й чи не перший з гетьманів ясно сформулював свій погляд на гетьманську владу як інститут монархічного типу. І він, і його сини не раз заявляли, що гетьман є «зверхнЂйшій владна и господар отчизни» (універсал полковника чернігівського Григорія Самойловича з 31 серпня 1686 р.), й що тільки «Найвишший неба и землЂ Справца отмЂною дочасного живота» може гетьманську «власть перемЂнить» (універсал гетьмана Самойловича з 14 лютого 1680 р.). Самойлович був попович, і, може, саме це походження («мелко родился»), яким так часто кололи йому очі (хоч, звичайно, позаочі) численні вороги й зависники, викликало в ньому жагуче бажання зміцнити свою владу й забезпечити булаву за своїм родом. Він мав дані для створення власної династії. Щоправда, старший син — Семен, полковник стародубівський, одружений з унучкою гетьмана Івана Сулими, улюбленець батька й «надЂя тая, которая отчизиЂ УкраинЂ много чинила, а болшей обЂцовала» (відзив Леонтія Полуботка), помер передчасно, а з другим — і найздібнішим — сином Григорієм, полковником чернігівським, батько не ладив і навіть підозрював його в замірі на своє життя. Але був ще наймолодший син — Яків, також полковник стародубівський, якого батько одружив з дочкою лідера смоленської шляхти, генерала Володимира Швайковського. Саме його старий і хворий вже гетьман готував на свого наступника. Це й мала на увазі старшина, коли робила в своєму доносі — вже після підписів — дописку: «... в чем разсуждает способной имЂти приступ, когда ни есть, к удЂльному в Малой Россіи владЂнію, и таковым то знатно намЂреніем и печать Юраса Хмельницкаго при себЂ задержал, не отсылая к великим государем, на которой
Погоня, княжество Малороссійское изображено, тому Юрасу от Турскаго данное» 5.
Чи брав Мазепа участь у змові проти Самойловича? Підпису Мазепи на доносі старшини нема 6. Але й загальна ситуація на той час, і свідчення (хоч і не зовсім ясне) добре поінформованого П. Ґордона, і, найголовніше, визнання самого Мазепи стверджують факт його участи в цій справі. Пізніше (1693) Мазепа говорив московському посланцеві Вініусові: «Гетман бывшей Іван Самойлов частию таких же враждебных клЂвет и лживых навЂтов оболган и пострадал; хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и c протчею старшиною и c полковниками на него били челом, точию о едіной ево от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видЂл; а чтоб ево разорять, имЂние ево пограбить и в сылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего ни челобитья, ни прошенія... не бывало» 7.
2. Коломацький переворот і обрання Мазепи на гетьманство
Тим часом військо продовжувало відступати. 22 липня, коли воно дійшло вже до р. Коломаку, надійшла відповідь з Москви із дозволом усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцину наказано було Самойловича «послать в Великороссійскіе городы за крЂпкою сторожею». 23 липня Самойлович був позбавлений гетьманства і заарештований разом із сипом Яковом і деякими своїми прибічниками 8. Кількома днями пізніше був заарештований у таборі на р. Сурі і Григорій Самойлович. Керування справами українського уряду було доручене генеральному обозному Борковському.
Але «Коломацька революція» (О. Лазаревський) не пройшла так легко. Негайно після арешту гетьмана Самойловича почалися великі розрухи у війську, як у головному (гетьманському) таборі, так і в загоні Григорія Самойловича. Хоч козацькі полки в гетьманському таборі були оточені великим московським військом, тут 23 липня вибухли заколоти. Козаки Гадяцького полку вбили полкового осаула Кияшка і Деяких інших старшин. Ще гостріших форм набрали події у війську Григорія Самойловича та Неплюєва, що стояло біля Запоріжжя. Коли 30 липня до Неплюєва з’явилися посланці Ґоліцина й козацької старшини і повідомили про скинення гетьмана Самойловича, становище у війську було вже дуже напружене. Григорій Самойлович, повідомлений кимсь про події на Коломаку, посварився з Неплюєвим і вирушив з козацькими полками до Кодака. Прихильна до Самойловича старшина на чолі з полковником Прилуцьким Лазарем Горленком 9 радила Григорію Самойловичу шукати допомоги в Криму. Але в цей час почалися заколоти у війську. 31 липня старшина на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом 10 сповістила Неплюєва про те, що «в полках у них козаки имЂют рознь и начинается недоброе», і закликала Неплюєва на допомогу. Це був початок «великих бунтов». У Прилуцькому полку козаки полковника Л. Горленка й полкового суддю, «бив, вкинули в горящую печь и засьшали землею живых». В інших полках козаки «побили многих знатных людей». Багато старшини повтікало з війська. «Во всЂх полках, — повідомляли Неплюєва, — у побитых и у бЂглых (старшин) пожитки и лошадей разграбили и сердюков и компанейцев хотят побить же». Прилуцькі козаки навіть зруйнували свою похідну церкву. Сердюки й компанійці, а з ними Григорій Самойлович і старшина опинилися в облозі заколотників. Тоді старшина видала Неплюєву Григорія Самойловича. Заколот був придушений московським військом з допомогою сердюків та компанійців, а також «из поспольства лучших людей».
Восени 1687 р. гетьман Самойлович з сипом Яковом були перевезені «за крЂпкими караулы» до Орла, а потім до Нижнього Новгорода. Року 1688 вони були заслані до слободи Кукарки (біля Вятки), а далі «в Сибирскіе городы» 11. Григорій Самойлович, обвинувачений у зносинах з Кримом, був страчений у Сєвську 11 листопада 1687 р. Родичі й прибічники Самойловича, за невеликими вийнятками, були позбавлені урядів. Величезне майно Самойловичів було сконфісковане московським урядом» 12.
25 липня на Коломаку скликано військову раду. Однак усе вже було вирішене заздалегідь. Старшина, позбувшися Самойловича, опинилася між двох огнів: з одного боку, загрожували дальші заколоти у війську; з другого боку, диктував свою волю Ґоліции. Звичайно, вирішальне значення мала позиція представника царського уряду.
Яскравий опис подій, пов’язаних з Коломацькою радою 25 липня, залишив самовидець — генерал російської служби, шотляндець Патрик Ґордон. Спочатку передбачалося послати гінців по духовенство і старшину найближчих полків, щоб вони були присутні на раді. Але розрухи в козацькому таборі примусили і старшину, і Ґоліцина поспішити з обранням нового гетьмана. 24 липня старшина зібралася в Ґоліцина і обміркувала запропонований ним проєкт нових «статей» 13.
Хоч головним кандидатом на гетьмана був Мазепа, але в старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати, як, наприклад, генеральний обозний В. Борковський або колишній полтавський полковник Прокіп Левеиець 14. Перемогла кандидатура Мазепи, і саме тому, що в той час вона була прийнятна і для старшини, і для царського уряду. Старшина, скидаючи Самойловича за його самовладність, нічого не мала проти його зовнішньої політики. Старі прибічники П. Дорошенка, які відіграли активну ролю в поваленні Самойловича — М. Вуяхевич, Г. Гамалія, В. Кочубей, — висунули кандидатуру людини, яка своєю попередньою політичною діяльністю була відома як противник антитурецької коаліції, отже, могла б продовжувати в цьому питанні політику Самойловича. Царський уряд, зі свого боку, давно й добре знав Мазепу, який мав впливові зв’язки в московських урядових колах. Отже, на кандидатурі його зійшлися обидві сторони 15.
Того ж вечора старшина позбавила прибічників колишнього гетьмана генеральних і полковницьких урядів і розподілила їх між собою 16. Після цього військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні плян виборів.
Рада відбулася на великій низині біля козацького табору. Місце виборів було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено було стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших Рядах, вигукнула ім’я Мазепи, а коли дехто спробував назвати ім’я Борковського, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України.
3. Коломацька угода 1687 року
Коломацький переворот завершився укладенням пової угоди між Україною й Москвою — так званих «Коломацьких статей». На «Коломацьких статтях», безперечно, позначилися загальнополітичні обставини того часу: з одного боку, військово-політична перевага московського уряду; з другого боку, слабкість української старшини в умовах зміни гетьмана, розбіжностей серед самої старшини й, головне, заколотів у козацькому війську й загального соціяльно-політичного напруження на Гетьманщині, яке за кілька днів вибухло великими заколотами на території південних полків 17. Не дивно, що «Коломацькі статті», які в основі своїй мали «Глухівські статті» гетьмана Многогрішного 1669 р. з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича, були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України.
Це позначилося навіть на формальній стороні «Коломацьких статей». Після деяких пактів поруч з традиційною формулою: «и гетман, и вся старшина, и Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били челом» з’являється повий додаток: «и приняли то c радостью» (пакти II, IV, VI, XIII); а в кінці «статей»: «пріемлем радостно».
«Коломацькі статті» забезпечували насамперед інтереси московського уряду на Україні. Зокрема велику увагу приділено було актуальним питанням зовнішньої політики. Оскільки було добре відомо, що Самойлович критично ставився до «вічного миру» з Польщею 1686 р. і через те був в опозиції до антитурецької коаліції, в «Коломацьких статтях» застережено було, що новий гетьман повинен не зачіпати інтересів Польщі і «вЂчной мир и союз» з нею «содержать крЂпко и ничЂм не нарушить», зокрема «довольствоватца тЂми городами c принадлежностми их, которые в договорЂх имянно и прострацію изображены; а что по тЂм же договорам уступлено в сторону Королевскаго величества Польскаго, и в тЂ мЂста не вступатца и к нарушенію договоров никакіе причины не давать». Український уряд зобов’язався посилати військо проти Криму й турецьких фортець («городков») на Дніпрі, а також Очакова й «остерегать того накрЂпко», щоб «миру запорожців c Крымом и c городками никогда не имЂть», і щоб «из Малороссійских городов в Крым c торгами, и c запасами, и со всякою живостью не Ђздили и лошадей в Крым не продавали» (пакт VII). Крім того, «для утЂснеиія и удержанія Крыму и от нахожденія их, Крымских орд, так на Великороссійскіе, яко и на Малороссійскіе городы» український уряд мав збудувати фортецю на лівому березі Дніпра, проти Кодака, а на р. Самарі, Орелі і в гирлах р. Берестової та Орчика «построить городы и населить Малороссійскими жители...» (пакт XX).
Цілком зрозуміло, що московський уряд і цього разу відкинув українське домагання, «чтоб повелЂио было им от окрестных государей всякіе присыльные листы принимать и прочитать, а прочитав, до великих государей отсылать, и от себя им к ним писать». Відколи Москва, фальсифікуючи Переяславську угоду 1654 р., позбавила Україну (в «Переяславських статтях» Юрія Хмельницького 1659 р.) права міжнародних дипломатичних зносин, український уряд при кожній новій угоді підносив це питання, але, звичайно, даремно. Отож і в Коломацькій угоді указано було «в той статьЂ Гетману и всему Войску отказать» і «к польскому королю и к иным государям, и к крымскому хану ни о чем не писать и не посылать». Якщо ж од чужих держав «будут к ним письма, и тЂ письма приняв им, присылать к великим государем, к МосквЂ, в Приказ Малыя Россіи, а от себя им против тЂх писем ни к кому ничего не писать» (пакт VII).
Щоб забезпечити постійну московську контролю над діяльністю українського уряду, ухвалено було, крім звичайних московських воєвод і залог у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжені та в Острі (пакт II), «при гетманЂ в БатуринЂ... быть полку московскому стрЂлецкому» — коштом («хлЂбные запасы») українського уряду, під претекстом «охраненія цЂлости его» (пакт XVII) 18.
Цілком новим, порівнюючи до попередніх «статей», був пакт XIX про взаємини України й Московщини. Цей пакт був внесений до Коломацької угоди з московської ініціятиви, у зв’язку з дражливим питанням про т. зв. «сєвські чехи» 19. Гетьман і старшина повинні були «служа великим государям... народ Малороссійскій всякими мЂрами и способы c Великороссійским народом соединять и в неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружеством и иным поведеніем, чтоб были под одною их царскаго пресвЂтлаго величества державою обще, яко единой Христіянской вЂры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссійской край Гетманского регименту, a отзывались бы вездЂ единогласно: Их царскаго пресвЂтлаго величества самодержавной державы Гетман и Старшина, народ Малороссійской обще c Великороссійским народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссійскіе городы имЂти».
Це вперше в українсько-московському договорі Москва заперечувала державний характер гетьманської влади, а тим самим і українську державність взагалі. Це було перекреслення державно-політичної концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича. И хоч «и гетман, и старшина, и все Войско Запорожское сей их, великих государей, их Царскаго ПресвЂтлаго величества, указ и изволеніе приняли и обЂщались содержать твердо», XIX пакт Коломацької угоди і для гетьмана Мазепи, і для Української держави під його гетьманським реґіментом — залишився мертвонародженим 20.
Що давала Коломацька угода українській стороні, окрім загального ствердження «прежних прав и вольностей, чЂм пожалован был прежній гетман Богдан Хмельницкій» (пакт І) 21, забезпечення козацьких станових і маєткових прав (пакти III, XV) й інших «статей», що стали вже трафаретними? «Коломацькі статті», звичайно, не могли не забезпечити інтересів козацької старшини, яка насамперед подбала про те, щоб гетьман своєю владою, без царського указу, не мав права зміщувати генеральну старшину (пакт XI). Далі, з огляду на поширення «всякого междоусобія и невинных кровей разлитія... от своевольных людей, которые... затЂвают всякіе ссорные и смутные слова», а зокрема, «оставя... работы свои, пахатные мужики, будники, винокуры... отзываются казаками, и от того бЂды и разоренія чинятца великіе, а прямым казакам чинят безчестіе», відновлено було ухвалу «Глухівських статей» (скасовану в «Конотопських статтях» 1672 р.): «учинить полковника и казаков и при нем бы быти тысячЂ человЂком казаком реестровым, и буде гдЂ учинятца какіе от того шатости и измЂна, ему, полковнику, тЂх своевольных унимать по своим правам, как о том их права належат». Цей ІІоліційний загін мав діставати платню «по договору на год» і стояти «па устроенном мЂстЂ, гдЂ пристойно, ко всЂм полкам на сей (лівій) сторонЂ ДиЂпра» (пакт XIII) 22.
Хоч повий український уряд вимагав, щоб усі «пожитки» Самойловича та його сипів були передані до Генерального скарбу, московський уряд погодився залишити на Україні лише половину того майна, «а другую половину указали взять в свою, великих государей... казну» (пакт XXI) 23.
Останній пакт «Коломацьких статей» був присвячений дражливому питанню про «оренди». Український уряд не заперечував проти скасування «оренд», властиво, це була його пропозиція. Натомість він пропонував запровадити прямий податок з «посполитых людей, которые не записаны в козацком спискЂ». Але цей пакт зредаґовано було досить обережно: ухвалено було «о том дЂлЂ помыслить и на мЂрЂ поставить, чтоб было не к тягости народу Малороссійскому, а охочіе конные и пЂшіе полки... держать в полном числЂ попрежнему» (пакт XXII) 24.
Коломацька угода мала бути конституцією українсько-московських відносин на час гетьманування Мазепи 25. Складена в умовах надзвичайно несприятливих для української сторони, вона була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Вона дуже в’язала руки новому українському урядові, який мусів льояльно виконувати цей московський диктат. Й лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ II
 1 Михайло (в чернецтві Мелетій) Васильович (Яковович) Вуяхевич-Височинський (к. 1625-1697), галицького шляхетського роду (гербу Корчак), одна галузь якого переселилася на Остсрщину; писар Києво-Печерської лаври (1654), генеральний писар у Сомка (1661, 1662, 1663) і Дорошенка (1669-1676), засланий до Сибіру в 1663 р., генеральний суддя за Самойловича і Мазепи (1683-1691); архимандрит Києво-Печерської лаври (1691-1697). Про нього — див. нашу розвідку «До історії Руїни» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XVI, К., 1928.
Яків Кіндратович Лизогуб (Яцко Кобизснко) (+ 1698), козак Гелм’язівської сотні Переяславського полку (1649), полковник канівський (1666-1669), генеральний осаул у Дорошенка (1669-1674), полковник чернігівський (1687-1698). Визначний полководець. Був у добрих стосунках з Мазепою й користувався його довір’ям.
Григорій Михайлович Гамалія (Грицько Гамаль) (+ 1702), посол Виговського до Туреччини (1659), сотник пирятинський (1663), полковник лубенський (1665-1670), був послом Брюховецького до Туреччини 1668 р. у справі турецької протекції для України. Прихильник Дорошенка, в якого був охотницьким полковником (1669), полковником паволоцьким (1672-1673) і генеральним осаулом (1674). Полковник лубенський (1687-1688).
Василь Леонтійович Кочубей (к. 1640-1708), військовий канцелярист у Брюховецького і Дорошенка; посланець Дорошенка до Туреччини (1675), «уманський писар» (1675); канцелярист, посланець архиєпископа чернігівського Лазаря Барановича до Москви (1676), військовий канцелярист (1679), реєнт Генеральної військової канцелярії (1681-1687), посланець Самойловича до Москви (зокрема в 1685 р.), генеральний писар (1687-1699), генеральний суддя (перший) (1700-1708). Про нього — див. далі, розділи V і VIII.
 2 Родіон Григорович Дмитрашко-Райча (+ к. 1705), сербського походження, з 1665 р. на Україні, де був полковником «волоських хоругов»; полковник переяславський (1667-1677 з перервами); був причетний до справи Рославця та інших інтриґ і змов проти Самойловича, за що був позбавлений полковництва (1674) й навіть засуджений на смерть (1683), але врятувався. Після Коломацького перевороту — полковник переяславський (1687-1688). Про його інтриґи проти Мазепи — див. розділ V.
Степан Петрович Забіла (+ к. 1694), син генерального обозного Петра Забіли; сотник борзенський (1674-1677), генеральний хорунжий (1678-1683); потім був «у війську» без уряду. Після Коломацького перевороту — полковник ніженський (І687-1694). За фамілійними спогадами, «получил милость высочайшую равенством гетману, за що отруен по ненависти» (записи його племінника І.І. Забіли).
Року 1695 Василь Чуйкевич був «высланный» гетьманом для розподілу його спадщини (Лазаревський, т. II, с. 396, пр. 644).
Константан Дмитрович Солонина (+ 1696 (1695 ?)), полковник київський (1669-1678, з перервами). Року 1671 — посол Многогрішного до Москви й на з’їзд московських і польських послів у с. Мигновичах; кандидат на гетьмана (1672); посол Самойловича до Москви (1676). Полковник київський (1687-1688). «Под гнЂвом» Мазепи втратив уряд.
 3 Василь Касперович (Карпович) Борковський (Дунин-Борковський), шляхетського роду (герба Лебідь) (1640-1702), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702).
Сава Прокопович Прокопович (t 1701), сотник воронізький (1669), підписав Глухівські статті, посланець Многогрішного до Москви (1669), переяславський полковий писар (1671), писар генерального суду; генеральний писар (1672- 1687), генеральний суддя (1687-1701). Родоначальник роду Савичів.
 4 «В тихомирноє владЂніе Mалороссійского Панства» (себто держави) Гетьмана Самойловича (з нагоди будівництва Успенської церкви в Глухові. Лазаревський, т. II, с. 430, пр. 688).
 5 Про династичні пляни Самойловича — див. нашу статтю; «Династична ідея в Державно-політичній думці України-Гетьманщини 17-18 ст.». — «Державницька Думка», Філадельфія, 1951, IV, с. 43-44.
 6 Оригіналу доносу старшини на Самойловича не збереглося. Маємо лише тогочасний московський переклад, опублікований в «Источниках для истории Малой Россіи» Д. Бантиш-Каменського (Чтенія в Императорском Общест†Исторіи и древностей россійских при Московском университетЂ, Москва, 1858, т. 1, с. 297-304). Цей переклад викликає деякі сумніви: приміром, зазначена, що Донос поданий «в таборЂ над рЂчкою Коломаком», тоді як справді це було ще на р. Кильчені.
 7 Державна публічна бібліотека УССР, Відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, том V, с. 556. У своєму доносі на Самойловича старшина, справді, просила тільки «конечной его, гетманской, перемены», застерігаючи, що «если... не имЂла быть на том воля... царского пресвЂтлаго величества, то Войско Запорожское... по своим войсковым правам и обычаям c ним (Самойловичем) поступити в скором времени понуждсно будет».
Самойлович вже давно мав хворобу очей, яка загострилася під час кримського походу 1687 р. й особливо дошкуляла гетьманові частими болями голови. Недарма він нарікав, що його «ця нерозсудна війна московська зовсім позбавила здоров’я».
 8 Разом із Самойловичем та його синами були заарештовані: генеральний бунчужний, очевидно, виконуючий обов’язок, і полковник переяславський Левко Полуботок, полковник ніженський Ярема Непрак та інші. Деякі з них були незабаром звільнені й навіть відновлені на уряді (Л. Полуботок).
 9 Лазар Горленко (+ 1687), реєстровий козак Прилуцької сотні (1649), полковник прилуцький (1658, 1661-1662, 1664-1668, 1672-1677, 1680-1687). Брав участь у змові Рославця, але потім замирився із Самойловичем і навіть посвоячився з ним.
 10 Данило Павлович Апостол (1654-1734), з молдавського шляхетського роду, полковник миргородський (1682-1727), гетьман України (1727-1734).
 11 Гетьман Самойлович помер у Тобольську 1690 р. Яків Самойлович (з дружиною) був засланий до Єнісейська, а потім до Тобольська, де й помер 1695 р. Вдова його повернулася на Україну, де й одружилася з Михайлом Миклашевським, полковником стародубівським.
Дружина гетьмана Самойловича з донькою Анастасією й унукою, донькою Григорія Самойловича, була оселена в Седневі під доглядом відданого Мазепі полковника чернігівського Якова Лизогуба та його зятя Степана Бутовича, старости седнівського (майбутнього генерального осаула). Року 1690 Анастасія Самойлович одружилася з кн. Юрієм Четвертинським (кн. Четвертинський був живий ще 1717 р. (див. с. Васьківці, Прил[уцького] полку), який взяв до себе (він жив у своєму глухівському маєтку Дунайці) й тещу. Донька Григорія Самойловича (ім’я її невідоме) згодом вийшла заміж за компанійського полковника Юрія Кожуховського. Про неї — див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів». — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. З, 4.
Репресії проти Самойловичів не торкнулися родини покійного Семена Самойловича. Вдова його — Марія Федорівна (народж. Судима), донька полковника переяславського й сестра генерального хорунжого Івана Сулими, жила в своїх маєтках на Стародубівщині з двома доньками (обидві Марії), з яких старша була за генеральним осаулом Антоном Андрійовичем Гамалією (син генерального осаула Андрія Гамалії, брата Григорія Гамалії — див. прим. 1), а молодша за знатним військовим товаришем Михайлом Богдановичем Корсаком, смоленським шляхтичем.
Небіж гетьмана Самойловича — Михайло Самойлович, кол. полковник гадяцький, був депортований до Москви.
 12 Про долю Самойловичевого майна — див. прим. 23.
 13 Немає сумніву, що з московського боку головним неґоціятором у цих переговорах був думний дяк Ємельян Украінцев, згодом посол до Константинополя (1699-1700), Польщі (1707) та Угорщини (1708), де він і помер. Визначний московський дипломат і фахівець в українських справах, хоч, за його власними словами, був він «по латыни не учен и по нЂмсцки, и по француски не разумЂл».
 14 Прокіп Левенець (Левенко) (+ 1691), полковник полтавський (1674-1675, 1677-1678), був тоді (1687) полтавським полковим обозним. Його кандидатуру могла висунути полтавська й запорозька старшина, але шанси її були дуже малі.
«Історія Русів» оповідає про те, що старшина воліла мати гетьманом «обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу», але мусіла поступитися тискові Ґоліцина, який обстоював кандидатуру Мазепи. Цс або плутанина імен (генеральним обозним був тоді Борковський, який, справді, мав своїх прихильників на Коломацькій раді), або ж фамілійна традиція Лизогубів (мова мовиться, звичайно, про Якова К. Лизогуба, внук якого Яків Ю. Лизогуб був генеральним обозним в 1730—1740-х роках).
 15 Деякі дослідники, особливо російські, приписують вирішальну ролю в обранні Мазепи на гетьмана хабареві, який Мазепа дав Ґоліцину. Року 1709, вже після смерти Мазепи, в Бендерах старшина писала, що «ясновельможний гетьман Мазепа, без згоди Війська Запорозького, передав багато скарбів гетьмана Самойловича до Москви кн. Ґоліцинові за надане собі гетьманство...». Є власноручне свідчення Мазепи, що він обіцяв і згодом («чрез немалое время») дав Ґоліцину велику суму грошей — 10 тисяч рублів (а також багато коштовних речей). Але таке «приношеніе» було звичайним явищем в умовах того часу. Вирішальне значення мало те, що супроти кандидатури Мазепи не було рівної на Україні, а ще більше те, що за ним стояла Москва й особисто кн. Ґоліцин, давній приятель Мазепи.
 16 Зокрема Сава Прокопович дістав генеральне судейство, а Василь Кочубей — генеральне писарство. Генеральним осаулом став Войца Сербин, колишній полковник переяславський, особистий ворог Самойловича. Полковницькі уряди дістали: Яків Лизогуб — чернігівський, Григорій Гамалія — лубенський, Степан Забіла — ніженський, Константан Солонина — київський, Федір Жученко (тесть Кочубея) — полтавський, Тимофій Олексієвич — стародубівський. Прилуцьким полковником, замість забитого Л. Горленка, став Іван Стороженко. Зберегли свої уряди: генеральний обозний Василь Борковський, генеральний суддя Михайло Вуяхсвич, полковник миргородський Данило Апостол, полковник гадяцький Михайло Борохович. Переяславським полковником став Дмитрашко-Райча (див. прим. 2).
 17 Про повстання 1687 р. — див. розділ IV.
 18 Цей стрілецький (згодом солдатський) полк був до 1708 р. в Батурині, при особі гетьмана, й супроводжував його під час походів. Командантом полку був полковник і стольник Борис Миронович Батурін (1693), а потім (1695 р. — до кінця 1708 р.) полковник Іван Анненков*, який тримав себе льояльно щодо гетьмана й користувався прихильністю Мазепи. Пізніше при Гетьмані було 3 московських полки. [* Не Іван, а Григорій Іванович. — Див. лист П. Орлика до С. Яворського в «Основі» 1862 р.]
 19 Сєвські чехи — дрібна срібна монета з царським іменням і московським державним гербом (двоголовим орлом), яку карбовано (з ініціятиви українського уряду) в м. Сєвську в 1686-1687 рр. для України, де відчувався брак старих польських (т. зв. жигмонтівських) чехів («пултораків» = 1 1/2 гроша). Через дуже низьку якість нових чехів (вони були майже мідяні), людність на Україні відмовлялася їх приймати. Коломацька угода зобов’язувала український уряд «послать в городы и в мЂста унивсрсалы с подкрЂпленіем смертныя казни, чтоб тЂ, чехи ходили обыкновенно как иных государств такіе ж чехи ходят в Малороссійском краЂ; а естьли б кто противен в том учинился, и тЂм чинить смертная казнь» (пакт XIX). Але це викликало таке обурення на Україні, що вже у вересні 1687 р. московський уряд змушений був вилучити з обігу сєвські чехи. Див.: В. Шугаєвський, Монета і грошова лічба на Україні в XVII столітті. — «Науковий Збірник», І, вид. УВАН, Нью-Йорк, 1952, с. 146-147.
 20 Цей пакт, нав’язаний українській стороні Москвою, залишився на папері. Кочубей у своєму доносі на Мазепу 1708 р. пише, що, всупереч Коломацькому Договорові, Гетьман не дозволяв українцям ріднитися з москалями і був дуже невдоволений, коли вони між собою знайомилися й зближалися.
 21 Дуже цікаво, що в тексті Коломацької угоди зникло приречення царя, яке було в «Глухівських статтях» (п. 2), що «ничЂм права их и вольности нарушены не будут».
 22 Це не було здійснене.
 23 Згодом, 1709 р. на еміграції, старшина оцінювала сконфісковане в 1687 р. майно Самойловичів на кілька мільйонів. Окрім маєтностей і великої готівки, сконфісковано було багато дорогоцінностей і коштовних речей — зброї, посуду, одягу тощо, як видно з опису того майна, що споряджений був 1687 р. (опубліковано в «Русской Исторической БибліотекЂ», т. VIII, СПБ, 1884). Деякі срібні речі (великі миски й інше срібне начиння) з гербом Самойловича були в Мазепи ще на еміграції, в Бендерах. Інші, з таким же гербом, потрапили до Москви, де ще на початку XX ст. зберігалися в Кремлі (в «Оружейной ПалатЂ»).
З цього майна «з ласки й окремої уваги ясновельможного гетьмана Мазепи пожертвовано дочці (Самойловича), виданій за кн. Чствертинського, тисячу імперіялів, а внучці двох гетьманів, Самойловича по синові, а Брюховецького по дочці, відданій заміж за полковника Кожуховського (Юрія), тисячу золотих, декілька штук срібного посуду, намиста й маленьку частину дорогих каменів». Крім того, згодом (у 1700 р.) Мазепа дав на викуп кн. Ю. Чствертинського з татарського полону 3 тис. золотих.
Молена думати, що з цих Самойловичевих скарбів Мазепа черпав кошти і на свої величні церковні будівлі 1690-х років, що з них деякі (приміром, соборна церква Мгарського монастиря й Успенська церква в Глухові) розпочав ще Самойлович. Року 1696 Мазепа збудував у Києво-Печерській лаврі башту з церквою в ім’я преподобного Івана Кущника, патрона покійного гетьмана Самойловича.
 24 На утримання охотницьких полків ішли прибутки з «оренд» (див. розділ IV).
 25 У вересні 1689 р., після московського перевороту й падіння Ґоліцина, пороблено невеличкі зміни в Коломацькій угоді. Зокрема, московський уряд погодився з домаганням Гетьмана, щоб цар не видавав жалованих грамот на маєтності в Україні без попередніх гетьманських універсалів. Див. пакт IV «Коломацьких статей».
Розділ III
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА МАЗЕПИ ДО 1700 РОКУ
1. Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х — 1690-х роках
Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні пов’язані були з ширшими плянами антитурецької коаліції — Священної Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (власне, до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед пов’язане було з основними політичними та економічними інтересами України.
В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) — концепція рівноваги сил на Чорпоморщині, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав заразом. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна на Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема, в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи ця концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. 1 Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити той відносний спокій, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини.
Наприкінці XVII ст., в умовах антитурецької коаліції й триваючої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й зміцнюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики на Чорноморщині, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній Европі. Як витвір немовби чужого походження й чужих політичних інтересів (Священна Ліґа, Польща, Московщина), ця концепція не могла здобути собі особливої популярности на Україні, від якої вона вимагала великого напруження сил та ресурсів — і величезних жертв. Але й ця концепція мала свою українську традицію й, головне, свій глибокий український зміст. Це ж була традиція священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу, початки якої йдуть у глибоке минуле Козаччини (а навіть ще далі). Це ж була ідея, яка присвічувала українським державним і культурним діячам XVII ст., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, тому ж Петрові Дорошенкові (в останні роки гетьманування), Йоаникієві Ґалятовському (його «\x0141ab\x0119d\x017A», 1679 p., «Alkoran», 1683 p.) та іншим. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення отаманської могутности, для виходу України на південь, через Чорноморщину, на широкі шляхи національної й міжнародньої політики. Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтеґральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини.
Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Він, що колись був прихильником старої дорошенківської політики на Чорноморщині, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В. Ґоліцина, а згодом Петра І щодо Криму й Туреччини, намагаючися лише перевести її з тору Священної Ліґи та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проєкти (вони збереглися в московських архівах) мілітарної й політичної офензиви Московщини та України на Чорноморщині, проєкти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра І. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародня політична ситуація значно змінилася — і не на користь цих проєктів і плянів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші зв’язки з Молдавією та Валахією, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріярхатами Єрусалима та Антіохії.
Що чорноморська політика Мазепи і всі її флюктуації в кінці XVII ст. були органічно пов’язані з його загальними плямами будівництва Соборної Української Держави, видко з того, як Гетьман ставився в своїй державній діяльності до двох інших сусідів України — Польщі та Московщини. Як і Самойлович, Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз остерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою припечатує справу Правобережної України, виключаючи можливість об’єднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «наші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом» 2. Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і — головне — щодо Москви.
Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування (до 1700 р.) досить складна й досі ще малодосліджена. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики московської. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружеиих 3, а головне — для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б.Д. Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже, незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської домінації на Україні, Гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш льояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського імперіялізму та централізму. Годі й казати, що при цьому Мазепа пильно стежив за міжнародньо-політичною ситуацією й, коли була потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи.
Зокрема гетьман Мазепа льояльно й ретельно викопував військові зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косаґова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі 4, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а непріятелям страх и разореніе». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але її обсадила московська залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень (фортеця Ново-Сергіївська на р. Самарі, 1689 р.) на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування.
Але найголовніше — то була дальша участь України у війні з Кримом і Туреччиною.
2. Україна у війні з Туреччиною і Кримом
Невдалий кінець першого Кримського походу не припинив дальшої боротьби Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючися невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським напасникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський, Миргородський та інші) на чолі з охочекомонним полковником Іллею Новицьким 5 розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмипа. Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень, розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини, маючи великий ясир, взято було полонених і велику здобич. Ці успіхи українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу польської армії під Кам’янець у 1688 р.
Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу проти Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське військо під командуванням князя В. Ґоліцина вирушило в похід. Це була величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася приєднанням до неї на Коломаку українського війська на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь прямо степом, залишивши на р. Самарі загін для забезпечення комунікації і постачання війська. 11 травня Мазепа і Ґоліцин дійшли до р. Каїрки, близько Перекопа; звідси Ґоліцин для забезпечення правого флянґу послав загін до турецької фортеці Іслам-Кермана (на Дніпрі), а сам рушив далі до Перекопа.
Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Озова. Татарське військо вирушило назустріч Ґоліцину і стало на Каланчаку. Тут 14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий флянґ українсько-московського війська напав передовий татарський загін. Бій тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16 травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Ґіреєм. Спочатку перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський наступ. На другий день хап відступив до Каланчака, а 20 травня українсько-московське військо дійшло до Перекопа.
Це був великий успіх союзного війська після тяжкого й небезпечного походу по безводному степу. Проте наступного дня — 21 травня — Голіцин наказав військові відступати. Причини цього відступу лишилися невідомі. Ґоліцин виправдовувався скрутним станом війська, яке було знесилене тяжким походом і страждало від браку води і нестачі провіянту та фуражу. Однак інші учасники походу (наприклад, Ґордон) спростовують це. Були чутки про те, що кримський хап підкупив Ґоліцина. Головною ж причиною несподіваного відступу була, безперечно, нерішучість вищого командування армії, зокрема Ґоліцина, що не відважився перенести боротьбу на територію Кримського півострова, маючи виснажене походом військо, а до того ще небезпечне становище на правому флянзі, якому загрожували правобережні татарські орди (Білгородська орда) і турецькі фортеці на долішньому Дніпрі, тимчасом як головні татарські сили міцно стояли коло Перекопа. Розбити татарське військо Ґоліцин не сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього широко задуманого походу.
Татари весь час нападали на ар’єрґард відступаючого війська. Лише 12 червня військо дійшло до Самари. 24 червня біля Коломака українське військо відділилося від московського і повернуло додому, а 27 червня Ґоліцин розпустив своє військо і вирушив до Москви.
Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Ґоліцина і царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 р., визнав повий уряд царя Петра І, який, у свою чергу, був зацікавлений у підтримці з боку Гетьмана.
Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки українсько-московське військо не забезпечить своїх флянґів, завоювання Криму — річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ Дніпра на заході, і низ Дону — на сході. На долішньому Дніпрі була розташована лінія турецьких фортець на чолі з міцним Газі-Керманом (Казикерменом). Ці фортеці закривали вихід до Чорного моря, перетинали шлях до правобережних володінь Туреччини, а також завжди загрожували Запоріжжю і правому флянґові наступу на Крим. У гирлі Дону була розташована міцна турецька фортеця Озів, неприступна з суші, яка перегороджувала шлях до Озівського моря і забезпечувала правий флянґ кримської оборони проти українсько-московського наступу. Отже, дальша боротьба зосередилась на цих двох ділянках фронту — навколо Озова і навколо турецьких фортець на долішньому Дніпрі.
Тим часом український уряд продовжував боротьбу проти татарських нападів. Улітку 1690 р. козацькі полки ходили під Очаків і спустошили його околиці 6. Найважливішим у цих акціях було об’єднання для спільної боротьби з Туреччиною і Кримом лівобережних козацьких полків з правобережним козацтвом на чолі з полковником Семеном Палієм 7. Того ж 1690 р. Палій вирушив у похід на Газі-Керман; в 1691 р. він ходив на Аккерман.
У 1692-1696 рр., в зв’язку з повстанням Петрика, татари роблять низку нападів на українські землі. Успішно відбиваючи їх, українське військо, в свою чергу, наступає на турецько-татарські володіння. У 1692 р. козацьке військо, правобережні полки якого знов-таки очолював Палій, разом з компанійцями напало на Очаків, де спалило передмістя і взяло велику здобич. Особливо позначився воєнними успіхами 1693 р. У лютому Палій і лубенський полковник Левко Свічка 8 ходили під Газі-Керман, розбили там татарський загін і спалили передмістя. У квітні козаки Миргородського полку розбили татар на р. Інгулі, а козаки Полтавського полку — аж під Перекопом. 27 жовтня 9 1693 р. об’єднані сили Палія і лівобережних полків (Переяславського на чолі з полковником І. Мировичем 10 і охочекомонного на чолі з полковником Г. Пашковським) 11 завдали великої поразки татарському військові на р. Кодимі. Це урочище у 12 милях від Дністра поблизу Сараджина.
Наступного 1694 р., в липні—серпні, полки Київський (на чолі з полковником К. Мокієвським) 12 і Переяславський, військо Палія і компанійці (Пашковського) 13 пішли на Очаків, де 3 серпня розбили татарський загін. У вересні того ж року, скориставшися з того, що головні татарські сили пішли на Угорщину, двадцятитисячне козацьке військо на чолі з чернігівським полковником Я. Лизогубом напало на Буджак. Похід був дуже вдалий. Козацьке військо захопило одну татарську фортецю («паланку») і взяло багато полонених, худобу та іншу здобич. Запорожці й донські козаки ходили під Перекоп, де розбили численне татарське військо, захопили кілька приморських укріплень, взяли 8 гармат і багато полонених. Не маючи змоги пробитися на Лівобережжя, татари в 1694-1695 рр. напали на Галичину і страшенно спустошили її.
Козацькі походи на турецько-татарські володіння були лише авангардними боями перед новим великим наступом проти Туреччини й Криму. У 1695 р. відбувся перший похід під Озів. У квітні московське військо «землею и рЂкою Доном» підступило під Озів. На допомогу йому прийшло українське військо на чолі з наказним гетьманом, ніженським полковником І. Обидовським 14. Проте брак фльоти не дав можливости відрізати Озів від моря, звідки турецька фльота приставляла до фортеці військові й харчові припаси. Облога Озова тривала до осени. Вдалося тільки заволодіти деякими укріпленнями коло Озова, де й була залишена на зиму частина московського війська.
Значно кращим було становище союзників на Дніпрі. Стотисячне українсько-московське військо на чолі з гетьманом Мазепою і Б. Шереметєвим вирушило на низ Дніпра. У складі українського війська були лівобережні й слобідські козацькі полки, компанійські полки і запорожці. Метою походу було заволодіти турецькими фортецями і позбавити татар можливости допомогти Озову.
У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського війська переправилися через Дніпро. Переправа відбувалася з великими труднощами: «Тою переправою, за уставичными вЂтрами и за водным большим волненіем, вскорЂ поспЂшить было отнюдь никоторыми мЂрами невозможно; и около островов, которые на рЂкЂ ДнЂпрЂ сказались из воды, судами обходят з великою трудностію, и весла и шесты многіе переломались». Похід цей взагалі був дуже тяжкий. З липня коло р. Омельничка до московського війська приєдналися головні українські сили на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. В Газі-Кермані була чимала залога з великою артилерією; крім того, недалеко від фортеці знаходилося татарське військо. Отже, взяти Газі-Керман було нелегко. Довелося побудувати окопи і так поступово підходити до фортечних мурів. З 25 до 30 липня «денно и ночно неотступно, не щадя голов своих», наступало союзне військо, безперервно гриміли гармати, тимчасом як козаки Київського й Чернігівського полків, а головне запорожці не підпускали татар до Газі-Кермана. Проте міцні газі-керманські мури витримали вогонь артилерії. Тоді був зроблений підкоп, який зруйнував «науголную башню», і це, разом з посиленим гарматним вогнем, викликало пожежу і вибух порохового складу; «от которой гранатной стрЂлбы явно было из того города людей духом поднимало и за город бросало». У проломі, куди кинулося на штурм військо, відбувся п’ятигодинний бій, який закінчився відступом решток залоги до «меншого города» (цитаделі). 31 липня Газі-Керман змушений був здатися. Переможцям дісталися турецькі прапори, 14 гармат, багато полонених і велика здобич. Мури Газі-Кермана, дуже пошкоджені бомбардуванням, було зруйновано дощенту.
Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці — Нусрет-Керман (Мустрит-Кермен, Таванськ) і Мубарек-Керман. Турецьке військо покинуло і останні дві фортеці — Іслам-Керман (Аслан-Кермен, Ослам-городок) і Шах-Керман (Шингирей, Саксагань), вивізши звідти гармати і спаливши будови. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину.
Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для дальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне — зміцнювала правий флянґ нового наступу на Озів, який почався 1696 р. На цей раз Озів був цілком обложений: з суходолу його оточило московське військо на чолі з боярином Олексієм Шеіним, від моря він був відрізаний новою фльотою, збудованою у Воронежі.
У червні 1696 р. п’ятнадцятитисячне українське військо у складі Чернігівського (Я. Лизогуб), Гадяцького (М. Борохович) 15, Прилуцького (Д. Горленко) 16, Лубенського (Л. Свічка), а також компанійського (Федько) й сердюцького (Петро Кожуховський) 17 полків на чолі з наказним гетьманом, чернігівським полковником Яковом Лизогубом підійшло до Озова й зайняло позиції на Дону, нижче Озова. Головне завдання українського війська було не давати змоги татарам допомогти Озову. Відбулося кілька сутичок. «Ради храбрости и бодрого козацкого ока и отпору» татарам не вдалося допомогти озівській залозі. Яскраву картину української мужности малюють козацькі літописці. «Козаки, — пише учасник походу Граб’янка, — ...не дожидая нЂмецких чрез нЂсколко недЂль готующихся подкопов и штурмов, сами давнею своєю розгорЂвшися охотою, дерзновенно зведши чрез вал Азовскій з турками великій бой, цЂлій день в огнЂ страшном на непріятеля жестоко валячися, прислугу свою царскому величеству противу невЂрних даже до нощи являли, токмо з оружжа огнистого палячи непохибно, убивающе безпощадно и c конЂями на вал скачуще мужественно, не токмо турков оружіем изруч ломали, корогви их хватали и, канатами водними за палЂ закидающе, палЂ градскіе з валу виворочали и в град дЂру чинили, — по и на оную едни других в град увалитися принуждали и заохочали. В каковой Марсовой охотЂ милЂйшая была всякому смерть, нежели живот; где турки, не могуще от валу оружіем козаков отбити, мЂшками нЂкоимись приправивши порох и запаливши, за вал извергали и Козаков опаляли, — но ни тим что успЂли». Уночі після цього бою козаки зайняли турецькі укріплення («блякавз»), захопивши там чотири гармати і чималу здобич, а наступного дня відновили штурм фортеці. Своєю хоробрістю і талантом полководця при цьому особливо відзначився Яків Лизогуб.
Знесилені цими атаками й налякані мужністю українського війська турки змушені були скапітулювати. 19 липня Озів здався. Вихід до Озівського моря був одкритий.
Після взяття Озова боротьба зосередилася на західній ділянці фронту — на Дніпрі. Падіння Озівської фортеці не розв’язало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Озівське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Озів саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західньому (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків).
За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували питання про дальшу боротьбу з Кримом. «По многих разговорах» Рада ухвалила не збирати козацького війська, а щоб «при нынЂшнем в хлЂбах неурожаЂ и в сЂнах недостатку, всякій мЂст и городов жители сами себе боронили от непріятельского нашествія». Особливі труднощі викликала справа будування військової фльоти (морської та річкової). Спочатку полковники відмовлялися робити це, посилаючися на те, що в їхніх полках немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.
Узимку 1696-1697 р. суднобудування провадилось в деяких полках Гетьманщини коштом козаків «по таляру, а с инова товарища по полтинІЂ емля». До весни 1697 р. в полках було виготовлено 70 морських суден і 600 човнів, «на ДнЂпровую воду и на лиман способных». Одночасно судна будувалися і в брянських та трубчевських лісах, коло р. Десни, де працювали запорозькі майстри — Василь Богуш з сімома товаришами. Будування йшло досить повільно, і щойно наприкінці квітня 20 суден «из лЂсу спроважены к рЂкЂ ДеснЂ c милю и болше людским тягнепіем, а не лошадьми». Лише в другій половині травня збудовані в Брянську 90 суден (50 для лівобережних козаків і 40 для запорожців) були спущені на Дніпро. До них приєдналися ще 121 струг з Брянська.
25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Фльотилія, на яку посаджено було українсько-московське військо на чолі з думним дворянином Семеном Неплюєвим, вирушила в похід. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, з’єднавшися з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долґоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д. Апостола, Мазепа і Долґорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з’єдналося з фльотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Почали зміцнювати Таванськ і відбудовувати фортецю в Газі-Кермані. Турки й татари раз-у-раз перешкоджали фортифікаційним роботам. На допомогу їм прийшли турецькі судна з моря. Становище союзного війська стало критичним. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долґорукий повернулися на Україну.
Почалася героїчна боротьба нечисленних залог Тавапська і ГазіКермана проти великого турецько-татарського війська, яке протягом двох тижнів удень і вночі обстрілювало з берега і з 36 військових суден обидві фортеці. Тавапські мури були майже цілком зруйновані: крізь численні проломи можна було проїхати конем. Турецькі гармати були небаченого розміру, а ядра важили 3—5 пудів кожне. Проте усі атаки були відбиті. Такі ж невдалі були і спроби турецько-татарського війська заволодіти Газі-Керманом. Турки хотіли спокусити запорожців і лівобережних козаків різними обіцянками, але запорожці вбили посланця, а козаки, що були в Тавапську, заявили, що ворогові не взяти фортеці, «доки не заржавіли козацькі шаблі й не ослабли руки». Всі атаки були відбиті й тут. Тим часом на допомогу обложеним прийшло (9-10 жовтня 1697 р.) нове військо під командою полковника полтавського Івана Іскри 18 й московських воєвод — князя Луки Долґорукого та генерала П. Ґордона. Турки змушені були спішно відступити.
Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не була досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову фльотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Тавапська) вирушив на Коломак, де його вже ждав князь Я. Долґорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. об’єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути До Тавапська, де вона зайнялася укріпленням фортець Тавапська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.
Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. Гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських «памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія».
Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 р., який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні. У доповіді цареві в січні 1699 р. Мазепа писав: «По прежних килькох неурожайных на хлЂб годЂх нынЂшній год наступил зЂло голодный, якого многіе народу малороссійского не помнят, за оскудЂніем хлЂба, то лободою, то з половою, то лЂсными нЂякими брунками, приправуючи их теж з половою и з мякинами з великим своим стогнаніем себе живят, a чистый хлЂб ни у кого не сыщется. Якого тугого часу и в иншых перед тым пожиток приносячих рЂчах теперь жадного не мають пожитку. А и окромЂ того помянутого неурожаю, уставичне лЂто и зиму чрез кильконадцять лЂт отправуючи военные походы немалый в хлЂбах всЂм малороссійским людЂм як на нивах, так и в гуменных зложеніях чинился убыток. В малороссійских городЂх отнюдь жита не можем и переплачуючи з’искати и купити, понеже за явным неурожаем нЂчего з сеголЂтнего присЂвку у людей нЂт, — хоча бы прошлорочное у якого господарного, и то раз†сотого в спрятах з’искалося, то, за уставичными дожчами и безпрестанными через усю осень и уже половину зимы трудными бездорожами не бывает на торги провожено. А если гдЂ осмачка якая оного на рынку появится, то килько албо и кильконадцять чоловЂка осмак маючих, албо ремесленных людей обще всЂ на роздЂл свой оное купити хватають, гдЂ не без сварок бывает, бо такою малою продажею не могут себе бЂдныи удоволити».
Такі катастрофічні були наслідки війни. Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького війська ставали дедалі загрозливішими. Не дивно, що український уряд починає одверто виявляти своє невдоволення тяжкою війною, якій ще кінця не було видко.
Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на півдні й збільшувала її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі. 1698 р. Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Московщини, тим паче, що деякі союзники її по Священній Лізі (Польща) провадили воєнні операції дуже мляво і здебільшого невдало. Австрія і Польща ще наприкінці 1698 р. розпочали мирові переговори з Туреччиною в Карловиці, які закінчилися Карловицьким трактатом 26 січня 1699 р. Туреччина запропонувала Московщині підписати мир на основі status quo. Ця пропозиція не була прийнята, і московський уповноважений на Карловицькому конгресі — думний дяк П. Возніцин підписав 25 грудня 1698 р. лише угоду про перемир’я на два роки.
У вересні 1699 р. московський уповноважений, думний дяк Є. Украінцев прибув до Константинополя. Після кількамісячних переговорів, де головним пунктом суперечок була доля дніпровських фортець, 3 липня 1700 р. в Константинополі був укладений трактат на 30 років. Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Московщині. Дніпровські фортеці (Таванськ і Газі-Керман) мали бути зруйновані 19.
Виконання мілітарних зобов’язань Коломацької угоди, а зокрема багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні великих жертв і втрат, не принесли жадної користи Українській державі. Чорноморська проблема залишилася нерозв’язаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи — об’єднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманського реґіменту, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування. Вони залишилися метою української політики на другий період гетьманування Мазепи, а розв’язання проблеми Чорноморської України стало мрією майбутніх українських поколінь. З цього погляду, зовнішня політика Мазепи 1680-1690-х років могла бути оцінена сучасниками лише неґативно.
Сучасникам найбільш впадала в око залежність політики Мазепи від московського уряду. Справді, український уряд змушений був брати активну участь і в зовнішній політиці Москви (спільна участь у війні з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією; участь у будівництві російської військової фльоти у Воронежі, куди Гетьман надсилав робітників з України, приміром, у 1698 р. 20 тощо), і навіть у деяких внутрішніх справах московського уряду. Зокрема, в 1703 р. Гетьман вирядив козацьке військо на чолі з лубенським полковим суддею Л. Кичкаровським проти башкирських повстанців; так було й пізніше, в 1708 р., коли українські козаки змушені були допомагати приборкати повстання Булавина, якого активно підтримувало Запоріжжя 21.
Всі ці справи й стосунки зв’язували і гетьмана Мазепу, і взагалі керівні старшинські кола з Москвою. Гетьман досить часто їздить до Москви 22 в супроводі численної урядової делеґації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу Мазепа бачиться з царем етром І, з яким нав’язує дуже добрі й навіть приязні відносини. Відбувається обмін коштовними подарунками, й цар нагороджує і Гетьмана, і вищу старшину високими московськими чинами та званнями.
Року 1700 Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням Петра І, Гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж Мазепи — Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І. Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища старшина — московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні 23; інші представники української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман купує собі в Москві палац 24. Окрім царя, він має добрі відносини з багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П. Шереметєвим, князем Д.М. Ґоліципим, канцлером графом Г.І. Ґоловкіним та іншими, не виключаючи навіть князя О.Д. Мепшікова. Ці урядові й персональні зв’язки мали неабияке значення для політичних плянів гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти старшинської опозиції. Але саме це — політика Гетьмана щодо Москви в 1680-1690-х роках і його персональні зв’язки та відносини з нею були дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи, інтриґуючи проти нього в Москві, закидали йому — цілком безпідставно — польські симпатії, зв’язки й політичні конспірації, то в широких колах українського суспільства росло й ширилося невдоволення, як здавалося, «промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним протестом. І Запоріжжя, яке не раз одверто називало Мазепу «не батьком, а вітчимом України» (1693, 1702), і Петрик, який казав, що «там, у Москві вся його (Мазепи) душа, а тут тільки тінь його» (1691), і козаки, які кричали: «що паш гетьман? він у Москву їздить та милості одержує... а про нас не дбає» (1702), і старшина («не буде у пас на Україні добра, поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє» — сотник Мандрика, 1705), — це була публічна опінія того часу, досить небезпечна для гетьмана Мазепи та його далекосяглих політичних плянів.
Ці пляни і настрої Мазепи яскраво відбилися в його славнозвісній «Думі» — «Всі покою щире прагнуть».
Цей літературний твір Гетьмана, написаний, на нашу думку, в 1698 р. 25, був документальною ілюстрацією тогочасного етапу України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Це був підсумок не тільки політичної філософії Мазепи, але й його багатолітньої державної діяльности, зокрема власна оцінка першого періоду його гетьманування. Але заразом це була політична програма самого автора «Думи» і перспектива її майбутнього здійснення. Створена серед невідрадних політичних обставин кінця XVII ст. й глибокої кризи зовнішньої політики Мазепи «Дума» вся пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Закликаючи до політичної консолідації української провідної верстви й збройної мобілізації всіх українських сил під його, гетьманським, проводом для активної боротьби з ворогами України, Гетьман вказував нові шляхи своєї — і української державної політики:
«Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!».
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ III
 1 Див. розділ V. Про чорноморську політику Мазепи — див. нашу статтю «Чорноморська проблема в українській політиці часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)». — «Чорноморський Збірник», XI, 1947, с. 27-30. Передруковано в «Українському Самостійнику», 1954, ч. 8. Про повстання Петрика й походи його на Україну — див. розділ V.
 2 Ці слова Мазепа повторював і пізніше (приміром, у листі до С. Тарле з липня 1708 р. — див. розділ VII).
 3 Про це — див. розділи IV і V цієї праці.
 4 Згодом м. Новомосковськ. Місто було заселене охочими українцями й росіянами. Року 1700 цар, на клопотання Мазепи, передав Новобогородицьк з усіма жителями, окрім московської залоги (її мали перевести деінде), під гетьманський реґімент.
 5 Ілля Федорович Новицький (t к. 1704), «комендант його королівської милости Димерський» (1672—1673), полковник охочекомонний (компанійський) за Самойловича й Мазепи (1673-1700).
 6 У Г.Я. Сергієнка травень 1690 р. Див.: Г.Я. Сергієнко, Походи українських козаків проти Кримського ханства в кінці XVII ст. — «З історії Ураїнської РСР», 6-7, АН УРСР, Київ, 1962, с. 21-35.
 7 Про Семена Палія — див. розділ VI.
 8 Леонтій Назарович Свічка (Левко Назаренко) (+ 1699)), лубенський полковий осаул (1665, 1679, 1682-1688), лубенський полковий суддя (1672), пирятинський городовий отаман (1677); полковник лубенський (1688-1699).
 9 Г.Я. Сергієнко датує Кодиму 25-27 вересня 1693 р. Див.: Г.Я. Сергієнко, Походи українських козаків проти Кримського ханства в кінці XVII ст. — «З історії Ураїнської РСР», 6-7, АН УРСР, Київ, 1962, с. 29. Це, мабуть, у мене помилка, бо царева грамота 16 жовтня вже нагороджує Палія (Г.Я. Сергієнко, Походи.., с. 30).
 10 Іван Михайлович (Іванович?) Мирович, знатний військовий товариш (1689), полковник переяславський (1692-1706). Разом з Д. Горленком і Д. Зеленським представник нового покоління старшинської верхівки, яке найбільше підтримувало гетьмана Мазепу й мало поважний вплив на його політику, надто ж у другий після 1700 р.) період його гетьманування. Див. розділ VII. (Тиміш Мирович-Ляховицький, писар гетьманської канцелярії Виговського (1659 р.)).
 11 Григорій Пашковський (+ 1701), полковник охочекомонний (1687-1701), був 1687 р. при обранні Мазепи, забитий під час «Ругодевського походу» — в битві під Ерестфером.
 12 Константин Михайлович (?) або Іванович (??) Мокієвський (+ к. 1709), Родич (мабуть, кузен) Мазепи, полковник київський (1691-1708), полковник чигиринський (1708-1709), хоробрий полководець («руський Гектор», як його називає в своєму панегірику «Alcides Rossiyski» 1695 р. П. Орлик) і щедрий меценат української Церкви. Про нього див.: М. Возняк, Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? — ЗНТШ, m. 153, с. 62-63, Львів, 1935.
 13 Г.Я. Сергієнко не згадує за Переяс[лавський полк], але каже, що були компанійці Гр. Пашков[ського] і Мих. Кузьменка (Г.Я. Сергієнко, Походи.., с. 31).
 14 Іван Павлович Обидовський (1676-1701 січень), небіж Мазепи, вихованець Київської академії; московський стольник (1689), полковник ніженський (1695-1701). Був живий в першій половині 1709 р., посланець Мазепи на Січ разом з В. Чуйкевичем (П[исьма] u Б[умаги] П[етра] В[еликого], [т.] IX, [с.] 2).
 15 Михайло Андрійович Борохович (t 1704), жидівського роду, сотник лютснський (1671), гадяцький полковий обозний (1672-1687), полковник галицький (1687-1704), посол до Москви (1696).
 16 Дмитро Лазаревич Горленко (к. 1660 — к. 1731), з прилуцького козацького роду, свояк Мазепи й Самойловича (див. розділ І). Вихованець Києво-Могилянської колегії; військовий канцелярист («довго... держався канцелярії», за словами А. Войнаровського 1709 р.) за Самойловича; знатний військовий товариш (1689), полковник прилуцький (1692-1709). Улюбленець Мазепи («подуфалий син» його, як писав наступник Горленка на уряді І. Ніс 1709 р.) й один з його найвизначніших прибічників. В 1709-1715 рр. на еміграції в Туреччині (Бендери) й Молдавії (Яси). В 1710-1711 рр. посол гетьмана П. Орлика до Криму, з яким підписав союзний договір 1711 р. Року 1711 — посол до Туреччини. Року 1715 повернувся на Україну під умовою амнестії, але був депортований до Москви, де й жив до 1731 р., коли дістав дозвіл жити на Україні із забороною посідати будь-які уряди та із зобов’язанням не мати жадних зносин з українською еміґрацією.
 17 Петро Кожуховський, полковник охочепіхотний (сердюцький) (1677-1678, 1689-1696), учасник чигиринських і кримських походів.
 18 Іван Іванович Іскра (+ 1708), внук гетьмана Яцка Острянина; знатний військовий товариш (1689), полковник полтавський (1696-1703). Про нього — див. розділи V, VII, VIII.
 19 Року 1701 Таванськ і Газі-Керман були зруйновані дощенту.
 20 Государственній архив феодально-крепостнической эпохи (ГАФКЭ), Малороссійскіе подлинные акты, ч. 1140 (1159).
 21 Див. розділ VIII.
 22 Костомаров помилково каже, що після 1696 р. Мазепа «почти каждый год Ђзжал в Москву». Козацька старшина в 1709 р. на еміґрації казала, що Мазепа, як гетьман, їздив до Москви п’ять разів. І, справді, за даними самого Костомарова, Гетьман був у Москві: року 1689 (серпень-вересень), коли відбулася перша зустріч з царем Петром І; 1700 р. (січень), 1702 р. (початок року 18.II.), року 1702*-1703 (взимку листопад 1703 р.), р. 1705 (січень—лютий). Окрім того, Гетьман їздив до царя: до Острогозька влітку 1696; до Воронежа взимку 1698-1699 рр. (перед Різдвом), і зустрічався з царем у Києві влітку 1706 р. і в Жовкві навесні 1707 р. [* У коректурному примірнику рік викреслений. (Прим. ред.).]
 23 Гетьман Мазепа придбав собі різними способами — царським «пожалуванням», «скуплею», «заїмкою» тощо — великі маєтки в сусідніх повітах Росії — Путивльському, Рильському і Сєвському, які складалися з 49 сіл, селищ і слобід, де числилося 5136 дворів з 17557 селян і 968 дворів так званих «вольних черкас» і було кілька десятків млинів, ґуралень, броварень тощо. Можна думати, що Гетьман свідомо поширював українську колонізацію на цьому терені, сумежному з Гетьманщиною. Романовський («Полтава», с. 302) каже, що Мазепа «купив собі села і деревні в Путивльському і Рильському уєздах. В Крупецькій волості в нього було 7 сіл, 2 деревні, 12 млинів; в Путивльському і Рильському уєздах — 19 сіл, 5 хуторів, 2 млини. Взагалі у цих маєтках було крестьян 8 тис. душ м[ужеска] п[ола], в тім числі 3 тис. українців». Є ще спеціяльна розвідка М. Плохинського «Гетьман Мазепа, як великоруський поміщик» (Харківський історико-філологічний збірник).
Обидовський дістав (зокрема в 1689 і 1691 рр.) маєтки в Рильському і Козсльському повітах, а згодом також с. Михайлівну в Лебединському повіті (на Слобожанщині).
 24 Цей палац був куплений у Меншікова за 3 тис. дукатів (за даними козацької старшини в Бендерах 1709 р.).
 25 Докладніше про цс — в нашій статті «Дума» Гетьмана Івана Мазепи». — «Український Православний Календар на 1959 рік» (Bound Brook), c. 94-96.
Розділ IV
ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ
1. Господарство
Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріялу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціяльних монографічних студій над окремими ділянками українського народнього господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамцях одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і ґенетично пов’язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазенинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловости
Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха — неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 рр. («великая саранча била на УкраинЂ и коло Стародуба на СЂвери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по инших мЂстах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з СЂвери доставали збожа, хоча и дорого; а у Кие†жита дойниця по 5 золотих била».
Та, незважаючи на всі ці несприятливі умовний, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західньою Европою як через балтійські порти — Ґданськ (Данціґ), Кеніґсберг і Ригу, так і суходолом — через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східніми ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.
Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кеніґсберґа, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників — польського уряду, польсько-литовських маґнатів, Ґданського (Данціґського) маґістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої 1. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умовим, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловости за часів Мазепи.
Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кіпці XVII — на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людности з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові варстати праці, нові оселі, нові матеріяльні добра.
Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-европейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи — інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково заціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЂло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря. Почепівський дозорця Білозерецький згадується ще 1682 р. (Федоренко, [с.] 247). Це, мабуть, та сама особа. Є згадки й в І томі «Описания ст[арой] Малороссии» Лазаревського. Або інструкція 1694 р. дозорці янпільських лісів Струтинському, де Гетьман виявляє особливу турботу про збереження лісів на Янпільщині.
Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловости та різних соціяльно-правних питань, з тим пов’язаних.
Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський) 2, або внаслідок спеціального доручення та свого персонального авторитету чи довір’я з боку Гетьмана (Д. Максимович 3), В. Кочубей, П. Орлик 4). Але були й спеціяльні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що викопував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи 5; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин 6, Тимофій Радич 7 та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Туранський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. 8 Окремі господарчі та фінансові доручення Гетьмана викопували також великі купці — українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай 9 тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський 10).
Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (ранґових) маєтностей — різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний суддя 11; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький 12; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя 13; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар 14; Лук’ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський 15. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський 16, С. Трощинський, Федір Топольницький 17) або взагалі люди, яких особисто знав і ціпив Гетьман. Досить згадати Івана Рутковського 18 і Федора Третяка 19, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорцю терехтемирівського 20, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, «дозорцу будних заводов рейментарских» 21, Козьму Заруцького, старосту янпольського 22, Остапа Панкевича, дозорцю ропського (1701) 23 та інших.
Великий практичний досвід і довір’я з боку Гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи викопував Рутковський у 1691-1692 рр., в зв’язку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий Гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура) 24.
Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протеґував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» — привілей, що належав бунчуковому товариству.
Ця увага й протекція Гетьмана мала неабияке значення для розвитку українського господарства, зокрема промисловости.
Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший — перша половина 1690-х років; другий — початок XVIII ст. — був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь — у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження — з’являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціяторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру.
Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) — звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов’язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарпі), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловости того часу.
Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловости на Гетьманщині в кіпці XVII — на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.
А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціяльного технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України.
Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловости з’являється саме в кіпці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити». Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з’являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина — власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни), просила відновити попередню ціну («пребывают в оскорбленіи, полагая себЂ малую цЂну за великую обиду и убыток»).
На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловосте було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною 25, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях — Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Цими підприємствами, окрім місцевих старост, відав ще спеціяльний «дозорца будІшх заводов рейментарских». Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.
Великим будницьким промисловцем був Кость Пригара, війт новгородський, який мав свої буди на «кгрунтах Знобовских, между рЂчками Свигою, Знобовкою и Лютою лежачих» 26. Численні поташні підприємства належали компанії в складі стародубівського полковника Михайла Миклашевського 27, генерального осаула Андрія Гамалії й стародубівського війта Спиридона Ширая. Року 1691 ці особи (до речі, посвоячені між собою) дістали гетьманський дозвіл «в краях полку Стародубовского на одному мЂстцу в трактЂ Гомелскому, а на другом мЂстцу между Мглином и Почеповом, обискавши в пущах способные на то положенія, завести буды и робити на них поташ або щмалцуги».
Гетьманський дозвіл не був, однак, неодмінною умовою для заведення буди. Сучасники (сип М. Миклашевського) казали згодом (1729 р.), що «прежде указов запретителных дЂлать поташ» (указ Петра І 1718 р.) «всякому владЂлцу на своем кгрунту будницкіе селить заводы и на оных дЂлать поташ свободно было и без гетманских универсалов». Проте, оскільки з будництвом звичайно пов’язані були права земельного володіння, а також право на заведення «слободи», гетьманський уряд видає відповідні універсали.
Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловосте, пов’язані насамперед з унутрішнім ринком — скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво) 28. Вони з’являються на півночі Лівобережжя — здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніженському — досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт — все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи.
Серед власників гут і рудень бачимо представників великого землеволодіння — Гетьмана, вищу старшину, монастирі. Гетьманські рудні й гути були в Шептаківській, Почепівській, Ропській і Янпільській волостях; монастирські — в маєтностях Києво-Печерської лаври, Київських монастирів, Чернігівської катедри, Новгородсіверського монастиря та інших — в полках Стародубівському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому (гути) 29. Заводять гути й рудні в своїх маєтках генеральний писар (згодом суддя) В. Кочубей, генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний писар П. Орлик, полковник чернігівський Юхим Лизогуб 30, М. Миклашевський, Л. і П. Полуботки та інші представники вищої старшини.
10 квітня 1694 р. Мазепа падав Кочубеєві «ку потребЂ и выгодЂ господарской мЂйсце в уЂздЂ Новгородском, на рЂчцЂ УлицЂ, к границам Трубецким, на заняте хутора для доволности дров»; при цьому Кочубеєві дозволено «тот хутор осадою людей устроити, яко того будет вытягати потреба». Незабаром Кочубей збудував тут гуту, яка згадується в 1705 р.
Гути були також у маєтках Полуботків у Чернігівському полку. 6 квітня 1695 р. Гетьман видав універсал Л. Полуботкові на гуту Момотову, а Павлові Полуботку 18 квітня 1700 р. дозволив закінчити будівництво й розпочати виробництво на гуті під с. Савинками.
В 1689 р. згадується гута М. Миклашевського на р. Уску в Глухівській сотні.
В царині залізорудної промисловости великими підприємцями були Л. Полуботок і М. Миклашевський. 8 листопада 1688 р. Мазепа видає Л. Полуботкові універсал на рудню Медведівку, а 5 серпня 1691 р. — на рудню Губицьку.
В універсалі 1690 р. Мазепа писав: «Донесл нам пан Михайло Миклашевскій, полковник Стародубовскій, же угледЂвши он в РопщинЂ уЂзду Стародубовского одно мЂстце, прозываемо СтрЂла на рЂцЂ Трубежу, межи селами Куршаповичами и Хоромным, другоє на Веприну в свободных войсковых Ущернских кгрунтах, хочет там завести для робленя желЂза д†рудий, при яких-то руднях, и именно при той, якая мЂет быть при урочищЂ СтрЂла, зичит и слободку осадити килькодесят дворов людей» 31. Гетьман дозволив це зробити, й рудні були заведені. Очевидно, Миклашевський дуже цікавився цією справою. 8 березня 1693 р. Феско Мазуренко, рудник Вепринський, продав Миклашевському «половину руднЂ Вепринское своея власное, зо всЂм, до нее приналежним начинем и двором, до другой половины тое ж руднЂ прислужаючой Пану Мих[айлу] Миклашевському за 600 золотых личбы полское монеты доброй». А 28 червня того ж року Миклашевський купує в Юрка Мазуренка, рудника Халіївського, «рудню... на рецЂ Короліовци, под Унуковичами лежачую, з млинками, ку ней прислужаючими, сЂножатми, дворами, огородами...» за 300 талярів.
Року 1708 Мазепа дозволив генеральному обозному Ломиковському на р. Туросні (Топальської сотні) «рудню построити и при пей, ведлуг своей потребы рудников посадити». Рудня (Голубівка) була збудована того ж року: «Строєна та рудня на сыром корени, в нашествіе шведов... А зачинал то рудненское строеніе и фундамент строил рудник Василій Голуб c кузнецами...». Тоді ж, напередодні Шведчини, генеральний писар Орлик дістав маєтності в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі, Топальської сотні) й будує тут рудню (рудня Карпівська, коло с. Орликівки).
Інтерес старшини до залізорудної промисловости збільшувався також у зв’язку з державними замовленнями. В універсалі 6 травня 1689 р. Л. Полуботкові Мазепа писав: «Знаючи мы о том, же п. Леонтій Полуботок... власным коштом своим в руднЂ Радковой, в ключЂ Любецком, приспособил достаток руды на роблене желЂза, злецаем оному за певным контрактом, з нами поставленным, аби тую руду для потреб наших войсковых постарался на желЂзо переробити».
Але гетьман Мазепа сприяв промисловому підприємництву не лише вищої старшини та монастирів. Серед власників гут і рудень того часу знаходимо й представників середньої старшини, і міщан, і фахових промисловців. Мав свої гути коло с. Подолова (Кролевецької сотні), стверджені йому гетьманським універсалом 1690 р. й царською грамотою 1691 р., кролевецький сотник Іван Маковський, кум Мазепи 32. Була гута і в Лазаря Матвієвича, багатого воронізького міщанина (1691) 33. Іван Яхимович, син чернігівського війта, володів 1701 р. руднею Неданчицькою (Любецька сотня) 34. Року 1701 Гетьман дозволив «п. Михайлу Шевченку, жителе†Орловскому, при власном его млинЂ, на р. РевнЂ, у урочища Орлей стоячом, Іюстроити рудню и, построивши, робити желЂзо». Там же, у Шептаківській волості, Гетьман 1704 р. «позволил... Василю Скобичевскому, гутнико†Машевскому, на кгрунтах гетманских, у урочищи межи ПогорЂлцами и Жадовом знайдуючихся, Іюстроити гуту; а построивши, мЂет он, Скобичевскій, перед его, Гетмана, сказатись и учинити з ним, Гетманом, уговор и постановлене: почему мает з той гути на год до шкатули гетманской давати» 35.
У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловости. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив Для розвитку ливарництва на Україні 36. Гетьман дуже протеґував відомим гарматним майстрам («військовим людвисарам») Йосипові й Карпові Балашевичам 37, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням. Але Балашевичі та їхні помічники були потрібні Гетьманові і як меценатові української культури. Карпо Балашевич створив низку чудових зразків українського ліярництва (виробництво дзвонів), зокрема такий шедевр, як славнозвісний дзвін «Голуб» 1699 р. з портретним виображенням Мазепи та його фамілійним гербом 38.
Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловости. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським катедрам та монастирям, виробляли папір високої якости, іноді з гербом Гетьмана на філіґрані (папірня Чернігівської катедри в 1705 р.).
У зв’язку з широкою будівельною діяльністю Гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапенних майданах коло Новгорода-Сіверського).
Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловости (текстильна тощо). Скрізь видко велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціятиву, керівництво й піклування гетьмана Мазепи.
2. Соціяльні відносини
Козацька старшина
Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціяльного становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.
Насамперед це позначилося на старшинському землеволодінні. Старшина запопадливо освоює ще вільні (так звані «вільні військові») і вже не вільні (наприклад, належні до міста) землі. Процес мобілізації землеволодіння знаходить собі завершення в концентрації маєтків в руках окремих старшинських фамілій. Поширюється загальна площа старшинського землеволодіння, яке поступово перетворюється із звичайного раніше володіння «до ласки войсковой» на «зуполне» володіння (тобто повну власність). Уряд сприяє цим прагненням старшини. У листі до царів 11 лютого 1691 р. Гетьман писав: «Бывшіи гетманы, а особно Іван Самойлович, имЂли такое дерзновеніе, что такіе маетности (надані гетьманською владою і стверджені царською грамотою. — О.О.) возвращали по своєму разсмотрЂнію и не токмо по смерти таковых особ женам и дЂтям их маетностми владЂти никогда не допускали и грамоты ваши монаршескія у них имали, по нЂкоторым и при животЂ то чинили, что по каком-нибудь гнЂву своєму от чести отдаляючи, отдаляли и от маетпости. Однако, я... для утверженія в Малой Россіи доброго и твердого порядку... не хочу так поступати... но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примноженіе такового дЂянія имЂли, но нЂкоторые и сотники из рядовых оказавшіеся знатные войсковые товарищи получили себЂ деревни или мельницы» 39.
Логічним наслідком цього було цілковите злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, яке так чи інакше збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч з незрівняно більшою масою нових володінь, які хоч фактично і були в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до гетьманства Мазепи ще не був завершений. Однак саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне старшинське володіння, яке чимраз більше набуває характеру шляхетського «вічистого» володіння.
З цього погляду дуже цікавий універсал 13 вересня 1690 р. чернігівського полковника Я. Лизогуба. У цьому універсалі Лизогуб, відкидаючи претенсії решток шляхетських фамілій на відновлення шляхетського права власности на всі земельні володіння, які належали шляхті перед Хмельниччиною, встановлює рівність прав на земельні володіння як для шляхти, так і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою і всякіе люде, яких хто може, кождіе... в своем ограниченію лежачіе пустуючіе кгрунта посЂдали, розробляли и ку пожитко†своєму, без жодних заводов и турбаціи, приводили, нынЂшним... в ласти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було зрівняння в правах шляхетського й старшинського землеволодіння, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві.
Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кіпці XVII — на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, падання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, «займанщина» (хутори й «слободи»), «скупля», сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) — ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння.
Насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак уже величезна кількість відомих нам земельних універсалів Мазепи (за приблизними обчисленнями, близько 1000) безперечно свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Цікаві дані маємо щодо цього по окремих полках. За матеріялами «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., у Чернігівському полку було роздано за Мазепи 48 маєтків, тоді як Самойлович роздав їх там лише 27 (підрахунки М. Петровського). Подібне явище бачимо і в інших полках.
Вже в перші дні й місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих «вільних військових» маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників Самойловича. Щедре роздавання земельних універсалів за перші роки гетьманування Мазепи (1687— 1689) пояснюється головне тим, що новому гетьманові треба було віддячитися своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини.
Друга хвиля падання земель Мазепою припадає на період 1699—1701 рр. Вона пов’язана була, очевидно, з дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціяльно-економічні й політичні вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготови до нової війни — зі Швецією.
Нарешті, в третій раз надавання маєтків гетьманською владою посилюється в останні роки гетьманування Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв’язку з тим складним політичним та економічним станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи.
Загалом за час гетьманування Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів посполитих. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів).
Особливо щедро надавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам із вищої старшини. Характерне, з цього погляду, надання Мазепою маєтків полковникові прилуцькому Дмитрові Горленку. Горленко майже щороку діставав від Мазепи нові маєтки: в 1694 р. він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699 р. — с. Білошапки, в 1701 р. — с. Ярошівку, в 1703 р. — с. Мамаївку, в 1705 р. — села Калюжниці й Попори, в 1706 році — с. Вечорки і, крім того, різночасно ще декілька сіл. Але Горленко не був вийнятком — за ним ішли інші представники старшинської верхівки.
Дуже поширюється за часів гетьманування Мазепи «скупля» земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скунлі, а з другого боку — та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів — продаж «вольне, а не примушене» — яскраво свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, полковник, сотник або «знатний військовий товариш», користуючися своїм багатством і владою, мав повну можливість захоплювати володіння дрібних власників, прикриваючи це нібито «скуплею». Зростання старшинської скуплі мало значення ще й тому, що внаслідок її в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння, які належали їй на праві повної власности, отже, були незалежні від гетьманської або полковницької «ласки військової».
Подібне значення мали так звані «слободи» (і взагалі старшинська «займанщина»). Селянство, уникаючи «підданства», змушене було йти на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3—5) років користувалося значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення «слобід» потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.
Однак утворення слобід відбувалося в умовах боротьби серед самої старшини за підданські робочі руки. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається коштом чималого зменшення її власних «підданих».
Отже, політика українського уряду щодо слобід була подвійна. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобід (такий дозвіл був обов’язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобід нерідко шкодило старим старшинським володінням.
У зв’язку з цим, в гетьманських універсалах на осадження слобід маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише зайшлими людьми, нетяглими, «льозними», «людми заграничнимы, а не тутешнимы малороссійскимы, осЂдлости свои мЂючимы» (універсал 26 квітня 1705 р. городницькому сотникові А. Стаховичу).
Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження. Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови для української торгівлі — і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне — експортній. Недарма В. Кочубей, спростовуючи чутки про своє багатство, казав: «А що многіе особы розумЂют быти у мене великіе скарби, то тое кладут речь мнЂ тЂсную, не розсуждаючи, же мнЂ не Дали того способу, абы умЂл з скарбу богатитися — волов гона до Ґданска не отправлялем и горЂлок так достатно не робилем, абы разом тридцять або пятдесят куф продати».
Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне «оренди» — горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиковський і стародубівський полковий обозний Прокіп Силенко 40 тримали стародубівську (полкову) оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик 41 мала оренду в Гадячі і зібрала лише з одної ґуральні понад 2 тисячі дукатів.
Року 1704 Гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі 42 і знатним військовим товаришам Юрієві Харевичу і Григорію Костенецькому 43 «в арендовое завЂдываніе» горілчані, тютюнові і дьогтьові шийки в м. Конотопі за 4000 золотих. Займалися орендами й багатіли з них і представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки, брати Стожки (один з них пізніше був кролевецьким і батуринським сотником) 44 «еще до шведчины» тримали на оренді «городок Остер» (два роки), а далі були орендарями в м. Красному Колядині (один рік) і «нажилисмо на тЂх арендах тисяч вусЂм» (золотих), як писав згодом один з братів.
Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини.
На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кіпці XVII — на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.
Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горлепка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.
Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, Семен Вакулович 45 почав свою кар’єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а закінчив її значним землевласником і довголітнім сотником пирятинським. Такі приклади були не рідкі. Справді, в кіпці XVII ст. на Гетьманщині з’являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити».
Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кіпці XVII — на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище — пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку 46. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.
Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльности. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.
Була ще й інша причина цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й повстання — все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні — «смирнйшіе» полки.
Правпий характер старшинського землеволодіння яскраво визначається, наприклад, в «універсалі» генерального осаула Андрія Гамалії 47 1689 р. У цьому універсалі (характерно, що форму державноправного акта вжито в приватноправному, суттю своєю, документі) Гамалія дозволяє «нашому (себто своєму) подданому Івану Стеблювскому в нашем же селЂ Серединой БудЂ пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мЂрки (з млина) ни жадного не чинил ущербку». Тимчасом право заведення млина належало державній (до того ще центральній — гетьманській) владі.
Процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів — генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.
Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський — стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович — переяславським полковником з /692 до 1706 р., Дмитро Горленко — прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів.
Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерти Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка 48, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).
У зв’язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 р. Гетьман наказував, «абы кождый ему, пану Мих. Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, мЂет от нас цЂлое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного без фолкги карать». Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 р.: «Яко теды пустовскіе, а иле лежачій добра нЂкому инному в полку нашом належит вЂдати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой и рейментарской».
Не випадково, що в цей період утворюються і зміцнюються цілі «династії» — полковницькі і особливо сотницькі. Так утворилися полковницькі «династії»: Апостолів — у Миргородському полку (1659-1736), Горленок — у Прилуцькому (1661-1708), Лизогубів у Чернігівському (1687-1704), Жураковських — у Ніженському (1678-1782) та ін. Ще характерніше утворення сотницьких «династій». До них належали: Забіли — в Борзенській сотні (1654-1773), Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Поченівській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782), Мандрики — у Кобижчанській (1672-1781), Гамалії — в Лохвицькій (1679-1727), Шрамченки — в Олишівській (1680-1773), Петровські — в Городиській (1687-1766), Сторожений — в Ічанській (1687-1752), Троцини — у Срібпянській (1688-1755), Тарновські — у Варвинській (1689-1763), Манківські — у Шептаківській (1692-1777), Селецькі — у Дівицькій (1694-1767), Родзянки — в Хорольській (1701-1760), Костенецькі — в Конотопській (1707-1750), Петроградські в Голтвянській сотні Миргородського полку (1691-1783) та ін.
Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було юридичне оформлення «знатного військового товариства» 49. Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кіпці XVII — на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.
До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди — генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не займати в даний момент якогось уряду («знатные особы, которые урядов не имЂют» — 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. «Старші» знатні військові товариші — це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, «молодші» знатні — здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціяльного значення і політичного впливу «молодших товаришів». Про це свідчать, між іншим, «Коломацькі статті» 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сипи генерального судді Сави Прокоповича) 50.
Саме в ці часи з’являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини — «бунчукове товариство». Це й було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов’язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком» і «обороною», судилося тільки Генеральним судом. Прийняття «під бунчук» бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий шар козацької старшини. Крім представників «знатного військового товариства», «під бунчук» приймалися іноді й чужоземні шляхтичі. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час гетьманування Мазепи (близько 1686-1692 рр.), служив «при бунчюку гетманском» 31.
Поруч з тим в полках з’являється «значкове товариство» («под значком полковим»), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку упривілейовану старшинську групу.
Знатне військове товариство і особливо його верхівка — бунчукове товариство — це була старшинська аристократія Гетьманщини в кіпці XVII — на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках «добра» й «уряди», а разом з тим — всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають пляни перевороту 1687 р. і змовницькі пляни старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.
Козацтво
Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка безперечно лічилася в козацьких реєстрах (чи «комнутах») й «один c продков своих, а другіе своими отвагами и крвавьши працами — на волности собЂ заробили», в кінці XVII — на початку XVIII ст. було досить важке. Формально козацькі «права» й «вольності» зберігалися й завжди визнавалися українським і московським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи інтенсивно йшов процес зубожіння козацької маси й визиску її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Це визнавав сам гетьманський уряд. «А если козак, которий по своей старинности держится реестра войскового и пилнует козацкое службы, — писав гетьман Мазепа в 1691 р., — то такого розными способами кривдят (старшина й монастирі), чинячи такую налогу, жеби албо з козацтва в мужицтво силомоцю его притягнути, албо цале з житя маєтности тое прочь витиснути; через що многіе козаки, над право волности войсковой, необичнои утерпЂли тягкости». Зокрема «особы, маетностями владЂючи, вывЂдуючие о давних кгрунтах, полях и сЂножатех панских, якіе за лядское держави при дворцах бывали, а тое першое войны славное намети гетмана Хмельницкого пришли под область козацкую, смЂют опие от козаков отнимати и приворочать под свою владзу». Козацтво і в поході, і вдома перебувало в залежності від своєї старшини (урядуючої), яка мала повну можливість, під виглядом «звиклої послуги» або «датків» (звичайно, збільшуючи їх розміри), визискувати козаків, виснажуючи тим їх господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх «підданих». Року 1690 запорожці дорікали Мазепі, що старшина «не токмо народ посполитой дачами великими обложили, но не мало п козаков уже всЂх в подданство себЂ подвротили и полчан своих ни во что обратили».
Зокрема послідовно й з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували козаків різними фінансовими зобов’язаннями, вимагали від них «послуги» або «датків», ставили перед козаками на вибір — або відбувати підданські повинності монастиреві, або ж забиратися собі геть з монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх «бояр» (слуг). Так, наприклад, було з козаками, що жили в с. Плоському, яке належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 козаків), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського катедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домовых поселеній, мусЂли на тое позводитися, же всЂ огулом поддаются в подданство или крестіянство» Київському митрополитові.
Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького. Правда, за час од Хмельницького до Мазепи багато прав козацтво вже втратило, і ще більше окремих козаків утратило свої козацькі права, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Аджеж процес економічної диференціяції чимраз більше заторкував козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її звали гетьманські універсали середини й другої половини XVII ст. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч козаков»). Правда, старшина, особливо її урядова частина, мала можливість, користуючися своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядового козацтва, але економічна сила козацтва, особливо заможньої його частини, ще далеко не була зломлена.
Неабияке значення при цьому мало й те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах тяжкої і тривалої війни з Туреччиною і Кримом козацьке військо грало особливо велику ролю. Козацтво добре пам’ятало часи «першое войни славное намети гетмана Хмельницкого», коли «отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладЂно» козацькі «права». Живі були й чимало учасників героїчної епопеї Хмельниччини. Не раз нагадувало козацтво про свої «права» і «вольності», зокрема під час розрухів та повстань на Гетьманщині. Була ще одна обставина, яка зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запоріжжя, яке завжди виступало оборонцем козацьких прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній Україні і Що, як побачимо далі, численними й міцними нитками була зв’язана з Лівобережжям.
Всі ці обставини і визначали політику Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики можна сформулювати так: 1) оборона традиційних прав козацтва супроти старшинських та інших надужить; 2) відокремлення козацтва від поспільства; 3) в процесі економічної диференціації козацтва сприяння його заможнішим шарам оформитися, як козаки «виборні», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.
З цього погляду особливий інтерес мають такі акти українського уряду, як універсали Гетьмана полковникам київському — К. Мокіевському і ніженському — С. Забілі в листопаді 1691 р. Обидва універсали майже аналогічного змісту; можливо, що такі універсали були послані й до інших полків. Отже, можна думати, що цей універсал поширювався на всю Гетьманщину. 1691 р. був дуже неспокійний у взагалі неспокійному кінці XVII ст. Навала сарани в 1690 р. і зв’язані з нею дорожнеча й голод на Гетьманщині викликали ряд заворушень і серед поспільства, і серед козацтва. Зокрема велике «роптаніе» було в Київському полку на полковника К. Мокієвського; те саме було і в полках Лубенському, Полтавському та інших. Заколоти виникли також у козацькому війську. Навіть в охочепіхотному полку «почали они (полчани)... непристойные легкомысности всчинати и сотииков своих без... вЂдома (гетьманського) самоволством c уряду поскидали». Уряд суворо приборкував ці заворушення.
За таких обставин і був виданий листопадовий (1691) універсал Мазепи. «Дошло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же нЂкоторіе з духовних и з свЂцких людей особи, з ласки Божой и монаршей и з респекту нашого рейментарского маетности перед собою маючіе, не поглядуючи на тутошніе малороссійскіе обикновенія и на войсковіе порядки, не так, як би ся годило, але збитечне з жителями тих маетностей поступуют, тяглих людей над мЂру обтяжают, а козаков приневоляют во свое подданство». Проте далі універсал цікавиться виключно козацтвом. Подавши картину визиску козацтва державцями, Гетьман заявляє, що все це «як проти в права войскового и против самое слушности, так и против волЂ нашое гетманское дЂется».
Далі йде дуже цікава деклярація козацьких прав. «Кгдиж що колвек добр рухомих и лежачих, перших лЂт войни Хмельницкого, отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладЂно, и уже через так не мало лЂт утверждалося козацким заживанем, з того жадная реч не повинна быти от козаков отбирана. Поневаж война оная Хмельницкого была вщата не из инших яких неуважних завзятостей, тилко за вЂру чистую и за церкви благочестія достойного, которые до уніє римское кгвалтовне были потягнены, а тут же и за волности войсковіе, которіе ярмом тяжким были притиснени. Прето годни тіе отважники того и теперь заживати повитій, що им тогда шаблею и кровію загорнулось в руки; а если бы хто помер, то потомки их на том сидЂти мають». Рекомендуючи державцям («як духовного чина просим, так и свЂцким людем приказуєм») взагалі поміркованість щодо підданських повинностей, Гетьман наказував, «особливе, абы козаков, здавна в тих маетностях мешкаючих, жадною и найменшою кривдою не домикали, и кгрунтов жадних, здавна ими завладЂних... отнимать оних не важилися», і взагалі «що колвек... з початкових лЂт войни Хмельницкого, люб слушним подЂлом, люб завладЂніем з позволенія старших в область козацкую пришло, з того конечне абы от козаков жадное речи не отбирано и ничим их, ани порыванем на послуги, ани витяганіем датков не обтяжено», щоб «козаки всЂ, в реестру войсковом найдуючиеся и услуг козацких не лЂниво и не хилтяно щирим прилежаніем всегда пилнуючие, при зуполних войскових правах и волностях найдовались и спокойне до всЂх духовних и свЂцких маетностей без жадпое жили турбаціи».
Універсал загрожував «упорним» державцям конфіскацією маєтків. При цьому Гетьман застерігав, посилаючися на «виразний... монарший указ», що «яко козаков в реестрЂ войсковом будучих от налогов всяких и от повинностей посполитих бороним, заховуючи их при волностех належачих, так и посполитих тяглих людей в реєстр козацкий приймовати не кажем, жебы як козаки свои козацкіе службы, так и посполитіе люде свои тяглое повинности непремЂнно як теперь, так и во всЂ потомние часы пилновали».
Універсал 1691 р. не вносив нічого нового в існуюче законодавство. Але його принципове значення безперечне, та й практично він не міг не стримати державських надужить над козацькою людністю, хоч, по суті, він не торкався козацьких «послуг» на полкову та сотенну старшину.
Перші кроки на шляху юридичного оформлення диференціяції рядового козацтва були зроблені на початку XVIII ст. 2 березня 1701 р. Мазепа доручив глухівському сотникові Олексі Туранському учинити «перебор» козакам чотирьох засеймських сотень — Глухівської, Кролевецької, Коропської та Воронізької, поділивши їх на «лучших» («виборне й переборне товариство»), які повинні були завжди бути готові до військової служби, і «подлЂйшое товариство», яке мало «в домах оставатися» і повинне було «тому виборнЂйшому товариству всякое всегда до подему належитое чинити вспомогателство». Хоч це розпорядження формально обмежене було лише чотирма сотнями Гетьманщини, але немає сумніву, що воно застосовувалося значно ширше й взагалі намічало поділ козаків на «виборних» і «підпомощників», який остаточно здійснений був у 30-х роках XVIII ст.
Селянство
Селянство на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою формулою «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., «можиЂйшіе пописались в козаки, a подлЂйшіе остались в мужиках». Протягом другої половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним був термін «піддані», який цілком чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державцею.
Підданський стан селянства, власне основної його маси — посполитих, визначений був ще до гетьманства Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності — натуральні данини й різні шарварки, грошові данини (чинш), зародки панщини — усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають усі ці повинності, а з другого боку, змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях «вільних військових» і особливо ранґових (в тому числі й гетьманських) 52, посилення панщини було характернішим для маєтностей «зуполного» володіння (насамперед монастирських).
На жаль, збереглися лише уривчасті дані про збільшення селянських повинностей у цей час. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, за Мазепи — 50 золотих.
У м. Янполі (Ніженський полк) і околичних селах (гетьманські володіння) наприкінці XVII ст. з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, з пішого «пожилого» чоловіка — по 1 гривні. «Показанщини» (від ґуральництва) посполиті платили по 2 таляри, «затулщини» — по 1 золотому; від селянських солодовень платили по 3 копи.
Посполиті с. Смичина (Чернігівського полку), які протягом чотирьох років не відбували «жадной повинности тяглой» своєму панові — чернігівському полковому писареві П. Булавці 53, в 1703 р. зобов’язалися «в прежней посполитой тяглости найдоватися». Зокрема, вони мали платити річний чинш від 20 до 40 золотих, сплачуючи його двічі на рік. Замість того державця обіцяв не вимагати від них «подвод отбуванія» і жадних «работизн». А втім, посполиті зобов’язані були працювати на папа під час косовиці — тиждень, під час жнив — тиждень, восени — протягом тижня «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони зобов’язані були виконувати всі державні повинності (утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов’язувалися «на потребу... панскую, куда нам роскажет, быть готовыми и отбувати службу своими конми и працею».
Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки й Смяча (Чернігівський полк) в кінці XVII ст. відбували державці (бунчуковому товаришеві К. Фридрикевичу, пасинкові Мазепи) такі повинності: чинш (грошова «осенщипа» 54, пересічно щороку по 9 золотих з людини, і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т.ін.).
Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, гачення гребель).
Дуже цікаві відомості про ріст повинностей селянства й міщанства у Прилуцькому полку в кіпці XVII — на початку XVIII ст. У невеликому сотенному містечку Варві, з переважно сільськогосподарськими зайняттями його населення, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 р.) з посполитих («на наЂзди») збиралися «денги» двічі й тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю — з одного боку — і полковницького «лакомства» — з другого. Крім того, від кожного міщанського й посполитого двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на хорунжого — по 1 копійці, на писаря — по 2 копійки, на «сторожей сотнЂ Варвинской полевих» — по 2 копійки; на останніх, крім того, збиралося по одному четверику вівса, по одному хлібу, по гусці соли, по кварті пшона. Доводилося населенню оплачувати й послуги «мистра» (ката) прилуцького: по 1 копійці від кожного міщанського й посполитого двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка й І. Стороженка (до 1692 р.) ішли на полковницький двір та на міську ратушу: «Для нереЂздов сЂно... косять и тое укошенное сЂно как в двор полковничий, так и в ратуш своим скотом перевозят, да на лошади артилерій полковой прилуцкой сЂно... косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Зате полковники Горленко й Сторожепко широко вживали стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем збиралося й відвозилося на полковницький двір «з мЂстечка и сел з посполитих свободпих гуси, утки, кури, яйця и поросята».
Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Наступник його на уряді І. Ніс свідчив, що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оиими, гдЂ было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем мЂстце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, a сотцЂ и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себЂ, але и своим дЂтям, на которих бЂдние люде многіе в заживаню поль, в кошеню сЂнов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки, а он все тое поотЂздил на себе и на свои дЂти; сЂна по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в стену сЂножатех за бывших антецессоров панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а (Д. Горленко) когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сЂножати, якіе на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал скопцами, себЂ и дЂтям своим на потомніе часи, леч и мизерних людей власніе сЂножати и поля пахотніе, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без найманя трави в старостов его трудно било бЂдному человЂкови и на воз сЂна вкосити. И такое щуплому полку... хуторами своими и дЂтей своих учинил стЂснене, же гдЂ осмотрЂти, то все... теперь его власное, будто купил; и купчіе отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощний будучи властелин, все, що хотЂл, тое и нривлащивал...». Крім власних підданих (їх було у нього понад тисячу), «все збоже по хуторах насЂяное по достатку, бЂдних людей з усего полку згоняти — зжинати и спрятовати, оним росказовал, за которою то его работизною не еден бЂдиий человЂк своего не могл спрятати збожя, а так роблячи на его все лЂто, мусЂл себЂ в людей зимою заробляти хлЂба. Що всяк... признати мусит, хто тилко лядзких панов памятает, же далеко барзЂй горшая мука в работизнЂ была од полковника бывшего (Д. Горленка) всЂму... полку, нежели за панов лядзких; и так не мордовали пани лядскіе своих подданих и не забивали кіями, як отец его (Д. Горленко) мужиков и козаков» 35.
До цих повинностей треба ще додати стягувану з населення річну «стадію», тобто чинш на гетьмана («н гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорцій их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, сЂмям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».
Дедалі більше зростання підданських повинностей у кіпці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державського визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави й громадського ладу мусів втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих. З цього погляду дуже характерний лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського 56 з 10 листопада 1688 р. «Дойшло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же як село якоесь Кучаков, так и всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости чиниш в замишля... для своих потреб им послушенства, меновите в будуваню ся и в инших господарствах». Гетьман наказував Мокієвському, «абисте конечне до того села помененного не втручалися и в городЂ БаришполЂ з людми як найскромнЂй обходилися». «А так, — додавав Гетьман, — если хочеш будоватися и що колвек собЂ чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд констатував і пізніше (наприклад, у 1691 р.). Політику стримування державських апетитів Мазепа застосовував і далі.
Року 1692 московський уряд, стривожений повстанням Петрика й заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував Гетьманові вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську й козацьку масу. Це питання обговорювалось на Старшинській раді у вересні 1692 р. Насамперед ухвалено було відібрати маєтності від тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народЂ мнятця быти к службЂ негодны, а за нашими универсалами к маетностям пріобщилися, — писав Гетьман, — тЂх угодпо бы от того владЂнія отставити». Ще раніше, влітку 1692 р., під час походу на Полтаву, Мазепа позбавив декого маєтностей у Полтавському полку (це, мабуть, торкалося осіб, причетних до справи Петрика). Однак цього було замало для заспокоєння народиього невдоволення, і Гетьман, зважаючи також на вимогу Запоріжжя, надіслав у вересні 1692 р. до всіх полків універсали з наказом, «дабы нихто из тЂх владЂтелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей, в селах, собЂ данных, обрЂтающихся, отягощати, и чималой в землях, полях, лЂсах, сЂіюжатех и всяких угодьях чинити им обиды и насилія, и чтоб владЂли ими в мЂру, ничего вновь и выше мЂры не налагая, по извычайными дачами и работами от них доволствуяся». Неслухняним державцям гетьман загрожував карою й навіть позбавленням маєтків.
Наприкінці XVII ст. на Лівобережній Україні звичайний розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державців перевищували цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. Року 1701 посполиті с. Смоляжа (Ніженського полку) скаржилися Гетьманові на свого державцю сотника веркіївського Самійла Афанасійовича 57, що його дозорця «великіе и нестерпиміе им в работизнЂ дЂял прикрости, незносніе чинячи обиды, а в панщинЂ непрестанніе вимисли», і просили в Гетьмана «полегкости і оборони». Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. Гетьман своїм універсалом з 28 листопада 1701 р., хоч і залишив село за тим сотником, але висловив йому догану («ему, сотныку, не похвалилисьмо такого прикрого владЂнія») й наказав, «абы не болшей, але толко два днЂ в тиждень роботу его панщизною отправовали, а іншіе днЂ на свои оборочалы потребы, и в рок по пол осмачкы овса от рабочей товарини давали; над що жадных датков и повинностей не мает и не повинен будет он, п. сотник, вимагати под неласкою нашею и под срокчим каранем  58».
О. Лазаревський, який опублікував цей універсал, зауважив, що фактично «розмір панщини залежав лише від сваволі державці». Універсал 28 листопада 1701 р., на його думку, фіксував звичайний тоді на Гетьманщині мінімальний розмір панщини. Але значення цього універсалу було, без сумніву, ширше. Він, мабуть, вперше законодавчим порядком реґулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII ст. 59
Боронячи посполитих од державських надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання своїх обов’язків щодо державців. Це, зокрема, виявилося у справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало Чернігівській катедрі. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх «предківських ґрунтах», або на зайнятих ними землях, вважали себе їх власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади. Але в кіпці XVII ст. питання стає вже спірним. Старшина й монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Коли уланівські селяни, «удалившися... за границю», все ж і далі користувалися своїми ґрунтами, Гетьман універсалом 1708 р. заборонив їм це, посилаючися на «право здавна ухвалене»: «поневаж всюды такое обыкновеніе есть, же по одейшлих на иншіе мЂйсца для житія подданних, кгрунта их на державцов спадают, а они тратят свою сукцессію».
Міщанство
Розвиток торгівлі і промисловости за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися чималі зміни в соціяльїю-економічному житті міст Гетьманщини.
Головним торговельним центром Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кеніґсберґа і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві — на півдні) концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські купці у великій кількости вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.
Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжен, де була колонія грецьких купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава — фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв’язку з поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним центром, і Батурин — резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті, старі історичні міста Лівобережжя — Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.
Цікаві враження від українських міст на початку XVIII ст. залишив московський священик-старообрядець Іван Лук’япов, що переїздив 1701 р. через Україну на Близький Схід. Ось кілька малюнків, зроблених спостережливим мандрівником:
«Град Глухов земленой, обруб дубовый, вельми крЂпок, а в нем жителей богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, свЂтлицы хорошія, палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского (sic! — О.О.) зЂло хороши; ратуша зЂло хороша, и рядов много; церквей каменных много; дЂвичей монастырь предивен зЂло; соборная церковь хороша очень; зЂло лихоманы хохлы затЂйливы к хоромному строенію; в малороссійских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Кіева строеніем и житіем».
«Град НЂжин... велик жильем, и строеніе в нем хорошо; грек в нем много живут торговых людей».
Особливо барвистий опис Києва.
«Град Кіев стоит на ДнЂпрЂ, на правой сторонЂ на высоких горах, зЂло прекрасно; в московском і россійском царст†такового града подобнаго красотою вряд сыскать... ЗЂло опасно (пильно) блюдут сей град; да надобЂ блюсти: прямой замок Московскому государству». У Києві «вездЂ сады, винограды». «А в нижнем городЂ всЂ мЂщане хохлы, все торговые люди; тут у них и ратуша, и ряды всЂ; всякіе торги; — a стрЂльцам в нижнем городЂ не дают хохлы в лавках сидЂть: только всякіе на себЂ товары в розное продают. Утре всЂ стрЂльцы сходят на Подол торговать, а вечером пред вечернями, так они на горЂ в верхнем городЂ торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят». Однак Лук’япов зауважує, що «шинки их (київських міщан) вконец разорили, да кобы из того у них сильно скаредно: и добрый человЂк худым будет».
Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціяльну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям міста. Чимало представників купецької верхівки цікавляться і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець «млиночок», оселить при ньому «хуторець», а там, через декілька років, стає чималим землевласником, рідниться з козацькою старшиною і дітей своїх веде вже по старшинській лінії.
Цікава історія двох купецьких фамілій на Гетьманщині — стародубівських купців Шираїв і київських купців Максимовичів.
Спиридон Якович Ширай (+ 1709), родом з Погара, багатий стародубівський купець, провадив значний торг, головне прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681-1708) з невеличкими перервами був він стародубівським війтом, себто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 р. стародубівський полковник Семен Самойлович просив князя В. Ґоліцина, щоб той поклопотався перед польським урядом у торговельних інтересах Ширая. Поруч зі своїми торговельними операціями Ширай скуповує землі навколо Стародуба, заводить численні млини й буди 60. Гетьман Самойлович надав йому с. Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 р. видав Шираєві універсал на с. Синин (Стародубівської полкової сотні) з правом на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом оселює на одному з своїх будищ село Спиридонову Буду. Року 1705 гетьман Мазепа дозволив Шираєві на тих будищах «людми заграничними слободку оселити и, греблю висипавши, млин построити».
Старий Ширай до кінця залишався «значним обивателем стародубівським», себто міщанином, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая — степан одружився з донькою стародубівського полковника Миклашевського; другий син — Спиридон — був одружений з донькою пасерба Мазепи, седнівського сотника К. Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубівського полковника Тимофія Олексійовича, а всі інші доньки Ширая одружилися з представниками Стародубівської козацької старшини. Нащадки стародубівського війта стали одними з найбагатших дідичів північної Гетьманщини й вийшли в перші лави місцевого шляхетства.
Ще цікавіша історія Максимовичів. Максим, що не мав навіть власного прізвища (згодом він звався Васильковським або Печерським), був «подданным» Києво-Печерської лаври 61. В 50-х роках XVII ст. він жив у Ніжені, згодом переїхав до Києва і в 1676 р. був «арендарем Печерским», тобто тримав оренду в лаврському Печерському містечку. Максим Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і, очевидно, з Польщею та Молдавією (через Немирів). Найбільше розбагатів він на індукті і вже в середині 80-х років був одним з найбагатших і найвпливовіших людей у Києві, а, мабуть, і у всій Гетьманщині. В середині 80-х років (1684) він орендував маєтки Сапєг на Чорпобильщині — села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. В 1686 р. в його руках фактично була майже вся київська околиця. Він володів млинами біля Києва, салітряними майданами коло Трипілля і Василькова. На нього на Васильківському мосту «сбирают с проЂзших людей мостовщину». Йому належать «сЂнные покосы и сЂна многіе» на р. Стугні. Він — дуже близька людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. В нього бенкетують київські власті, і відомий генерал Патрик Ґордон охоче відвідує його в Печерському містечку. Катастрофа з Самойловичем мало пошкодила йому: надто сильна людина був «пан Максим» і надто добре знав його гетьман Мазепа. Рік-у-рік в руках Максима та його синів — Максимовичів збиралися «доми, хутори, млини» в різних полках Гетьманщини.
Сам «обыватель Печерскій», «в дЂлЂ войсковом около выбранья индукты працуючий» (1688-1690), був до кінця життя тільки «в оборонЂ» гетьманській, але синам його ця «оборона» була вже непотрібна: вони самі вийшли в перші лави церковної ієрархії й козацької знаті. Старший син — відомий церковний діяч, письменник і проповідник — Іоан Максимович (1651-1715), професор Києво-Могилянської колеґії, був архиєпископом чернігівським (1697-1711) і митрополитом тобольським і сибірським (1711-1715) 62. Другий син — Василь Максимович, що був компанійським полковником, загинув 1698 р. на р. Кодимі — «попался в руки бесурменскіе и... усЂченіем головы живот свой окончил» 63. Третій син — Дмитро Максимович, одружений з дочкою Федора Сулими — Тетяною, посвоячився заразом і з Самойловичем, і з Мазепою (через Д. Зеленського, одруженого з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніженським полковим писарем (1682-1692), а потім «войсковым экзактором» (1694), себто відав зборами податків від продажу горілки, тютюну й дьогтю, й нарешті вийшов у генеральну старшину — став генеральним бунчужним (17031708) і генеральним осаулом (1708-1709). Він був близький до Гетьмана (був його «крайчим») й користувався його повним довір’ям 64. З інших сипів Максима — Петро був знатним військовим товаришем 65, Григорій — протопопом переяславським — (1680-1711), Михайло і Антін — бунчуковими товаришами.
Такі випадки не були поодинокі. Поєднання міського патриціяту зі старшиною було і в Ніжені (Тернавіоти), і в Переяславі (Томари) 66, і в Полтаві (Герцики) 67. Багате купецтво міцно тримало в своїх руках торгівлю і фінанси Гетьманщини, поступово осідало на землю, входило в промислові підприємства, верховодило в міському самоврядуванні. Це купецтво було тісно зв’язане з старшинською верхівкою, і вплив його на господарство і політичне життя Гетьманщини безперечний.
Шираї, Максимовичі та інші найбагатші купці Гетьманщини того часу не становили якогось вийнятку. За ними тяглося й купецтво середньої руки. В кінці XVII — на початку XVIII ст. і для нього характерний інтерес до землеволодіння і, разом з тим, близькі зв’язки з козацькою старшиною. Надзвичайно цікавий приклад стародубівського війта Ісака Дерев’янки 68. Року 1686 йому, «яко справному, в своем поволаню чулому и городу погребному», полковник стародубівський Яків Самойлович надав «ку вспартю домових его потреб» с. Азарівку. А наступного року цей Ісак Дерев’янка був вже стародубівським полковим обозним і підписав «Коломацькі статті» 1687 р. Хоч Дерев’янка незабаром уступив з цього уряду, але гетьман Мазепа універсалом 3 листопада 1688 р. залишив за ним його земельні володіння — слобідку Антонів Лубок — з правом на «послушенство» посполитих («людей тяглих»), а також три млини на р. Ревні і сіножаті між р. Ревною і р. Товкачівкою 69.
27 листопада 1707 р. Гетьман «з певного респекту взявши в особливую... оборону и протекцію» Григорія Отвиновського, писаря стародубівського маґістрату 70, дозволив йому «при его ж млинку за селом Ущерпем, на ричци Речици стоячом, поселити дворов скидка» і ствердив йому володіння «купленним кгрунтом» в с. Обухівці (Стародубівської полкової сотні), з правом на «належитіе... послушенства и повинности» селянства 71. Отвиновський був маґістратським писарем до 1722 р. й на початку 1723 р. був обраний на війта стародубівського. Правда, гетьманський уряд (наказним гетьманом був тоді П. Полуботок) скасував ці вибори (вони відбулися без дозволу гетьмана) й усунув Отвиновського навіть од писарства, але того ж року бачимо Отвиновського в реєстрі місцевої козацької старшини на уряді стародубівського городового отамана 72. Й оселена ним з дозволу Мазепи слобідка Річиця (або Писарівка), разом з сусіднім селищем Смялчю (в сотні Новоміській) і Обухівкою, залишилися в руках Отвиновського та його нащадків, що вже належали до козацької старшини.
Гетьман Мазепа іноді надавав маєтності й тим визначним членам міського патриціяту, які й далі залишалися в міщанському стані. Наприклад, він надав десь коло 1708 р. київському війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (в Козелецькій сотні Київського полку), де було близько 100 дворів 73.
Але на шляху господарчого піднесення лівобережноукраїнського міста XVIІ-XVIII ст. і зросту цілої міщанської верстви лежала важка економічна конкуренція з боку козацької старшини та монастирів, різного роду утиски й надужиття місцевої адміністрації, а в деяких містах — упривілейоване становище чужоземного купецтва (грецького — в Ніжені, російського — в Києві й на півночі Гетьманщини). А втім, за часів Мазепи чужоземні купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони набули пізніше, у XVIII ст. Ніженські грецькі купці спеціялізувалися у торгівлі з країнами Близького Сходу, а також провадили транзитний торг через Україну між тими країнами й Московщиною, а почасти і з Західньою Европою. Колонії московських «раскольників» (старообрядців) на півночі Стародубівського й Чернігівського полків щойно починали розвиватися, й лише напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві давалися взнаки місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення української людности й численні скарги Київського маґістрату.
Зате скарги всіх міст Гетьманщини — навіть найбільших і найбагатших — на різні утиски й кривди мали насамперед на увазі «свЂтских и духовных особ». З цього погляду типовими були скарги київського міщанства на утиски з боку полкової та сотенної старшини і монастирів. Ще за Самойловича київський полковник Григорій КоровкаВольський заволодів урочищами Підгороддям та Кожем’яками з «людьми» (переважно ремісниками); урочищем Преваркою (Пріоркою) заволоділи козаки; «сЂнными покосами» і вигоном київських міщан заволодів київський Кирилівський монастир. Раніше половина з «перевозного збору» йшла на ратушу (друга — в царську казну), але, коли на Дніпрі збудовано було міст, «мостове» почали збирати до московської казни, «а в ратушу ничего не дают», хоч «мостовые деньги» міщани повинні були платити. Рибні ловлі, острови Муромець та Труханів і «дуброви» захопили «началные и ратные в Кіе†будучіе люди». Великим тягарем лягала на місто підвідна повинність («подвод по сту и болши», які доводилося наймати «дорогою цЂною»). Особливо дошкуляли міщанам козацькі (старшинські) та монастирські шинки. Києво-Флорівський монастир з чималою вигодою для себе і великим збитком для маґістрату шинкував горілкою. Крім того, старшина та монастирі заводили, на шкоду міщанству, свої броварні та воскобійні. Ігумен Києво-Кирилівського монастиря Інокентій Манастирський 74 «на ровиинах и на болотах» в чотирьох місцях на 300 сажепях побудував «мостки» і брав з усіх проїжджаючих, не виключаючи й київських міщан, чималу «мостовщину»; внаслідок цього «околные люди ни c какими торгами в Кіев не издят».
Чималої шкоди завдавали міщанам козацькі постої, а також відмовлення козацьких та монастирських дворів відбувати загальноміські повинності.
Київський маґістрат скаржився також на те, що полковник і старшина визискують ремісників: «Ремесленные люди... вЂдают повишюсть полковнику и старшииЂ и всякіе дЂла дЂлают без платежу». Київський полковник забрав з відомства маґістрату також «музицький» цех. Торговельні інтереси київського міщанства порушувалися особливо московськими «ратными людьми» («стрЂльцами»), які «в нижнем городЂ 75 всякими товарами торгу ют», а також греками, що «всякими промыслы промышляют», не виконуючи жадних міських повинностей.
Це був справжній зойк міста, затисненого в лещата між старшиною та монастирями — з одного боку, й московською залогою — з другого боку. Український уряд у відповідь на численні скарги міст видає низку універсалів, що стверджували старі міські права і привілеї, але здебільшого не в силі були захистити місто від надужить старшини та монастирів, не кажучи вже про московську залогу. Зрештою, іноді самі міщани вважали за краще підлягати старшині або навіть монастирям, ніж маґістратові. Більше значення могли б мати видані на прохання міст царські жалувані грамоти, які застерігали ряд важливих прав міста. Але контролі над їх виконанням не було, і фактично все лишалося по-старому. Нові царські жалувані грамоти 1689 й 1699 рр. ледве чи істотно поліпшили становище київського міщанства.
Подібну картину бачимо й по інших містах Гетьманщини. У Чернігові полковник і полкова старшина також порушували права маґістрату. І тут старшина примусово брала в міщан підводи, примушувала посполитих міських сіл і навіть ремісників у місті працювати на себе, захоплювала міські млини, міщанські землі та вгіддя, порушувала торговельні інтереси міщанства тощо.
У Переяславі полковник І. Мирович «употреблял до своего двору» «загородних людей, на подварках (переяславських) жиючих», які раніше «прислушали» до ратуші.
Переяславський полковий писар М. Мокієвський в 1688 р. «всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости» чинив, обтяжував населення «для своих потреб» всяким «послушенством», «меновите в будуваню и в инших господарствах».
Перед цими зловживаннями старшини місто було майже беззахисним. Навіть такі великі міста з впливовим патриціятом, як Стародуб і Ніжен, не могли знайти захисту від старшинської сваволі. Стародубівський полковник Миклашевський разом зі своїм сватом — генеральним осаулом А. Гамалією з допомогою другого свата — стародубівського війта С. Ширая захоплював міські ґрунта, млини й цілі села (Деменка, Рухів, Картушин, Круків, Солова та ін.), осаджуючи на міських землях свої хутори й слободи, заводячи на міських греблях свої млини тощо. Наскільки безцеремонно поводився Миклашевський з правами й володіннями міста, видно з того, що, захоплюючи хутір Березівщину (коло Стародуба), Миклашевський «часть войсковую» купив, «а д†части мЂскых кгрунтов... силомоцю под владЂніе свое забрал». Усі ці володіння здебільшого лишилися в руках Миклашевських.
Подібне відбувалося і в Ніжені. Ніженський маґістрат скаржився гетьманові в 1696 р. на «великій долегливости», яких місто зазнає не тільки від полкової старшини й «духовных особ», але й від сотників та «рядового товариства». Старшина й монастирі різними способами прибирали до себе посполитих, які належали місту. Прибутки міста від дьогтьової оренди («арендовая сумма») знизилися наполовину. Дуже зменшилися й міські прибутки від торгівлі («ратушная вага», «ратушное ведерко») та міських млинів («размЂровые пожитки»), які фактично перебували в руках різних «особ... так духовного, яко й мирского чина».
Гетьманський уряд своїми універсалами (в 1696 і 1698 рр.) стверджував права ніженського маґістрату. Однак, очевидно, все лишалося по-старому, бо в 1699 і 1700 рр. ніженський полковник І. Обидовський знову нагадував сотенній і сільській козацькій старшині про маґістратські права щодо повинностей посполитих у належних маґістратові селах.
Гетьманський уряд звичайно стверджував права й привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема право на «маґдебурґію». Так було стверджено маґдебурзьке право містам Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 р.), Ніжену (2 вересня 1687 р. і 11 січня 1698 р.) та ін. Український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь маґістратові належні повинності й платити встановлені податки. 11 вересня 1687 р. Мазепа видав універсал м. Києву, яким зобов’язував «монастырских людей», тобто «підданих» монастирських, незалежно від того, де вони мешкають, — чи «при монастирях», чи «в дворах монастирских», — відбувати сторожову й інші міські повинності; правда, це розпорядження мотивоване було тим, що «той город (Київ) есть пограничный, под который завше звыкли непріятели бесурмане подъЂздами своими подбЂгати».
Так само дбав Мазепа і про те, щоб права маґістрату не були ущерблені місцевим козацтвом. 16 червня 1688 р. стверджено було заборону київським козакам шинкувати горілкою; цю заборону гетьманський універсал мотивував тим, що «рыцерскому чину» «з тых шинкарских промыслов дЂется нагана». Гетьман рекомендував козакам «иншіе пристойнЂйшіе к вспоможенью господарства своего обмышленія завзяти» й загрожував, що кожний порушник цієї заборони «не тилко на шкурЂ своей строгое понесет каранье и худобы позбудет, але и для горшой неславы з реєстру козацкого будет вымазан». Однак це не змінило становища, і на «многокротные» скарги маґістрату Мазепа 13 січня 1691 р. видав новий універсал, де, повторюючи заборону козакам шинкувати горілкою, дозволив маґістратові порушників цієї заборони «заберати и грабити» 76. 6 червня 1694 р. Гетьман знову видав грізний універсал, де загрожував порушникам «суровым караньем» у Батурині. Та, незважаючи на це, козаки й після того не перестали шинкувати горілкою, а маґістрат — подавати на це численні скарги.
Захищаючи права київського маґістрату на монопольне шинкування горілкою, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на прибутках українського державного скарбу.
А втім, не завжди урядові заходи Мазепи були на користь міста. Так, приміром, Гетьман відібрав від київського маґістрату с. Осетчину й чотири міські млини на р. Сирці. Київське міщанство було обтяжене також індуктним збором. У дуже важкому стані опинилося на початку XVIII ст. невеличке місто Почеп, яке також мало ма\дебурзьке право. Місто втратило всі свої ратушні села, які, за підтримкою стародубівського полковника Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки полковника. Гетьман сам визнав це. У своєму універсалі 6 листопада 1706 р. він писав: «Респектуючи на тяжести и незносніе долегливости, городу Почепу дЂючіеся, а згола неотколь ратушо†оного повзяти фолкги и поратованя, бо якіе до него належали села, то тіе всЂ за власти небожчика п. Миклашевского, полковника Стародубовского, одишли за державцов, навет ледве не остатное село, зовемое Старый Почеп за инстанціями и уставичною его прозбою, зяте†его п. Андрею Лизогубу 77 досталося в завЂдованье, чрез що тамошній обыватели почеповскіе умалилися и до остатного пришли знищеня». Тому Гетьман, хоч і надав ще 1694 р. те село Лизогубові, тепер привертає його до почепівської ратуші, «касуючи і анигилюючи» попередній свій універсал.
Політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами. Сприяючи розвиткові українського торгу й промисловости і дбаючи про потреби державного скарбу, Гетьман звичайно виступає в обороні прав міста і привілеїв його провідної верстви — купецтва, яке в кіпці XVII — на початку XVIII ст. посідає досить впливове місце в економічному, а почасти і в політичному житті Гетьманщини. Не дивно, що коли раніше (за часів Руїни і навіть за Самойловича) деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правні інтереси супроти козацької старшини шукали собі допомоги в московського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де був московський воєвода й велика московська залога, покладає свої надії передусім на свою — українську державну владу і особисто гетьмана Мазепу 78.
Соціяльна боротьба
Економічне зубожіння широких мас людности Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., внаслідок безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше — зростаючого державського визиску, викликало щораз більший соціяльний спротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й кінчаючи масовими розрухами та заколотами.
Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людности, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на «слободи» тощо.
Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права і вольності козацькі боронили від загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці «новики» (нові козаки) були повернуті до підданства. На Великодньому з’їзді 1688 р. Старшинська Рада ухвалила, «жебы нЂгде ново козаки з тяглых людей не уписовалися в реєстр козацкий». У зв’язку з цією ухвалою, Гетьман 15 вересня 1688 р. наказав сотникові новомлинському і отаманові нехаївському 79, щоб вони «не важилися як ново тяглых людей у козацтво приймовати и вписовати, так и тых новиков, котрие, на свой упор покозачившися... знову до громад привернули, якобы оные по прежнему знову тяглость звычайную и повинность вшелякую» віддавали своєму державці, компанійському полковникові І. Новицькому. Проте, звичайно, це не припинило вписування посполитих у козацтво, чому іноді сприяли самі козаки, які приймали до свого реєстру деяких «тяглих». Гетьман «повторе и подесяте под срокгим... каранем» рішуче забороняв це робити, загрожуючи винним козакам, що вони «за таковый поступок» будуть «шванковати на войсковых волностях» (універсал 25 листопада 1691 р. козакам м. Семіонівки).
У цьому питанні уряд був послідовний навіть тоді, коли вписування посполитих у козаки відбувалося з відома й дозволу місцевої старшини. Коли в тому ж таки 1688 р. борзенський і шаповалівський сотники вписали в козаки кількох посполитих, підданих Максаківського монастиря, Гетьман видав грізний універсал (13 листопада 1688 р.), де наказував тим сотникам «Козаков зась болше не вписовати... кгды ж без указу нашого (гетьманського) не доводится вам (сотникам) уписовати никого в реестр козацкій», а ті, що були вже вписані, — «нехай робят монастиреви свою повинность». Отже, ці «новики» були фактично повернені в поспільство.
Якщо уряд змушений був крізь пальці дивитися на перехід посполитих у козацтво, а місцева старшина іноді й прямо потурала цьому, то монастирі завзято боролися проти «утечки» своїх «підданих». Коли посполиті с. Ястребщини, яке належало Чернігівській архиєпископії, покозачилися, архиєпископ Іоан Максимович у 1706 р. видав грізне «окружное посланіе» такого змісту: «За таково их самовольство отчуждаются они з домами своими Божія благословенія, общенія христіанского и входу церковного. Кто з них або в домах их умрет — не похоронити: буди им без обыклого пЂнія церковного погребеніе. Кто народится в домах их — не крестити. Кто бы их принял в свой двор, з ними пріобщался и до них пошол — тому ж неблагословенію подлежати будет».
Недарма тодішній поет, ієромонах Климентій писав «о уписующихся в козаки дурных мужиках»:
Прето березовым пером выписувать тя треба
И худобу, кгды маєш, на ратуш взять потреба.
Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив з боку державців і уряду, то ставлення їх до «підсусідків» і слобожан було трохи інше.
Перехід у «підсусідки» дуже зростав у кінці XVII — на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів — старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, ґрунта й поля козакам, ставали їх «підсусідками», а самі «в тЂх дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собЂ волностей заживали». Наслідком того, «всюды по городах и селах дЂется долегливость и утиск, и обтяжаніе», бо зменшувалося число «тяглих», які вже «згола не могут общим выдолати повинностям», а головне — не можуть забезпечити «грошових мЂсячних датков» на охотницьке військо.
Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників податків), а ще більше — середньої та дрібної старшини, «піддані» якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих державців.
В 1692 р. лубенський полковник Л. Свічка з приводу скарги державці Петровського 80 на своїх тяглих людей, які у «Козаков в сусЂдст†мешкают», наказував усім, «которіе упряж мают», відбувати панщину Петровському, а «убогшим подсусЂдкам» — «козаков годовати и стацію роковую панскую до города давати», а також «сторожам... поліовим ненремЂнно все их заслугу давати». «Противних» цьому «указу» полковник дозволяв «грабити и карати».
Перехід у підсусідки набув остільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.
Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на «слободи». Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, «лезними», але фактично «слободи» заселялися здебільшого місцевою людністю, яка воліла хоч ненадовго вибитися з підданства. Зрозуміло, що осадження слобід було приступне тільки великим землевласникам — старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх «підданих», і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.
На початку XVIII ст. ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і знатні військові товариші Ф. Жученко й І. Іскра (обидва — колишні полтавські полковники) осадили коло Полтави слободи «мимо волю и позволене» Гетьмана. Зокрема Жученко «под тЂм претекстом людей многих значних, войскових и посполитих, полтавских до оной слободи обнадеживанем волностей на житло звабляет»; те саме робив і Іскра, який до того ще «не менший тоей слободи осажованем в ґрунтах городу Полта†чинит утиск». Довідавшись про це, Мазепа в березні 1707 р. видав грізний універсал, скерований проти слобожан. Гетьман наказував, щоб полтавський полковник (І. Левенець) 81 «легкомыслних людей», які йшли до тих слобід, «не толко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощадЂнія вЂшати розказовал». Усіх слобожан, що оселилися раніше, наказано було «оттоль зогнати на першое их мешкання повернути», а слободи скасувати.
Згадуваний вже Климентій так писав «о идучих на слободы людЂх»:
...Добре тые чинят, що прочан обдырают:
Бог их простит за тое, згола грЂха не мают.
І не тылко потреба б таких обдирати,
Але u з самими душами разлучати.
Бог за бунтовника, як мовят, не повЂсит,
Але u нагородою еще потЂшит.
Зачим вы, панове, таких не важтесь щадЂти:
ВтЂкаючих проч самых дерить, бить u берить дЂти.
В кінці XVII — на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення селянства, козацтва й міської бідноти до Слобожанщини, сумежних повітів Московщини і особливо на Правобережжя.
У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (слід пам’ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало «купами» на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників була скерована на те, щоб затримувати цих переселенців. Велика роля у приборканні цього руху належала охотницьким полкам.
У листуванні гетьманського й царського уряду збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра: «Все безпутство и остатная голота там пошла», — писав Мазепа.
Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється в кінці 1680-х років. Є багато даних про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р. Гетьман наказував лубенському полковникові Свічці й охотницьким полковникам Новицькому й Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оруже и всякіе вещи, пригнати на сюю ДнЂпра сторону». У зв’язку з цим туди ж посланий був і переяславський полковник Лисенко 82.
В останніх роках XVII — на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті й козаки розпродують свої ґрунта і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.
Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги затримати Цей масовий рух, і просив царя добитися згоди польського уряду на те, Щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово вертати назад. Року 1699 Петро І, посилаючися на трактат «вічного миру» 1686 р., звернувся до короля польського Авґуста II з проханням не дозволяти нікому заселювати Правобережну Наддніпрянщину.
Однак ці заходи не дали наслідків, бо в 1700 р. московський уряд констатує посилення цього руху й знову наказує Гетьманові збройною силою вертати назад утікачів і суворо карати їх. В 1702 р. за перехід на правий берег Дніпра Гетьман наказав карати на смерть не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв утікачів на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ні припинити масового переселення, ні стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в поширенні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, в зв’язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі.
Та особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в яких виступали посполиті, міська біднота й козаки проти державців — світських і церковних (монастирів) і заможнього купецтва. Ці розрухи здебільшого мали льокальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.
Сучасники — українські (козацькі літописці) і чужі (європейська преса) — та й пізніші дослідники звичайно зв’язують ці розрухи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони вибухли незалежно від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Гадяцькому полку в 20-х числах липня селяни м. Лютенки «розшарпали худобу» гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м.Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і «па смерть позабивали і, на купу тЂла их зложивши, дегтем поливши, сЂном накидали и, вози на верх склавши, тЂла их попалили».
Наприкінці липня розрухи охопили майже все південне Лівобережжя — полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.
Найбільші розрухи були в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. В Переяславі було вбито полкового суддю (що заступав полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено старшинсько-купецьке майно. Були зруйновані маєтки переяславського полковника Л. Полуботка (зокрема в с. Шелехівці), пасіки (в тому числі й на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стани в Бубнові й Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу (зокрема у Полуботка в Яготині, Басані, Іванкові), хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича й крамниці Константиновича. В багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла в руки заколотників.
Про заворушення на Гетьманщині влітку 1687 р. було відомо і в Західній Европі. «Der Leipziger Post und Ordinar-Zeitung» сповіщав (кореспонденція з 28 серпня 1687 p.): «Hinter dem Dnieper entstund auch ein grosser Auffruhr mit todtschlagen und rauben, so dass der Resident (польський резидент при московсько-українській армії Ґлошковський) kauin nach Kyow entkommen. Ehe er dahin gelanget, muste er in Hadzac (Гадяч) 3 Tage bleiben; so vom gemeinen Poebel belaegert und gestuermet gewesen, welcher auch viel Doerffer und Flecken ausgepluendert...».
Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще відряджені князем Ґоліциним смоленські полки (піхота й кіннота) 83. Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й Пашковського. Одночасно діяла й нова полкова влада. У Переяславському полку заколоти припинив повий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним у різні місцевості загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників розрухів, вишукуючи насамперед «принципалів», стягали великі контрибуції з місцевих громад (на воронківську громаду, приміром, було накладено 500 талярів). Понуру картину ліквідації розрухів 1687 р. подає С. Величко: «Зараз всЂх тих своеволников по городах и селах велЂно от Гетмана старшинам зисковати, ловити и до крЂпкого вязеня отдавати, потом розиски чинити; по которих розисках едним виниЂйшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе оттинано, третих на шибеницях вЂшано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».
Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Один з агентів Гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 р., писав: «Йдучи мнЂ через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в УкраинЂ людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподЂватися потреба, а то с тих мЂр, иж од своих панов полковников мЂют полчане великіе долегливости... за що на веснЂ хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди» 84.
Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу, «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще гостріші були настрої народних мас, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві. Керівництво Гетьманщиною було в руках наказного гетьмана — генерального судді М. Вуяхевича, генерального осаула І. Ломиковського й компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 р. Вуяхевич і Новицький сповіщали Гетьмана про заворушення на Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людність у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони». «Що можемо зробити, — писав Вуяхевич, — з якимись кількома тисячами дворян (гетьманського надвірного війська) проти такого великого числа неслухняних! Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Гетьмана скоріше вертатись на Україну.
Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (на Україні пішли були чутки, що в зв’язку із справою Ґоліцина Мазепа попав в «опалу»). Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. «Постерегайте того пилно, — писав 12. VIII. 1689 р. Мазепа, — абы порядок зась... был захован в належитом исправленіи». «Неспокойныи и малодушныи головы, которыи безсловными плетками своими всенародный покой нарушают», мали бути покарані «крЂпким вязенням».
Повернувшися на Україну, Мазепа писав цареві, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690-1691 рр. Року 1691 було велике «роптаніе» проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці виступи проти старшини були тим більш загрозливі, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми бачили, у війську охотницькому. Зокрема в травні 1690 р., під час походу на р. Самару, козаки Миргородського полку відмовили послуху своєму начальству; чимало з них повтікало додому. Не допомогли й загрози суворої кари, головне — «в послушенство тяглое видавать» 85.
На початку 1692 р. ліквідація заворушень 1691 р. ще тривала. Гетьман наказував тоді Новицькому «тих збродніов и бунтовников, которыи над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горлЂ карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 р. на півдні Лівобережжя виникли розрухи, пов’язані з повстанням Петрика 86. Український уряд був дуже стурбований соціяльною програмою Петрика та його антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси людности, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 р. обговорювала питання про це й подала надто оптимістичну картину тогочасних соціяльних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звичайно, для московського уряду. «Внутрь Малороссійских городов, — проголошувала ухвала Ради, — никакой обиды жителям... никаких налог нЂт. Живут всЂ, старшіе і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійскіе жители в счастливом поведеній, нихто их не ізобижает, не насилствует, не тЂснит, всякого имЂнія в доволство житія своего имЂют много. В котором будучи ізобиліи, всЂ хвалят имя Господа Бога, давшего силу і власть их Царскому ПресвЂтлому Величеству счастливо владЂти и облаадателствовати ими...». Дійсність була, звичайно, зовсім інша.
Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Зокрема, в 1693 р. заворушення були в Ніженському полку, а в 1694 р. — у козацькому війську. У червні 1694 р., під час походу коло річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому й Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали Гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого військо вирушило назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитыми». Правда, і після того козаки «по табору з киями и кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и запиняти, поневаж убійство над нами оны, безпутники, цале виполнити укновали. И если 6 тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба самы бысмо з старшиною при арматах осталися» 87.
Заворушення в козацькому війську виникали й пізніше. Сучасник, львівський міщанин Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, — писав Вільчек, — всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують... Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці» 88.
В 1696 р., під час походу, вибухло повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.
Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.
У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило проти будування московським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам’яного Затону. Запорожці зруйнували салітряні майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Московщиною.
Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліційна сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне — серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного — «сердюків»). У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе «в милости и призрЂніи» охотиицькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне — наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації.
Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких націоналыю-соборницьких плянів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір’ям, а то й одвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяглі політичні акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших ІІаціонально-політичних плянів Мазепи — об’єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі зростають настрої і пляни, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державности. Аджеж запорожці ще в 1693 р. казали, що «як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому». Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, — лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, «в нівеч обернути».
3. Гетьман Мазепа і духове життя України
Не менш важливий, як у царині матеріяльної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві, — і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних плянів Мазепи.
Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріяльне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державности. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подивугідну активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики — менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріяльних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.
Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріяльних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста — дослідника, вченого, філософа, поета, природиьо, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути.
Був ще один чинник, що впливав на українське духове життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західніх родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіяльности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.
Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, забурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріяльного добробуту й політичного спокою та стабільности, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.
Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам’яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріяльної бази й певної незалежности від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні — в усіх тих пам’ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічности, формуючи духово наступні покоління.
Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне — своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII — початку XVIII ст. Ні, доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовний культурного життя були досить суворі — «внЂуду брані, внутрьуду страхи», як казали сучасники, — і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них їхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи «добою мазепинського ренесансу», то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам’яток, серед яких, безперечно , чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі.
Як це не дивно, історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку,
літературу, мистецтво (зокрема архітектуру та граверство) 89. Ясна річ, ми не можемо тут дати ні загальної картини розвитку українського духового життя мазенинської доби, ні, тим паче, огляду поодиноких ділянок української культури того часу. Але історик мазепинської доби мусить вказати головні тенденції культурного розвитку тогочасної України й насамперед визначити вклад самого гетьмана Мазепи в цей розвиток.
В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената — багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим патосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою 90. Він кохався у слові — і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні — чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів (Гетьман мав свою капелю) і якщо сам не був музикою (хоч на це є вказівки) чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жадна муза мистецтва не була йому чужа. А головне — йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрасно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діямантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документа.
Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим Добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скнарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ чернігівський і митрополит тобольський і сибірський) Антоній Стаховський року 1705. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не могла повністю підрахувати всього, що Гетьман «розкинув і видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо 91.
Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі — київські (Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу 92 — мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». На відміну від своїх сучасників — володарів Західньої Европи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської академії).
Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним Гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям — храмам, колеґіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми — не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон (золотих).
Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.
Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи 93. Слушно каже Крупницький, що «ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житгі української Православної Церкви, як Мазепа». Глибокі і давні зв’язки в’язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігумеиіею; його сестра й племінниця — черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі і дружні стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з Києво-Печерським архимандритом Варлаамом Ясинським, майбутнім митрополитом («отцом пастыром и благодЂтелем моим великим», як згадував про нього Мазепа 1708 р.), і з архиєпископом чернігівським Лазарем Барановичем. Відтоді, мабуть, почалися добрі відносини Гетьмана зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Йоасафом Кроковським, Феодосієм Углицьким, Іоаном Максимовичем, Захарією Корниловичем, Інокентієм Монастирським та іншими видатними діячами української церкви тої доби 94. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.
Хоч основні церковно-політичні проблеми України були розв’язані ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріярха (1686 р.), але залишалося ще багато нез’ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви й незалежність її від світської влади і не втручаючися в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте він завжди сприяє інтересам церкви 95 й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і привілеї супроти цеитралізаційної та русифікаційної політики московського патріярхату в кінці XVII ст. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення церковних посад 96 і падання церковних бенефіцій, а також підтримує ті реформи, що мали на увазі піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східньої Европи й російського Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв — правію і матеріяльно — діяльності тих освітніх інституцій (див. нижче) та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква 97.
В кінці XVII — на початку XVIII ст. збільшується землеволодіння церковних інституцій, особливо монастирів. Гетьман Мазепа щедрою рукою надає маєтки монастирям, а ще більш стверджує своїми універсалами ті великі володіння, що їх на той час скупчили в своїх руках старі й досвідчені господарі — монастирі. В універсалі Чернігівському Єлецькому монастиреві 1689 р. Гетьман писав, що хоч у «Коломацьких статтях» постановлено не давати монастирям нових маєтків (втім, це не зовсім точно — див. п. 3 Коломацької угоди), але він «з горливого до святого мЂстца... усердія, респектуючи на тогдашнюю в нем скудость и на малость людей, в подданст†обрЂтаючихся», надає монастиреві село Мошонку. Проте пізніше Мазепа надавав маєтки монастирям без жадних застережень. Зокрема маєтності були надані (або стверджені) монастирям київським — особливо Пустинно-Миколаївському, Братському-Богоявленському, Кирилівському і Вознесенському (жіночому), Чернігівським, Батуринському Крупицькому, Глухівському Петропавлівському, Домницькому, Мгарському та іншим, єпископським катедрам Чернігова і Переяслава тощо. Гетьманські надання звичайно стверджувалися царськими грамотами.
Крім земельних надань і уділения дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на заведення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різних льокальних поборів, Мазепа роздає чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи тих податків і повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Недарма борзенський і шаповалівський сотники 1688 р. дістали від Гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смЂлость тую непотребную», наважилися порядкувати в маєтках Максаківського монастиря. Поза тим гетьманська влада звичайно боронила церковні права та володіння від зазіхань з боку світських державців і від непослуху з боку монастирських підданих.
Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став «одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей...» 98. Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архиєиископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича — генеральний осаул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціятивою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков. Ми не будемо входити в деталі й перелічувати всі ці будови. Але не можемо не згадати старовинних київських соборів — св. Софії й Успіния (в Печерській лаврі), Дмитрівського собору Золотоверхо-Михайлівського монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових — мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Києві (собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявлення у Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), в Чернігові, Переяславі (Вознесенський катедральний собор), Батурині і в численних монастирях та інших місцевостях Лівобережжя. Найкращі й найвеличніші з них — обидва київські мазепинські собори були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним пляном (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, 1684-1688 (?) рр., для якого прототипом були римські базиліки Il Gesu 1584 або San Ignazio 1621-1623), безперечно, одним архітектом, — і доля їх була однакова: вони були по-варварськи знищені совєтською владою в 1930-х роках.
Ми не знаємо докладно про мистців-архітектів мазепинської доби, їх було декілька — своїх і чужих. Але, безперечно, найвидатніші з них — це Іван Баптиста, будівничий Мгарського собору (працював на Україні з початку 1680-х років до 1700 р.), і Осип Старців (Старченко), якого вважають за будівничого обох київських соборів Мазепи".
Цивільне будівництво мазепинської України, хоч мало значно менший маштаб, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703-1704), будинок Київської ратуші (1697) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його брамами та вежами. Не маємо докладних відомостей про батуринський палац Мазепи (на Гончарівці), але можна думати, що з боку мистецького він не поступався іншим будівлям Гетьмана.
З інших галузей образотворчого мистецтва мазепинської доби великі успіхи мало малярство — церковне і світське (зокрема портретове), різьбарство, а головне — граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.
В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України — і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східньої Европи і Православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колеґія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державности в останній чверті XVII ст. створювало для Колеґії відповідну матеріяльну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльности на Сході допомагало Колеґії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготову в університетах Західньої Европи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колеґії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колеґії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.
В Києво-Могилянській академії «цвЂченіе всякому з малороссійских дЂтей хотячому учитися походит», як писав гетьман Мазепа. Справді Академія мала загально-національний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддає сюди в науку своїх небожів — І. Обидовського й А. Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини й полковників — Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Лисиці, Берли, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські й багато-багато інших, майбутніх державних, культурних, церковних діячів гетьманської України. Згодом тут училися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, зокрема в академічних конґреґаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали поважний вплив на українську державну політику. Звідси зокрема вийшла нова ґенерація старшини, що відіграла таку велику ролю у другий період гетьманування Мазепи, а потім на еміґрації (П. Орлик, Ф. Мирович) і на Україні за наступних гетьманів (П. Полуботок). А передусім тут творилися кадри української адміністрації, судівництва, духовенства — тогочасної української інтеліґенції, які походили з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільше за все своє існування число студентів — понад 2000.
Цими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує гетьманові Мазепі, якого недарма Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря», «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утвержденіем укрЂпленны», — писав 1705 р. Антоній Стаховський в «ЗерцалЂ от писанія Божественного». Ствердження титулу і прав Академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Києво-Братському монастиреві с. Більмачівки в Івангородській сотні 1692 р., сіл Виновзова і Лутави в Остерській сотні 1693 р., с. Плісецького 1702 р., ствердження с. Стайок 1707 р. та ін.), щорічна дотація в сумі 1000 золотих, різні дарунки, будова нового академічного будинку (корпусу), а головне — повсякчасна увага до Академії й піклування про неї, нерідкі відвідини й присутність на диспутах та виставах академічних — все це зробило Гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської Київської» (Т. Прокопович); ця назва стає тоді звичайною для неї — і, разом з тим, історичним титулом Академії. Недарма побоювалася московська влада в Києві 1708-1709 рр. мазепинських симпатій і акцій з боку Київської академії, яка й заплатила за це кількома десятиліттями свого занепаду після Полтавської катастрофи.
Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з’являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок — Чернігівська колеґія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три кляси — інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, — шість кляс («училищ»), отже, ще аналогії, піїтики й реторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колеґіяльної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колеґії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. «Зерцало от писанія Божественного» (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колеґії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася «Академією Чернігівською».
Передбачалося також завести школу колеґіяльного типу й при новій єпископській катедрі у Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.
Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь од західньоевропейської науки. Немає сумніву, що Київська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Впадає в око, що за часів Мазепи майже не зустрічаємо українців з Гетьманщини на студіях в університетах Західньої Европи 101 — і це ледве чи можна пояснити лише впливом воєнно-політичних обставин того часу. Зате в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилає українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до теології) у Києві, продовжувати науку у Львові, мабуть, у тамтешній Єзуїтській колеґії. У Львові, наприклад, студіювали сини генерального обозного Ломиковського 102, внук його Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного Диевника, свояки Гетьмана — Топольницький 103 і Самійленко 104, Андрій Берло (згодом єпископ переяславський Арсеній), син переяславського полкового судді, і, мабуть, ще інші старшинські діти. Можна думати, що це пов’язано було з приєднанням Правобережної України до Гетьманщини й з новою орієнтацією політики гетьмана Мазепи. Взагалі в цей період культурні зносини гетьманської України з Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільну, пішли через Львів. На жаль, це дуже цікаве питання залишилося недослідженим в українській науці.
З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов’язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), реторики, діялектики тощо, з’являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав «De processione Spiritus Sancti» (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії — «Четьї-Минеї» Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.
Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII — початку XVIII ст. була щільно пов’язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка того часу залюбки послуговується історичними матеріялами та арґументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської конституції 1710 р., «Вивід прав України» П. Орлика, історичні ремінісценції в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.
В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна тема — велика й ґрандіозна, повна особливого історичного і політичного значення, — тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться цією темою (Самовидець, Граб’янка), або ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко). Саме на часи Мазепи припадає розквіт т. зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) — «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб’янки — «ДЂйствія презЂльной... брани» (1710) і Самійла Величка — «Сказаніе о войнЂ козацкой з поляками» (1720) не зовсім укладаються в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб’янка розпочали свою працю ще до Полтавської катастрофи. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який наводить в останній частині свого «Сказанія» такі матеріяли і навіть повні тексти документів, які не могли пережити Батуринської руїни 1708 р., коли загинув Український державний архів, або так чи інакше не могли бути приступні йому (і взагалі українському авторові) після подій 1708-1709 рр. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору виразно вказує, коли задумав він писати свою історію (1704). І праці істориків мазепинської доби, навіяні тими інтересами, проблемами і настроями, що панували в культурпо-політичному житті мазепинської України, були не «козацькими літописами», як ми їх ще й досі неточно називаємо, а справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософічної синтези, що помітно і в таких загальноісторичних оглядах, як «ЛЂтописец си ест Кроника» києво-чернігівського ієромонаха Леонтія Боболинського (1699).
Та інтерес до історії охоплював значно ширше коло людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колеґії, пише «Кронічку» (1452-1715), що її Яків Маркович вніс до свого Діяріюшу. Один з братів Лизогубів (Яків чи Семен), мабуть, вже тоді розпочинає свій Літопис (Лизогубівський). Інтерес до історії прокидається і в молодших вихованців Київської академії — Якова Марковича й Миколи Ханенка, а також у Степана Савицького 106.
Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками — духовними (переважно) і світськими, — плекає різні літературні жанри як у поезії, так і в прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші) 107, Дмитра Туптала (вірші, драма, повість — головне «Четьї-Минеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофа- на Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання) 108, Івана
Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші) 109, Климентія Зинов’єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу 110. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжої України-Руси. Славні часи і постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагедокомедії Теофана Прокоповича «Володимир» (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи.
Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було барокко, українське барокко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме барокко стало стилем мазепинської доби?
Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське барокко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських бароккових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов’язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев’яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва й Чернігова, перебудованих у стилі барокка за Мазепи, але й нових будов Гетьмана, створених або цілком у дусі й стилі барокка (як, наприклад, Мгарський собор і обидва Київські Мазепинські собори), або ж шляхом синтези бароккової базиліки й української дерев’яної церкви (приміром, Всесвятська церква Печерської лаври і стилістично споріднені з нею будови Києва, Чернігова й Переяслава). Барокко не було «чужим культурним добром», занесеним на український ґрунт, і не можна погодитися з В. Модзалевським, який вважав, що «нові ідеї» (він мав на увазі Мгарський собор) «не відповідали національному напрямкові нашої архітектури». Більше рації має В. Залозецький, який, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, казав, що «бароккові будови на Україні не являють жадних чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення (Wesensverwandschaft) певних стилістичних основних рис (Grundzuege), вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва (Baukunst) на Україні» 111. Саме ця різноманітність українського барокка — і разом з тим обмеженість його двома головними архітектурними формами — свідчить про те, що мазепинське барокко було справді українським стилем. Це й забезпечило йому не тільки панування в українській архітектурі (і взагалі в образотворчому мистецтві) протягом майже всього XVIII ст., але й поширило його мистецький вплив на Схід, зокрема на Московщину і Дін, а також на Смоленщину.
Але барокко охоплювало й інші (поза архітектурою і взагалі образотворчим мистецтвом) ділянки українського культурного життя за часів Мазепи. Професор Д.І. Чижевський дав переконливе окреслення українського літературного барокка і зовсім слушно включив сюди літературу мазепинської доби 112. Для барокка, — пише Чижевський, — «важливіше (ніж «пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття») зворушення, розбурхання, сильне враження». Саме такою й була доба Мазепи — життя й люди, зокрема керманичі культурного й політичного життя, «от них же первий» був сам гетьман Мазепа, — доба, яка «змагала розворушити, схвилювати, занепокоїти людину», і «з цим змаганням... зв’язані головні риси стилістичного вміння барокка, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости» (Чижевський).
Найголовніше те, що вилив барокка виявляється тоді на Україні не лише в царині мистецтва, літератури, філософії, науки, але і в сфері ідеології та політики. Чижевський слушно каже, що «політика барокка — політика широких всесвітніх плянів та жадань». Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування бароккового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того бароккового духу, кінецькінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріяльної свободи та незалежности.
Це яскраво позначилося також у царині історіософії та політичної ідеології. З добою Мазепи було зв’язане відродження старої української ідеї Києва, як «Другого Єрусалима». Ця ідея мала давнє коріння і довгу історію 113, яка ще чекає на свого дослідника. Вона з’являється в Києві в добу гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріярха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва, як II Єрусалима, підкреслюючи насамперед її церковно-релігійний аспект, формулюють і пропагують митрополити Іов Борецький («богоспасаємого града Кіева, второго руского Ієрусалима» — Окружне послання 1622 р. до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького 1631 р.). Ця ідея була прийнята і в Печерському Атенеї митрополита Петра Могили («Евфонія веселобрмячая» 1633 р.), і недарма в Катехизисі Петра Могили Єрусалимська Церква була названа «матір’ю всіх Церков». З великим блиском виступає ця ідея в часи Хмельниччини, безперечно внаслідок перемоги національно-визвольної революції й, мабуть, не без впливу східнього духовенства (патріярх єрусалимський Паїсій та інші). Вона була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Відгуки її (в різних варіянтах) знаходимо в промові митрополита Сильвестра Косова до московських послів 16 січня 1654 р., в листі Золотоверхо-Михайлівського ігумена Феодосія Василевича до царя Олексія
Михайловича 5 липня 1654 p., в промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Методія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 р., в промові українського посла Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 р. тощо.
Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярности на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі, де кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до Гетьмана з 26 лютого 1693 р. писав: «истинну рекши, имянно во втором ІеросалимЂ, в богоспасаемом градЂ Кіе※. Леонтій Боболинський вносить послання І. Копинського до Вишневенького (разом з Густинським літописом) до свого «ЛЂтописца» (1699). Взагалі ця ідея була дуже поширена в Києві, зокрема в академічних колах. З особливою силою і новим політичним звучанням виступає вона у творах Теофана Прокоповича, головне — в його «Володимирі» і в казаннях 1705-1706 рр.
Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху — з’єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським реґіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи — гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східньої Европи. Водночас високо зростає авторитет володаря Гетьманської України — гетьмана Івана Мазепи. Перед духовим зором українського вченого й письменника встає картина величі — політичної й культурної -
Київської імперії великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи й величні пам’ятки його культурної діяльности, зокрема в своєму рідному Києві, що його «всі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Т. Прокоповича на день святого Володимира 1705 р.). І присвячуючи свого «Володимира» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого й відновителя старокиївської імперіяльної традиції. Слушно каже професор Ю.В. Шевельов (Ю. Шерех), що в цих творах Т. Прокоповича ідея II Єрусалима — Києва стає такою ж типовою для української національно-політичної свідомости, як ідея III Риму — Москви для свідомости московської.
Не втрачаючи традиційного антиримського (колись і антигрецького), а, властиво, антипольського наставления, українська ідея II Єрусалима вістрям своїм повертається в бік московського III Риму й стає важкою ідейно-політичною зброєю мазепинської України в її змаганні з Москвою 114.
Та в мілітарно-політичній боротьбі Києва й Москви зазнав поразки Київ. Це позначилося й на становищі самого Т. Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником (spokesman) сили (themighty)» (Ю. Шевельов). «Давня туга його (Прокоповича) за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов) після Полтавської катастрофи, і колишній речник Київського II Єрусалима став неофітом і пропаґатором Петербурзького III Риму, ідеологом Всеросійської імперії. Було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому переверненій Прокоповича з апологета Мазепи в апологета Петра.
Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи — емансипації від Москви, в ім’я відновлення державної незалежности України. Матеріяльно і духово козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IV
 1 Дуже цікаві матсріяли Прусського таємного державного архіву про невдалу спробу стародубівських купців 1702 р. перевезти свої товари до Кеніґсберґа опубліковано у розвідці д-ра Домета Олянчина «До історії торговлі Руси-Украіни з Балтикою, зокрема ж Стародуба з Кеніґсберґом наприкінці XVII і початку XVIII ст.» — «Записки Чину Св. Василія Великого», Львів-Жовква, 1936, т. VI, ч. 1-2, і окремо, Жовква, 1932.
 2 Генеральними обозними за гетьманування Мазепи були: Василь Борковський (до 1702 р.) й Іван Ломиковський (1707-1709). Борковський, особливо останні роки (він помер 1702 р.), менше цікавився урядовими справами, та й Мазепа, який взагалі не любив його, тримав Борковського на віддалі від Батурина. Гетьман, сам добрий знавець гарматної справи, яка спеціяльно належала до обов’язків генерального обозного, не призначав наступника Борковського аж до 1707 р., коли генеральним обозним став Ломиковський. Можна думати, що Мазепа безпосередньо керував справою озброєння, добираючи собі помічників-фахівців. Найвидатнішим з них був, мабуть, Фрідріх Кеніґсск, осаул Генеральної військової артилерії, отже, помічник генерального обозного (про Кенігсека — див. розділ IX).
Іван Васильович Ломиковський (+ 1714), родом з Волині, генеральний писар і свояк гетьмана Михайла Ханенка. На Лівобережжі знатний військовий товариш (1677, 1681), гетьманський дворянин (1684), член генерального суду (1688). З 1689 р. був членом українського уряду як генеральний хорунжий (1689-1691), наказний гетьман (квітень 1690), генеральний осаул (1692-1707), спочатку другий (1692), а після смерти Андрія Гамалії — перший; генеральний обозний (17071709). З 1709 р. — на еміґрації в Бендерах, а потім у Ясах, де й помер.
 3 Дмитро Максимович, майбутній генеральний осаул, «протягом декількох років» мав «у своєму розпорядку» Генеральний скарб (акти Бендерської Комісії 1709 р.). Про Дм. Максимовича — див. далі.
 4 Про П. Орлика — див. розділ X.
 5 Іван Павлович Лисиця, син полковника брацлавського (1674), полковник брацлавський, згодом, на Лівобережжі — полковник охочепіхотний; знатний військовий товариш (1685-1691). Року 1685 посланець гетьмана Самойловича до Константинопольського патріярха в справі підлеглости Київської митрополії Московському патріярхатові.
 6 Юрій Харевич, родом з Правобережжя, згад[аний] 1683 р. (Стецюк, с. 53—54) с. Стара, знатний військовий товариш (1691), гетьманський дворянин (1708), виконував різні господарчі («дозорця Конотопських млинів панських» — 1691) та дипломатичні функції, зокрема був посланцем до Москви (1691), до Запоріжжя (1691, 1708) і Газі-Кермана (1691).
 7 Тимофій Радич (+ 1709), родом з Правобережжя, канцелярист (1672), «обиватель конотопський» (1681), військовий товариш (1689), знатний військовий товариш (1708), був «при боку» гетьманському для різних доручень. А. Лазаревській. Універсал гетмана Скоропадського о надачЂ маетностей значковому това-
ришу войсковому Тимофію Родичу («Черн[иговские] Губ[ернские] ВЂд[омости]», 1855, № 3).
 8 Олексій Михайлович Туранський (+ 1716), вихованець Києво-Могилянської колеґії, військовий товариш (1689), сотник глухівський (1699-1709), генеральний суддя (1709-1716). Був довіреною особою Самойловича, а потім Мазепи, який в нього «всегда дЂтей крещивал». Виконував різні державні й приватні господарчі доручення Мазепи, [писав] латинські вірші. Року 1689 — посланець Гетьмана до Москви. Брав участь у війні проти Швеції. Прихильник політичних плянів Мазепи («весма Мазепиной партій» — 1708 р.).
 9 Про М. Васильківського й С. Ширая — див. далі.
 10 Сава Лукич Владиславич (Рагузинський) (1670-1738), ілірійський граф (1711), родом із Боснії; купець, що провадив великі неґоціяції в країнах Близького Сходу, на Україні та в Московщині (з 1702 р.); фінансовий аґент українського й російського урядів і політичний агент російського уряду на Балканах; згодом російський дипломат, таємний радник і надзвичайний та повноважний міністер у Китаї (1725). Тримав на оренді українську індукту й виконував різні торговельнофінансові доручення гетьмана Мазепи, зокрема експортував поташ з гетьманських буд, і був посередником у торговельних зносинах України з країнами Отаманської імперії. Року 1710 одержав великі маєтності в різних полках Гетьманщини, сконфісковані російським урядом у генерального обозного Ломиковського та генерального судді Чуйкевича, зокрема м. Велику Топаль з сусідніми селами — у Стародубівському полку, й с. Парафіївку — у Прилуцькому полку. Заснував (к. 1720 р.) в Топальській волості першу на Лівобережній Україні парусно-полотняну фабрику.
Про володіння Владиславичів, що стали одними з найбільших землевласників Гетьманщини, — див. нашу працю «Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гстманщинс», Київ, 1925, с. 39—73. Про Саву Владиславовича, Ibid, c. 73-74.
 11 Василь Нечипорович Чуйкевич, родом з Полтавщини, військовий канцелярист (1689, 1697), дворянин гетьмана Мазепи, господар Гадяцького замку, реєнт Генеральної військової канцелярії (1702) й в. о. генерального писаря; генеральний суддя (1706-1709). Під Полтавою здався росіянам і був засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво. Його брат Олександр Нечипорович, «писар мЂскій Полтавскій», «писар городовий Полтавскій» (1666-1689), дуже багата людина.
 12 Степан (Васильович?) Трощинський (+ 1709), військовий товариш (1693), господар Гадяцького замку, полковник гадяцький (1704-1708). Свояк Мазепи, виконував різні дипломатичні доручення Гетьмана (зокрема був посланцем до Січі 1693 р.). В кінці 1708 р. був заарештований москалями і ув’язнений у Києві, де й помер незабаром.
 13 Іван Федорович (?) Чарниш (+ 1728), посланець («гонець») до Константинополя (1700 — квітень), перед тим був посланцем до Москви (1699), господар Батуринського замку (1701), військовий канцелярист (1699, 1700, 1703, 1708), резидент Мазепи при царській головній квартирі у Гродно (1705), знатний військовий товариш (1709), полковник гадяцький (1709-1715), генеральний суддя (1715-1725).
 14 Михайло (Максимович ?) Турковський, гетьманський дворянин, почепівський дозорця, сотник мглинський (1706-1710), господар Гадяцького замку (17101729), генеральний писар (1729-1739). Помер 1739 р. Але Лаз[аревський] каже, Турковський помер 1737 р. (т. II, с. 339).
 15 Лук’ян Іванович Жоравка (+ 1719), родом з Новгорода-Сіверського, господар Батуринського замку (1690 рр.), сотник новгородський (1696-1709), полковник стародубівський (1709-1719).
 16 Іван Бистрицький, родич (чи свояк) Гетьмана, був старостою шептаківським протягом цілого гетьманування Мазепи (1687-1708). Пішов з Гетьманом на еміґрацію, *-згодом переїхав до Швеції, де й помер 1717 року-*. Служив у Мазепи 40 років, отже з 1669 року (?).
[*—* У коректурному примірнику закреслено, замість цього олівцем написано: «у Бендерах до 1717 р. (або ж ще напередодні Калаґалику)». (Прим. ред.).]
 17 Федір Топольницький, свояк Мазепи, гетьманський дворянин, знатний військовий товариш (1700). Господар Гадяцького замку (1699-1700). З дому Городиських жінка Бистрицького була [тьотьою] Мазепи (він був її вуйко). Див.: Лист Бистрицького до Карла XII. — Єнсен, Родина Войнаровських в Швеції. — ЗНТШ, m. 92, c. 192-193. Бистрицька була [тіткою (?)] Войнаровського (по Мазепі). Взагалі треба дослідити споріднення Бистриць[ких] з Мазепою. Це не зовсім ясно. Ось текст листа: «quamvis meauxor fuit sanguine cum ipso iuncta, quaniam Mazeppa fuit ippius Avunculus, et теаихоr Magnifico D-no Wojnarowski Matertera ex domo Horodisciorum». (ЗНТШ, m. 92, cm. 191-193).
 18 Іван (Ян) Рутковський був переволочснським дозорцею в 1691-1692 рр.
 19 Федір Третяк, дозорця переволоченський в 1708-1709 рр., пішов на еміґрацію й був у Туреччині та Швеції. Дальша доля його докладно невідома. Року 1720, здається, був на польській військовій службі.
 20 Петро Гриневич, дозорця терехтемирівський (к. 1701), знатний полку Переяславського товариш (1714).
 21 Гордій Савич Носикевич (Носикевич-Пригара) (+ к. 1714), «ярмарковими справами завЂдуючий» у Стародубі (1695), стародубівський полковий писар (1699—1705), «дозорца будних заводов рейментарских» (І704-1706), знатний військовий товариш (1710), зять Спиридона Ширая.
 22 Козьма Олексійович Заруцький, військовий товариш, староста янпольський (1691), син протопопа новгородського Олексія Заруцького і брат новгородського протопопа Атанасія Заруцького.
 23 О. Панкевич був потім стародубівським полковим писарем (1708).
 24 Тимофій Згура (Стиглієв) (+ 1709 (1708 (?) (Модз[алевський], т. І, с. 123)), грек, який віддавна оселився на Україні (мав маєток у Яготинській сотні Переяславського полку). Володів також с. Переяславкою Прохорівської сотні Ніжинського] п[олку] (Лазаревський], Оп[исание...], т. II, с. 124). Хутір Згури [був] під с. Красним. Був на дипломатичній службі українського уряду: посланець до Молдавії (1703), до Туреччини (1708). Через нього, властиво, йшли дуже важливі зносини Мазепи з турецькими урядовими чинниками в справі допомоги Туреччини проти Росії. Року 1708 Гетьман передав йому оренду на Білоцерківщині — це, мабуть, був його маєток Згуровка (згодом у Биковськой волості Розумовських, потім і Кочубеїв (по шлюбові), але незабаром Згура помер.
 25 Про це — див. нашу розвідку «До історії будницької промисловости України за часів Хмельниччини». — «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 303-310.
 26 Константин Халимонович (Филимонович) Пригара, міщанин новгородсіверський, війт новгородський (1686-1689). Про нього див.: Федоренко, Рудни Лево[бережной] Украины, с. 232-233.
 27 Михайло Андрійович Миклашевський (+ 1706), родом, мабуть, з Правобережжя; військовий товариш (1671), дворянин гетьмана Д. Многогрішного (1672) і один з його головних дорадників; року 1672 їздив у посольстві до Москви. Глухівський городовий отаман (1675); ніженський полковий осаул (1679-1682); генеральний хорунжий (1682); генеральний осаул (1683-1686, 1689); 1687 р. був на короткий час скинутий з уряду; полковник стародубівський (1689-1704, 17051706); московський стольник (1689-1696). Один з найвизначніших державних діячів мазепинської України. Забитий шведами під Несвіжем 19.III.1706 р.
 28 Скляній промисловості Гетьманщини XVII-XVIII ст. присвячена цінна монографія покійного В.Л. Модзалевського «Гути на Чернігівщині», Київ, 1926. Див. нашу рецензію на цю працю в «Записках історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 369-375.
Монографія чернігівського історика-архівіста П.К. Федоренка про залізорудну промисловість Гетьманщини («Рудні Чернігівщини XVIІ-XVIII ст.»), оперта на великому архівному матеріялі й готова до друку ще в половині 1930-х років, і досі не побачила світу.
«Материалы по истории СССР», вып. V, АН СССР, Инст[итут] истории, Москва 1957: «Документы по истории металлургии Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. (вводная статья (с. 115-203), подготовка текста и словарь слов П.К. Федоренка).
Монографія П.К. Федоренка вийшла в світ щойно в кінці 1960 р. (отже, вже після виходу моєї книги): Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVIIXVIII вв. Изд-во АН СССР, М. 1960, 263 с.
 29 У Галицькому полку була гута коло Гадяча й с. Русанівки (1687). Року 1709 згадується в Гадяцькому полку гута військового товариша Омеляна Жадченка — можливо, тотожня з попередньою.
 30 Юхим Якович Лизогуб, син Якова Кіндратовича; генеральний бунчужний (1688-1691), генеральний хорунжий (1694 (або 1691?) — 1698), полковник чернігівський (1698-1704). Помер 1704 р, (між січнем і 27.IX.). Дружина — Любов Петрівна Дорошенко, донька гетьмана.
 31 Дядиченко, с. 42-43.
 32 Іван (Яско) (в чернецтві Іларіон) Миколайович Маковський (к. 1643 — к. 1715), кролсвецький городовий отаман (1669), сотник кролевецькнй (1675-1707), з 1708 р. чернець Києво-Печерської лаври, городничий лаврської Лищицької волости, Стародубівського полку (1713). За словами сучасників, «МазепЂ бил кум й люблях его Мазепа».
 33 Лазар Матвієвич (+ до 1693), знатний військовий товариш і обиватель воронізький (1679-1692), родоначальник Лазаревичів.
 34 Цю рудню колись (1669) купив батько Івана, чернігівський війт Григорій І(ванович?) Яхимович, в Максима Лейби й тримав у своїй посесії, даючи певну щорічну квоту до Військового скарбу. (Див.: Федоренко, с. 227-228, ч. 55). Року 1701 І. Яхимович уступив рудню Чернігівській катедрі, й Гетьман дозволив це універсалом 26.III. 1701 р. з тим, щоб до Військового скарбу давано було щороку 12 возків заліза доброго гнучого.
 35 Василь Козьмич Скобичевський (Скабичевський) (1643-1741), гутник машевський і жадовський.
 36 Про людвисарство (ливарництво) на Гетьманщині — див. розвідку В. Модзалевського в «Збірнику Секції Мистецтва Українського Наукового Товариства v Києві», т. І, Київ, 1921.
 37 Карпа Йосипович (Балашевич) — працював 1697 р. у Глухові (Дядиченко, 477-478) «Карпо Й(І)сифович Людвисов Глуховскій (1698 р.).
 38 Репродукцію цього дзвона (й виображення Мазепи на ньому), що знаходився до 1941 р. в Чернігівському історичному музеї, вміщено в цій книзі.
 39 Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, т. V. ЦДАДА. Кн[та] Мал[ороссийского] пр[иказа], № 62, арк. 773 і 773 зв.
 40 Прокіп Силич Силенко (Силевич) (к. 1643- к. 1723), стародубівський полковий хорунжий (1690), сотник (1693-1705), обозний (1705-1712) і суддя (1712-1722). Року 1707 був стародубівським наказним полковником.
 41 Ганна Павлівна Орлик, народжена Герцик (к. 1680 — після 1757), донька полтавського полковника П. Герцика. З 1698 р. — дружина Пилипа Орлика, майбутнього гетьмана України.
 42 Андрій (Андроник) Федорович Кандиба (+ 1730), син корсунського полковника, що перейшов на лівий берег Дніпра коло* 1675 р.; сотник конотопський (1698-1707), полковник корсунський (1708-1710). [* У коректурному примірнику слово закреслено. (Прим. ред.).] Одружений з донькою Якова Лизогуба Домнікією. Сестра Андрія Уляна за осаула Генеральної] артилерії Семеном Карповичем Карткою. (Модзалевський, т. II, с. 262). Року 1710 був депортований до Москви, де залишався до 1715 р., коли повернувся на Україну, без права займати будь-який уряд. «Знатний бунчуковий товариш» (1724), командував бунчуковим товариством під час гилянського походу (1725-1728). Генеральний суддя (1728-1730).
 43 Григорій Назарович Костенецький, знатний міщанин конотопський (1700), знатний військовий товариш (1704), сотник конотопський (1707-1716, 1719-1727).
 44 Федір Данилович Стожко (Стожок) (+ 1732), кролевецький городовий отаман (1702-1708), сотник кролевецький (1709-1713) і батуринський (1713-1732).
 45 Семен Вакулович, козак Пирятинської сотні (1675), сотник пирятинський (1696-1718).
 46 Федір Іванович Сулима (+ 1691), син гетьмана Івана Сулими, полковник переяславський (1659), знатний військовий товариш (1673), «дозорця добр панських» у Конотопі (1679-1680), знатний і старинний товариш військовий (1681); сват гетьмана І. Самойловича.
Іван Федорович Сулима (+ 1721), сотник воронківський (1687- 1688), знатний військовий товариш (1689), генеральний хорунжий (1708-1721).
Сулими були посвоячені також з гетьманом І. Мазепою: донька Ф.І. Сулими була за полковником лубенським Дмитром Зсленським, свояком Гетьмана.
 47 Андрій Михайлович Гамалія (+ к. 1694 р. В УРЕ, т. III, с. 118 помер 1696 р. Це, мабуть, помилка. Модзалевський (у додатках) зазначає, що універсал 03. VI.1693 і купча 19.IV.1695 стосується не Андрія Мих. Гамалії, а сина його Андрія Андрійовича. (Купча 19.IV. 1695 — це в Чечелів). Отже, А.М. Гамалія помер після 13.XII. 1694 р.), брат лубенського полковника Г. Гамалії; лохвицький городовий отаман (1657), сотник лохвицький (1679-1687), генеральний осаул (16891694). Користувався великим впливом у Мазепи. З синів його — Михайло Андрійович Гамалія (+ к. 1723-1725), сотник лохвицький (1690-1693), значний тов[ариш] войсковий (1694), був генеральним бунчужним (1701-1703), генеральним хорунжим (1707) і генеральним осаулом (1707-1709); депортований до Москви, був там до 1715 р. Брат його — Антін Андрійович Гамалія, зн[ачковий] в[ійськовий] тов[ариш] (1702), був генеральним осаулом (1708) і полковником білоцерківським (1708). Був на засланні в Сибіру (з 1712 р.) й помер у Москві 1728 р. Про нього див.: Філарет, т. IV, с. 20-21.
 48 Іван Федорович (?) Стороженко (+ 1693), родом з Правобережжя; сотник ічанський (1670?*, 1681-1687), полковник Прилуцький (1687-1692). [* В оригіналі було: 1706? (Прим. ред.).]
 49 Інститутові знатного військового товариства (зокрема за доби Мазепи) присвячена цінна монографія проф. Л.О. Окіншевича «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-ХVIII ст.», «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLVII, Мюнхен, 1948.
 50 Семен Савич Савич (+ 1725), знатний військовий товариш (1687, 1689), писар генерального суду (1701-1706), генеральний писар (1709-1725). Заарештований у Петербурзі 1723 р. у справі Полуботка, був ув’язнений у Петропавлівській фортеці.
 51 Це батько Гсдсона Одорського, ректора Києво-Могилянської академії (17021705) і архимандрита Батуринського Крупицького монастиря (1705-1712), прихильника Мазепи і приятеля П. Орлика, за що його заслано 1712 р. на Соловки.
 52 А втім, з селян гетьманського містечка Бахмача (Ніженський полк) «за гетмана Мазепи... никаких зборов денежных и хлЂбных не збиралось, кромЂ работизны до двора Батуринского».
 53 Петро Михайлович Булавка (+ до 1719), військовий канцелярист, чернігівський полковий писар (1708), писар генерального суду (1711-1713), зять генерального судді Сави Прокоповича. Батько його, Михайло Булавка, був писарем Канівського полку й [перебрався] на Лівобережжя до Чернігова з синами Петром і Тимофієм, який був чернігівським полковим сотником. (Лаз[аревський], т. II, [с.] 114).
 54 Осенщина (грішми або натурою) — частина врожаю, відповідно до кількости робочої худоби.
 53 Свідчення І. Носа (про нього — див. розділ IX) треба брати cum grano salis, бо писалися вони тоді, коли Д. Горленко був на еміґрації, а головне тому, що новий уряд Прилуцького полку не хотів, щоб гетьман І. Скоропадський передав володіння Д. Горленка його синові Андрієві (зятеві Д. Апостола). Але це був офіційний доклад полковника гетьманові, а тому можна думати, що загальна картина, подана Носом, не дуже далека від дійсности.
 16 Переяславські Мокієвські — це окрема галузь білоцерківського роду Мокіевських, родичів Мазепи, яка відщепилася ще перед 1648 р.
 57 Самійло Афанасієвич (Самойлович-Зимницький), сотник веркіївський (1692-1709).
 58 (Стецюк, [с.] 112; Генеральне] Сл[ідство] Ніж[енського] п[олку], [с.] 169; Лаз[аревський]. Оп[исание Старой Малороссии, т.] II, [с.] 119. Копія універс[алу] — ДПБ УРСР [Інститут рукопису НБУ — І.Г.], відділ рукописів, збірка Лазаревського], І, [№] 55346.
 59 Року 1722 Генеральний] Суд ухвалив: «аби п. Дзевулскій впред гамовался в своей запалчивости ку подданним, которіе взаем не важилися бы ему u его слугам противними досаждати словами, А послушенства в работизнЂ два дни бы в тиждень отбували. Семен Чуйкевич». (А Лазаревскій. Описаніе Старой Малороссіи, том І, с. 253, прим. 415). С.В. Чуйкевич був тоді асесором ген[ераль ного] суду.
 60 Буди С. Ширая в кінці XVII ст. були в лісах Щербиницьких, Денисковських і «Хвоєвських» (Фоєвицьких), Топальської сотні. В 1705 р. тут залишалися самі будища.
 61 Думка О. Лазаревського про походження Максимовичів од Івана Шимашенка, «жолнсра Войска Запорожского» (1650) (А. Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, том II. Полк нЂжинскій, К., 1893, ст. 28, прим. 75) була цілком слушно спростована В. Модзалевським (В.Л. Модзалсвскій, Малороссійскій Родословник, том III, К., 1912, с. 299, прим.).
 62 Митрополит Іоан Максимович був канонізований 1916 р.
 6І Дата смерти В. Максимовича не зовсім ясна. Можливо, що він загинув у битві на Кодимі 1693 р. (див. розділ III цієї праці).
 64 Дмитро Максимович здався росіянам під Полтавою й 1710 р. був засланий з родиною до Архангельська, де й помер 1732 р. Був наглядачем (надсмотрщиком) корабельної верфі. Року 1731 (?) збирався до Сибіру (чи не 1711 р. ?) відвідати брата митрополита.
 63 Син Петра Максимовича — Іван, військовий канцелярист (1708), був посланий Гетьманом за три дні перед зривом з Москвою «з останнім привітом до царського двора», але якось врятувався від «московської жорстокости» й повернувся до Гетьмана, з яким пішов на еміґрацію. В Бендерах був генеральним писарем у гетьмана П. Орлика. Року 1715 повернувся на Україну, звідки був депортований до Москви і помер там 1732 р. Іван Максимович, військовий канцелярист, був посланий Мазепою в Малоросійський приказ в Петербурзі (Каргер [«Древний Киев»] або скорше, в Москву, в липні 1707 р. з великим скарбом куфійних монет (2380), знайдених у Києві в 1706 р. під час будови нової Печерської фортеці (М. Каргер, Древний Киев, [т.] І, [с.] 116-117; Е.В. Барсов. О кладЂ, найденном в Кіе†при ПетрЂ Великом. Древности. Труды Моск. Археол. Общества, т. IX, в. II-III, 1883, протоколы, с. 22-23; П.С. Савельев. Сообщеніе о трех примЂчательных находках восточных монет в КіевЂ. З.Р.А.О., т. V, СПб., 1853. Проток, засед., с. 57. Див. також: Н.Ф. БЂляшевскій: 1) Клады великокняжеской эпохи, найденные в КіевЂ, K. Cm., m. XXII, K. 1888, c. 137; 2) Монеты и клады Кіевской губерній. K. 1889, c. 7; А. Марков. Топографія кладов восточных монет, СПб, 1910, № 73, Кр. 13).
Про нього див. ще: Харламповича, с. 548, пр. 1 (дуже важливе); К[иевская] Ст[арина], [т.] III, [с.] 397; Тр[уды] Черн[иговской] Арх[ивной] Ком[иссии], [m.] VIII, [с.] 121-122; Оіеха Horbatsch, Іvап Maksymovy\x010D, ein verkannter ukrainischer Lexikograph bis 18 Jakrhunderts undsein Woerfekbuch. — TheAnnals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Volume VIII, 1960, number 1-2 (25-26), s. 95-114; C. Пекарский. Наука и литература при Петре Великом, СПб., 1862, т. І.
 66 Томари — грецького походження. Переяславський купець Іван Томара грек, купець у Переяславі (1666 р.) був «військовим індуктарем» (з 1660-х років ще перед Брюховецького і при Брюховецькому). Сини його — Степан і Василь були в Самойловича гетьманськими дворянами. Степан Томара (+ 1715), зять полковника чернігівського Я. Лизогуба, був сотником домонтовським (1688) і полковником переяславським (1706-1715) до 1708 р. — наказний (бо був живий ще Іван Мирович, який був у шведському полоні). Василь Томара (+ 1726) був сотником вибельським (1704-1715), а згодом чернігівським полковим суддею (1715-1726).
 67 Герцики — жидівського походження, родом з Умані. Семен Герцик, який вихрестився під час Хмельниччини, був полтавським купцем. Вдова його вийшла заміж за генерального суддю (згодом генерального обозного) Петра Забілу, що допомогло синові Семена Герцика — Павлові, який також, як і батько, був полтавським купцем, вийти в старшину. Павло Семенович Герцик (+ к. 1700 (1699 ?)) був полтавським полковим писарем (1675), а потім полковником полтавським (16751676, 1677, 1683-1687, 1691-1695). Його сини пішли з гетьманом Мазепою на еміґрацію. Старший з них, Григорій Герцик, посвоячений з Мазепою (через Громик), полтавський наказний полковник (1705) був генеральним осаулом у гетьмана П. Орлика. Року 1720 він був підступно схоплений москалями у Варшаві й ув’язнений у Росії до 1735 р., коли його було звільнено з-під варти, але із забороною повернутися на Україну. Про доньку Павла Герцика — Ганну Орлик — див. прим. 41. Одна донька П. Герцика була нібито за Іскрицьким (1690); друга — Марія Павлівна — за Володимиром Григоровичем Максимовичем, військовим.] тов[аришем], сином переяславського протопопа й племінника ген[ерального] асаула Дмитра Максимовича.
 68 Ісак Ярмолайович Дерев’янка, війт стародубівський (1686), стародубівський полковий обозний (1687).
 69 Окрім Азарівки, Дерев’янка володів ще с. Соловою протягом одного року — мабуть, на ранґ полкового обозного.
 70 Григорій Семенович Отвиновський, писар міський стародубівський (1693-1721)* з перервами, стародубівський війт-елскт (1723); стародубівський городовий отаман (1722-1723)**- Л[укомський] u М[одзалевсъкий], Герб[овник], [c.] 126. Герб Гриф.
[* У першому виданні було: (1704-1722). (Прим. ред.).
** У першому виданні було: (1723). (Прим. ред.).]
 71 Року 1716 гетьман І. Скоропадський надав Г. Отвиновському ціле село Обухівку.
 72 Київський Центральний Архів Давніх Актів, збірка Археографічної Комісії (фонд ч. 360), ч. 393, Компут Стародубівського полку 1723 р.
 73 Данило Полоцький (чи не батько Дмитра?), війт київський (1668-1674), був одружений (1668) з Євгенією Васильовною Радченко ([...] 1674), донькою бурмістра Чернігівського маґістрату, яка [...] була за Иоаннікієм Силичем Силичем, полковником чернігівським (1657-1663).
 н Інокентій Ма(о)настирський (+ 1697), з галицького шляхетського роду (герба Сас), ігумен Любсльський (1678-1681). (Див.: С. Величко, т. ПІ, с. 350-351; І. Шляпкін, Дм. Ростовський, с. 161, прим.; «родом жидовин» (?) -Див.: О. Пипін. Історія русской лит[ературы], m. II, c. 386), ігумен Києво-Кирилівський (1681-1697), визначний церковно-політичний діяч, письменник і проповідник. Багато зробив для відбудови Кирилівського монастиря, збільшення його земельних володінь і взагалі його господарського добробуту. Року 1685 їздив до Москви як делеґат українського духовенства, в зв’язку з поставленням митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Року 1687 Ржищівський монастир був його заходами приписаний до Кирилівського монастиря. Року 1689 був членом української урядової делеґації, що їздила з гетьманом Мазепою до Москви. Року 1690 був головою Собору, який обрав Варлаама Ясинського на митрополита. Користувався великою прихильністю Мазепи, який зробив щедру пожертву (понад 10 тис. золотих) на відбудову старовинної (XII ст.) соборної церкви Кирилівського монастиря. Помер 17.1.1697 (м[итрополит] Іларіон). Про Інокентія Монастирського — див. розвідку проф. І. Шляпкіна в ЖМНПр. 1885, кн. X, с. 234-244.
Портрет І. Манастирського зберігся й досі в Троїцькому соборі Кирилівського монастиря. Див. нашу розвідку «Пам’ятка українського церковного малярства часів гетьмана Івана Мазепи». — «Бюлетень Богословсько-Педагогічноі Академії У. А. П. Ц.», ч. 2, Мюнхен, 1946, с. 22-24. Про портрет І. Манастирського є згадка в статті О. Повстенка — «Кирилівська церква в Києві» («Нові Дні», 1954, вересень). Портрет І. М[анастирського] — див. О. Повстенко, «Золотоверхий Київ», зошит 4, с. 127.
 75 «Нижній город» — Поділ, торговельний центр тогочасного Києва й осідок його міської громади та маґістрату.
 76 «Грабіж» — тогочасний правний термін, що визначав забирання чужого майна порядком відшкодування заподіяних власником його втрат.
 77 Андрій Юхимович Лизогуб (к. 1673-1737), старший син чернігівського полковника Ю.Я. Лизогуба, сотник конотопський (1716-1719), бунчуковий товариш, одружений з Прасковією Михайлівною Миклашєвською, донькою полковника стародубівського, року 1694 одержав гетьманський універсал на с. Старий Почеп, надане йому тестем.
 78 Київський губернатор кн. Д.М. Ґоліцин писав гр. Г.І. Ґоловкінові 11 листопада 1708 р.: «МнЂ мнитца, войт кісвской о измЂнЂ Мазепиной вЂдал, понсжс зЂло к нему был добр и никаких поборов на них не накладывал, и всЂ доходы войт с урядом междо собою дЂлили. И недавно дал ему деревню дворов со ста. И когда ко мнЂ он, войт, приходил, то в великом сумнЂніи был. А на ПодолЂ будет дворов больше 2000, а людей соберется тысячь пять и с студентами» (Киево-Могилянської академії).
Це, а також низка інших фактів, спростовує поширену в совєтській історичній літературі думку про те, що українські міста ставились вороже до уряду Мазепи.
 79 Село Нехаївка (Ніженського полку) — маєток компанійського полковника І. Новицького.
 80 Це — або Степан Петровський, лубенський полковий осаул (1671), сотник городиський (1687), або ж, скоріше, син його, Андрій Петровський, також сотник городиський (1694-1700) і лубенський полковий осаул (1700-1717).
 81 Іван Прокопович Левенсць (+ к. 1736) був прийнятий гетьманом Самойловичем «под бунчук» (1685); полтавський полковий сотник (1687-1690 і 1691) (Ром[ановський], «Полтава», с. 297. Село Мільці) і осаул (1691-1699), полковник полтавський (1703-1709), бунчуковий товариш (1723), один з трьох правителів Генеральної військової канцелярії (1724-1727).
 82 Іван Якович Лисенко (+ 1699), сотник (1665) (Стецюк, с. 272), полковник чернігівський (1669-1671), генеральний осаул (1672-1676), полковник переяславський (1677-1678, 1690-1692).
 83 Українська старшина на Гетьманщині віддавна була зв’язана родинними, маєтковими й службовими стосунками зі Смоленською шляхтою, яка й під московською владою зберігала довший час свій становий (шляхетські уряди) та військовий (окремі полки Смоленської шляхти, на чолі з місцевою старшиною) устрій і часто-густо виявляла свої національно-політичні аспірації та автономічні тенденції.
У зв’язку з повстанням на півдні Гетьманщини 1687 р., гетьмана Мазепу від Коломака до Батурина супроводжував кінний полк смоленської шляхти на чолі з генерал-майором тої шляхти Володимиром Повало-Швайковським (сватом гетьмана Самойловича). Мазепа згодом (1706) писав про В. Швайковського (+ 1690), Що він «здавна до всей Малой Россіи усердную имЂл прихильность».
 84 «Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи» — ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 538 (520).
 85 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 667.
 86 Див. розділ V.
 87 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 1004 (989).
 88 Цей відзив Вільчека, як і дещо пізнішу (1701) звістку московського мандрівника І. Лук’янова про те, що гетьман Мазепа «стрЂльцами (московськими)... крЂпок», треба брати, звичайно, cum grano salis.
 89 Окремі галузі української культури мазепинської доби мають чималу наукову літературу. Зокрема треба згадати (крім давніших праць) праці з історії освіти, науки та літератури — М. Петрова, С. Голубева, О.Ф. Тітова, А. Яблоновського, Д. Вишневського, І. Шляпкіна, В. Перстца, С. Маслова, В. Рєзанова, М. Возняка, Я. Гординського, Д. Чижевського, Ю. Шевельова (Ю. Шсреха), І. Огієнка (митрополита Іларіона), R. Stupperich та ін.; з історії мистецтва — Г. Павлуцького, К. Широцького, Ф. Ернста, Д. Антоновича, В. Модзалевського, Д. Щербаківського, В. Залозецького, В. Січинського та ін. Культурні впливи України на Mocковщину XVIІ-XVIIІ ст. досліджено в капітальній праці K. Харламповича «Малороссійскос вліяніе на всликорусскую церковную жизнь» (т. І, Казань, 1914). Ґрунтовний огляд українського культурного життя за часів Мазепи подано в статті д-ра М. Андрусяка «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» («Мазепа», збірник, т. II, Варшава, 1939, с. 69-87).
 90 Питання про літературну творчість Мазепи все ще мало досліджене. Окрім відомої Думи («Всі покою щире прагнуть»), написаної 1698 р., і листів до Мотрі Кочубей, які безперечно належать Мазепі, авторству його приписують ще два твори: Пісня про чайку («Ой біда, біда чайці-небозі») — традиція авторства Мазепи збереглася в «Історії Русів»; і Псальма («Бідна моя головонька») — зі збірника гетьмана Полуботка, який потім належав Якову А. Марковичу. Короткий огляд літературної спадщини Мазепи — у вступній статті Є. Ю. Пеленського до виданої ним збірки «Гетьман Іван Мазепа. Писання», Краків-Львів, 1943.
Що віршів Мазепи було більше, свідчить публікація Д. Чижевського «Забутий віршик Івана Мазепи». — «Науковий Збірник» УВАН у США, І, НьюЙорк, 1952, с. 129-131.
 91 Козацька старшина в Бендерах року 1709 склала такий реєстр фундацій і донацій Мазепи: «позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо, мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіялів; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї 2400 дук.; золота митра для неї 3000 дук., поминувши прикраси й пожертви для неї; позолочення бані митрополичого собору в Києві 5000 дук.; золота чаша для нього 500 дук., віднова його 50000 зол.; церква Київської Колеґії з гімназіями й ін. більше ніж 200000 зол.; церква св. Миколая Київського з монастирем тощо більше ніж 100000 зол.; віднова церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше ніж 10000 зол.; вівтар у Межигірському монастирі 10000 зол.; фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо більше ніж 300000 зол.; церква в Глухові 20000 зол.; рефектар Густинського монастиря 10000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад 8000 зол., церква св. Трійці в Батурині понад 20000 зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4000 зол.; монастирська церква в Дігтярях 15000 зол.; монастирі бахмацький, каменський, любецький, думницький з церквами тощо — невідомо скільки; віднова катедрального монастиря в Чернігові 10000 зол.; докінчення будови церкви св. Трійці там само 10000 зол.; Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20000 зол.... срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари (у Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі — О.О.) — 4000 імпер.;... Дерев’яні церкви: чернігівська св. Івана Євангелиста, з вівтарем тощо понад 5000 зол.; дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями понад 15000 зол.; в селі Прачі понад 15000 зол.; св. Івана Хрестителя в Рильську (де були маєтки Мазепи — О.О.) — 2000 зол.». Сюди не ввійшли щедрі пожертви Мазепи цим та іншим монастирям і церквам, духовенству, освітнім та благодійним інституціям тощо. Зокрема щороку давав Гетьман на Густинський монастир 500 золотих, на київських бурсаків — 1000 золотих. «На запис Печерському монастиреві» було дано Мазепою 180000 імперіялів, які були сконфісковані російським урядом у 1708 р. Це були тільки ті донації, що про них відомо було старшині і що збереглися в її пам’яті. (М. Возняк, Бендерська комісія по смерті Мазепи. — «Мазепа», збірник, т. І, Варшава, 1938, с. 130-131).
 92 Маємо лише уривкові відомості про донації Мазепи для Православної Церкви поза межами України-Гетьманщини. В актах Бендерської комісії 1709 р. занотовано такі дані: «на віднову монастиря св. Сави дав (Гетьман) у Батурині архимандритові, пізнішому патріярхові (це, мабуть, патріярх Єрусалимський Хрисанф, 1707-1731, який ще архимандритом побував у Батурині в 1701 р.), 50000 зол., а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30000 дук.; чаша з чистого золота, лямпа та срібний вівтар для Божого Гробу 20000 зол.; ...Євангелія в арабській мові на руки Александрійського патріярха 3000 зол. і для нього 3000 зол.». («Мазепа», збірник. І, 130 -131).
Срібний вівтар, високомистецької роботи, з ім’ям Гетьмана і його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Євангелія арабською мовою була видана коштом Гетьмана в Алепо року 1708; отже, пожертва була зроблена не Александрійському, а Антіохійському патріярхові, яким був тоді Афанасій, що й написав до цього видання передмову — ґльорифікацію Мазепи.
Поза тим старшина згадувала про щедрі пожертви Мазепи «на милостиню монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії...» (ibid., 131).
Багато допомагав Гетьман також Православній Церкві на терені Речі Посполитої. Зокрема він офірував для церкви у Вільні вівтар на 10000 золотих і дав, як «підмогу православію на руки Луцького єпископа Жабокрицького 3000 золотих» (ibid., 131).
 93 Історія Української Православної церкви в період гетьманування І. Мазепи залишається й досі малодослідженою. Маємо лише загальні огляди в працях істориків російської і української Церкви, зокрема митрополита Євгенія (Болховітінова), митрополита Макарія (Булгакова), І. Чистовича, С. Голубева, о. Ф. Тітова, Д. Дорошенка, митрополита Іларіона (Огієнка), І. Власовського та ін. Певне значення зберігають старі джерельні праці братів Ф. і С. Терновських. Стислий, але корисний огляд відносин гетьмана Мазепи і української Церкви подано в німецькій монографії Покійного Б.Д. Крупницького «Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709)» (Leipzig, 1942), s. 78-86. Див. ще статтю того ж автора «Гетьмани і Православна Церква в Українській Державі XVIІ-XVIIІ ст.» — «Віра і Знання», І, Нью-Йорк, 1954 ст. 63-67, а також статті В. Біднова у збірнику «Мазепа», І-ІІ (Варшава, 1938-1939). Ґрунтовна студія проф. М. Чубатого «Про правне становище Церкви в Козацькій державі» вміщена в журналі «Богословія», Львів, 1925, III і III. Значно багатша література про культурно-освітню діяльність Церкви, а також про деяких визначніших її діячів того часу (зокрема про Стефана Яворського, Теофана Прокоповича й Дмитра Туптала). Багатий матеріял для історії української Церкви зібрано у праці К. Харламповича (див. прим. 89).
 94 Вийнятком було лише ставлення Мазепи до митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Але в основі цього були не церковні, а суто політичні причини (зв’язок митрополита з Самойловичами). До того ще Гедеон був дуже непопулярний серед українського духовенства; зокрема він ворогував з Лазарем Барановичем, приятелем Мазепи. Взагалі, як людина, Гедеон був дуже важкої вдачі: навіть з небожем своїм, кн. Юрієм Четвертинським, він був у поганих відносинах, що позначилося й у заповіті Гедеона.
Про заповіт Гедеона 1689 р. див. — «При тіл Святих», вид. 3, 1903 р. Арх. Филарета (Гумилевского), X, 362. Я мав його в архівному документі, але, можливо, він був десь раніш опублікований повністю або частково.
 95 Великою мірою завдяки заходам Мазепи було відновлено стародавню Переяславську єпископію. Можна думати, що Гетьман волів мати у Переяславі самостійну єпархію (як і в Чернігові), і в зв’язку з тим збудував там величний катедральний собор Вознесення. Але перший єпископ переяславський Захарія Корнилович (1700-1715) був лише коадьютором київського митрополита, зберігаючи за собою й ігуменство в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Він був у приязних відносинах з Мазепою, який завжди підтримував його, зокрема щедрими наданнями Переяславській катедрі (приміром, року 1701 Терехтемирівського перевозу на Дніпрі) й Михайлівському монастиреві (зокрема 10 квітня 1708 р. Гетьман видав З. Корниловичу універсал «на монастирец Липняцький скиток» коло Києва). Наша розвідка про Захарію Корниловича, написана ще 1920 р., не була опублікована.
 96 Наприклад, у травні 1699 р. Гетьман видав новому ігуменові Глухівського Петропавлівського монастиря Мелетієві Трофимовичу універсал, в якому, стверджуючи права монастиря на всі його маєтності, писав: «Ствержаем ему (Мелетієві Трофимовичу) тос игуменское начало сим нашим гетманским унЂверсалом».
 97 Року 1689 Мазепа одержав царську грамоту на села Остроч і Ядлівку в Баришівській сотні Переяславського полку й тоді ж надав їх на утримання богадільні при Києво-Печерському монастирі.
 98 Дуже цінні архівні матеріяли про цс опублікував В. Модзалевський у розвідці «Будування церквів в Лубенському Мгарському монастирі в рр. 1682-1701». — «Наше Минуле», III, Київ, 1918, ст. 49-80. Гетьман Самойлович збудував Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) і розпочав будівництво Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря (1684) і Успенської церкви в Глухові (1686), що його закінчив вже гетьман Мазепа.
 99 Питання про архітекта київських мазспинських соборів все ж залишається дискусійним.. Докладніше про це — див. у нашій розвідці «Western Europ\x0119 and the Ukrainian Baroque. An aspect of cultural influences at the time of Hetman Ivan Mazepa» — «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», Vol. I, No. 2, 1951, pp. 127-137. Там же подані відомості про Івана Баптисту.
 100 Про діяльність Т. Прокоповича в Києві — див.: L. Stupperich, Feofan Prokopivic und seine akademische Wirksamkeit in Kiew. — «Zeitschrift fuer slavische Philologie», Bd. XVII, 1941. Про широчінь наукових інтересів Прокоповича свідчить також його багата бібліотека. Див. про цс студію проф. Д. Чижевського «Бібліотека Тсофана Прокоповича». — «Науковий Збірник» УВАН у США, II, Нью-Йорк, 1953, с. 127-137. Див. ще R. Stupperich, Teofan Prokopoyi\x010D in Rom. — «Zeitschrift fuer Osteuropaeische Geschichte», Bd. V, 1931. R. Stupperich, Teofan Prokopovi\x010D und Johann Franz Buddeus, Ibid, 1935, Bd. 9. Berlin-Konigsberg. T. Прокопович вступив до колеґії Св. Лфанасія в Римі 14 листопада 1698 р. під ім’ям Samuel Cereizki ex Chiovia, а втік з неї 28 жовтня 1701 р. Перебувши зиму десь в Швейцарії, прибув до Києва навесні 1702 р.
 101 Див. списки українських студентів у німецьких університетах XVI-XVIII ст., опубліковані д-р Д. Олянчином в його праці «Ausdem Kultur-und Geisteslebender Ukraine. II. Schule und Bildung» — «Kyrios», Koeenigsberg-Berlin, 1937, Heft. 3-4.
 102 Це, мабуть, були Володимир (учень Київської академії в 1704 р.) і Ілля Ломиковські. Здається, це про них писав литовський гетьман Огинський Петрові І 4 лютого 1709 р., пропонуючи свої послуги «оных взяв, к вашему величеству отсылать». Мабуть, їм тоді вдалося врятуватися. Обидва були потім на еміґрації, де Володимир оженився й залишився після смерти батька (чи не його нащадки жили в Чернівцях у XIX ст.?), а Ілля 1714 р. повернувся на Україну разом з братом Михайлом, військовим канцеляристом (1708); обидва були депортовані (1716) до Москви, де Михайло Ломиковський жив ще 1729 р.
 103 Це, мабуть, Іван Федорович Топольницький, згодом бунчуковий товариш (1733).
 104 Ми не знаємо свояка Мазепи з таким прізвищем. Припускаємо, що це був син Криштофа Самійловича Фридрикевича — Григорій Фридрикевич, внук гетьманової Ганни Мазепи, згодом бунчуковий товариш. Але був ще Тимофій Самійленко, бунч[ужний] тов[ариш], який 1723 р. разом з 6унч[ужним] тов[аришем] Іваном Мокрієвичем, зробив перепис Старобудівського полку.
 105 Адам Зернікав (1652 — к. 1691), німецького походження, родом з Кеніґсберґа (за іншими відомостями, з Торуня), військовий інженер, архітект і теолог, вихованець університетів Кеніґсберґа та Єни, студіював теологію і військові науки в Оксфорді, Лондоні й Парижі, подорожував по Італії та інших країнах Европи. В 1679-1695 рр. збудував Троїцький Собор у Чернігівському Іллінському монастирі. З 1680 р. на Україні, спочатку в Чернігові (у Лазаря Барановича), а потім у Батурині, де працював у гетьмана Самойловича як військовий інженер; зокрема збудував Батуринську фортецю. Згодом прийняв чернецтва й помер у Батуринському Крупицькому монастирі. Головний його теологічний твір «De processione Spiritus Sancti», що мав великий вплив на українську богословську думку XVIII ст. (він був поширений у рукописних копіях), був виданий друком 1774 р. в Кеніґсберґу.
На думку М. Грушевського («З історії релігійної думки на Україні», Львів, 1925, с. 83-84), «de Zernikow» — це значить «з Чернігова», де якийсь час жив і працював Адам Зерніков.
 106 Вихованець Київської академії і префект конгрегації (1699), син охочекомонного полковника Іллі Новицького — Григорій Новицький, згодом компанійський полковник і резидент Мазепи при гетьмані Сєнявському (1708-1709), засланий до Сибіру, пише там «Краткое описаніе о народЂ Остяцком» (1715). Г. Новицький був одружений з Христиною Павлівною Герцик, донькою полтавського полковника й сестрою гетьманової Ганни Орлик. Забитий у Сибіру 1727 р.
 107 Паралелі до літературних творів Мазепи треба пошукати в українській ліриці XVII ст. — Див.: М. Возняк. З української лірики XVII в. — ЗНТШ, m 153, с. 175-184. Львів, 1935.
 108 Атанасій Олексійович Заруцький (+ до 1723), вихованець Києво-Могилянської колеґії, протопоп новгород-сіверський (1692 — початок 1720-х років), відомий проповідник і письменник, автор праць «Мысленный рай» (1688), «Толкованіс на Евангсліс Іоанна» (1717), низки панеґіриків та інших творів. Спочатку користувався прихильністю Мазепи, але потім втратив його ласку і перейшов до табору противників Гетьмана. Можливо, що на цс мало вплив і посвоячення А. Заруцького з Полуботками (через Пригар і Добронизьких).
 109 Самійло Карпович Мокрієвич (+ до 1712), син генерального писаря Карпа Мокрієвича, сотник Березинський (1689-1690), сотник полковий чернігівський (1690), знатний військовий товариш (1704-1709), автор віршованого переспіву Книги Битія та Євангелії Матфія — «Виноград, домовитом благим насажденный» (1697), присвяченого Мазепі.
 110 Про українську літературу Мазепинської доби — див.: Д. Чижевський, Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, розділ V. Барокко.
 111 V. Zalozieckyj, Die Barockarchitectur Osteuropas mit besonderer Beruecksichtung der Ukrain\x0119 — «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts in Berlin», Band II Berlin-Leipzig, 1929.
 112 Характеристику літературного барокка на Україні дав проф. Чижевський у згаданій вище праці, с. 248-255.
 113 Ще в «Похвалі кн. Володимирові», Якова Мниха, хоч (див. Чижев[ського]) походження цього твору не зовсім ясне (може, й пізнішого часу).
 114 Питання про ґенезу й розвиток київської теорії II Єрусалима залишається ще мало дослідженим. Найбільш з’ясовано цю концепцію в Теофана Прокоповича, зокрема у працях: R. Stupperich, Kiev — das zweite Jerusalem. Ein Beitrag zur Geschichte des ukrainisch-russischen Nationalbewusstseins — «Zeitschrift fuer slavische Philologie». Band XII, Heft 3-4, Leipzig, 1935, SS. 332-354; \x0142 J. Serech (проф. Ю. Шевельов), On Teofan Prokopovic as writer and preacher in his Kiev Period — «Harvard Slavic Studies», Vol. II, 1954, pp. 211-223. Про ідеологічні течії тої доби — див. ще студію проф. Ю. Шевельова (Ю. Шереха) «Stefan Yavorsky and the conflict of ideologies in the Age of Peter I», «The Slavonic and East European Review», XXX, London, 1951.
Розділ V
ПОВСТАННЯ ПЕТРА ІВАНЕНКА (ПЕТРИКА)
1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття
Процес консолідації старшинської верстви на Україні відбувався в дуже складних умовах міжнародньої політики кінця XVII — початку XVIII ст. Зовнішня політика українського уряду, особливо участь України в російсько-турецькій війні, була далеко не популярна в колах вищої української старшини. Опозиція антитурецькій коаліції за часів Мазепи була дуже сильна: вона мала своїх прихильників і серед старшинської верхівки всієї Гетьманщини, де було чимало колишніх дорошенківців, і серед місцевої старшини (переважно південних полків), і серед запорозької старшини. Купецтво Гетьманщини, особливо південної, заінтересоване в нормальних торговельних зносинах з Кримом і Туреччиною, теж не було задоволене цією війною. Можливо, що й частина вищого духовенства України, яке і після 1686 р. зберегло деякі зв’язки з Константинопольським патріярхатом, що перебував під впливом турецького уряду, не співчувало війні з Туреччиною. Є підстави думати, що й сам Мазепа (принаймні до середини 1690-х років), всупереч своїм офіційним виступам і заявам, не був прихильником антитурецької коаліції 1.
Треба додати також, що невдача обох кримських походів створила на Україні досить напружений стан. За таких обставин війна з Туреччиною й Кримом ставала дуже непопулярною. На цьому ґрунті пожвавлюється активність опозиційних старшинських угруповань, а це, в умовах тривалої війни з Туреччиною, неминуче скеровувало діяльність опозиції проти інтересів московського уряду.
Якщо в основних, принципових питаннях внутрішньої політики старшина Лівобережної України була доволі солідарна, то поточна діяльність гетьманського уряду нерідко викликала невдоволення серед старшини, яке намагалася використати в своїх інтересах старшинська опозиція.
Основним питанням внутрішньої політики, яке роз’єднувало інтереси гетьмана Мазепи і старшинської опозиції та загострювало внутрішню старшинську боротьбу, було питання про владу гетьмана.
Ріст старшинської верхівки, зміцнення її економічних і політичних позицій поставили на порядок денний питання про забезпечення політичних прав старшинської аристократії. Стара традиція, яка визнавала, що «гетман не самовластен» (слова Самойловича в 1676 р.), давно вже була відкинута гетьманами, особливо тим же Самойловичем, за що старшинська верхівка при нагоді і постаралася його усунути. Мазепа, який спирався тоді на допомогу московського уряду, продовжував — нехай спочатку повільніше й обережніше — ту саму політику, а це, в міру економічного й політичного зростання старшинської верстви, викликало чимраз більше невдоволення старшинської аристократії і поширювало серед неї опозиційні настрої.
Коломацький переворот 1687 р. не припинив міжстаршинської боротьби. Відтоді найактивнішими ворогами Мазепи стають численні родичі й прибічники Самойловичів. Усунуті від влади, вони все-таки зберегли ряд дуже важливих позицій і не відмовилися від помсти й дальшої боротьби за владу.
Правда, екс-гетьман і син його (останній) Яків незабаром зійшли зі світу і тим дали спокій Мазепі, що дуже побоювався їхніх зв’язків як на Україні, так особливо в Москві, надто ж в умовах боротьби боярських угруповань в Росії. Однак був ще племінник гетьмана Михайло Самойлович, колишній гадяцький полковник і московський стольник, людина дуже енерґійна і властолюбна, великий і давній ворог Мазепи, з численними родичами й свояками (зокрема тестем його був Максим Ілляшенко, колишній лубенський полковник); були Полуботки — Леонтій, колишній переяславський полковник, і син його Павло, одружений із сестрою Михайла Самойловича; були Сулими (старший син Самойловича — Семен, полковник стародубівський, був одружений з дочкою Федора Сулими); був князь Юрій Святополк-Четвертинський (що 1690 р. одружився з дочкою гетьмана Самойловича), московський стольник, племінник київського митрополита Гедеона, якого Мазепа дуже не любив і смерть якого (Гедеон помер в 1690 р.) дуже порадувала його. З удовою Якова Самойловича був одружений стародубівський полковник М. Миклашевський (заарештований під час Коломацького перевороту 1687 р.), з дочкою Семена Самойловича — генеральний осаул Антін Гамалія 2, а з дочкою Григорія Самойловича — компанійський полковник Юрій Кожуховський. Були на Україні й інші родичі, свояки й друзі Самойловичів. Самойловичі були зв’язані також із смоленською шляхтою (через Швайковських і Корсаків) і, можливо, з слобожанською старшиною. Велике значення мали зв’язки Самойловичів з московським боярством, зокрема з Шереметєвими (брат покійного боярина Ф.П. Шереметєва, зятя гетьмана Самойловича, — відомий полководець, боярин Б. П. Шереметєв протягом багатьох років командував московським військом на Україні 3.
Ці широкі й впливові зв’язки Самойловичів дуже турбували Мазепу, який добре розумів, що в певних обставинах Самойловичі можуть порахуватися з ним за переворот 1687 р. Становище Мазепи, особливо в перші роки гетьманування, було тим складніше, що він не міг довіряти своїм коломацьким спільникам, навіть найближчому з них — генеральному писареві Кочубею.
Ні щедре роздавання маєтків, ні підвищення в урядах не могли усунути тих суперечностей, які незабаром виявилися між Мазепою і його коломацькими «друзями». Мазепа, очевидно, боявся їх, особливо, коли між ними виникли певні розходження в конкретних політичних питаннях, зокрема в питаннях зовнішньої політики. Колишні дорошенківці, що становили основне ядро учасників змови 1687 р., — генеральний суддя М. Вуяхевич, лубенський полковник Г. Гамалія, чернігівський полковник Я. Лизогуб, а особливо генеральний писар В. Кочубей, — навряд чи могли прихильно ставитися до участи України в антитурецькій коаліції і, незалежно від того, як сам Мазепа особисто ставився до цього питання, неминуче мусіли стати в опозицію політиці гетьманського (і царського) уряду.
Нарешті, незабаром серед незадоволених Мазепою опинилися й інші спільники його в Коломацькому перевороті — генеральний обозний В. Борковський, переяславський полковник Р. Дмитрашко-Райча (приятель Михайла Самойловича), київський полковник К. Солонина і ніженський полковник С. Забіла; до них приєднується ще миргородський полковник Данило Апостол. За ними були їхні численні родичі — отже, мало не вся старшинська верхівка Гетьманщини.
А втім, гетьман Мазепа не розгубився. Спираючися на підтримку царського уряду, спритно використовуючи тертя і гризню серед опозиційного табору, додержуючи принципу divide et impera, Мазепа робив усе, щоб зміцнити своє становище і поодинці розбити окремі опозиційні угруповання. Один по одному сходили, тимчасово або назавжди, з політичного кону люди, яких Мазепа вважав небезпечними для себе. Натомість гетьман створював нові кадри старшинської аристократії, на перші місця висуваючи своїх родичів (ніженський полковник Іван Обидовський, київський полковник Константан Мокієвський, Андрій Войнаровський), свояків (лубенський полковник Дмитро Зеленський 4, гадяцький полковник Степан Трощинський, прилуцький полковник Дмитро Горленко) або просто відданих йому людей (полтавський полковник Павло Герцик, переяславський полковник Іван Мирович 5, генеральний писар Пилип Орлик). Це допомогло йому подолати ряд виступів старшинської опозиції і до самого кінця гетьманування зберегти в своїх руках всю повноту гетьманської влади й необмежене керування українською політикою.
Діяльність старшинської опозиції дуже мало відома; збереглися, природно, лише фраґменти, окремі, нерідко дуже неясні натяки документів. Однак факти репресій гетьманського (або царського) уряду і такі гучні справи, як повстання Петрика (1691-1696) чи виступ Кочубея та Іскри в 1708 р., свідчать про те, що до останнього року гетьманування Мазепи то вщухала, то знов розгоралася, але ніколи не припинялася серед вищої старшини боротьба за владу.
На кого спиралася старшинська опозиція? Цілком зрозуміло, що вона не могла сподіватися підтримки з боку народних мас. Опозиція вважала, що «не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, які страху Божого не мають і начальства не слухають» (слова наказного гетьмана М. Вуяхевича 1689 р.), і цілком послідовно будувала всі свої політичні розрахунки на різних зовнішньополітичних комбінаціях. Відповідно до обставин часу, старшинська опозиція шукала собі підтримки то в Бахчисараї, то в Москві, то навіть у Варшаві, а нерідко одночасно в усіх сусідніх державах, але особливі надії покладала (до Константинопольського миру 1700 р.) на Крим (і Туреччину), а потім (під час Північної війни) — на Московщину (а частково Польщу), то знову на Крим. Тим-то питання зовнішньої політики в діяльності старшинської опозиції займали центральне місце.
Боротьба старшинської опозиції проти гетьмана Мазепи почалася незабаром після 1687 р. Перший одвертий виступ опозиційних елементів стався в 1688 р. Опозиція провадила зносини з Кримом, одночасно інтриґуючи проти Мазепи в Москві, а також агітувала проти нього на Україні. На початку 1688 р. Мазепа довідався про те, що Леонтій Полуботок «в иЂкоторыи з ханом (кримським — О.О.) вступовал совЂты» 6, а Д. Апостол «пишет к запорожцам без вЂдома ево гетманского противные на возмущеніе народу малороссійскому писма». Повідомляючи про це московський уряд, Мазепа обвинувачував також лубенського полковника Г. Гамалію в різних службових злочинах, а генерального осаула Войцу Сербина й переяславського полковника Дмитрашка-Райчу «во многой шатости».
Тоді ж був позбавлений уряду і заарештований у Батурині київський полковник Григорій Коровка-Вольський, якого обвинувачували в таємних зносинах з польською шляхтою на Правобережній Україні, а також «во многих обидах» полчанам 7.
Царський уряд наказав Л. Полуботка і Войцу Сербина «отослать за караулом в СЂвск» і «от уряду их отставить»; наказано було також позбавити урядів і взяти «под караул» Апостола і Гамалію 8. Посланий до Москви Дмитрашко-Райча був одісланий назад і так само, як і Полуботок, відданий до Військового суду 9. Дальше слідство виявило причетність до справи М. Самойловича.
Однак на цей раз справа закінчилася для опозиції щасливо, і стосунки між нею і Мазепою були незабаром налагоджені. Очевидно, московський уряд напередодні нового наступу проти Криму (питання про це було вирішене в 1688 р.) не хотів загострювати становища на Україні. Тому, віддаючи Л. Полуботка до Військового суду, московський уряд застеріг Мазепу, щоб той «без указу в. г. и без розыску ничего над ним (Полуботком — О.О.) не чинші» 10. Полуботок і Дмитрашко-Райча, хоч і втратили уряди, але залишилися на волі, Апостол в тому ж році був відновлений на полковництві 11, Самойлович зберіг звання стольника, але тимчасово був залишений у Москві.
Проте старшинська опозиція не відмовилася від дальшої боротьби і тільки вичікувала слушного моменту для нового виступу проти Мазепи. Ждати довелося недовго. Невдача нового Кримського походу 1689 р., а головне московський двірський переворот 1689 р. пожвавили діяльність опозиції, яка намагалася скинути Мазепу з гетьманства. Мазепа якраз був тоді у Москві. І на Україні, і в Москві були певні, що він поділить долю свого приятеля — князя В. Ґоліцина. М. Самойлович уже сподівався, що йому вдасться «гетману сняти c плечь голову» і самому зайняти його місце. Про ці наміри Самойловича знали також П. Полуботок і Д. Апостол 12. Однак Мазепа дав собі раду і в цій дуже небезпечній для нього ситуації.
Опозиція й тепер не припинила своєї діяльности. В 1689-1690 рр. М. Самойлович зі своїми однодумцями посилив боротьбу проти гетьмана. Особливо небезпечна для Мазепи була інтриґа, зв’язана з ім’ям ченця Соломона (світське ім’я Семен) Гродського (чи Троцького), посланого опозицією до Польщі з підробленими листами від Мазепи на ім’я короля Яна Собєського і великого коронного гетьмана Станислава Яблоновського, в яких Мазепа нібито пропонував піддати Україну Польщі. Однак польський уряд в умовах війни з Туреччиною боявся встрявати в цю провокацію, суть і цілі якої він, звичайно, добре розумів. Гродський був виданий російському урядові і на тортурах признався, що був інспірований М. Самойловичем 13.
Хоч і на цей раз переміг Мазепа, проте відносини між старшинською опозицією і Гетьманом настільки загострилися, що в 1691 р. московському посланцеві Івану Циклеру було указано «сказать генералной старшинЂ и полковникам, чтоб они гетмана почитали» 14. Однак російський уряд, не цілком довіряючи Мазепі, секретно доручив генеральному писареві Кочубею доглядати за Гетьманом 15.
Це, звичайно, не могло не пожвавити активности опозиції, яка після кількох невдалих спроб скомпромітувати Мазепу в очах Москви вирішила організувати ширший виступ проти Гетьмана. Для цього вона створила бльок опозиційних угруповань, в якому найактивнішу ролю, безперечно, грала так звана полтавська старшинська опозиція. Цей бльок очолив один з керівників останньої — генеральний писар В. Кочубей, кандидат старшинської опозиції на гетьманство.
2. Полтавська опозиція в 90-х роках XVII ст.
Якщо діяльність великостаршинських угруповань загрожувала насамперед самому Мазепі, то незрівнянно ширше, а тому й небезпечніше для політики Мазепи значення мали опозиційні настрої на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, тим більше, що незадоволені елементи завжди могли увійти в контакт з великостаршинською опозицією. Ці опозиційні настрої викликані були як зовнішньою, так і внутрішньою політикою гетьманського уряду в 90-х роках XVII ст.
Основне значення в цих суперечках мали, безперечно, зовнішньополітичні події того часу, а саме війна з Туреччиною і Кримом.
Саме на південні полки Гетьманщини лягав головний тягар цієї війни. Переходи величезного українсько-московського війська, надмірні податки й побори для постачання його, відрив великої кількости населення від господарства, зрозумілий в умовах воєнного часу відхід посполитих у козаки, нарешті, невпинні татарські напади — усе це руйнувало південне Лівобережжя і створювало масову базу для активного невдоволення місцевого населення політикою Мазепи. Невдача Кримських походів 1687 і 1689 рр. ще більше загострила становище на півдні Гетьманщини.
Війна з Туреччиною і Кримом особливо відбилася на торговельнопромислових інтересах південно-лівобережної, переважно полтавської, старшини (і купецтва), а також запорозької старшини. Як відомо, південні полки Гетьманщини й Запоріжжя, крім найтісніших торговельних стосунків між собою, провадили значну торгівлю з Кримом і турецькими «городками» на долішньому Дніпрі, причому маштаб цих операцій далеко виходив за межі самого Криму. Українські купці возили до Криму хутра, сукна і т. ін. Зі свого боку, Запоріжжя торгувало з Гетьманщиною рибою і сіллю, а діставало звідти борошно, горілку, залізо, сукно, смолу, рибальські сітки і т. п.
Мазепа оповідав у 1690 р. московському посланцеві дяку Постнікову, що в мирний час «народ кримскій... велми користовал, имЂючи... всякое отселя з их, великих государей, богохранимое державы в продажах потребных им вещей и живностей доволство; чим не точію сами они, кримци, вспомагалися, але и заморскіе краи имЂли пожиток».
Війна послабила ці торговельні стосунки, але не припинила їх зовсім. Особливо це стосується Запоріжжя, яке провадило щодо Криму свою окрему політику. Кошовий отаман Іван Гусак, виправдовуючи перед московським урядом укладення перемир’я з Кримом, писав, що запорожці зробили це «для той причины, бо барзо нуждны, нендзны, бЂдны и в убозст†погружени» 16. Запорозькі «торговыи люде» були в Криму і в 1691 р.
У 1692 р. Гусак писав Мазепі, що «оны, запорожци, миру своего c бесурманами розривати не хочут, найбарзЂй для того, же многіе межи ними обрЂтаются таковыи товаришы, которіи одно господарным промыслом, а другое торговыми гандлями бавятся, а в военных боях не смакуют».
Складніше було становище південних полків Гетьманщини, які, звичайно, більше залежали від гетьманського й царського урядів. Однак, незважаючи на всі обмеження і навіть заборони, торгівля південного Лівобережжя з Кримом і Туреччиною через Запоріжжя не переривалася. У 1691 р. «многіе малороссійских городов купцы в СЂчЂ стоят и хотят итти в городки» (турецькі) 17.
Гетьманський уряд починає чинити перешкоди торговельним зносинам Гетьманщини із Запоріжжям. Коли запорожці просили Гетьмана, щоб він не перешкоджав «людем торговым запускатися для покупки соляной и рибной» до Запоріжжя, Мазепа заперечував, що «торговым людем ватажным» було боронено «таковой волной дороги». Проте немає жадного сумніву, що в руках гетьманського уряду це було досить сильною зброєю проти Запоріжжя.
А втім, торговельні стосунки Гетьманщини з Кримом продовжувалися і пізніше. У 1693 р. в Бахчисараї були «с купецкими вещами» полтавські купці Степан Козельський «з иншыми чюмаками», Захар Старицький (син полтавського протопопа) та «люди купецкіе» з Кобиляк та інших міст південної Гетьманщини. Отже, хоч в 1695 р. в Полтавському полку наказано було, «дабы оттуда никто в Крым c рухлядными товарами Ђхать не дерзал», навряд чи і цей наказ був виконаний.
Політика гетьманського уряду в цьому питанні, звичайно, не була послідовною і рішучою. У торговельних стосунках з Півднем було заінтересоване купецтво всієї Гетьманщини, отже, всякі затримки в цій торгівлі давалися взнаки всьому українському купецтву. Наприклад, київські купці, щоб проїхати до Туреччини, змушені були їздити через Польщу й Угорщину.
Нарешті, у цьому заінтересована була і вища старшина Гетьманщини, торговельні інтереси якої нерідко зв’язані були саме з південною торгівлею Гетьманщини. Не можна не згадати також, що в південних полках Гетьманщини старшина й купецтво були дуже тісно зв’язані й споріднені між собою.
Про все це добре знали в Західній Европі, де вважали можливим (в 1690 р.), що московський уряд дозволить українським купцям вільно торгувати з Кримом 18.
Отже, зважаючи на всі ці інтереси, український уряд не міг зайняти виразної й рішучої позиції щодо торгівлі з Кримом і Туреччиною. Доводилося також числитися з нагадуваннями московського уряду про повне припинення торговельних зносин з ворожими країнами. А головне — стан війни дуже несприятливо відбивався на торгівлі.
Війна з Туреччиною і Кримом пошкодила і промисловим інтересам старшини та козацтва південного Лівобережжя і Запоріжжя. Полтавські козаки звичайно ходили «за промислом соляним» на Запоріжжя і на низ Дніпра. Війна не припинила зовсім цієї промислової діяльности (маємо згадки про те, що полтавці, наприклад, в 1690 р. ходили по сіль у Запоріжжя і Газі-Керман 19), але відбилася на ній дуже неґативно.
Татарські напади були небезпечні також для салітряних заводів, які належали здебільшого старшині й великим купцям (зокрема Полтавського полку). У 1690 р. полтавський полковник Жученко повідомляв Гетьмана про те, що татари, «припавши к могилам робленим селЂтру под городком Нефорощею будучим купою немалою оных через сей день усиловуют добувати, хотячи загорнути в полон свой агарянскій майданников» 20. Відбивати цей напад довелося збройною силою (з артилерією).
Для невдоволення полтавської старшини і купецтва були поважні підстави не тільки в галузі зовнішньої політики гетьманського уряду. Становище Полтавського полку було дуже відмінне від становища північних полків. У місцевому господарстві тут ще переважали різні промисли (мисливство, рибальство, бджільництво), торгівля й почасти промислове скотарство. Отже, проблема робочих рук на півдні Гетьманщини не стояла ще так гостро, як у полках північних. Тим-то ми і спостерігаємо тут цілком відмінне ставлення до одного з болючих питань того часу — рееміґрації вихідців з Правобережної України. Тим-часом як старшина північних і центральних полків рішуче боролася проти переселень на правий берег Дніпра, полтавська старшина й купецтво скаржилися на «утиски» з боку переселенців з Правобережжя. У 1690 р. полтавці писали Мазепі: «Когда з того боку ДнЂпра многіе народы на жите сюда удалися, тогда многіе нам в тых наших кгрунтах и землях вчинилися обиды, а особно на власных полях наших осЂли слободки, Коломаком и Хмеліовом прозиваеміи... Еще паче первого теперь тіе слобожане ближей под Полтаву подбираючися, предковые и отчизные наши кгрунта, пасЂки и хуторы почали под себе подгортати и пустошити, же нам до своего доброго з великого жалю нельзя и пріЂхати... нибы в безпанской и в безправной землЂ». Просячи у Гетьмана допомоги, полтавська старшина й патриціят загрожували, що «если ваша вельможность о том не влежитеся и не защитите нас, то вже и не знаем, що чинити, хиба тилко, покинувши сій стислыи жилища наши з великого и неутолимого жалю шукати собЂ в чужих кутах мешканя» 21.
Навряд чи добрі полтавці серйозно думали покинути свою Полтаву, «предковыи и отчизны» свої. Звичайно, не надавав значення цій погрозі і гетьманський уряд, який не міг в інтересах лише полтавської старшини відмовитися від тієї політики щодо переселенців з Правобережжя, яка відповідала інтересам цілої Лівобережної України, особливо у пайвпливовіших у політиці українського уряду центральних і північних полках. Однак і полтавська старшина мусіла обстоювати свої вимоги, а це неминуче викликало в неї вороже ставлення до уряду, і то не лише в цьому питанні.
На цьому ґрунті зростала опозиція старшини і близьких до неї кіл купецтва. Основними вимогами цієї опозиції були: відмовлення України від участи в антитурецькій коаліції й усунення конкуренції переселенців з Правобережжя шляхом примусового повернення їх назад.
Легко помітити, що в цих вимогах полтавці відбивали й інтереси Запоріжжя, яке до цього додавало ще ширші політичні вимоги, а саме стару вимогу запорозького невтралітету між Московщиною (і Україною) і Туреччиною (і Кримом), що в тогочасних умовах, під впливом турецько-кримської політики, неминуче приводило Запоріжжя до конфлікту з Московською державою. Немає жадного сумніву, що деякі вимоги полтавської опозиції збігалися з інтересами відповідних кіл Правобережної Наддніпрянщини (насамперед старшини та монастирів).
На чолі полтавської опозиції стояло кілька найвпливовіших старшинських фамілій Полтавщини — насамперед Жученки й Іскри. Найбільш активним з керівників цієї опозиції був старий полтавський полковник Федір Жученко, який протягом кількох десятків років (хоч і з перервами) керував Полтавським полком і нажив тут собі чималі маєтки 22. Правою рукою у нього був зять його, представник однієї з найвизначніших старшинських фамілій Гетьманщини — Іван Іскра, син кандидата в гетьмани (в 1658 р.) Івана Іскри і внук гетьмана Я. Острянина 23. За ними йшли їхні численні родичі, свояки і прихильники серед старшини, купецтва й духовенства.
Значення цієї опозиції підсилювалося ще дуже впливовими зв’язками полтавської старшини серед вищої старшини, навіть серед уряду Гетьманщини. Аджеж цю опозицію у відповідальний момент її широкого політичного виступу очолив другий зять Жученка — генеральний писар Василь Кочубей, найактивніший учасник перевороту 1687 р., дуже близький тоді до гетьмана Мазепи і зв’язаний як із старшинською аристократією цілої Гетьманщини, так і з деякими боярськими колами у Москві. Саме Кочубей очолив бльок опозиційних угруповань Гетьманщини й Запоріжжя, який в 1691-1692 рр. організував повстання Петрика 24.
3. Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-Кримська угода 1692 року
Петро Іванович Іваненко був родом з Полтавського полку (з Полтави або м. Нових Санжарів), мабуть, син козака 25. Людина здібна, освічена й бувала, він дістався до Генеральної військової канцелярії, де незабаром став військовим канцеляристом, чому допомогло також одруження Петрика з небогою генерального писаря В. Кочубея, онукою полковника полтавського Ф. Жученка 26. Року 1689 Петро Іваненко був одним з 8 канцеляристів, які їздили з Гетьманом до Москви, причому займав він у списку посольства перше місце після Василя Чуйкевича, майбутнього реєнта Генеральної військової канцелярії й генерального судді. Року 1691 Петрик був уже старшим військовим канцеляристом і користувався повним довір’ям та прихильністю як Кочубея, так і самого гетьмана Мазепи. Він вже мав родину (джерела згадують про його сина, а він сам — про «дітей»), непоганий маєток («худобу неподлую», за його власними словами), зокрема двір у Батурині. Перед ним відкривалася добра старшинська кар’єра. Але для цієї небуденної людини цього було замало.
Петрик був добре обізнаний з історією й тогочасним станом України й політикою українського уряду. Переконаний український державник, Петрик розумів усю небезпеку для України з боку Москви й Польщі. Ідея визволення України від усякого чужого панування, а передусім «одобраня от московское власти милое отчизни своее Украйны» (лист Петрика до Запоріжжя з 18 травня 1692 р. 27), стає головною метою Петрика. Петрик вважав, що союз з Кримом (і, мабуть, Туреччиною) був би важливою, а на той час чи не єдиною ґарантією державної самостійности України. Тим часом Україна, як союзник Московщини, була в стані війни з Кримом і Туреччиною. Так зародилася думка про союзну угоду України з Кримом, що об’єднала цілі Петрика й впливових українських політичних кіл, які й роблять Петрика своєю довіреною особою.
На початку 1691 р. посланий у службових справах до Гадяча й Полтави Петрик таємно подався (в кінці лютого) на Запоріжжя, де його незабаром обрано на військового писаря. Перебуваючи на Січі, Петрик розпочинає переговори з Кримом і мобілізує запорозьку урядову й громадську опінію проти Москви й офіційної політики гетьманського уряду. В кінці квітня 1692 р. він «тайным обычаем», але з відома кошового отамана І. Гусака, вирушив до Криму, де від імени міродайних кіл Гетьманщини й Запоріжжя продовжує переговори з кримським урядом, які завершилися трактатом союзної угоди між Україною й Кримом, підписаним у Газі-Кермані (Казикермені) 26 травня того ж року 28.
Що акція Петрика була пов’язана з політичними колами в Батурині й Полтаві, більш того, була ними підготована й організована, про це широко говорили на Україні й поза межами її. Український посланець у Москві Юрій Харевич 1691 р. казав, що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і послал де ево, Петрушку, ис Полтавы до Запорожья провадить полтавской полковник нарочного своего... і знатно де совершенно, что тот побЂг... учинился c вЂдома КучюбЂева» 29. Гетьман Мазепа ясно заявив (у травні 1691 р.) московському посланцеві дякові Нікітіну, що «Петрушка совершенно побЂжал c вЂдома КучюбЂева і полтавского полковника...» 30. І тоді, і пізніше (в 1708 р.) Гетьман записував справу Петрика на карб Кочубея (а також М. Самойловича та інших лідерів опозиції). Зрештою, Гетьман прямо обвинувачував Кочубея у підготові втечі і в дальших діях Петрика на Запоріжжі в Криму. Він не тільки казав це Кочубеєві в вічі й гостро сварився з ним, але й наказав його «взяти в замок за караул» 31. Отже, це була офіційна версія українського уряду, хоч і не призначена для ширшого загалу — і разом з тим це була публічна опінія, яка, однак, не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження. Про це знали також у Москві і в Криму. Зрештою, сам Петрик не крився зі своїми зв’язками серед вищих українських кіл.
Не виключена можливість участи в акції Петрика навіть самого Мазепи. Ще сучасники думали, що Гетьман був причетний до цієї справи. Чутки про це походили від самого Петрика, і їх залюбки повторювала, боронячися від урядових обвинувачень, опозиція, зокрема Кочубей, який згодом (1708) писав, що Мазепа «виправив до Криму Петрика... давши ему науку, як орду вывести на крайние Украинные городы... и так справовался (Петрик), як ему от Гетмана была наука». Це повторювали й інші вороги Мазепи в своїх доносах на Гетьмана до Москви. Сучасний історик мазепинської доби С. Величко під впливом цих обвинувачень і чуток пише (1720), що Мазепа був промотором всієї акції Петрика. Ця думка знайшла собі підтримку і в новітній українській історіографії (зокрема, М. Слабченко). Нарешті, досліджуючи це питання спеціяльно, на підставі всіх джерельних матеріялів, ми також прийшли до висновку, що участь Мазепи в справі Петрика (зокрема щодо угоди з Кримом) можлива, в зв’язку з антимосковськими плянами Мазепи, які, певною мірою, поділяла й старшинська опозиція 32.
Політична програма Петрика цілком ясна. Мета повстання — це «одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины» 33. Петрик добре поінформований у тогочасній політичній ситуації України й чудово розуміє велику небезпеку для неї з боку «ненавистных монархов» московських і польських. «Гды ж тые монархове наши, — писав він до Запоріжжя 22 червня 1692 р., — ... власне як л†лютые пащоки своЂ роззявивши, хотячи нас коли колвек поглотити, сЂрЂч учинити своими неволниками». «И не дивно ж кролеви полскому, попеваж здавна мы его были подданые, а за Божіею ласкою и помощью, з ордами за Хмелницкого выбившися c подданства, такую ему учинили шкоду, од якоЂ он и до сих час не может поправитися, для чого всЂми силами старает як бы могл обняти в подданство Малоросійский край наш, и тую свою через нас учиненную одомстити шкоду». Так само й «хан Кримский за тое на нас враждует, иж мы ему и всему панству Кримскому, в сусЂдст†мешкаючи, як з давных часов, на полЂ и на водЂ чинили шкоду, в людех и в набытках, так и тепер чинимо завше». Але «дивно московским царям, которіе не через мЂч нас обняли, але доброволне для віри христианскоЂ продкове наши им поддалися; до того, звЂвши наш край Чигиринский на ЗаднЂпрскую сторону, обсадилися нашими людми от всЂх сторон неприятелских, и откол колвек неприятелЂ войною прийдут, то наши городы и села попаливши и людей c потребу набравши, назад поворочают, а Москва вся завше за нашими людми, як за стЂною, знайдует в цЂлости; и тым всЂм не контентуючися, старает всЂх нас починити своими холопами и неволниками, для чого первей наших гетманов, МногогрЂшного и Поповича (себто Самойловича — О.О.), которие за нами стояли, забрали зовсЂм в неволю, а потом и нас всЂх хотЂли загорнути у вЂчное свое подданство» 34. Отож, «бысмо болш нЂчіего ярма, нЂ московского, нЂ полского, не носили на своих волных шиях и не терпЂли такое от неприятелей своих иеволЂ, которая нас от Москвы и от ляхов потикает, горше нЂжли от бесурманов» (лист Петрика до Запоріжжя з 12 липня 1692 р. 35), — Петрик вважав за потрібне скласти угоду з Кримським ханством, щоб з його допомогою визволити Україну з-під московської влади.
Договір Петрика з Кримом 26 травня 1692 року 36 був укладений від імени «волного государства» «Княжества выдЂлного Киевского, Черниговского и всего Войска Запорожского городового и народа Малороссійского» на засадах рівности й обопільиости зобов’язань.
Це трактат вічної згоди й союзу між двома державами Україною й Кримом. Він складається з короткого вступу й 16 пактів. Низка пактів присвячена політичним взаєминам обох держав. Тут відрізняємо дві групи пактів: загальні зобов’язання постійної обопільної допомоги й зобов’язання спеціяльні, тимчасові. Складено було угоду оборонного союзу. Кримська держава зобов’язується Україну «от поляков и от Москвы и от всЂх непріятелЂй оборонять всЂгда». Зі свого боку, «княжество Малороссійское» усіма своїми силами мусить захищати Кримську державу. Ця допомога подається без нагороди, за вийнятком, коли треба було б іти «в далные мЂста, а зимняго времяни». Тоді «тЂм войскам и лошедям повинен быть харчь и опочив пристойной і налЂжащей» (арт. ТІ, X). Всі непорозуміння між Україною й Кримом мали полагоджувати дружнім шляхом. Застережено було обопільне полагоджування й відшкодування претенсій підданців обох держав (арт. VIII). Встановлений був порядок зносин дипломатичних (через послів та гінців), для чого було б зорганізовано пошту в Переволочні й у Газі-
Кермані (арт. XIV, XV). Безпосереднє значення належало зобов’язанням спеціяльним. Основний пакт — це обов’язок Кримської держави допомог™ Україні «для отобранія от московской власти Малоросійской Украины» (арт. III). Зі свого боку, Україна мусіла «отворить Муравскіе шляхи» татарам (арт. VII). Звичайно, договір одкидав можливість сепаратної угоди. Це мусіло бути «вопче... по совету c пожитком общаго добра обоих сторон». Проте цей пакт мав і ширше значення на майбутнє (приміром, на випадок війни з Польщею — арт. XVI).
Певну увагу присвячено було економічним взаєминам обох держав. Застережено було право української людности організовано, «за ведомом Войска Запорожскаго и Государства Крымскаго і за листами», «волію добыватца на рыбной і на звериной ловлЂ и насоли» — на Дніпрі й на всіх допливах Дніпрових по обох боках, без будь-якої оплати (арт. VI). Далі проголошено було обопільне право вільного торгу — на загальних підставах — купців українських в Криму, Білогородщині й в інших землях Кримської держави; кримських купців — на Україні. Купців-чужоземців зрівняно було в митних правах з купцями місцевими. Торговельний шлях ішов купцям українським через Переволочну на Газі-Керман; купцям кримським — на Переволочну (арт. IX).
Найбільшу вагу для історії української політичної думки безперечно мають пакти конституційного характеру. Основні ідеї політичні в діяльності Петриковій — визволення України з-під чужоземної влади та об’єднання українських земель у межах осібної держави — яскраво виявилися в трактаті 1692 р. «Княжество (выдЂлное) Киевское і Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским», або коротше «Княжество (Государство) Малоросійское» — ось формула української державности, виявлена в діяльності Петриковій і в трактаті 1692 р. зафіксована та міжнародньо-правним способом визнана. Перший артикул трактату визнав цю державну організацію: «Княжество Киевское и Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским имЂет быть выдЂлное при всяких своих волностях». Кримське ханство не мало права втручатися у внутрішні справи України. «Княжеству Малороссійскому і всЂму Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное государство, чтоб права сЂбе природное и порядок, которой полюбитца, учинить волно» (арт. XI).
Ідея державної території України позначилася в договорі 1692 р. дуже яскраво. Князівство Малоросійське, очевидно, складалося б із земель колишніх воєводств Київського та Чернігівського, отже, охоплювало Лівобережжя й чималу частину Наддніпрянського Правобережжя. На сході до цієї держави прилучено було б частину Слобожанщини, а саме полки «Ахтырской и Сумской со всЂми принадлЂжносьтьми своими». Полки Харківський і Рибінський (Острогозький) мали бути переведені на Правобережжя («на Чигиринскую ДнЂпра сторону»), а їхні землі мали спорожніти (арт. IV). Це відповідало традиційній кримській політиці, що воліла утворити степовий бар’єр поміж Кримом і Московщиною (та Україною). На півдні кордони українські сягали лиш до р. Самари, але на Самарі не можна було «городов никаких и деревнь, ни строенія никакова» ставити (опріч монастиря Самарського. — Арт. XII). Складніше питання щодо правобережних земель Української держави. Відповідний пакт зредагований досить невиразно. Правобережжя («Чигиринская сторона со всЂми городами») мало увійти до складу Князівства Малоросійського в межах «пока Хмелницкой завоевал c ордами от поляков» (арт. V). Неясно, чи це була вся територія, завойована за Богдана Хмельницького, чи тільки та частина її, що визнана була за козацьку у Зборівському трактаті 1649 р. Та коли згадати за назву «народ Малороссійскій» у титулі Української держави в договорі 1692 р., ясно буде, що права цієї держави на всі правобережні землі було принципово застережено. Але практично договір 1692 р. цікавиться лише наддніпрянською частиною Правобережжя, давньою територією Козаччини, мабуть, тому що міжнародні договори другої половини XVII ст. (Бучацька угода 1672 р. і Журавнинська угода 1676 р. Польщі з Туреччиною, Бахчисарайська угода між Кримом та Туреччиною і Московщиною 1681 р.) визнали значну частину Правобережної України за володіння Туреччини (зверхника Криму), без згоди якої не можна було вирішити дальшу долю цих земель.
Договір 1692 р., безперечно, відповідав національно-державним інтересам України і, хоч не був визнаний леґальним українським урядом, мав певний вплив на дальшу українську політику щодо Криму. Бендерська конституція 1710 р. ствердила: «поневаж нам всегда пріязнь сусЂдская Панства Крымского есть потребна... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати», — «теды... мЂет ясневельможный гетман (Орлик)... старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчиой пріязни». Й наступного року (23.I.1711) гетьман Пилип Орлик уклав новий союзний договір з Кримом.
Ще більше значення договору 1692 р. в історії української державницької думки. Він є яскравим доказом того, що навіть у перші роки гетьманування Мазепи, після Коломацької угоди з Москвою 1687 р., українська політична думка мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборности, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 р. безперечно свідчить про те, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою й рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 р. й навіть перекреслений Переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 р., укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовок) Мазепиного виступу проти Москви в 1708 р.
Влітку 1692 р. Запоріжжя приєдналося до угоди Петрика з Кримом. Та незабаром з’ясувалося, що, схвалюючи цю угоду, Січ відмовляється пристати до Петрика й подати йому військову допомогу. «Кошевой... атаман и иныи куренные атаманы и многіе знатные козаки о ПетрушкинЂ... замыслЂ... печалны». Зате рядове запорозьке козацтво було на боці Петрика: «иные... пьяницы и голудба меж себя говорят, и они де пойдут c Петрушкою рандарей бить, и в ЗапорожЂ де козаки меж себя мутятца» — так сповіщав Москву боярин і воєвода Б. Шереметєв 37.
Допомога січової голоти не могла заступити організованої помочі всього Війська. З другого боку, можливість якоїсь активнішої підтримки з боку опозиційної старшини Гетьманщини була виключена, хоч би вже тому, що вся опозиція фактично опинилася в руках Гетьмана й московського уряду 38. Тоді виникло питання про політичну організацію повстання. До середини 1692 р. Петрик, мабуть, не думає про булаву. Проте дальший хід подій примусив його подбати про обрання нового гетьмана. З допомогою кримців Петрик був обраний на гетьмана на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р. Тоді ж було призначено трьох полковників (Василя Бузького 39, Кіндрата й Левка Сису) і 6 сотників 40. 29 липня Петрик видав свій перший гетьманський універсал до населення України 41. Це був повний і остаточний розрив керівника повстання з тими політичними колами на Гетьманщині, які організували це повстання.
В таких умовах неминуче виникала соціяльна проблема. Вага запорозької голоти та надія на повстання поспільства на Гетьманщині зростають. Спочатку Петрик дивився на це лише з погляду політичних інтересів повстання. Він добре розумів силу соціяльно-економічного невдоволення й протесту з боку широких народних мас, і ставка на це була однією з найбільших у тактиці Петрика, в якого згодом викристалізується думка про організацію упосліджених шарів суспільства. В універсалі 29 липня 1692 р. Петрик писав: «Сами знаєте, що вам дЂют москалЂ и свои драпЂжние пани и що ся вам чинит от арендаров, все тое добре знаєте, поневаж объЂздили вам подданством шіи, и худоби ваши всЂ поотбирали» 42. В численних бесідах, зокрема на Запоріжжі в 1691-1692 рр., Петрик висловлювався ще гостріше: «Я, пане Кошовый, горло свое ставлю и велите мене на составы порубати, коли тобЂ вся Украйна, почавши од самой Полтави, не поклонится, тилко хоч шисть тисячей озми орди, да пойдем в городи; мене пошли вперед c килкосот конми в Полтавщину. Я знатиму, з якого конца зачати; да и дЂдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули c полковництва; а гетман сей зараз на Москву утечет, бо там его вся душа, а тут тилко тЂнь его... Пане Кошовый, (чи) не помогут нам братя наши голоколЂнки из бЂдними людми, тилко которих сердюки, арендари да и тие дуки, що им цари маетности понадавали, мало живих не Ђдят; они почуют, що ти з войском рушишся з СЂчи, то сами оны тих чортув панув подавят, а мы вже прийдемо на готовий лад» 43. Важко сказати, чи це була щира думка Петрика, чи лише звичайнісінька демагогічна тактика. Але вона не могла не вплинути на становище старшинської опозиції.
Наприкінці липня 1692 р. Петрик з’явився на півдні Гетьманщини. З ним ішло щось з 500 «охотників», здебільшого із Запоріжжя, й 20-тисячне кримське військо на чолі з калгою-султаном (ханським престолонаслідником) Девлет-Гиреєм і Батирчею-мурзою. Перші кроки Петрика були досить успішні. Населення південної частини Полтавського полку (міста й містечка над Ореллю та лівим берегом Ворскла) зустріли його дуже прихильно. Орельські міста Царичанка і Китайгород приєдналися до Петрика. Повстання загрожувало перекинутися й на правий берег Ворскла. Міста Кишенка й Соколка почали «малодушествовать» і схилятися на бік Петрика.
В Полтаві, як писав гетьман Мазепа царям, «от легкомыслных людей шкодливыи в поголосках произносилися плевелы» 44. В одному пізнішому (1700) документі згадується, що в 1692 р., під час наступу Петрика, «Полтава змЂнила». Але дальшому розгортанню цього руху в Полтаві перешкодило наближення великого гетьманського й московського війська.
Нарешті була загроза, що повстання перекинеться і на інші полки південної Гетьманщини.
Перед загрозою поширення повстання й татарського наступу гетьманський уряд вжив певних заходів. Були мобілізовані чотири козацькі полки (Прилуцький, Миргородський, Лубенський і Ніженський) і, разом з охочекомонним полком Пашковського, відряджені до Полтави і далі до південного кордону Гетьманщини. Слідом за ними рушив і Гетьман з п’ятьма охотницькими полками і частинами полків Київського, Чернігівського й Стародубівського. На допомогу йому йшли московські воєводи Б. Шереметєв і князь Барятинський.
Тим часом населення окупованих татарами місцевостей мало змогу переконатися в тому, чим насправді була татарська «допомога». Татарські загони почали чинити різні насильства над українським населенням і захопили в ясир чимало людей. Це викликало велике невдоволення людности. Ряди прихильників Петрика почали танути.
Кілька міст на Орелі, які відразу не піддалися Петрикові (Маячка і Нехвороща), почали чинити більший опір. Позбувшися підтримки місцевого населення і не відважуючися вступати в бій з гетьманським військом, Петрик зі своїми татарськими союзниками (які були заклопотані ще й становищем у Криму, де точилася тоді боротьба за ханський престол) спішно відступив до Перекопу.
Невдача першого походу Петрика вирішила долю всієї справи. Народні маси, які побачили, чого варта татарська «допомога», швидко відступилися від Петрика. Запоріжжя, яке і раніше підтримувало його мляво, тепер рішуче зреклося будь-якої спілки з Петриком. Старшинська опозиція переконалася в тому, що ні кримське військо, пі навіть соціяльна демагогія Петрика неспроможні подолати силу московського й гетьманського війська. А головне, старшинська опозиція, так само як і гетьманський уряд, боялася народніх заворушень. Неминучість соціялыюго зрушення неминуче перекидала опозиційну старшину на бік уряду. Зі свого боку, урядові кола теж прагнули згоди.
Коли надія старшинської опозиції на кримську допомогу виявилася марною, гетьманові Мазепі, якого підтримував московський уряд, неважко було розколоти опозиційний бльок. Опозиційна група прибічників Самойловичів, загрозлива особисто для Мазепи, зазнала репресій: Михайло Самойлович був засланий на Сибір; Полуботки — батько і син ~ були заарештовані і, за ухвалою військового суду, позбавлені маєтностей 45.
Цілком відмінну тактику застосував Мазепа до полтавської опозиції: Кочубей зберіг уряд генерального писаря і добрі стосунки з Мазепою, а Жученко, хоч і був позбавлений (1691) полковництва, але в 1696 р. полтавським полковником призначений був І. Іскра.
На деякий час діяльність старшинської опозиції була послаблена, але вона не припинилася і з новою силою виявилася на початку XVIII ст., в складних умовах Північної війни 46.
Петрик не відмовився від дальшої боротьби. Хоч він і втратив свою базу на Гетьманщині й на Запоріжжі, але ще не раз приходив з татарами на Україну. Татарські напади й руйнації 1693, 1694 і 1696 років були пов’язані з ім’ям і участю Петрика. В поході 1693 р. (січень) брали участь козаки Петрика й чимале (джерела подають різні цифри: ЗО і 10 тисяч) татарське військо на чолі з Нуреддином-салтаном, зятем хана Селим-Гирея, і Ширин-беєм, ханським сином. Похід був невдалий, хоч татари дійшли до околиць Полтави. Запоріжжя не підтримало Петрика, а населення Полтавського полку, з огляду на татарські руйнації та здирства, поставилося до нього неприхильно. Наближення великого гетьманського й царського війська примусило Петрика й татар відступити.
Ще більш невдалим був похід Нуреддин-салтана на Слобожанщину влітку 1694 р., в якому, здається, Петрика не було. Ширших розмірів був похід 1696 р., коли в січні великі сили татар — кримських, білгородських та інших — з’явилися на півдні Гетьманщини, на території полків Полтавського, Миргородського й Гадяцького, з наміром іти на Батурин. З Білгородською ордою був і Петрик. Гетьман Мазепа мобілізував кілька полків — козацьких і компанійських — і сам з рештою війська рушив у похід до Лохвиці, закликаючи на допомогу Шереметєва, який знаходився в Охтирці. Гетьман наказав також батуринському сотникові підготуватися до оборони Батурина. Але й цей похід Петрика, після перших успіхів, закінчився невдало. Почався розбрат серед татарського війська, а передчасна відлига примусила його спішно відступати. Повторилася звичайна історія: татари в Полтавському полку «Китайгород весь спалили, тилко люде з душами в замочку тамошном спаслися, тое ж КишепцЂ и КелебердЂ досталось»; а в Миргородському полку татари «побережніе городки и села... знесли огнем и мечем; людей где нагабали впень рубали, не беручи живцем, и так чрез недель З стоячи, любо в людех малую, однак в селеніях и пожитках их великую здЂлали руину». Відступаючи, кримська орда в Полтавському полку «людей, уже не рубаючи живцем, брала, где кого заскочила» (С. Величко); а білгородська орда ловила ясир на Наддніпрянщині.
Це була остання спроба Петрика повторити велике діло Богдана Хмельницького — тільки проти Москви, проти «москалів і своїх панів», як він залюбки писав і казав. Історична роля Петрика була скінчена, хоч він ще довго турбував український і московський уряди, як гетьман «Ханської України» (так називалася частина Південної України між Богом і Дністром, що входила до складу Кримського ханства) 47. Призначений на цей уряд ще в середині 1690-х років, він згадується востаннє, як «дубосарський гетьман», в 1711-1712 рр., в зв’язку з подіями нової російсько-турецької війни й діяльністю мазепинської еміґрації, *до якої він поставився неприхильне* 48. А Голобуцький умерщвляє його руками Мазепи, то в 1695 (sic!), то в 1705 р.
[*-* В коректурному примірнику ця фраза викреслена. (Прим. ред.).]
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ V
 1 Про це — див. нашу статтю «Чорноморська проблема в українській політиці часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)» — «Чорноморський Збірник», XI, 1947. Передруковано в «Українському Самостійнику», 1954, ч. 8 (214).
 2 Гетьманич Григорій Самойлович був одружений з донькою гетьмана Івана Брюховецького. Див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів» — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. З, 4.
 3 Пізніше (під час Північної війни) Б. Шеремстєв був приятелем Мазепи (див. далі).
 4 Дмитро Зеленський, з правобережного шляхетського роду, знатний військовий товариш (1689), полковник лубенський (1701- 1709). Один з головних дорадників Мазепи. В день Полтавської битви здався росіянам і був ув’язнений, а 1711 р. засланий на Сибір, де й помер.
 5 Іван Мирович, полковник Переяславський (1692-1706), був одружений з Пелагією Голуб, донькою Захара Голуба, шваґра гетьмана Самойловича й приятеля Мазепи.
У Чернігівському історичному музеї (збірка Тарновського) був золотий личман, мистецької західноєвропейської роботи, що був колись подарований Мазепою Пелагії Мировичевій (вказівка проф. П.П. Курінного).
 6 Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи (ГАФКЭ), Москва, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 531 (513).
 7 ГАФКЭ, «Столбцы Малороссійскаго Приказа», ч. 6020 (209), арк. 53, 200, 214-216.
Григорій Карпович Коровка-Вольський, з правобережного шляхетського роду Вольських, сотник батуринський (1669-1672), генеральний хорунжий (1672-1676), полковник чигиринський (1677- 1678), полковник стародубівський (1678-1681), полковник київський (1682-1684, 1690).
 8 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199, 201; «ДЂла Малороссійскія», в’язка 75, ч. 50.
 9 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199; «Мал. подл. акты», ч. 566 (547), 567 (548).
 10 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199.
Леонтій Артемович Полуботок, чернігівський полковий писар (1668), сотник чернігівський (І671-1672), генеральний бунчужний (1672-1677), генеральний осаул (1678-1681), полковник переяславський (1685-1687, 1689-1690). 15.XI.1690 Леонтій Полуботок, бувший пол[ковник] переяславський (Фед[оренко], [с.] 214). Федоренко ([с.] 210) помилково називає Леонтія Полуботка полк[овником] черніг[івським] і переяслав[ським]. Помер коло 1695 р. Павло Леонтійович Полуботок (1660-1724), вихованець Києво-Могилянської колеґії, знатний військовий товариш (1689), залишався без уряду до 1706 р., коли дістав полковництво чернігівське (1706-1724). Наказний гетьман (1722-1724). Очолив українську національну опозицію централістичній політиці Петра І, за що був ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Петербурзі, де й помер.
 11 ГАФКЭ, «ДЂла Малор.», в’язка 75, ч. 104.
 12 ГАФКЭ, «Книги Малороссійскаго Приказа», ч. 66, арк. 311-314.
 13 Соломон був страчений у Батурині 7 жовтня 1692 р. Справа Соломона давно вже з’ясована в історіографії як українській (Костомаров), так і польській (див.: A. Darowski, Intryga Salomonka — «Szkice historyczne», Seria I, wyd. II, Warszawa, 1901, str. 191-237). Тому спроба новітньої совєтської історіографії (див.: В. Шутой, Борьба народных масс против нашсствия армии Карла XII, М., 1958, ст. 64-65) боронити (без жадних, однак, доводів) твердження декого з старих російських істориків (зокрема Н. Устрялова), що вважали Соломона справжнім посланцем Мазепи, стоїть поза межами наукової критики
 14 ГАФКЭ, Кн. Малор. Пр., ч. 62.
 15 Мазепа довідався, що «без указа великих государсй и без приказа боярина Льва Кирилловича Нарышкина (начальник Посольського Приказа — О. О.), приказал думный (дяк) Емельян Игнатьевич Украинцев накрепко Василью Кочубею смотрЂть над всЂм поведенісм гетманским; от того приказанія учинилось Кочубево многое лукавственное коварство...». Хоч Кочубей (в листі до митрополита Варлаама Ясинського з червня 1692 р.) заперечував це, але, мабуть, Гетьман мав певні інформації.
 16 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 799 (783).
 17 Ibid.
 18 Mercure Historique, p. 219, 1690, Fevrier.
 19 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 636.
 20 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 668. «Могила» — місце розробки салітри; «майданник» — робітник на салітрарні.
 21 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 729 (712).
 22 Федір Іванович Жучснко (Жук), старий полтавський козак, записаний ще в реєстрі 1649 р. Року 1659 був обраний полковником полтавським і підписався під Переяславськими «статтями» гетьмана Юрія Хмельницького 1659 р. Кількакратно був обираний на полковника полтавського й був ним у 1659-1661, 16701672, 1679-1681, 1687-1689, 1689-1691 рр. Брав участь у чигиринському поході 1678 р. і кримських походах 1687 і 1689 рр. Року 1691, у зв’язку зі справою Петрика, був усунутий з полковництва й залишився до кінця «значним і заслуженим войсковим товаришем» («знаменитий в Войску Запорожском товариш» — 1708 р.). Помер 1709 р.
 23 Іван Іванович Іскра, полковник Полтавський (1696-1703), був одружений з Прасковією Федорівною Жученко.
 24 Про повстання Петра Іваненка (Петрика) — див. наші праці: «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» («Ювілейний Збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927); «До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928); «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XXIII, К., 1929); «Орлик і Петрик» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. ХХV, К., 1929) — передруковані в Збірнику ВУАН «Студії з Криму» (К., 1929), під титулом «Петрик — ханський гетьман України», і видані окремою збіркою «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929 (вид. ВУАН); «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика» («Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського Державного Університету ім. Ів. Франка», т. І, Львів, 1940); «Нові матсріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (Авгсбурґ, 1949); «З історії державницької думки доби Мазепи» («Вісник», 1955, ч. 6/80); «Українсько-кримський договір 1692 року» («Вісник», 1957, ч. 2/100).
 25 Питання про походження Петрика досить складне. Відомий «отвористий лист» 1692 р. «от полтавцов и всего полку Полтавского жителей», сфабрикований у похідній гетьманській канцелярії з метою дискредитувати Петрика (текст його наведений у С. Величка), каже, що батько його був жебраком і жив у Полтаві в богадільні, а сам Петрик, коли вчився в школі (мабуть, спочатку в Полтаві) «валявся між жебраками на вулиці». Це, звичайно, пропаґандивне перебільшення. Хто саме був Іван (прізвище невідоме), батько Петрика, невідомо. Припускаємо, що він був козак з Нових Санжарів, де Петрик одвідував своїх «кревних» перед втечею на Запоріжжя. Він був живий 1691 р. Петрик підкреслював, що він «отца своего, жену, дЂти и родственных своих с маетностію немалою оставил». Отже, мати Петрика тоді вже не жила. Хто вона була, невідомо (див. наступну примітку).
 26 Питання про фамілійні зв’язки Петрика з Кочубеєм залишається не цілком з’ясованим. Мазепа називає Петрика племінником Кочубея або його «близьким кревним» (чи «близьким сродником»). Та, найповніше, цс було не споріднення, а свояцтво, бо Петрик називав Ф. Жученка, тестя Кочубея, своїм «дідусем». Але знов-таки неясно, чи це було споріднення самого Петрика, чи його жінки Ганни (Костомаров, Яворницький, Уманець, Соловйов називають її небогою Кочубея, себто, очевидно, Кочубсїхи). Отже, є дві можливості: або Петрикова мати була донькою Ф. Жученка, або мати Петрикової дружини була донькою Ф. Жученка (синів у нього не було). Хоч родовід Жучснків, поданий у «Родословнику» Модзалсвського, знає тільки трьох доньок Жученка — Кочубєєву, Іскрину й Заліську, але в нього була принаймні ще одна донька, яка була одружена з Черняком. Можливо також, що донькою Ф. Жученка була дружина Петра Буцького, полтавського полкового судді (1688 -1700), син якого Матвій, згодом сотник новосанжарівський, був «родичем» Кочубея. Чи не була дружина Петрика — Ганна донькою Петра Буцького?
 27 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты».
 28 Про історію цих переговорів — див. нашу працю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» — «Ювілейний Збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 738-740.
 29 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, Стовпці Малор. Приказа, ч. 6020 (209), арк. 310.
 30 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, Кн. Малор. Приказа, № 62, опис, червень.
 31 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, стовпці Малор. Приказа, ч 6030 (219), арк. 330 sq. Це стверджує й Мазепа в своєму листі до Меншікова в справі Кочубея з березня 1708 р.
 32 Про це докладно — в нашій праці «Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика)» — «Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. ХХIII, Київ, 1929, с. 189-219. Дальші наші досліди над цим питанням ще більше ствердили можливість участи Мазепи в цій справі. Проте, через брак певних даних, питання й надалі залишається дискусійним.
 34 Універсал Петрика до людности Полтавського полку з дня 29.XII.1692 р.: «А теє видайте, щ ця війна на Москаля піднялося не для чого іншого, але для ваших вольностей і загального всенародного поосполитого добра».
 34 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 851 (836). Лист Петрика до Запоріжжя з 22 червня 1692 р. (з Акмечета) — це вийнятково важливий історично-політичний трактат, який дає яскраву картину політичного становища тогочасної України і, разом з тим, з’ясовує мету й завдання Петрикової акції. Він був опублікований в уривках (і в московському перекладі) Костомаровим («Мазепа и мазепинцы», с. 434-436) і повністю, але не дуже справно, Яворницьким («Источники для исторіи Запорожских козаков», т. І, Владимир, 1903). Ми опублікували повний текст цього листа з архівного ориґіналу в додатку до статті «З історії державницької думки доби Мазепи» — «Вісник», 1955, ч. 6/80, с. 13-15.
 35 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты».
 36 Договір 1692 р. дійшов до нас лише в тогочасному московському перекладі, не дуже справному, зокрема щодо правничої термінології. Повний текст договору був опублікований нами в «Ювілейному Збірнику ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 741-744. Передруковано його в додатку до нашої статті «Українсько-Кримський договір 1692 року» — «Вісник», 1957, ч. 2/100, с. 23-25.
 37 ГАФКЭ, архів Разряда, Білгородський стіл.
 38 У зв’язку зі справою Петрика, були його «отсц... жена й сродники озлоблсны вязенісм» (Арх. Мін. Юст., стовпці Мал. Приказа, ч. 6020 (209), арк. 164171). Але, здається, незабаром батько й дружина Петрика були звільнені.
Зате особливу увагу гетьманського уряду було звернено на можливих промоторів і спільників Петрика. Зокрема, Кочубсй, як казали і в Батурині, і в Москві, був «взят в замок за караул» і навіть «окован» (цс, мабуть, перебільшення). «Да с ним же КочюбЂем... держат за караулом іс Чернигова сотника Николая Грембецкого и некоторого Высоцкого... гетманского дворецкого, и Григорья Карпова, полковника бывшего Киевского, і иных многих, которые были в совЂте вместе с КучюбЂем» (Арх. Мін.Юст., стовпці Мал. Приказа, ч. 6030 (219), арк. 330 sq.). Слідство провадив писар генерального суду Захар Шийкевич (колишній генеральний писар за Брюховецького), якому Мазепа взагалі доручав подібні справи. На жаль, не знаємо докладніше деталів цієї справи, бо державний український архів того часу загинув у 1708 р., в Батурині, та й, мабуть, це слідство широко не розголошувано.
Григорій Карпов — Григорій Коровка-Вольський (див. прим. 7).
Висоцький — це, очевидно, Роман Висоцький, гетьманський дворянин, відомий дипломат мазепинських часів, згодом священик у Ромні.
Дуже цікава особа Миколи Грсмбецького, кол. дворянина гетьмана Многогрішного, сотника Роїського (1689-1692), згодом чернігівського полкового обозного (1698-1711), близького свояка колишнього генерального писаря Карпа Мокрієвича, генерального осаула (на той час) Івана Ломиковського й полковника стародубівського Михайла Миклашевського, а також інших представників вищої старшини Гетьманщини. Син Миколи Грембсцького — Федір згодом одружився з донькою пасерба Мазепи — Криштофа Фридрикевича — Євдокією. Арешт М. Грембецького в 1692 р. вказує на те, що слідство дошукувалося дальших зв’язків старшинської опозиції.
 39 Василь Вузький був (за словами Костомарова) запорожець, приятель Петрика, якого супроводжував до Газі-Кермана навесні 1692 р. Потім, на Запоріжжі, коли Рада дозволила охочим козакам йти до Петрика (таких охотників зібралося коло 500), вони обрали Бузького своїм полковником, і цей вибір був затверджений Петриком на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р.
На нашу думку, Бузький — це, мабуть, Буцький, з відомого полтавського старшинського роду, спорідненого (чи посвояченого) з Кочубсєм, отже, правдоподібно, родич Петрика.
 40 Окрім того, генеральним писарем у Петрика в 1692 р. був Григорій Волковський.
 41 Цей універсал наводить (до речі, бездоганно точно) в своєму творі С. Величко. Він розсилався до різних міст, що лежали на шляху Петрикового походу 1692 р. Оригінал такого універсалу до «товариства и посполитих обывателей мЂст Ворскляних» зберігся в московській збірці «Малороссійских подлинных актов», ч. 863 (848). В універсалі Петрик титулує себе так: «Петро Іванович, з Божеи ласки Гстман Войска Запорозкого» й підписується: «Звышменованный Гетман рукою власною». На універсалі збереглася державна печатка Війська Запорозького.
 42 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 863 (848).
 43 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 790 (775).
 44 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 866 (851).
 45 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 66, арк. 311-314; Відділ рукописів Державної Публічної Бібліотеки УРСР, збірка Судієнка, ч. 97, том V, ст. 564.
Окрім того, зазнала суворих репресій старшина тих міст Полтавського полку, які визнали владу Петрика. Сотник Царичанський Сало був скараний на горло. Сотника Китайгородського та інших було вибито кнутом і заслано на Сибір.
 46 Протягом цілого гетьманування Мазепи не вгавали спроби різних його ворогів — політичних і особистих — скомпромітувати його в очах царського уряду. Звичайно головним пунктом усіх цих обвинувачень, а здебільшого просто наклепів, була, мовляв, «державна зрада» — таємні зносини Гетьмана то з Польщею, то з Кримом (і Туреччиною), але не бракувало всіляких закидів та очорнень і приватно-псрсонального характеру. Немає сумніву, що деякі з цих виступів та доносів були пов’язані з діяльністю старшинської опозиції, якій на карб це ставив Гетьман. Зокрема треба згадати про донос на Гетьмана, який 1699 р. подали бояринові Б. Шереметєву бунчуковий товариш Данило Забіла (син генерального хорунжого й унук генерального обозного) і Андрій Солонина (колишній слуга Гетьмана), обвинувачуючи Гетьмана у «зраді», зносинах з поляками, а головне в тому, що він «Петрика к бусурманом выслал и о приходЂ бусурманском под городы был желателен». Московський уряд не повірив доносові й видав Забілу й Солонину на суд Гетьмана, який помилував їх. Згодом Данило Забіла став немовби професійним донощиком і ще довгі десятиліття доносив до Москви і на гетьманів (зокрема, І. Скоропадського), і на вищу старшину, і взагалі на українські порядки та звичаї.
Але в певних старшинських колах були й іншого роду закиди на адресу Гетьмана. Року 1705 Матвій Мандрика, сотник Кобижчанський (Київського полку), дорікав Мазепі, що «не буде у нас на Украйні добра, поки сей гетман живый буде, бо сей гетман одно з царем разумЂст; царь на Москві своих губит и в ссылку засыласт, а гетман розными способами до умаленія Украину приводит и тепер... килька добрых молодцов без всякой помочи и надсжды пропало; для того-то он часто на Москву бЂгас, щоб там науку брать, яким то способом сей народ сгубити». З наказу царя, Мандрика був прилюдно скараний на горло у Батурині 11 травня 1705 р. «при бытности Генеральних особ u полковников, которые на сей час туть в Батурині прилучились u иных ратных войсковых людей так же u при множест†народа» (Дядиченко, [с.] 387-388). Мандрика належав до відомого старшинського роду, спорідненого з Полуботками (брат Матвія Мандрики, Олексій, згодом також сотник Кобижчанський, був одружений з донькою Леонтія Полуботка), Ханснками та іншими великостаршинськими фаміліями Гетьманщини.
 47 Ханські гетьмани — адміністративно-політичний інститут XVIІ-XVIII ст. Це був призначуваний турецьким урядом (на рекомендацію кримського уряду) вищий начальник над українською людністю, що жила на території Ханської України. Він був не лише адміністратором, але й репрезентантом місцевої української людности перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому ширшого політичного значення. Ханські гетьмани були здебільшого (в XVII ст. виключно) українського (козацького) походження. Деякі з них (Стецик, Петрик, Іван Богатий) мали поважний вплив на українсько-татарські відносини, ба навіть подекуди й на загальноукраїнські справи. Резиденція ханських гетьманів була в Ягорлику, згодом у Дубосарах (на Дністрі). Ханські гетьмани були в Дубосарах ще в 1760-х роках.
Сулименко (провідник правобічних козаків, які в жовтні 1684 року перейшли на турецький бік і пробували за допомогою турків і татар здобути від Могили Немирів), гетьман у Ягорлику, 1685 р. був схоплений Могилиними козаками й відісланий до Яворова королеві Якову Собєському. Замість нього, гетьманом над ягорлицькими козаками став Стецько (Стецик).
Отже, послідовність ханських гетьманів така: ? ; Сулименко 1684-1685; Стецько (Стецик) 1685-?; Петро Іваненко (Петрик); Іван Богатий (?-1698); Петро Іваненко [(Петрик)] (1698-1712-?).
Питання про ханських гетьманів ще не розроблене в українській історіографії. Над ним працював Покійний М.Н. Петровський, який опублікував деякий матеріял про ханського гетьмана Івана Богатого. М.Петровський. Епізод з УкраїноКримських відносин кінця XVII в. — «Науковий збірник за рік 1929». Записи Українського Наукового Товариства в Києві, тепер історичної Секції Всеукраїнської Академії Наук під редакцією м. Грушевського.том XXXII. Але ширша розвідка Петровського про ханських гетьманів, здається, ще не опублікована.
 48 Про це докладніше — див. наші розвідки: «Орлик і Петрик» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. ХХV, К., 1929, і «Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Авґсбурґ, 1949, ст. 11-14.
Розділ VI
ГЕТЬМАН МАЗЕПА І ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА
1. Правобережна Україна в кінці XVII — на початку XVIII століття
Друга половина XVII ст. в історії Правобережної України — це доба приборкання польським урядом національно-визвольної боротьби українського народу на цій території, руїнницької інтервенції Польщі, Московщини й Туреччини й боротьби цих держав за панування на Україні, нового польського наступу на українські землі. Андрусівське перемир’я 1667 р. і «вічний мир» 1686 р. залишили в руках Речі Посполитої Правобережну Україну (крім Києва), але поразка Польщі у війнах з Туреччиною віддала останній Поділля і зверхність над південносхідною частиною Правобережжя — Брацлавщиною і півднем Київщини. Нарешті, правобережна Наддніпрянщина за Бахчисарайською угодою 1681 р. і «вічним миром» приречена була на пустелю.
Польща нічого не забула й нічого не навчилася. На Волині і в північній Київщині були відновлені давні права шляхетського землеволодіння й стара система панщини. Однак якщо на Волині і, звичайно, в Галичині шляхетське господарство майже не переривалося, то Київщина, власне — київське Полісся, знову пережила період польської експансії. Вигнана Хмельниччиною шляхта поверталася в свої маєтки і, хоч нерідко знаходила там справжню «desertam Arabicam» i «locum, ubi Troia fuif», вона, не гаючи часу, бралася відновлювати цілу систему економічного визиску й національного гноблення українського народу.
На території Правобережної України в другій половині XVII ст. з’являється чимало нових землевласників як з місцевої шляхти, так особливо із зайшлих польських і литовських маґнатів та шляхтичів. Панські маєтки здебільшого майже весь час перебували в руках заставних або орендних державців (або посесорів) — майже виключно з середньої та дрібної польської і частково литовської шляхти. Замість володінь київських монастирів і київської православної митрополії, які після 1686 р. зосередили своє господарство на Лівобережжі і в тій частині Правобережжя, що відійшла до Росії, в межах Правобережної України з’явилися володіння різних католицьких та уніятських церковних інституцій і серед них володіння (з 1684 р.) такого великого землевласника, як київська уніятська митрополія.
Разом з тим відновлюється і посилюється економічний визиск селянства. Вже в 50-60-х роках XVII ст. нормою панщини на Волині було 3 дні, але нерідко зустрічалася панщина і в 6—7 день на тиждень (до 356 робочих днів на рік з селянського господарства). Навіть на сході Правобережжя інвентарі наддніпрянських поліських сіл вже на початку 1660-х років згадують дводенну панщину (1660 р. — села Козаровичі й Глібівка), тимчасом як у сусідніх селах на території Гетьманщини панщини ще майже не було.
У кінці XVII — на початку XVIII ст. звичайною нормою панщини на Правобережній Україні було 3—4 дні на тиждень, на Лівобережжі — лише 2 дні на тиждень. Крім панщини, правобережноукраїнський селянин був обтяжений найрізноманітнішими повинностями. Селяни мусіли відробляти на державців ще надурочні дні («зажинки», «обжинки», «закоски», «обкоски», «заорки», «оборки», «шарварки», «толоки» і т. д.). Вони повинні були також садити панові капусту, полоти папські городи, готувати прядиво, давати сторожу для панського двору, виконувати різні роботи на панських промислових закладах (наприклад, конати й возити руду для залізних заводів — «рудень», випалювати вугілля і т. ін.) тощо. Селянин був обкладений різними данинами — натуральними і грошовими — на користь панові. Зокрема, селяни давали так званий «осип» (данина житом або вівсом), десятину від гусей, курей та яєць, «мотки» (десятина від льону й прядива), гриби, хміль, десяту колоду від бджіл (або «очкове» — грошовий податок від бджільництва) тощо. Грошова данина збиралася під двома назвами: «чинш» і «подорожчизна» (остання була і натуральна).
Якщо всі ці повинності перевести на робочі дні, то на початку XVIII ст. на кожне селянське господарство Волині припадав пересічно 231 робочий день на рік, київського Полісся — 162 робочі дні; навіть на Поділлі, яке в 1700 р. щойно повернулося до Польщі, на кожне господарство припадало 82 робочі дні. Лише на Брацлавщині й на півдні Київщини переважали грошові чинші й натуральні данини.
Надзвичайно тяжким для селянства був один із шляхетських привілеїв — право пропінації, а також монополія млинарства.
Важким тягарем лягали на селянство ще й різні державні повинності й податки. Та найголовніше було те, що польська шляхта мала повну, необмежену владу над усім майном і над особою, навіть над життям українського селянина.
Унаслідок великого економічного визиску й соціяльного гніту, в другій половині XVII — на початку XVIII ст. надзвичайно частішають селянські втечі. Це був масовий рух селянства, яке тікало від панського визиску «з жінками, дітьми, з кіньми, волами й з усім своїм хатнім майном». Десятки й сотні втікачів ішли світ за очі, здебільшого на схід України, шукаючи там кращої долі. Навіть переслідування й жорстокі кари були неспроможні стримати цей рух. Маєтки Волині пустіли. Так, у володіннях Яна Конєцпольського, воєводи Белзького, в повітах Луцькому й Кремінецькому (частина колишньої Острожчини) до 1651 р. лічилося не менш як 3850 дворів, а в 1690 р. було лише 143 «дідичних», 291 «захожих» і 68 дворів дрібної шляхти (причому в 7 селах, де колись було 394 дими, в 1690 р. не було вже жадного). Отже, від старого населення на кінець XVII ст. залишалося тільки близько 4%. Навіть коли взяти на увагу «захожих», то й тоді населення даної місцевости становило в 1690 р. лише 12% того, що було тут перед битвою під Берестечком 1.
Не легше жилося під польською владою і українському населенню міст. Українське міщанство було майже позбавлене прав. В інтересах польської шляхти і польського міщанства його було дуже утиснено в промислах, торгівлі тощо.
У кінці XVII — на початку XVIII ст. польська панська або старостинська влада остаточно підпорядкувала собі місто. Особливо тяжке було становище міщанства в приватно-власницьких містах. Навіть більші з них, що мали «маґдебурґію», звичайно цілком залежали від панської влади. Міщани були обтяжені різними повинностями: вони повинні були платити грошовий чинш, віддавати різні натуральні данини, відбувати різні шарварки. Дуже поширюється в цей час панщина міщан на користь фільварку (або замку). Наприклад, у м. Старокостянтипові посесор у 1701-1703 рр. «ґвалтовним способом притягав міщан» на панщину у фільварку, для якого відібрані були міщанські землі. У 1703 р. до різних польових робіт притягнуто було всіх міщан, не виключаючи нікого («nemine escepto»). Ця «роботизна» була остільки тяжка для міщан, що в тому ж році вони відкупилися від неї за 500 злотих. А втім, і падалі міщани повинні були зжинати та звозити збіжжя і викопувати деякі інші фільваркові роботи. Дуже давалася взнаки міщанам також транспортова повинність («подорожчизна»). «Неналежитими підводами нас унівець обернули», — скаржилися міщани. Так само було і в Дубні, Миколаєві, Гайсині та в багатьох інших містах Правобережної України як панських, так часто і королівських.
Міське самоврядування на Правобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. дедалі більше перетворювалося на фікцію. Зрештою, далеко не всі міста мали маґдебурзьке право. Відновлюючи міста після руїни другої половини XVII ст., польський уряд або дідичі лише в рідких випадках надавали їм магдебурзьке право, обмежуючися здебільшого правом ярмарків та шинкування горілкою. А втім, навіть і «магдебурґія» цілком залежала від дідичів (у приватних містах) і старост (у містах королівських).
Судова влада в містах фактично переходить до рук старости чи державці. Наприклад, у Старокостянтинові в 1719 р. ратушний суд був скасований, і розгляд усіх судових справ став провадитися в замку. Старостинська або панська влада почала відбирати на себе частину міських прибутків. Нарешті, державці або представники старостинської влади стали безпосередньо втручатися у внутрішні справи міського самоврядування. Так, у Старокостянтинові в 1719 р. державця скасував вибори війта і своєю владою призначив «за лянтвійта Трояна, давнього погубителя міста». Коли ж міщани висловили невдоволення з приводу цього брутального порушення їхніх стародавніх прав, посесор кількох з них «збив, скалічив» і кілька днів «тримав у ямі». Цілком зрозуміло, що такі призначені старостою або державцею міські урядники були слухняними виконавцями панської волі. Факти різних надужить маґістратських урядників над міщанством, зловживання своєю владою, розшарпання міських земель, розтрати тощо були звичайним явищем на Правобережній Україні в кіпці XVII — першій чверті XVIII ст.
Важкий економічний визиск, брутальний націоиалыю-релігійний гніт, необмежена панська сваволя, постійні грабунки й руйнації з боку польських військових загонів — все це призвело до великого занепаду міст. Недарма в 1719 р. старокостянтинівські міщани «всі хочуть піти з міста». Зубожіння міщанства і часті втечі міщан теж були характерними явищами на Правобережній Україні того часу.
Навіть автор «Космографіи», складеної в Росії в другій половині XVII ст., писав про становище в Речі Посполитій: «Воинскіе же люди и велможи волность имЂют велику, паче всЂх земель и вся творят по своей воли. Кралей же имЂют особно избранных и сих мало слушают... Купецких же людей и поселян имЂют в великой неволЂ и дапи на них емлют тяжки и необычны».
Страшним бичем для населення Правобережної України в кіпці XVII — на початку XVIII ст. були часті татарські напади (наприклад в 1684, 1698, 1711 рр.), які сягали аж до Прип’яті. Особливо давалися взнаки нескінченні походи військових загонів коронного війська і місцевої шляхти, а також російського війська. Ці походи завжди супроводжувалися грабуванням, а часто-густо й побиттям або вбивством селян та міщан, спустошенням їхнього господарства, руйнуванням промислових закладів тощо. Так, у 1686-1687 рр. три хоругви жовнірів, які протягом восьми місяців стояли у Веледницькій волості (що належала овруцькому старості Францишкові Потоцькому), вчинили збитків на 11 601 злотих 14 грошів, з яких на селян 15 сіл волості припало 9 068 злотих (пересічно 80 злотих на двір), на міщан (українців і жидів) — 2 131 злотих 14 грошів, а на папський двір — лише 402 злотих. Року 1691 жовніри панцерної хоругви ротмістра коронного війська Вільґи пограбували рудню Хабенську 2. Року 1698 польське наймане військо спустошило рудню Жеревецьку і пограбувало рудників 3. У 1699 p. панцерна хоругва заподіяла великої шкоди рудні Удалівській та її рудникам 4. Подібні факти були звичайним явищем на Правобережній Україні і на початку XVIII ст. 5
Наслідки цієї руїни і жорстокого економічного визиску дуже позначилися на сільському господарстві Правобережжя, яке переживає період довгого застою. Це яскраво помітне на експорті сільськогосподарських продуктів (головне хліба) з Речі Посполитої. Друга половина XVII й початок XVIII ст. характеризуються великими коливаннями і загальним занепадом українсько-польського хлібного експорту (особливо пшениці). Наведена нижче таблиця показує вивіз хліба з Ґданська (Данціґа) (в тисячах лаштів) 6:
Роки | Пшениця | Жито
1685 | 19,6 | 33,8
1690 | 6,3 | 13,2
1695 | 12,0 | 9,7
1700 | 3,1 | 9,6
1705 | 5,9 | 14,3
1710 | 3,5 | 6,9
1715 | 0,9 | 2,0
Порівнюючи ці дані з даними хлібного експорту 1648 р. (128 790 лаштів), бачимо, що вивіз хліба в 1715 р. становив тільки близько 2,3% хлібного експорту 1648 р. 7
Але польське панування на Правобережній Україні не обмежувалося економічною експлуатацією українського селянства та міщанства. Українська людність Правобережжя знову відчула польський націоиально-релігійний гніт. Польський уряд повів традиційний наступ на національні права українського народу — його мову й культуру, освіту, а передусім на його віру.
Щоправда, міжнародні договори Польщі ґарантували релігійні права українського і білоруського народів. Андрусівська угода 1667 р. забезпечувала православним «волнее заживане релЂгіей грецкой, без жадного в отправованю набоженства затрудненя». Стаття 9-та «вічного миру» 1686 р. ґарантувала «церквам Божіим и епископіям Луцкой и Галицкой, Премышльской, Львовской, БЂлороссійской и при них монастырям, архимандріям: Виленской, Минской, Полоцкой, Оршанской и иным игуменствам, братствам, в которых обрЂталось и нынЂ обрЂтается употребленіе благочестивой греко-россійской вЂры, и всЂм тамо живущим людем, в КоронЂ Польской и Великом Княжест†Литовском в той же вЂрЂ оставающим, никакого утЂсненія и к вЂрЂ римской и к уніи принуждеиія чинить не велить и быти то не имЂет, по по давным правам во всяких свободах и вольностях церковных будет блюсти» 8.
Однак Польща не виконала своїх зобов’язань. Польський уряд передає православні єпископії уніятській Церкві. Року 1691 переходить в унію єпископ перемишльський Інокентій Винницький, року 1700 — єпископ львівський Йосиф Шумлянський, року 1702 — єпископ луцький та острозький Діонисій Жабокрицький. Єдиною православною єпископією на всій території Речі Посполитої залишилася Білоруська.
Польський уряд формально в кінці XVII — на початку XVIII ст. не переслідував православних. Але він поступово обмежує їх у правах і доходах. Маєтки київських православних монастирів, які залишилися в межах Речі Посполитої, передані були уніятам і римо-католикам. Король Ян Собєський, маючи право патронату над православним духовенством, що було в королівських маєтностях, роздавав архимандрії і парафії, а разом з тим і церковні бенефіції особам, які співчували унії. Багато монастирів і парафій було відібрано від православних і передано уніятам. Протягом десяти років (1686-1695) лише в Луцькій єпархії близько 300 церков і чимало монастирів перейшли до уніятів. Виконання православних обрядів часто ставало неможливим. Польський уряд позбавив православну шляхту права мати місце в сенаті, посідати будь-які уряди, а також діставати староства. Процес спольщення і окатоличення української шляхти в другій половині XVII ст. відбувався швидкими темпами, у зв’язку з чим в ухвалах шляхетських соймиків Правобережної України дедалі рідше висувалося вимогу про забезпечення прав православної Церкви.
Новий наступ польського уряду на національно-релігійні права українського народу починається в 1699 р., після закінчення війни з Туреччиною. Соймова конституція 1699 р. щодо Кам’янця встановлювала, що «люди грецької релігії — дизуніти не можуть жити в цьому місті». Друга соймова конституція 1699 р. («Унія грецької віри») забороняла православним міщанам займати маґістратські уряди, мотивуючи це бажанням «заохотити дизунітів грецької релігії до єднання в святій вірі» (тобто унії). Нарешті, в 1699 р. було відновлено jus patronatom, що цілком віддавало сільське духовенство в руки польської шляхти.
Але й прийняття унії не давало українському населенню Речі Посполитої рівних прав з поляками. Польський уряд, який щонайбільше лише толерував уніятську Церкву, не міг опертися на неї в своїй антиукраїнській національній політиці. Бо наступ Польщі проти українського народу йшов не тільки лінією релігійно-церковних утисків і заборон. Наприкінці XVII ст. були фактично скасовані права руської (української) мови. Соймова конституція 1697 р. ухвалила провадити урядове діловодство польською мовою. Руську мову перестають уживати в урядових актах, замінюючи її польською 9; навіть копії старих документів, писаних руською мовою, нерідко передаються латинською абеткою.
Все це мало фатальні наслідки для української людности Правобережжя, для українсько-польських відносин у Речі Посполитій і, кіпець-кінцем, для самої польської державности, перед якою постає загроза нової української революції й московської інтервенції.
2. Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій
Але польська політика на Україні не могла осягнути своєї головної мети — цілковитого опанування Правобережжя, доки там була сила, що з нею Польща мусіла рахуватися. Ця сила була козаччина.
Ставлення до козацтва в польських колах було подвійне. Загалом польська шляхта ставилася вороже до козаків, навіть тих, що служили Речі Посполитій. Вона добре знала, що це був надійний і міцний керівник української людности в її віковічній боротьбі проти польського панування. Вона знала також, що ця організована збройна сила, яка не могла довго миритися з чужим пануванням, була нерідко на Україні єдиною вирішальною силою. Отже, шляхта всіх українських воєводств настирливо вимагала від уряду ліквідації козацтва на Правобережній Україні.
А втім, були й інші шляхетські голоси, що більш тверезо оцінювали ситуацію на Україні. Вони виходили з інтересів державної оборони, передусім оборони від невпинних і страшних турецько-татарських нападів. Відомий шляхетський ділок і дипломат свого часу, знавець українських справ і один з промоторів Гадяцької унії 1658 р., чернігівський воєвода Станислав-Казімір Бєнєвський, у своїй записці про становище Речі Посполитої в 1675 р., писав: «Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли конституцією 1638 р. довели їх, дійсно, до розпачу? ...Якщо, справді, згубна війна Хмельницького викликана нами, то, звичайно, келих наповнився вщерть; а потім на пас звалилися війни з сусідами — Туреччиною і Москвою. Я тільки нагадую, що, коли ми падалі не втримаємо за собою України, даремна буде наша праця... Треба мати на оці, що наша Річ Посполита не може боротися проти такого могутнього ворога (Туреччини) лише з одним найманим військом».
Досвід тяжкої війни з Туреччиною наочно доводив польському урядові, що для захисту Правобережної України і всієї Речі Посполитої від турецько-татарської навали треба мати козацьке військо. Ще гостріше постало це питання тоді, коли Польща ввійшла до антитурецької коаліції і розпочала контрнаступ проти Туреччини. З другого боку, польський уряд ніколи не залишав думки про повернення Лівобережної України й Києва, і в цих далекосяглих плянах правобережне козацтво мало відіграти певну ролю. Нарешті, на початку 80-х років XVII ст. військово-політичні й економічні інтереси польського уряду визначали потребу колонізації Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини.
Після смерти польського козацького гетьмана, колишнього подільського полковника Остапа Гоголя (1679) 10 польський уряд не призначив нового гетьмана. Рештки козацького війська, осередком якого було Димерське староство (Київщина), перетворилися фактично на загони найманого війська Польщі; вони одержували (1682) щорічної платні лише 1000 злотих і перебували в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цих козаків були полковник Мирон і шляхтич Урбанович.
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVII ст. на території Київщини й Брацлавщини з’являються мандрівні загони охотників на чолі з «ватагами» (з козаків лівобережних або запорозьких), які називалися полковниками. Вони «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского христіян и границ обороняючи, по диких степах... кормячися от диких звЂрей мясом и криючися, татарскіе загони, c Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в БЂлоградщину в неволю проваженними розбивали и користей — з конми и оружіем — татарських доставши, употребляли» (Граб’янка).
Ця степова «вольниця» і була резервом того організованого козацького війська, яке створене було польським урядом у 1683 р. На чолі цього війська поставлений був гетьманом, з осідком у Немирові, український шляхтич Степан Кумицький 11, що його в 1684 р., після розгрому його загону татарами, замінив Андрій Могила, виходець з Лівобережжя, про якого Мазепа (1689) висловився категорично: «Оний не тилко пяний, але и тверезий розуму не мает» 12. Могилі, як і його наступникові Гришкові 13, також не вдалося організувати міцне та боєздатне і разом з тим покірливе польському урядові козацьке військо.
Невдача цих спроб довела польському урядові й королеві Яну Собєському, що такі «охотні» загони по суті є лише найманим військом і, ясна річ, не спроможні забезпечити відповідні військово-політичні й господарські інтереси Речі Посполитої на Україні. Тоді польський уряд, не відмовляючися й надалі від вербування найманих козацьких полків, вирішив стати на шлях організації територіяльного козацького війська Речі Посполитої на основі нового залюднення правобережної Наддніпрянщини. Отже, з дозволу польського уряду, починаючи з 16841685 рр., у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіяльні козацькі полки на чолі з полковниками Захаром Іскрою — в Корсуні 14, Самусем (Самійло Іванович, згодом — гетьман) — в Богуславі 15, Андрієм Абазином — у Брацлаві 16, Семеном Палієм — у Фастові (пізніше — з титулом білоцерківського).
Найвидатнішим з них був, безперечно, Семен Палій, «полковник його королівської милости Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський» 17.
Семен Пилипович на прізвище Палій був родом з Борзни (хоч предки його могли походити і з Правобережжя) 18. Народився він десь на початку 40-х років XVII ст. Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колеґії.
Довгий час Палій був звичайним козаком, записаним до реєстру Ніженського полку. Він оженився, мав деяке майно і спочатку мало чим, мабуть, відрізнявся від інших козаків Ніженського полку 19.
Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом. Наприкінці 70-х років, овдовівши і видавши дочку заміж (за Антона Тапського, в 1677 р.) 20, він пішов на Запоріжжя, де був і на поч, 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Однак рамці Запоріжжя, що прагнуло жити в мирі з Кримом, особливо після Бахчисарайської угоди 1681 р., були для Палія надто вузькі. Шукаючи воєнних подвигів, іде він зі своїм «охотпим» загоном на службу до короля Яна Собєського, який вів тоді боротьбу проти Туреччини. Є неясні відомості, що Палій брав участь у розгромі турецько-татарського війська під Віднем в 1683 р. У 1684 р. Палій, тоді вже полковник 21, перебував на Запоріжжі. У тому ж році польський уряд з метою охорони Правобережжя від татарських нападів, а також готуючися до війни проти Росії, підтвердив права козаків на території правобережної Наддніпрянщини і дозволив їм жити (за вийнятком шляхетських маєтків) в околицях Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані і в басейні річок Тясмина і Тікича. Соймова конституція 1685 р. ствердила права правобережного козацтва.
Цим дозволом і скористався Семен Палій. Він оселяється зі своїм полком на Фастівщині, в маєтках Київського католицького біскупства. Згодом, підбиваючи підсумки своєї діяльности над залюдненням краю, Палій казав, що він знайшов тут спустошену землю і працював коло Фастова, як коло власного господарства.
В 1688 р., «утишивши... ЗаднЂпра» (тобто правобережну Наддніпрянщину) і «поосажовавши многіе гради людми», Палій стає фактичним володарем усієї Білоцерківщини (крім фортеці Білої Церкви), справжнім «удЂлним паном», за виразом Граб’янки.
Однак територія «Паліївщини» далеко виходила за межі колишнього Білоцерківського полку: вся правобережна Наддніпрянщина, від Полісся до «Дикого поля», за вийиятком хіба самого узбережжя Дніпра, фактично була в руках Палія. Нерідко «покозачувалися» цілі села (наприклад, с. Лешня, маєток Чорнобильського домініканського кляштору в 1684 р.) 22. Саме в цей час на всю широчінь розгортається господарська і політична діяльність славетного «охотного» полковника, який провадить героїчну боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства, а головне — очолює визвольну боротьбу українського народу на Правобережній Україні проти польського панування й шляхетського гніту, за об’єднання Правобережжя з Лівобережжям, — боротьбу, яка зробила Семена Палія народним героєм України і серед його сучасників, і серед наступних поколінь, а славу його імення поширила далеко за межі України.
Значна частина Правобережної України — Київщина і Брацлавщина були страшенно спустошені війною і перетворені майже на пустелю. Клясичний опис цієї руїни подає С. Величко: «ВидЂх многіе гради и замки безлюдніе и пустіи, вали, некгдись трудами людскими аки гори и холми висипанніе, и тилко звЂрем дивіим прибЂжищем и водвореніем сущій... ВидЂх пространніе... поля и розлегліе долини, лЂси и обширніе садове, и красніе дуброви, рЂки, стави і озера запустЂліе, мхом, тростіем и непотребною лядиною заросліе... ВидЂх же к тому, на розних там мЂстцах, много костей человЂческих, сухих и нагих, тилко небо покров себЂ имущих». Особливо спустошена була правобережна Наддніпрянщина, власне її південна частина, стара територія козаччини.
Проблема правобережної Наддніпрянщини, особливо Дніпровського узбережжя, мала на той час велике міжнародпьо-політичне значення. У Бахчисарайському трактаті 1681 р. було застережено, що «от Кіева до Запорог по обЂ стороны ДнЂпра городов и городков не дЂлать». В договорі «вічного миру» 1686 р. визначено було: «О... разореных городЂх и мЂстЂх, которіе от мЂстечка Стаек вниз ДнЂпра по рЂку Тясму были... Ржищев, Трахтемиров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин... договорили и постановили, что тЂ мЂста оставатись имЂют пусти так, как нынЂ суть» (п.7). Ця наддніпрянська пустеля в російських і польських урядових колах вважалася тоді найкращим бар’єром не тільки між обома державами (а також Туреччиною і Кримом), але й між двома роз’єднаними частинами України — Лівобережжям і Правобережжям. Недаремно один з найактивніших провідників політики московського уряду на Україні, окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Ґоліцина, згодом (1689) ставив собі в особливу заслугу те, що «ЗаднЂпровская страна без остатку запустошеиа, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь имЂетца тишина».
А проте життя було сильніше, ніж кабінетні пляни політиків і дипломатів. В той час, коли Неплюєв у своєму засланні вважав правобережну Наддніпрянщину пустелею, тут, у цій багатій і родючій місцевості, вже буяло нове життя. Під проводом Палія швидко залюднювалася ця спустошена територія, росли села й містечка, ставало заможнішим козацтво. Сюди, на «Паліївщину», з різних кінців України масами йшло селянство. Широкі поля засівалися хлібом, збільшувалася кількість населення, як писав гетьманові Мазепі про це відродження правобережної Наддніпрянщини Палій. Ще до початку 90-х років XVII ст. була залюднена територія старих козацьких полків — Білоцерківського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині,
Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі — Фастів: «Городина хорошая, красовито стоит на горЂ; острог деревянній круг жилья всего; вал земляной, по виду не крЂпок добре, да сидЂльцами крЂпок», — писав про нього в 1701 р, московський мандрівник Іван Лук’яиов. І кривим оком дивився на це нове життя міцно укріплений Білоцерківський замок, головний центр польського панування на правобережній Наддніпрянщині.
Утворення козацької території на Правобережній Україні відразу викликало великі комплікації. Хоч королівські універсали 1684 р. і застерігали, що козаки не повинні жити в «добрах дідичних шляхетських», але фактично на підвладній Палієві території незабаром не стало польських дідичів, скасована була панщина, і селяни мусіли відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів (головне, київських). З другого боку, «войска свои охотніе по ПолЂсю, даже до литовской границЂ розстановляющи», Палій побирав на себе «десятини з пасЂк, индукти и всякіе приходи со всего ЗаднЂпра, даже до ДнЂстра и Случи». Отже, фактично права шляхетського володіння на всій цій території перетворювалися на фікцію.
В 1683-1684 рр. козаки Палія й Захара Іскри зайняли маєток Ф. Немирича (Горошки й Ушомир з селами) і стояли там протягом майже 16 років. Внаслідок того, шляхетське господарство було спустошене більше, ніж після татарського нападу або «по війнах давніх козацьких», не кажучи вже про те, що за весь цей час дідич не діставав з маєтку жадного прибутку. Те саме робив Палій і по інших місцях: приміром, зайнявши (коло 1696 р.) низку шляхетських маєтків в околицях м. Бишева, він узяв на себе прибутки з шинків та ґуралень 23. Тим самим Палій руйнував економічну базу польського панування на Правобережній Україні.
Недарма шляхта Київського воєводства скаржилася в 1688 р. великому коронному гетьманові Станиславу-Янові Яблоновському: «Не можна вимовити того, якої великої руїни зазнає через тих козаків наше воєводство; аджеж не тільки вони, повертаючися з походу, не хочуть протягом шести й більше тижнів розквартируватися, але сотнями переходять з місця на місце і зганяють один одного «з кращого хліба», людей б’ють і розганяють, а самі в клунях і хатах їх хазяйнують. Мало того — вони роблять собі границю по р. Случ з боку Волині і р. Ушу з боку Князівства Литовського; вони позбавляють панів і підстарост підданського послушенства, підбурюють тутешніх селян до бунтів, розбійничають по лісах та великих шляхах». Зрештою, це добре знав і сам Яблоновський, який ніяк не міг подарувати Палієві, що той (1694) тримав у своїх руках його власні «меди» і в маєтках Яблоновського — Трилісах і Шамраївці розміщував своїх козаків. Польські реґіментарі С. Дружкевич і Б. Вільга 24 не в силі були допомогти дідичам, і обурена шляхта закидала їм бездіяльність і навіть потурання козакам. Сам Яблоновський, якому безпосередньо підлягали козацькі полковники на Правобережжі, не раз (приміром, 1690 р.) даремно наказував Палієві припинити «безправ’я», загрожуючи йому карою й відшкодуванням шляхетських збитків. Року 1692 шляхта Київського воєводства знову скаржилася на те, що «почавши від річки Ірпеня до річок Славечни і Случа, утворилася й робиться руїна й пустеля, чиняться побиття і вбивство людей, наїзди на шляхетські двори й доми, грабунки й забирання всілякого майна, так що вони — шляхта — у своїй власності не можуть бути вільні й безпечні».
Київська шляхта висловлювала побоювання, як би «ця непритушена іскра коли-небудь, за давнім звичаєм, не спричинилася до великої пожежі». Шляхетство Київського воєводства просило, щоб козакам на зиму заборонено було жити на Поліссі. Подібні скарги повторювалися мало не щороку. Так само шляхта Брацлавського воєводства не раз (в 1687 (див. Сергієнко, с. 57) 1688, 1691, 1693 рр.) просила вивести козаків за межі воєводства, заборонивши їм заводити тут нові поселення.
А втім, і польська сторона не лишалася пасивною щодо Палія. Сусідні маґнати і шляхта раз у раз вдираються у володіння Палія, грабують і вбивають селян і козаків, чинять усякі інші ґвалти.
Палій добре розумів, що знищити гніт польської шляхти можна тільки шляхом ліквідації польської державної влади на Правобережній Україні. Тим-то він не обмежувався вигнанням шляхти з її маєтків, а намагався знищити весь польський шляхетський устрій, замінивши його козацьким. Недарма козаки нищили в захоплених ними панських маєтках всі юридичні документи. У 1697 р. козаки Палія затримали в с. Калинівці (на шляху з Овруча до м. Кухарів) київського каптурового суддю Реміґіяна Сурина. Козаки побили Сурина і його супутників, кажучи: «Бийте ляхів, бийте, нехай не їздять на суди — паш тут козацький суд!».
Ці прагнення Палія були ясні для польської адміністрації Правобережжя. Реґіментар Дружкевич писав королеві Яну Собєському 1692 р., що «Палій організує коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претенсії на весь край до Случа».
Зрозуміло, що польські маґнати були надзвичайно роздратовані діяльністю Палія. Ф. Замойський (зі Львова) писав Палієві 19 березня 1694 р., що той хоче «порватися з мотикою на сонце», що він має «sobie w g\x0142owie udzielne pa\x0144stwo d’f Chwastowie» (причому порівнював Палія з курфюрстом бранденбурзьким); усе це Замойський пояснював «gorza\x0142czan\x0105 rad\x0105» 25. Ще гостріше дорікав Палієві Яблоновський (17 березня 1694 р.) за те, що той «майже весь Поліський край» «привернув під свою владу й послушенство» 26.
Діяльність Палія, що особливо посилилася в 1688- 1689 рр., не залишала жадного сумніву щодо його «звыклой к шляхетскому стану ненависти», а величезна популярність Палія на Україні й за межами її робила з нього дуже небезпечного ворога для Речі Посполитої. Отже, польський уряд скористувався першою нагодою, щоб захопити Палія в свої руки. Восени 1689 р. Палій напав на Немирів (резиденцію гетьмана Гришка, ворога Палія), але взяти Немирів не вдалося, і Палій був заарештований польським немирівським командантом. Згодом (на початку жовтня. — Сергієнко, с. 57), довідавшися про зносини Палія з московськими воєводами в Києві, поляки перевезли його до Галичини і ув’язнили в м. Підкамені, де він і перебував до весни 1690 р. Але Палієві пощастило визволитися у квітні 1690 р. з ув’язнення і повернутися до Фастова 27.
Палій був перекопаний, що для визволення Правобережної України з-під польської влади йому потрібна допомога Гетьманщини. Ідея єдности України по обох боках Дніпра завжди була властива Палієві. Спільна боротьба проти турецько-татарських нападів новою кров’ю скріплювала зв’язки між Правобережжям і Лівобережжям. Палієві краще, ніж будь-кому, ясна була нездатність Польщі оборонити Правобережну Україну від турецько-татарської навали. Тільки силами всієї України можна було зліквідувати загрозу з боку Туреччини й Криму. Палій, лівобережанин родом, особисто був зв’язаний з Лівобережжям. Тим легше було йому нав’язати стосунки з гетьманом Мазепою, а водночас і з московським воєводою у Києві.
У зносинах з Мазепою 28 Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Перші звернення Палія в цій справі припадають ще на 1688 і 1689 рр. Але зв’язаний умовами «вічного миру», а головне — війною проти Туреччини й Криму, московський уряд відхилив клопотання Палія й доручив Гетьманові повідомити його про неможливість «явственного» прийняття Правобережжя під протекцію царя. Натомість Палієві було запропоновано перейти з частиною полчан на Запоріжжя, а звідти вже — на Лівобережжя 29.
З особливою силою Палій поновив своє клопотання після відкритого виступу проти Польщі й свого ув’язнення. Довідавшися про намір польського війська напасти на Київ і чекаючи його наступу на Фастів, Палій писав 16 квітня 1690 р. до київського воєводи, боярина князя М.Г. Ромодановського: «Я тут, оставаючи на том пограничю, былем всегда жичливим и вЂрним пресвЂтлЂйшим православным государем... завше вЂдомость подавал в град Кіев для перестороги от непріятеля Креста Святого 30; так же отбивалем и вызволялем з рук поганских христіан, подданных их ц. п. в.» 31. Самі по собі ці зносини прикордонних властей в умовах «вічного миру» 1686 р. і спільної участи Польщі і Московщини в антитурецькій коаліції не повинні були викликати заперечень або підозри з боку польського уряду. Та справа в тому, що Польща давно вже хотіла вийти з коаліції і взагалі ніколи не кидала своїх реваншистських зазіхань на Лівобережну Україну. У зв’язку з цим польський уряд і провадив таємні переговори з Кримом і Туреччиною, і саме про ці переговори сповіщав Палій московський уряд.
Одночасно Палій просив гетьмана Мазепу і князя Ромодановського допомогти йому військом проти польського наступу на Фастів: «Бо вже полки и корогви польскіе на мене скупляются и сближуются» 32. Проте і на цей раз московський уряд не підтримав Палія.
Тимчасом польський уряд не зрікся свого наміру зліквідувати Палія. У 1691 р. (у жовтні. — Сергієнко, с. 58), коли Палій повертався з походу під Аккерман, реґіментар Дружкевич послав йому навперейми польський загін з козацьким полком Апостола-Щуровського 33 під Паволоч, але козаки Апостола вбили свого полковника і приєдналися до Палія, що примусило польське військо тікати.
Дальше загострення відносин між Палієм і польським урядом викликало нові звернення Палія до гетьманського й царського урядів про допомогу. Мало не щороку (в 1691 р., двічі в 1692 р., в 1693 і 1694 рр.) Палій наполегливо добивається або приєднання Білоцерківщини до Лівобережжя, або принаймні якоїсь реальної допомоги з боку Гетьманщини і Москви.
Та незабаром стало ясно, що в умовах війни з Туреччиною і Кримом московський уряд не згодиться на розрив з Польщею, що було цілком неминучим в разі прийняття Білоцерківщини під протекцію царя. Тим самим ставало неможливим здійснення одного з головних прагнень українського народу на Правобережжі й однієї з найкращих мрій самого Палія — об’єднання Правобережної і Лівобережної України. Незважаючи на це, Палій твердо стояв на тому, що він не має права покинути українську людність на поталу полякам. Відкидаючи пропозицію царського і гетьманського урядів перейти зі своїм полком на Запоріжжя, а згодом на Лівобережжя (чи оселитися на російському правому березі Дніпра), Палій казав (1694), що «в Хвасто†на згубное имя людей оставити здается быти встидно и грЂшно», тим більше, що «люде тій от него розпитися и полской власти приняти на себе не хочут». Не особистого притулку шукав Палій, і не міг він згодитися на ту ролю «охотного» полковника, найманого сторожа на українськотурецькому пограниччі, яку пропонував йому московський уряд. У крайньому разі, Палій згоджувався (29 грудня 1692 р.) з усім «тим людом рушитись и сЂсть в Треполью албо в Василко※ (згодом, в 1693 р., — в Умані). Отже, Палій і надалі залишається на сторожі інтересів українського народу в його боротьбі проти Польщі.
Палій вирішує боронитися й зміцнює укріплення Фастова 34. Але йому потрібна була військова допомога. Коли 1692 р. польське військо почало новий наступ на Фастівщину, Палій просив зосередити московське військо (з Києва) в м. Білгородці, «с чего бы поляки повзявши пострах не смЂли на него наступовати». Проте московський уряд не погодився навіть на таку військову демонстрацію, й гетьманові Мазепі не дозволено було втручатися в польсько-козацькі суперечки.
Становище Мазепи в цій справі було досить складне. З одного боку, Гетьмана, що вважав приєднання Правобережжя до Лівобережної України за одну з головних цілей своєї політики, не могла не вабити перепектива включення правобережної Наддніпрянщини, принаймні Білоцерківщини до складу Гетьманщини. Крім того, Палій грав велику ролю в боротьбі проти татарських нападів на Лівобережну Україну. З другого боку, Мазепа, шляхтич pur sang, ніяк не міг погодитися з гостро антишляхетською політикою Палія, яка створювала дуже небажаний і навіть небезпечний прецедент для гетьманської України. Гетьман не міг також не зважати на велику популярність Палія і на Гетьманщині, і особливо на Запоріжжі. Він не міг прийняти Палія під свій реґімент, але й відкинути його до ворожого табору — чи то польського, чи то кримського (Палія весь час переманював до себе кримський хан) 33 — було б ще більш небезпечно. Тим-то Мазепа займає щодо Палія двоїсту позицію 36. Коли в кінці 1693 р. Палій, під загрозою нового польського наступу, зневірений у допомозі Гетьмана й Москви, поставив питання про неминучість піддатися під турецько-татарську зверхність (звернутися по допомогу «к басурманской сторонЂ»), Мазепа радив московському урядові допомогти Палієві: «Лучше малую искру загасить, чЂм большой огонь тушить». Коли ж у 1694—1695 рр. настало тимчасове замирення у відносинах Палія з Польщею, Гетьман повідомляв Москву (восени 1695 р.) про «перемЂну» в Палії, про його «хитрости», зносини з польськими маґнатами тощо.
Політика польського уряду щодо Палія була також досить нерівною. Зокрема на початку 1690-х років. Польща перебувала під загрозою нового турецько-татарського наступу, і тому потребувала допомоги козацтва. До того ще Польща й раніше побоювалася, щоб Палій «з Ордою не змирив» 37. Це дало можливість Палієві зміцнити свою владу на київському Поліссі (він дістав навіть звання «стражника Поліського») 38, яке мало важливе значення для нього як господарча база й стратегічне запілля. Але це тривало недовго. Й коли польські хоругви почали виганяти паліївців з Полісся, Палій рішуче заявив (18 грудня 1695 р.), що за найменшу кривду він буде битися з польським військом, як з ворогами. Року 1696 шляхетські соймики в Польщі рішуче вимагають знищення козацтва.
Коли надії на допомогу Мазепи і Москви не здійснилися, а збройна сутичка з Польщею стала неминучою, Палій головні зусилля звернув на мобілізацію всіх сил українського народу для рішучого наступу проти Польщі. Хоч ця сторона діяльности Палія нам мало відома, але з окремих фактів, а головне з ґрандіозного розмаху повстання 17021704 рр. цілком ясно, що під покровом нібито тихого й буденного життя славного полководця в другій половині 90-х років XVII ст. кипіла напружена, гарячкова робота блискучого організатора й народнього вождя. Це — період найбільшого виливу Палія, коли він не припиняв стосунків з Гетьманщиною і особливо з Запоріжжям: як і раніше, погляди і прагнення його, як і всієї правобережноукраїнської людности, були звернуті на Лівобережжя.
Міцним муром стояла козацька сила і на українсько-турецькому пограниччі. Недарма турецькі військові казали Іванові Лук’янову про Палія: «У нас де про него страшно грозная слава, да мы де никого не боимся, что его». У зносинах з Польщею Палій використовує суперечки між різними маґнатськими угрупованнями і навіть окремими шляхтичами 39. Борючися з місцевою польською шляхтою, він разом з тим додержує добросусідських стосунків з одними з найвпливовіших маґнатів Польщі — князями Любомирськими 40, з деякими литовськими маґнатами (гетьман литовський Сапєга, менський воєвода Криштоф Завіша та ін.).
Однак головна увага Палія була звернута на консолідацію місцевих українських сил. Властиво, боротьба української людности — козацтва, міщанства, селянства, дрібної шляхти, духовенства — проти польського панування ніколи не вщухала на Правобережжі. Актові книги кінця XVII ст. вщерть повні скаргами обуреної і переляканої шляхти, яка боялася не тільки активних дій, а взагалі будь-яких виявів соціального і національного протесту з українського боку. Справді, в пам’яті українського народу ще свіжі були спогади про Хмельниччину. Жили ще чимало учасників цієї героїчної епопеї, тих людей, хто «ділом дейнецьким бавився й кров шляхетську розливав», за виразом одного сучасного документа 41. Характерно також, що в різних тогочасних виступах української людности проти поляків мова йшла не тільки про знищення соціяльно-економічного гніту, а й про повну ліквідацію польського напування на Правобережній Україні. Року 1684 в Овручу бурмистр Гарасим Митюхно-Москаленко при всьому поспільстві й міщанстві одверто казав: «я тут король, воєвода й староста Овруцький, не новина мені й помічникам моїм ляхів забивати й топити, що все те скоро я з моїми помічниками доведу під слушний час над панами, мешкаючими коло Овручу». Року 1688 овруцька шляхта скаржилася на місцевих міщан за те, що вони, «набравшися сваволі під час ребелії козацької», явні «кривди, утиски, образи, ганьбу, лайку, поношення й знущання на шкоду гонору» шляхетському чинять, нерідко одверто погрожуючи повстанням і різаниною шляхти. Так було й по інших містах Правобережжя. Селяни також скрізь казали, що «за Вислу треба ляхів прогнати, щоб їх тут і нога не ставала».
Палій тісніше зв’язується з колами українського міщанства Правобережної України. Низка фактів свідчить про активну участь міщанства в підготові повстання. Року 1703 в м. Костянтинові був заарештований війт м. Кузьмина (Волинь), в якого знайдено було список людей, що мали взяти участь у повстанні.
Палій поширює давні свої зв’язки з київським православним духовенством. Він часто наїжджає до Києва, відвідуючи своїх приятелів та знайомих. В кінці 90-х років XVII — на початку XVIII ст. зростає кількість різних надань Палія київським монастирям (зокрема на млини).
Ясна річ, що, працюючи над об’єднанням всіх українських сил для боротьби проти Польщі, Палій не міг нехтувати й численною дрібною та середньою православною українською шляхтою. Хоч вона вже була на той час чимало спольщена, а проте старі національні, релігійні й культурні традиції ще жили у свідомості кращих її представників. Таким був, наприклад, Данило Братковський, підчаший венденський, видатний член Луцького братства, «человЂк ученый, поэт отличный» (Величко), автор гострої сатири на сучасну польську шляхту «\x015Awiat po cz\x0119\x015Bci przejrzany» (Краків, 1697). Гарячий патріот своєї батьківщини, Братковський яскравими фарбами малює картину громадського й побутового розкладу польської шляхти, повного поневолення селян, брутального національно-релігійного гноблення українського народу. Активний політичний діяч протягом багатьох років, Братковський добився того, що православна шляхта Київського й Волинського воєводств включила до інструкцій депутатам на сойм 1699 р. вимогу ґарантувати права православної Церкви. Однак ця справа закінчилася нічим. Зневірений в леґальних методах боротьби, Братковський їде до Батурина, до свого приятеля («здавна знаемого») гетьмана Мазепи, а побачивши його обережне ставлення до цієї справи, звертається до Палія 42.
Є відомості про те, що десь близько 1701 р. у Палія у Фастові відбулася таємна нарада, де, крім керівників правобережної козаччини на чолі з Палієм і Самусем, були представники православного українського духовенства (наприклад, священик м. Клевані о. Іван) і міщанства (межиріцький війт Юрій Косович 43, якийсь острозький міщанин тощо). Участь у цій параді взяв також Братковський. Мабуть, з доручення наради Братковський склав відозву до українського населення Правобережжя із закликом до боротьби за православну віру і взяв безпосередню участь в поширенні цієї відозви, що справила велике враження. За це польський уряд 1702 р. скарав Братковського на смерть.
Отже, в різних суспільних колах і в різних формах готувалося велике народнє повстання проти польського панування на Правобережжі. Польський уряд добре розумів небезпеку цього руху. У квітні 1701 р. пильний коронний гетьман Фелікс Потоцький у своїх універсалах попереджав шляхту, що «козацький полковник Палій, захоплений палкою уявою і пустою пихою, намагається йти по слідах Хмельницького, що запалив смолоскип хлопської війни».
3. Повстання 1702-1704 років
Війна Польщі з Туреччиною добігала кінця. Обидві сторони, особливо Польща, давно вже шукали шляхів до замирення. Воєнні дії розгорталися мляво, і головний тягар багаторічної і тяжкої війни падав лише на Україну і Росію. Польське військо у 90-х роках XVII ст. будьякими успіхами в цій війні похвалитися не могло. Численні татарські напади страшенно руйнували Правобережну Україну. Країна була спустошена, населення зубожіло. Війна в широких колах польської шляхти ставала дедалі непопулярнішою. На Правобережжі шляхта була переконана, що їй не так страшні «погані» (турки і татари), як свої козаки і «хлопи». Маґнатські кола були глибоко незадоволені «вічним миром» 1686 р. (який аж до 1710 р. не був затверджений польським соймом) і одверто висловлювалися за припинення війни з Туреччиною і Кримом, щоб мати вільні руки для наступу на Лівобережну Україну за допомогою Туреччини й Криму. На Гетьманщину засилається польських шпигунів для розвідки і підпалів сіл і міст 44. З кінця 1680-х років польський уряд вів таємні переговори з Кримом. «Священна Ліґа» розпадалася.
Вже після укладення Карловицького миру польський уряд намагався перешкодити замиренню Туреччини з Росією. Року 1700 польський посол у Константинополі Лещінський «просил прилежно у турков именем всего сенату короны Польской и великого княжества Литовского и всей Речи Посполитой обоих народов, чтоб они c великим государем (Петром І) не мирились и учинили c ними союз против его, великого государя, и помогли им отыскивать Кіев и всю Малороссійскую Украину, а на короля своего (Авґуста II) он им жаловался, что он великій друг царскому величеству, и они его ни в чем слушать не будут и c королевства его скинут». Спроба не вдалася, але цей факт свідчить про те, що конфлікт між Авґустом II і керівними польськими маґнатами був зв’язаний також з польсько-українськими відносинами. Палій був тим більш небезпечний для Польщі, що він перегороджував їй шлях до Лівобережної України.
У січні 1699 р. в Карловиці підписаний був мирний договір між Польщею і Туреччиною. Польща здобула назад Поділля з Кам’янцем; Туреччина назавжди зреклася своїх претенсій на Україну. Перед Польщею на Правобережній Україні відкривалися привабливі перепективи. Польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. На Поділлі відразу були відновлені старі польські порядки. Українське селянство знову потрапило в неволю польських панів; українське міщанство зазнало суворих обмежень в торгівлі й промислах. Соймова конституція 1699 р. фактично забороняла українцям жити в Кам’янці. Православному українському населенню, як і жидам, не дозволялося мати тут земельну власність, займатися торгівлею і проживати в місті більше як три дні. Всі українські церкви в Кам’янці (крім однієї, яка перейшла до уніятів) були закриті.
Однак польський наступ на Брацлавщину й Київщину натрапив на рішучий опір усього українського населення, зокрема козацтва. Карловицький мир розв’язав Польщі руки щодо козаччини. Сойм 1699 р. 45 ухвалив зліквідувати козацьке військо на території Речі Посполитої.
Виконуючи соймову ухвалу, гетьман С. Яблоновський 20 серпня 1699 р. наказав гетьманові Самусеві і полковникам Палієві, 3. Іскрі, Абазинові, Барабашеві 46 та ін. негайно розпустити козацькі полки і покинути всі королівські, шляхетські і церковні добра. Яблоновський загрожував непокірним, що він буде вважати їх за «купи свавольні і неслухняні», які будуть знищені, як вороги, для чого і послано було кілька десятків польських кінних хоругов і піші полки. Польська шляхта рушила на «Паліївщииу».
Настав вирішальний момент у боротьбі українського народу на Правобережжі проти польської влади. Досі селянство за допомогою козацтва стихійно й ізольовано боролося проти окремих, хоч і численних, польських державців. Леґальне існування правобережного козацтва чимало утруднювало для шляхти боротьбу проти козацтва й селянства, і Палій вміло використовував це. Але соймова ухвала 1699 р. ставила козацтво поза законом, і дальша боротьба українського козацтва й селянства перетворювалася на визвольну боротьбу українського народу проти Польщі, проти польського панування на Правобережній Україні.
Палій та інші козацькі керівники не скорилися соймовій ухвалі. Коли посланці Яблоновського з’явилися до Фастова, Палій відмовився виконати гетьманський наказ: «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема жадного діла до цього краю: тільки я, як справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Католицькі ксьондзи, які приїхали до Фастова, були вигнані з міста.
Польський уряд вдався до збройної сили, щоб приборкати Палія. У вересні 1700 р. реґіментар Цінський на чолі чотиритисячного війська з артилерією напав на Фастів, але був відбитий і змушений відступити на Волинь. В руках Палія фактично опинилися Київське і Брацлавське воєводства.
Даремно київська й волинська шляхта в 1701 р. вимагала негайного знищення «бунтівника Палія». Даремно король Авґуст II 25 січня 1702 р. офіційно і особисто звертається до Палія з наказом викопати соймову конституцію 1699 р. Палій енерґійно готується до дальшої боротьби з Польщею. Він гуртує навколо себе всі правобережні козацькі сили, шукає допомоги на Лівобережжі і підтримує зносини з Запоріжжям, яке обіцяє йому підтримку. Він об’єднує всі антипольські сили на Україні.
Все було готове для боротьби; потрібна була тільки іскра, щоб запалити вогонь народнього повстання.
Влітку 1702 р. почалися селянські заворушення на Поділлі та Брацлавщині 47. Незабаром почалися розрухи на Київщині. У серпні 48 до Богуслава, Корсуня, Лисянки та інших місць прибули з військом польські дідичі та їхні управителі і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в папське підданство. У відповідь на це козацтво на чолі з Самусем, 3. Іскрою, Семашком (пасинок Палія) 49 та іншими повстало проти поляків. Польська шляхта і військо в усіх цих місцях були перебиті. Повстання перекинулося на інші місцевості Київщини і Брацлавщини. Скрізь селяни приєднувалися до козаків. Самусь оголосив селянам вічну волю від панського гніту. Великі маси селян кидали свої оселі, забирали жінок і дітей, палили свої хати і з усім майном та худобою ішли до козацького війська. У повстанні взяли участь також робітники місцевих промислових закладів, зокрема рудень. Зібравши значні військові сили, Самусь обложив Білу Церкву. Керівники повстання звернулися по допомогу до гетьмана Мазепи 50.
Спочатку польський уряд не звернув особливої уваги на повстання Самуся та Іскри, тим більше, що Палій, хоч і допомагав активно повстанню, а проте ще не приєднався до нього відкрито. Немає сумніву, що в такий спосіб Палій хотів забезпечити собі підтримку Мазепи і Москви.
Польський уряд спробував використати Палія в своїх інтересах. «При першій звістці про нову й несподівану революцію на Україні і заколоти, підняті полковником Самусем», король Авґуст II звернувся до Палія, вимагаючи від нього негайно «докласти всіх сил і засобів, щоб потушити цей вогонь». Проте незабаром Польща мала змогу переконатися, що «ця пожежа при допомозі» Палія «все більш поширюється».
Поляки зробили також спробу домовитися з Самусем, але Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». У листі з 7 вересня 1702 р. до козацьких ватажків на Дністрі — Палладія, Валазона й С. Рингаша 51 Самусь писав, що він до останньої краплі крови битиметься «за весь народ православний український», і закликав їх «одностайно стояти з Військом Запорозьким (тобто з Гетьманщиною і Запоріжжям) проти ворогів наших — поляків за вольності козацькі, як було раніше, щоб від цього часу ляшки з наших рідних українських земель відступили і більш не поширювалися на Україні». Наддністрянське козацтво приєдналося до повстання і визнало своїм вождем Палія.
Отже, було сформульовано основну мету повстання: повне і остаточне знищення польського панування над Україною.
Маючи за собою підтримку всього українського населення на Правобережжі і сподіваючися допомоги з Лівобережжя і особливо Запоріжжя, Палій бере на себе головне керівництво повстанням. Він розробляє зовсім доцільний за тих умовин плян військових дій. Головні сили на чолі з Самусем виступили на захід, щоб швидким маршем розгромити польське військо і допомогти місцевим селянським рухам. Друга частина козацького війська на чолі з Семашком була послана на Брацлавщину й південно-східне Поділля (Побережжя), щоб допомогти місцевому населенню, яке ще в першій половині 1702 р. почало виступати проти державців, а також щоб не допустити можливого татарського демаршу. Нарешті, третя частина козацького війська з Палієм на чолі продовжувала облогу Білої Церкви, яку треба було будь-щобудь взяти, щоб зліквідувати головну військову базу Польщі на правобережній Наддніпрянщині. Крім того, Палієві треба було бути близько Фастова, як головного осередку повстання, а також Києва, звідки він сподівався дістати допомогу від українського та московського урядів.
17 жовтня 1702 р. 52 під Бердичевом Самусь розгромив польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 чоловік. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину. Дорога на Волинь і Брацлавщииу була відкрита. Однак Самусь, добре поінформований про те, що волинська шляхта готує великий спротив повстанцям, пішов на Брацлавщину й Поділля, де і з’єднався з полковником Абазином.
У кінці жовтня 1702 р. 53 Самусь і Абазин з допомогою місцевих міщан та селян оволоділи фортецею Немировом, де була чимала польська залога. Далі козаки зайняли Вінницю, Бар і Межибіж. Отже, вся Брацлавщина й значна частина Поділля опинилися в руках Палія.
Одним з визначніших керівників повстання на Поділлі й Брацлавщині був полковник Федір Шпак (Білецький). Це був один з «осадчих» у маєтках київського воєводи Йосифа Потоцького. Коли Семашко прийшов на Брацлавщину, він оголосив осадчим, «що тільки вони тут пани і повинні об’єднуватися в загони для визволення краю з-під шляхетського гніту». Тут, особливо на Побережжі, утворилося багато козацько-селянських загонів, з’явилися нові козацькі полки — Шаргородський, Могилівський та інші; сюди ж прийшло чимало охочих загонів з Молдавії. На чолі великого козацько-селянського загону діяв Шпак. Він брав активну участь у взятті Самусем і Абазином Немирова. Продовжуючи боротися проти польської шляхти і в 1703 р., Шпак казав селянам, що вони вільні від панського гніту, що він чинить це з наказу короля тощо.
Паніка охопила польську адміністрацію в Кам’янці. Повстання загрожувало перекинутися на Волинь, Галичину і Підляшшя. «Сказывают, что и Черная Русь вслЂд за ним тож чинить будет, и иго c себя скинуть... Казаки зЂло грозят Львову», — писали московські «ВЂдомости». Перелякана шляхта тікала на захід — до Галичини й Польщі, галасуючи про нову «Хмельниччину».
Одним з найголовніших досягнень Палія було взяття ним на початку листопада 1702 р., після семитижневої облоги 54, Білої Церкви. Польська влада на Правобережній Україні (крім Волині) була зліквідована.
Повстання Палія і Самуся 1702 р. поставило на порядок денний питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Палій думав, що фактична ліквідація польської влади на Правобережжі поставить московський уряд перед доконаним фактом і примусить його прийняти Правобережну Україну під протекцію царя. Самусь навіть склав присягу на вірність цареві й гетьманові Мазепі. І Самусь, і Палій почали писатися «його царської милости». Внаслідок аґітації Палія, населення Правобережної України було переконане, що гетьман Мазепа й московський уряд співчувають повстанню і допоможуть йому.
Тимчасом це було далеко не так. Одержавши від Самуся повідомлення про повстання з проханням про військову допомогу, Мазепа дав невиразну відповідь. Сповіщаючи про це Петра, Мазепа писав, що на Правобережжі «смута принадлежностям нашим зЂло есть не противна» , оскільки вона перешкоджає аґресивним плянам Польщі щодо Києва й Лівобережної України. Гетьман трохи допоміг повстанцям військовими припасами (порох і оливо), щоб «не стогнать вовсе Самуся от моего рейменту».
Проте ні московський, ні український уряди не збиралися, та й не могли на той час допомогти Палієві. Головна увага Москви звернута була тоді на війну зі Швецією, а в цій війні союзником Росії була Польща. Шведське військо окупувало тоді значну частину Речі Посполитої; маґнатська опозиція Авґустові II піднесла голову. Союз з Росією був дуже мало популярним у польських політичних колах, і будьяка підтримка Палія московським урядом, безперечно, ускладнила б становище Росії в Північній війні".
У польських колах зі шведських джерел ширилися чутки про те, що московський уряд і гетьман Мазепа підтримують повстанців. Зокрема говорили, що Мазепа з 20-тисячним військом має прийти на допомогу Самусеві. Польський уряд кілька разів у 1702—1703 рр. звертався до Петра І з проханням допомогти йому приборкати повстання. Зважаючи на це, московський уряд не тільки відмовив Самусеві й Палієві в підтримці, але вимагав, щоб вони припинили боротьбу. Відповідні інструкції одержав і гетьман Мазепа. Палій і Самусь відповідали на царські й гетьманські поради, що вони не можуть припинити справедливої і переможної війни проти Польщі.
А втім, становище українського уряду перед лицем правобережного повстання було дуже складне. Боротьба Палія проти Польщі була надзвичайно популярна в широких масах українського народу. Вона високо піднесла авторитет Палія й зробила його народнім героєм. Чимало козаків і селян Лівобережжя, всупереч урядовим заборонам, йшло на допомогу Палієві. Ще в більшій кількості йшли до Палія запорозькі козаки. Нові суворі заходи Мазепи проти переходів на правий берег Дніпра, із загрозою навіть смертної кари порушникам кордону, не могли стримати цього руху. Більш того: на Лівобережжі почалися розрухи проти державців та орендарів. «Из огня через Самуся на той сторонЂ рЂки ДнЂпра розженого залетЂла злая искра» і в полк Переяславський, — писав Мазепа цареві. На початку серпня 1702 р. населення м. Воронкова, після виступу переяславського полковника в похід, «збунтовалося», причому заколотники забили орендаря, а потім, «побЂжав на села монастырскіе, старост одних чуть не до смерти побили, а другіе страха ради сами прочь разбЂжались». Заколот у Воронкові незабаром був придушений, але ці події дуже стурбували Гетьмана, який боявся, що вогонь охопить весь Переяславський полк і перекинеться на інші полки 56. Недарма він писав Петрові І, що селяни всі «злобятся» на нього і хочуть тікати за Дніпро.
Особливо непокоїли Гетьмана запорожці, які 1702 р. «не престають... из уст своих бунтовных слов выпускать и безпрестанныя посылки к Крыму посылают» 37. «Встанет вскорЂ на Москву другая Хмеливщина, — казали на Запоріжжі, — потому что Украина нынЂ в великих бЂдах; и естли де к тому придет, что запорожское войско из СЂчи выгонят, то конечно вЂчными времены всЂ малороссійскіе украинные люди будут Моск†неволниками, чего... давно государство Московское желает и на то способов ищет».
Ще гостріший настрій був на Запоріжжі в 1703 р. Запорожці погрожували піти на Гетьманщину «арендаров и панов бити и грабити и зовсЂм розбити: кгдыж пра†нам не докы бути, терпЂлисмо же отцов и братов, и кревных наших держали в неволЂ и в конец хотят закабалити, a мы за вольность козацкую идем на таких противных нам воевати». Цей настрій був також виразно антимосковський. Від слів перейшли до дій. Запорожці, — писав Мазепа Ґоловіну 58 (1703), — «не только бЂдных людей (себто старшини з Гетьманщини) селитряные майданы нечаянно напав совсЂм разорили, но и мой гетманскій до основанія снесли и учинили мнЂ убытку на 8000 рублей». Руйнуючи салітряні майдани (на р. Самарі), запорожці забирали казани, волів і різну «рухлядь» (хатнє майно). Гетьман сповіщав московський уряд про те, що на Запоріжжі «со всЂх сторон прибывающее гультяйство над постоянным, добрым товариством взяло силу». «З городов, — писав Мазепа, — многіе легкомысленные люди, особливо гультаи, домов своих не имущіе, чуючи о запорожском злом передсявзяти, до СЂчи бЂгут». Даремно доручав Гетьман компанійським полкам, а також полковникам «на таковых сторожу пилную имЂть», наказуючи втікачів ловити й «до туремного давати вязеия»: «еднак же прокрадуются оны», — писав Мазепа.
Гетьманський уряд добре розумів небезпеку повстання на Запоріжжі. «Не так страшны они, запорожцы, — писав Мазепа, — понеже малое их собраніе, и не так страшны пересылки c ними хана Крымского, как то зЂло разсуждати надобно, что чють не вся Украина тЂм же запорожским духом дышет. Понеже обыкность та, что народ посполитой своеволю любит, и всякій под властью пребывающій желает оной над собою не имЂти». Повстання на Правобережжі, розрухи на Запоріжжі, заколоти на Гетьманщині, — все це відбивалося і в козацькому війську. Полтавський полковник сповіщав гетьмана про те, що всі його полчани при першій пагоді «начнут запорожцам помогать в их злом намЂреніи». У 1703 р. Мазепа повідомляв царський уряд, що «теперь у всей Малороссійской Украины зЂло отпало сердце к великому государю».
Всі ці обставини й визначили ставлення Мазепи до правобережного повстання й вплинули на дальшу тактику Гетьмана щодо Палія.
Взяття Білої Церкви завершило перший етап українського повстання проти Польщі. Майже вся Правобережна Україна (за вийнятком Волині) опинилася в руках Палія. Окремі міста, де ще залишалася польська влада, були надто невеличкими й нечисленними острівцями серед бурхливого моря повстання. Волинь і Галичина були настроєні досить тривожно.
Однак це був кульмінаційний пункт повстання. Селяни, які повиганяли своїх державців, не хотіли йти далі й нерідко поверталися додому. Це, безперечно, послабляло сили повстанців. З другого боку, шляхта гарячково мобілізувала свої сили для відсічі. Волинська шляхта, на заклик свого каштеляна Ф. Ледоховського, у вересні 1702 р. зібрала значне військо, щоб не дати козакам прорватися на Волинь і в Галичину. Так само робила й подільська шляхта.
Тим часом польський уряд готувався до приборкання повстання. Силами місцевих шляхетських загонів були придушені спроби повстання на Волині (і в Галичині). У січні 1703 р. проти повстанців зібрано було численне («знатне») польсько-литовське військо, з коронною артилерією («с пушечным снарядом») на чолі з польним коронним гетьманом, воєводою белзьким Адамом-Миколаєм Сєнявським, одним з найбільших маґнатів Правобережної України, і генералом Брандтом. Одначе польський уряд був не дуже впевнений у власних силах, а тому кликав на допомогу кримського хана, царя Петра й гетьмана Мазепу 59. З метою, очевидно, внести розбрат серед повстанців, а також виграти час, польський уряд зробив ще одну спробу домовитися з Самусем і Палієм. Самусеві був посланий королівський універсал з наказом припинити війну і обіцянкою «законним» способом задовольнити козацькі вимоги. 10 лютого 1703 р. Авґуст II звернувся до Палія з листом, де наказував йому, «чтоб сами опомнились и других, отклонивши от нредпринятого мятежа, к должной покорности привели».
Але боротьба могла бути розв’язана тільки силою зброї. Сєнявському не важко було подолати розпорошене по окремих загонах козацько-селянське військо. Повстанські загоїш в околицях Костянтинова, Межибожа, Вінниці було розбито. З огляду на перевагу польських сил, Самусь змушений був відступити до Брацлава, а далі в Богуслав.
Героїчний опір зустріло польське військо під Ладижином, де був Абазин. Добре бився Абазин, але, оточений переважаючими силами ворога, втративши три чверті свого загону, був узятий в полон. Поляки спалили Ладижин і вирізали всіх мешканців. Українська народня пісня згадує про те, як
... Здибалися козаченьки в Ладижині, в лісі,
Не один там козаченько головою звісив.
До середини березня 1703 р. повстання на Поділлі та Брацлавщииі було придушене. Кілька козацьких і селянських загонів відступило за Дністер. Населення майже всього Побережжя — міст Калюса, Ушиці, Жванця, Могилева та багатьох містечок і сіл перейшло в Молдавію. Пішов туди й Шпак. Багато козаків і селян (особливо з Вінниці та Умані) 60 пішло до Палія, але чимало залишилося в лісах та на островах р. Бога й продовжувало партизанську боротьбу.
Почалася жорстока помста переможців. Абазин був вбитий на палю. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Мешканці міст і сіл, що чинили опір полякам, були вирізані до одного. Особливо жорстоко придушував повстання київський воєвода Йосиф Потоцький. Він наказав відтяти ліве вухо всім селянам, запідозреним у повстанні. На Поділлі ґродські суди засуджували на смерть населення цілих сіл. Подільський соймик 1703 р. ухвалив скоротити термін слобід до одного року, після чого селяни перетворювалися на кріпаків. Уся худоба селян Подільського воєводства була сконфіскована. 61
Однак придушення повстання на Поділлі та Брацлавщині не припинило боротьби. Київщина залишалася в руках Палія і Самуся. Хоч Самусь (у січні 1704 р.) відмовився від гетьманства, але він залишився й надалі богуславським полковником. І він, і З. Іскра заявили Мазепі, що «когда бы ляхи имЂли на нас наступати, то поколь сил наших станет, будем от их наступленія боронитися и как непріятелей оных разорять» 62. Палій енерґійно укріплює Білу Церкву, готуючися до зустрічі польського війська. На всі поради й накази царського уряду повернути Польщі Білу Церкву й припинити боротьбу, Палій відповів рішучою відмовою. «Ні ляхам, ні кому іншому я не здам Білої Церкви, хібащо мене звідти витягнуть за ноги», — казав він. Рішуча позиція, зайнята Палієм, справила на польський уряд велике враження. Польське військо не відважилося піти проти Палія, і місцевій шляхті залишалося тільки просити (в липні 1703 р.), щоб Палій дозволив їй повернутися до своїх маєтків і збиратися на соймики. По суті це було визнання Палія представником державної влади на Київщині. У 1703 р. Палій тримав у своїх руках Київщину і посилав свої загони на Брацлавщину та Поділля, де в наступному 1704 р. знову вибухло повстання.
Повстання 1704 р. почалося одночасно в різних місцевостях Правобережжя, переважно в Брацлавському й Подільському воєводствах. Селянські й козацькі загони нападали на маєтки в околицях Немирова, Умані, на Поділлі (загін у 600 чоловік на чолі з Шпаком, що повернувся з Молдавії), зокрема біля Кам’янця (селянський загін Ворони), на Наддністрянщині (селянські загони на чолі з сотником Палія Назулеиком і запорожцем Корсунем), навіть коло Дубна.
Особливо велике повстання на чолі з сотником погребиським Грицьком Борисенком було в Немирові. Повсталі міщани й селяни Немирівщини (громади немирівські, ковалівські й прилуцькі) зорганізували козацькі сотні і розбили польське військо під Сенявою.
Отже, становище поляків стає знову загрозливим. 9 липня 1704 р. Мазепа, який був тоді з козацьким (лівобережним) військом під Паволоччю, писав царському урядові, що «гультяйство» Палія грабує шляхту, роблячи це ім’ям гетьманського уряду. Це створювало дуже незручне становище для Гетьмана. Справа йшла не тільки про польську шляхту. Пожежа, як і в 1702 р., загрожувала перекинутися на Лівобережжя. Влітку 1704 р. на раді з Запоріжжі вирішено було знову зруйнувати старшинські салітряні майдани коло Запоріжжя. Запорозька «голота» готова була виступити проти старшини та орендарів: «пойдем за ДнЂпр в городы арендарей бити», «идем конечно бити арендарей и панов, ибо уже батьков наших у плугов умучили, ими орючи», — все голосніше й рішучіше казали на Запоріжжі. За таких обставин Гетьман боявся з’єднання запорожців з Палієм, який, за відомостями Мазепи, «регименту моего (гетьманського) казаков подговаривает на общей совЂт» (себто на Генеральну Раду), кажучи: «Инако де, господа молодцы, господ своих и арендарев не избудете, разве общим совЂтом, как прежніе наши чинили».
А тут ще натискували польські маґнати. Недарма сучасник (Граб’янка) каже, що Мазепа «по намо†лядской о ПалЂи начал промишляти». Король Авґуст II наполягав перед гетьманом Мазепою, щоб той приборкав повстання Палія. Шляхтичі Брацлавського й Подільського воєводств раз у раз приїздили до гетьмана з настирливими проханнями допомогти їм повернутися до своїх маєтків, звідки їх вигнав Палій. Але Мазепа зовсім не збирався задовольняти ці вимоги й прохання. У листі до Ґоловіна в серпні 1704 р. Гетьман писав: «Никгды 6ы ляхи не показали себя способными справитися з бунтовщиками, понеже самые подданные их к бунтам склонны и не хотят долЂе ига лядского над собой терпЂти. Как уже из чотырох городов: Винницы, Бершада, Ягорлыка и Новоконстантинова ириЂзжали подданные ко мнЂ и просили, чтоб я позволил им губернаторов своих вон выгнати, не могучи болш терпЂти несносных грабительств».
У липні 1704 р. Мазепа з козацьким військом перейшов кордон і вступив у Київське воєводство. В універсалі 12 липня 1704 р. Гетьман повідомляв про те, що йде не для порушення «вічного миру» або шляхетських прав, тим більше не «для того, абысмо тым нашим военным марсом, в сих наибарзЂй пограничных краях, яковую своевольному народови до седиціи и бунтов противко панов и державцов своих и до выламаня ся з належитого послушенства и подданства подавали окказію и отуху». Він заявляв, що йде на допомогу Речі Посполитій проти шведів, і пропонував папам, «абы их милости безпечне, без найменшое тревоги, на добрах своих ойчистых, дЂдичных и яким же колвек правом набытых седЂли, в належитои подданных своих послушенства клюбЂ держали, спокойно оными владЂли и, гдЂбы колвек межи оными вщиналося яковое до ребеліи шемране, владзою своєю, ведлуг воли и уподобання своего ж, оных от того повстягали». Мазепа застерігав «посполитый... народ», «абы, в належытом ку паном, державцем и поссессором своим послушенст†знайдуючися, найменшого нигдЂ не вщинали до бунтов шемраня». Гетьман загрожував, що, в разі заворушень, «сами роскажем оные всмиряти и, яко непріятелей, таковых бунтовников зносити».
Незабаром після того Гетьман сповіщає царя про те, що «бунты около Богу и ДнЂстра усмирилися, и всюды как губернаторы по мЂстам и мЂстечкам, так и шляхта по своим селам сидят безопасно и подданных своих взяли в належащее послушаніе». Шляхта Київського воєводства на соймику в жовтні 1704 р. висловила гетьманові Мазепі подяку за допомогу.
Але справжнього спокою на Правобережній Україні не було. Року 1705 «свавільні купи» так званих «опришків», або «левенів», з’являються на території Подільського воєводства. Подільська шляхта, не покладаючи великої надії на гетьмана Сєнявського, звернулася 5 серпня 1705 р. до Мазепи з проханням стримати козаків полків Самуся, 3. Іскри й Шпака від насильств над шляхтою, подібних до тих, що були в 1704 р. Гетьман міг відповісти на це тільки пригадкою, як жорстоко поводився з українською людністю Правобережжя Сєнявський, придушуючи в 1703 р. повстання між Богом і Дністром. Він добре знав, що тамтешня людність не хоче польської влади, воліючи, за її власними словами, бути під бусурманами, а навіть «під самим Люципером».
Так тривало й далі. Року 1707 частішають скарги на розгром козаками Самуся шляхетських маєтків у Подільському воєводстві (зокрема в Лятичівському повіті). По деяких місцевостях Київського й Брацлавського воєводств селяни до 1707 р. не допускали шляхту до володіння її маєтками.
4. Мазепа і Палій
Проблема взаємин Мазепи і Палія, а властиво конфлікту між ними, що закінчився ув’язненням Палія й засланням його до Сибіру, завжди цікавила українську історіографію. Фактичний бік відносин між Гетьманом і фастівським полковником більш-менш докладно встановлений у працях В. Антоновича, М. Костомарова, В. Вовк-Карачевського, М. Андрусяка, Б. Крупницького, Н. Полонської-Василенко та інших. Щоправда, не всі ще документальні матеріяли в цій справі (зокрема, листування Мазепи з московським урядом) повністю опубліковано, а головне серед дослідників немає одностайної думки та оцінки тогочасних подій на Правобережжі та відносин між двома українськими провідниками на обох боках Дніпра. Якщо народницька історіографія цікавилася переважно соціяльно-економічними питаннями, вбачаючи причину конфлікту в глибокій суперечності «демократизму» Палія й «аристократизму» Мазепи (в цьому напрямі пішла й совєтська історіографія, вульгаризуючи своїм звичаєм «клясовий» бік справи, а останнього часу додаючи ще й фантастичну антитезу «польонофіла» й «польського аґента» Мазепи — й запеклого ворога Польщі Палія), то новітня українська історіографія шукає відповіді на це питання насамперед у політичних розбіжностях між Мазепою і Палієм, зокрема на терені Правобережжя. Звичайно, чимало деталів і епізодів ще не з’ясовано. І все ж, на нашу думку, загальна картина цілком ясна.
Проблема Правобережжя водночас єднала й роз’єднувала гетьмана Лівобережної України й білоцерківського шляхтича Івана Мазепу та борзенського козака й білоцерківського полковника Семена Палія. Кровним зв’язком поколінь, власною довголітньою діяльністю, українською державницькою традицією зв’язаний був з Правобережжям Мазепа. І особисто для нього, і для голови Української держави доля Правобережної України не була чужа. Що більше, приєднання Правобережжя до Гетьманщини й відновлення української державної влади на Правобережній Україні було, від початку аж до кінця гетьманування, одною з найголовніших цілей політики гетьмана Мазепи. Й чим ближче стояв він до здійснення цієї мети, тим більш авторитарною ставала його поведінка, тим менш готовий він був іти на компроміси, тим рішучіше й безоглядніше боровся проти всяких перешкод на своєму історичному шляху.
Палій не мав такого глибокого коріння на Правобережжі, як Мазепа. Але майже вся його діяльність як вояка й колонізатора пройшла на цій старій козацькій землі, зрошеній його кров’ю й управленій його працею. Вона стала його землею, і він, тільки він, як «справжній козак і вождь козацького народу», мав порядкувати тут. Він міг пактувати з польським урядом або з польськими маґнатами, хоч знав, що тривалої згоди з ними не буде. Він щиро прагнув об’єднання не лише своєї Фастівщини, а й цілого Правобережжя зі своєю рідною Гетьманщиною, хоч і не всі тамтешні порядки були йому до вподоби, й він нерідко критикував свого «найвищого вожа» (як він називав Мазепу) й «гетьмана обох боків Дніпра» (1700). Але господарем Білоцерківщини мусів залишатися він.
А втім, справа була не лише в самих особах Мазепи й Палія та в їхньому індивідуальному підході до проблеми Правобережжя. Ясна річ, годі заперечувати, що Гетьман і полковник були речниками двох відмінних соціяльно-політичних концепцій, і що той суспільний лад, який заводив Палій на підвладній йому території, не був цілком тотожний з укладом Гетьманщини. Проте не треба думати, що Палій був промотором якогось абстрактного запорозького ідеалу — «без хлопа і без пана», і соціяльно-економічний устрій Паліївщини не так-то вже й різнився від Гетьманщини. Відміна була не так у самій суспільній системі двох частин тогочасної України, як у ставленні до цього з боку Мазепи й Палія. Мазепа був репрезентантом старої правобережної старшини доби Хмельницького і Дорошенка, яку трагічні події Руїни зігнали з вітчизн та дідизн і загнали — іноді «с семью только своей фамиліи персонами... верховыми лошадьми» (Ф. Кандиба) 63 — на лівий берег Дніпра. Всі ці Лизогуби, Гамалії, Кандиби, Мокієвські, Бутовичі й багато інших старшинських фамілій залишили за собою на Правобережжі, зокрема на Паліївщині, не тільки свої предківські і власною працею набуті маєтки, яких вони ніколи не зрікалися 64, але й десятиліття своєї попередньої військової і державної діяльності якої вони ніяк не могли забути. Чимало з них хотіли повернутися назад і мали на це повне право. Хіба міг гетьман Мазепа зіґнорувати це — їхні права, їхні прагнення, врешті, їхні сантименти? Ці люди були керівними діячами Гетьманщини, до якої хотів прилучити Правобережжя Палій, зберігаючи не тільки встановлений ним там лад, але й свою старшину, здебільшого його родичів, цих homines novi, що їх створили і він сам, і вони самі, і трагічна, але славна історія Паліївщини. Чи було місце там для старих господарів, коли ціле життя було в руках нових 65? Мабуть, це було ясне і для Мазепи, і для Палія. Двом великим діячам тогочасної України не було місця на Правобережжі. І коли Мазепа ступив твердою ногою на свою предковічну землю, Палій мусів уступитися.
Та інтереси Мазепи й Палія колідували не тільки на Правобережжі. Їх розділяло ще Запоріжжя, що його підпорядкування гетьманському реґіментові, а принаймні консолідації гетьманської й запорозької політики завжди прагнув Мазепа. Палій користувався на Січі великою популярністю, мало того, був своєю людиною для запорожців. І його бойові подвиги, колись близько зв’язані з Запоріжжям, і його діяльність на Правобережжі, а зокрема боротьба проти польської шляхти, — все це в очах січовиків було повною протилежністю Мазепі. Не маючи й не бажаючи мати власних авторитетів, Запоріжжя охоче користувалося авторитетом «батька Палія» й залюбки протиставляло його «вітчимові» Мазепі. Мабуть, саме на Запоріжжі й виникла думка про гетьманство Палія.
Майже на всі політичні шляхи Мазепи лягала тінь Палія. З’єднати Гетьмана з фастівським полковником — на довгу мету — було неможливо: раніш чи пізніш був неминучий конфлікт і розрив між ними. Й коли в 1703 р. тінь Палія, пов’язаного зі шведофільськими колами Речі Посполитої, почала насуватися на останній і вирішальний — шведський шлях Мазепиної політики, розрив стався навіть раніше, ніж повністю назрів конфлікт. «Залізна логіка обставин» була, справді, сильніша за «персонально-психологічні мотиви» (Крупницький) діячів та їхньої людської й громадської поведінки.
Перший крок у цьому напрямкові зробив, мабуть, Мазепа. Незважаючи на свої приятельські відносини з Палієм, Гетьман завжди ставився до нього з певним упередженням і не раз перестерігав Москву щодо Палія. Так було, зокрема, в 1693 р., і «чорна кішка», яка, на думку Костомарова, пробігла між Мазепою й Палієм у 1694 р., була, звичайно, не перша. Ще більші застереження проти Палія помітні в Гетьмана з осени 1695 р., коли покращали взаємини між фастівським полковником і поляками. Крупницький вважає, що 1699 р. був критичним роком (Krisenjahr) у відносинах Мазепи й Палія. Але справді критичним моментом було, мабуть, повстання 1702-1703 рр. і позиція Палія, як лідера того повстання, зокрема щодо Польщі. У звідомленнях Гетьмана до Москви 1703-1704 рр. рясно політичних і персональних закидів та обвинувачень на адресу Палія. Особливо турбували Мазепу зв’язки Палія зі шведофільською партією в Польщі і можливість погодження Палія з польським урядом. «Якщо Палій самовільно зійдеться з ляхами, добра від того не буде: через людей нашого походження вони на цей бік (Лівобережжя) вогонь вскинуть», — писав Гетьман на початку 1704 р. Наприкінці березня 1704 р. Мазепа писав Ґоловінові, що він хоче «Ђхать в Кіев, жебы ПалЂя звабивши з БЂлой Церкви албо в руцЂ его взяти, албо в первое против поляков недоброхотство повернути». «Бо, — пояснював Гетьман, — если так з ПалЂем не поступити, то скорЂй Малороссійскому краю вящшаго зла от его сподЂватися, нежели от заграничных непріятелей, як чрез готовый и способный инструмент як на Запорожьи, так и тут на УкраинЂ свое злое намЂреніе снадно будет полякам исполнити, маючи себЂ готовое пристанище в ПалЂевой нынЂшней держа※. Гетьман, мабуть, мав уже готовий плян щодо Палія. «Если теды уваблю его, ПалЂя, з подручными его до себе в Кіев и прійму в свои руки преже имененнаго совершеннаго царскаго указа, его оковавши за караулом отослати в Батурин, чи инак з ним поступити?» — запитував він Ґоловіна і, на всякий випадок, «докладав»: «же сквапливе з ним так не поступлю, аж совершенно довЂдаюся о его з Любомирскими через ротмистра теперь свЂжо в Хвасто†будучого учиненных трактатах, то есть певно, же отдался цЂлком в их протекцію и оборону...»
Це писалося до Москви, що воювала тоді зі Швецією, але не тільки для Москви. Завдяки своїм зв’язкам зі шведофільськими маґнатами Польщі, Палій одбивався від рук Мазепи, виходив на шляхи, незалежні від лівобережного гетьмана. Ці шляхи вели до Польщі і Швеції, але за певних обставин могли повести Палія — поза плечима Гетьмана — в іншому напрямкові — до Москви 66.
Але назовні стосунки між Гетьманом і Палієм були нібито нормальні. У половині червня 1704 р. Палій приїхав до гетьманського табору коло Паволочі й супроводжував Гетьмана в дальшому поході на захід. Час минав у пересправах, бесідах та бенкетах, але ні згоди, ні довір’я вже не було. Палій не крився зі своєю критикою щодо порядків на Гетьманщині й особисто щодо Гетьмана. В Мазепи чимраз більше накопичувалося різних — і справжніх, і, мабуть, вигаданих — доказів нельояльности старого співробітника. Гетьман хотів спекатися Палія, посилаючи його до Москви й складаючи тим самим відповідальність за його долю на московський уряд. Але Палій відмовився, підозріваючи небезпеку. Тоді наприкінці липня 67, під Бердичевом, Гетьман наказав заарештувати Палія, а згодом відіслав до Батурина, де Палій був ув’язнений 68. Перебуваючи в Москві на початку 1705 р., Гетьман радив цареві забрати Палія з України, де «многіе его жалЂют и переговоруют», до Росії й тримати його де-небудь далі від Москви. У березні 1705 р. Палій і Семашко були привезені до Москви, а 30 травня цар наказав заслати Палія до Єлисейська. Та незабаром (30 липня) це було замінено засланням до Томська, а фактично — до Тобольська, де Палій перебував до кінця 69 1708 р., коли Петро І наказав повернути його на Україну, щоб використати ім’я й авторитет козацького героя для боротьби проти Мазепи 70. Наприкінці березня 1709 р. Палія перевезено було до Воронежа, де тоді був Петро І. Палію було дозволено відвідати доньку в Києві 71. Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомонний полковник у війську гетьмана Івана Скоропадського і переслідував шведів до Переволочни. У вересні 1709 р. йому повернуто було уряд білоцерківського полковника. Але політична роля Палія була давно вже скінчена. Він номер у січні 1710 р. і навіть точна дата його смерти не збереглася в історії 72.
1 серпня 1704 р., після арешту Палія, в універсалі до жителів Фастова Мазепа писав, що «оддаливши... для певных причин пана Семена Палія од уряду полковництва», він, Гетьман, призначає на його місце Михайла Омельченка. Помічники Палія або були заарештовані разом з ним (Семашко), або визнали переворот (К. Часник, небіж Палія 73, і А. Танський, зять Паліїв 74). Козаки, що були в Білій Церкві, не хотіли підкоритися гетьманському наказові: «поки не уздрим нашого батька (Палія), поты не поддамось гетманству», — казали вони. Але сили були нерівні, і незабаром Правобережна Україна опинилася під безпосередньою владою гетьмана Мазепи.
5. Гетьман Мазепа — володар Правобережної України
Ліквідація Палія зробила гетьмана Мазепу фактичним володарем Правобережної України, принаймні в межах правобережної частини держави Богдана Хмельницького. Польща, значна частина якої була окупована шведами, знесилена міжусобною боротьбою окремих маґнатських угруповань, була неспроможна відновити свою владу на Правобережній Україні, що й далі залишається в руках Мазепи. Щоправда, польський уряд весь час домагається евакуації звідти українського (гетьманського) війська або принаймні передачі правобережної Наддніпрянщини польській військовій та цивільній адміністрації. Але всі польські заходи в цій справі перед Гетьманом і царем були даремні.
Незважаючи на накази царя, Мазепа твердо стояв проти польських домагань, доводячи Москві, що вдержання Правобережжя під українським (\x0142 її ipso московським) володінням конче потрібне під час війни зі Швецією — навіть в інтересах самої Польщі, як московського союзника. Зрештою, на цю позицію стає й московський уряд. Петро І, формально наказуючи Мазепі повернути Правобережжя Польщі, в секретних інструкціях (приміром, з 20 вересня 1707 р.) з’ясовував Гетьманові інтереси російської політики на цій території, які не дозволяли повернути її Польщі. Такими інтересами цар вважав: можливість комунікації з польськими прихильниками Москви на Правобережжі; потребу вільного руху російського війська під час можливої (по закінченні шведської) війни з Туреччиною; нарешті, позбавлення Польщі змоги, володіючи Правобережжям, шкодити Росії у зносинах з Туреччиною і Кримом.
На жаль, становище Правобережжя під гетьманською адміністрацією (1704-1712) ще мало досліджене. Гетьман Мазепа зберігає тут полкову організацію й значно поширює її. Року 1708 тут було сім полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський. На чолі цих полків були або старі полковники, які перейшли під реґімент Мазепи (Самусь у Богуславі), або нові, ним призначені з місцевої старшини (М. Омельченко у Білій Церкві, Г. Іваненко у Брацлаві 75, Сава Волошин у Могилеві) 76 або (пізніше) з старшини лівобережної, яка, очевидячки, мала замінити колишніх паліївців. Так було призначено генерального осаула Гамалію до Білої Церкви 77, А. Кандибу до Корсупя й Умапі, К. Мокієвського до Чигирина. Головним осередком козацької адміністрації Правобережжя була Біла Церква, де був поставлений сердюцький полк Бурляя. Там же була резиденція Гетьмана під час його перебування на Правобережжі. Мазепа зміцнює укріплення Білої Церкви, перевозить сюди частину гетьманських клейнодів 78 і своїх скарбів 79. Взагалі можна думати, що він намічав зробити тут, у центрі об’єднаної Української держави, сталу резиденцію гетьмана і українського уряду.
Разом з тим Мазепа дбав і про налагодження господарського життя на Правобережжі. Ми мало знаємо про цю сторінку його діяльности на цьому терені, та й ті скупі відомості, що збереглися про це, належать вже часам після зриву з Москвою. Зрештою, не було досить часу на мирне господарче будівництво. Київський губернатор князь Д.М. Ґоліцин писав канцлерові Ґоловкіну 21 листопада 1708 р.: «на сей сторонЂ ДнЂпра поселень: многія мЂстечки и села, и деревни от Кіева даже до Бугу и до ДнЂстра, меж которыми старинные мЂстечки, которыя были под поляками, и в оные посажены ево, Мазепины, слуги, и всЂ голдуют ему и за истинну призиают. На сей сторонЂ поселено жителей c 50000...». Білоцерківський полковник М. Омельченко, який перейшов на бік Москви, писав цареві 9 грудня 1708 р., що Мазепа «старост всю да по УкраинЂ по мЂстечках и селах своЂх понасылал... показанщину от козаков, десятину бчолную, не уважаючи, чи пятеро, чи четверо, выбирал, панщину уставичную, хоч козак на службЂ, тут дома робили и неудобные тяжести и незносніе долегливости убогим козакам чинил». Хоч фарби тут дещо згущено, але загальна картина, мабуть, така й була. Принаймні козацька старшина в Бендерах вже після смерти Гетьмана казала наприкінці 1709 р., що Мазепа «...понастановляв усюди своїх економів, як ось у полках Білоцерківському, Чигиринському, Брацлавському й інших, і вони всі щорічні доходи з оренд і мит, належні до військового скарбу, збирали для приватного скарбу пок. Гетьмана...». Канцелярист Григорій Григорович свідчив (під московською владою, 26 липня 1709 р.), що «з заднЂпрских полков аренды збирать положено тому лЂт c пять и болЂ, c Хвастова c приналежностми по 2.000 (золотих), c Корсунщины, c Чигиринщины и Каневщины по 15.000, а з БЂлой Церкви было отдано Згуру и только один год прошлой, а сколько положено, того он не вЂдает». За словами Григоровича, оренда йшла до військового скарбу.
Вже ці фінансові заходи Гетьмана вказують на те, що Мазепа запроваджував на Правобережжі в основі той самий суспільно-економічпий лад, який існував тоді на Гетьманщині. Це стверджує також практика земельних надань на Правобережжі. Хоч Мазепа, очевидно, визнавав старі володіння козацької старшини на Правобережжі — про це свідчить вже призначення місцевими полковниками колишніх правобережан (А. Кандиба, К. Мокієвський), — але, здається, фактично реституція цих володінь не відбулася і, будь-що-будь, відкладалася до слушного часу. Можливо, що це пов’язане було з різними правними формальностями або з обов’язком заселення спустошених колись маєтків; в кожнім разі, Гетьман волів тримати цю територію і тим самим доходи з неї під своєю контролем.
Зате Гетьман надає маєтності на Правобережжі новій старшині, ним призначеній, а також монастирям, зокрема київським. 27 січня 1706 р. він видає універсал полковникові брацлавському Г. Іваненкові на «спустЂлое мЂстечко Бурки (Борки) в уЂздЂ Чигиринском». 26 грудня 1706 р. гетьманським універсалом надано було компанійському полковникові Антонові Танському села Яхни й Микитинці в Корсунському повіті з правом на повинності посполитих. Року 1707 Гетьман Мазепа ствердив Михайлові Булавці «властние отчистне, дЂдизние и своим стараньем нбітие ґрунта» в м.Каневі 80. Універсал Мазепи (чи не Скоропадського (?)) Степанові Бутовичеві 19. XI. 1708 р. (див. Модзалевського І т.(?)) на маєтки, зокрема на чигиринські ґрунти й млини на р. Тясмині, які одержав од короля Яна Казимира 1649 р. дід С.І. Бутовича шляхтич Богдан Бутович (м. Колонтаїв на Чигиринщині) 17.XI1.1708 р. 81 цей універсал було стверджено царевою грамотою. Лівобережна старшина також цікавиться господарчими можливостями Правобережжя, й Гетьман сприяє цьому, дозволяючи заводити тут салітряні майдани (прилуцький полковник Д. Горленко 1707 р. коло Лебедина), пасіки, хутори 82 тощо. Мабуть, з доручення Мазепи, Василь Лукомський (батько історика Степана Лукомського) був «осадчим» цілого Уманського повіту 83, зокрема, осадив Умань, Ладижин, Монастирище, Маньківку, Буки та інші містечка, за що був призначений уманським отаманом і наказним сотником (1709). Гетьманські дозорці дбають про заселення гетьманських корсунських і драбівських маєтностей (1706).
Ця широка господарча діяльність Мазепи на Правобережжі була обірвана подіями 1708-1709 рр.
Хоч на короткий час, Правобережна Україна була в руках Мазепи. Титулярний «гетьман обох сторін Дніпра» став їх реальним володарем. Але тільки володар незалежної Української держави міг володіти Правобережжям, а разом з тим і всією Україною.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VI
 1 За даними інвентаря і люстрації 1690 р. — Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, документи Інституту польської культури.
 2 Київський Центральний Архів Давніх Актів (КЦАДА), актова книга 5, арк. 205-205 зв.
 3 КЦАДА, акт. кн. 3219, арк. 332 зв., 338 зв. — 339.
 4 КЦАДА, акт. кн. 3219, арк. 710 зв.
 5 КЦАДА, акт. кн. 25, арк. 256 зв. — 257 зв. (Рудня Радча 1706 р.); акт. кн. 26, арк. 310 зв. — 311 (Рудня Лугинківська 1708 р.); тощо.
 6 Таблицю складено за даними Т. Чацького, Dzie\x0142a, t. II, 244, таблиця.
 7 Для 1715 р. взято загальну кількість хлібного експорту Ґданська (по 4 видах збіжжя). Трохи відмінний відсоток (2,7%) подає А. Ярошевич — «Капіталістична оренда на Україні за польської доби» — «Записки соціяльно-скономічного відділу УАН», V-VI, Київ, 1927, ст. 210.
 8 Польський уряд згодом тлумачив цю статтю «вічного миру» так, нібито в ній мова мовиться лише про королівські маєтки, бо «шляхтичу и сго праву сам король не может ничего в противность указать, и всякій шляхтич в имЂніях своих волен».
 9 Лише на Поділлі і в Галичині актові книги, як і раніше, провадилися латинською мовою.
 10 Євстафій (Остап) Гоголь (+ 1679), старого волинського шляхетського роду (гербу Любич), ротмистр панцерної козацької хоругви в Умані, який 1648 р. перейшов на бік Хмельницького, полковник Уманський полковник Подільський (1654-1674, з перервами), полковник Могилівський (1674, 1676) полковник Димера (?), правобережний гетьман польський (1676). Помер ченцем Межигірського монастиря і там поховаинй.
 11 Степан Куницький (+ 1684) з 1648 р. — у Хмельницького, з правобережного (мабуть, брацлавського) шляхетського роду, одна галузь якого переселилася на Лівобережжя в першій половині XVII ст. Але Липинський (Z dziejow Ukrainy, c. 264-265) каже, що Куницькі з Галичини, шляхта герба Сас (з XV ст.). Одружений з удовою миргородського полковника й генерального судді Григорія Лісницького (+ 1664), [брав] участь [у] Хмельниччині, згодом полковник переяславський (?), служив у Дорошенка й виконував різні дипломатичні та приватні доручення (посольства до Многогрішного 1671 р., до Польщі 1673 р., до Туреччини 1674 р. тощо). Староста немирівський (1677, 1678), листувався з Самойловичсм, інформуючи його про події на Правобережжі. Король Ян Собєський призначив його головним осадцею на польській частині Правобережжя, що викликало конфлікт між Куницьким і Самойловичсм. В 1683-1684 рр. — польський козацький гетьман на Правобережній Україні. Під час походу на Буджак у кінці 1683 р. був розбитий татарами. За цю поразку, яка коштувала його військові великих втрат, був забитий своїми козаками на початку 1684 р. З Куницьких брали участь у Хмельниччині: Степан, Василь, Федір, Анастасій, Дмитро і Іван (потім згад[аний] 1672 намісником у Ромні). Див. Z dziejow Ukrainy, c. 264-265.
 12 Андрій Могила, козацького роду з Лівобережжя (чи не з м. Мени?), польський козацький гетьман на Правобережній Україні (1684-1689). Року 1689 був забитий своїми козаками. Про його цікавий лист до Папи Інокснтія XI з 8 травня 1684 р. — див. розвідку о. д-ра І. Назарка ЧСВВ, Блаженний Папа Інокснт XI і Україна — відбитка з «Логос», Йорктон (Канада), 1958.
 13 Про гетьмана Гришка (1689-1692) докладніших відомостей не маємо. Його наступником був Самусь (див. далі).
 14 Захар Юрійович Іскра, правнук гетьмана Я. Острянина й небіж полтавського полковника І. Іскри, козацький полковник на Правобережжі (1680-ті роки); полковник корсунський (1692-1708). Був заарештований 1708 р. у зв’язку зі справою Кочубея та Іскри. Сотник погарський (1709-1712) (Шутой, с. 311, каже про погарського сотника Іскру, 1708 р. (?), стародубівський полковий обозний (1714-1721).
Згадка про нього, як «полковника Кодацького», у грамоті короля Авґуста II 1699 р. — це, очевидно, непорозуміння: не «кодацький», а «козацький».
 15 Самійло Іванович Самусь, полковник Богуславський (1688-1713 в УРЕ 1685-1711) «Полковник Богуславського полку Самусь (надр[уковано] Самук), да того полку обозной u писарь, да Самусь сын, который был при изменнике Орлике за полковника, пойманы u многие из них прелестные письма найдены». (Це писав Петру І ген[ерал]-лейт[енант] Ґоліцин з Богуслава 16.IV. 1711 р. — Письма u бумаги Петра Великого, т. XI, ст. 216, пр. 2. Правобережний гетьман (1692-1704).
 16 Андрій Абазин, родом з Молдавії, полковник брацлавський (1690-1703 в УРЕ 1692-1703). Один з керманичів повстання 1702-1703 рр. Взятий поляками в полон, був вбитий на палю 1703 р.
 17 ГАФКЭ, «Малорос. подл. акты», ч. 605.
 18 Походження С. Палія з м. Борзни остаточно доведене в новітній студії проф. Н.Д. Полонської-Василенко «Палій та Мазепа» (Авґсбурґ, 1949). У Борзні 1694 р. жив рідний брат С. Палія — Федір Пилипович, мабуть, борзснський міщанин, і згадується «гай отчистий» над р. Сорокою. Але це, звичайно, не виключає можливости правобережного походження антенатів фастівського полковника.
Пізніша (1775) версія про те, що родовим ім’ям С. Палія було Гурко, не має жадного документального підтвердження.
 19 Думка Покійного М. Возняка (М. Возняк, Хто був автор т.зв. Літопису Самовидця? — ЗНТШ, т. CLIII, Львів, 1935, с. 42, 49), яку приймає д-р М. Андрусяк, що дорошенківський піхотний полковник Семен, згаданий 22.ІІ 1671 р., то був Семен Палій, не підперта документальними доказами і взагалі викликає поважні сумніви. Зрештою, в оточенні Дорошенка було кілька старшин з іменням Семен (приміром, Семен Тихий, посол Дорошенка до Москви 1676 р., Семен Богачснко та інші). До речі, Семен Палій був полковником охочскомонним.
 20 Це, мабуть, неточно (за Антоновичем). Гадаю, що А. Танський одружився з донькою Палія — Мартою значно пізніше (може, вже в кінці XVII або на початку XVIII ст.).
 21 ГАФКЭ, «Малорос, подлин. акты», ч. 473.
 22 КЦАДА, акт. кн. 2, арк. 212 зв.
 23 КЦАДА, акт. кн. 6, арк. 324 зв.
 24 Станислав Дружкевич, королівський полковник, каштелян холмський (1683-1692), і Бальцер Вільга, наступник Дружкевича (1693-1696), були королівськими комісарами для козацьких справ на Правобережжі.
 25 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 997 (982).
 26 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 996 (981).
 27 Збірка рукописів проф. Н.Д. Полонської-Василенко в Києві.
Існують дві версії про звільнення С. Палія з польського ув’язнення. Одна, мовляв, українська, яка каже, що Палія визволили віддані йому козаки (про це оповідають Граб’янка і Всличко), походить од самого Палія та його оточення (листи Палія до київського воєводи кн. М.Г. Ромодановського з 16 квітня 1690 р. й зізнання козака, який привіз до Києва ці листи). Друга версія — польська — спирається на листування короля Яна Собєського й польських достойників і пояснює звільнення Палія наказом короля. Можна погодитися з проф. Н.Д. Полонською-Василенко, яка каже, що «розв’язати це протиріччя можна буде лише тоді, коли знайдуться нові, докладніші матсріяли» («Палій та Мазепа», с. 8). А втім, на нашу думку, коли відкинути дефінітивний характер обох версій, вони не так-то вже й суперечать одна одній, і їх, зрештою, можна погодити.
 28 Невідомо, коли й де Палій познайомився з Мазепою. Спочатку, мабуть, між ними були лише листовні зносини. Але в 1690-х роках Палій кілька разів бачився з Гетьманом на Лівобережжі, зокрема 1692 р. (у Баришівці), 1693 р. (в Лубнях), 1694 р. (у Батурині), 1698 р. (у Батурині, на весіллі І. Обидовського).
 29 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 59, арк. 139-141, 150, 157 та інші.
 3(1 Наприклад, 14 червня 1690 р. Палій сповіщав київського полкового осаула Барановського «о приходЂ татарской орды под Рокитно» (ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 683).
 31 Збірка рукописів проф. Н.Д. Полонської-Василенко в Києві.
 32 Ibid.
 33 Павло Апостол-Щуровський, на думку В. Модзалевського, молдавського походження (одного роду з Д. Апостолом), польський козацький полковник на Правобережній Україні (1685-1692). Року 1692 був забитий своїми козаками, які перейшли на бік Палія. Переяславський полковник Опанас Щуровський (1663), страчений у Борзні 18. IX. 1663 р.
 34 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 64, арк. 67.
 35 Палій мав близьких родичів серед кримської аристократії, бо його рідна сестра була дружиною якогось татарського мурзи. Її син Чора-мурза навіть приїздив 1699 р. до Фастова відвідати свого славнозвісного дядька. Сергієнко (ст. 60) згадує в 1697 р. за сотника фастівського (?) Саву Безпалого «шуряка» Палія.
 36 Року 1693 Мазепа пропонував цареві відрядити Палія в досить небезпечний похід на допомогу валаському (мунтянському) господареві, але царським указом це не було дозволено з огляду на небезпеку повного знищення козацького війська великими турецько-татарськими силами. Див. ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 67, арк. 443-444, 445.
 37 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 812 (799), 1691 р.
 38 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 878 (863), 1693 р.
 39 КЦАДА, акт. кн. 7, арк. 98 зв. (1697 р.).
 40 Князі Любомирські — Єронім, каштелян краківський, гетьман великий коронний; Юрій, коронний підкоморій; і Домінік-Юрій, коронний обозний.
 41 КЦАДА, акт. кн. 25, арк. 64’.
 42 Про Д. Братковського — див. В. Липинський, Daniel Bratkowski («Przegl\x0105d Krajowy», Київ, 1908) і українське видання: Данило Братковський і його доба, Київ, 1909.
Є відомості про зв’язки з Палієм шляхтича Самійла Шумлянського.
 43 Це, мабуть, той самий Юрій Косович (XVII ст.), що його нащадки переселилися на Лівобережжя і в XVIII ст. були в складі старшини Стародубівського полку.
 44 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 62, арк. 346/443; Дядиченко, с. 242-243.
 45 Червень 1699 [р.] (Сергієнко, с. 61).
 46 Тиміш (Тома) Барабаш-Кутиський, польський козацький полковник, що десь у половині 1690-х років перейшов на бік Палія.
 47 Сергієнко (с. 61), каже про Волинь і датує першою половиною 1702 р.
 48 Сергієнко (с. 61),датує кінцем липня.
 49 Семашко, пасинок Палія, один з найближчих його помічників, зокрема під час повстання 1702-1704 рр., пішов з ним на сибірське заслання.
 50 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 441, 510, 541 зв. і далі.
 51 Про цих ватажків бракує докладніших даних. Відомо тільки, що Палладій був «гетьманським ротмистром», Валазон «бувшим суддею Куманським» (?), а Степан Рингаш називається Ямпільським.
 52 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 693-694 (лист до С. Палія від його наказного полковника Михайла Омельчснка). Сергієнко (с. 61) датує 16 жовтня [і додає до Самуся й Іскру].
Михайло Омелянович Омельчснко, родом з Правобережжя, посвоячений з Палієм (родич його дружини), був призначений Мазепою полковником білоцерківським (1704-1709) й хоч 1708 р. перейшов на бік Москви, був усунутий з полковництва, коли воно (у вересні 1709 р.) було повернуте Палієві. Бунчуковий товариш (1726). Жив у Батурині. Військовий товариш Михайло Білоцерківець їде посланцем до Москви в квітні 1671 р. (АЮЗР, т. IX, с. 386). Але сумнівно, що це був Михайло Омельченко. Голобуцький та інші сов[ітські] історики називають його родичем Мазепи що, звичайно, помилка. Нащадки Михайла Омеляновича (Омельченка) полк[овника] Білоцерківського були Білоцерківські (герб Пржиятель відм.). — Лук[омський] і Модз[алевський], Гербовник, ст. 22; табл., ст. XXXIII. Див. Список Черн[иговского] дв[орянства] 1783 р.
«Стефан Сулима за Гадяцьким договором був нобілітований і одержав прізвище Омельченко» (К. Стецюк, с. 179, прим. 1). Чи дійсно так? Див. родовід Сулим (В. Липинський. Z dziejow..., c. 266). Див. Vol[umina] leg[um], [m.] IV, [c.] 303.
 53 Сергієнко (c. 61) датує 7 жовтня і каже про [відгомін] (?) повстаня 1702 р. в Галичині на Лівобережжі й Запоріжжі.
 54 Сергієнко датує 10 листопада, а [облога тривала два місяці] (с. 61).
 55 J. Janczak: «Powstanie Paleja. — «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Wroclawskiego, seria A, \x0105 23, Historia III, S. 79-155; W. Tomkiewicz, O sk\x0142adzie spolecznym etnicczym Kozaczyzny ukrai\x0144skiej na prze\x0142omie XVI-XVII wieku. — «Przegl\x0105d Historyczny», XXXVII, 1948, (s. 253); Haintz O. Koenig Kar! XII von Schweden. Berlin 1936. Bd 1; Lewitter L.R. Mazeppa. — «History Today», London 1957, vol. VII, \x0105 9.
 56 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 579-582. Див. ibid., 594-596.
 57 Ibid., арк. 635.
 58 Федір Олексійович Ґоловін, фельдмаршал і адмірал, начальник Посольського приказа (канцлер) (1700-1706).
 59 Мабуть, у зв’язку з тим, Август II надав Гетьманові (в жовтні 1703 року) орден Білого Орла.
 60 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 94, арк. 364 зв., 81 зв., 85.
 61 Сергієнко (с. 62), каже про знищення понад 10 тисяч повстанців], їх жінок і дітей на Поділлі і Брацлавщині.
 62 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 94, арк. 90.
 63 «Перехід коштував Кандибі: не тільки втрати всього рухомого й нерухомого свого корсунського маєтку, але й крайнього страху в житті, розлуки й побоювання, тому що він, Кадиба, тільки з самими особами своєї рідні чоловічого і жіночого полу зміг насилу втекти від тодішньої кровожадної Дорошенкової погоні верхи на конях, упустивши при цьому й королівський польський привілей на шляхетство й герб і багато важних своїх документів про шляхетство і маєток». Це було у 1675 р. після 21.IX. і до 14.X. У Возняка («Хто є автор т.зв. Літопису Самовидця?» — ЗНТШ, m. CLII, c. 57) з покликом на «Памятную книжку Черниговской губернии. Чернигов 1862, с. 312. — Це, очевидно, стаття О. Лазаревського «Конотопская старина» це місце подано в українському перекладі і трохи інакше: «Кандиба тільки з самими особами своєї рідні чоловічого і жіночого полу зміг насилу втекти від тодішньої кровожадної Дорошенкової погоні верхи на конях, упустивши при цьому й королівський польський привілей на шляхетство й герб і багато важних своїх документів про шляхетство й маєток». Разом з Кандибою перейшов тоді на Лівобережжя й Уманський полковник Микита Синенко (Возняк, 56).
 64 Кандиби аж до кінця XVIII ст. пам’ятали за свої колишні володіння на Правобережжі. «Отческіе... тогобочніс ґрунта» згадуються в заповіті генерального судді Андрія Кандиби 1729 р. А син його — Данило Кандиба в своєму заповіті 1780 р. писав: «ежели случай откріется к отъиску или продажи наслЂдних моих по ту сторону Днепра, в Корсуні и околичностях оного находячихся добр...».
 65 Маємо відомості про нехіть, а навіть ворожість до Палія з боку лівобережної старшини в 1690-х роках. Так було й пізніше. У «меморії», поданій цареві з доручення гетьмана І. Скоропадського генеральним писарем Семеном Савичем 27 липня 1709 р., «компанія» (військо) Палія, «которая до нсго отвсюду набрелася», названа: «та вновь ПалЂем собранная наволочь».
 66 Недарма під час перебування Мазепи в Москві на початку 1705 р., коли Палій був ув’язнений у батуринському замку, Ґоловін питав Гетьмана про можливість «нового Палія», який був би корисний для плянів московського уряду. Костомаров слушно каже, що Ґоловін «давал тЂм гетману понять, что на случай признают не безполезным и того ПалЂя, котораго гетман домогался заслать подальше и безповоротнЂс». Така нагода трапилася менш ніж за чотири роки, коли Москва, справді, використала Палія — проти самого Мазепи.
Сергієнко (с. 63) каже, що російський уряд (Ґоловін) дав згоду на арешт Палія в листі з 30 квітня 1704 р.
 67 За іншими відомостями, 1 серпня. Сергієнко (с. 63) каже, що арешт відбув[ся] 31 липня.
 68 Все майно Палія (зберігся дуже цікавий опис його рухомого майна) було сконфісковане.
 69 листопада (Сергієнко, с. 64).
 70 «ЗдЂшнсй народ к нему (Палію) зЂло склонен и непрестанно ево напоминают», — писав кн. Д.М. Ґоліцин з Києва Мсншікову 20 листопада 1708 р. А кн. Г.Ф. Долгорукий писав цареві 3 березня 1709 р., що Палій у запорожців «имЂет любовь и нсмалой кредит».
 71 Матеріали Судієнка, т. II, с. 9, 118, 280; Сергієнко, с. 64.
 72 7 січня 1710 року [Палій] був ще живий (Тарле, с. 224). Див. Г.Я. Сергієнко, Семен Палій (До 250-річчя з дня смерті). — У.І.Ж., 1960, [№] 1, с. 55-64 (точної дати нема, лише — «січень 1710 р.» Влітку 1709 р. Палій прибув до Фастова (Сергієнко, с. 64). Поховали в Межигірському монастирі. УДАДА СРСР, Малор[осійські] справи, ф. 124, спр. 63; Матеріали Судієнка, [т.] II, с. 144, 150-152; «Сказаніе о Межигорском монастыре». Мих. Максимовича, К. 1865, с. 33-34. (Сергієнко, с. 64, пр. 67).
 73 Карпо Часник, родом з Борзни, племінник (Костомаров) («кревний» — 1704 р.) С. Палія, командував одним із його загонів (1700). «Значний в дЂлах войскових товариш» (1702), одержав од Палія універсал на два млини й «послушенство посполитих людей Мотовиловских и низшой Малой Салтановки» (коло Києва), Сотник мотовиловський( 1704-1711), полковник компанійський (1715-1737) (1712, 1715, 1726, 1728, [див.] Дядиченко, с. 448). Від шлюбу з донькою Захара Іскри — Оленою мав синів Василя і Гната, які були компанійськими полковниками в 1730-1750-х роках.
 71 Антін Михайлович Танський (+ 1742), компанійський полковник (1706-1710), полковник білоцерківський (1710-1712), полковник київський (1712-1734). Одружений був (першим шлюбом) з Марією Семенівною Палій. Його заступив на київському полковництві син Михайло Антонович Танський.
 75 Григорій Іванович Іваненко, «волоської нації», вийшов на Укра’їну з Молдавії 1706 р. Бувший «полковник Дубосарський» (1706); полковник брацлавський (VI.1708-XII.1712); полковник ірреґулярного Брянського полку (1729).
Питання про походження й особу брацлавського полковника Іваненка не зовсім ясне. Родовід Іваненків у Родословнику В. Модзалевського (т. II) називає його сином «гетьмана Дубосарського» (гетьмана Ханської України до 1698 р.) Івана Богатого Іонснка. Але є відомості, що полковник брацлавський називався Іваном Григорашсм (О. Лазаревський, М. Андрусяк; Костомаров називає його просто Григорашем), а син його, Григорій Іванович Волошин, сотник іваницький (17101721) був свояком гетьмана Данила Апостола (про це писав гетьман в одному «інстанціальному» листі до російського уряду). Можливо, що Г.І. Волошин (або його батько) був батьком першої дружини сина Д. Апостола — Павла Апостола, майбутнього полковника миргородського, яка була «молдавського походження» (ім’я її невідоме). Питання потребує спеціяльного генеалогічного дослідження.
 76 Сава Волошин (Волошанин) був, здається, провідником повстанського руху на Могилівщині в 1702-1703 рр. Пізніше (мабуть, 1709 р.) він був з Могилева «по челобитью господина Синявскаго, гетмана великаго короннаго... взят и нынЂ (липень 1709 р.) при его милости гетманЂ (Скоропадському) до указу обретается...»
В «Письмах u бумагах Петра Великого», т. Xl, згадується в 1711 р. — це полк Канівський (але нема Могилівського).
 77 Це, мабуть, був генеральний осаул Антін Гамалія.
 78 Серед них були: «булава и бунчюк, и печать восковая c подписью польскою, которые даны от поляков Хмельницкому», як писав Меншікову кн. Д. Ґоліцин, який захопив наприкінці 1708 р. у Білій Церкві всі «пожитки» Мазепи.
 79 За обчисленням козацької старшини (в Бендерах 1709 р.), у Білій Церкві було захоплено москалями (в кінці 1708 р.) самими імперіялами 50 тисяч.
 80 Окіншевич, Зн[ачні] в[ійськові] тов[ариші], с. 21.
 81 В. Дядиченко, Семен Палій. Укрвидав при ЦК КП(б)У, К. (71), 1942.
 82 Наприклад, хутір В. Кочубея в с. Стайках (1708).
 83 Його син, Степан Лукомський, згодом писав, що батько його з Умані «подати гетманом, яко то лисичное и звЂри дикіе, приваживал в Батурин и в Глухов».
Розділ VII
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА МАЗЕПИ ПІСЛЯ 1700 РОКУ
1. Україна й Північна війна (до 1708 року)
Велика Північна війна (1700-1721) має особливе значення в світовій історії. Історичне змагання двох потужних держав північного сходу Европи — Московщини і Швеції завершується в першій чверті XVIII ст. перемогою першої. Замість могутньої Шведської держави, виступає як вирішальна сила на сході Европи Російська імперія, що починає відтоді загрожувати цілій Европі. Перший удар нової потуги мусів упасти на Україну, цей форпост європейської культури на Сході.
Для боротьби зі Швецією створено було коаліцію, до якої, крім Московщини, ввійшли Данія, що мала давні суперечки зі Швецією, і польський король Авґуст II, курфюрст саксонський. Союзники розпочали війну навесні 1700 р. Король датський увійшов у Голштінію (союзник Швеції), а Авґуст II — у Ліфляндію, де розпочав облогу Риги.
Молодий (народився 1682 р.) шведський король Карл XII, один з визначних полководців свого часу, розробив плян розгрому своїх противників поодинці, короткими несподіваними ударами. У травні 1700 р. Карл на чолі 20-тисячної армії раптом висадився в Данії і незабаром з боєм підступив до Копенґаґена. Датський король Фрідріх IV змушений був підписати договір (Травендальський мир), за яким Данія зобов’язалася відмовитися від союзу з Росією та королем польським і відшкодувати військові витрати Швеції, а також визнала незалежність Голштінії. Це було 8 серпня 1700 р., а 9 серпня, не знаючи ще про поразку Данії, Петро І проголосив війну Швеції.
Московське військо перейшло кордон і почало облогу шведської фортеці Нарви, але Карл швидко перекинув свої військові сили в Прибалтику і 19 листопада 1700 р. несподівано напав на московський табір. Московське військо було розбите вщент. Карл XII вирішив, що з Петром покінчеію, і повернув свої головні сили проти третього, як здавалося йому, найнебезпечнішого учасника коаліції — Авґуста II.
Україна змушена була взяти активну участь у війні зі Швецією. Це було наслідком політичного становища України, створеного Переяславським договором 1654 р. й Коломацькою угодою й, головне, визначене було реальним співвідношенням сил на сході Европи. Щоправда, певні кола української старшини й купецтва були зацікавлені в інтересах розвитку зовнішньої торгівлі у вільному виході до портів Балтійського моря, обминаючи територію Речі Посполитої. До того ще в інтересах української політики було відвернути увагу Московщини від кримсько-чорноморських справ і скерувати московську аґресію в іншому напрямку. Характерно, що під час перебування в Москві на початку 1700 р. Мазепа «нас нудит на шведа» (хоч і радить зачекати з цим, поки буде укладено угоду з Туреччиною), як доповідав Петрові фельдмаршал і адмірал Ф. Головін, керівник зовнішніх справ Московщини й майбутній головнокомандувач московської армії.
З самого початку війни українське військо вирушило на північ. Спочатку пішов Полтавський полк (на чолі з полковником І. Іскрою) «влегці», за ним — Чернігівський полк (на чолі з полковником Ю. Лизогубом) з артилерією. Трохи згодом до них приєднався Ніженський полк на чолі зі своїм полковником і наказним гетьманом І. Обидовським. Крім того, участь у поході взяли два охотних (сердюцьких) полки (Д. Чечеля й Федька 1). Однак козацьке військо не встигло дійти до Нарви і участи у битві не брало. Після того воно стояло коло м. Печер Псковських (Печерський монастир), «откуду подъЂздами частыми шведскіе повЂты огнем и мечем пустошили и в полон великое множество позабирали».
Охотницькі полки й півтори тисячі вибірних козаків Чернігівського полку на чолі з наказним полковником Яковом Лизогубом 2 були послані до Чудського озера (до «Вдов-Городка», себто Ґдова) «для обереженія границ россійских». Козаки відбили шведський напад на Ґдов і переслідували шведів, спустошивши прикордонні шведські володіння.
На початку 1701 р. (є дата 31.I.1701 р.) раптом помер Обидовський, і козацьке військо повернулося на Україну. Лише обидва охотницькі полки й невелика частина козаків залишилися в Печерах, незабаром відбивши напад на них шведського загону полковника Шліппенбаха.
Успішні дії українського війська в кінці 1700 — на початку 1701 р. були немовби прелюдією до кампанії 1701 р., яка розгорнулася для московського війська досить вдало. Доручивши Б. Шереметєву стримувати можливий шведський наступ на Псков і Новгород, а разом з тим за допомогою козацьких загонів пустошити прикордонні шведські володіння, Петро всю свою увагу зосередив на створенні нової московської армії. Четверта частина всіх церковних дзвонів у державі була перелита на гармати; значно збільшилося виробництво іншої зброї; вдосконалилося озброєння армії (до рушниць були додані багнети).
Сам Карл XII немовби сприяв цим заходам Петра. Ідучи проти Авґуста II, Карл залишив для захисту північної Прибалтики порівняно невеликі сили. Цю помилку Карла XII використав Петро, і московське військо вже в 1701 р. почало завдавати шведам дошкульних ударів.
В 1701 р. українське військо брало ще більшу участь у воєнних операціях. За наказом царя Гетьман поділив свої сили на дві частини. На початку року кілька тисяч запорожців і Гадяцький полк (на чолі з полковником гадяцьким М. Бороховичем) вирушили до Пскова, звідки, з’єднавшися з московським військом під командуванням князя Рєпніна, пішли на допомогу польсько-саксонському військові, яке було під Ригою. Сам Мазепа з головними силами й артилерією пішов був до Пскова. Однак у Могилеві він одержав наказ Петра про те, щоб вирядити вперед лише 20 тисяч війська (без артилерії). На чолі цього загону, який складався з полків Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських (разом понад 17 тис.), був поставлений полковник миргородський Д. Апостол.
Спочатку воєнні дії розгорталися для союзників не досить вдало. Рєпнін був розбитий під Ригою і відступив. Польське військо змушене було зняти облогу Риги. 19 липня 1701 р. московське військо зазнало поразки під с. Равґе. Але 29 грудня 1701 р. московсько-українське військо на чолі з Б. Шереметєвим розбило загін Шліппенбаха під Ерестфером. Рештки шведського війська втекли, переслідувані кіннотою Д. Апостола. На початку 1702 р. Апостол, залишивши два компанійські полки «для оберегательства Псковскаго уЂзду жилищ и для провЂдыванія непріятельских замыслов», повернувся на Україну.
Влітку (18 липня) 1702 р. Б. Шереметєв розбив шведське військо під Гуммельсгофом. Ці перші перемоги над шведами дали можливість розпочати наступ на Інґрію. 11 жовтня 1702 р. російське військо здобуло шведську фортецю Нотебурґ (старий новгородський Орєшек), переіменований Петром І в Шліссельбурґ. 1 травня 1703 р. взята була невеличка фортеця Ніеншанц (Канци) у гирлі Неви, а 16 травня 1703 р. Петро заложив там Петропавловську фортецю — нове місто Санкт-Петербурґ. В боях під Нотебурґом і Ніеншанцом брало участь і українське військо (Чернігівський полк на чолі з Ю. Лизогубом).
В 1704 р. російське військо зайняло місто Дерпт (Юр’єв), а 9 серпня того ж року взята була Нарва. Отже, вся Інґрія і вихід до Балтики перейшли у руки Росії.
Війна тривала. Карл XII міцно «угруз» у Литві і в Польщі. За чотири роки (1701-1705) шведське військо захопило велику частину території Речі Посполитої. В 1701 р., розбивши польсько-саксонське військо під Ригою, Карл зайняв Курляндію, а в 1702 р. — майже всю Литву і значну частину Польщі. Тоді ж шведи зайняли Варшаву, а в червні 1702 р., розгромивши Іюльсько-саксонське військо під Клишином, Карл увійшов у Краків.
Проте утиски шведами польського населення викликали велике невдоволення в Польщі і зміцнили становище Авґуста II. Налякані повстанням на Правобережній Україні, польські маґнати воліють триматися Авґуста II і союзу з Росією, щоб мати допомогу Петра у боротьбі і проти шведів, і головне — проти Палія. А втім, у деяких польських маґнатських колах плекають думку про те, щоб замиритися з Карлом XII і за його допомогою повернути собі Лівобережну Україну (і Київ). У цей час українська проблема набирає вирішального значення в політиці польських маґнатів і щодо Швеції, і щодо гетьмана Мазепи.
Успіхи шведів посилюють внутрішню боротьбу литовських маґнатів, серед яких утворюються два головні угруповання: одне (Огинського) лишається на боці Авґуста II, друге (Сапєги) підтримує Карла XII. Обидва угруповання ведуть між собою запеклу боротьбу, в якій бере участь і українське (гетьманське й запорозьке) військо. У 1702 р. ця боротьба зосереджується навколо литовсько-білоруської фортеці Старого Бихова, зайнятого військом Сапєги.
З наказу царя Мазепа послав на допомогу реґіментареві литовського (урядового) війська Халецькому для облоги Бихова частину (1000 чол.) Стародубівського полку і охочекомонне військо (1500 запорожців) на чолі із знатним військовим товаришем Тимофієм Радичем. У цьому загоні брали участь також козаки С. Палія (200 чол.). Згодом на чолі цього загону, який збільшився до 12 тисяч, став наказний гетьман, стародубівський полковник М. Миклашевський. 12 жовтня 1702 р. бихівські «сапєжинці» змушені були здатися Миклашевському. І Литва, і Білорусь фактично опинилися в руках московсько-українського й польсько-литовського (урядового) війська.
Тим часом становище в Польщі чимраз більше загострювалося. Успіхи Карла XII зміцнили в Польщі маґнатське угруповання, вороже Авґустові II. Війна зі Швецією з самого початку була малопопулярна в польських маґнатських і шляхетських колах, які вважали її за особисту справу короля, як саксонського курфюрста, і не хотіли брати у ній участи. Отже, Авґуст провадив цю війну в значній мірі коштом Саксонії (якщо не рахувати широких мас польського населення, яке дуже терпіло від цієї війни). Зайняття шведами більшої частини Польщі, повстання на Правобережній Україні, страшне руйнування Речі Посполитої — все це дало безперечну перевагу маґнатській опозиції Авґустові, яка на чолі з примасом Польщі, кардиналом Радзейовським висуває кандидатом на польський престол познанського воєводу Станислава Лещінського.
Варшавський сойм 1704 р. позбавив Авґуста II польського престолу і обрав королем польським Станислава Лещінського. Правда, це обрання було опротестоване вірними Авґустові маґнатами, які зібралися на соймі в Сандомирі, але це ще більш загострило боротьбу серед керівної верстви Польщі.
Захопивши важливі позиції в Прибалтиці, Петро І починає приділяти більше уваги польським справам. На початку 1704 р. він посилає на допомогу Авґустові 12-тисячпе московське і 5-тисячне українське військо. У квітні 1704 р. на допомогу Авґустові для боротьби проти шведів вирушив на Правобережжя сам гетьман Мазепа з головними силами українського війська. З цього часу протягом кількох років значна частина Речі Посполитої була зайнята московсько-українським військом, яке провадило боротьбу проти шведів та їх прибічників серед польсько-литовського маґнатства.
Навесні 1705 р., користуючися тим, що Карл був зайнятий боротьбою з саксонсько-московським військом (10 тис. саксонців і 6 тис. москалів на чолі з генералом Шулеибурґом) в Шлезьку, Петро зайняв Курляндію і Литву. Головні сили московської армії (близько 30 тис.) зосереджені були в Гродні, але Карл взимку 1705 р. швидким маршем рушив до Гродна і відрізав московське військо від його операційної бази (на Західній Двині).
Становище московського війська стало дуже тяжким. Проте Петро зібрав у Мєнську близько 12 тисяч війська. Велику ролю зіграло тут українське військо. Мазепа з 15 тисячами козаків стояв коло Слуцька, загрожуючи лівому флянґові шведів; друга частина козацького війська (кілька тисяч козаків) була в Бересті і мала допомагати Гродпові. Щоб забезпечити Московщину від можливого шведського наступу, Петро наказав посилити укріплення Пскова й Смоленська, а також побудувати суцільну укріплену лінію від Пскова до Брянська.
Дії українського війська на Білорусі в 1706 р. розвивалися невдало. У 1706 р. шведське військо під Несвіжем напало на козацький загін стародубівського полковника Миклашевського, який при цьому був убитий, але козаки, хоч і з великими втратами (забитих і полонених), відбили шведський напад. Сам Карл обложив у Ляховичах козацький загін на чолі з переяславським полковником Мировичем. Кількатисячне московсько-українське військо на чолі з думним дворянином і бриґадиром С. Неплюєвим і Д. Апостолом 19 квітня потрапило під Клецьком у засідку і було розбите. Після цього Мирович 1 травня 1706 р. змушений був здатися 3.
Прихильники Карла XII знову піднесли голову. Навесні 1706 р. московське військо (що було в Гродні) відступило до Києва. Петро гадав, що Карл піде на Київ. Зважаючи на те, що «Кіевская фортеція (Старокиївська. — О.О.) имЂет зЂло худую ситуацію», Петро «разсудил фортецію сдЂлать в ином мЂстЂ». Будівництво нової фортеці (на території Печерського монастиря, де ще в 1703 р. Петро хотів, щоб «фортеція устроена была крЂпкая и правилно содЂланная»), розпочате 15 серпня 1706 р., провадилося силами українського населення і було великим тягарем для нього.
Однак Карл XII знову повернув на захід і у вересні 1706 р. ввійшов у Саксонію. Тепер Авґустові II треба було рятувати свої власні володіння. 13 жовтня 1706 р. в Альтранштадті був підписаний договір, за яким Авґуст відмовився від участи в антишведській коаліції, зрікся польської коропи на користь Стапислава Лещінського і зобов’язався сплатити Швеції велику контрибуцію. Перемога московського війська на чолі з Меншіковим над шведським корпусом генерала Мардефельда під Калішем 18 жовтня 1706 р. вже не могла врятувати Авґуста.
2. Криза українсько-московських відносин і українські політичні пляни під час Північної війни
Північна війна великим тягарем лягала на Україну, втягнену російським урядом у боротьбу за чужі їй цілі та інтереси. Українське козацьке військо мало не щороку ходило в далекі походи — в Прибалтику, Білорусь, Литву, Польщу та інші країни — й подовгу там перебувало, здебільшого позбавлене нормальних джерел постачання й залишене там напризволяще. Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському командуванню, але часто-густо мусіли виконувати накази місцевих московських начальників, які не знали й не хотіли знати особливостей українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права, звичаї та традиції. Тим самим неминуче й брутально було знівечувано саму військово-політичну основу Української держави й підважувано силу й престиж гетьманської влади.
Але важка війна давалася взнаки не лише козацтву, а й цілій українській людности, яка була і посередньо, і безпосередньо втягнена у воєнну машину. Безконечні військові, особливо фортифікаційні роботи — і на Україні (зокрема, будівництво Києво-Печерської фортеці), і далеко поза межами її (приміром, укріплення Прибалтики й будівництво нової російської столиці — Санкт-Петербурґа) — потребували безліч людей, транепорту й матеріялів, з величезною шкодою для українського народнього господарства. Звичайні й надзвичайні натуральні й грошові побори з української людности на потреби московських військових частин, які перебували або переходили на території України, викликали чимраз гостріші сутички між населенням та місцевою адміністрацією і зайшлими або перехожими військовими загонами. Офіційне листування того часу рясніє численними скаргами української людности і влади на утиски та ґвалти московського війська.
Зовсім звичайними були такі випадки, як той, що трапився 1703 р. в Козельці, полковому місті Київського полку. Підполковник Ушаков 4, який супроводив Паткуля (відомий представник ліфляндської шляхетської опозиції шведському урядові, який став аґентом Петра І) з Києва до Москви, приїхавши до Козельця і не діставши підвод (він приїхав уночі без попередження), «людей тамошних посполитых жестокими побои зЂло оскорбил; а найпаче взяв войта з безчестіем и обнажа перед собою, хотЂл бить своими руками, естлибы народ не отнял»; а коли «войт от тЂх побой принуждеи был бЂжать, тогда, настигши ево, того полуполковника псланные без милосердія били и кровопролитіе учинили, от которого побою тот войт и нынЂ лежит при смерти».
А ось що писав полковникові чернігівському П. Полуботкові сотник городницький Андрій Стахович 5 року 1706: «... идучи з Полоцка нЂякійсь маіор Данило Евстратович полку Репина и другой капитан Дмитрій Яковлевич з людми великороссійскими перш у сотню мою Городенскую великія обиды и забойства людям чинили, а на остаток в селЂ Хоробричах человЂка ІІа смерть замордовали, перш колЂни шпагою покололи напинаючи, а потом з фузеи прострЂлили, а тилько з тое причины, що з коньми в лЂс утЂкав, и в том же селцЂ хлопця Ивана стрЂлци з конем в полЂ узяли и не знать гдЂ подЂли, и коней десятеро взяли. Теды я в Седне†ходилем сам з тими людми, жебы казал пан маіор записать того человЂка Ивана Корененкова зятя, хто його забив и якого полку солдат, и вспоминалем ся про того хлопця и про забраныи конЂ. Теды много зо мною сперечался и не вчинил розыску, а на потом сказал мнЂ тое, що и тебе, мовил, як козака забют самого, то пропадеш. А скоро (я) з двора вышолем и пошолем в другой двор коней своих познавати, що у мене взяли в городЂ, а они маіор и капитан наславши денщиков узяли зараз мене у шію перш бити, а потом поваливши пузцями (?), що ледво тильки мене живого покинули. И послЂ того бою знову я трохи очунявши приходилем до його маіора, оповЂдаючи ему, же то власне есть з его направы, а он з того смЂх учинив и сказал: не шукай лошадей по дворах. То, мовить, тобЂ за тое, що ты у нас управы просиш. Милостивый добродЂю! Умилосердись и приложЂть свого панского старан в такой нашей бЂдЂ и забойст†московском, же вже четвертого человЂка в сотнЂ моей забили на смерть, а теперь пришло уже и до мене самого, же трохи на смерть не забили. И так вЂдает Бог, чи скоро буду людми послЂ их рук, же не могу и плечима здвигнутися и духу в собЂ привдохнути от их побою».
Скарга Стаховича дійшла до Гетьмана, який, пересилаючи її канцлерові Ґоловіпу, писав 26 вересня 1706 р.: «Отовсюду ко мнЂ доходят жалобы на своевольства велико-россійских ратных людей», і просив Ґоловіна, «чтоб... на плач, стенаніе, вопль и слезы бЂдных людей милосердым оком приклонившеся, изволил ими же вЂси судьбами таковую своеволю войск великороссійских ускромити и от дальних разореній, побоев и смертных убойств людей моего реґимента освободити». Але всі скарги й протести українського уряду на московські надужиття й ґвалти були цілком марні.
Зрештою, справа була не тільки в цих московських здирствах і знущаннях над українським населенням, які московський уряд намагався виправдати умовами воєнного часу. Недарма згаданий вище підполковник Ушаков казав «про Малороссійскій народ, а имянно козацкого чину: сіи де люди столь вЂрны великому государю, в какой вЂрности обрЂтаются королю польскому тамосторонніе козаки» (це говорилося під час козацького повстання на Правобережній Україні). Для гетьмана Мазепи й вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його військового командування у внутрішні справи України не лише порушує державні права України, але й свідомо прямує до того. Справді, в російських урядових колах обговорюються пляни звести нанівець самостійність Української держави, скасувати її козацький устрій і віддати Україну (чи якусь частину її) у володіння або московського князя Меншікова, або ж якогось чужоземця (приміром, англійського герцоґа Марльборо). Про це говорилося досить одверто, й про це були поінформовані українські міродайні кола і гетьман Мазепа. Нарешті, в кінці квітня 1707 р., під час військової наради в Жовкві, сам цар повідомив Гетьмана про свій намір цілковито зреорганізувати козацьку службу («указ об устроеніи компаній», як називає його Мазепа, або «указ об устроеніи козаков подобіем Слободских полков в пятаки» 6, за словами П. Орлика), що по суті було скасуванням самостійного українського війська й ліквідацією Української козацької держави. Цей указ, з огляду на заперечення з боку Гетьмана, не був здійснений, хоч вістря його залишилося.
Але загроза для існування Української держави була тоді не лише з московського боку. Поділена політичне на два табори — московський і шведський — і майже цілком окупована або московсько-українським, або шведським військом, Польща, однак, у своїй політиці щодо України опинилася в досить зручному становищі. Якщо б перемогли Петро І і Авґуст II, поділ України між Москвою і Польщею був би припечатаний. У разі перемоги Карла XII і Станислава Лещінського, ціла Україна, як фактичний союзник Москви, потрапила б знову під владу Польщі. Це була трагічна ситуація, і керманичі Української держави мусіли подумати про те, як провести український державний корабель безпечно між тою Сціллою і Харібдою.
Отож перед українськими керівними колами неминуче постало питання про визволення України з-під московської зверхности. Серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користуються дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Української козацької держави: ідея Великого князівства руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом (і Туреччиною) для боротьби проти Московщини (й Польщі) за незалежну Українську державу.
Перша концепція — можна назвати її гадяцькою, бо ґенетично вона пов’язана була з Гадяцькою угодою 1658 р. — знайшла собі широке коло прихильників серед генеральної старшини й полковників центральної і північної Гетьманщини (генеральний обозний І. Ломиковський, полковники: миргородський — Д. Апостол, прилуцький — Д. Горленко, лубенський — Д. Зеленський, стародубівський — М. Миклашевський та інші). Вона вабила їх (здебільшого вихідців з Правобережжя) передусім тим, що якнайбільше забезпечувала станові (соціяльні й політичні) інтереси вищої козацької старшини як зверхнього стану Української держави. З другого боку, вона, здавалося б, певною мірою ґарантувала політичні інтереси України, незалежно навіть від наслідків Північної війни. Мало того, угода з Польщею на засадах Гадяцької унії створювала леґальний ґрунт для розв’язання проблеми Правобережної України, отже об’єднання України обох боків Дніпра. Ця концепція мала багато прихильників і в Польщі, і, головне, в Литві. Польсько-литовські маґнати, незалежно від їх орієнтації — і прибічники Авґуста II, і прихильники Станислава Лещінського, — шукали першої-ліпшої нагоди, щоб перетягти на свій бік керівні українські кола і насамперед самого гетьмана Мазепу.
Секретні українсько-польські переговори почалися ще в 1703 р., коли українське військо ходило на допомогу Авґустові проти шведів та їх «адґерептів» на Правобережній Україні та Білорусі. Полковник стародубівський Михайло Миклашевський, віддавна зв’язаний особистими й родинними стосунками з опозиційними старшинськими колами (зокрема із Самойловичами), а також споріднений зі смоленською шляхтою 7, починає в 1703 р. таємні пересправи з литовсько-польськими маґнатами Авґустового табору, що їх «принципалом» був тоді каштелян Троцький Михайло Казимир Коцєл. У цих зносинах особливо цікаве те, що відразу була знайдена конкретна формула майбутніх українсько-польських державію-правних відносин. Україна мала «в такій же вольності цвісти, як і Корона Польська і Князівство Литовське». Ці вольності українські було визначено так: «Волность Украинская будет таковая, какова Речь Посполитая Коронная и Литовская, и таковая ж будет Речь Посполитая третія Украинская, и сколко сенаторей из Литвы и c Короны, толко особ годных, увЂренных, столко ж кресл сенаторских засЂдати имут в УкраинЂ, в колЂ сенаторском, которых тотчас на меморіал присылать надобно и королю полскому предлагать; ...шляхтою при своих волностях [привилі]ями уволнены будут. Чин духовный, мЂщаня при своих волностях; a гдЂ приналежит воєводством, повЂтом быть и староствам, тЂ городы воєводствами и повЂтами, и староствами от короля... уволнены привиліями з сейму будут» 8.
Це був плян відновлення Великого князівства руського на засадах Гадяцької унії 1658 р. Взагалі в цей час ідеї Гадяцької унії були дуже популярні в українських старшинських колах. Зокрема 1707 р., в Києві, під час чергового конфлікту між українським і московським урядами, старшина «собиралася до обозного енералиого Ломиковского, а найпаче повседневно до полковника Миргородского (Апостола), у которого и о способах обороны своей совЂтовали, и пакта Гадяцкіе читали, якіе тот же полковник Миргородскій c библіотеки Печерской взял был», як згадував пізніше (1721) П. Орлик у листі до митрополита Стефана Яворського. Про це ж повідомляв московський уряд у своєму доносі В. Кочубей (зв’язуючи це з ім’ям самого Мазепи).
Про відновлення Гадяцької унії говорилося і в дипломатичних колах у Варшаві. Про це повідомляв свій уряд 19 серпня 1708 р. секретар французького посольства у Варшаві Балюз (людина добре поінформована в українських справах 9), згадуючи при цьому, що свого часу ідея Гадяцької унії була підтримана Францією. Про ці пляни української старшини знали і в Швеції. Як писав згодом (10.XI. швед, стилю 1708 р.) своєму братові секретар похідної канцелярії Карла XII Йозеф Цедергельм, «російське ярмо почало давити країну (Україну) і його нести було для козаків чим далі, тим все тяжче. Через те постало (у них) стремління з’єднатися з поляками в надії на більшу свободу».
Але була й інша концепція визволення України з-під московської влади, — концепція, яка також спиралася на давніх засадах української козацької політики, й традиція якої була відновлена на початку 1690-х років, під час повстання Петрика. Це була, мовляв, «кримська» концепція. Сенс її полягав у тому, що найліпшою ґарантією української незалежности, а передусім єдиною реальною силою, яка могла допомогти Україні визволитися від панування й Москви, й Польщі, є союз
України з Кримом, а через те й з Туреччиною. Ця концепція мала низку переваг над «гадяцькою» концепцією. Передусім вона мала кращу історичну традицію, бо пов’язана була з героїчними часами української національно-визвольної революції 1648 р. Вона нагадувала не тільки славну добу Хмельницького, але й давніші часи Михайла Дорошенка, й пізніші часи Петра Дорошенка. Та найголовніше те, що вона ставила на порядок денний постулят державної незалежности України, вимагаючи, кажучи словами П. Орлика, щоб Україна «perpetuo sit ab omni extra dominatione libera». Ця концепція мала виразний антипольський характер і була особливо популярна серед козацької старшини полудневої Гетьманщини (зокрема Полтавського полку) і Запоріжжя. Саме з цих кіл і вийшли акція Петрика і його договір з Кримом 1692 р.
На початку XVIII ст. репрезентантами «кримської» концепції були генеральний суддя Василь Кочубей, полковник полтавський Іван Іскра (свояк Кочубея), кошовий отаман Запоріжжя Кость Гордієнко та інші, не кажучи вже про Петрика, який був тоді гетьманом Ханської України. Ще був живий старий Федір Жученко, колишній полковник полтавський, тесть Кочубея й Іскри, людина заслужена, маєтна і впливова, з широкими фамілійними й родинними зв’язками серед полтавської старшини та купецтва.
«Кримська» концепція особливо активізується коло 1703 р. Саме того року Мазепа повідомив московський уряд про те, що Іскра «имЂл тайно корреспонденцію и согласіе c ханом Крымским и беем Перекопским, и уже было и полк свой, кромЂ старшини, к тому ж наклопил, чтоб быть в согласіи c Крымом, а великому государю противными» 10. Ще більш небезпечною для Москви була ситуація на Запоріжжі. Року 1702 запорожці «не престают... из уст своих бунтовных слов выпускать и безпрестанныя посылки к Крыму посылают». Так було й пізніше. 17 листопада 1706 р. Гетьман повідомляв Москву про те, що на Запоріжжі «едны в безумной своей радЂ кричат зломысленнЂ и настаЂвают на тое злосовЂтно, чтобы посылать до хана Крымского для затягненя им в помощь и в пособіе Орды». Лідером цих антимосковських елементів був К. Гордієнко, старий ворог Москви, який хоч і не був на той час кошовим, але в запорожців «мЂет любовь», як писав Мазепа.
Як ставився гетьман Мазепа до цих українських політичних концепцій та пов’язаних з ними акцій? Які ж, врешті, були державнополітичні пляни самого Мазепи як господаря Української держави та керманича української політики під час Північної війни?
Обидві концепції — і «гадяцька», і «кримська» — не були Мазепі чужі 11. І батько його, і він сам, мабуть, належали до прихильників Гадяцької унії і гетьмана Виговського. Й походженням своїм, і своєю минулою діяльністю, і — що найголовніше — своїми політичними плянами в дусі української соборности Гетьман був близько зв’язаний з Правобережжям. З другого боку, сам Мазепа був відомим «дорошенківцем» і, мабуть, поділяв орієнтацію гетьмана П. Дорошенка на Туреччину. Є поважні підстави думати, що Мазепа вважав союз з Кримом за корисний для інтересів України, й що саме він був ідейним надхненником українсько-кримської угоди Петрика 1692 р.
Але ставлення Мазепи до цих проблем на початку XVIII ст. було зовсім інше. Передусім «кримська» концепція не могла тоді забезпечити визволення України з-під московської влади. Доля України й цілої Східньої Европи залежала від великих міжнародніх подій, які відбувалися не на Півдні, а на Півночі, де йшло змагання між Швецією й Московщиною. Далі «кримська» концепція була неприйнятна для Мазепи вже тому, що вона сполучала соціяльні мотиви, які висувало Запоріжжя, з політичними прагненнями старшинської (зокрема найбільш впливової тоді полтавської) опозиції. Певне значення мало, звичайно, й те, що цю концепцію висували особисті вороги Мазепи, й що ця акція, будь-що-будь, була продовженням Петриківщини, тим більш небажаним і небезпечним, що сам Петрик і далі залишався на політичному коні.
Немає сумніву, що це певною мірою виливало на ставлення Мазепи до плянів українсько-польського порозуміння в дусі Гадяцької унії.
Але, з другого боку, чи відповідала «гадяцька» (пропольська) концепція основним державно-політичним прагненням і плянам Гетьмана? Мазепа добре знав історію Гадяцької унії й пам’ятав її фатальні наслідки для України. Він краще, ніж будь-хто з української старшини, розумів велику відміну між українською й польською концепціями Гадяцької унії, й знав, що балачки про Велике князівство руське з боку польсько-литовських маґнатів — принаймні більшости їх, були звичайнісінькою принадою для української старшинської аристократії, й що переможна Польща ніколи не погодиться навіть на фікцію «Великого Князівства Руського». Він знав також, що будь-яка польська орієнтація була абсолютно непопулярна серед широких українських мас. Це ж він писав у липні 1708 р.: «ПервЂе на землЂ звЂзды будут, небо же сохою орано, нежели Украина мЂла бы когда возвратитися к КоронЂ Польской, и народ козацкій, от вЂков к польскому имЂющій ненависть, c РЂчью Посполитою соединег имЂл быть; покамЂст свЂт стоит свЂтом, не будет козак поляку братом, ожегшися на водЂ побратимства лядского» 12.
Та й особисто Гетьман не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого князівства руського, як частини Речі Посполитої, в рамцях конституції якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської аристократії, була б незрівняно менша, ніж у рамцях гетьманату Війська Запорозького, навіть підлеглого московському цареві.
У гетьмана Мазепи були зовсім інші пляни. Мазепа був українським патріотом-державником. Він глибоко розумів національно-державні інтереси України, добре знав її історичне минуле й вагу його традицій, чудово орієнтувався в тогочасній міжнародньо-політичиій ситуації. Йому дуже добре був відомий той український постулят, що керував думками, а часто-густо й ділами майже всіх його попередників по гетьманській булаві, й що його згодом так коротко й ясно висловив, мабуть, зі слів мазепинців, Вольтер у нотатках до своєї «Histoire de Charles XII»: «L’Ukraine a toujours aspire a \x011Btre libre». Все те, що з таким глибоким знанням історії української державности й національної політики, з таким яскравим переконанням, з таким просто неймовірним блиском було висловлене в державних актах і писаннях мазепинців, особливо гетьмана Пилипа Орлика, — все це були матеріяли відомі Мазепі і, очевидно, ним зібрані, це були його думки, його мрії. І жадному сумніву не підлягають звістки сучасників, традиція наступних поколінь, врешті власні слова Мазепи про основні цілі його державної політики.
Офіційний російський «Дневник» бойових дій 1708—1709 рр., посилаючися на листи Мазепи до Карла XII, захоплені москалями в шведському таборі під Полтавою, пише, що мета Мазепи була: «чтоб малороссійскіе козацкіе народы от Россіи были особое княженіе, а не под Россійскою державою». Сам цар Петро І, звертаючися з промовою до своїх офіцерів напередодні Полтавської битви, казав, що «король Карл и самозванец Лещинскій... клятвами обязались между собою отторгнуть от Россіи народы малороссійскіе и учинить княжество особое под властію... Мазепы 13-, в которых ему быть великим князем и имЂть у себя во владЂніи козаков Донских, Запорожских и всЂ роды козацкіе, которые на сей сторонЂ Волги» -13. Те ж саме стверджує ворожа політиці Мазепи людина — пізніший полковник прилуцький Гнат Ґалаґан, який оповідав згодом (1745), що Мазепа «предался королю c тЂм, чтоб отбыть нам от Россіи и быть под Мазепиным управленіем, от всЂх монархов вольным». Нарешті, російський історіограф XVIII ст. петрівської епохи Ґоліков, що мав доступ до офіційних російських джерел, пише, що Мазепа «возжелал нЂкоторым образом c ним (царем Петром. — О.О.) сравняться, т. е. сдЂлаться ни от кого независимым владЂлцем».
Та все ж найважливіші свідчення самого Гетьмана та його однодумців. Вони цілком збігаються з тим, що казали вороги України й Мазепи. Українські полонені в Батурині казали (за словами Ріґельмана), що Мазепа «договоры о том заключил, чтоб помогать королю шведскому и конфедерацій Польской (себто Лещінському), Малороссію же отрЂшить бы от россійскаго ига и быть ему самовластным князем». Це саме стверджує в своїх численних писаннях П. Орлик, який, між іншим, передає слова Мазепи про те, що «мы, будучи свободным народом, свободнЂ тепер одходим... и под протекцією короля шведского совершенного нашого свобожденія будем ожидать». У присязі гетьмана Мазепи, яка відбулася перед вищою українською старшиною в 1708 р. і яка була офіційно оголошена в Бендерах після смерти Мазепи, сказано, що задля визволення батьківщини, Війська
Запорозького й усього українського народу «від страшного московського ярма неволі, вложеної на наші шиї», щоб «привернути, поправити й поширити поламані й до останнього упадку доведені закони та свободи», він, гетьман Мазепа, прийняв протекцію шведського короля Карла XII і мав за свій «обов’язок, із своєї синівської любови до цієї отчизни, матки нашої, і з повинности свого гетьманського уряду, проти ворогів москалів, за добро отчизни, в обороні законів і свобід, повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними збройними силами св. королівського маєстату Швеції й Війська Запорозького, не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя й останньої краплі крови, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша Малоросійська отчизна й Військо Запорозьке від деспотичного московського ярма, й паші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану».
Це була концепція гетьмана Мазепи. Вона також спиралася на стару українську політичну традицію, до того ще освячену ім’ям Богдана Хмельницького, союзника шведського короля Карла X Ґустава. Недарма Бендерська конституція 1710 р. підкреслювала, що Мазепа «віддав себе під непереможну опіку» Карла XII, «йдучи слідами свого попередника, славної пам’яті найхоробрішого гетьмана Богдана Хмельницького, який з найяснішим королем Швеції... Карлом X уклав однозгідно військовий договір...». Це була традиція вільного союзу з великою європейською державою, далекою від кордонів України й свобідною від аґресивних замірів щодо її території, — державою, яка вже півстоліття тому (в Корсунській угоді 1657 р.) урочисто визнала Україну «pro libera gente et nulli subjecta». Ця держава була тоді смертельним ворогом Москви й переможцем на всіх головних фронтах Північної війни. І «шведська» концепція гетьмана Мазепи, який прагнув визволити Україну з-під московської влади й хотів забезпечити її державну незалежність шляхом союзу зі Швецією, була по суті концепцією українською.
Але Швеція була у війні з Росією, з якою зв’язана була Україна й від якої вона залежала, а старий Гетьман жадною мірою не хотів наражати свою батьківщину на небезпеку будь-якої авантюри. Отже, треба було лявірувати між Росією й Швецією, зберігаючи з першою союзні стосунки до кінця й укладаючи союз із другою ще перед кінцем воєнної трагедії.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VII
 1 Чи не він — компанійський полковник Федей, який був за Скоропадського (до 1717 р.?) і володів д. Воронівкою, Монастирської сотні, Прилуцького полку. Можливо, що після ліквідації сердюцьких полків Федько став компанійським полковником, яким він був і раніше (1696 р. — див. вище, ст. 52).
 2 Яків Юхимович Лизогуб (1675-1749), син полковника чернігівського Юхима Лизогуба, вихованець Київської академії, майбутній генеральний бунчужний (1710*-1728) і генеральний обозний (1728-1749).
 3 Мирович був взятий у полон і перевезений до Швеції: «завезен за море в Готтембург и тамо в полону умре» — свідчила його вдова, Пелагія** Захарівна, народжена Голуб, 1744 р. Гетьман Мазепа посилав йому 1170 єфимків на допомогу українським полоненим у Швеції.
[* У першому виданні — 1713 р. (Прим. ред.). Я користувався даними «Малоросс[ийского] Родословника» Модзалевського. Але Л.О. Окіншевич, на підставі архівних джерел, подає дещо інші дати, які мені здаються певнішими й повнішими. (Прим, автора).
** У першому виданні (Прасковія). (Прим. ред.).]
 4 Андрій Іванович Ушаков, адьютант Петра І, згодом начальник страшної Тайної Канцелярії в Петербурзі.
 5 Андрій Кипріянович (Федорович) Стахович, сотник седнівський (1691-1695), білоуський і городницький (1699-1714).
 6 Передбачалося вибирати кожного п’ятого козака й складати з них «компанії», які мали відбувати дійсну військову службу й діставати за це платню, а решта козаків залишалася вдома.
 7 Михайло Миклашевський був одружений (другим шлюбом) з удовою гетьманича Якова Самойловича — Ганною Швайковською, донькою генерала смоленської шляхти Володимира Швайковського. Старший син М. Миклашевського — Андрій одружився з княжною Мариною Юріївною Чствертинською, внучкою гетьмана Самойловича.
М.К. Коцєл (Котел), згодом (1708) воєвода троцький, мав маєтності також у Мстиславському повіті. В 1708-1709 рр. Коцєл, якому Петро І дозволив «у своих государствах на всяком мЂстЂ... прибЂжище имЂть», жив у м. Любсчі (на Чернігівщині), маєтності П. Полуботка. Але в кінці листопада 1708 р. Петро І радив йому переїхати до Смоленщини. Коцєл волів їхати до своїх мстиславських маєтків. (Письма u Бумаги Петра Великого, т. VIII).
 8 Докладніше про перссправи Миклашевського з Коцєлом — див. нашу розвідку «До історії української політичної думки на початку XVIII віку» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XIX, Київ, 1928, с. 231-241.
Цікаво, що через Миклашевського Коцєл хотів довідатися про думки й наміри Мазепи.
 9 Жан Казимир Балюз (1648-1718), син придворного польської королеви МаріїЛюдвіки й хрещеник Яна Казимира, був на французькій дипломатичній службі й 1704 р., вертаючися з Москви, відвідав в Батурині гетьмана Мазепу, якого він знав ще з молодих літ у Варшаві. Його надзвичайно цікавий лист про ці відвідини й розмови з Мазепою опублікував проф. І. Борщак у додатках до своєї статті «Мазепа — людина й історичний діяч» — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLII, вип. І, Львів, 1933, с. 28-30.
 10 ГАФКЭ, Кн. Мал. Пр., № 94.
 11 Дуже цікава реакція Мазепи на дії Миклашевського та Іскри. Хоч Гетьман мусів сповістити про це московський уряд, але при цьому зробив усе можливе, щоб урятувати обох. За наказом царя Миклашевський був позбавлений уряду (1704), але вже 10 серпня 1704 р. Гетьман видав універсал, де, відзначаючи «значныя и вЂрныя прислуги в Войску Запорожском за нас, Гетмана, и антецессоров наших, значне, на высоких войсковых зостаючи урядах, ронсннія» «пана Михайла Миклашевского, значного Войска Запорожского товариша», стверджує йому всі його маєтності як «давніс села», так і «купленніс и своим коштом заведенніе кгрунта». А року 1705 Гетьман відновлює Миклашевського на полковництві стародубівському, яке він зберігає до смерти (1706). Щоправда, О. Лазаревський пояснює це коштовними дарунками, які дістав Мазепа від Миклашевського, але це пояснення в даному випадкові непереконливе, та й Лазаревському невідомі були московські архівні документи в цій справі.
Справа Іскри в очах московського уряду мала серйозніший характер, але й тут допоміг Мазепа, який згодом (1708), вже після доносу Іскри (й Кочубея) на нього, писав (Меншікову): «... хотя его, Искру, указал был е. ц. в. сковав тогды ж присылать на Москву, однакож я своим предстателством заступил оного», й Іскра залишився на Україні, хоч і без уряду.
 12 Так писав Мазепа, з відома царя, Станиславові Тарле, кухмистрові коронному, відповідаючи на заклик перейти на бік Станислава Лсщінського. Хоч ця відповідь призначена була не так для Тарле, як для Москви (ще Костомаров, публікуючи уривки з цього листа Мазепи, висловив слушний сумнів, що він, справді, був надісланий адресатові), але думка Мазепи про неможливість українсько-польської угоди висловлена в ньому зовсім ясно — і, мабуть, щиро.
 13—13 «и имЂть у себя во владЂніи козаков Донских, Запорожских, Волынь u всЂ роды козацкіе, которые на сей сторонЂ Волги». (Тарле, с. 382).
Розділ VIII
ЗРИВ МАЗЕПИ З МОСКВОЮ. СОЮЗ УКРАЇНИ ЗІ ШВЕЦІЄЮ
1. Угода Мазепи зі Станиславом Лещінським
Укладаючи пляни визволення з-під московської влади шляхом угоди України зі Швецією, гетьман Мазепа добре розумів, що шлях до тої угоди дуже довгий і нелегкий. Коли півстоліття тому Б. Хмельницький та І. Виговський договорювалися зі Швецією, Україна, внаслідок національно-визвольної революції й мілітарної перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої скероване було проти Польщі. Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. Україна була під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тимчасом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша — з Польщею Станислава Лещінського; друга — з Польщею Авґуста II. Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу.
Цьому на перешкоді був союз авґустівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р., внаслідок Альтранштадтської угоди, Авґуст зрікся польської коропи, Польща фактично перейшла до шведського табору й більшість польських маґнатів визнала короля Стааислава Лещінського. Це, очевидно, підсилило ІІроІІольські («гадяцькі») настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа так ясно розумів. Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи льояльно зв’язок з Росією, посилити переговори зі Станиславом Лещінським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас — і це було нове в політиці Мазепи — нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Останнє найбільш цікавило Гетьмана, але, ясна річ, вимагало якнайбільшої обережности і найсуворішої конепірації. Віднині шлях до Швеції йшов саме через станиславівську Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станиславом Лещінським, розпочаті ще десь у 1704 р., під час перебування Гетьмана на Правобережжі 1.
Ініціятива переговорів, мабуть, належала Лещінському або ж принаймні вийшла з прихильних до нього польсько-литовських кіл. Стаиислав Лещінський незабаром після своєї коронації, яка відбулася у Варшаві 4 жовтня 1704 р., надіслав (у жовтні того ж року) свого посланця, шляхтича Вольського, до Мазепи, який стояв тоді під Замостям. Гетьман, щоправда, не скористав з його пропозицій, затримав Вольського, а листи короля відіслав до Москви. Але в листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станиславом і Мазепою. Це, мабуть, [сталося] вже після Варшавської угоди 1705 р., яка м[іж] ін[шим] в пункті 8 передбачала повороту до Польщі втрачених нею «східних земель», себто, очевидно, Лівобережжя України (Гетьманщини). Гетьман, який перебував тоді в Дубні, близько познайомився і покумився в Білій Криниці (коло Кремінця) з княгинею Ганною Дольською (першого подружжя князя Вишпевецькою), матір’ю князів Вишневецьких — Япуша, воєводи краківського, й Михайла Сервація, гетьмана великого литовського. Княгиня була рідною 2 тіткою Станислава Лещінського, й вона стає головним посередником у дальших переговорах Гетьмана з королем Станиславом, а згодом і з Карлом XII, з яким Дольська була знайома особисто 3.
Нарвський договір 1704 р. [між Росією і Польщею] був підтверджений 30 березня 1707 р. (у формі взаємних ґарантій). Не відкриваючи тимчасом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа договорювався з Лещінським про об’єднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому, як звичайно, листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16.IX. 1707 р. (через якогось волошина), був укладений також лист од Станислава Лещінського, в якому король обіцяв «прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання». Лист короля привіз із Саксонії, де був тоді Станислав, капелян княгині, ксьондз-тринітар, разом з «словесною информаціею, чтоб (Гетьман) намЂренное дЂло зачинал, пока войска шведскіе зближатся к границам украинским», а, крім того, той капелян, як писала княгиня Гетьманові, «привезл... и трактат в 12 пунктах для его, Мазепы, и цЂлого Войска Запорожского, по которой абы он вЂрного кого ей прислал, просила о тое» (лист П. Орлика до С. Яворського 4.
Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між Гетьманом і королем Станиславом Лещінським.
Спеціяльно досліджував питання про ці українсько-польські переговори доктор Микола Андрусяк 5. Хоч, на нашу думку, він дещо переоцінює характер і значення угоди Мазепи з Станиславом Лещіпським, але ж можна погодитися з твердженням доктора Аидрусяка, що на підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як велике князівство, на таких самих основах, як Велике князівство литовське; в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною. Добре поінформований Д. Апостол згодом (у грудні 1708 р.), вже в московському таборі, оповідав про те, що «привиліе тое (угода була подана в формі привілею короля Станислава на ім’я Гетьмана) мает в собЂ выраженье, упевняюче Украину вольностями, як в КоронЂ Польской, так и в Великом Князст†Литовском, жебы такими ж правами Украина щитилася и зоставала». Це й дало підставу російським урядовим колам, починаючи з маніфестів Петра І до українського народу восени 1708 р., обвинувачувати Мазепу в тому, що «намЂреніе его было отторгнуть Малую Россію от Россійской державы и паки подвести под иго польское» (слова Теофана Прокоповича); це обвинувачення було повторене в українській історіографії XIX—XX ст., зокрема в працях Костомарова і особливо Лазаревського. Годі й казати, що воно стало залізною тезою цілої совєтської історіографії 6.
Був ще один момент, який дуже прислужився ворогам Мазепи і України. Є відомості про те, що за угодою з Лещінським Мазепа мав одержати, разом з князівським титулом, у своє особисте володіння воєводства Витебське і Полоцьке на правах герцога курляндського, васаля Речі Посполитої. За іншими відомостями (донос Кочубея), це мав бути титул князя чернігівського. Можливо, що, справді, про це було договорено, але чи дає це підставу російським чи москвофільського напрямку історикам вважати Мазепу за аґента польської політики на Україні, якогось «зрадника українського народу», що віддав його інтереси «на поталу панської Польщі». Безперечно, пі. Така умова була цілком у дусі того часу, та й сам Мазепа був зовсім не байдужий до всяких життьових благ і зовнішніх гонорів. Але ж що нового й реального давала йому особисто угода з Лещінським? Майже нічого. Мазепа тоді вже був князем Священної римської імперії 7 і, як такий, мав особливі, загальновизнані в Европі, права і привілеї. А володіння (можливо, тимчасові) в межах Речі Посполитої, ще й з такими широкими правами володаря, як герцоґ курляндський, мусіли забезпечити інтереси Мазепи та його однодумців на випадок перемоги ворожої сторони, себто Росії. Дуже цікаво, що ці володіння намічалися на білоруському терені, ще й пограничному з Росією. Хтозна, які ще далекосяглі пляни (може, й поєднання українсько-білоруських земель — стара українська державна традиція княжої доби й часів Хмельниччини) мав на увазі Гетьман, складаючи цю угоду.
Та найголовніше те, що угода зі Станиславом Лещінським була тільки важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики. Передусім ця угода виводила Україну з антишведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.
Виряджаючи восени 1707 р. своїх посланців до Саксонії, Гетьман, за його словами Орликові (17 вересня 1707 р.), зробив це для того, «чтоб там видя якую колвек мою к себЂ инклинацію, по непріятелску c нами не поступали, и огнем и мечем бЂдной Украины не зносили» 8.
Далі це торувало Гетьманові шлях до безпосередніх переговорів зі Швецією. Відомо, що Карл XII спочатку дуже обережно, ба навіть неґативно поставився до справи переговорів з гетьманом Мазепою 9, який був загальновідомий як прихильник царя Петра та його зовнішньої політики. Так чи інакше, Мазепа щільно пов’язував українськопольську угоду зі своїми плянами союзу зі Швецією. У своєму третьому листі до Мазепи (липень 1706 р.) княгиня Дольська просила Гетьмана, іменем Станислава, «чтоб дЂло намЂренное зачинал, надежен будучи скорого себЂ цЂлым войском шведским c Волыня суккурсу и всЂх желаній своих, чого тилко претендовати будет, неотрицательного исполненія, обЂщая на тое прислать ассекурацію Станислава и гваранцію короля шведского» (Орлик). Що Мазепа надавав особливого значення шведській ґарантії, стверджує також Нордберґ. Оповідаючи про посольство Мазепи до Стаиислава в жовтні 1707 р., він каже, що Гетьман згоджувався перейти на сторону Станислава «wenn er nur von des Konigs in Schweden Beystand und Huelfe versichert waere».
:
†
\x02C6
\x0152
\x017D
o
u
F
H
Z
\
b
d
I
\x00D0
\x0160
^
`
\x6000\x9084\x6101\x0324\x6467\x5291U
\x6000\x9084\x6101\x0324\x6467\x5291U
’
e
J
\x6000\x9084\x6101\x0324\x6467\x5291U
\x6000\x9084\x6101\x0324\x6467\x5291U
f
h
j
TH
a
\x017E
c
T
8
:
X
Z
o$
o$
J,
N,
~8
‚8
†=
\x0160=
L
L
jQ
lQ
VT
ZT
\x00BAX
3/4X
[
[
`
`
Zd
\d
e
e
e
e
0m
2m
q
q
$‘
*‘
th“
”
@”
B”
v!
x!
ae!
ae!
0\x00B4

`
O"
\x20AC$
1/4'
ae0
†8
H@
¤E
$J
aeT
`
i
o
o
O
l‚
e…
\x0152\x02C6
1/4“
\x0178
©
\x0152\x00AF
TH°
o»
’A
EA
aeO
j*
:U
Da
AEn
Vu
Ey
\x0400 \x6467\x5291U\x1D000\x00B4
6\x00B4
·
·
\x00B8
\x00B8
4\x00B8
:\x00B8
?
?
BE
DE
ZE
\E
OE
OE
8O
:O
`*
f*
*U
0U
$U
*U
IU
OU
iU
Ue
OUe
UUe
`i
fi
o
o
xy
~y
H
J
v
x
‚
„
R\xCFCC \xD3A0 \xD85C \xE168 \xE236 \xE316 \xE4FA \xE566 \xE5CA \xE66E \xE780 \xE99C \xF31A \xF6DA \xF7B6 \xF8C0 \xFB3C \xFEF6 ,
Ue
\x0290
\x054A
\x06B8
\x09BC
\x0C92
\x0D7A
\x0DCA
\x0DF0
\x0E4E
\x0FE0
\xFDAE \xFDB0 \xFDFC \xFDFE \xFE24 \xFE26 .
2
TH
a
\x0292
\x0296
\x03A4
Ж
\x054C
\x4E00\x054C
\x0550
\x058E
\x05CE
\x06BA
\x06BE
\x0C6E
\x0C70
\x0C94
\x0C98
\x0D7C
\x0D80
\x0DCC
\x0DD0
\x0DF2
\x0DF6
\x0E50
\x0E54
\x0F4A
\x0F4C
\x0F82
\x0F84
\x0FE2
\x0FE6
\x1762
\x1766
\x1D58
\x1D5C
\x304A
\x304E
\x3424
\x3428
\x3C32
\x3C36
\x4666
\x466A
\x4A48
\x4BEC
\x4BF0
\x4BF4
\x5294
\x5298
\x54D2
\x54D4
\x54EC
\x54F0
\x5664
\x5668
\x59C4
\x59C8
\x5CD8
\x5CDE
\x60E4
\x6344
\x6348
\x634E
\x6528
\x652E
\x69C2
\x69C8
\x6A64
\x6A6A
\x6BE6
\x6D20
\x6D24
\x6D2A
\x6E30
\x6E42
\x6F94
\x7036
\x753E
\x7544
\x7760
\x7762
\x7880
\x78B0
\x78B4
\x78BA
\x78BC
\x7A12
\x7A16
\x7A1C
\x7E14
\x7E1A
\x80A8
\x80AE
\x81BE
\x5600\x0FE0
\x1760
\x1C18
\x1D56
\x3048
\x35BE
\x3874
\x3A4C
\x3C30
\x4664
\x4A48
\x4BEE
\x5292
\x54EA
\x5662
\x59C2
\x5CD6
\x6346
\x6526
\x69C0
\x6A62
\x6D22
\x73DA
\x753C
\x78B2
\x7A14
\x7E12
\x80A6
\x81BC
\x834E
\x0400!\x6467\x5291U\x1D00\x81BE
\x81C4
\x8350
\x8356
\x842A
\x8430
\x8432
\x853E
\x8542
\x854A
\x8B0E
\x8B8A
\x8B9A
\x8B9C
\x8BE0
\x8BE8
\x8C70
\x94E0
\x94E2
\xAC56
\xAC58
\xB088
\xB08A
\xC1B8
\xC1BA
\xC32E
\xC330
\xD1AE
\xD1B0
\xD210
\xD212
\xD21A
\xD21C
\xD26C
\xD26E
\xD696
\xD698
\xD734
\xD736
\xD810
\xD812
\xD8F6
\xD8F8
\xDCDA
\xDCDE
\xDDE4
\xDDE8
\xE35C
\xE360
\xE968
\xE96C
\xEB06
\xEB08
\xEB5E
\xEB62
\xEC58
\xEC5C
\xEFE0
\xF038
\xFED0
\xFED2
A\x834E
\x8428
\x8540
\x8B0E
\x8B10
\x8B12
\x8B14
\x8B16
\x8B18
\x8B1A
\x8B1C
\x8B1E
\x8B20
\x8B22
\x8B24
\x8B26
\x8B28
\x8B2A
\x8B2C
\x8B2E
\x8B30
\x8B32
\x8B34
\x8B36
\x8B38
\x8B3A
\x8B3C
\x8B3E
\x8B40
\x8B42
\x0400!\x6467\x5291U\x1D00\x8B42
\x8B44
\x8B46
\x8B48
\x8B4A
\x8B4C
\x8B4E
\x8B50
\x8B52
\x8B54
\x8B56
\x8B58
\x8B5A
\x8B5C
\x8B5E
\x8B60
\x8B62
\x8B64
\x8B66
\x8B68
\x8B6A
\x8B6C
\x8B6E
\x8B70
\x8B72
\x8B74
\x8B76
\x8B78
\x8B7A
\x8B7C
\x0400!\x6467\x5291U\x1D00\x8B7C
\x8B7E
\x8B80
\x8B82
\x8B84
\x8B86
\x8B88
\x8B8A
\x8B9C
\x8BE2
\x8BE4
\x8BE6
\x8BE8
\x8C72
\x8C74
\x94E6
\x97CA
\x99E2
\x9B58
\xA0D4
\xA308
\xB08E
\xB350
\xB936
\xBC9E
\xC4F8
\xC870
\xCF06
\x0400 \x6467\x5291U\x0400\x6467\x5291U\x0400\x6467\x5291U\x0400!\x6467\x5291U\x1B00\xCF06
\xD4D2
\xD69C
\xD978
\xDE80
\xE3F4
\xE970
\xEC60
\xEFDA
\xEFDC
\xEFDE
\xEFE0
\xF03A
\xF03C
\xF3AC
\xF4A4
\xF8E6
\xFDDC
4
8

|
~
\x20AC
Oряду мала безпосередньо велике значення для Швеції. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра І допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу запіллю й комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито «добровільному» приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII року 1703, в разі відмовлення її від будь-якого зв’язку з антишведською коаліцією.
Окрім того, договір з Польщею забезпечував, на всякий випадок, бодай мінімум політичних вимог України (Велике князівство руське в системі Речі Посполитої). Нарешті, договореність з Лещінським давала певні атути Мазепі в його внутрішній політиці, власне у справі відносин Гетьмана й старшинської верхівки. Відповідаючи соціяльним та політичним інтересам і прагненням старшинської аристократії, договір Мазепи з Польщею, ще не реалізований (а Мазепа, очевидно, і не думав про його реалізацію), зв’язував старшинську верхівку з Гетьманом, обеззброював її щодо нього, застерігав інтереси гетьманської влади супроти політичних вимог старшинської опозиції, яку цим договором Гетьман міг тримати в руках і щодо Москви, і mutatis mutandis щодо Польщі.
Отож, треба визнати, що договір з Лещінським як дипломатичний інструмент був дуже вигідний для гетьмана Мазепи, і не його вина, що дальший хід подій позбавив Гетьмана можливости скористатися з наслідків цієї дуже тонкої, майстерної дипломатичної гри.
2. Українсько-шведський союз
Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію — і то традицію добру. Українські державні діячі, й насамперед гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана Виговського (в перший — догадяцький — період його гетьманування), стосунки, що завершилися формальним союзом цих держав. Саме «послЂдуючи и наслідуючи Антецессора своего, славной памяти, валечного Гетмана Богдана Хмельницкого, который з НаяснЂйшим королем Шведским... Каролем Десятым, единомысліем и промыслами военными... согласуючися, не меншую мЂл в замыслах своих помочь» (преамбула до БеІІдерської конституції), гетьман Мазепа скерував українську зовнішню політику на шведський тор. Ідея українсько-шведського союзу, хоч і призабута була в період Руїни, проте не зникла з українського політичного копу й з повою силою відроджується в часи Мазепи.
Перші спроби гетьмана Мазепи нав’язати безпосередні зносини з Карлом XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705 р., коли шведська армія загрузла була на терені Польщі й Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української і міжнародньої політики. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальности в 1707 р. і, в зв’язку з тим, пожвавлюються українсько-шведські (так само, як і українсько-польські) переговори.
Перебуваючи у Жовкві (з квітня 1707 р.), Гетьман дуже цікавився тим, що поробляє й задумує шведський король. Як казав Мазепа Орликові, він посилав тоді до Саксонії ректора Вінницького єзуїтського колеґіюму ксьондза Заленського розвідати, чи скоро шведське військо вирушить у похід. Ще у Жовкві, як признавався Мазепа Орликові (у жовтні 1707 р.), доповідав він цареві: коли король шведський і Станислав розділяться, і перший ніде на Московську державу, а другий на Україну, тоді не можна буде оборонитися від польських і шведських військ з пашим (українським) безсилим військом, виснаженим і знеможеним від частих походів і битв. Незважаючи на це, він, Гетьман, буде зберігати вірність цареві доти, доки не побачить, з якою силою прийде король Станислав до українських кордонів, і який успіх будуть мати шведські військові сили.
Це оповідання Орлика (в листі до С. Яворського) має тим більшу вагу, що воно загалом збігається з тим, що казав Гетьман Кочубеєві в травні 1707 р.: він, мовляв, знає від «достовірних людей», що король шведський має вирушити із Саксонії до Польщі, а звідти просто на Москву; коли б цар, уступаючи, пішов десь набік, то Карл XII і далі, незважаючи на це, буде триматися напрямку на столицю Московської держави, щоб поставити там іншого царя, як це він учинив і в Польщі. А під Київ має йти король Станислав з польським військом та шведською дивізією Реншильда. Гетьман просив царя, щоб дав йому на цей випадок допомогу, але Петро відмовив, отже, доведеться єднатися зі Станиславом.
У вересні (11 ст. ст.) 1707 р. був у Гетьмана в Києві (як подає Кочубей) вінницький ректор Заленський, який у розмові з вищою старшиною («знатными особами») запевняв, що їм нема чого боятися, бо «швед не на вас готується, але на Москву». Це відповідало плянам Гетьмана, бо забезпечувало йому найвигіднішу, на його думку, для України позицію «вільних рук», конкретно — озброєного невтралітету в боротьбі між Швецією й Росією 10.
На пашу думку, в цю гру був ув’язаний ще один партнер, з яким так чи інакше мусіли числитися інші учасники ворожої Петрові І коаліції. Зокрема це торкалося української сторони. Ідея українського невтралітету в 1708 р. мала, мабуть, якийсь контакт з тими зв’язками, що існували тоді між Мазепою й московською політичною (боярською) опозицією. Ці зв’язки тим цікавіші, що майже все гетьманування Мазепи пройшло в умовах московського панування на Україні, і певна залежність Гетьмана від московських політичних чинників та політичної боротьби, яка точилася тоді в Москві, була неминуча. На жаль, ми мало знаємо про московські зв’язки Мазепи, і взагалі історія московської боярської опозиції Петрові І дуже мало досліджена.
Ще з догетьманських своїх часів Мазепа мав великі зв’язки і впливи в урядових колах Москви й серед московської аристократії, які ще посилилися, коли він став гетьманом. І офіційне становище його, і персональний авторитет робили Мазепу дуже атрактивною політичною фігурою як для правлячої, так і особливо для опозиційної московської верхівки. Зрештою, Гетьман мав у руках дуже міцні засоби, які завжди добре впливали на гумор московських достойників. Українська генеральна старшина вже на еміґрації, після смерти Мазепи згадувала, що Гетьман «видав великі суми своїм приятелям на Московщині, що з ним кореспондували, завжди інформували й робили заходи в царя в його справах» 11. Не дивно, що, коли Мазепа перейшов на бік Швеції, Петро І мав велику підозру на багатьох своїх вельмож. Прусський посланець у Москві Кайзерлінґ писав своєму королеві 31 (20) січня 1709 р., що цар «absonderlich nach unvermuhteten Abfall des Mazepa die Treue fast aller seiner Kneesen und Boiaren in Zweyffel zu ziehen anfanget». Особливо серйозні й, мабуть, небезпідставні підозріння Петро мав щодо фельдмаршала, боярина Бориса Петровича Шереметєва, давнього товариша зброї і приятеля Гетьмана. Шереметєв був одним з найвидатніших представників московської політичної опозиції того часу (традиційне уявлення про неї, як про суто реакційну старобоярську опозицію реформам Петра І, не витримує поважної наукової критики), що покладала свої надії на царевича Олексія Петровича, й тільки вчасна смерть фельдмаршала врятувала його від трагічної долі спільників нещасного царевича. Шереметєв, так само як і Мазепа, був кумом княгині Дольської. Якось 1706 р. у Львові, під час урочистого бенкету в якогось польського маґната, Шереметєв попередив Дольську про інтриґи Меншікова, якому забажалося гетьманської булави, й при цьому сказав, що «и мы сами много терпим (од царя й Меншікова), да молчать принуждены». Петро був перекопаний, що Шереметєв був замішаний у справу Мазепи.
Є підстави думати, що саме Шереметєв попередив Гетьмана восени 1708 р. про підозру на нього, Гетьмана, з боку царя. А втім Шереметєв не був одинокий 12. Справа царевича Олексія, що виникла трохи пізніше, яскраво свідчить, що великобоярська опозиція в Московщині почалася давно, і в часи шведського наступу на Москву являла поважну загрозу для петровського уряду. Саме на цю опозицію числив Карл XII у своїх плянах детронізації Петра. Великий стольник Валахії К. Кантакузен навесні 1708 р. повідомив Мазепу, що турецький посол, який їздив у Польщу до Станислава й шведського короля, чув, як Станислав похвалявся, що в нього є приятелі в Москві. Українські лідери могли бути зв’язані з московською опозицією також через вище духовенство України й Московщини, що було переважно українського походження. Досить згадати імення таких приятелів Мазепи, як митрополит ростовський Дмитро Туптало, митрополит рязанський Стефан Яворський, місцеблюститель Московського ІІатріяршого престолу, а особливо митрополит київський Йоасаф Кроковський, близький конфідент Гетьмана, який згодом був заарештований у справі царевича Олексія й, очевидно, отруївся, побоюючись помсти Петра. Будь-що-будь, традиція українських зв’язків з московською опозицією того часу зберігалася на Україні далеко пізніше й знайшла яскравий вислів в «Історії Русів» 13.
Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р. Недарма 1 березня 1708 р. французький посол у Варшаві Бонак писав міністрові закордонних справ Франції де Торсі: «На Україні панує ворожий настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на Москву». Французька дипломатія взагалі була непогано обізнана з пересправами Мазепи й Швеції. 19 серпня 1708 р. Балюз писав з Варшави: «Сюди доходять деякі чутки, що є зв’язки між козаками, в особі їх гетьмана, із шведами». Вістки про це ширилися в Польщі, зокрема в оточенні польного коронного гетьмана Адама Сєнявського, який тримав сторону Авґуста II і Москви. Дійшли вони й до московського резидента в Польщі (авґустівській) А. Дашкова, який повідомляв про це Ґоловкіна і бідкався пізніше, що «моя правда была, престрегал я о том доволно; что ж, когда не изволили тому вЂрить» (початок грудня 1708 р.).
Деякі дослідники вважають, що переговори Мазепи з Карлом XII завершилися формальною угодою між Україною й Швецією, яка нібито була укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки прелімінарне погодження між Гетьманом і королем, а не формальний договір двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на територію України і з’єднання з ним гетьмана Мазепи. Можна думати, що ні Карл XII, великий полководець, але доволі пересічний політик, ні тим паче Мазепа, що до кінця не хотів в’язати собі рук, не форсували справи остаточної (формальної) угоди, обмежуючися лише попереднім погодженням. До того ще при цьому виключалося посередництво польського короля Станислава Лещінського. Те, чого прагнув Мазепа (незалежність України), аж ніяк не вкладалося в рамці польських інтересів і договору, укладеного між Гетьманом і Станиславом Лещінським. Всі відомі нам зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські капали. Годі сумніватися, що всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежности повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку, та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена формальна угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станислава Лещінського. А перед вступом шведів на Україну між Мазепою і Карлом, очевидячки, існувала лише принципова згода у формі шведської ґарантії українсько-польської угоди.
Це цілком підтверджується оповіданнями авторитетних шведських сучасників, зокрема секретаря похідної канцелярії Карла XII, Йозефа Цедергельма (Cederhielm), в листі до його брата Ґермунда 10 листопада (шведського стилю 14) 1708 р. про першу зустріч посланців Гетьмана з королем. За словами Цедергельма, «Його величність милостиво погодився на пропозицію Мазепи, через що з’єднав собі чимало видатніших генералів і інших достойників (козацьких). Над тим непотрібно було багато часу задумуватися, бо вже протягом кількох років велися таємні переговори, і вони були немалою причиною того, що Й. В. повернувся в цей бік. Цими справами займався король Станислав, особливо через княгиню Дольську, матір князя Вишневецького, яка підтримувала й направляла кореспонденцію з Мазепою». Це цілком відповідає всім іншим джерелам (зокрема, відомостям Орлика), що дають матеріял для з’ясування цієї справи. «Тому-то, — продовжує Цедергельм, — того ж вечора були вислані посланці з відповіддю, що К. В. згоджується взяти полководця (Гетьмана) і Військо Запорозьке під свою руку і протекцію».
Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні тексти обох угод до пас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише частково, на підставі інших авторитетних джерел.
За словами П. Орлика (в меморіялі «Deduction des droits de l’Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 p. 13, зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерти Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привлащати собі ні титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурии, Гадяч і Полтава.
Б.Д. Крупницький слушно зауважив, що в меморіялі Орлика договір «поданий... здається, або в трохи прикрашенім, або однобічнім вигляді, бо нічого не говорить про третього партнера — Польщу. Ясно, що Орлик під час своєї дипломатичної акції в Туреччині (перша половина 1712 р.) якраз підкреслював незалежність України, як осібного партнера, і це мусіло вплинути й на його історичну вказівку з часів Мазепи». І Крупницький зі свого погляду послідовно каже про «шведсько-польсько-український альянс».
Року 1709, вже на еміґрації, після смерти Мазепи, у меморіялі, складеному в Бендерах 26 вересня (ст. ст.) 1709 р., український екзильний уряд просив короля Карла XII (пункт III), щоб він «зволив знову прилюдним письмом потвердити під іменням нового гетьмана своє запевнення, що далі воюватиме з москалями й не входитиме в мирові переговори доти, доки руський (український) народ, скинувши ярмо теперішньої неволі, не вернеться до колишньої своєї свободи»; а в разі перемоги — «щоб тоді не виключено нашого державного інтересу з договорів і не порушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького й потверджені мировим договором»; а найголовніше, щоб король зволив «у тому самому прилюдному письмі забезпечити нас, щоб сусідні володарі не намагалися підбити нашу батьківщину збройною силою, або яким-небудь способом, і знівечити права на волю».
Друга українсько-шведська угода (Крупницький вважав її за єдину формальну угоду українсько-шведського союзу) була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і королем Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобов’язується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).
Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна ставка Гетьмана — союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко конепіративно веде він переговори з Карлом XII! Ніхто, навіть найближчі і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування Мазепи, до його смерти, вища старшина не знала по суті нічого в цій справі. «Знаємо бо добре, — писала козацька старшина в Бендерах 26 вересня 1709 р. до Карла XII, — що прийняти опіку св. королівського маєстату зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо і був вільний, але до сьогодні невідомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького. Тому Військо Запорозьке звертається з проханням до св. королівського маєстату виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана щодо цього, якщо він виявив їх св. королівському маєстатові, і щодо них запевнив його королівський маєстат».
Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним виразом). Вік, багатолітній життьовий досвід чільного державного діяча, глибоке знання міжнародньої політики тогочасної, складна політична ситуація України, — все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що, незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшости вищої старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних заходах, пі навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав особливого значення міжиародньо-політичним чинникам і зв’язкам. З погляду конче потрібної конепірації це було зрозуміло. Але воно крило в собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на еміґрації.
Але в той же час Гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити Польщі, веде далекосяжні переговори зі Станиславом Лещінським про федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром і, будь-що-будь, «тільки часовою комбінацією» (Д. Дорошенко), але все ж пов’язане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того, Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої зовнішньополітичні зв’язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських інсурґентів на чолі з наступником отамана Булавина— Ігнатом Некрасовим 16, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося не тільки на широку міру, але й вийнятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де Гетьман передусім і понадусе ставив інтереси України.
3. Старшинська опозиція і виступ Кочубея
Відповідаючи на заклик Станислава Лещінського скоріше починати «замышленное дЂло», Мазепа писав 19 жовтня (ст. ст.) 1707 р.: «У нас на Україні і начальні і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно до різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі — до турецької, третім смакує побратимство з татарами — з вродженої антипатії до поляків... Того ради, потрібно перше постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра». Справді, політичне життя України того часу було дуже далеке від «єдиномислія».
Передусім це стосується провідної верстви Гетьманщини. Незважаючи на спільність соціяльно-економічних, станово-політичних і навіть національно-державних інтересів, не кажучи вже про те, що майже вся вища старшина була між собою споріднена або посвоячена, старшинській аристократії Гетьманщини дуже бракувало єдности думки і дії. Не тільки природні відміни особистих, фамілійних і групових, а також льокальних інтересів, що породжувало різні, часто-густо протилежні політичні погляди, симпатії, орієнтації та концепції, але й звичайнісінька амбіція, заздрість, еґоїзм, дріб’язкові інтриґи і чвари 17 — все це створювало загальну атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загальнонаціональні пляни.
Та ще важливішою і небезпечнішою була справа взаємин Гетьмана й старшинської аристократії. На жаль, це питання ще мало розроблене в історичній науці. Воно мало свою досить довгу історію і традицію. Бендерська конституція 1710 р., що була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, згадувала, як «нЂкоторіи Войска Запорожского Гетмани, привлащивши собЂ неслушне и безправне самодержавную владзу, узаконили самовластіем такое право: «так хочу, так повелЂваю» (sic volo, sic iubeo), через якое самодержавіе, гетманскому урядови неприличное, уросли многіе в отчизнЂ и Войску Запорожском нестроенія, прав и вольностей разоренія, посполитые тяжести, насильные и накупные урядов войсковых распоряженья, легкое старшины енеральной, полковников и значного товариства поваженье». Це була проблема взаємин, змагання, навіть боротьби володаря-гетьмана зі зверхнім станом — козацькою аристократією, проблема, mutatis mutandis, досить актуальна в тогочасній Европі (зокрема у Франції). На Україні гетьман як голова держави став над козаччиною, а козацька старшина перетворилася на зверхній стан України. Змагання й боротьба між ними намічаються ще за Б. Хмельницького (особливо в останні місяці його життя), починаються відкрито за Виговського, загострюються за Многогрішного й особливо Самойловича, а свого вершка осягають за Мазепи.
Гетьман Мазепа був, може, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах властивого тоді передовим європейським країнам абсолютизму. Мазепа чудово розумів, що тільки сильна гетьманська влада, незалежна від боротьби старшинських партій та фамілійиих угруповань, може боронити державно-національні інтереси України і супроти Москви, і супроти інших претендентів на українські землі. Він мав перед собою готовий зразок, знайомий йому безпосередньо ще з часів його юнацьких подорожей закордоном. Блиск царювання Короля-Сонця (Людовика XIV) було видко далеко за межами Франції, й не могли не помітити його в Батурині, надто ж такий володар, як гетьман Мазепа. Саме Людовик XIV з належними поправками на українські традиції й глибокий державний і філософський розум Мазепи міг бути для нього таким взірцем. Гетьман уважно стежив за європейською пресою, зокрема читав французькі газети. Недарма Балюз підкреслює «почуття пошани, яке володар Мазепа виявляв до особи Його Величности (Людовика XIV), про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома п. Мазепі, — додає Балюз, — а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці висить гарний портрет Його Величности».
Одним із важливих питань у відносинах Гетьмана й вищої старшини, яке дуже цікавило обидві сторони, була справа наступства по Мазепі. Гетьманові, як і майже всім його попередникам, властива була ідея спадковости гетьманської влади, хоч династичні можливості бездітного Мазепи були, звичайно, обмежені. Спочатку ми не помічаємо в нього династичних аспірацій. Але незабаром Мазепа почав думати про закріплення гетьманської булави за своїми близькими родичами — небожами. Великі надії покладав Гетьман на Івана Обидовського, безперечно, здібну людину й хороброго полководця, якого Гетьман зробив полковником ніженським і здобув для нього в Москві звання стольника й маєтки на Московщині (в Рильському і Ковельському повітах) і на Слобідській Україні. Старшина, яка спочатку називала молодого Обидовського «блазнем», пізніше змінила свою думку й згадувала (1709), що Обидовський був «дорожчий для гетьмана та славніший для нас заслугами (ніж Войнаровський)». Але Обидовський помер передчасно (1701) й відтоді Мазепа переніс усю свою увагу та ласку на другого племінника — Андрія Войнаровського. Він дає йому високу освіту (в Києво-Могилянській академії), наближає після закінчення науки до державних справ, дає почесні і відповідальні (зокрема військові) доручення, шукає йому доброго подружжя тощо. Громадська опінія і на Україні, і за кордоном уважала Войпаровського за ймовірного спадкоємця не тільки Мазепиного майна, але й гетьманської булави. Щоправда, Мазепа заперечував це перед старшиною (у вересні 1707 р.), але вона не дуже йняла цьому віри й надалі підозрівала в Гетьмана династичні наміри, до яких вона ставилася цілком вороже.
Вже після смерти Гетьмана, коли в Бендерах між генеральною старшиною і Войнаровським виник спір за спадщину Мазепи (яку старшина вважала за частину Генерального скарбу), старшина закидала покійному Гетьманові, що він, «всупереч давнім законам... панував на Україні самовладно», й подала доволі довгий реєстр надужить Мазепи. Коли ж Войнаровський зауважив, що він дивується, як «освободителя батьківщини проголошують її гнобителем», старшина заявила, що «москалі й гетьман наложили ярмо на неї», а на запитання Войнаровського, чому ж вона не донесла про це своєчасно королеві (Карлові XII), відповіла, що тоді не було ще те на часі, бо «інакше треба б почати подвійну війну, одну з москалями, а другу з гетьманом, а тепер вона, визволена з московського ярма, про це доносить». І це казали найближчі співробітники покійного Гетьмана, його політичні однодумці — Ломиковський, Горленко, Орлик... 18
Цей барвистий епізод яскраво свідчить про велике напруження у відносинах між Гетьманом і цілою старшинською верхівкою, зокрема напередодні зриву з Москвою. Звичайно, Мазепа був добре поінформований про настрої старшини, і, забезпечуючи насамперед інтереси своєї батьківщини, він не міг не думати при цьому й про свої власні інтереси, навіть персональну безпеку. Цей момент мусимо мати на увазі, щоб правильно оцінити дії Мазепи в такій відповідальній і «огненосиій» справі, як таємні переговори зі Швецією, що тоді перебувала в стані війни з Росією, а тим самим фактично і з Україною.
Що Гетьманові справді загрожувала велика небезпека від старшинської опозиції, яскраво свідчить виступ проти Мазепи генерального судді Василя Кочубея.
Кочубей, старий канцелярський ділок (з часів Брюховецького), і Мазепа були знайомі ще з Чигирина, де Кочубей був у Генеральній канцелярії «овшем не подлій» (Дорошенко навіть мав на думці з ним поріднитися). Згодом, вже на Лівобережжі, обидва були дуже близькі особи до Самойловича й разом брали активну участь у підготові Коломацького перевороту, який зробив Мазепу гетьманом, а Кочубея (перед тим реєнта Генеральної канцелярії, себто помічника генерального писаря, яким був тоді досить безбарвний Сава Прокопович) — генеральним писарем. Але незабаром Мазепа й Кочубей опинилися в різних таборах, і дуже цікаво, що генеральний писар злигався з численними прихильниками колишнього гетьмана Самойловича й брав участь і в інших акціях старшинської опозиції проти Мазепи, зокрема у справі Петрика. Обидва — і Кочубей, і Мазепа — датують початок своїх розходжень 1691 р. (отже, втечею Петрика на Запоріжжя). У своєму доносі на Гетьмана Петрові І 1708 р. Кочубей писав: «Обиды претерпЂваю от самаго гетмана Мазепы, от лЂта 1691 даже и до днесь...». У свою чергу Мазепа писав Кочубеєві 1707 р.: «Чрез лЂт шестьнадцать прощалося и пробачалося великим и многим вашим смерти годним проступкам...» 19.
Дуже цікаву характеристику своїх відносин з Кочубеєм зробив Мазепа в недавно опублікованому листі до Меншікова 1708 р., коли Гетьман довідався про донос Кочубея 20. Хоч цей лист треба брати cum grano salis, але загалом фактична сторона історії відносин між Гетьманом і генеральним суддею подана в ньому вірно. «Кочубей, — писав Мазепа, — исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мнЂ был противный и разные подо мною рвы копал, совЂтуя непрестанно з враждебниками моими, якіи уже инныи давно, a инныи в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные писма, а будучи писарем енеральным, имЂючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болЂзни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нЂкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велЂл был я его за крЂпкой взять караул. Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моему, взят же был за караул в той власне час, як блискій его кревпый проклятый Петрик до Орды Кримской передался и великой мятеж в народЂ малороссійском учинил, о котором были не ложныи сведЂтели, от полковника Миргородского присланіи, что его он, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до СЂчи и до Криму выправили...».
Але кожного разу Мазепа не тільки пробачав Кочубеєві й мирився з ним, а навіть уживав заходів, щоб очистити його в очах московського уряду. Кочубей був надто поважною і впливовою особою, мав широке коло родичів, свояків і приятелів, які займали визначні становища на Україні 21. Сам Мазепа казав, що він «свободными... их, Кочубея и Искру, учинил от достойиой казни по многому и неотступному прошенію многих духовных и мирских особ, найпаче же на моленіе слезное отца пастыра и благодЂтеля моего великого... митрополита Кіевского Варлаама (Ясинського), и покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и дЂтЂх, плачущих и рыдающих...». Це було так, але, крім того, Гетьмана в’язали з Кочубеєм та його родиною — і то, мабуть, з давніх часів — близькі і дружні зв’язки 22. Припускаю можливість романа Мазепи з Любов’ю Фед[орівною] Кочубей, традиція якого збереглася в родині Кочубеїв ще на початку XIX ст.
Року 1698 (у січні місяці, немов відбувся в Свято-Троїцькій церкві Батурина) Мазепа одружує з донькою Кочубея свого улюбленого небожа Івана Обидовського. Року 1700 Кочубей одержав високий уряд генерального судді (першого). Романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею в 1704 р. утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою, а проте й надалі — і не лише про людське око — не перервалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови Мазепині. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, врешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей. Не раз після того (1702, 1706 і 1707 рр.) Кочубей править уряд наказного гетьмана. Року 1705 Чернігівський колеґіюм нове видання книги «Зерцало от писанія Божественного» присвятив Кочубеєві, «яко первеньствующему по его рейментарской милости» (себто після гетьмана). Разом з тим ішло дальше збагачення Кочубея, розширення його родинних і особистих зв’язків з іншими представниками старшинської верхівки. Але десь у глибині, в інтимному оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Гетьмана, нагромаджувалося всілякі матеріяли, чутки, плітки, переказувалися необачні слова Гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх акцій.
Чи то особисті рахунки з Мазепою й стара жадоба гетьманства 23, чи, може ще більше, політичні розходження між Кочубеєм, прихильником кримської концепції, й Гетьманом, який тоді нібито схилявся в бік Польщі, спонукали Кочубея до одвертого виступу проти Гетьмана. Восени 1707 р. і на початку 1708 р. Кочубей, підтриманий частиною полтавської (на чолі з І. Іскрою) і слобожанської старшини 24, а також духовенства (полтавського і, можливо, декого з Києва), сповіщає московський уряд про таємні пересправи Гетьмана з Польщею. Спочатку на ці повідомлення в Москві не звернули уваги. Петро вже звик до численних доносів на Мазепу, які залишалися недоведеними. Недарма цар сказав колись, що «не вірив би й янголові, якщо доніс би про надужиття Гетьмана». До того ж Гетьман мав своїх людей серед керівних осіб московського уряду. Отже, в доносі Кочубея Петро вбачав нову інтриґу проти Гетьмана, льояльного до нього, дуже небажану й навіть небезпечну в умовах воєнного часу. На думку царя, Кочубей та Іскра були інепіровані Д. Апостолом, якого Петро вважав старим ворогом Мазепи.
Однак, незважаючи на те, що цар заспокоював Гетьмана, Мазепа був дуже збентежений виступом Кочубея та Іскри. «ВидЂлем его, Мазепу, великою боязнію одержимого», — згадував про цей час Орлик. Гетьман на якийсь час припиняє зносини з Карлом XII і Станиславом Лещінським. Тоді ж Гетьман відібрав від старшини ключі від державної скарбниці (де зберігалася також державна печатка). Проте Гетьман, очевидно, не хотів роздмухувати справу. Він рішуче відмовився арештувати Апостола й вислати його до московських слідчих, як того вимагав Петро, і взагалі боронив його від підозри. Так само затримав він у себе інших осіб, видачі яких вимагав московський уряд 25. Були тільки заарештовані деякі полтавські родичі Кочубея та Іскри 26. Мало того, Мазепа через Апостола попередив Кочубея й Іскру, щоб дати їм можливість уникнути московського слідства й втекти до Криму. Сконфіскувавши маєтки Кочубея, Мазепа дав 4 000 дукатів «па життя Кочубеїхи». 27
Але Кочубей та Іскра були певні, що доведуть провину Мазепи, і добровільно поїхали до Смоленська, а звідти до Витебська, де тоді перебувала Похідна канцелярія царя. Під час слідства Кочубей, Іскра та їхні спільники зазнали тяжких тортур і змушені були зректися своїх обвинувачень проти Гетьмана. Цар наказав скарати Кочубея і Іскру на смерть, і вони були страчені 14 липня 1708 р. в козацькому таборі під м. Борщагівкою (біля Білої Церкви).
Дорого коштувала Мазепі справа Кочубея — й не лише самого страху. Довелося йому й розщедритися: цареві було дано 2 000 дукатів, Меншікову 1 000 й шість великих срібних бутлів, Ґоловкінові — 1 000, Шереметєву 500 і срібне начиння, Шафірову (підканцлер) — 500, князю Долгорукому — 600, а Степанову (секретареві Посольського приказу) — 100 дукатів.
Виступ Кочубея справив велике враження на Україні. Гетьман повідомляв московський уряд, що в Кочубея є чимало «сродников... которых де много есть знатных людей и при нем, гетманЂ... и во всЂх полках». «От Кочюбея проносятся вредителные гонору моєму розглашенія в иародЂ.., — писав далі Гетьман, — козаки, ходя собраніем, и пьяни и тверезы переговаривают и говорят о нЂкаких противных чести моей плевелах, от Кочюбея розсЂянных». Але справа була не тільки в «розглашеніях». В м. Оленівці челядника генерального обозного Ломиковського, що вимагав підводи, «старшина тамошняя била и из мЂстечка, отнявши лошадь, выгнали с таковыми выговорами: полію уже вашего, гетманчики, панства, пріЂдет де на вашу всЂх погибель Кочюбей!». Були «в простом народЂ» чутки й про те, що Іскра повернеться гетьманом.
Виступ Кочубея примусив Гетьмана відкрити деякі свої карти вищій старшині, яка давно вже наполягала на тому, щоб Гетьман зірвав з Москвою. Саме в цей час (навесні 1708 р., в Білій Церкві) Мазепа повідомив найвпливовіших осіб із старшини — Ломиковського, Горленка, Апостола і Зеленського (Орлик знав про це раніше) про свої переговори зі Станиславом Лещінським і зустрів з їхнього боку підтримку («были контентны»). Гадаємо, що в цю справу були втаємничені деякі представники вищого українського духовенства, зокрема повий київський митрополит Йоасаф Кроковський і архимандрит Батуринського Крупицького монастиря, колишній ректор Київської академії Гедеон Одорський.
Старшинська опозиція не скористалася з виступу Кочубея та Іскри не лише тому, що він не вдався й що вона зв’язана була на той час з Гетьманом спільними інтересами в царині зовнішньої політики. Немає сумніву, що на таке ставлення старшини мало вплив загострення соціяльної боротьби на Україні під той важкий і тривожний час. Сама старшина вже на еміґрації пояснювала свою тодішню пасивність тим, що «вона не хотіла бунтувати війська».
Дійсно, у другій половині 1708 р. на Україні скрізь було неспокійно, б жовтня 1708 р. Гетьман писав Ґоловкінові: «Во всЂх городах и селах внутренне начинает разширятися между народом непостоянным от гультяев и пьяниц смятеніе, которые великими компаніями по корчмам c ружьем ходячи, вино насильно берут, бочки рубят и людей побивают». Так було в м. Лубнях і Лубенському полку: в селі Городищі, маєтку лубенського полкового осаула А. Петровського, в селах Лозовках і Будищі, маєтках Лубенського Мгарського монастиря, де посполиті «не тилко до тоей обители жадного не хотят отдавати послушенства, леч еще побунтовавшися и нашедши розбойничим способом на монастир, розграбовали» 28, та інших місцевостях. Такі ж заворушення були в полках Полтавському, Гадяцькому, Миргородському, Прилуцькому і Переяславському. У Полтаві заколотники забили писаря Лозинського 29; в Гадячі напали на замок, і гетьманський господар, лише вдавшися до зброї, примусив їх відступити. У Миргородському полку вибилися з послушенства селяни с. Аврамівки, яке належало Я. Апостолові, племіннику полковника Д. Апостола. Навіть «в смирнЂйших полках» (Чернігівському, Ніженському і Стародубівському) «начинаетца то ж зло внутреннее вкоренятися». У Чернігівському полку з Сосниці «сын обозного генерального ясаула от гультяев c худобою своею в ночи ушол». «Бунтовничо поступали» піддані Глухівського Петропавлівського монастиря 30. У Стародубі «шевцы и кравцы, и все поспольство... в домЂ войта тамошнего, учинивши c дубьем нападеніе, склеп отбили, вины ренскіе и секты (шампанське вино), в земли закопаные, повыбирали, а иных дворах бочьки c вином побрали ж». У Мглині «сотника тамошпего смертпым боєм били, в тюрмЂ три дпи держали, й естьли бы товариство той сотни не свободили его, то мог бы и смертію пострадать; там же и арендарев хотЂли убить, естьли б в лЂсы ІІе уходили». Розрухи охопили й низку сіл Стародубівського полку (Чехівка, Карбівка, Савостяни тощо). Таке саме було і в багатьох інших місцях.
Особливо стурбований був український уряд становищем на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, де ще діяли рештки булавинців. Загони
Перебийноса (800 чол.) і Молодця (1 000 чол.), що складалися здебільшого із запорожців та донців, а також з утікачів-селян, «над берегом ДнЂпровым плутаются и людей разбивают». Ці загони раз у раз збільшуються, бо до них «как вода, гультяйство плывет отсюда», — писав Гетьман Ґоловкінові.
Щоправда, деякі з цих розрухів та заколотів сталися трохи пізніше, коли воєнні дії вже перенеслися на територію Гетьманщини й коли, в зв’язку з драстичними змінами, поробленими Москвою в українському уряді та місцевій адміністрації, ослабла сила й авторитет української влади, а натомість зросла воля й сваволя окупаційного московського війська, яке часто-густо байдуже дивилося на антистаршинські виступи місцевого населення. Не виключено також, що Мазепа, повідомляючи московський уряд про ці розрухи й неспокій на Україні, свідомо перебільшував їх розміри. (Гетьманові треба було перекопати царя, що його, Гетьмана, присутність на Україні за таких обставин конче потрібна). Але, будь-що-будь, внутрішнє становище на Україні напередодні приходу шведів було надзвичайно напруженим і неспокійним.
Так, «єдиномислія» на Україні тоді не було. І це були дуже недобрі авспіції для гетьмана Мазепи і Української держави напередодні грядучих подій.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VIII
 1 Станислав Лсщінський писав до французького уряду 22 листопада 1708 р.: «я працюю з Мазепою п’ять років» над справою угоди між Україною і Польщею.
 2 Мабуть, не рідною, а або двоюрідною тіткою, або кузиною (так каже Токаржевський-Карашевич; Крупницький називає просто тіткою).
 :і Про відносини кн. Дольської й гетьмана Мазепи — див. цінну розвідку д-ра Омеляна Пріцака — «Іван Мазепа і княгиня Анна Дольська» («Мазепа. Збірник», т. II, «Праці Українського Наукового Інституту», т. XLVII, Варшава, 1939, с. 102-117).
 4 Відомий лист з 1 червня 1721 р. гетьмана Пилипа Орлика до його старого київського вчителя і протектора Стсфана Яворського, митрополита Рязанського, опублікований в журналі «Основа», 1862, X, листопад (октябрь (так!)) «Ист[орические] акты», с. 1-28, хоч і вимагає певного критичного ставлення до себе (з огляду на мету й обставини його написання), залишається, на думку української історіографії, першорядним джерелом до історії таємних українськопольських і частково українсько-шведських переговорів Мазепи.
 5 Цінна розвідка д-ра М. Андрусяка «Зв’язки Мазепи з Станиславом Лещінським і Карлом XII» опублікована в «Записках Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLII, ч. І, Львів, 1933.
 6 Див. В.Е. Шутой, Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII. 1700-1709. Москва, 1958, с. 63 sq., 251-254.
 7 Титул князя Священної римської імперії Мазепа одержав 1 вересня 1707 р.. на рекомендацію царя Петра І. «За титул князя римського цісарства» Мазепа дав 3000 дукатів цісареві (через Меншікова), як згадувала пізніше вища старшина. Після смерти Мазепи цей титул мав перейти до А. Войнаровського. Але виготовлений для Мазепи цісарський диплом (і князівський герб) не був висланий («nulla expeditio), в зв’язку з наступними подіями та смертю Гетьмана, а за іншими відомостями, через те, що Мазепа нібито не вніс до цісарської скарбниці належних вплат. Гетьман мав підозру, що цар хоче його «уконтєнтовать княженісм Римскаго государства», щоб легше здійснити московські пляни проти Української держави. Лист Мазепи (в німецькій мові, з власноручним підписом Гетьмана) до цісаря Йосифа І — без дати (десь перед 1.IX.1707) в справі надання князівського титулу опублікований буде в праці Theodor Mackiw, Mazepa im dichte der Zeitgenoessischen Deutschen Quellen, Verlag Ukraine, Muenchen, 1960 (sic!), c. 76-77 і фото частини листа (початок і частина підпису) на с. 29-30 (коректурний примірник). Цікавий підпис Мазепи в цьому листі: «Johannes Mazepa Ihro Zaarischen Mayestaet geheimber (sic!) Rath und General, Ritter des Musskowittschen Ordens S. Andreae, der Zaporowischen Cosacken Fuerst und Feedherr».
 8 Ця традиція позначилася і в славнозвісній «промові Мазепи» 1708 р., наведеній в «Історії Русів»: «ВидЂлся я (Мазепа) c обойми воюющими королями шведским и польским, и все искусство мое употребил пред ними, убЂдить перваго о покровительст†и пощадЂ отечества нашого от воинских поисков м разореній в будущес на него нашествіе...»
 9 Про це оповідає добре поінформований Ґ. Нордберґ, який навіть каже, що Карл XII аж до вересня 1708 р. «не хотів нічого про це думати».
 10 Автор «Історії Русів», якому була відома традиція мазепинської доби, а може й деякі документи чи писання мазепинців, визначає позицію Гетьмана в 1708 р., як «неутралитет». У згаданій вище «промові Мазепи» Гетьман нібито казав: «не должны мы воевать ни со шведами, ни с поляками, ни c великороссіянами, а должны, собравшись c воинскими силами нашими, стоять в приличных мЂстах и защищать собственное отечество свое, отражая того, кто нападет на него войною...». Далі Гетьман казав, що, під час переговорів з Карлом XII, він «в разсуждсніи Великоросіи... изпросил у него неутралитст...». М.С. Грушевський визнає можливість подібних плянів у Мазепи. Не відкидаючи того, що такі бажання могли бути в керівників тогочасного українського уряду, треба зазначити, що реальна дійсність не давала для того відповідних передумов.
 11 Взагалі Мазепа, за словами вищої старшини в Бендерах, «безліч гроша викинув на дарунки цареві, його синові й сестрі, вельможам польським, литовським, московським та їх жінкам... Послам від вельмож польських, литовських і московських у своїх приватних справах давав Гетьман багато дарунків через усі роки свого панування».
 12 Відгуком цих українських зв’язків Б.П. Шереметєва є позитивне ставлення до нього автора «Історії Русів». Спираючися на старе оповідання про те, як Шсреметєв 1708 р. врятував «граждан» м. Новгорода-Сіверського від царського гніву і помсти, «Історія Русів» називає Шерсмстєва «спасителем невинности» й каже, що «память его прсбудст нсзабвенна и досточтима в НовгородЂ в роды родов». Про це докладніше в нашій статті «Історія Русів» і фельдмаршал Б.П. Шсремстєв», що входить до збірки «Студії над «Історією Русів» (рукопис).
 14 Хоч П. Орлик запевняв С. Яворського, що «жаден з министров ани о измЂнЂ Мазепы не вЂдал, ани его ни в чом не перестерегал», але традиція цих зв’язків і зносин була дуже поширена на Україні й дійшла до автора «Історії Русів». Посилаючися на «прсданіе народное, взятое от приближенных с Мазепою особ», оповідає «Історія Русів» таке: «Многіе при том (мова мовиться про сутичку царя з Мазепою й образу при цьому Гетьмана) бывшіе... бояре, недоброжелательствовавшіе государю за перемЂны государственныя, а больше за погибших в бунты своих родственников, сочли случай оный божественным даром мщенія и утвердили Мазепу в его отважном намЂреніи обЂщаніями своими о их помощи». У «промові Мазепи» Гетьман нібито казав про те, що «бояре его (Петра І), не зараженные еще нЂмещиною и помнящіс кровь их родственников обо вссм том (мова мовиться про переговори Мазепи з Карлом XII і Станиславом Лсщінським) извЂстны и со мною согласны». А вмираючи, Мазепа нібито «велЂл к себЂ подать ларчик с бумагами и оные при себЂ сжег, сказав предстоящим: «пусть один я буду несчастлив, а не многіе, такіе патріоты, о которых враги мои, может быть, и не думали, или и думать не смЂли...». Це, звичайно, вже літературна леґенда, але джерела її, безперечно, давнього походження.
 14 Різниця між шведським і старим стилем була один день (пізніше).
 15 «Вивід прав України» («Deduction des droits de l’Ukraine») 1712 р. знайшов проф. І. Борщак, який опублікував його (ориґінал і український переклад) з своєю передмовою в журналі «Стара Україна», Львів, 1925, І-ІІ. Українській переклад передруковано з нашою передмовою у «Віснику», 1954, ч. 5 (67), Ню-Йорк, с. 11-14.
 16 Цікаво, що частину своїх скарбів (17 тисяч дукатів) Мазепа відіслав на схованку на Дін.
Повстання бахмутського козацького отамана Кіндрата Булавина проти Москви (жовтень 1707 — липень 1708 р.), в якому взяли участь також запорозькі козаки, охопило Донщину, Слобідську Україну і деякі повіти Південної Московщини. У травні 1708 р. Булавин був обраний донським отаманом, і повстання створило велику небезпеку для московського уряду, надто ж в умовах загрози шведського наступу з Заходу. Англійський посланець у Москві Вітворт сповіщав свій уряд, що, на думку багатьох, «цар, зважаючи на сучасні обставини, дасть згоду й поступиться вимогам Булавина». Але Москва мобілізувала проти повстанців 32-тисячну армію на чолі з кн. В. Долгоруким і спритно використала внутрішні розходження на Дону, що послабило позицію Булавина. З наказу царя, гетьман Мазепа змушений був (на слушну думку покійного Б.Д. Крупницького, з огляду на виступ Кочубся та Іскри проти Гетьмана) вислати проти повстанців Полтавський полк (з артилерією) і компанійський полк Юрія Кожуховського, що й допомогло царському урядові приборкати повстання. Хоч Булавин загинув (він вкоротив собі віку або був підступно забитий — Е.П. Под’япольська (Восст[ание] Булавина. 1707-1709. Москва, 1962.) твердить про вбивство Булавина), окремі загони повстанців діяли ще до листопада 1708 р. (Под’япольська доводить, що це і в 1709 р. Вона вважає це повстання за «крестьянскую войну» (типу Разина й Пугачова)), а рештки їх на чолі з Ігнатом Некрасовим подалися в турецькі володіння, на Кубань, де ще довго завдавали турбот московському урядові. Їхні нащадки жили в Туреччині до наших днів, коли частина їх переселилася до USA (1963).
 17 Дуже характеристичний з цього погляду лист полковника Київського Константина Мокієвського до Гетьмана (к. 1700 р.), опублікований нами в розвідці «Нові матсріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (Авґсбург, 1949, с. 7-11).
 18 Цей вийняткової ваги матеріял — акти Бсндерської комісії 1709 р., призначеної Карлом XII для розгляду справи про спадщину Мазепи, опублікував (на жаль, не в латинському ориґіналі, але в українському перекладі, а властиво переказі, загалом досить вільному, але не вільному від деяких помилок) покійний акад. М. Возняк у статті «Бсндсрська комісія по смерті Мазепи» («Мазепа. Збірник», т. І. Праці Українського Наукового Інституту, том XLVI, Варшава, 1938, с. 107-133).
 19 Про це докладніша — див. нашу працю «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929.
 20 Цей лист з архіву Меншікова опублікував проф. Г. Георгієвський 1940 р. у статті «Мазепа и Меншиков. Новые матсриалы», вміщеній в «Историческом Журнале», Москва, 1940, ч. 12, с. 80. Передруковано в нашій праці «Нові матсріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 6-7. Подані в цьому листі факти підтверджуються також іншими документальними матерія лами.
 21 Немає сумніву, що Гетьман мусів числитися з широкими фамілійними та родинними зв’язками Кочубся, зокрема в Полтаві. Василь Кочубей і Іван Іскра були одружені з доньками старого й заслуженого полтавського діяча, кол. полковника полтавського — Федора Жученка, й обидва мали велику й впливову рідню в Полтавському полку (Черняки, Кованьки, Заліські, Буцькі, Старицькі, Козельські та інші). Старший син генерального судді — Василь був зятем полковника миргородського Д. Апостола. Доньки Кочубея були одружені: Марія з сином полковника ніженського Степана Забіли; Катерина — з сином генерального судді (другого) Василя Чуйкевича (який також мав чимало родичів у Полтаві); Прасковія — з сином генерального хорунжого Івана Сулими. Нарешті, Кочубей посвоячився з Мазепою через шлюб своєї доньки Ганни з І. Обидовським.
 22 Питання про взаємини Мазепи й Кочубся та його родини залишається ще не цілком з’ясованим. Окрім громадсько-політичного значення, ці взаємини мали ще особистий, інтимний характер, і не лише в зв’язку з романом Мазепи і Мотрі Кочубеївни, молодшої доньки генерального судді й хрещениці Гетьмана. Немає сумніву, що великий вплив на ці взаємини мала владна й честолюбна судіївна — Любов Кочубей. Недарма писав Мазепа Кочубеєві, вже ворогові: «не можеш, правду рекши, нЂкогда свободен быти от печали, a барзЂ своего здоровя певен, поки з серца своего бунтовничого духу не выблюнеш, которій, так разумЂю, не так з уломности натуральной, яко з подусти женской, в ссбЂ имЂеш, и если ж, з Бозкого презрЂнія, тебЂ и вссму дому твоему зготовалася якая пагуба, то не на кого иншого нарЂкати и плакати, тилко на свою и женскую проклятую пиху, гордость и високоуміе имЂеш».
 23 Чутки про те, що Кочубей шукає булави, ходили віддавна. В одній київській приватній збірці нам довелося (1942) бачити старовинний портрет Василя Кочубся з написом «Гетман Василь Кочубей».
 21 Маємо на увазі близькі стосунки полтавської і слобідської старшини, а також ролю Охтирського полковника Федора Осипова в справі Кочубея.
 25 Гетьман писав Ґоловкінові, що арешт Апостола міг би викликати «мятеж и бунт... понеже его, полковника миргородцкого в войску всЂ почитают и любят». До того ще Апостол «с гснсралными особами як и c полковниками спріятелился, понеже Ломиковскій обозный и Чуйкевич судья и прилуцкій полковник (Д. Горленко) близкіе ему по сынах своих и по его миргородского полковника дочерях сваты, Лубенскій (Д. Зсленський) — дядя, НЂжинскій (Л. Жураковський) — швагер, и другіе c ним близки».
Так само Гетьман відмовився видати московським властям військового канцеляриста Івана Чарниша (майбутній генеральний суддя), який «всЂвал многіе плевелы к возмущснію народа Малороссійского» і «посягл еще и на честь» Гетьмана.
 2S Думка Уманця, що Мазепа послав [...] (?), щоб улегшити Кочу бею втечу до Криму, знаходить підтвердження в листі 21. VI. 708 р. [Ф. Гребіна]* до [до А. Стильма] дуже важливо і переконливо свідчить, що Мазепа хотів зберегти життя Кочубею та Іскрі. [* Далі два рядки дуже нерозбірливим почерком. (Прим. ред.).]
 27 Про це — див. документи, опубліковані в статті А. Востокова «Полтавскій полковник Йван Черняк» — «Кісвская Старина», 1889, IX, с. 1-17.
 28 Збірка рукописів проф. Н. Д. Полонської-Василенко (у Києві), «Акти Мгарського монастиря» (копія).
 29 Це був Роман Лозинський, «писар полтавський», «писар городовий полтавський», «писар мЂский полтавський», «писар маестрату полтавського», «писар» (1692-1708; з перервами в березні 1694, е жовтні 1699 — лютому 1700).
 30 Відділ рукописів Державної Публічної Бібліотеки УРСР, збірка Київського університету св. Володимира, №174, арк. 18 (універсал гетьмана І. Скоропадського 10.I.1709 р.).
Розділ IX
УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1708-1709 рр. ПОЛТАВСЬКА КАТАСТРОФА
1. Похід Карла XII на Україну
Року 1708 Карл XII розпочав свій давно задуманий похід проти Москви. Головною метою цього походу була ліквідація Московської імперії і знищення її військової моці. Ще на початку 1707 р. шведський перший міністер граф К. Піпер казав австрійському посланцеві при головній квартирі шведської армії графу Ф. Л. фон Цінцендорфові: «Найголовніше й найважливіше для шведської Корони — це зламати й зруйнувати московитську могутність... (яка) з часом може зробитися ще небезпечнішою не лише для шведської Корони, але й для всіх сумежних з нею християнських земель, якщо вона не буде знищена й задушена в своєму початку. Тим-то мир не може бути ніде укладений вигідніше й певніше, як тільки в самій Москві». Передбачалося, що, в разі перемоги, московським царем, замість Петра І, буде царевич Олексій Петрович, а Московська імперія буде поділена на окремі князівства.
Карл XII ішов на чолі добірної 35-тисячної армії (піхоти й кінноти). В його розпорядженні були також: 16-тисячна армія генерала графа Левенгавпта в Ліфляндії, 12-тисячна армія генерала Лібекера у Фінляндії і 8-тисячний корпус генерала Ернеста Крассав (Krassau), тимчасово залишений у Польщі. Крім того, Карл розраховував на польське військо Станислава Лещінського й допомогу гетьмана Мазепи, а також Туреччини й Криму.
Стратегічний плян Карла полягав у тому, щоб за всяку ціну пробитися до Москви, по змозі обминаючи російське військо і ухиляючися від боїв з ним, але, у відповідних обставинах, не уникаючи генерального бою. Важко сказати, чи справді король спочатку думав іти через Псков, Новгород і Твер. Цей північний напрям був вигідніший для шведів тому, що, ідучи цим шляхом, Карл міг об’єднати всі свої сили, що діяли в Литві і Прибалтиці. Проте на цьому шляху шведське військо повинне було натрапити на сильно укріплені Псков і Новгород, облога яких могла б затримати шведів. З другого боку, природні умови місцевости (ліси, озера, болота) і наближення осени могли зовсім зупинити просування шведської армії до Москви. Нарешті, в цьому напрямі були зосереджені головні російські сили (70-тисячна армія Шереметєва, яка обороняла підступи до Пскова, Новгорода і Смоленська; 50-тисячна армія адмірала Апраксіна, що захищала Інґрію і Псков; 7-тисячний кінний корпус генерала Боура, який стояв коло Західної Двини).
Тому Карл вирішив пройти до Москви із заходу (через Смоленськ) або з південного заходу (через Брянськ — Калугу), сподіваючись випередити Петра і обійти лівий флянґ російської армії. Шведи під Головчином розбили російський загін, що переймав їм шлях до Дніпра, і 4— 6 серпня переправилися через Дніпро (коло Могилева). Петро вирішив не приймати генерального бою і відступити на схід.
Але становище шведів на території Білоруси незабаром стало дуже тяжке. Дороги, які йшли здебільшого по лісових і болотяних місцевостях, були зруйновані. Під загрозою московських репресій населення змушене було кидати свої оселі, забираючи з собою худобу, вивозячи або знищуючи ІІровіянт і фураж. Появилися (частково організовані Москвою) партизанські загони, які нападали на шведські обози і тим дуже утруднювали становище шведів.
Стомлене багаторічною війною і тяжким походом шведське військо зазнавало великих нестатків. Бракувало харчів, вичерпувалися бойові припаси. Почалися різні пошесті. Карл чекав приходу з Ліфляндії Левенгавпта із свіжим військом, артилерією, бойовими й продовольчими запасами. Проте Левенгавпт запізнювався, ставлячи армію Карла в дуже скрутне становище. Тимчасом російська армія дуже турбувала шведів своїми нападами на окремі шведські загони. Скористувавшися тим, що правий флянґ шведської армії під командуванням генерала Рооса відокремився від головних сил, генерал князь М. Ґоліцин розбив шведів 30 серпня коло с. Доброго. Не маючи змоги ні пройти до Смоленська, ні залишатися далі в спустошеному краї, Карл пішов на південь, щоб пробитися до Москви або через Брянськ (через Сіверщину), або через південну Гетьманщину. 21 вересня 1708 р. шведське військо перейшло кордон України.
Петро І, довідавшися про рух Карла на південь, послав уперед кавалерійський загін генерала Іфлянта, в складі якого були й козаки, що мав перешкодити шведам в захопленні північноукраїнських фортець і нищити харчові запаси на всьому шляху шведської армії. Над лівим флянґом шведів висіли головні сили російської армії на чолі з Шереметєвим, які обороняли кордони Московщини. У тилу шведів, слідом за ними, ішла кіннота генерала Боура.
Сам Петро взяв на себе справу нападу на Левенгавпта, який з величезним транепортом (7 тис. возів) повільно просувався на південний схід. Основне завдання Петра було не допустити до з’єднання армії Левенгавпта з військом Карла XII. Маючи 12 тисяч піхоти й кінноти, посадивши всю піхоту на коней (так званий «корволант»), Петро настиг Левенгавпта під селищем Лісною і 28—29 вересня завдав йому поразки. Шведи втратили більш як половину людей, всю артилерію і обоз. Тільки рештки своєї армії привів Левенгавпт до Карла.
Ця перемога російської армії мала дуже важливе значення. Вона позбавила Карла необхідних для нього свіжих підкріплень, артилерії, бойових і харчових запасів. У чужій країні шведське військо було відрізане від своєї основної бази. Це був дуже поганий початок кампанії.
Звичайно, рух шведської армії на Україну був визначений насамперед воєнно-політичними міркуваннями. Неможливість пробитися до Москви із заходу (через Могилів — Смоленськ) примусила Карла XII шукати до неї південно-західніх шляхів — спочатку через Брянськ, а потім через Україну. Можливо, що Карл XII не думав спочатку про похід на південь Лівобережжя, а сподівався пробитися до Брянська через Сіверщину, і лише помилка генерала Ляґеркрони, який втратив дорогу до Стародуба і прийшов туди, коли він був уже в руках росіян, і поразка Левенгавпта під Лісною остаточно примусили короля повернути на південь. Будь-що-будь, Карл, що мав угоду з Мазепою, не міг не розуміти величезного політичного, економічного і стратегічного значення України.
Добре поінформований московський посол у Голляндії А.А. Матвєєв писав канцлерові Ґоловкінові 1 жовтня 1708 р.: «Он, швед (Карл XII), принял намЂреніе пройтить до Украины под коварством своим послЂдующим: в первых, чтоб в Крайне многолюдныя и всЂм изобилныя войтить, гдЂ никаких регулярных фортецей или гарнизонов не находитца; в тЂ вшедши бес помЂшки всякой (причем московскія войска не могут разорватца надвоє, ни остановить его), найдет там в том волном казацком народЂ людей, соберет доволно и пойдет свободно c провожаніем тЂх казаков чрез прямыя и безопаснвя пути до Москвы. В оную же свою бытность еще при случаЂ нужном, может он, швед, поблизости имЂть из Украины свою пересылку c ханом Крымским к призыванію его в слученіе c собою и c поляки, которые держат сторону Лещинскаго при таком пріятном им случаЂ. Еще ж он, швед, гораздо способно найдет много прилучан (себто прихильників. — О.О.) ис казаков посылать к МосквЂ, к возмущенію народному, как он и прежде то чииил...».
Можливість шведського наступу на Україну не була несподіванкою. Ще 1706 р. Петро І передбачав, що шведи можуть піти на Київ, у зв’язку з чим і було збудовано нову фортецю на Печерську. А року 1708, коли Карл XII вирушив на Москву, про рух шведів на Україну говорилося одверто і в Західній Европі, і в Росії. Чутки про це ширилися ще в першій половині 1708 р. в польських, французьких і голляндських урядових та дипломатичних колах. 26 липня 1708 р. Петро І писав великому коронному гетьманові Сєиявському: «Сказывают взятые языки, что непріятель болши намЂряет поход свой к УкраинЂ». Добре обізнаний англійський посол у Москві Вітворт 11 серпня 1708 р. інформував свій уряд, що «шведам дуже важко, мабуть, неможливо буде проникнути в Росію на просторі від Великих Лук до Гомеля; а тому... вони підуть праворуч, до Чернігівської области і України»; а кількома днями пізніше (25 серпня) він прямо сповіщав про те, що шведи «очевидно, ідуть на Україну». Можливість такого руху шведського війська особливо турбувала головну команду російської армії, хоч сам Петро І спочатку думав, що Карл XII піде на Інґрію і Новгород.
Хоч як це дивно на перший погляд, але найменше говорили про цю можливість на Україні, мабуть, тому що найменше цього хотіли. Одинока звістка про це походить од Кочубея, який під час допиту 21 квітня 1708 р. казав: «И то рЂчь разсужденія высокого требующая, же в листЂ певном написано, что король Шведскій, переправши рЂку Одру, намЂрает итти до ДнЂпра и за ДнЂпр на Украину, которую одобравши и привернувши оную королю Станиславу, а скупивши до своей потуги войска козацкіе, итти з ними просто на Москву».
Можна повірити Мазепі, який у своїй присязі перед старшиною 1708 р. категорично твердив, що «не його заходами», а «за особливою спонукою Бога» Карл XII «увійшов із своїми військами в нашу Україну». Цьому нібито суперечить повідомлення професора І. Борщака про те, що писав французький посол при Карлі XII Безенваль міністрові закордонних справ Франції де Торсі 18 вересня 1708 р. (в день переправи шведів через р. Сож): «Понятовський (резидент С. Лещінського при Карлі XII, один із головних посередників у зносинах Карла з Мазепою) дістав авдієнцію у шведського короля, якому розповів, що козацький гетьман Мазепа обіцяв, як тільки шведське військо підійде до кордонів України, повстати з козаками для визволення своєї країни. Його величність (Карл XII) дуже задоволений з цього, і, дійсно, це є подія великої ваги». Залишаючи на боці точність інформації Безенваля, треба зауважити, що в цьому документі мова мовиться лише про наближення шведського війська до кордонів України, що, звичайно, цілком відповідало плянам Гетьмана. Так чи так, Мазепа був дуже заскочений вступом шведських військ на територію України. «Діявол его (Карла XII) сюды песет, — сказав Гетьман Орликові (та іншій старшині). — ВсЂ мои интереса превратил; войска великороссійскія за собою внутрь Украины впровадит на послЂдную оной руину и на пашу погибель» (лист Орлика до С. Яворського).
Сталося те, чого Мазепа найбільше боявся: терен воєнних дій був перенесений на Україну. А головне, це прийшло тоді, коли Гетьман не був на те приготований. Ні політично, ні мілітарно, ні дипломатично Україна не була ще готова до війни з Московщиною. Провідні українські кола переживали важку кризу, що її викликала справа Кочубея та Іскри. Загострення соціяльної боротьби паралізувало політичну активність старшини. Широкі верстви населення перебували в стані непевности, остраху перед воєнною руїною й загальної депресії. Відносини Гетьманщини й Запоріжжя не були унормовані. Процес консолідації правобережної й лівобережної частини Української козацької держави далеко ще не був завершений. Брак національної єдности й соціяльної солідарности не віщував доброго скутку великим замірам Гетьмана.
Український народ був зовсім здезорієнтовапий дальшим розвитком подій, і тут дуже далася взнаки конепірація, що її мусів був дотримувати Мазепа, готуючи справу українсько-шведського союзу. 8 років Україна, як союзник (хоч і не вільний) Московщини, воювала зі Швецією, і ця війна коштувала їй великих жертв і втрат. І ось цей противник (шведи) раптом з’являється на території України, щоб протягом якогось місяця, цілком несподівано для маси української людности — і то всіх її верств, перетворитися на союзника України проти Москви. А гетьман Мазепа, який напередодні й навіть вже після приходу шведів на Україну перестерігав людність щодо ворожого наступу й закликав до боротьби з ним 1, одного жовтневого дня опинився з усім своїм урядом і частиною українського війська у шведському таборі! Надто сильна й несподівана була ця метаморфоза, щоб українська людність могла її психологічно витримати й правильно зрозуміти.
Мілітарне становище України було дуже небезпечне. Козацьке військо було розпорошене, й велика частина його перебувала поза межами країни. З десяти лівобережних полків лише три — Лубенський, Миргородський і Прилуцький — були тоді при Гетьмані. Полтавський полк був посланий для боротьби проти Булавина й до вересня 1708 р. знаходився на Дону. Полки Київський і Гадяцький були відряджені на Правобережну Україну для допомоги польським союзникам Москви (великий коронний гетьман А. Сєпявський). Полки Стародубівський, Чернігівський, а згодом також Ніженський і Переяславський у серпні й вересні 1708 р. за наказом царя були послані на Білорусь, і потім, перебуваючи на Сіверщині, фактично були в розпорядженні московського військового командування, що позбавило їх змоги в критичний момент боронити інтереси України. Всі спроби Мазепи повернути бодай частину козацького війська на Гетьманщину були марні: навпаки, цар вимагав, щоб Гетьман вислав ще більше війська на Правобережжя, та й сам ішов до Білої Церкви. Лише наближення шведів до кордону України дало можливість Мазепі уникнути цього походу й залишитися на Лівобережжі.
За таких обставин головною військовою силою українського уряду залишалися охотницькі полки, хоч деякі з них (компанійські полки Ю. Кожуховського 2 й А. Танського і сердюцький полк Бурляя) були також поза межами Гетьманщини. На початку українсько-московської війни Мазепа міг диспонувати, окрім згаданих вище трьох козацьких полків, лише трьома компанійськими (Г. Ґалаґана, Андріяша 3 і, можливо, ще четвертого Волковицького і Ю. Кожуховського, який щойно повернувся з Дону) і чотирма сердюцькими (Д. Чечеля, Я. Покотила 4, Дениса й Максима 5) полками, не рахуючи невеличких військових з’єднань запорозьких (що були при Гетьмані) і найманих чужих (волоських і калмицьких). Частина цих військових сил була приділена для оборони фортець, які до того ще не були як слід направлені 6, а друга мусіла під той неспокійний час виконувати також функції поліційного характеру. Щоправда, в резерві залишалися ще правобережні («тамобочні») козацькі полки, але, за вийнятком хіба Білоцерківського, який був посланий на допомогу Сєнявському, вони не були ще як слід зорганізовані та укомплектовані («малолюдні полки переборні» 7).
Єдине, що встиг зробити Гетьман, це підготувати запаси зброї (зокрема артилерійської в Батурині 8), транепортові засоби й великі склади харчів та одягу для війська (Батурин, Новгород-Сіверський, Полтава тощо). Це мало неабияке значення для шведського війська, яке прийшло на Україну дуже виснажене тривалим походом і браком живности на території Білоруси, спустошеної москалями, і позбавлене належного артилерійського озброєння, внаслідок поразки Левенгавпта під Лісною.
Дуже важливою перешкодою було й те, що широко заплянована дипломатична акція Мазепи ще не була завершена. Пляни Гетьмана щодо Дону і підтримки з боку донських інсурґентів були знівечені поразкою Булавина, до якої мимоволі причинився й сам Мазепа, змушений до цього виступом Кочубея та Іскри. Позиція Запоріжжя була, як звичайно, неясна. Хоч кошовим отаманом був тоді великий ворог Москви — Кость Гордієнко 9, але Мазепа, з багатолітнього досвіду своїх відносин із Запоріжжям, ніяк не міг покладатися на реальну допомогу з цього боку.
Не з’ясована була також позиція Туреччини і Криму. На жаль, бракує матеріялів, які могли б докладніше з’ясувати історію переговорів Гетьмана з турецькими і кримськими урядовими чинниками до початку українсько-московської війни. Здається, справа була на добрій дорозі, незважаючи на всі заходи московської дипломатії не допустити до союзу Туреччини зі Швецією. Але пересправи не були закінчені, коли вступ Карла XII на територію України примусив турецький (а тим самим і кримський) уряд стриматися з остаточним рішенням, а наступні події зробили цю справу неактуальною для Туреччини принаймні на ближчий час.
Та особливо небезпечною для плянів гетьмана Мазепи була політична ситуація в Польщі. Хоч боротьба шведофільської і москвофільської партій в Речі Посполитій дала можливість Гетьманові реалізувати свої пляни щодо Правобережної України, але політичне роздвоєння Польщі мало в собі велику загрозу для Мазепи. Як офіційний союзник Москви, Гетьман мусів мати контакт з лідером авґустівської Польщі Сєнявським, посилати йому на допомогу козацьке військо, тримати там свого резидента тощо. І водночас, як фактичний союзник Карла XII і Станислава Лещінського, Мазепа мусів провадити свою акцію в Польщі з величезною обережністю й надзвичайним риском. Досить сказати, що російський уряд за певних обставин був готовий визнати Станислава польським королем (очевидно, коштом відмови Польщі від союзу зі Швецією), і московський резидент у Польщі (при Сєиявському) А. І. Дашков мав повноваження в слушний момент зактуалізувати цю справу. Невідомо, чи знав Мазепа про цей плян, який, на випадок реалізації, загрожував не лише цілій акції Мазепи та його персональній безпеці, але взагалі інтересам української державности. Зрештою, про це можна було довідатися. Може, цим пояснюється спроба Мазепи (будь-що-будь, дуже ризикована) прихилити Сєнявського, що весь час хитався між Авґустом і Станиславом, на бік Швеції, відкриваючи тим самим свої власні політичні карти 10.
Нарешті, не можна випускати з ока й особистого стану Гетьмана в момент зриву з Москвою. Від кінця 1707 р. Мазепа переживає важкі удари долі. Смерть матері (в листопаді 1707 р.) була не тільки великою родинною втратою для нього, але й позбавила Гетьмана, мабуть, єдиної в світі людини, якій він цілковито довіряв і яка протягом довгих десятиліть була його наставником і головним дорадником на всіх шляхах його життя й діяльности. Хоч і іншого характеру, але не менш дошкульною для Мазепи була справа Кочубея, що перекреслила багатолітню й складну історію взаємин цих двох приятелів і в той же час противників. Гетьман витримав і цей удар і вийшов переможцем у боротьбі політичних і особистих пристрастей, амбіцій, а можливо, навіть персональних ревнощів. Але ця справа не могла не залишити глибокого сліду в душі Мазепи. Зрештою, не маємо права не довіряти численним вісткам, які походили і від самого Мазепи, і від його ближчого та дальшого оточення, що старий (йому доходила вже сімдесятка) Гетьман від якогось часу був поважно хворий 11. Звичайно вважають скарги Мазепи на важку хворобу за дипломатичні хитрощі, якими він хотів прикрити свої антимосковські акції. Але важкий стан здоров’я Гетьмана взимку 1708-1709 рр. і його скора смерть вказують на те, що міцний організм Мазепи вже точила якась небезпечна недуга.
У такому етапі Гетьман мусів ще гостріше відчувати небезпеку деконспірації, що ставала чимраз більшою. Хоч Петро І ставився до Мазепи і далі зі звичайним респектом і приязню, але в московських урядових колах ніколи не було повного довір’я до Гетьмана, як і взагалі до українських державних діячів. Справа Кочубея та Іскри не могла не залишити тіні, а низка дальших подій ще більш насторожувала Москву щодо льояльности Гетьмана. Перестороги йшли з польських кіл (через московського резидента Дашкова), де досить багато говорилося про антимосковські пляни та зв’язки Мазепи. Але чутки про це ходили і в Москві, в колах чужоземних дипломатів, ще в листопаді 1707 р. 12 У червні 1708 р. до Гетьмана був приставлений стольник Федір Протасьєв, якому доручено було «всегда быть при нем, господиеЂ ГетманЂ» і «когда б он, Гетман, ...в поход c войском пойдет», їхати «с ним, не отставая».
Сумніви московського уряду стали збільшуватися, коли Карл XII прийшов на Україну. 1 жовтня 1708 р. в руки москалів потрапив шляхтич Якуб Улашин, що мав при собі листа до Мазепи від Станислава Понятовського. Лист був у приватній справі Понятовського, але на тортурах Улашин признався, що Понятовський доручив йому усно передати Гетьманові, щоб той ішов з усім військом до Карла XII, коли шведи вступлять на Україну. Хоч Ґоловкін послав (10 жовтня 1708 р.) зізнання Улашина Гетьманові «для извЂстія», але ця справа не могла не збентежити Мазепу, який, зрештою, міг думати, що Улашин на тортурах розповів ще більше 13.
Важко сказати, чи справді була тоді реальна загроза для Гетьмана, але він сам не міг не побоюватися передчасного розголосу і викриття справи.
Тим часом шведи були вже на Україні, і незабаром становище Мазепи стало критичним. Як союзник Москви, він мусів виконувати накази царя й чинити опір шведам, своїм новим союзникам. Перед Гетьманом стояло надзвичайно складне завдання: допомогти дальшому наступові Карла XII на Москву і, разом з тим, уникнути воєнної руйнації України й окупації її московським військом. Можна думати, що спочатку Гетьман сподівався, що шведам удасться опанувати Сіверщину й, маючи на правому флянзі союзний український уряд та військо, продовжувати свій рух на Москву через Брянськ і Калугу. Та ця надія завела. Хоч населення Сіверщини спочатку поставилося до шведів непогано, але місцева влада не мала певних директив од свого уряду, а тому й не могла зустрінути шведське військо інакше, ніж вороже. Стародубівський полковник і наказний гетьман козацького війська на Сіверщині Іван Скоропадський був прихильником і приятелем Мазепи, але ледве чи він був повністю втаємничений у справу українсько-шведського союзу, отже, змушений був діяти у спілці з московським військовим командуванням, яке одразу опанувало ситуацію. Шведи не спромоглися оволодіти Стародубом, а тим часом московські залоги були введені в усі головні міста Сіверщини.
Стародуб, Мглин, Почеп, Погар, а згодом Новгород-Сіверський поставили шведам збройний опір. Сіверщина, а разом з тим можливість наступу на Москву через Брянськ—Калугу, були для шведів утрачені. Терен боротьби переносився на південь, до центральної частини Гетьманщини. Зберігати далі зв’язок з Москвою було для Гетьмана неможливо. Тоді головним завданням його стає залишатися десь на лівому боці Десни, в районі Батурина й, чекаючи на прибуття шведського війська, охороняти фортеці, військові склади й комунікаційні лінії для дальшого руху шведів і зв’язку з Правобережжям, Запоріжжям, Кримом і Доном.
Така постава Гетьмана цілком суперечила плянам Москви й навіть прямим наказам царя. Петро І вимагає від Мазепи чинити опір шведській інвазії. Спочатку Гетьманові указано було йти на правий берег Десни або послати туди якнайбільше свого війська для стримання шведського наступу. Та під претекстом хвороби й потреби боротися з унутрішніми заворушеннями Мазепі вдалося затриматися на лівому боці Десни, коло Батурина, в районі Салтикова Дівиця — Борзна. Але московський уряд у середині жовтня 1708 р., залишаючи Гетьмана «ради слабости здравія своего» «при обозах, оставя при себЂ нЂсколько войск по своєму разсмотрЂнію за Десною», настоював, щоб він «лехкое войско, компанЂйцов и сердюков и протчих послал c наказным и велЂл им стать между Стародуба и Чернигова и чинить под непріятеля партіи» (себто військові диверсії). А «ради престереженія возмущенія в Малороссійском краю» (чого найбільше боялася Москва) наказано було київському губернаторові князеві Д. Ґоліцинові «итти в средину Украины для надежды и постраху Малороссійскому народу» 14.
Це дуже занепокоїло Мазепу. Ставало ясним, що московський уряд або не довіряє йому особисто, або принаймні не певний, що тяжкохворий («на смертельной постелЂ») Гетьман здолає «уберегати внутренняго зла», себто спокою і ладу на Україні в умовах шведського наступу. Зрештою, Москва не так боялася нельояльности Гетьмана, як заінтересована була в його льояльності. На всякий випадок Мазепу хотіли тримати далі і від шведів, і від його власного війська. В обличчі цієї небезпеки Гетьман і старшина вирішили нав’язати безпосередній контакт зі шведським королем. 16 жовтня у Салтиковій Дівиці Гетьман дав прощальну авдієнцію московським посланцям — дворянину Феодосієві Дурову і под’ячому Михайлові Второву, а 18 жовтня в с. Понурівці (коло Стародуба) з’явився до шведського короля посланець Мазепи Бистрицький 15 з проханням гетьмана про шведську протекцію для України і з його порадою королеві йти на Новгород-Сіверський, щоб «заволодіти лінією Десни, з’єднати обидва війська та доставити досить провіянту для армії (шведської)». Сам Гетьман переїхав до Борзнй, щоб бути ближче до Батурина на час приходу короля.
Але московське коло дедалі звужувалося. З трьох сторін ішло до центру Гетьманщини московське військо: з північного сходу наступала армія Шереметєва, до якої поспішав зі Смоленська Петро І; із заходу йшли полки С. Неплюєва (аванґард війська князя Ґоліцина); з північного заходу — кіннота Меншікова, яка загрожувала перегородити шлях шведській армії до Десни й Батурина. Цар наказував Меншікову «зЂло поспЂшить... и видЂтца з Гетманом, понеже от бездЂлников есть нЂкоторое воровство» (13 жовтня 1708 р.). Того ж дня Петро писав Ґоловкінові, що «Гетман не все правду пишет» і що «Гетману для совЂту быть пристойно» (в московському таборі), хоч краще на той час, коли там буде цар. 20 жовтня цар довідався від Меншікова, що «Гетмана к прежней ево болЂзни припала апелепсія (апоплексія. — О.О.)» й негайно наказував Ґоловкінові або князю Долгорукому їхати до Мазепи й, на випадок його смерти, підготувати вибори нового гетьмана.
Гра ставала надто небезпечною: треба було поспішати. Посланий удруге Бистрицький передав королеві прохання Гетьмана якнайшвидше йти на південь для злучення з ним. Але 23 жовтня прискакав до Борзнй Войнаровський, який сповістив Мазепу, що наступного дня приїде туди Меншіков. Хворий Гетьман «порвався, як вихор» і того ж дня приїхав до Батурина, щоб дати останні розпорядження.
У неділю 24 жовтня вранці Мазепа покинув свій улюблений Батурин. Надвечір того дня вігі був у Короні, а в понеділок 25-го вранці переправився через Десну коло с. Оболоння. 28 жовтня Гетьман у супроводі всіх членів уряду, кількох полковників та іншої старшини 16 з невеличким військом 17 прибув до шведської штаб-квартири в с. Горках (Новгородської сотні), де відбулася його перша зустріч з королем Карлом XII 18.
Тепер усе залежало від постави української людности й, кінець-кінцем, від воєнного щастя шведського короля.
2. Московський терор на Україні
На зрив Мазепи Москва негайно відповіла, крім військових акцій, також низкою інших заходів, що мали на меті всякими засобами московського «кнута і пряника» паралізувати акцію Гетьмана й позбавити його підтримки української людности. Московське становище було тим вигідніше, що тут, на місці, були й сам цар, і головне військове командування (Шереметєв і Меншіков), і навіть керівні члени уряду — так звана Міністерська канцелярія, у складі канцлера Ґоловкіна, його помічника Шафірова й професійного дипломата, колишнього московського посла у Польщі, князя Григорія Долгорукова. І хоч Петро твердив (у листі до Меншікова з дня 27 жовтня 1708 р.) про «нечаянный никогда злой случай», але маємо враження від усіх його дій у той час, що ця несподіванка, хоч, може, в якійсь іншій формі, передбачалася вже раніше.
Діставши від Меншікова вістку, що Гетьман «совершенно измЂнил», Петро, який був тоді коло Новгорода-Сіверського, видав 27 жовтня маніфест до українського народу, в якому сповіщав, що «Гетман Мазепа безвЂстно пропал, и сумнЂваемся мы того для, не по факціям ли каким непріятелским». Цар наказував генеральній старшині, полковникам і «протчим» негайно з’явитися до нього «для совЂтов», а «буде он, Гетман, конечную невЂрность явил, то и для обранія новаго гетмана». Наступного дня, коли ситуація стала цілком ясною, Петро новим маніфестом сповіщав український народ про те, що Мазепа «измЂнил и переЂхал к непріятелю нашему королю швецкому, по договору с ним и Лещинским... дабы co общаго согласія с ними Малоросійскую землю поработить попрежнему под владЂніе полское и церкви Божій и святые монастыри отдать во унію». За порадою Меишікова, цар демагогічно писав про те, що Мазепа «хитростію своєю без нашего указу аренды и многіе иные поборы наложил на Малоросійской народ, будто на плату войску, а в самом дЂлЂ ради обогащенія своего. И сіи тягости повелЂваем мы нынЂ с Малоросійскаго народу отставить». Як «государь и оборонитель Малоросійского краю», цар наказував «для лучшаго упрежденія всякого зла и возмущенія в Малоросійском народЂ от него, бывшаго гетмана», щоб «вся старшина генералная и полковая съЂзжалась немедленно в город Глухов для обранія по правам и волностям своим волными голосами новаго гетмана». В тих же днях (27-31 жовтня) були надіслані персональні запрошення до полковників, яким обіцяно було царську «высокую милость» і різні нагороди 19, а також до вищого українського духовенства — митрополита київського Йоасафа Кроковського, чернігівського архиєпископа Іоана Максимовича й переяславського єпископа Захари Корниловича, по яких послано було ще нарочного — князя Б.І. Куракіна. Окреме запрошення було вислане до кошового отамана Запоріжжя Костя Гордієнка 20. Відповідні повідомлення були надіслані й до поодиноких міст Гетьманщини 21. Всі ці маніфести й накази царя були початком широкої пропаґандивної кампанії (Крупницький влучно називає її «війною маніфестів»), що розгорнулася в останніх місяцях 1708 р. поміж Петром І і новим гетьманом І. Скоропадським — з одного боку, й Карлом XII і гетьманом І. Мазепою — з другого боку, й мала на меті вплинути на думку й поставу української людности.
Але Москва не обмежилася лише пропаґандою. Цар наказав Меншікову захопити гетьманську столицю Батурин, де була головна українська артилерія («пушечной великой снаряд») із запасами пороху та набоїв, склади харчів і генеральний скарб та архіви українського уряду.
Від’їжджаючи з Батурина до шведського короля, Мазепа доручив оборону своєї резиденції сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелю 22, осаулові Генеральної Артилерії Фрідріхові Кеніґсеку 23 і батуринському сотникові Дмитру Нестеренкові 24. У Батурині стояли чотири сердюцькі полки (Чечеля, Покотила 25, Дениса і Максима), а також частини козацьких полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького, разом понад 3 000 чол. Залозі було наказано боронити фортецю від москалів і триматися там до повернення Гетьмана зі шведським військом.
Наказ Гетьмана був виконаний. Ні намови Меншікова й князя Д. Ґоліцина, які підійшли до Батурииа з 10-тисячним військом, ні письмовий царський наказ Чечелеві (датований 29 жовтня), ні слабкість батуринських укріплень 26, ні стара незгода між козаками й сердюками не вплинули на оборонців міста. Всі вони, «как старшина, так и товарыщство, единогласно отвЂщали» московським воєначальникам, «что без нового гетмана нас (москалів) в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здЂшних рубежей не выступит, по то время и гетмана им обирать невозможно» (лист Меншікова до Петра І з 31 жовтня 1708 р.). Меншіков писав цареві, що «ни малой склонности к добру в них (батуринців) не является, и так говорят, что хотят до послЂдняго человЂка держатца» (31.Х.1708 p.).
1 листопада вранці розпочалися воєнні дії. Батуринці «начали по пас (московське військо) стрЂлять ис пушек... и посад кругом города зажгли». На нову пропозицію здатися, батуринці відповіли Меншікову: «мы де всЂ здЂсь помрем, а президіума (московської залоги) в город не пустим» (лист Меншікова до царя з 1 листопада 1708 р.). Вночі проти 2 листопада московське військо пішло в наступ і після двогодинного бою, завдяки допомозі деяких зрадників (зокрема прилуцького полкового обозного Івана Носа 27), оволоділо Батурином. 2 листопада «о 2 часу пополуиочи» Меншіков сповіщав царя, «что мы cего числа о шти часах пополунчи здЂшную фартецію з двух сторон штурмовали и... по двучасном огню, оную взяли».
Почалася Батуринська трагедія. Столиця Гетьманщини, з усіма державними установами, з палацом Гетьмана й церквами 28, які він збудував, з так близькою Мазепиному серцю бібліотекою і збіркою зброї, що їй рівну не легко було знайти в цілій Европі 29, з усім тим, що за двадцять літ свого панування зібрав там великий державний і культурний діяч України, стала жертвою вогню й московського варварства. Сучасні джерела одностайно свідчать про тотальне знищення міста та його людности. Про це оповідають шведські учасники походу, які бачили на власні очі згарища Батурина. Про це повідомляли свої уряди чужоземні дипломати в Москві. Прусський посол Кайзерлінґ писав своєму королеві 28 (17) листопада 1708 р., що Меншіков у Батурині «alles massacriret... das Schloss und die Stadt gepluendert mid nachmahls eingeaeschert worden». Це ж стверджує й англійський посол Вітворт. Це визнають і російські джерела. Новгородський (III) літопис, докладно описуючи події на Україні 1708-1709 рр., каже, що «великій государь (Петро І)... град его (Мазепи) столный (Батурин) разори до основанія и вся люди посЂче».
Страшну картину батуринської руйнації малює український сучасник подій (Лизогубівський літопис): «Много там (у Батурині) людей пропало от меча, понеже збЂг был от всЂх сел... Много ж на СеймЂ потонуло людей, утекаючи чрез лед еще некрЂпкій; много и погорЂло, крившихся по хоромах, в ліохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорЂли, ибо хотя и вытрубленіе було — престать от кровопролитія, однак выходящих от покрытія войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей й рубали, а для того боячися, прочіе в скрытых мЂстах сидЂли, аж когда огонь обойшол весь город, и скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стЂною вала стоячая, уцЂлЂла, нЂякогось старушка» 30.
Коли 8 листопада Мазепа й шведи побачили руїни і згарища Батурина, ще «крови людской в мЂстЂ и на предмЂстью было полно калюжами» (Чернігівський літопис). «Ревно плакал по БатуринЂ Мазепа», який сказав Орликові: «Теперь все пойдет иначе: Украина, устрашенная судьбою Батурина, будет бояться держаться c нами за одно» (лист Орлика до Яворського).
Батурин був знищений на виразний наказ Петра: «А Батурин в знак измЂнникам (ІІонеже боронились) другим на приклад зжечь весь» (лист до Меншікова з 5 листопада 1708 р.) 31. Тільки недобитки батуринської людности могли врятуватися втечею, а дехто потрапив до московського полону на довгі роки. Недарма цар загрожував іншим українським містам долею Батурина на випадок їх непослуху Москві 32.
Вся генеральна артилерія (70 гармат), військові запаси, чималий скарб (державний і гетьманський), державні клейноди 33 та архіви 34 дісталися переможцям. «Артилерію, сколко могли взять, везем c собою, — писав Меншіков Петрові з Конотопа 3 листопада, — а протчую тяшкую, а имянно нЂсколко самых болших пушек, розорвали» 35.
Керманичі оборони Батурина стали жертвами московської помсти. Чечель, Нестеренко та інші українські старшини були страчені в Глухові. Важкопоранений Кеніґсек помер у дорозі, й кара була виконана на його труні 36.
Трагічна доля Батурина була великим ударом для української справи. Шведський учасник походу 1708-1709 рр. полковник граф Ілленштієрна писав: «Мордування, яке тут (у Батурині) було вчинене, навело такий терор на цілу країну, що не тільки більша частина України, а в тому числі й ті, що з прихильности до шведів рішилися були на повстання, залишилися по своїх домах, але й переважаюча кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога, а це викликало у нас великі недостачі і перешкоди в усіх наших пізніших акціях».
Протягом наступних місяців на Україні відбувалися численні слідства й жорстокі кари над усіма, хто був причетний або тільки запідозрений у причетності до справи Мазепи. Це мало місце скрізь, де була московська влада (зокрема в Києві), але особливо страшну пам’ять, яка була жива ще в добу «Історії Русів» (перша чверть XIX ст.), залишила по собі діяльність слідчої канцелярії в Лебедині (на Слобожанщині, недалеко від границі Гетьманщини). Там була тоді царська головна квартира й було зосереджено більшість слідчих справ, що провадилися з особливою ретельністю й жорстокими тортурами.
Найголовнішим завданням Москви було перевести вибори нового гетьмана. Це питання було не нове: воно цікавило, безперечно, і українські провідні кола ще за життя Мазепи, і московський уряд, коли прийшли відомості про смертельну хворобу Гетьмана. Нам невідомі докладніше думки і пляни Мазепи щодо свого наступника. Можна думати, однак, що Гетьманові хотілось, щоб його спадкоємцем (не лише його майна, а згодом і княжого титулу) був хтось з його рідних — спочатку Обидовський, а потім Войнаровський, і це не було секретом у батуринських урядових колах. Але Мазепа добре розумів, що Войнаровський ні віком, ні заслугами не може бути кандидатом на булаву. Ним міг би бути лише хтось з вищої української старшини, людина великого урядового стажу й авторитету, доброго маєтку і — що найголовніше — кандидатура, прийнятна і для старшини, і для Москви, і для самого Мазепи. На нашу думку, таким кандидатом, зокрема в очах Мазепи та Москви, був полковник стародубівський Іван Скоропадський.
Коли Петро І довідався, що Мазепа при смерті, він наказав Ґоловкінові (коло 21 жовтня 1708 р.) їхати самому або князеві Г. Долгорукову до Гетьмана «и предъуготовить, ежели воля Божія какая c оным опредЂлитца, чтоб, не мЂшкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был». Що кандидатура Скоропадського була відома в московських урядових колах, як Мазепина рекомендація, свідчить лист Дашкова до Ґоловкіна, писаний вже після зриву, десь у листопаді 1708 р. Дашков, можливо, маючи інформації також із польських джерел, писав: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно имЂть и на него око, понеже он есть креатура Мазепина: он его возставил и обогатил». Тому не дивно, що, коли Петро довідався про перехід Мазепи до шведів, кандидатура Скоропадського спочатку відпала, і цар намічав на наступника Мазепи миргородського полковника Д. Апостола. «И буде полковник Миргородцкой гдЂ в близости обрЂтаетца, — писав він Меншікову 27 жовтня, — то прикажи ево сыскав к нам прислать, обнадежа ево милостію нашею, потому что он великой непріятель был МазепЂ». Петро ще не знав тоді, що Апостол був разом з Мазепою у шведському таборі.
На обрання нового гетьмана у Глухові 37 з’явилися тільки полковники стародубівський — І. Скоропадський, чернігівський — П. Полуботок і наказні полковники переяславський — С. Томара і ніженський — Л. Жураковський 38. Полтавський полковник І. Левенець волів вичікувати, чия візьме, і, посилаючися на потребу боронити Полтаву, до Глухова не поїхав. Решта полковників (крім тих, що були з Мазепою у шведів) була на Правобережжі й не брала участи у виборах. Обирати, справді, було не важко. Полуботок, незважаючи на його стару ворожнечу з Мазепою, здавався Петрові непевним і до того ще його в’язали родинні стосунки з багатьма мазепинцями, що були на той час у шведів 39. Лишалася єдина кандидатура Скоропадського, старшого віком і стажем, більш відомого в Москві, який засвідчив свою льояльність до царя у критичний момент боротьби за Сіверщину. Зрештою, ця кандидатура була не нова для старшини. 6 листопада 1708 р. Скоропадський був обраний на гетьмана України (1708-1722).
Іван Ілліч Скоропадський (к. 1646-1722) у 1708 р. мав понад 60 літ життя і кілька десятків років старшинського стажу. Уманець з походження, він 1674 р. перейшов на Лівобережжя. За Самойловича був військовим канцеляристом (1675-1676), старшим військовим канцеляристом (1676), чернігівським полковим писарем (1681-1694). Це була розумна й тактовна людина, з певним дипломатичним хистом («ростропный человЂк», як називав його гетьман Самойлович 40), і не дивно, що Самойлович давав йому досить відповідальні доручення до Москви (в 1675 і 1676 рр.). Року 1681 він посланий був у Крим у зв’язку з переговорами, що закінчилися Бахчисарайським миром. Його службовій кар’єрі чимало допомогло одруження з дочкою чернігівського полкового обозного Каленичеика 41. Майбутній гетьман, їдучи одружуватися (1678), мав при собі лише одного челядника, четверню коней і «палубець». Але незабаром почалося його збагачення з допомогою тестя Калениченка. Року 1681 він разом з тестем здобув гетьманський універсал на млин на р. Вирі, а в 1687 р. (25 серпня) один з перших одержав від нового гетьмана Мазепи універсал на маєтки, які він встиг на той час зібрати: села Вихвастів і Боровицю з слободою Дроздовицею і кілька млинів. Усі ці володіння ствердила йому царська грамота 1689 р. Користуючися підтримкою Мазепи, якому він, можливо, чимсь прислужився під час Коломацького перевороту, Скоропадський робить собі і службову, і маєткову кар’єру. Гетьман Мазепа посилає його з різними дорученнями до Польщі (1690 42), до Москви (1693, 1696), до Січі (1703) тощо. Року 1698 він здобуває уряд генерального бунчужного, 1700* p. — генерального осаула (другого) 43, а 1706 р. Мазепа призначає його на дуже важливий уряд стародубівського полковника. [* У першому виданні: 1701 р. (Прим. ред.).]
У 1699 р. Гетьман «респектом... пана бунчучного войскового енералного Йвана Скоропадского значних и працовитых при боку нашом услуг» надав йому «ко вспартю и вспоможеню» в «зуполную моц и поссессію» с. Івашків, що перед тим належало тестеві Скоропадського Калениченкові. Нове одруження (к. 1700 р.) 44 з дочкою багатого прилуцького орендаря Марка Аврамовича (Марковича 45), вдовою колишнього генерального бунчужного з 1678 до 1687 р. Костянтина Голуба 46 (шваґра Самойловича), ще більше зміцнило маєтковий стан Скоропадського, бо Настасія Марківна мала значні достатки 47.
Уже саме призначення Скоропадського на стародубівське полковництво свідчить про те, що Мазепа цілком йому довіряв. Стародубівський полк був важливою економічною частиною Гетьманщини і, завдяки своєму прикордонному положенню, мав особливе політичне і стратегічне значення. Підтримка стародубівської старшини й міського патриціяту була дуже важлива для політичних плянів Мазепи. Стародубівський полковник І. Скоропадський і стародубівський війт С. Ширай 48, очевидно, мали бути надійними провідниками політики Мазепи на півночі Гетьманщини. Так чи інакше, призначення Скоропадського стародубівським полковником підтверджує свідчення Кочубея про його близькість до Мазепи.
Мазепа був цілком певний щодо Скоропадського, коли 30 жовтня 1708 р., вже зі шведського табору, писав йому, щоб він старався «всЂми способами, по данном себЂ от Бога разуму и искуству, московское войско з Стародуба искоренити». На випадок, «если бы... до искорененія того кгварнЂзону московского, в СтародубЂ зостаючого, толко силы и способу не мЂл, теды радим... оттуль уходити и до боку нашого в Батурин з товариством поспЂшати, жебы не попал з неповЂтованным жалем нашим в московскія руки». Скоропадський не одержав цього листа 49. Зрештою, оточений московським військом, він і не міг би виконати доручення Гетьмана. Про те, що Скоропадський був прибічником Мазепи, знали і в шведському таборі. Очевидно, з цих джерел французький посол у Стокгольмі Кампредон писав міністрові закордонних справ де Торсі (11 січня 1709 р.), що «Скоропадський... є особистий приятель Мазепи».
Скоропадський виправдав довір’я Мазепи. В найстрашніші часи для України після Полтавської катастрофи, в умовах фактичної московської окупації, він робив усе що міг для того, щоб боронити інтереси Української держави. Звичайно, Скоропадський не міг не повернутися до старої політики Мазепи щодо Москви, але московський уряд ніколи повністю йому не довіряв 50, дістаючи до того ще від своїх аґентів на Україні — московських і українських — численні факти й далеко не завжди безпідставні доноси на Гетьмана про його доброзичливе ставлення до мазепинців, що залишилися на Гетьманщині, і до самого Мазепи. Ці факти досить відомі. Навіть у своїх універсалах Скоропадський уникає офіційної московської термінології щодо «измЂнника» Мазепи, називаючи його звичайно або «бувшим гетьманом», або «нашим антецесором». Ім’я і пам’ять Скоропадського завжди залишалися чистими в колах української мазепинської еміґрації. Й коли гетьман Пилип Орлик довідався про смерть Скоропадського, він записав у своєму щоденнику: «Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель» (27 травня 1723 р.).
Всі ці заходи московського уряду мали насамперед військово-політичне значення. Але Москва не обмежилася самою аґітацією проти Мазепи як свого національно-політичного ворога. Треба було знищити Гетьмана як людину. Весь час, аж до смерти Мазепи, Петро І вживає всіх заходів, щоб дістати його живого в руки московських катів. Тим часом було переведене заочне «покарання» Мазепи за детально розробленим церемоніялом, де пропаґандивні цілі перепліталися із звичайною жадобою помсти. На початку листопада 1708 р. у Глухові відбулася низка огидних церемоній, що мали неабиякий вплив на українську людність. Вони докладно описані, зокрема в листі Ґоловкіна до російського посла в Константинополі П.А. Толстого з дня 9 листопада 1708 р. Перед самим обранням нового гетьмана «над персоною» Мазепи було «учинено уничтоженіе». «В началЂ, — пише Ґоловкін, — ево диплом от е. ц. в. изодран и от его свЂтлости князя Меншикова и от меня, аки обер-камергера, и обоих нас того ордина Святаго Андрея ковалеров, во образ Мазепы, от е. ц. в. ему напред сего всемилостивЂйше данной орден снят... И та ево персона напослЂди ногами с лЂсницы столкнута и потом от ката взята и до висЂлицы, которая на рынку обрЂталась, на веревкЂ тощена, а тамо уже его, Мазепина, учиненная измЂна к своєму суврену без всякой далной причины к разоренію сего народу, и что оный от всЂх чинов отставлен и измЂнником и шелмом деклярован, явственно всему народу об’явлен. Герб ево от ката изодран и изтонтан, ево сабля от того ж ката переломлена и по персонЂ тЂми обломки ударена, и напослЂди помянутая ево персона на висЂлицу повЂшена» 51.
Вінцем цього «уничтоженія» Мазепи був наказ царя вищим церковним чинникам, українським і російським, Мазепу «публично в соборной церкви проклятію предать», себто виголосити церковну анатему на Мазепу, який «оставя православіе, к еретикам Шведам ушел... і, вмЂсто защищенія також как великой строітель оных был святым церквам, нынЂ проклятой гонитель оным учинился, понеже недалеко от Новагородка Шведы в одной церкви лошадей поставили...» (указ митрополитові рязанському, місцеблюстителю ІІатріяршого престолу Стефанові Яворському з 31 жовтня 1708 р.).
Наказ був слухняно виконаний. 12 листопада в Москві, в Успенському соборі — місці коронації московських царів і російських імператорів — у присутності єпископату, царевича Олексія Петровича, бояр та інших осіб митрополит Стефан Яворський, українець і давній приятель гетьмана Мазепи, перевів церковний обряд прокляття «за измЂну и вЂроломство» (виголосивши при цьому відповідне казання) на того, хто завжди був вірним сином православної церкви й великим, найбільшим з усіх українських гетьманів, її добродієм.
Того ж дня у Глухові, в Троїцькій соборній церкві, після літургії й молебня в присутності царя й членів московського уряду, а також гетьмана Скоропадського й старшини вище українське духовенство на чолі з митрополитом Йоасафом Кроковським «предало Мазепу вЂчному проклятію», причому новгородсіверський протопоп Атанасій Заруцький, давній панегірист, а потім ворог Мазепи, «сказывал казанье, напоминая о прежде бывших измЂнниках прострацію...». Того ж дня царський маніфест оголосив Мазепу «богоотступным измЂнником», що «от вЂры православной и Церквей христіанских отлучен». І того ж дня з друкованими посланнями тотожного змісту звернулися до своєї пастви вищі українські ієрархи — митрополит Йоасаф Кроковський, архиєпископ Іоан Максимович і єпископ Захарія Корнилович.
Нема найменшого сумніву, що навіть ці листи українського єпископату були звичайнісіньким диктатом царської канцелярії. Ця анатема (поширена також на всіх, хто пішов за Мазепою) була внесена в «чин православія» й «мало не до кінця XIX ст. ім’я гетьмана Мазепи згадувалося щорічно під час відправи «чина анафематствованія» (або «чина православія») в першу неділю Великого Посту» (Біднов). Годі й казати, що за межами Російської імперії жадна православна церква ніколи не визнавала цієї «анатеми», що, проте, незважаючи на всю її церковну неправосильність, не могла не справити свого враження на українську людність того часу 52.
Всі засоби терору, психічного і фізичного — пропаґанду, обіцянки й погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари in effigie й найжорстокіші іп absentra тортури і страти, меч і вогонь, — все кинула Москва в 1708 р. проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежности. І це залишилося залізною традицією московського імперіялізму аж до сього дня.
3. Боротьба за Україну в 1708—1709 рр.
Концентрація московського війська на Гетьманщині, руйнація Батурипа й терор проти української людности, обрання нового гетьмана, врешті, антимазепинська пропаґанда й церковна анатема на Мазепу — все це завдало великої шкоди плянам гетьмана Мазепи і шведів. Особливе значення мала, звичайно, позиція української людности. «Скажу прямо: коли українська нація не підтримає шведського короля, я не бачу для нього жадної можливости закінчити щасливо війну», хоч «населення... до московитів ставиться вороже», — писав Безенваль своєму шефові де Торсі 28 листопада 1708 р.
Українська нація не могла підтримати шведського короля вже тому, що була поділена від перших днів українсько-московської війни на два протилежних табори. На території, зайнятій шведами, діяв уряд гетьмана Мазепи; на території (значно ширшій), окупованій москалями, уряд гетьмана Скоропадського мусів виконувати накази царя й московського військового командування і брати чинну участь у боротьбі проти шведів, а тим самим і проти гетьмана Мазепи. Обидві сторони намагаються прихилити до себе українське населення. Карл XII і Мазепа — з одного боку, Петро І і Скоропадський — з другого боку, поширюють скрізь свої проклямації, маніфести, універсали, в яких одна сторона обіцяє визволення від московського ярма, а друга твердить, що «никоторой народ под солнцем такими свободами и привиліями, и легкостію похвалиться не может, как по нашей, царскаго величества, милости Малороссійскій» (маніфест Петра І з 6 листопада 1708 р.).
Політичний поділ України поміж двома гетьманськими урядами був ускладнений новим загостренням соціяльної боротьби. Розрухи, що почалися ще перед зривом Мазепи з Москвою, тепер, в умовах воєнної руїни й політичного хаосу, набирають розмірів, загрозливих не тільки для державців та взагалі заможніших людей, але й для загального громадського ладу й порядку. Очевидець (князь В. Куракін) пише, що на початку листопада 1708 р. від Новгорода-Сіверського до Києва «во всЂх мЂстах малороссійских и селах были бунты и бургумистров и других старшин побивали». Московська військова влада фактично толерувала цей стан, надто ж коли розрухи відбувалися в маєтках мазепинців, а уряд гетьмана Скоропадського не мав досить сили, щоб приборкати ці заворушення.
Московський терор, політичний поділ України й загроза соціяльної анархії вплинули на ставлення української людпости до українсько-шведського союзу. Звичайно, треба дуже обережно ставитися до тверджень Петра І, Меншікова та інших керівників московського уряду, що «сей край (Україна) как был, так и есть» (лист Петра І до князя В.В. Долгорукого з 30 жовтня 1708 р.), що «здЂшней народ со слезами Богу жалуютца на онаго (Мазепу) и неописанно злобствуют» (лист Петра І до Ф.М. Апраксіна з 30 жовтня 1708 р.) і що «в здЂшней старшинЂ, кромЂ самых высших... никакова худа ни в ком не видЂть...» (лист Меншікова до царя з 26 жовтня 1708 р.). Так само треба пам’ятати, що численні «вірнопідданські» заяви (супліки) українських міст (Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського) і сотень Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків писалися з метою самоохорони від московських репресій і здебільшого за відсутности вищої старшини, яка була тоді з Мазепою у шведському таборі. Але навіть у цих вимушених декляраціях звучить щира тривога «за милую Малороссійского всего края нашого отчизну».
Найбільш турбувала московський уряд позиція української старшини, головне — її провідних кіл. Ситуація, справді, була дуже загрозлива для московських інтересів на Україні. Цілий український уряд, більшість впливових полковників і чимало інших представників старшинської аристократії були у шведському таборі. Інші, співчуваючи плянам Мазепи, відходили якнайдалі з території, загроженої московським військом, і дехто з них опинився на Правобережжі; серед них був навіть син страченого В. Кочубея — Василь, зять Д. Апостола. Були й такі, що воліли вичікувати розвитку подій, сидячи у своїх маєтках та хуторах. Було й чимало зрадників, які вислужувалися перед московською владою і з її допомогою діставали уряди й сконфісковані маєтки мазепинської старшини 53.
Серед полкової та сотенної старшини було багато прихильників Мазепи. Полтавський полковник І. Черняк згодом (1714) стверджував, що «в полку... мало осталось старшины, которые бы не измЂнили государю», й серед них були навіть родичі та свояки Кочубея й Іскри, які щойно перед тим зазнали різних репресій з боку Мазепи. Посланий до Глухова генерал-ляйтенант Я. Брюс писав Петрові I 31 жовтня 1708 р.: «Гварнизон как наш сюды вступил, то вся чернь зЂло обрадовалась, токмо не гораздо пріятен их приход был старшинЂ здЂшной, а найпаче всЂх здЂшному сотнику 54... И сказывают многіе здЂшные жители, что он весма Мазепиной партій, которой у него всегда дЂтей крещивал, и про (князя) Четвертинскаго сказывают, что тЂх же людей». А князь Ю. Четвертинський, зять гетьмана Самойловича, колись був ворогом Мазепи. Так само було і в інших полках та сотнях 55, хоч, звичайно, не бракувало й таких старшин, що афішували свою льояльність або навіть відданість Москві.
Отже, одним з найголовніших завдань московської політики на Україні на рубежі 1708 і 1709 р. було привернути до себе українську старшину й позбавити Мазепу її політичної підтримки. Ще 1 листопада 1708 р. Петро І звертається до всієї старшини, починаючи з генеральної, а також до козаків «и протчих» із закликом-ультиматом, щоб вони «вЂрность к нам, в. г., показали» й покинули Гетьмана та шведів протягом одного місяця. А тим, хто цього не виконає й «будет против нас (царя) служить тЂм нашим непріятелем, тЂх об’являєм измЂнников наших и отчизны вашей. И будут их чины и маетности, и пожитки их отобраны и розданы вЂрным за службы их. Також жены и дЂти их взяты и сосланы будут в сылку 56. А кто из них пойманы будут, и тЂ, яко измЂнники, казнены будут смертью без пощады». Це було повторено в указі гетьманові Скоропадському з 7 листопада 1708 р. і ще раз в указі старшині, що була з Мазепою у шведів, з 10 листопада 1708 р.
Ці заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського. Дезерція поширюється й серед тої старшини, що була у шведському таборі. Миргородський полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а згодом компанійський полковник Г. Ґалаґан 57 і корсунський полковник А. Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі проти шведів і гетьмана Мазепи. Здається, подібні наміри мали й генеральні осаули Д. Максимович і М. Гамалія, лубенський полковник Д. Зеленський, генеральний суддя В. Чуйкевич і компанійський полковник Ю. Кожуховський 58. Дехто з них зробив це пізніше (М. Гамалія) 59, а інші повернулися до московського табору в день Полтавської битви. За ними часто-густо йшли їхні численні родичі та свояки.
Дезерція в лавах мазепинців мала дуже негативний вплив на ширші кола української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 р., частішають випадки втечі козаків та компанійців. Військо Мазепи тануло, і це викликало у шведів почуття розчарування і недовір’я до українського союзника, що позначилося й на ставленні їх до місцевого населення. Справді, відносини між шведами й населенням України дедалі гіршали. Воєнна руїна, вимоги військового командування, реквізиції, надужиття солдатески — з одного боку, двоєвладдя й московська пропаґанда робили своє діло. Людність або тримається пасивно, або навіть подекуди виступає проти шведських загонів. Наприклад, мешканці («громада») м. Пирятина під час наступу шведів на Пирятин «против оных стояли и в город не пустили, и многих шведов побили, а иных в полон взяли». Мешканці м. Смілого відмовилися пустити до себе шведів і тут же відчинили ворота російському генералові Ренне. Так само населення м. Веприка у грудні 1708 р. озброїлося, щоб відбити шведів. Подібне було в Зінькові та в інших містах. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, пише: «Ми несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням того краю, куди ми ввійшли».
Та гетьман Мазепа був не з тих, хто здається на ласку долі. Після тимчасової депресії, викликаної тривогами й поразками восени 1708 р., Мазепа, незважаючи навіть на кепський стан здоров’я 60, розпочинає зимову кампанію 1708-1709 рр. з надією на щасливий кінець боротьби.
На жаль, бракує докладніших матеріялів про широку дипломатичну й військово-адміністративну діяльність Гетьмана того часу. Не маємо ні українських державних архівів, які або загинули тоді, або поволі нищилися згодом, або ж у рештках своїх лежать десь під спудом московського чи іншого чужого володіння. Не маємо й тогочасної української мемуаристики, щоденників, листування. Отже, мусимо реконструювати хід подій на підставі чужих, нерідко ворожих нам джерел. Наслідком того, небагато знаємо про діяльність українського уряду, зокрема гетьмана Мазепи, в 1708-1709 рр.
Але навіть документальні фраґменти, що є в нашому розпорядженні, свідчать про те, що Мазепа робив усе, щоб забезпечити успішну українсько-шведську кампанію проти Москви. Великою заслугою новітньої української історіографії було встановлення правильної перепективи історичних подій тої доби. Цілком слушно каже Б.Д. Крупницький, що «Мазепа і зорієнтовані на нього українці шукали виходу, здавалося, в моменті неповторио-сприятливої європейської ситуації. Колишні союзники Москви мусіли зовсім відступити, примушені до цього військовим генієм Карла XII; Польщу завойовано, а невтральна Пруссія не сміла й пари пустити з уст. Австрія, Франція, Англія, Голляндія або явно хилилися на бік шведського короля, або не робили нічого, щоб перешкодити йому в його оперативних задумах. Туреччина готова була — принаймні на випадок успіху — прилучитись до антиросійської коаліції». В світлі цього, події на Україні в кінці 1708 р. в очах Мазепи й Карла XII мали суто льокальне значення. Головну увагу союзників було звернено на підготову до нового наступу проти Москви, що намічений був на весну і літо 1709 р.
Аналізуючи відомі нам факти військово-адміністративної діяльности уряду Мазепи взимку 1708-1709 р., досить ясно бачимо головні цілі Гетьмана на той час. Звичайно, суто військові акції його були обмежені вже тим, що керівництво воєнними операціями було у шведських руках. Далі Мазепа мусів числитися з тим, що по той бік греблі існує і діє українське військо Скоропадського, яке брало досить жваву участь в операціях російської армії. Та найголовніше — в розпорядженні Мазепи була взагалі дуже невелика кількість війська — здебільшого компанійські й сердюцькі полки. Головну військову силу Мазепи складали компанійські полки Ю. Кожуховського, Андріяша і Волковицького*. [* У першому виданні під знаком питання наводився у дужках інший варіант написання прізвища: «Болковицький». (Прим. ред.).] Сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима й кол. Чечеля (ним командував, як наказний полковник, сотник Гарасим) були дуже здекомплектовапі 61. Козацькі полки як військова сила уряду Мазепи фактично вже не існували 62. Саме компанійські полки брали участь у численних воєнних експедиціях шведської армії на Україні (як на Гетьманщині, так і на Слобожанщині) взимку 1708-1709 р.
Більш важливим завданням уряду Мазепи було забезпечити загальний лад і порядок на території, зайнятій шведською армією, зокрема організувати постачання їй харчів, фуражу, одягу і всього іншого, що було потрібне для безперебійного ходу воєнних операцій напередодні нового наступу на Москву. Це було вийнятково важке завдання за тих умов, коли більша частина Гетьманщини стала театром воєнних дій і на території її існувало два українських уряди. І коли шведська армія, незважаючи на всі труднощі й недостачі, пережила важку зиму на Україні і збереглася як поважна бойова сила, здатна до дальших операцій і генерального бою, то це сталося великою мірою завдяки гетьманові Мазепі.
Дуже важливі заходи Мазепи щодо мобілізації українських сил та ресурсів на Правобережжі та Запоріжжі. Ще в листопаді 1708 р. Гетьман посилає з Ромна на Правобережжя довірених людей, щоб організувати там опір Москві й забезпечити комунікацію з Польщею та з Туреччиною. Уповноваженими Гетьмана на Правобережжі були генеральний осаул Антін Гамалія 63 і повопризначені полковники: чигиринський — К. Мокієвський і корсунський — А. Кандиба. Хоч повністю ця акція і не вдалася, внаслідок російських контрзаходів (зокрема, енерґійної діяльности київського губернатора князя Д.М. Ґоліцина), становища правобережних козацьких полковників, які перейшли на бік Москви, зради білоцерківського команданта, сердюцького полковника Бурляя 64, а згодом і капітуляції Кандиби, але південне Правобережжя (Чигиринщина) підтримало Мазепу й залишилося вірним Гетьманові аж до московського погрому Запоріжжя. Це мало значення для союзників, які чекали допомоги з Польщі і сподівалися підтримки з боку Туреччини й Криму, а згодом придалося під час втечі Карла XII і Мазепи до Бендер.
Відповідну місію на півдні Гетьманщини (Полтавський полк) і на Запоріжжі, а також і зв’язок з Кримом було доручено другому молодшому членові українського уряду — генеральному бунчужному Федорові Мировичу 65.
В центрі дипломатичної діяльности гетьмана Мазепи наприкінці 1708 — на початку 1709 р. було завершення ґрандіозного пляну створення великої антимосковської коаліції, куди мали ввійти, окрім України і Швеції та їхніх західніх союзників, ще низка полуднево- й східньоевропейських держав і народів: Туреччина, Крим, Молдавія, Валахія, Трансильвапія, Дій, Кубанські черкеси, Калмицька Орда, Казанські татари, Башкирія тощо. Це був справді епохальний, гідний великого політика, дипломата й державного діяча плян подолання московської могутности, утворення непереможної греблі проти московського імперіялізму. Тільки Мазепа, який поєднував високу культуру і досвід західноєвропейської політики з досконалим знанням і глибоким розумінням східньоевропейського світу, а зокрема Москви і тої московськости, небезпеку якої не тільки для України, але й для цілої Европи він ясно усвідомлював, міг бути творцем цього пляну. Мазепа добре знав, що головним і найстрашнішим ворогом Москви були не шведи, які, зрештою, могли порозумітися з нею за круглим столом мирового конгресу 66, і не Лещінський, якого, за відповідної коньюнктури, готова була вона визнати. Гетьман, що десятиліттями стежив за розвитком політичних подій на Сході Европи, уважно придивляючися до тих національних і соціяльних рухів і повстань проти Москви, які вибухали то в Астрахані, то в далекій Башкирії, то на сусідньому Дону, для приборкання яких і він приневолений був посилати українські полки, він, що бачив одну за одною поразки тих повстань і, мабуть, розумів їх основну причину, найскорше міг зрозуміти, що тільки коаліція всіх поневолених та загрожених Москвою народів спроможна поставити опір московській експансії.
З другого боку, створення широкої антимосковської коаліції мало й безпосереднє мілітарне значення. Втрата Батурина і з ним усієї генеральної артилерії, а ще більше фатальне розбиття українських сил, внаслідок московського підступу й терору, ясно показали Гетьманові, що навіть найхоробріша шведська армія, ще й відрізана від батьківщини та виснажена важким походом, не зможе сама подолати московське військо, що розпоряджало засобами і збройними силами великої частини України, а головне, спиралося безпосередньо на власну московську базу. Отже, треба було думати й дбати про створення військових резервів, нової збройної сили, що могла б підтримати шведське військо, а може навіть його заступити. Але насамперед треба було мобілізувати збройні сили, що були в розпорядженні окремих антимосковських чинників на сході й південному сході Европи: Запоріжжя, донські інсурґенти, на чолі з Ігнатом Некрасовим, що були тоді на Кубані, Крим і, звичайно, Туреччина. Саме в цей бік були скеровані головні дипломатичні зусилля Мазепи в 1708-1709 рр. Це він був справжнім творцем ідеї східньоевропейських коаліцій XVIII ст., скерованих проти Російської імперії.
Вже перші місяці 1709 р. позначилися великою активністю союзників на полі військовому й дипломатичному. Король і Гетьман вважали своїм головним завданням вигнати московське військо з України і перенести воєнні дії за її межі, на терен Росії, маючи на увазі основну мету кампанії — похід на Москву. Проте експедиція Карла XII на Слобожанщину в лютому 1709 р. ставила перед собою не лише це завдання. Недарма король надавав їй особливого значення, і не випадково, що гетьман Мазепа і вірне йому українське військо взяли активну участь у цьому поході, що мав розпочати наступ проти Москви з півдня (через Білгород або Харків). Поза всяким сумнівом, цей похід був пов’язаний з організацією пової військової коаліції проти Москви, важливими учасниками якої мали бути Туреччина і Крим. З другого боку, ця експедиція мала спонукати до збройного виступу проти Москви донських козаків і народи Північного Кавказу та Надволжя. Побоювання Петра І, що король іде на Вороніж, базу московської фльоти, не були безпідставні.
Це була не перша спроба шведів пробитися на Слобожанщину. Ще наприкінці 1708 р. вони зробили туди кілька диверсій. 30 листопада 1708 р. кінний загін полковника Дюкера числом близько 1500 чол. хотів зайняти місто Недригайлів, але мешканці засіли в замку й не впустили шведів, які у відплату за це спалили передмістя й спустошили околицю. 9 грудня 1708 р. король вислав туди загін у 500 чол. на чолі з підполковником Функом. Населення зустріло шведів вороже. В м. Тернах всі мешканці, навіть жінки, билися проти шведів. Адлерфельд свідчить, що загін Функа вбив близько 1600 чол. у Тернах, спалив це містечко і місто Недригайлів, а також чимало сіл.
Але широко задумана східня експедиція Карла і Мазепи в лютому 1709 р. не вдалася. Союзники дійшли лише до Краснокутська і Городні — в напрямку на Білгород, а потім завернули на Коломак, що відкривало їм дорогу на Харків. На перешкоді стала раптова зміна погоди. Після страшної, багатосніжної зими 67 в середині лютого раптом прийшла весна: 12 лютого була буря і злива. Почалася відлига й величезна повінь, яка завдала військові важких втрат. Дальший похід був цілком неможливий. Тим часом російське військо, що не покинуло Гетьманщини, користаючися з відсутности головних сил шведів, ще більш поширило терен своєї окупації.
Та найголовніше, невдала експедиція на Слобідську Україну спричинилася до вибуху партизанської війни проти шведів. Карл XII дивився на Слобожанщину як на частину Російської держави (якою вона формально й була). Це була для шведів «ворожа країна», а вони мали вже багатий досвід поводження з населенням таких країн. Отож місцева українська людність зазнала на собі всіх страхіть війни. Дослідники одностайно стверджують, що Карл XII «систематично й свідомо зруйнував пройдену ним територію» (Крупницький). Звичайно, це пояснювалося насамперед військовими міркуваннями (руйнація найближчого запілля ворога). Але чимало важила й помста шведів за вороже ставлення населення. Невтральний учасник походу (Крман) каже, що король «міста і села наказав палити, доми валити аж до основ, жителів забивати... Багато тисяч худоби й череди попалено». Самі шведи признавалися, що вони пройшли цю землю «вогнем і мечем». На 7 миль навкруги все було знищено й спалено. Загинули міста й містечка Краснокутськ, Городня, Коломак, Куземин, Котельва, Мурафа, Колонтаїв, Олешня, Рублівка та інші й багато околичних сіл.
Наслідки цього були фатальні для шведів. На терені Слобожанщини й пограниччі Гетьманщини «почалася нечувана до того партизанська війна» проти шведів, «ведена з упертістю й завзяттям головно українськими селянами» (Крупницький), яку надзвичайно спритно використало в своїх інтересах російське військове командування й совєтсъка історіографія.
Проблема партизанської боротьби проти шведів на Україні дуже Цікавила і сучасників, і пізніших істориків, зокрема совєтських, які надають їй особливого значення, перебільшуючи розміри цієї боротьби й називаючи її «народньою війною» 68. Але в розгортанні партизанської боротьби на Лівобережній Україні, в різних її місцевостях і в різні часи, діяли різні чинники, які надавали тій боротьбі неоднакового характеру, розмірів та значення для загального ходу подій.
Сучасний український літописець пише про партизанські дії українського населення таке: «Того ж року (1708—1709) малороссіяне вездЂ на квартерах и по дорогам тайно и явно шведов били, а иных живых к государю привозили, разными способами бьючи и ловлячи блудящих, понеже тогда снЂги великіе были и зима тяжкая морозами, от которых премного шведов погинуло; а хотя мало от войска какіе шведы удалялись, то тот уже и слЂду не зискал, блудили и так их люди ловили или, подкравшись ласкосердіем будьто, убивали; тож чинили шведом и за фуражом іздячим, и от того много войска шведского уменьшылося» (Лизогубівський літопис).
Цей надто сумаричний опис змішує докупи окремі льокальні епізоди, що траплялися то там, то там, зокрема на Сіверщині в жовтні 1708 р., і широку, досить організовану за допомогою російської військової влади партизанку на Слобожанщині та півдні Гетьманщини навесні 1709 р. Звичайно, справа була складніша. Не можна випускати з ока, що партизанські дії населення були поширені головне там, де невіддалік було російське військо й льояльна до нього українська влада (спочатку Мазепи, а потім Скоропадського). Обурене шведськими насильствами та грабунками, а де-не-де й зневагою українських церковних святинь чужовірною солдатескою, населення Сіверщини, під впливом також російської пропаґанди, а згодом і закликів української адміністрації, почало вживати партизанських метод боротьби. Про це свідчать і шведські (Цедергельм), і московські джерела. Про це оповідає й угорський посланець до Карла XII Данило Крман (Krmann), що відбув зі шведами весь похід 1708-1709 рр. Так було й пізніше, на шляху шведського війська на південь од Десни, зокрема на території, де діяв уряд гетьмана Скоропадського.
Інший характер мала партизанська боротьба проти шведів навесні 1709 р. У цей період діяльність партизанських загонів, організованих за допомогою російської військової влади, охоплює всю територію, зайняту шведським військом (Полтавський полк і сумежні райони Слобожанщини). Стомлена лютою зимою, знесилена через тяжкий харчовий стан і хвороби, чимало ослаблена в окремих військових операціях шведська армія в цей час особливо відчувала всю силу й небезпеку партизанської війни.
Шведські учасники походу одностайно скаржилися на дії партизанських загонів у квітні 1709 р. Це стверджує і Крман, який пише про становище шведського війська в період облоги Полтави: «Стан шведів був дуже сумний, але кожного дня сподівалися ще гіршого. Українське населення... де тільки можна було, загрожувало шведським обозам і навіть життю шведів. Селяни, що поховалися по лісах, старалися поживитись шведською здобиччю при кожній нагоді. Шведи хотіли доконати Полтаву голодом, а самі упадали на силі під повільним голодом». На партизанку шведи відповідали жорстокими репресіями. «Репресії викликали сиротив, спротив — репресії, і так воно йшло все далі» (Крупницький).
Дуже активною була діяльність союзників, зокрема гетьмана Мазепи, на полі дипломатичному. Починаючи з листопада 1708 р. і особливо в перші місяці 1709 р., Гетьман висилає кілька дипломатичних місій до Туреччини (Д. Горленка і Згури до Сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого провадилися зносини з турецьким урядом, і, мабуть, до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота 69, а згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича), до Станислава Лещінського (зокрема Ф. Нахимовського 70), до Запоріжжя (кілька місій, зокрема В. Чуйкевича, К. Мокієвського та Ф. Мировича) і, мабуть, до Дону (чи Кубані, де були тоді некрасовці) 71.
Не всі ці місії були успішні 72. Туреччина й Крим не відмовлялися підтримати союзників, а інколи навіть прирікали виступити проти Росії, але воліли вичікувати 73. Зокрема, невдалий кінець Слобожанської експедиції в лютому 1709 р., а головне — руйнація Запоріжжя не могли не розхолодити турецький і кримський уряди, на допомогу яких особливо сподівалися Карл XII і Мазепа. А втім, Мазепі пощастило не тільки зберегти їх інтерес до антимосковської коаліції, але й втримати відповідні контакти й можливість продовжувати переговори з цими країнами. Хоч Туреччина і навіть Крим так і не виступили проти Росії, але дипломатичні заходи Мазепи навесні 1709 р. забезпечили південний флянґ антимосковської боротьби і врятували шведську справу після Полтавської катастрофи.
Неабияке значення в антимосковських плянах Карла XII і Мазепи в 1708-1709 рр. мала надія на допомогу короля Станислава Лещінського, який, спільно зі шведським корпусом генерала Крассав, мав зайняти Правобережну Україну й піти далі, на лівий берег Дніпра. Мазепа кілька разів посилав своїх довірених людей до Станислава, закликаючи його прискорити похід на Україну. В листі до короля з Ромна 5 грудня 1708 р. Гетьман писав: «Чекаю щасливого і скорого в. к. м. прибуття, щоб ми могли спільною зброєю й думкою неприятельського московського наміру одразу приборкати дракона, а найпаче тепер, коли почала Москва грамотами своїми простий бунтувати народ і громадянську всчинати війну».
Безпосередні наслідки цієї жвавої дипломатичної діяльности гетьмана Мазепи в 1708-1709 рр. були невеликі. Але немає сумніву, що нова турецько-російська війна, що почалася в 1710 р. і закінчилася Прутською поразкою Росії року 1711, була одним із наслідків Мазепиної політики. І найголовніше те, що тоді, за тих вийнятково складних, майже безнадійних обставин, на всю широчінь виявився великий дипломатичний талант Мазепи, який вперше за все своє довге життя й десятиліття державно-політичної діяльности міг одверто провадити свою власну зовнішню політику — політику незалежної Української держави.
4. Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу
Найбільшим успіхом політики гетьмана Мазепи в 1708-1709 рр. було приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу, що сталося наприкінці березня 1709 р.
Формально визнаючи зверхність гетьманської влади, Запоріжжя протягом цілого гетьманування Мазени стояло у виразній опозиції до його уряду, якому закидало ворожу інтересам українського народу національну (промосковську) і соціяльну (панську) політику. Не раз воно одверто виступало і навіть повставало проти гетьманського уряду й звичайно підтримувало різні акції полтавської старшинської опозиції. Лідер запорозьких автономістів кошовий отаман Кость Гордієнко, одна з найвизначніших постатей в історії Запоріжжя, ставився недоброзичливо до Мазепи особисто. Тим-то не дивно, що запорожці спочатку дивилися на Мазепину акцію з великим недовір’ям, і тільки згодом брутальна поведінка московської адміністрації на півдні України, терор московського війська на Гетьманщині, впливи булавинців і Криму, а передусім уміла тактика Мазепи, зробили рішучий перелом у настроях Запоріжжя.
Відтоді боротьба за Запоріжжя між Мазепою і Петром І вступає в нову фазу. Ще 1 березня 1709 р. цар писав Меншікову, що на Запоріжжя треба послати «кто поумнЂе, ибо там не все шпагою, но и ртом дЂйствовать надлежит» 74. Але було вже пізно, й московська спроба усунути Гордієнка не вдалася. Посли гетьмана Мазепи — генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральний бунчужний Ф. Мирович і чигиринський полковник К. Мокієвський, які прибули до Переволочної, де був тоді Гордієнко з частиною запорозького війська, з’ясували всі питання, і 12 березня Запорозька Рада остаточно ухвалила підтримати гетьмана Мазепу й вислати депутацію до нього й шведського короля.
26 березня 1709 р. в с. Диканьці відбулася зустріч Гордієнка з Мазепою, а наступного дня Гордієнко на чолі запорозької делеґації з’явився до Карла XII у Великих Будищах. 28 березня (8 квітня н. ст.) був укладений союзний договір між гетьманом Мазепою й кошовим отаманом Гордієнком — з одного боку, і королем Карлом XII — з другого боку. У цьому договорі Запоріжжя приєдналося до українсько-шведського союзу, а король шведський зобов’язався не укладати мирової угоди з царем московським, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя.
Це був справжній тріюмф політики Мазепи, який, дійсно, міг компенсувати втрату Батурина й північного Лівобережжя 75. Під зверхньою владою гетьмана Мазепи з’єднувалася знову велика частина української території — Лівобережжя та Правобережжя й Запоріжжя. Останнє мало за тих обставин особливе значення, бо відкривало й забезпечувало комунікацію з Польщею й Туреччиною та Кримом. Ще важливіше було те, що Мазепа нарешті подолав вічну запорозьку опозицію й дістав підтримку цього «азилю української вольности», який мав такий великий вплив на широкі народні маси цілої України. Та найбільше значення мала дипломатична й військова допомога Запоріжжя. За його посередництвом Гетьман і король досяглії прелімінарного порозуміння з Кримом щодо татарської військової допомоги, а Туреччина почала більш оптимістично оцінювати перепективи союзників. Нарешті, для всіх було ясно, що 8 тисяч запорозького війська, добре обізнаного з терепом боротьби, не тільки забезпечувало Мазепу власною — українською військовою силою, але в певний момент могло вплинути на цілий напрям воєнних подій.
Виступ Запоріжжя викликав повстання української людности проти москалів, яке одразу охопило значні терени Лівобережжя (майже цілий Полтавський полк) та Правобережжя і навіть частину Слобожанщини, створюючи велику загрозу для російського війська. Генерал Репне писав Меншікову 25 березня 1709 р.: «Оные (запорожці), также и тамошніе мужики всЂ отложились и уже давно нам непріятели». 30 березня він писав цареві: «ЗдЂсь болшой огонь разгараетца, которой иадобно заранЂе гасить». До запорожців приєдналися міста Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Новий Санжарів та інші — старий терен петриківського повстання. Незабаром між Ворсклом, Ореллю і Дніпром вже діяло 15-тисячпе військо повстанців.
Повстання в Полтавському полку і з’єднання повстанців із запорожцями мали чималий вилив на Правобережжя, яке раніше хиталося між українсько-шведською і московською орієнтацією. Становище дуже змінилося після прилучення Запоріжжя до Мазепи. Запорожці відразу звернули увагу на Правобережжя. «Кошевой вор пишет универсалы за ДнЂпр в Чигирин, прелщая к Мазепиной сторонЂ», — писав князь Г. Долгорукий Меншікову 16 березня 1709 р. А 3 квітня він доповідав цареві, що Гордієнко «яд свой злой еще продолжает, на другую сторону за ДнЂпр непрестанно прелестно пишет, дабы побивали свою старшину (прихильну до Москви. — О.О.), а сами б до него за ДнЂпр переходили, что уже такая каналія тамо за ДнЂпром купами збираетца и разбивает пасЂки...». Це «чигиринское смятеніе» дуже занепокоїло москалів. Щоб «тамошней край удержать и до бунту не допускать и тамошних доброжелаемых охранить», був відряджений до Чигирина з Києва драгунський полк генерала князя Г.С. Волконського, а з Лівобережжя — два драгунських полки і козаки Стародубівського та Ніженського полків 76. Чигиринським полковником був призначений Гнат Ґалаґан.
Тим часом на Січі відбувалися події, які не могли не послабити позиції Запоріжжя. На початку квітня на кошового отамана, замість Гордієнка, було обрано Петра Сорочинського 77. Це викликало поважні заколоти і «непрестанные между ними (запорожцями) бон», як повідомляв Петра І Меншіков 14 квітня 1709 р. Сорочинського вважали в московських колах за «самаго добраго человЂка» і тому сподівалися радикальної зміни в політиці Запоріжжя, зокрема розриву запорозько-шведського союзу. Але сталося зовсім інакше. Сорочинський не тільки не був прихильником Москви, а ще й сам поїхав до Криму, щоб дістати там допомогу проти московської навали.
Питання про причини цих змін на Запоріжжі ще не з’ясоване як слід в історичній науці. Немає сумніву, що тут діяла «рука Москви», яка давно вже намагалася позбутися Гордієнка. Окрім закликів (проклямацій та листів) Шереметєва і Меншікова до запорожців «об отвращеніи от непріятельской стороны», московський уряд вживав ще інших засобів, про які досить барвисто оповідає сучасний совєтський історик (Шутой): «В это же время (на початку березня 1709 р.) в Сечь прибыло посольство от Апостола. По указанию русского командования Апостол тщательно готовил это посольство. Он отобрал из своего полка «добрых козаков», т. е. таких, которые были раньше в Сечи кошевыми и были известны запорожцам, причем посольство было снабжено значительными денежными суммами. Задача послов состояла в том, чтобы разойтись по разным куреням и там «диверсии учинить» против мазепинцев, постараться свергнуть Гордиенко и судью» 78. Але місія «апостольців» (як їх називає Шутой) не пройшла так легко: їх було прикуто до гармат, а листи, що їх привезли вони від Апостола, були послані до Гордієнка. Згодом «апостольцям» пощастило втікти з Січі, й на раді 6 квітня Гордієнко був замінений Сорочинським.
На нашу думку, ця зміна була пов’язана з боротьбою партій та зовнішньополітичних концепцій на Запоріжжі. Очевидно, Гордієнко і Сорочинський були репрезентантами різних партій, що мали відмінні погляди на справи внутрішньої і зовнішньої політики Запоріжжя: Сорочинський був речником старшої, більш консервативної частини козацтва; Гордієнко — молодшої, більш поступової та активної частини козацтва. Але розкол між ними стався, головне, на ґрунті зовнішньої політики. Віддавна на Запоріжжі існували й змагалися між собою дві зовнішньополітичні орієнтації — кримська і польська, що мали також певний зв’язок і з внутрішніми (зокрема економічними) проблемами Запоріжжя. Прилучення Гордієнка до союзу Мазепи з Карлом XII і Станиславом Лещінським неминуче давало перевагу «польській» партії. Цікаво, що Гордієнко кілька разів (зокрема 5 і 15 березня 1709 р., а потім після укладення запорозько-шведської угоди) звертається до Станислава Лещінського, закликаючи його скоріше прибути на Україну. Деякі посланці Гордієнка разом з листами були перехоплені Сєнявським і потрапили до рук московського уряду, який доручив гетьманові Скоропадському опублікувати ці листи, щоб скомпромітувати Гордієнка в очах противників Польщі на Україні (зокрема на Правобережжі) та Запоріжжі. За таких обставим «кримська» партія на Запоріжжі воліла взяти владу в свої руки й зміцнити свої відносини з Кримом, в чому, зрештою, були зацікавлені всі антимосковські союзники, не виключаючи й самого Гордієнка.
У боротьбі за Запоріжжя Москва зазнала поразки. Тоді розпочинається наступ Москви проти Запоріжжя з метою знищити те «злое гпЂздо», як називали Січ у московських урядових колах. Було запроваджено економічну бльокаду Запоріжжя. Ще 31 березня наказано було гетьманові Скоропадському не пропускати жадних харчових засобів на Січ «и в пристойных мЂстах поставить и заставы, чтоб никто из малороссійскаго народа к ним, запорожцам, как водою, так и сухим путем, ни c чЂм отнюдь не Ђздил».
Проти Запоріжжя й повстанців на півдні Гетьманщини були послані значні військові сили. Карл XII, зайнятий облогою Полтави і боротьбою проти партизанів, реальної допомоги повстанцям подати не міг, і повстання на півдні Гетьманщини незабаром було зліквідоване. 13 квітня 1709 р. Шереметєв писав Скоропадському: «Посланная наша партія из Голтвы под Новый Сенжаров... счастливое нападеніе учинила и многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, a нЂсколько живьем взяла, a достальные ушли в замок и заперлись, a которые не могли уйтить в замок, и тЂ многіе, бЂжав от страхованія чрез рЂку Ворскл, перетопли».
Але лишалося ще Запоріжжя. На початку квітня московське військо (три полки піхоти) під командою полковника П. Яковлева вирушило з Києва Дніпром до Січі. 16 квітня була взята штурмом і спалена Келеберда. Ще більший спротив зустрів Яковлев у Переволочні, залога якої складалася з трьох тисяч запорожців на чолі з полковником Зінцем. У Переволочні була велика запорозька фльотилія, яка забезпечувала позиції союзників на Дніпрі, а також комунікацію з Правобережжям. На допомогу Яковлеву прийшов князь Волконський. Москалів було зустрінуто гарматним вогнем, після чого Яковлев розпочав штурм фортеці. 18 квітня «по двучасном многом огню... Переволочинской замок взяли», — доповідав Яковлев. Понад 1000 запорожців і більшість «жителей» було порубано, «кромЂ тЂх, что по куреням побито и позжено. A достальные, бЂжав, топились в рЂках — в ДнЂпрЂ и в ВорсклЂ». Переможцям дісталося 3 гармати, прапор, 4 козацьких значки і 12 старшин («понеже живых их брали мало, по всЂх рубили») — «и тот замок («и слободы») совсЂм разорили». При цьому було спалено всі переволоченські млини й запорозьку фльотилію. Дорога на Січ була відкрита.
Запоріжжя готувалося до оборони. Сорочинський був у Криму. Його заступник кошовий отаман (мабуть, наказний) Михайло Симоненко з невеличким загоном вирушив на північ, щоб організувати оборону Старого й Нового Кодака, але, внаслідок зради, натрапив на загін москалів і козаків Ґалаґана. У бою загін Симоненка був розбитий: «и всЂх их побили, — писав Шереметєв Петрові I 11 травня, — и самого кошевого живьем взяли и c ним 14 человЂк, по за тяжелыми ранами тому кошевому отсЂкли голову, послали к полковнику Яковлеву... для посылки в СЂчю иным на страх...». З листів, взятих у Симоненка, москалі довідалися, що кодацький полковник Довбня, якому було наказано боронитися від московського війська, не в силі цього зробити. Кодак (Старий й Новий) був зайнятий Яковлевим майже без спротиву.
11 травня Яковлев був коло Січі, що тоді, під час повені, була оточена водою. Тригодинний штурм фортеці «й на лотках, и на судах» був відбитий з великими втратами для москалів. Лише за допомогою Ґалаґана, що добре знав топографію місцевости й укріплення Січі, московське військо 14 травня захопило Січ. Під час бою загинув кошовий отаман (наказний) Кирик Копелевський і багато козаків. Доповідаючи про це цареві 19 травня 1709 р., Меншіков писав: «Живьем взято старшин и казаков c 300 человЂк, пушек, також и амуницыи взято в оном городЂ многое число... А ис помянутых живьем взятих воров знатнЂйших велЂл я удержать, а протчих по достойности казнить и над СЂчею прежней указ исполнить, також и всЂ их мЂста разорить, дабы оное измЂнническое гнЂздо весма выкоренить» 79.
Наказ був виконаний повністю. «ПослЂдней корень Мазепин» (слова Петра І) — Січ була зруйнована дощенту й усі будови спалені: «зостало Запороже пустое». Мало хто врятувався: «У нас в СЂчи, — писав згодом кошовий отаман Степаненко гетьманові Скоропадському, — по присязЂ Кгалагановои и московськои товариству нашому головы луплено, шію до плахи рубано, вЂшано и иные тиранскіе смерти задавано, а надто що и в поганст†за древних мучителей не поводилося, мертвых из гробов многих не тилко товариства, но и чернецов откопувано, головы оным утинано, шкуры луплено и вЂшано».
Це була друга руйнація Батурина, що, власне, вирішила долю цілої кампанії. Відтоді ініціятива остаточно перейшла до рук московського війська. Петро І оповіщав urbi et orbi про «викторію над запорожцами». Ґоловкін спішно вислав «нарочного куріера» до російського посла в Царгороді П. Толстого, «дабы он тамо у Порты кому належит об’явил, что тЂ злодЂи, от которых междо обойми государствы происходили ссоры, погибли...». У Москві вістку про руйнацію Січі прийняли «со многою радостію» й «со многим тріумфом тріумфовали». «Оное проклятое гнЂздо, — писав Петрові 2 червня 1709 р., поздоровляючи царя з «таковым щастіем», адмірал Ф. Апраксін, — я чаю, до послЂдняго отчаянія проклятого Мазепу привело, и народ Малоросийской к Вашему Величествію утвердило». Сповнилися давні передбачення Запоріжжя, що як москалі вигонять запорозьке військо з Січі, то «конечно на вічні часи всі українські люди будуть Москві невільниками, чого... давно держава Московська бажає й на те шукає способів».
5. Полтавська катастрофа
Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу висунуло на перший плян проблему Полтави. Гетьман Мазепа давно вже вказував Карлові XII на особливе значення цієї фортеці й торговельного центру. Невеличка фортеця Полтава мала, проте, велике стратегічне значення, бо стояла на схрещенні важливих шляхів на Запоріжжя й Крим та Туреччину, на Правобережжя й Польщу, на Слобожанщину й Москву та на Дін. Володіння Полтавою забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя. Нарешті, в Полтаві були запаси провіянту та фуражу, а також сукна, потрібного для війська.
У Полтаві були досить міцні українські автономістичиі настрої. «Полтава издавна нестатечная, и теперь з ней добра не сподЂватися», — писав Ґоловкінові в середині листопада 1708 р. прихильник Москви — охтирський полковник Ф. Осипов, нагадуючи, що «там знайдуются Мазепины и Орликовы пріятели». Справа Кочубея та Іскри й чистка, що її в зв’язку з тим перевів Мазепа в Полтаві навесні та влітку 1708 р., усунула від влади в Полтавському полку опозиційні елементи, й на чолі полтавської старшини стали такі прихильники Мазепи, як полковий обозний Дорош, полковий суддя Іван Красноперич, полковий писар Олександер Чуйкевич 80 та інші. Щоправда, Полтавський полковник Іван Левенець не був близький до Мазепи, який йому не довіряв 81, але й він не належав до прихильників Москви й тому був врешті інтернований у Харкові навесні 1709 р. Крім того, в Полтаві була (до листопада 1708 р.) дуже впливова родина покійного полтавського полковника Павла Герцика, тестя генерального писаря П. Орлика, зокрема син полковника Григорій Герцик, який вже виконував обов’язки наказного полковника, майбутній мазепинець-еміґрант 82.
Мазепа намагався (в кінці листопада 1708 р.) закріпити за собою Полтаву, закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надсилаючи туди генерального бунчужного Федора Мировича з універсалами до людности. Але Левенець визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня Полтаву було обсаджено московською залогою.
Перебування Полтави в московських руках загрожувало всім операціям союзників. Та найголовніше, Полтава потрібна була як опірний пункт в організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на Полтаву, король і Гетьман могли б чекати на прихід короля Станислава й генерала Крассав, а також на приєднання Туреччини та Криму до антимосковської коаліції. Нарешті, Полтава потрібна була для оборони Запоріжжя від московської аґресії. Так чи так, радячи королеві оволодіти Полтавою, Мазепа мав на увазі насамперед новий наступ на Москву влітку 1709 р.
Але цей добре розроблений ІІлян не вдався. Петро І, зважаючи на стратегічне й політичне значення Полтави, встиг зміцнити фортецю й значно збільшити її московську залогу (до 4200 чол.). Крім того, для оборони Полтави було притягнуто 2600 чол. озброєного місцевого населення (мабуть, здебільшого козаків Полтавського полку). Командантом Полтави Петро призначив полковника А.С. Келіна.
Шведи, що підійшли до Полтави на початку квітня 1709 р., не могли здобути фортеці ні переговорами, ні штурмом і змушені були 1 травня розпочати її облогу, яка дуже затяглася, зокрема через брак у шведів важкої артилерії. Кілька штурмів було відбито. Запорожці чимало допомагали шведам: їм, крім різних диверсій, довелося взяти на себе важкі військово-інженерні роботи (копання шанців тощо). Але трагічна доля Січі дуже вплинула на їхній бойовий настрій. Станислав і Крассав, зайняті боротьбою з москвофільськими маґнатами в Польщі й затримані російським військом на чолі з фельдмаршал-ляйтенантом бароном Г. Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня при с. Лидухові (коло Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусові Яна-Казимира Сапєги, старости Бобруйського, й Лещінський з Крассав відступили до Висли. Турки й татари все вичікували дальшого розвитку подій 83. І хоч становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало харчів), але й ситуація союзників була не легша.
Змагання могло бути розв’язане лише на полі бою. Карл XII давно чекав генеральної битви. Однак Петро до останнього моменту уникав її, обмежуючися лише малими військовими операціями та диверсіями. Але катастрофічний стан Полтави примусив його рішитися на генеральний бій. 20 червня головні сили російської армії на чолі з Петром І і фельдмаршалом Б. Шереметєвим перейшли на правий берег Ворскла і почали укріплюватися в околицях Полтави.
Російська армія під Полтавою на час генерального бою складалася з 61 батальйону піхоти, 24 кавалерійських (драґунських) полків, українського козацького війська на чолі з гетьманом Скоропадським — разом понад 50 тис. чол. Артилерія мала 72 гармати 84. Козацьке військо перетинало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука.
З боку шведів у майбутній битві могли взяти участь 23-24 батальйони піхоти, 41 ескадрон кавалерії — разом близько 25 тис. чол. — і тільки 4 гармати 85 (більша частина артилерії не могла бути використана в бою через брак набоїв 86; ось коли виявилися фатальні наслідки втрати української артилерії в Батурині!). Інша частина шведської армії (близько 6 тис. чол.) була розташована в таборі під Полтавою, а також займала пости вниз по Ворсклу. Отож, чисельна перевага була на російському боці.
Питання про участь українського війська в Полтавській битві залишається не цілком з’ясованим. Одне ясно, що в генеральному бою воно не мало брати участи — і, справді, не брало. На думку Б. Д. Крупницького, більша частина запорожців і козацьке військо Мазепи були приділені до резерву й знаходилися біля с. Пушкарівки поруч зі шведською артилерією, обозом і частиною кавалерії. Друга (менша) частина запорожців, разом з кількома шведськими відділами, продовжувала облогу Полтави й тримала лінію р. Ворскла, зокрема міста Старі й Нові Санжари, Білики й Кобеляки. Ця допомічна, хоч досить важлива, роля українського війська цілком зрозуміла: головну силу його становили запорожці (піхота), які не надавалися для реґулярних операцій шведської армії під час генерального бою, а гетьманське військо складалося головне з компанійців, себто кавалерії, що мала свої специфічні завдання 87. Але зовсім слушно каже Крупницький (на підставі численних шведських джерел), що українське військо, навіть не беручи участи в генеральному бою, мало багато діла й відповідальности, охороняючи лівий флянґ шведів, забезпечуючи головні сили шведської армії від можливости обхідного руху росіян із заходу, а головне, тримаючи в облозі Полтаву й роблячи її московську залогу фактично нечинною під час Полтавської битви 88.
Стратегічна ситуація склалася на некористь шведів, які опинилися між ворожою фортецею (Полтава) й цілою російською армією і змушені були розділити свої сили. Нарешті, шведська армія мусіла прийняти бій у надзвичайно несприятливий момент: король, важко поранений у ногу під час нічної рекоґносцировки, не міг сам керувати боєм і головне командування було доручене фельдмаршалові Реншільду. Допомога українського війська гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю хоробрістю, не могла врятувати безнадійної ситуації шведів.
Бій був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили, що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки. Довідавшись про це, король вирішив прискорити бій. На світанку 27 червня 89 шведи напали на російське військо. Попереду чотирма колонами йшла піхота; за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. При війську був поранений Карл, якого везли на ношах, запряжених двома кіньми.
Шведи натрапили на російські редути (земляні укріплення), і тут почався гарячий бій. Шведам вдалося захопити перші редути. Але дальший рух їх був затриманий кіннотою Меншікова. Тоді Карл наказав своїй кінноті рушити вперед, і Меншіков відступив до правого флянґу російського табору.
Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути. Великі втрати в цих атаках змусили Карла відмовитися від дальших спроб захопити редути штурмом. Король вирішив або обійти їх, або пройти між ними. Обійти їх шведам не вдалося, а спроба прорватися вперед скінчилася тим, що 6 батальйонів шведської піхоти і 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил шведської армії і примушені відступити в Яківецький ліс. Помітивши це, Петро послав туди Меншікова з 5 батальйонами піхоти і 5 драґунськими полками.
Під час бою шведська піхота була майже цілком знищена, а кіннота зазнала великих втрат. Рештки загону Рооса відступили до Полтави, де незабаром змушені були здатися.
Намагаючись прорватися між редутами, правий флянґ шведської армії опинився всього за 60 метрів від російського табору і попав під нищівний вогонь російської артилерії. Це внесло замішання в шведські ряди, і Карл змушений був відступити в напрямі до Будищанського лісу, на узліссі якого шведська армія почала перешиковуватися, готуючися до генерального бою.
На початку 9-ї години почалася гарматна стрілянина з обох боків. Але рішуча перевага була на боці російської артилерії. Незважаючи на величезні втрати, шведи хоробро йшли вперед; коли противники зійшлися на відстань приблизно 50 метрів, почалась перестрілка з рушниць. О 9-й годині ранку війська кинулися в рукопашний бій.
Під загрозою обходу її правого флянґу, шведська кіннота почала відступати, поставивши цим під удар правий флянґ піхоти. В цей час ядро розбило ноші Карла XII. Мужній король пересів на коня, але кінь незабаром був убитий. Карл упав на землю і знепритомнів. Його відвезли з поля бою. У рядах шведів почалося замішання. Страшний натиск російського війська по всьому фронту і гураґанний вогонь російської артилерії позбавили шведів змоги відбити атаку. Нарешті, похитнувся центр шведської армії — її стара, загартована в боях піхота, і почався загальний відступ шведської армії. Російське військо вдерлося в шведський табір і захопило його.
На 11-ту годину ранку бій був закінчений 90. Шведи втратили під Полтавою самими вбитими близько 10 тис. чол.; близько 3 тис. чол. було взято в полон разом з артилерією 91. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністер граф Піпер. Росіяни захопили велику грошову здобич і всю королівську канцелярію. Втрати російського війська становили 4500 чол. вбитими і пораненими.
Друга частина шведської армії під командою Левепгавнта пішла вниз по Ворсклу, маючи завдання відступати на південь, до Криму. Але за нею по п’ятах гналися кіннота Меишікова і козаки гетьмана Скоропадського, і 30 червня на Дніпрі, під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт змушений був скапітулювати 92. Росіянам дісталося понад 16 тис. полонених і 28 гармат. Армія Карла XII фактично перестала існувати.
Тільки сам король з почетом і невеличкою охороною, гетьман Мазепа й кошовий отаман Гордієнко із загоном близько двох тисяч козаків встигли переправитися через Дніпро. Спочатку Карл хотів дістатися до Поділля, щоб там з’єднатися з Крассав і Станиславом Лещінським, але під тиском російської погоні й за порадою Мазепи подався до Туреччини. За ним пішли гетьман Мазепа та інші українські державні діячі.
«Побіда 27 червня, — пише М.С. Грушевський, — дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі... століття».
Для України це була катастрофа. Політичні пляни гетьмана Мазепи та його однодумців були зруйновані, українські землі дісталися на поталу московського переможця, доля Української держави була зважена на терезах російської імперіялістичної політики. Але чин Мазепи не пішов намарне. Він заманіфестував перед усім світом і перед майбутніми поколіннями незламну державну волю української нації. «L’Ukraine a toujours aspire a atre libre» — ці слова Вольтера були присвячені Мазепі.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IX
 1 На вимогу московського уряду, Мазепа мусів був видавати універсали до української людности проти шведів. 16 жовтня 1708 р. Гетьман писав Меншікову: «...выдал я во всЂ, рейменту моего полки унЂверсалы с таковым указом: дабы всяк, хто токмо похочет, ишол против непріятеля для промыслу и добычи... А предложил в тых унЂверсалах и тое: что непріятель убрався з всЂми силами своими в полк Стародубскій великую нужду и крайній голод терпит, и по сторонам малолюдные купы от войска для пріуготованія корму распускаст, над которыми латво мощно промышлять и добыватца». 21 жовтня Мазепа повідомляв Меншікова, що вже «давно во всЂ рейменту моего малороссійскіе городы разослал унивЂрсалы мои, повелЂвая в них старшинЂ, дабы жадных непріятелских писем прелестных не слухали...».
 2 Юрій Петрович Кожуховський, син охочепіхотного полковника П. Кожуховського; знатний військовий товариш (1689), їздив з Мазепою до Москви 1689 р. Брав участь у війні проти шведів. Гадаю, що він зайняв місце забитого 1701 р. Гр. Пашковського. Компанійський полковник (1708-1709). Року 1708 був посланий (разом з полтавським полковником І. Левенцсм) проти Булавина. Пішов з Мазепою до шведів і брав чинну участь у боях взимку 1708-1709 р. В день Полтавської битви здався москалям і був ув’язнений до 1712 р., коли його заслано до Архангельська.
Ю. Кожуховський був одружений з донькою гстьманича Григорія Самойловича, унукою гетьмана І. Брюховецького (померла «у шведів» десь наприкінці 1708 або на початку 1709 р.).
 3 Андріяш, компанійський полковник, молдавського походження. Перед вступом шведів на Україну був «в посылкЂ» (у поході). Залишався з Мазепою до Полтавської битви (але участи в ній не брав), коли подався до Криму (разом з генеральним бунчужним Ф. Мировичем і полковниками: компанійським — Волковицьким і запорозьким переволочанським — Нестулієм), а звідти до Молдавії. Був у Бендерах перед смертю Мазепи. У вересні 1709 р. повернувся на Україну і був амнестований. Дальша доля його нам невідома.
Андріяш — це Андрій Дмитрович Малама, що року 1706 виїхав з м. Дубосар у Молдавії на Україну. Був охочекомонним полковником у 1708-1709 рр, «Бувшій» (1718) «полковник Волошскій» (1726). Року 1718.10.1. дістав уніврсал Скоропадського на с. Даценки Пирятинської сотні. Помер до 1730. Дружина Ірина Булацель, імовірно донька (чи не сестра? — О.О.) Варлаама Тихоновича Булацеля, полк[овника] Молд[авських] гусар. Помер 1752.
Це родоначальник Малам (див. Модзалев[ського], Род[ословник], m. III). Один з його нащадків — Олександр Миколайович Поль (Катеринослав).
 4 Про Д. Чечеля і Я. Покотила — див. нижче.
 5 Чи не Максим Самойлович, що був потім охочекомонним полковником у П. Орлика 1713 р.? (Крупницький, Орлик, монографія).
 6 Про незадовільний стан українських фортець (окрім нової Києво-Печерської) в 1708 р. збереглося чимало свідчень, українських і чужинецьких. Кочубей у своєму доносі писав, що українські міста, зокрема Батурин, «не оправляются». Генерал-ляйтенант Я.В. Брюс писав Петрові І з Глухова 31 жовтня 1708 р.: «КрЂпость здЂшная вся из земли здЂлана не по правилу фортификаціи, и та вездЂ обвалилась», хоч «во иных мЂстсх co очищеніем и возможно во оной полкам пяти свободно боронитися...». Так само було в Полтаві та в інших містах. Про потребу «поправить и укрЂпить» Білоцерківську фортецю писав цареві Мазепа у вересні 1708 р. Про стан укріплень Батурина — див. нижче.
 7 Тодішній стан козацького війська, виснаженого безперервними походами й тривалим перебуванням поза межами Гетьманщини, був досить важкий. Московський резидент у Польщі Дашков писав про козаків (Київського, Гадяцького й Білоцерківського полків), посланих Гетьманом на допомогу Сєнявському в 1708 р., що вони «наги и босы». Мабуть, це не було загальним явищем, але сам Мазепа не раз указував на подібні факти. Звичайно, стан компанійських та сердюцьких полків був значно кращий.
 8 «Царський уряд неодноразово наказував, щоб генеральна артилерія перебувала в Батурині. В 1690 р. це було підтверджено царським указом. Таке розпорядження багато разів повторювалось і в наступні роки. В 1701 р. в царській грамоті знову наказувалось, щоб «гетьману жить u войсковой армате быть в Батурине». Це було підтверджено в кінці 1701 р.» (Дядиченко, с. 428).
В 1691 р. козацьке військо з Батурина «с пушечным нарядом». 12 червня 1705 р. генеральна артилерія виступила з Батурина разом з 30-тисячним козацьким військом. Є згадки про те, що генеральна артилерія і восени 1708 р. пребувала в Батурині: «Лртиллерия вся гетманская, — писав гетьманський канцелярист Дубяга після зради Мазепи, — також в Батурине, а принял ничего из оной ныне нет». (ЗНТШ, пі. 92, с. 61 (свідчення гетьманського канцеляриста Дубяги); А. Ригельман, Летопис[ное] повествование о Малой России, ч. III, с. 42).
 9 Кость Гордієнко (+ 1733), родом, здається, з Полтавщини, визначний державний діяч Запоріжжя, непримиренний ворог Москви. Починаючи з 1702 р., був кількакратно кошовим отаманом. УРЕ, т. III, с. 367, до 1728 р. на чолі Олешківської Січі. [В] П[исьмах] u Б[умагах] П[етра] В[еликого], т. XI, с. 216, пр. 2 згадується: «дa приемника — Котки кошевого брат ево родной взять же в местечке Синяве, да запорожцов с 35 человек, да 2 пушки отбиты u 2 шмаговницы у казаков Богуславского u Корсунского полку, которые было собралисъ u хотели итти за Орликом». (Листки Ґоліцина Петру І, 16 квітня 1711 р.).
 10 Російський резидент у Польщі Дашков писав Ґоловкінові десь на початку грудня 1708 р.: «Гетман Синявской об’явил нынЂ мнЂ, что оный Мазепа недавно до него присылал резидента его, которой при МазепЂ, был, с тЂм, что он с ним сдиномыслил и открывал, что идет до шведа. И гетман Синявской сказываст: для того на той час ни мнЂ открыл, ниже до вас писал, дабы не разумЂли, что он нарочно то чинит, хотя Мазепу от милости монаршеской отринуть. А и прежде он о том писал до вашого сіятельства (графа Ґоловкіна) и лист, перенятой от воеводы руского до Тарла писанной, послал... И того ради он и не об’явил на Мазепу, а сказывает, что приказал с резидентом, чтобы он того не чинил, и он не хочет...». Дашков побоювався, «не имЂет ли (Сєнявський) с Мазепой коинтелигенцыи».
Ця справа була тим більш ризикована для Мазепи, що дружина Сєнявського працювала водночас і для росіян, і для Станислава Лещінського.
Див. дуже цікаві маеріали в моск[овському] збірнику «Полтавская победа» (АН СССР, М., 1959).
 11 Мазепа давно вже (ще з 1690-х років) скаржився на подаґру й хираґру. Особливо часто згадує він про свою «болЂзнь подакгричную обычную» в листах до московського уряду в 1706-1708 рр. Зокрема «для хирокгричной болезни» Гетьман не завжди міг «подписовать листов и универсалов» (лист до Меншікова з березня 1708 р., в зв’язку зі справою Кочубея). Влітку 1708 р. він писав Петрові І: «при надходящей глыбокой вссьма знемощилой старости подакгричная и хиракгричная болЂзнь... для которой на конЂ труду понесть не могу и хотя мало верхом милю или другую проЂду, то того много приболеть мушу...» Ф. Протасьєв, що бачив Мазепу в половині жовтня 1708 р., казав Ґоловкінові, що Гетьман «зЂло болен». 19 жовтня 1708 р. Войнаровський передав Меншікову листа від Гетьмана, який повідомляв, що «от подагричной и хирагричной (болЂзни) приключилась ему апелепсія». Звичайно, це треба брати cum grano salis. Але про подагру Мазепи згадують і шведські сучасники. Нарешті, є численні відомості про те, що взимку 1708-1709 р. Гетьман дуже хворував (див. нижче).
 12 Австрійський посол у Москві Отто Плейер повідомляв свій уряд 28 листопада 1707 р.: «Тут потихеньку говорять про те, що Швеція через польського короля (Станислава Лещінського. — О.О.) зробила українським козакам таку пропозицію. Якщо вони відділяться від Москви й знову повернуться під владу Польщі й почнуть воювати проти Москви, вони дістануть усі свої вольності, якими вони користувалися раніше, коли були під владою Польщі. З цього приводу тут (у Москві) панує великий неспокій, бо, як відомо, за останній час козаки були позбавлені багатьох своїх прав, отже, подібні пропозиції знайдуть сприятливий ґрунт».
 13 Дуже цікаві закреслені рядки в листі Ґоловкіна до Мазепи в справі Улашина: «Сего часу получили мы вЂдомость, что король швецкой со всЂм войском своим идет сюды на нас; того ради зЂло потребно, дабы ваше сіятелство с войски регименту своего походом своим ускорил и с нами, как скоро возможно, случился, ибо мы еще незаобычны, како с народом малоросійским обходится... И для того вашего сіятелства зЂло нужно прибытіе сюды, понеже, когда в слученіи будем, то лутчее о всем распоряженіе чинитися будет со общаго совЂту. А что ваше сіятелство изволите писать, что войска при вас обрЂтаетца малое число, и тому мы зЂло удивляемся, понеже толко во отлученіи от вас здЂсь три тысячи, да в Полшу на сукурс послано пять тысячь чсловЂк. Изволите, ваше сіятелство, розослать в полки регименту вашего жестокіе указы, дабы оные немедленно шли за вашим сіятелством. И сам изволиш, ваше сіятелство, поспЂшать, как скоро возможно, к нам, что зЂло нужно. И изволите, ваше сіятелство, писать к нам чрез нарочных почасту, дая знать, гдЂ вы будете обрЂтатись. Також зЂло надлежит смотреть, дабы каких факцей не учинил король швецкой в народЂ малоросійском...». Лист Ґоловкіна був посланий з Почєпа. Очевидно, справа Улашина справила певне враження на московський уряд.
 14 Закликаючи Гетьмана до Новгорода-Сівсрського «ради лутчих совЂтов» з московськими міністрами, Ґоловкін водночас од імени царя писав Мазепі «о выбраніи наказного гетмана какой знатной и верной особы и о посылкЂ оного к князю Дмитрею Голицыну в слученіе c несколькими малоросійскими войски».
 15 Тарле каже — 21 .X., це, мабуть, друга подорож Бистрицького.
 16 З гетьманом Мазепою прибули до шведів: генеральна старшина — обозний Іван Ломиковський, суддя Василь Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаули Михайло Гамалія і Дмитро Максимович, хорунжий Іван Сулима й бунчужний Федір Мирович; полковники — миргородський Данило Апостол, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Дмитро Зеленський, а також Андрій Кандиба, незабаром призначений на полковника корсунського, і Кость Мокієвський, колишній полковник київський, а згодом полковник чигиринський. З охотницьких полковників були: компанійські — Андріяш, Гнат Ґалаґан і Юрій Кожуховський, сердюцький — Яків Покотило. В гетьманському почсті було кілька бунчукових товаришів (Семен Лизогуб, мабуть, Андрій Горленко та інші), а також гетьманських дворян і канцеляристів Генеральної Військової Канцелярії.
 17 Корнилович каже, що зустріч у горках була 29.X. [У Тарле] зустріч 28.Х. (с. 255).
 18 Військо гетьмана Мазепи, яке він привів до шведів, складалося з частин трьох козацьких полків — Лубенського, Миргородського і Прилуцького (друга частина була залишена в Батурині), трьох компанійських полків — Ю. Кожуховського, Г. Ґалаґана й Андріяша і частини сердюцького полку Я. Покотила. Крім того, при Гетьмані була корогва запорожців (близько 100 чол.) і наймані волохи, калмики і, можливо, татари, що були на службі в Мазепи.
Питання про кількість війська, яке прийшло з Мазепою до шведів, залишається дискусійним: різні джерела подають дуже відмінні числа. Шведські сучасники кажуть про 3-12 тисяч (найбільш авторитетні свідчення Ілленштієрни — понад 5 тисяч і Цсдсргсльма — 4 тисячі). Московські джерела наводять значно менші числа: приміром, Петро І, у листі до Ф.М. Апраксіна з 30 жовтня 1708 р., каже: «толко з д†тысячи». На думку Костомарова, Мазепа привів до шведів 4-5 тисяч; Крупницький припускає, що 5 тисяч. Можливо, що було ще менше, бо, здається, всі полки — і козацькі, і охотницькі — не були в комплекті. Приміром, у полку Ю. Кожуховського було, за його свідченням, 150 чол., у полку Я. Покотила — менш як 100 (решта була залишена в Батурині). Сотник Прилуцького полку Корній Савич (це, мабуть, Корній Салогуб, сотник красноколядинський, 1701-1708) казав, що в Мазепи було «с 3 полки кумпанщики и их Прилуцкого полку сотников 9 чсловЂк, а у каждого сотника по 9 чсловЂк Козаков, и других полков сотники и козаки были же, а сколько человЂк, не выдает». Запорозький отаман Тиміш Полугер, що був при запорозькій корогві Гетьмана, казав, що з Мазепою перейшло до шведів близько 1200 (1000 — охочих полків і 200 козаків), що збігається зі свідченням Савича. Приблизно таку ж кількість (1500) подає Ріґельман, що мав деякі інформації від Г. Ґалаґана.
Дуже важко зорієнтуватися в цих суперечливих відомостях, що іноді могли мати тенденційний характер. Все ж, на нашу думку, можна прийняти цифру близько 3000, як найбільш імовірну.
 19 Приміром, ніженському наказному полковникові Лук’янові Жураковському цар писав: «... будтс благонадсжны что мы вас в настоящіе полковники НЂжинскіс пожалуєм» (29 жовтня 1708 р.); це й сталося 2 листопада 1708 р. Ще більше було обіцяно компанійському полковникові Антонові Ґанському (зятеві С. Палія): «... полк ваш здЂсь обрЂтаетца, которых мы до пріЂзду вашого удоволствовали нашим жалованьем. А по пріЂздЂ вашем не только оной полк, но и иные полки охотницкіе, вЂдая верность вашу к нам, дадим под команду» (29 жовтня 1708 р.). Тоді ж був затверджений переяславським полковником наказний полковник Степан Томара.
 20 До Запоріжжя було надіслано дві грамоти Петра І — з 30 жовтня й 12 листопада 1708 р. Зокрема в другій грамоті цар повідомляв Запоріжжя, що Мазепа вчинив так, щоб «самому быть самовладЂтелным князем над всею Малоросійскою землею под обороною Станислава...». Тоді ж Петро І обіцяв, що «... посылано будет к вам нашого, в. г., жалованья на каждой курень по полторы тысячи золотых украинских на каждой год, сверх прежняго настоящаго годового вам жалованья».
 21 Зокрема відомий указ Петра І з дня 31 жовтня 1708 р. до козацької старшини й міського уряду м. Почєпа.
 22 Дмитро Васильович Чечель (+ 1708) походив зі старої української шляхти («породный шляхтичь православный») на Брацлавщині (Z dz[iejow] Ukr[ainy], c. 34, прим[ітка] — Брацл[авського] повіту). Батько його, Василь Чечель, володів маєтком у Кузьминцях («сдучи ку Соколціо※) (Див. Баранович, Украина накануне.., с. 38, 40; Арх[ив] ЮЗР, ч. VI, т. І, с. 23-26; згад[ано] Кузьминці і Соколків (1545 р.?). За молодих літ Д. Чечель перейшов на Лівобережжя, де був знатним військовим товаришем (1695) і дворянином гетьмана Мазепи (1689-1696). Був у почсті Мазепи під час подорожі Гетьмана до Москви 1689 р. Наступного року знову їздив до Москви, як «пристав гетманской», з Київським митрополитом-електом Варлаамом Ясинським. Полковник охочепіхотний (сердюцький) (16961708). Брав участь у поході Мазепи на Правобережжя 1704 р. Один з найбільш відданих Мазепі людей. Гетьман надав йому село Тростянку в Батуринській сотні. Після героїчної оборони Батурина, під час якої був поранений, намагався врятуватися, але був затриманий козаками с. Полівки (Конотопської сотні) Яценками, що видали його москалям і за це одержали від Меншікова «оборонный унівЂрсал». Був страчений (колесований) у Глухові.
Твердження д-ра М. Андрусяка про те, що «Colonel Chechil, a Scotch’man in Ukrainian service» («Ivan Mazepa, Hetman of Ukraine» — «The Ukrainian Quarterly», 1946, Vol. III, Na l, p. 35), звичайно, помилкове.
Мені здається, що Чечелі — італійського походження (Chechile) й прийшли на Україну в почеті королеви Бони Сфорца, дружини Жигмонта І. Ще О. Лазаревський («Описаніе Старой Малороссіи», т. II, К., 1893, с. 277, прим. 488) документально встановив походження Д. Чечсля.
Дмитро Чечель був призначений на команданта батуринської залоги і цілої фортеці. Кеніґсск командував артилерією, а Нестеренко, як батуринський сотник, був начальником міста й цивільного населення Батурина.
 23 Фрідріх («Фридрих») фон-Кеніґсек (+ 1708), саксонський військовий інженер, фахівець гарматної справи. На українській службі — осаул Генеральної артилерії. Важко поранений під час оборони Батурина, помер у Конотопі. Володів (мабуть на ранг) с. Сиволожем, Прохорівської сотні, Ніжинського полку (див. Лазаревський, оп. II, с. 125). Думка Лазаревського, що це пасерб Мазепи — Кршитоф Фридрикевич, — мабуть хибна.
 24 Дмитро (Андрійович ?) Нестеренко (+ 1708), сотник батуринський (1691-1708). Страчений москалями у Глухові на початку листопада 1708 р. Користувався довір’ям Мазепи, який давав йому важливі урядові доручення (зокрема, посольство до Запоріжжя в січні 1708 р. у справі Булавина).
На нашу думку, він був сином Андрія Корнійовича Нестеренка, полковника лубенського (1671 — 1672) і сотника понорницького (1682), зятя гетьмана Дем’яна Многогрішного.
 25 Яків Покотило, з козаків Гслм’язівської сотні, Переяславського полку, полковник охочепіхотний (сердюцький) в 1700-1709 рр., пішов з Мазепою до шведів. В день Полтавської битви піддався москалям. Року 1712 був засланий з родиною до Архангельська (указ 1710 р.).
Мабуть, у Батурині була залишена тільки частина (більша) всього складу ссрдюцьких полків. Принаймні так було з полком Покотила. Пізніше, вже після загибелі Батурина, в Мазепи були сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима і навіть кол. Чечеля, які стояли в Гадячому у грудні 1708 р. А втім, можливо, що це були ті сердюки, яким пощастило врятуватися з Батурина, як про це оповідає Цедергельм.
 26 Про слабкість батуринських укріплень одностайно свідчать сучасники. 1691 р. Мазепа писав царям: «В Батурине городе проезжие байти зело малы u те ветхи u худы да u городовая стена во многих местах обвалилась, а починить нечем лесу такова у них в Малороссии мало u высеч негде». (Дядиченко, с. 471; ЦДЛДА, ф. Книги Малороссийского приказу, № 62, арк. 759 зв.). Ще року 1700 московський піп Іван Лук’янов, що переїздив через Батурин, звернув увагу, що «город не добре крЂпок, да еще столица гетманская». В. Кочубей у своєму доносі 1708 р. писав, що «Батурин 20 лЂт стоит без починки, и того ради валы около него всюду осунулися и обвалилися; взглядом того и одного дня непріятельского наступленія отсидЂтися невозможно». Це стверджує й сам гетьман Мазепа, який у «статьях доносительных... на которые он требует е. ц. в. указу» (середина вересня 1708 р.) писав: «Артилерію войсковую и аммуницыю, ради неудобства крЂпости Батуринской (понеже оная весма обстшала и валы обалились), куда он, Гетман, имЂет вывести? ...А прожде сего к строенію того города за непрестанными воинскими крымскими и нынЂшними походами не было угодного времяни. А напред того... та крЂпость строена при прежнем гетманЂ, (Самойловичу)...». Краще укріплена була Гончарівка (батуринськс передмістя — подварок, де був палац Мазепи), яку Гетьман, за свідченням Кочубея, «обнести велЂл знатным валом».
 27 Іван Ярсмович Ніс (Нос) (+ 1715), прилуцький городовий отаман (1671-1672), прилуцький полковий обозний (1677), осаул (1685-1692), суддя (1695-1703), і знову обозний (1706-1708); полковник прилуцький (1708-1714); другий генеральний суддя (1714-1715). Свояк прилуцького полковника Д. Горленка, був поставлений наказним полковником над козаками Прилуцького полку, що були залишені Мазепою для оборони Батурина. Зрада Носа документально засвідчена в царській жалованій грамоті на «чин полковничій» (з дня 14 листопада 1708 р.), наданий йому за те, що він «противу наших, ц. в., ратных великоросійских людей не бился и там... (за те) бит был, окован и посажен...» (мабуть, прикутий до гармати). О. Лазаревський характеризує Носа, як людину, що вміла «прислуживаться у властных людей и заслуживать у них особыя милости». А втім, особливим респектом у москалів він не користувався. Московський резидент при гетьмані Скоропадському Ф. Протасьєв писав про Носа у квітні 1713 р. в офіційному рапорті: «Прилуцкой (полковник) — глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил, и сказывают, что ему болЂс ста лЂт».
 28 Окрім церков у Батурині, тоді був зруйнований дощенту також Батуринський Крупицький монастир.
 29 Жан Балюз, який побував у Батурині 1704 р., писав: «Він (Мазепа) показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив в житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки».
 30 Цей опис Батуринської руїни, напевно, зробив самовидець. Дуже цікаво, що Семен Лизогуб був тоді з Мазепою в Батурині. Покійний П.Г. Клепацький гадав, що автором Лизогубівського літопису був генеральний обозний Яків Лизогуб, старший брат Семена. На нашу думку, більше даних для цього мав саме Семен Юхимович Лизогуб (близько 1678-1680-1734), вихованець Київської академії (1699), знатний військовий товариш (1707, 1709), бунчуковий товариш (1715-1734), зять гетьмана І. Скоропадського. Він був з Мазепою до Полтавської битви. Потім був амністований, мабуть, як зять Скоропадського. В кожнім разі, можна припускати його співавторство.
Яскраву картину Батуринської трагедії подає «Описаніе о Малой Россіи» Григорія Покаса (1751): «Князь Меншиков з великороссійским войском город Батурин... и жителей тамошних... з женами и дЂтьми их достал... а народ увесь даже до ссущих (немовлят) выколол и вырубил, c коих кровь дорогами и улицами в Сейм рЂку лилась, будто как обыкновенно на кола млиновые вода идет, при том же и церквее Божественних не пощажено». Це майже дослівно повторюється в «Історії Русів», що, таким чином, мала за собою понад столітню історичну традицію.
Про руйнацію Батурина — див. нашу статтю «Трагедія Батурина» («Вісник». 1953, ч. 4-5 (59-59), с. 19-21).
 31 Ще 2 листопада 1708 р. Петро І, діставши «зЂло радостное писаніе» Меншікова про взяття Батурина, писав йому: «Что ж принадлсжит о городЂ, и то полагаю на вашу волю ежели возможно от Щвсдов в нсм сидЂть, однакож нЂсколко пушек лутчих вывесть в Глухов, то изволте поправить и посадить в гварнизон хотя драгун в прибавку стрЂлцам, пока пЂхота будет. Буде ж (как я от присланного слышал) оной не крЂпок, то зЂло лутче такую великую артилерію вьшесть в Глухов, а строенье зжечь...». Те саме повторював цар і в листі до Меншікова з 4 листопада. Але 3 листопада Меншіков був вже в Конотопі, простуючи до Глухова. Отже, Батурин був знищений Меншіковим вже 2-3 листопада. Ми не маємо докладного рапорту Меншікова в цій справі, бо він склав цареві свій звіт усно (лист Меншікова до Петра І з дня 3 листопада).
 32 Див. укази Петра І наказному полковникові прилуцькому і командантові Білоцерківського замку з дня 9 листопада 1708 р. — «Письма и бумаги императора Петра Великого», том. VIII, вип. 1, Москва-Лснінград, 1948, с. 290-291, 291-292.
Московський прислужник Федір Литовський, що його Петро І призначив за протопопа у Гадяче, погрожував 1709 р. гадячанам: «что с Батурином сталось, то потщусь сотворити и с вашим городом».
 33 2 листопада 1708 р. Петро писав Меншікову «Ежели есть булава и знамена, изволь прислать: для нового гетмана зЂло нужно. Також канцелярію возми с собою всю их». На це Меншіков відповідав 3 листопада: «...у нас єсть не токмо одна, но и три булавы, также и бунчюг, и мсжду доволным числом всяких знамен, — знамя первое, которое всегда пред гетманом важивали; и оные всЂ... привезу с собою...». Інші клейноди, зокрема 10 булав, за словами старшини (в Бендерах 1709 р.), Мазепа взяв з собою. Войнаровський казав, однак, що з гетьманських клейнодів залишилися тільки 2 булави, в тому числі одна Хмельницького, а решта, мабуть, пропали в Батурині або після Полтави, над беретами Дніпра.
Ласі до клейнодів гетьмана Мазепи знайшлися не тільки в Росії Г.А. Огинський, гетьман польний литовський, лідер москвофільської партії в Литві, писав Петрові І 4 лютого 1709 р.: «...имЂю ведомость, что послЂ того изменника Мазепы осталась булава и калкан между ево пожитками, вЂдаю, что в войску в. ц. в. такія всщи не употребляютца; того ради прошу, дабы в. ц. в. мнЂ оныя изволили пожаловать. Я не заповЂтрюся от него, хотя что буду и имЂть из вещей ево. Я всегда в. ц. в. желаемо служить должен буду». Невідомо, чи цар задоволив прохання Огинського щодо булави Мазепи, але Меншіков доручив (13.II.1709 р.) кн. Д. Ґоліцинові видати Огинському 6 тисяч з «Мазепиных ефимков». Не дивно, що сучасний советський історик (В. Шутой) називає Огинського «последовательным союзником Петра І».
 34 За совєтськими джерелами, «в настоящее время часть гетманской канцелярии, захваченной Меншиковым в Батурине, хранится в ЛОИИ (Лснинградское Отделение Института Истории АН СССР), в составе военно-походной канцелярии А.Д. Меншикова» («Письма и бумаги императора Петра Великого», том VIII, в. 2, М., 1951, с. 918). Але головніші державні акти («привілеї») були вивезені з Батурина Мазепою. Деякі відомості про їх дальшу долю — див акти Бендерської Комісії 1709 р,, опубліковані М. Возняком (збірник «Мазепа», т. І).
 35 Батуринська артилерія була вивезена до Глухова і Сєвська. Згодом гетьман І Скоропадський марно домагався повернення бодай частини її на Україну. Повернуто було взагалі тільки 8 гармат, та й то «всЂ особныя, из разных малороссійских полков собранныя, от артиллеріи войсковой (себто взятої з Батурина) ни единой штуки меж ними нЂт».
 36 Батуринові було присвячене спсціяльне місце у тріюмфальному поході Петра І в Москві з нагоди Полтавської перемоги. На статуї, що символізувала Батурин, було написано «Rebellium sedes Baturni sticcto gladio expugnata».
 37 Повноважним міністром московського уряду на Глухівській Раді 1708 р. був кн. Г.Ф. Долгорукий.
 38 Лук’ян Якович Жураковський (+ 1718), син Ніженського полковника Я.М. Жураковського, ніженський полковий сотник, осаул і суддя (1699, 1701, 1707), ніженський наказний полковник (1701- 1708); полковник ніженський (1708-1718).
Можна думати, що після смерти І. Обидовського (1701) Мазепа не призначав нового полковника, маючи на увазі для цього важливого уряду другого свого небожа А. Войнаровського.
 39 Зокрема генеральний хорунжий І. Сулима й генеральний бунчужний Ф. Мирович були одружені з сестрами П. Полуботка, а через них він був посвоячений і з іншими мазепинцями (Д. Максимовичем, Д. Зеленським та ін.).
 40 ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 379 (1680 р.).
 41 Нечипір Каленикович Калениченко, чернігівський полковий осаул (1671, 1674) і обозний (1689); посланець Самойловича до Дорошенка після Переяславської Ради 1674 р.
Шлюб з Пслагією Нсчипірівною Калениченко посвоячив Скоропадського також з Мокрієвичами, Ломиковськими, Грембсцькими, Кохановськими та іншими старшинськими фаміліями.
 42 ГАФКЭ, «Мал. подл. акты», ч. 635.
 43 Був ген[еральим] осаулом 3.Х. 1700 р., а одружився ще генеральним] бунчужним (див. Лаз[аревського]).
 44 В 1700 р. Скоропадський вже був одружений з Настасією Марківною. Федір Маркевич згодом писав і «року 1700, когда покойный Гетм[ан] Ск[оропадск]ій был на урадЂ асаулства енералъного; в тот час оный (Ск[оропадск]ій) был послан наказним гетманом u стоял з войском за ДнЂпром, на Омелнику, при котором войску u я служил». (Лазаревскій, Описаніе..., ПІ, 121).
 45 Марко Аврамович (+ 1712), жидівського роду, обиватель і орендар прилуцький («славетний обиватель» — 1701), орендар пирятинський (1683-1685), родоначальник відомої й заслуженої в історії української культури старшинсько-шляхетської фамілії Марковичів.
 46 Очевидно, одруження відбулося десь навесні або влітку 1700 р.
 47 Анастасія Марківна Маркович (к. 1671-1729) була одружена: l voto з генеральним бунчужним Константином Голубом (його 2 жінка); 2 voto (к. 1700) з гетьманом Іваном Скоропадським (його 2 жінка).
 48 Під час шведської «інкурсії» С. Ширая не було у Стародубі. Він, як писав гетьман Скоропадський в універсалі 11 лютого 1709 р., «для приват своих до града Москвы з’ехал, оставивши в СтародубЂ под самое непріятеля шведа нашествіе, майстрат без призвоитых порядков, и там до сего время в своих дЂлах упражняется». Чи виїзд Ширая був пов’язаний з тими заколотами, що мали місце в Стародубі восени 1708 р., чи він був викликаний іншими причинами, невідомо.
 49 Цей дуже важливий і цікавий своїм змістом лист (його віз отаман Запорозької корогви Тиміш Полугер) був перехоплений москалями. П[исьма] u Б[умаги]..., VIII і, с. 894, кажуть, що Полугер втік зі шведського табору. Див. Костомарові, Мазепа], с. 725, який ясно каже, що «Полугер попался u был приведен в Лебедин на расправу. Відомо навіть хто його спіймав. «В одном из первых чисел декабря (sic!) 1708 года... подвергнут был допросу запор[ожский] отаман Тимофеп Полугер, который со ста товаришами сЂчевиками перешел за Десну с Мазепою, а потом послан был гетманом с письмом к Скоропадскому, котораго Мазепа хотЂл склонить на свою сторону. Полугер попался u был приведен в Лебедин на расправу. Он не показал ничего особенно важного... НеизвЂстна судьба, постигшая Полугера».
 50 Наприклад, Петро І не повідомив докладно Скоропадського про свої пляни генеральної атаки на шведів під Полтавою 13-14 червня 1709 р.
Цікаво, що царська грамота Скоропадському на «уряд гетманскій» була видана щойно в 1710 р. Це помилкова дата у виданні цієї грамоти. Фактична дата 5.1.1711. Але грамота не була надіслана Скоропадському. Що Петро І не довіряв Скоропадському, видко також з документів 1711 р. Коментатор їх в офіційному совєтському виданні «Письма u бумаги Петра Великого», т. XI’, М., 1962, с. 346, пише ясно: «Петр І не доверял И. И. Скоропадскому. Он опасался, что готовившеєся наступление татар u запорожских казаков во главе с Филиппом Орликом может быть использовано украинской войсковой старшиной для враждебных выступлений против русского правительства. В связи с этим царь откладывал отправление грамоты (жалованої на уряд гетьмана. — О.О.) на Украину. Возможно, что она u не была послана, так как данный подлинник остался в архивных делах». Див. ще Ibid, c. 364-365.
 51 Московська пропаганда широко використовувала всякі канали — не лише дипломатичні — в Західній Европі (зокрема в Німеччині), щоб скомпромітувати там акцію та особу Мазепи й виправдати дії московського уряду на Україні. Треба сказати, що ця пропаґанда подекуди мала неабиякий успіх.
 52 Питанню про церковну анатсму на гетьмана Мазепу та її неправосильність з церковно-канонічного погляду присвячені розвідки покійних В.О. Біднова й ОТ. Лотоцького у збірнику «Мазепа», т. II, Варшава, 1939, с. 38-68.
На зневагу імення й пам’яті Мазепи Петро І встановив блазенський т. зв. «орден Юди». Про це — див. С. Платонов, Орден Иуды 1709 года. — «Летопись занятті Постоянной Историко-Археографической Комиссии за 1926 год», Ленінград, 1927, вип. 1 (34), с. 193-198.
 53 Одним з таких зрадників був сердюцький полковник Бурляй (Бурлій ?), командант Білоцерківської фортеці, який у листопаді 1708 р. здав кн. Д. Ґоліцинові Білу Церкву й видав здепоновану там частину Генерального Скарбу і особистих скарбів Мазепи. «А при уговорЂ, — писав Ґоліцин Ґоловкінові 21 листопада, — оному полковнику за отдачю фортеціи обещано дать 100 рублев, сотником по 40, казакам по 2 рубли». Був сердюцьким полковником ще в 1727 р.
 54 Глухівським сотником був тоді Олексій Туранський. Про нього — див. вище, розділ IV.
 55 Прихильники Мазепи були не тільки серед старшини. Московський уряд не був певний також щодо настроїв українського духовенства (і вищого, і навіть білого — священства) і міського патриціяту. Кн. Д. Ґоліцин на початку 1709 р. повідомляв царя, що у всьому Києві він знав лише одного ченця, прихильного до Москви, — Теофана Прокоповича, тоді префекта Київської академії. Він же (в листопаді 1708 р.) висловлював підозру на київського війта Дмитра Полоцького, що нібито «о измЂнЂ Мазепиной вЂдал». Чимало духовних осіб і міських урядників були репресовані москалями в зв’язку зі справою Мазепи.
 56 Репресії проти родин мазепинської старшини почалися одразу. Ще 3 листопада 1708 р. Петро І писав Меншікову: «Припало мнЂ на ум, что в Прилуках гетманских сдиномышленников, которыс нынЂ при нем, многих есть жены и дЂти. Чего для изволь туды нарочно кого нибудь послать з драгуны и взять их за караулом». Тоді були заарештовані дружини Д. Зеленського й І. Бистрицького та інші особи. Так було, мабуть, скрізь на території, окупованій московським військом. Зокрема, родина Герциків з Полтави була депортована на Слобожанщину, де й знаходилася в ув’язненні. Все майно Гсрциків було сконфісковане.
 57 Гнат Іванович Ґалаґан (+ 1748), з козаків м. Омсльника на Миргородщині; полковник запорозького війська (1706); компанійський полковник (1708-1709); полковник чигиринський (1709-1714); полковник прилуцький (1714-1739).
 58 Дехто з них (зокрема Зсленський і Максимович) були взяті під догляд і фактично перебували під вартою (українською або шведською) в умовах хатнього арешту.
 59 Михайло Гамалія, вільно (як він казав), чи невільно, потрапив до московських рук десь наприкінці лютого 1709 р. Є відомості (з російських джерел), що тоді ж перейшли на бік Москви два охотницькі полковники — компанійський і сердюцький (імення їх невідомі).
 60 Про хворість Мазепи взимку 1708-1709 р. є численні вістки перебіжчиків. Зокрема слуги Ломиковського, що втекли з Ромна в половині грудня, казали: «Мазепа... зЂло был болен, которого лЂчил шведскій оптекарь, и было ему от той болЂзни свободнее, для которой он болЂзни не мог с королем швецким Ђхать (до Гадячого) и для того поостался (в Ромні)». Те ж саме оповідав тоді піп з Ромснщини Іван: «Мазепа... зЂло болен и никуда з двора не Ђздит». Отаман м. Сенчи — Кирило Сергієнко казав у Лебедині 8 грудня 1708 р., що тиждень тому «видЂл он, атаман, его, Мазепу, лежит на постелЂ, подушками окладен, и сказывают, что болен». Але пізніше, на весну, Гетьманові, мабуть, трохи полегшало: принаймні джерела не згадують про його хворість, та й активність Мазепи на той час значно зростає.
 61 Про кількість війська Мазепи взимку 1708-1709 р. маємо лише уривкові відомості. Сердюк К. Семененко свідчив у Лебедині в грудні 1708 р., що в чотирьох сердюцьких полках залишилося менш як 300 чоловік, а в двох компанійських (Андріяша й Кожуховського) — близько 500; крім того, 300 волохів, «что Мазепа затянул от Огинского», і близько 40 калмиків. Про малу кількість гетьманського війська оповідають і інші перебіжчики. Московський уряд вважав, що війська в Мазепи «и c тысячю не будет» (лист Ґоловкіна до Ф. Осипова з 22 листопада 1708 р.), але закордонним дипломатам подавав явно применшені числа (300-400 чол.).
 62 «При нем (гетьмані Мазепі)... войска козацкого ничего нЂт», — свідчив 13 грудня в Лебедині піп з Роменщини Іван.
 63 В 1708-1709 рр. обидва брати Гамалії — Михайло і Антін були генеральними осаулами, і їх звичайно плутають в історичній літературі. На нашу думку, з Мазепою пішов до шведів не Антін, а Михайло Гамалія, який був тоді першим генеральним осаулом (другим був Дмитро Максимович, що дістав цей уряд десь у другій половині липня 1708 р.). Антін Гамалія був призначений генеральним осаулом, здається, щойно у другій половині листопада 1708 р., коли Мазепа був у Ромні. Дещо несподіваний факт призначення третього генерального осаула (звичайно їх було два) пояснюється надзвичайними умовами часу, зокрема тим, що Антін Гамалія дістав спеціяльне доручення на Правобережжі, де він мав також виконувати обов’язки полковника білоцерківського, замість М. Омельченка, який перейшов на бік Москви й визнав уряд Скоропадського. Гадаємо, що саме Антона Гамалію зустрів у Чигирині в кінці листопада 1708 р. Григорій Герцик. У своїх свідченнях у Києві ( в липні 1709 р.), після здачі росіянам у день Полтавської битви, Антін Гамалія обійшов ці факти мовчанкою і взагалі намагався применшити свою службову ролю, ба навіть заперечити свою участь в українському уряді в 1708-1709 рр., що, однак, не врятувало його від заслання до Сибіру (Михайло Гамалія був лише депортований до Москви, а потім повернутий на Україну).
 64 Року 1723 згадується «охочекомонный полк Бурляев, в Шептаковке конституючий (журн[ал] Гетм[анской] канц[елярии] 27.XI. 1723. — Чтенія ИОНЛ», кн. XII, с. 118. — Дядиченко, «Полтава», 260). Можливо, що це був кол[ишній] сердюцький полковник 1708 р. — Бурляй. Якийсь Петро Бурляев (Бурляй?), про допит якого в Батурині є згадка з 1690 р. (Окіншевич, Генеральна] старшина (Рада старшинська), с. 189). Можливо, що це нащадок Хмельничанина К. Бурлія (Бурляя), (Див. покажчик до ІХ-Х томів «Історії України-Руси» Грі/шевського.
 65 Федір Іванович Мирович (+ 1758), син переяславського полковника І. Мировича, бунчуковий товариш; генеральний бунчужний (1708-1709); генеральний осаул у гетьмана П. Орлика (1710, 1711). Виконував низку важливих дипломатичних доручень Мазепи (зокрема, пересправи з Запоріжжям, що завершилися укладенням запорозько-швсдського союзу, а також місія до Криму) і Орлика. На еміґрації в Криму, Туреччині, Швеції, Польщі (з 1719 р.) і знову в Криму (з 1754 р.). Його політична діяльність стягла великі репресії російського уряду на цілу фамілію Мировичів, яка була заслана до Сибіру з конфіскацією всіх маєтків. Останній живий член українського уряду гетьмана Мазепи, Ф. Мирович до кінця своїх днів залишався непримиренним ворогом Москви і оборонцем української національно-дсржавницької ідеї в дусі Бсндерської конституції 1710 р.
 66 Від початку лютого й до кінця травня 1709 р. між росіянами і шведами велися напівофіційні розмови в справі миру. Обидві сторони висували свої вимоги щодо «прибыточного миру». 4 травня Ґоловкін повідомляв царя, що «король... (шведський) еще в упорности и гордости прсбывает, хотя министры знатно к тому (мирові) и склонны». Російський уряд пропонував тоді шведам розпочати офіційні переговори, але з цього нічого не вийшло. Мазепа не міг не знати про ці факти і настрої у шведській головній квартирі.
 67 Зима 1708-1709 р. була одною з найлютіших в Европі. Таких великих морозів не пам’ятали навіть старі люди. Морози почалися у вересні 1708 р., а в листопаді вони досягли 30 ступнів (за Реомюром). Крман так описує ночівлю на початку листопада в лісі, на шляху зі Стародуба до Новгорода-Сівсрського; «Мусіли ми ночувати серед лісу, без вогню, бо дрова позамерзали, і вогонь не хотів їх брати. Виставлені на вітер, не могли ми довго ні стояти, ані лежати; вітер палив нам обличчя і добирався аж до тіла; навіть часте вживання горілки не могло нас зогріти». Сам Карл XII писав, що «зима була надто сувора, холод здавався надзвичайним, і багато з неприятелів і наших людей замерзали й відморожували руки, ноги й носи». Один шведський офіцер повідомляв, що бачив по дорозі з Лебедина до Сум понад 2 тис. померзлих солдатів.
 68 Див. В. Щутой, Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр., К., 1951; його ж, Борьба народных масс протяв нашествия армии Карла XII. 1700-1709. Москва, 1958.
 69 Данило Болбот, «значний канцеляриста войсковий» (1707), виконував різні урядові, зокрема дипломатичні доручення Мазепи. Був посланцем до царя (1708), до Криму (куди возив також листа від шведського першого міністра гр. Піпера), а навесні 1709 р. їздив до Очакова, звідки привіз турецького посланця до Січі напередодні її руйнації. На еміґрації жив у Бендерах і Ясах (1709).
Олекса Болбут, канцелярист Чернігівської полкової канцелярії (1730 р.) — чи не його родич (може, син?).
 70 Федір Нахимовський (+ 1758), жидівського роду, був на дипломатичній службі в гетьманів Мазепи та Орлика. Григор Орлик писав про нього 1753 р.: «Цей старшина був дуже корисний при листуванні гетьмана Мазепи з небіжчиком шведським королем (Карлом XII). Йому довіряли в найтаємніших місіях, і мій (Г. Орлика) батько користувався ним у найделікатніших і найповажніших справах». На еміґрації жив у Туреччині, Швеції, здебільшого у Польщі, а з 1754 р. в Криму, де діяв разом з Ф. Мировичсм.
 71 Дуже можливо, що зв’язки генерального осаула гетьмана Орлика — Григорія Герцика з нскрасовцями (а через них і з Доном) і казанськими татарами та башкирами були нав’язані ще за життя Мазепи, в 1709 р., і його посольство 1710 р. на Кубань було не першим.
 72 Цих місій, зокрема на Запоріжжя, було, звичайно, більше. Наприклад, в листопаді 1708 р. був посланий туди Трохим Василевич (Троцина), б. сотник срібнянський (1688-1707), а на той час прилуцький полковий суддя; місія була успішна, бо запорожці писали до Мазепи 24 листопада 1708 p. «co многими на... (царя) укоризнами, прося... Мазепу о присылкЂ к ним на Кош посланных от короля швецкаго и от Лещинскаго и от него... (Мазепи) для постановленія с ними договоров, за кЂм им, отторгнувшись из под державы нашей (царя), быти, и дабы даны им были войсковые клейноты от короля швецкаго и Лещинскаго. А для разоренія крЂпости нашей (царя) — Каменнаго Затона просили они у шведа и у... Мазепы скорой присылки помощных войск, обЂщая по разореніи той крЂпости поспЂшати к ним в помочь против наших (царя) войск». Але Василевич з тим запорозьким листом був «перенят» москалями, а згодом був вивезений до Петербурґа й помер у дорозі.
 73 У дипломатичних акціях та контракціях у Туреччині й Криму 1708-1709 рр. брав участь (з доручення царя) також уряд гетьмана Скоропадського. На початку грудня 1708 р. був посланий до Юсуф-паші, сераскера Сілістрійського, «в певных и пилных дЂлЂх... для сполного между обома народами покою» Левко Шрамченко (Шрамко), сотник олишівський (1680-1709), згодом ніженський полковий обозний (1709-1730). Під той час їздив до Константинополя шваґер гетьмана Скоропадського Андрій Маркович. Наприкінці 1708 р. Скоропадський посилав до Криму знатного бунчукового товариша Івана Черняка (майбутнього полтавського полковника) «со об’явленісм о избраніи на гетманство».
 74 Щоб спаралізувати акцію Мазепи на Запоріжжі, московський уряд, серед інших засобів (аґітація, нагороди та обіцянки, підкуп тощо), використав також старі листи Мазепи до Москви в запорозьких справах. 3 лютого 1709 р. Ґоловкін наказував дякам Посольського приказу розшукати в архіві й негайно вислати йому «тЂ листы Мазепины, в которых он писывал к покойному Федору АлексЂевичю) Головину о запорожцах, представляя невЂрность и шатость их и совЂтуя о ускромленіи и разореніи оных».
 75 Прилучення Запоріжжя до українсько-шведського союзу дуже стурбувало москвофільську партію в Польщі. Фельдмаршал-ляйтенант Гольц писав цареві 18 квітня 1709 р. з м. Погребища: «... коронное войско (Сенявського) зЂло потревожилося, ибо оное чает, что приступленіем запорожцев к королю шведцкому вашего царскаго величества прежнія счастливыя удачи и великіе авантажи нынЂ всемЂрно разрушены суть...».
 76 На чолі цього козацького загону був корсунський полковник А. Кандиба.
 77 Петро Сорочинський був кошовим 1701 р. (Возняк. [Хто автор] Літопиу Самовидця, с. 60; Яворницький. Ист[ория] Запор[ожских козаков], [т.] III, СПб., 1897, с. 312; [те саме], т. І, Вл[адимир], 1903, с. 169).
 78 У зв’язку з тим, кн. Г. Долгорукий радив цареві (в листі з 3 березня 1709 р.) використати також С. Палія, «понеже оной в таких лехкомышленных имЂет любовь и немалой кредит».
 79 Москалям дісталося на Запоріжжі, окрім військових клейнодів та інших цінностей, багато зброї, зокрема 36 гармат, 4 мортири й 12 гаківниць.
 80 Олександер Нечипорович Чуйкевич, брат генерального судді В. Чуйкевича. Полтавський полковий писар (1708), бунчуковий товариш (1718, 1720), зн[атний] військовий] тов[ариш] (1719). Року 1691 був посланий до Польщі (може Правобережжя?) з ціллю розвідки (Дядиченко, 242). Амнистований у Дядиченка «кол[ишній] полт[авській] полк[овий] писар».
 81 Мазепа писав до Москви 30 травня 1708 р. про І. Левенця, що «полковник Полтавскій издрсвле есть непостоянен и, в ближайшсм с запорожцами сосЂдст†пребывая, всегда одним духом с запорожцами дышет».
Дуже цікава згадка в актах Бсндерської комісії 1709 р. про те, що Мазепа не допустив на полтавське полковництво Герцика (очевидно, Григорія, який був наказним полковником), хоч його було вибрано вільними голосами, а призначив на цей уряд іншу особу (Левенця). Ця трохи незрозуміла, на перший погляд, звістка (зважаючи на добрі відносини родини Герциків з Мазепою й свояцтво їх з Орликом та й з самим Мазепою — через Громик і Фридрикевичів) пояснюється, мабуть, тим, що Гетьман мусів тоді зважати на місцеві, дуже складні відносини, зокрема на ворожнечу між Кочубсями та Іскрами — з одного боку, і Герциками — з другого боку (це було ще до виступу Кочубся), а тому й призначив на уряд полтавського полковника людину, мовляв, невтральну (хоч і не дуже прихильну до Кочубеїв та Іскор), досить упливову в Полтаві й до того ще посвоячену з Герциками (брат Григорія Герцика — Іван був одружений з донькою І. Левенця).
Шутой називає його Болковицьким (с. 318; поклик на «Бумаги Меншикова»), який був у Борзні (приблизно початко листопада 1708 р.). Тоді виходить, що при Мазепі було в той час 4 комп[анійські] полки. Можливо, що Волковицький заступав тоді Гр. Новицького, який був резидентом Мазепи при Сенявському. Гадаю, що таке ім’я. Волковицький (шляхетський рід з Галичини).
 82 Іван Гсрцик, зять І. Левенця, взимку 1708 р. втік з Полтави з 20 козаками до Ромна, де тоді був Мазепа. З 1709 р. він був, разом з братами — Григорієм та Опанасом, на еміґрації в Туреччині і Швеції.
 83 30 квітня 1709 р. Ґоловкін писав цареві на підставі інформацій російського посла в Константинополі П. Толстого, що «никакова опасснія сего лЂта ни от турок, ни от татар имЂти не надлсжит». Саме тоді турецький уряд заборонив Кримському ханові виступати проти Росії.
 84 58 батальйонів піхоти, 17 полків кавалерії, понад 70 поль[ових] гармат і 32 гармати польової артилерії; разом 43,5 тис. війська і 102 гармати (Е. Колосов. Артилерия в Полтавском сражении. Полтава. K 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. Москва, 1959, с. 91-111). Але напередодні другого етапу битви [було] лише 18 тис. чол.; 4 діючі гармати.
 85 22 полки кавалерії, всього 24-25 тис. чоловік, 2 батальйони піхоти й запорожці, разом близько 8 тис. [(Е. Колосов)].
 86 і пороху, каже Тарле (с. 384), але на с. 386 Тарле каже про «снаряди» тільки.
 87 Кількість українського війська під Полтавою встановити нелегко через брак автентичних українських джерел. Шведські джерела оцінюють її приблизно на 10000 чол. (близько 2 тисяч гетьманського війська і 8 тисяч запорожців; останнє, на думку Крупницького, дещо перебільшене).
Перебіжчик, козак Галицького полку Гнат Коданченко, свідчив 4 червня 1709 р., що при Мазепі «болши 3000 сво войска нЂт»; зокрема там був сердюцький полк (мабуть, Я. Покотила) і 2 компанійських полки (фактично їх було 3 — Ю. Кожуховського, Андріяша і Волковицького). Але «запорожцов сколко у шведа и у Мазепы, того (Коданченко) не выдает»,
 88 Військо гетьмана Скоропадського (переважно кіннота) також не брало участи в генеральному бої під Полтавою, але допомагало москалям, охороняючи їх флянґи та комунікації. В козацькому війську був тоді й Семен Палій, повернутий із Сибіру. Козаки Скоропадського переслідували (разом з російською кавалерією) шведів до Переволочної.
 89 Шведи виступили в 2 години ночі 27. VI. Отже, перед світанком.
 90 Див. Тарле, с. 401. Чи не користувався він моїми працями, виданими в 1939-1941 рр.?
 91 Тарле, [с.] 419, каже, що близько 6000; 4635 (с. 412).
 92 Тарле датує капітуляцію 1. VII.1709 (с. 417).
Розділ X
ЕМІГРАЦІЯ І СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ.
БЕНДЕРСЬКА КОНСТИТУЦІЯ 1710 РОКУ
З великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти 1, Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію.
Гетьман Мазепа і члени його уряду, які еміґрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности. З Гетьманом були: генеральний обозний Ломиковський, генеральний писар Орлик, полковник прилуцький Горленко, а незабаром прибув з Криму генеральний бунчужний Мирович. Там же був і кошовий отаман Гордієнко 2.
Ми мало знаємо про діяльність українського уряду на еміґрації. Звичайно, не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого Гетьмана, що був уже на Божій дорозі, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного ґрунту, маєтково зруйновані, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою екстрадикції, якої настирливо домагався російський уряд 3. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських еміґрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і Гетьманом, з одного боку, поміж Запоріжжям і Гетьманщиною, з другого боку, виходили на поверхню, і то в загостреному й спотвореному еміґраційною вузькістю, тіснотою та злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти Гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося ускромити 4. Незабаром, ще за життя Мазепи, частина старшини подалася до Яс, під протекцію молдавського господаря, і були чутки, що вона має шукати царської амнестії 5.
Але все ж мазепинці не склали зброї. Війна, зрештою, ще не була закінчена, сили Шведської держави ще не були вичерпані, а тверда рішучість її хороброго короля вести далі боротьбу з Москвою давала Мазепі надію на кращі часи для України. Найголовніше було те, що українська проблема була офіційно поставлена на форумі міжнародньої політики. Український еміґраційний уряд надавав особливого значення зовнішньополітичним акціям і, поза всяким сумнівом, основні лінії політики наступного гетьмана Пилипа Орлика були намічені ще за життя Мазепи і за його ініціятивою та участю. З другого боку, і в міжнародньо-політичних акціях, і в міжнародній громадській опінії українська проблема, як за часів гетьмана Богдана Хмельницького, перестала бути внутрішньою справою чужої, зокрема Російської держави, і вийшла на широкі європейські шляхи. Цьому великою мірою сприяв самий факт українсько-шведського союзу, а згодом ще союз із Кримом (1711) і договір з Туреччиною (1712). З цього погляду, російський уряд був тільки «узурпатором України», як писав 1712 р. П. Орлик, який підкреслював, що «які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське і природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли він матиме на це слушний час» («Вивід прав України»). Це був, дійсно, кінець «Переяслава». Це було відродження української національно-державної ідеології, приглушеної наслідками Переяславської угоди в добу Руїни.
Але дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка 6. Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р. 7
Тіло Гетьмана поховане було тимчасово при парафіяльній церкві с. Варниці 8. У своєму меморіялі до Карла XII з дня 26 вересня 1709 р. старшина писала: «Боліємо над неславним похороном Ясневельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого Гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так званому монастирі Ґолія (Голія?)». Але тіло Гетьмана було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія 9. Згодом могила Мазепи була знищена.
* * *
Справа обрання нового гетьмана натрапила на низку труднощів і тому затяглася на кілька місяців. Особливі суперечки викликало питання про спадщину Мазепи. За його гетьманування (як, зрештою, й за його попередників) приватний скарб гетьмана не був як слід відокремлений від генерального скарбу. За мирних часів це можна було ще якось реґулювати й контролювати, але під час війни з Москвою і на еміґрації рештки (хоч досить поважні) українського державного і приватного гетьманського скарбів так перемішалися, що годі було встановити докладно, що куди належало. Те, що йому пощастило врятувати під час загальної руїни і втечі, Мазепа вважав своєю власністю, хоч і не відмовлявся уживати її також на військові та державні витрати. Вмираючи, Гетьман не залишив заповіту, і претендентами на залишені ним гроші і цінності виступили, з одного боку, його небіж і спадкоємець Андрій Войнаровський, а з другого боку, старшина, як репрезентант українського уряду. Обидві сторони звернулися до короля Карла XII, як протектора Української держави. Король призначив комісію для дослідження справи й розгляду претенсій обох сторін. Акти цієї комісії (Бендерської), що зберігалися до останнього часу (їх опублікував р. 1938 покійний М. Возняк) 10, містять дорогоцінний матеріял для історії гетьманування Мазепи й старшинських відносин на еміґрації. З допомогою (ледве чи безкорисливою) генерала Станислава Понятовського, голови комісії, Войпаровський виграв справу, і Карл XII визнав його єдиним спадкоємцем Мазепиних скарбів 11.
Ця прикра справа ще більш загострила еміґраційні відносини, що й відбилося на виборах нового гетьмана. Було кілька можливих кандидатів: старша (віком і урядом) старшина висувала Дмитра Горленка, полковника прилуцького (генеральний обозний І. Ломиковський був уже, мабуть, застарий 12); молодша (бодай віком) підтримувала генерального писаря Пилипа Орлика. Король волів, щоб гетьманом став Войнаровський, і навіть у колах старшини, яка не вважала цю кандидатуру за відповідну («молод на гетьманство»), схилялися до думки, що той, хто дістав скарби Мазепи, мусить узяти на себе й тягар гетьманських обов’язків. Але Войнаровський, якого вабили перепективи незалежного, багатого й безжурного життя, рішуче відмовився кандидувати на гетьмана 13. Це прихилило Карла XII на бік кандидатури Орлика, яку підтримав і Гордієнко як представник Запоріжжя. 5 квітня 1710 р. Пилип Орлик був обраний на гетьмана України.
Пилип Степанович Орлик (1672-1742), родом з литовсько-білоруської шляхти герба Новина (можливо, чеського походження), народився 11 жовтня 1672 р. в с. Косуті Ошмянського повіту на Виленщині. Спочатку він вчився десь на Литві (Віленська Єзуїтська колеґія), а високу освіту дістав у Київській колеґії (до 1694 р.). Колеґія допомогла йому оформити його літературний хист (вірші Орлика вважалися зразковими), а увага його професора Стефана Яворського (майбутнього митрополита) створила йому поважні зв’язки в колах київського духовенства. Року 1698 він був писарем Київської митрополії. Розумна й талановита людина, Орлик нав’язує стосунки у великостаршинських колах, видаючи панегірики на честь Мазепи
(«Alcides Rossiyski» — 1695 р.) і гетьманського племінника — ніженського полковника Обидовського («Нірротеnes Sarmacki» — 1698 p.), a 1698 p. одружується з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника Павла Герцика. Ці літературні і матримоніяльні шляхи забезпечили Орликові блискучу старшинську кар’єру. З 1700 р. він служить у Генеральній військовій канцелярії, спочатку як старший військовий канцелярист (1702), далі — як реєнт Генеральної Військової Канцелярії, і, нарешті, здобуває (мабуть, 1706 р. 14) важливий уряд генерального писаря, що ввело його в усі таємниці української дипломатії, а згодом зробило найбільш довіреним помічником Гетьмана.
Поруч із тим іде процес маєткового нагромадження Орлика. Він володіє селом Домишлином (Чернігівський полк) і, здається, Дремайлівкою і Дорогинкою (Ніженський полк), млинами, має двори в Батурині і, за деякими даними, в Ніжені. Року 1708 він дістає великі маєтки в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі) з млинами, винницями, лісовим господарством, де заводить і рудню, а при пій слобідку (Орликівку 15). Однак все це було втрачене, коли Орлик пішов на еміґрацію.
І перед зривом з Москвою, і особливо під час війни 1708-1709 рр. роля Орлика, як члена українського уряду, а згодом як фактичного керівника його поточної діяльности (на час хвороби Гетьмана) була дуже важлива. Слушно каже біограф Орлика (Б.Д. Крупницький), що він «безперечно чимало погнув спину для оформлення тої енерґійної пропаґандивної і дипломатичної акції, яку тепер (1708 -1709) повів Гетьман на Україні, серед запорожців, в Криму, Туреччині, Польщі Станислава Лещінського».
Орлик не шукав гетьманської булави, і можна повірити йому, коли він писав (у 1719 р.): «Я не просив собі гідности гетьмана; я прийняв її на розказ його величности (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Але він був, без сумніву, найповажнішим кандидатом на наступника Мазепи, і вибір його на гетьмана був справді щасливий для української справи. Бо відтоді й до самого скону (помер 24 травня 1742 р., в Ясах) гетьман Пилип Орлик, чужинець родом, віддав усю свою працю, весь свій блискучий талант, усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації та української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства 15.
Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманской чести и могучего, при помощи Божой и при протекцій НаяснЂйшого королевского Величества Шведского, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманскій, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской радЂти и радити», генеральна старшина й кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 р. 17
Бендерська конституція Української козацької держави, цей вікопомний пам’ятник української державно-політичної думки XVIІ-XVIII ст., була наслідком компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі десятиліття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися в нових умовах на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадилися на еміґрації взимку 1709 -1710 р., а може ще й за життя Мазепи. Можна думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик.
Преамбула до Бендерської конституції являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бендерської конституції «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде сего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем и отвагами рицерскими, которими не тылко окрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшен был...». Потому «праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских, поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпроводити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 р. й кінчаючи революцією Мазепи. І хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за опачным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак, осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій наяснЂйшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановленіе».
Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського (Exercitus Zaporoviensis gentisque Rossiacae) як станову виборну 18 гетьманську монархію парляментарного типу. Гетьман повинен «всЂ старанья ложити, жебы едина вЂра Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных (in artibus liberalibus) сииов Руських (filiis Rossiacis) разширялася и, яко крин в терніи, межи окрестными иновЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (nulla exotica Religio) (п. 1). Всі права й кордони Української держави — на заході по р. Случ — повинні бути збережені й ґарантовані трактатом, «чтоб Его Величество и Его сукцессорове, НаяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчными протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали» 19. У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починеные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п. 2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновлеиье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п. 3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запоріжжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини 20.
Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичиі та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковые от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», й там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундовати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустошити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных... Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п. 4). Місто Терехтемирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю 21; «ДнЂпр увесь з гори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, в полку Полтавском знайдуючимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякія нрикметы (omnia loca signata)» аж до Очакова «мЂют належати» (п. 5).
Та головну увагу в Бендерській конституції приділено забезпеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику «преждных гетманов Войска Запорожского», які «зостаючи под Самодержцами Московскими, привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавную владзу, которою были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п. 6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили... таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ нашой первенствуючими были совЂтниками (primores consiliarii) енеральная старшина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же ІІубличных совЂтников характером (dcblicorum consiliariorum charactere) почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужоной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады (publico consilio) енеральніи совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной пополитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своею владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». Ця Генеральна Рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік (на Різдво, на Великдень і на Покрову). На ці ради «не тылко панове полковники з старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники», але й «от Войска Запорожского Низового, для прислухованья ся и совЂтованія (pro attendendo et consultando), послы мЂют и повинни будут, за присланьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясневельможного гетмана до общой бы Рады предложено, о том всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов, без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничего не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправовати» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити». Кожен із сталих членів Генеральної Ради (генеральна старшина, полковники і генеральні радники) повинен «при обнятю своего уряду» виконати присягу (за певною формою) «на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного, здоровного (quid aequitati dissoni in devii), правам и вольностям войсковым вредительного и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана, Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватно, чи, в разі «нужиой и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и... упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращенная исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати... и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных... консервовати» (pro commilitonibus et non pro servis habere et mancipaliter sibi assistentibus censere), «не принуждаючи их умыслне, для пониженья особ, до публичного, неприличиого и непоносного пред собою стоянья, опрочь того, гдЂ потреба укажет» (п. 6). Генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п. 8).
Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній Раді, мали ще «каждый... в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупно c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), був правно-політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.
Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію Генерального військового суду (п. 7), фінансів, відновляючи уряд генерального підскарбія 22, землеволодіння («гетман маетностей добр войсковых не мЂет самовластю себЂ привлащати и иншым, мнЂй в Войску Запорожском заслужоным, а найбарзЂй чернцям, попам, вдовам бездЂтным, урядником посполитым и войсковым мелким, слугам своим гетманским и особам приватным, для респектов яких колвек, не раздавати» — п. 9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда... мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтверживаны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «пе без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п. 10) 23. Гетьман має «довольствоватися своими оброками и приходами (sorte et reditibus) на булаву и особу его гетманскую належачими, яко то: индуктою, полком Гадяцким, сотнею Шептаковскою, добрами Почеповскими и Оболонскими и иншими интратами, якіе здавна ухвалены и постановлены на уряд гетманскій» (п. 9).
Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народніх мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Конституція зобов’язує гетьмана «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). У зв’язку з тим, маючи також на увазі інтереси міста, має бути переведена генеральна ревізія «всЂх маетностей, под державцами зостаючих», на підставі матеріялів якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годне належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от поспольства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов маетных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двигапья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «универсалами своими привернути не занехает... купцев до посполитых повинностей...» (п. 12). Проте конституція застерігала всі «права и привилеи, слушне надани» українським містам, насамперед «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п.п. 10-12, 14, 16). Нарешті, було ухвалено, що «аренды... и... станція компанЂйская и сердюцкая... повитій быти отставлены и весьма знесены» (и. 15).
Українська конституція 1710 р. була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, другою поразкою — тоді вже покійного — гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі і на Україні, і на еміґрації. Щоправда, екзильний гетьман Пилип Орлик здійснював свою владу самостійно, без участи старшини (Генеральної Ради), але тільки тому, що пі тої старшини, пі, зрештою, тої влади на еміґрації скоро вже не стало. А на Україні і над гетьманом, і над старшиною однаково запанувала чужа й ворожа їм обом — і всьому українському народові — державно-політична сила і влада Російської імперії.
* * *
Року 1708 Києво-Могилянська академія присвятила своєму великому патронові й меценатові української культури — гетьманові Івану Мазепі академічний тезис, що його склав молодий студент філософії Іван Новицький 24 під керуванням професора і префекта Академії Теофана Проконовича, найвидатнішого українського вченого того часу, а по-мистецьки оформив його один з найкращих тогочасних українських ґраверів — Данило Ґаляховський 25. Моттом до цього шедевра українського граверства бароккової доби були слова Горація:
Sifractus illabatur orbis
Impavidum ferient ruinae
(Horacii Carminum liber III, 3).
В’ється переможно стрічка з цими великими словами над суворою й непохитною постаттю Лицаря-Гетьмана, що стоїть з високо піднесеним щитом, опертий на хрест — стилізація фамілійного герба Мазепи, — серед апокаліптичних видив пожеж, руїн, смертей, загибелі немовби візія близького майбутнього — українського світу. Але «незломного мужа з могутнім гартом духа не захитає в чесній постанові пі рев юрби, що кличе до гріха, пі грізний погляд лютого тирана. Нехай лютує буревій на морі, нехай рокочуть громи довкруги, нехай увесь валиться світ — він без тривоги впаде серед звалищ» 26.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ X
 1 Погоня за Карлом XII і Мазепою була доручена генералові кн. Г.С. Волконському і бригадирові Г.І. Кропотову разом з козацькими полками на чолі з корсунським полковником А. Кандибою.
 2 Інші члени уряду Мазепи скапітулювали під Полтавою: генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральні осаули Д. Максимович і А. Гамалія. Тоді ж пішли до московського полону полковники: лубенський — Д. Зеленський, компанійський — Ю. Кожуховський і сердюцький — Я. Покотило. Генеральний бунчужний Ф. Мирович, компанійські полковники Андріяш і Волковицький і запорозький полковник псрсволочанський Нестулій подалися до Криму. Доля чигиринського (кол. київського) полковника К. Мокієвського, що був посланий до Криму навесні 1709 р., невідома. Припускаємо, що він десь під той час помер. Решта генеральної старшини і полковників давно вже була в московських руках.
 3 Петро І вимагав у Туреччини видачі Мазепи в нотах з 10, 14 і 27 липня 1709 р., але турецький уряд відмовився це зробити.
 4 Зокрема, коло Очакова виник заколот серед запорожців, які хотіли розшарпати гетьманський багаж і навіть загрожували видати Гетьмана москалям. G. Bezviconi («Contrilut la istoria relatiilor rominoruse (dincelemai vechi timpuri pind la mijloculsecoluluialXIX- lea)». Bucw\x0119sti, 1962, p. 132) каже, що кримський хан заволодів архівом Мазепи.
 5 Войнаровський згодом (під час суперечок за гетьманську спадщину наприкінці 1709 р.) закидав старшині, яка виїхала до Яс, що «вони знали самі про себе і Ясновельможний (Мазепа) знав добре про них, що вони зовсім не мають сюди (до Бендер) вернутись, але, одержавши амнсстію заходами волоського господаря, мають перейти до москаля, і це він (Гетьман) висловив без вагання у присутності кошового й інших».
 6 Кн. Г.С. Волконський повідомляв 28 липня 1709 р., що Мазепа «зЂло болен». Шведські джерела свідчать, що від часу приїзду до Бендер Гетьман тяжко хворів і вже не сходив з ліжка. Полковник Андріяш, який повернувся на Україну у вересні 1709 р., був перед тим у Бендерах і бачив Гетьмана, який од слабости не міг вже й говорити. А втім, Ґ. Сольдан, що йому Карл XII доручив (за кілька днів до смерти Мазепи) оберігати хворого Гетьмана, свідчить, що Мазепа, хоч дуже слабий, був у повній свідомості і розмовляв з ним, зокрема про охорону свого майна.
 7 Гетьман Мазепа жив у Бендерах (див. [збірник] «Мазепа», [т.] І, [с.] 110). Дату смерти Мазепи остаточно встановив Б.Д. Крупницький у розвідці «Про дату смерти Мазепи» (збірник «Мазепа», т. П, Варшава, 1939, с. 90-92).
 8 Шведський дезертир Ф. Шульц, який втік з Бендер на Україну на початку 1710 р., казав, що Мазепа «похоронен в ВиноградЂ, от Бендер четверть мили».
 9 Тіло Мазепи відвіз до Галацу Григорій Герцик з двома челядниками. Похоронний обряд відправив тамтешній митрополит.
 10 Див. розділ VIII, прим. 18.
 11 П. Орлик писав до шведської королеви Ульрики Елеонори 1719 р.: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання». [Можливо, йдеться про двох людей] Понятовського і Бистрицького.
 12 Дата народження І. Ломиковського, подана в Родословнику В.Л. Модзалевського (т. III, K., 1912, с. 187) — 1654 р. — дуже сумнівна. Ледве чи він міг бути «генеральным писарем при гетманЂ МихаилЂ ХаненкЂ», (1669-1674), маючи 15— 20 років. Та й відзиви Мазепи про Ломиковського 1708 р. свідчать про його глибшу старість. Року 1711 Ломиковський склав свій заповіт. Духовное завЂщаніе ген[ерального] обозного Йвана ЛомЂковского, писанное в Яссах марта 25 дня 1711 г., «Молодик», 1844, V (див. А. Лазаревський, Люди старой Малорссіи, К[іевская] Ст[арина], 1886, № 1, с. 10-16. Він помер 1714 р. в Ясах.
 13 Войнаровський не заперечував проти кандидатури Орлика і навіть пообіцяв йому 3 000 дукатів, якщо він погодиться бути гетьманом.
 14 Хронологічні дати службової діяльности П. Орлика не зовсім ясні. Зокрема, невідомо точно, коли він став генеральним писарем. На думку Крупницького, це було незабаром після 1702 р. Але, здається, це сталося пізніше, правдоподібно коло 1706 р., коли В. Чуйкевич перейшов на уряд другого генерального судді.
 15 Крупницький згадує ще про маєтності Орлика на Полтавщині (посаг його дружини) і на Гадяччині (рангові маєтки). Але докладніших відомостей про це не маємо.
 16 Про гетьманський період діяльности П. Орлика — див. монографії та розвідки Б.Д. Крупницького (зокрема «Гетьман Пилип Орлик (1672-1742). Огляд його політичної діяльности». — «Праці Українського Наукового Інституту у Варшаві», т. 42, Варшава, 1938, і «Гетьман Пилип Орлик (1672-1742). Його життя і доля», Мюнхен, 1956) і І. К. Борщака (зокрема, «Orlikiana» — «Хліборобська Україна», кн. IV, Відень, 1922-1923; «Гетьман Пилип Орлик і Франція» — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 134-135, Львів, 1924; «Вивід прав України» — «Стара Україна», Львів, 1925, І-ІІ; «Великий мазепинець Григор Орлик», Львів, 1932 і англійське видання: «Hryhor Orlyk, Prance’s Cossack General», Toronto, 1956). Публікацію «Діярія гетьмана Пилипа Орлика» (ориґінал його відкрив Покійний І.К. Борщак в архіві французького міністерства закордонних справ у Парижі) розпочав був Український Науковий Інститут у Варшаві, але встиг видати лише І том («Праці Українського Наукового Інституту», т. 17, Варшава, 1936), за редакцією Покійного Я. Токаржевського-Карашевича; друк II тому перервала II Світова війна.
І. Борщак датує смерть П. Орлика 26 травня 1742 р.
 17 Бендерська конституція 1710 р. збереглася в двох текстах — латинському, який можна вважати за основний (опубліковано в «Чтеніях в Общест†исторіи и древностей россійских при Московском УниверситстЂ», 1847, кн. І, с. 1-17), і в українському, що являє собою, мабуть, переклад, зроблений на Україні в першій чверті XVIII ст. (опубліковано в «Источниках Малороссійской исторіи» Д. Бантиш-Камснського, ч. II, с. 242-255. — «Чтенія в Московском Общест†исторіи и древностей россійских», 1859, І). Цей переклад зроблено не досить досконало, іноді неповно (приміром, термін «Rossiacus» перекладено як «Малороссійскій», що хоч відповідає змістові цього терміна, але відступає від термінології цього важливого правного акта), й він має деякі неясні місця. Але ми цитуємо саме цей текст (подаючи, в разі потреби, відповідні місця латинського тексту), бо він зроблений на Україні в ті часи і загалом точно передає зміст відповідних пактів і термінів конституції.
Бсндерській конституції присвячена спсціяльна розвідка М.П. Василенка «Конституция Филиппа Орлика» — «Ученые Записки Института Истории РАНИИОН», т. IV, Москва, 1929, с. 153-171. Англійський переклад її («The Constitution of Pylyp Orlyk») вміщено в «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», Vol. VI, No. 3, 4 (21-22), 1958, pp. 1260-1295.
Журнальні статті про Б[ендерську] К[онституцію]: О. Оглоблин. Бендерська Конституція 1710 р. — «Вісник», 1960, травень, ч.5 (139), Нью-Йорк, с. 4-11; Volodymyr Savtchak, The Ukrainian Constitution of Bendery. To Mark the 250th Anniversary of the Proclamation. — «The Ukrainian Review», III-IV, London, 1960, pp. 51-66. Б. Балайчук, Бендерська Конституція. — «Укр[аїнська] Літ[ературна] Газета», 1960, ч.7 (61) — липень, с. 4; його ж, Бендерська конституція, як етап у розвитку дер[жавного] устрою, — Ibid, ч.6 (60) — червень, с. 8; 10. Крохмалюк, Аргентинські професори про Конституцію Гетьмана Пилипа Орлика. — «Свобода», 4.204, 22 жовтня 1959, Джерсі-Сіти, с. 2, 4.
 18 Федір Мирович писав гетьманичеві Григорію Орликові 1754 р.: «Відомо всім, яку велику вагу має для нас, Козацької нації, гетьманат... Пригадую тільки Вашій Милості, що за стародавніми правами Козацької нації, ствердженими в Бендерах при виборі Вашого славетного батька, вільна елекція гетьманів — це хартія наших вольностей, і без цієї елекції ніхто не може гетьманувати...».
 19 Бендерська конституція була затверджена 10 травня 1710 р. шведським королем Карлом XII (як протектором Української держави), який того ж дня дав гетьманові Орликові формальну асскурацію (Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi), що Швеція не складе зброї, «доки Ясновельможний Пан Гетьман і Військо Запорозьке з цілим Руським народом (gente Rossiaca), звільнені від московського ярма, не будуть повністю привернені до давньої свободи і доки для них у майбутньому мировому трактаті не будуть якнайкраще передбачені і заздалегідь визначені умови їхнього забезпечення та непорушність їх кордонів, щоб їх під жадним претекстом не гнобили сильніші сусіди або порушували в майбутньому їхні права».
 20 23 січня 1711 р. був підписаний договір вічного союзу, братерства, дружби й військової взаємодопомоги України з Кримом на засадах повної незалежности України. Кримський хан зобов’язувався не укладати миру з Москвою без згоди Гетьмана і Війська Запорозького.
 21 У Терехтемирові, який «здавна до Войска Запорожского Низового належал й шпиталем оного назывался», мали «шпиталь... для старинных, зубожалых и ранами скалеченных козаков, коштом войсковым построити» й утримувати (п. 5).
 22 Конституція встановлювала також новий уряд полкового підскарбія, по 2 на кожний полк, з «людей значных и маетных», «общою, полковника, старшины войсковой и посполитой ухвалою», «которыи бы о полковых и городовых приходах и посполитых поборах знали, оные в своем завЂдованью и шафунку мЂли и каждого року порахунок з себе чинили», «мЂючи релацію до енерального подскарбего» (п. 9).
 23 Також і полковники «без вольного избранія цЂлой сотнЂ, сотников и инших урядников, для коррупцій и яких же колвек респектов, а для ураз своих приватных (particulares offensas) не повинны так же от урядов отстановляти» (п. 10).
 21 Іван Ілліч Новицький, син охочекомонного полковника Іллі Новицького і брат охочекомонного полковника Григорія Новицького. Вихованець Київської Академії (1708). Бунчуковий товариш (1726-1745), учасник Сулацького походу (1726-1727). Одружений з Анастасією Лук’янівною Жураковською, донькою ніженського полковника й небогою гетьмана Данила Апостола. Син його, Петро Іванович Новицький був одружений з Оленою Семенівною Безбородько, кузиною кн. О. Безбородько.
 25 Єдиний відомий примірник Гравюри Д. Ґаляховського з виображенням гетьмана Мазепи зберігався перед II Світовою війною в бібліотеці-музеї Красінських у Варшаві і, правдоподібно, загинув у 1944 р. Репродукція ґравюри подана у збірнику В. Липинського «Z dziejow Ukrainy», Краків, 1912, str. 635-638, а також у розвідці проф. В. Січинського «Ґравюри Мазепи. Ґравюри на честь Мазепи і ґравіровані портрети Гетьмана» — збірник «Мазепа», т. І, Варшава, 1938, с. 149-152.
Цікаво було б перевірити, чи не збереглася ґравюра Ґаляховпкого також під опікою Безбородьків. Аджеж Новицькі були споріднені з Безбородьками.
 26 Переклад проф. М. Соневицького — див. його статтю «Горацій (з нагоди двотисячоліття народин великого римського поета)» — «Життя і Знання» Львів 1936, с. 169-171.
Олександер Оглоблин
МАЗЕПИН ДЗВІН
Дзвін «Голуб» був вилитий року 1699 відомим українським майстром військовим людвисарем Карпом Балашевичем на замовлення гетьмана Мазепи і був призначений для Батуринської Воскресенської церкви, як про це свідчить напис на дзвоні. Церква тая знаходилася на Гончарівці, де був палац Гетьмана, і, очевидно, була придворною. Мазепа був щедрим добродієм її: відомо, що на будову її (й Покровської церкви в Батурині) він дав понад 15000 золотих.
1699 рік був знаменний в історії України і в житті Мазепи. Того року закінчилася Карловицьким трактатом довголітня війна з Туреччиною і Кримом (звідси, мабуть, походить і назва дзвона «Голуб»), І того ж року скінчилися 60 літ життя Мазепи.
Недовго довелося бути дзвонові в Батурині. Року 1708 гетьманська столиця була знищена москалями, які сплюндрували навіть церкви. Але Воскресенська церква (дерев’яна) якимось чудом збереглася, хоч і була пошкоджена, як це видко з опису Батурина 1726 р. Чи був тоді там дзвін Мазепи — невідомо.
Мазепин дзвін знайшов собі інший, надійніший притулок, також пов’язаний з ім’ям Великого Гетьмана. Домницький Різдво-Богородицький монастир на Чернігівщині (коло м. Березин) — «Думницкая обитель» на р. Думниці — згадується в універсалах Мазепи з 16.V. 1699 р. і 5.VI. 1700 р. Гетьман був щедрим донатором цього монастиря (про це згадувала також козацька старшина в Бендерах 1709 р.) і фундатором його соборної церкви. В кінці XVIII ст. Домницький монастир знайшов собі нових добродіїв в особі князя Олександра Безбородька та його брата графа Іллі Безбородька, які відбудували старий Мазепин монастир, оздобили його новими кам’яними церквами, дзвіницею та іншими будівлями й забезпечили відповідним капіталом. На дзвіниці Домницького монастиря й зберігся дзвін Мазепи. Коли і як він потрапив туди — невідомо. Але можна думати, що його збереженню допомогла опіка Безбородьків над монастирем.
У 1920-х роках Мазепин дзвін знайшов у Домницькому монастирі молодий чернігівський етнограф Б.К. Пилипенко, згодом науковий співробітник Всеукраїнського історичного музею в Києві. Тоді ж дзвін був перевезений до Чернігівського історичного музею, де й знаходився (у вестибюлі музейного будинку) до початку II світової війни. Там ми й оглядали його у 1930-х роках. Чи пережив він чернігівську воєнну руїну 1941 р. — нам невідомо.
Відомості про Мазепин дзвін Б.К. Пилипенко подав у своїй доповіді в Історичній секції ВУАН у Києві на засіданні Комісії історії козаччини і козацької доби, що відбулося 18 червня 1929 р. Коротке звідомлення про це засідання й доповідь з’явилися в журналі «Україна», 1930, ч. 42, ст. 196-197.
Пилипепко збирався написати спеціяльну розвідку про цей дзвін, але, мабуть, не встиг її закінчити, бо вже почався большевицький погром української науки, одною з жертв якого був і талановитий український етнограф. Б.К. Пилипенко був засуджений у 1935 р. у справі Зерова та інших.
На щастя, Пилипенко свого часу подарував нам відбитку фота з того дзвона та виображення Мазепи на ньому. Репродукції з них подаються в цій книзі*. Годі й казати, що це, хоч трохи деформоване часом, а може, й щербинами долі, виображення дає нам автентичний, документально датований портрет Мазепи наприкінці XVII ст., на межі двох періодів його державно-політичиої та культурної діяльности.
Докладнішу студію про цей портрет, як і взагалі про іконографію гетьмана Мазепи, готуємо тепер до друку.
[* Виображення дзвона й гетьмана Мазепи на ньому ми вмістили були у книзі «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», що була закінчена друком у 1941 р. у Львові, але в світ не вийшла. (Див. с. 158 нашого видання. — Ред.)]
Олександер ОГЛОБЛИН
З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ ДОБИ МАЗЕПИ*
[*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано у Вістнику ООЧСУ, 1955, ч.6 (80), с.10-15.]
Кінець XVII століття на Україні — блискучі й бурхливі часи Гетьмана Івана Мазепи (1687—1709) — позначився великим піднесенням українського політичного, економічного й культурного життя. Але «вічний мир», укладений між Московщиною й Польщею року 1686, який стверджував Андрусівський поділ України, і Коломацька угода українського уряду з Москвою р. 1687, що була дальшим кроком на шляху московського поневолення України, створили велику загрозу для Української Козацької Держави. Московсько-польський військовий союз, втягаючи Україну до антитурецької коаліції, загрожував їй повною ізоляцією, і, в дальших своїх наслідках, цілковитою загладою державної й національної самостійпости України.
Цей контраст внутрішнього зросту України (зокрема Лівобережжя) і політичного поневолення її Москвою й (на Правобережжі) Польщею мусів викликати певну реакцію як з боку провідних українських кіл, так і серед широких верств української людности. Національні моменти переплітаються з соціальними й нарастає поважний історичний конфлікт, у процесі якого ідея Соборної Української державности, ущерблена в добу руїни антиукраїнською політикою Москви й Польщі, відроджується й новою силою наснажує український національно-визвольний рух, росте ідея пової Хмельниччини — на цей раз проти Москви.
Одним з яскравих виявів цього конфлікту було повстання Петра Іванепка (Петрика). 1
Петро Іванович Іваненко був полтавський уроженець, одружений з небогою генерального писаря Василя Кочубея, онукою полковника Полтавського Федора Жученка. Людина здібна, освічена й бувала, він був старшим канцеларистом Генеральної Військової Канцелярії й користувався довір’ям та прихильністю, як свого родича Кочубея, так і самого Гетьмана Мазепи, Петрик був добре обізнаний з тогочасною українською політикою. Переконаний український державник, Петрик розумів усю небезпеку для України з боку Москви й Польщі й вважав, що союз з Кримом (і, мабуть, Туреччиною) був би важливою, а на той час чи не єдиною ґарантією державної самостійности України. Є всі підстави думати, що Петрик був довіреною особою керівних українських кіл, з доручення яких він уклав союзний договір України й Криму 1692 року. На початку 1691 року посланий у службових справах до Гадяча й Полтави, він подався на Запоріжжя, де його незабаром було обрано на військового писаря. На весні р. 1692 Петрик вирушив до Криму й 26 травня, у Казикермані, склав угоду з Кримським Ханством, скеровану проти Московщини. Цей договір був укладений між двома «вільними державами» — Україною («Малоросійське Панство», або «Князівство Малоросійське, Київське й Чернигівське і все Військо Запорозьке») і Кримом («Панство Кримське»), на засадах рівности й обопільности зобов’язань. Перший пункт договору застерігав, що «Князівство Київське й Черпигівське з усім Військом Запорозьким і народом Малоросійським має бути увільнене, (цебто самостійне й незалежне) при всяких своїх вольностях». Територія Української Держави мала бути поширена й на Правобережжя. Пункт V договору казав про те, що «Чигиринська сторона з усіма містами (цебто Правобережжя, має бути під владою Князівства Малоросійського й Війська Запорозького, в тих межах, що Хмельницький завоював з ордами (Кримськими) від поляків», сюди мали переселитися також Слобідські полки, які складалися здебільшого з правобережних вихідців (п. IV). Договір застерігав основні політичні та економічні інтереси України та Запоріжжя (обопільне право торговельних стосунків між Україною і Кримом; право вільного мисливства, рибальства й добування соли на долішньому Дніпрі та інших річках; порядок дипломатичних та копсулярних зносин, тощо). Головною метою договору було, з військовою допомогою Криму, визволити Україну з-під московської влади. 2
Влітку того ж (1692) року до цієї угоди приєдналося й Запоріжжя, й Петрик, обраний гетьманом, за допомогою Кримського Війська, розпочинав збройну боротьбу проти Москви (походи 1692, 1693, 1694 і 1696 років).
Але акція Петрика не вдалася. Військова спілка з Кримом була дуже непопулярна серед української людности, надто-ж на півдні, який зазнав важких руйнацій підчас воєнних дій. Соціяльна програма Петрика, який виступав речником інтересів нижчих верств суспільства, була цілком не прийнятна для старший. Гетьман Мазепа, вражений ще гетьманатом Петрика, виступив проти нього разом з московським військом. Петрик не дістав також рішучої підтримки пі з боку Запоріжжя, ні навіть Криму, що спричинилося до військової поразки повстання. Це й вирішило долю цілої акції Петрика.
Після 1696 року Петрик залишається гетьманом т. зв. Ханської України (частина Південної України між Богом і Дністром, що входила до складу Кримського Ханства) й був ним (з деякими перервами) ще в 1711-1712 роках. На пашу думку це його мав на увазі Мазепа у своїй відомій «Думі іли пісні». 3
Жалься, Боже, України.
Що не вкупі має сини!
Єдєн живе із погани,
Кличе: «Сюда Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо Єй погибати!
Дальша доля Петрика невідома.
Історія Петрикового повстання ще мало досліджена. Стара історіографія шукала в цьому передусім соціяльних моментів і взагалі не надавала йому належного значення. Документальні студії, розпочаті нами в половині 1920-х років, не могли бути завершені в совєтських умовах, й зібрані нами архівні матеріяли здебільшого залишилися неопублікованими. За останні роки маємо навіть спроби завернути історичну науку в цьому питанні на цілком хибний шлях.
Ще року 1925 український совєтський історик М. Яворський, без жадних підстав, висунув думку, що повстання Петрика вибухло «завдяки московським інтриґам» 4. З приводу цього ми писали тоді (р. 1927); «Повстання Петрикове настільки яскраво виявило антимосковські змагання українського суспільства, що вбачати тут московську інтриґу було б дуже необережно». 3
Це не перешкодило, однак, іншому історикові (вже не совєтському), Др. Миколі Андрусякові, кілька разів, аж до останнього часу, вперто повторювати, що «акція Петрика була водою на московський млин», зной-таки зовсім не турбуючися про будь-які докази на користь цього дивовижного твердження . 6
Спроба Др. Андрусяка пов’язати виступ Петрика з інтриґою московського воєводи кн. Василя Голіцина («Київ», Філяделфія, 1951, І «Самостійна Україна», Чікаго, Ст.-Пол, 1951, II, ст. 27) свідчить лише про незнання загально відомих фактів: Голіции був засланий у вересні 1689 року і політична кар’єра його закінчилася назавжди, а Петрикова акція почалася щойно р. 1691.
Тим часом усі документальні матеріяли цілковито стверджують думку добре поінформованого сучасника, козацького історика Самійла Величка, що Петрик мав намір, «щось полезное сотворити і (Малую Росію), от владіния Московского віддалити» 7. Основна мета Петрика була — визволення України від усякого чужого панування, передусім з-під московського ярма. В численних універсалах, листах, відозвах, розмовах (тоді занотованих) Петрикових завжди повторюється цей головний мотив.
Наведемо кілька прикладів: В листі до Запорозької Січі з дня 18 травня р. 1692 Петрик писав: «Ми, взявши Господа Бога и Пречистую його Богоматір на поміч, незабаром підемо з ордами для відібрання від московської влади милої отчизни своєї України» 8. В іншому листі до Січи (12. VII. 1692) він пише: «Щоб ми більше нічієго ярма і московського, і польського не носили на своїх вольних шиях і не терпіли такої від ворогів своїх неволі, которая нас від Москви і від Ляхів потикает гірше, ніж від бесурманів» 9. А в Універсалі до людности Полтавського Полку з дня 29. XII. 1692 року Петрик заявляє: «А теє відайте, що ця війна на Москаля піднялася не для чого іншого, але для ваших вольностей і загального всенароднього посполитого добра...» 10.
Документ, що його тут подаємо — лист Петрика до Січі з дня 22 червня 1692 року — не тільки стверджує анти-московський характер Петрикової акції, але докладно й глибоко з’ясовує, як загальні цілі його політики, так і конкретні заходи її, зокрема щодо порозуміння з Кримом. Аналіза анти-української політики Москви в листі Петрика свідчить про високий рівень української національної свідомости й державницької думки того часу. Й мимоволі згадуються величні слова Гетьмана Мазепи, який казав П. Орликові (17.IX. 1707 р.): «Пред Всевідуючим Богом протестуюся й на тому присягаю, то я не для приватної моєї пользи, не для вищих гонорів, не для більшого збогачення ані для іних яких нибудь прихотей, але для вас всіх, под владою і рейментом моїм зостаючих, для жінок і дітей ваших, для общого добра матки моєї отчизни бідної України, всього Війська Запорозького и народу Малоросійського і для підвищення й поширення прав і вольностей військових, хочу тое при помочі Божій чинити, щоб ви з жінками й дітьми, і отчизна з Войском Запорожском так од московскої шведської сторони не погибли» 11.
Лист Петра Іваненка з дня 22. VI. 1692 року не був ще повністю й справно опублікований. Лише уривки (і то здебільшого в московському перекладі) було вміщено в працях М. Костомарова («Мазепа й Мазепинці») і Д. Яворницького («Источники для исторіи Запорожских Козаков», т. І).
Документ друкуємо тут повністю з фотокопії ориґіналу (властиво, тогочасної копії), що знаходиться в Московському Архіві Міністерства Закордонних Справ, у збірці «Малоросійскіе подлінниє акти» ч 851 (836).
ПРИМІТКИ
 1 Докладніше про це — в наших працях; опублікованих у виданнях Української Академії Наук («Ювілейний Збірник на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927. Записки Історично-Філософічного Відділу УАН», кн. XIX, XXIII, ХХV) і передрукованих у збірнику УАН «Студії з Криму» (Київ, 1929. Крім того, див. наші розвідки: «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика» («Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського Державного Університету ім. І. Франка», т. І, Львів, 1940) і «Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика), вид. УВАН, Авгсбург, 1949.
 2 О. Оглоблин. Ескізи э історії повстання Петра Іваненка, (Петрика). Київ, 1928. с. 21-24.
 3 Див. Гетьман Іван Мазепа: Писання, Краків-Львів, 1943, с. 28.
 4 М. Яворський: Нарис Історії України, ч. II, Катеринослав, 1925, с. 135. Розбивка скрізь наша.
 5 О. Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), Київ,
1929. с. 4.
 6 М Андрусяк, Історія Козаччини (курс викладів), Мюнхен, 1946, с. 113.
 7 Літопис Величка т. III, Київ, 1855, с. 102-103.
 8 Московський Архів Міністерства Закордонних Справ. «Малоросійскіе подлінниє акти» (фотокопія в нашому архіві.)
 9 ібід.
 10 Московський Архів Міністерства Закордонних Справ, «Малоросійскіе подлинние акти», ч. 863/848/ (Фотокопія в нашому архіві). (Див. Літопис Величка. 111, 112.
 11 І. Борщак Мазепа, людина й історичний діяч. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 152, вип. І, Львів, 1933. с. 21, (окрема відбитка).
ДОДАТОК
МосцЂ Пане Отамане кошоый и все старшие и меншие славнаго Войска Запорозского Низовое Товариство.
Килко крот уже я нисал до ВашмосцЂ, добрих молодцов, славнаго Войска Запрозского, ознаймуючи, для яких я мЂр, оставивши писарский, з Божей лиски и вашеЂ мнЂ даный, уряд, прибилем до Казикермена 1, и о яких дЂлех, ку цЂлости и оборонЂ милой отчизны нашоЂ, Малой РуссиЂ, и васЂ, дорбрих молодцовЂ, Войска Запорозского, трактовати с Панством Кримским зачалем; о том, кончивши все дЂло обецалемЂ ознаймити ВашмосцЂмЂ, добрим молодцам, Войску Запорозскому; в тих теды листах моих о прибытию в Кримскую сторону и о зачатію мирного дЂла в кортцЂ ознаймилем ВашмосцЂмЂ, а тепер, окончивши, хвала Господу Богу, все дЂло доброе, о всем выразили ознаймую. АлбовЂм прибывши я з Батурина на Запороже, якЂ много часу при Вашмостех, добрих молодцах, пожилем, так завше старшим и меншим вам, добрим молодцам, виразне говорилем, в яком небезпеченст†найдуется Малороссийский Край наш, и до якого через ненавистных монархов приходит упадку отчизна наша. Гдыж тые монархове наши, межи которими мешканіе свое мЂмЂ, власне, як л†лютые пащоки своЂ роззявивши, хотячи нас коли колвек поглотити, сЂрЂч учинити своими неволиками; и не дивно ж кролеви Полскому, поневаж здавна мы его были подданые, а за Божіею ласкою и помощью, з ордами за Хмелницкого выбившися с подданства, такую ему учинили шкоду, од якоЂ он и до сих час не может поправитися, для чого всЂми силами цтаряет як бы моглЂ обпяти в подданство Малороссийский Край нашЂ и тую свою черезЂ нас учиненную одомстити шкоду. А хан Кримский за тое на нас враждует, иж мы ему и всему Панству Кримскому, в сусЂдст†мешкаючи, як з давных часов на полЂ и на водЂ чинили шкоду в людех и в набитках, так и тепер чинимо завше. Леч дивно Мосовским царям, которіе не через мЂчЂ нас обняли, але доброволне для вЂри христіянскоЂ продкове наши им поддалися. До того звЂвши наш край Чигиринский на ЗаднЂпрскую сторону 2, обсадилися нашими людми от всЂх сторон неприятелских, и отколь колвек неприятел войною прийдут, то наши городи и села попаливши и людей с потребу набравши, назад поворочают, а Москва завше за нашими людьми, як за стЂною, знайдует в цЂлости; и тим всЂм не контентуючися, старает всеЂх нас починити своими холопами и неволниками, для чего первей наших Гетьманов МногогрЂшного и Попвича 3, которие за нами стояли, забрали зовсЂм в неволю, а потом и нас всЂх хотіли загорнути у вЂчное свое подданство, але им Господь БогЂ, для невинних нашой братии душЂ, не допомоглЂ в досконалость привести их замисловЂ. Албо вЂм гды хотЂли, збуривши Крим, осадити ратными людми Казикерманские городки 4, а потом, загнавши наше войско из СЂчи, учинити по городах воеводы, але же не могли доказати, теди допустили тепершнему Его Милости Пану Гетману 5, подавати старшин городовой маетности, которая то старшина, поділившися нашею братиею, позаписовали собЂ и дЂтям своим у вЂчность, и тилко, що в плуг не запрагают, а вже, як хотят, збиткуют и робят, як неволниками своими. Для чего теди Москва нашим старшим тое чинити над нашими людми допустила, аби наши люде таким тяжким подданством оплошЂли, и якЂ схотят оные москалЂ доказовати над нами своих замисловЂ, то есть учинивши по городам воеводы своЂ, узяти нас в работу вЂчную, то жеби наши люде в том им не противилися, а поколь наши люде, через такие збытечные здирства и тяжари, аамыжичЂют и оплошЂют, они, москали, тим часом ДнЂпрЂ и Самар осадят своими городами, якож уже у ОрлЂ городЂ и на СамаррЂ в двох городах 6, Москву посадили, а сего лЂта над ДнЂпром, у ПротовчЂ и на СамарЂ на килкох мЂсцях городи чинити мЂли. До того зась и тое я вам, добрим молодцом, Войску Запорозскому, много кротне, прекладалем, же король Полский, маючи уразу на царей Московских, що не воевали Криму, хотЂл з Ордами йти на Москву и первей одобрати у свое подданство нашу Украину, а потом мЂл воевати Москву, чого если бы доказал, то чи гаразд бы было нашей УкраинЂ. Кдыж сами ви, добріе молодци, всЂ того добре свЂдомы, що чинилося За Черпецкого 9, и за инших пано†лядских, которіе розными часы з войсками полскими выходили войною на нашу Украину, і якіе чинили над нами мародерства. Чи не было нашей брати по палях и по полонках у водЂ, и чи не примушены были козацкіе жоны, абы свої дЂти парили у укропЂ; албо на морозЂ лиде чи не поливали ляхи водою и за холяви огню чи не сипали, так же худобы от людей жолнЂре чи отбирали. Чого ляхи оны не забули, але и тепер еще чи не будут над нами чинити. А если бы и Московскіе царЂ докончили с ханом Кримским своего миру, яко уже посла своего до Криму выправили, а нас, як ся вышше доложило, осадили над ДнЂпром и над Самарою своими городами, то чи не доказали бы своих замыслов, же первей нашы паны нас би притерли, а потом оны, москалЂ, як птаху пудскубеную, хоч и крила маючого безпечне взяли и вЂчными своими учинили неволниками. Бо если бы кроль Полский, албо царЂ Московские с ханом Кримским вЂчный покой утвердили, то до кого бы уже нам удатися, и хто бы нам в такой бидЂ додал помощы. Але, як тепер за Москвою нас будучих татаре берут у неволю и як хто хочет збыткует, так и тогды еще бы брали и збитковалиси и лЂпшей, а в городках Казикарменских знову давали бисте от звЂру и рибы десятину, а от соли и от козака по пул талера. Тое теды, як через увесь час житія своего в СЂчи всЂм Вашмосцем, добрим молодцом, Войску Запорозскому, перекладаючи, радилем много началным товаришом, аби и за такое дЂло хто ся взял и не дал от таких явных небезпеченст†прийти до остатнего упадку нашой милой отчизнЂ УкраинЂ. Але поневаж нихто з ВашмосцЂй за тое взятися и стояти за своими людми не схотЂлЂ, а вже час той приходил, що наша Украина мЂла бити заневолена, теди я, яко уже отца своего, жону, дЂти и тровных своих з маетком не подлым оставивши, для того прибылем до вас добрих молодцо†на Запороже, так тепер, взявши Господа Бога и Пречистую Его БогоматерЂ, христіянскую Заступницу, на помощЂ, взяемся за тое дЂло, которое ку цЂлости и охоронЂ милой отчизны нашей Малой РоссиЂ и для помноження волностей ваших, добрих молодцовЂ, Войска Запорозского, ...гается. А потом, прибивши до Казикармена, трактова...м о чиненю мира з беем, Его Милостю, Камел-Мур...ю 11. А потом, прибывши до Перекопу, тыЂ пункто и ...сягу, которіе в КазикерменЂ чинилем, з наяснЂйшим ...ом, Его Милостю, и зо всЂм Панством Кримским, на ...ные часи подтвердили есмо 12. Що очима своими по...цЂ ваши, Леско Сыса с товариством видЂли и вамЂ, ...им молодцомЂ, Войску Запорозскому, може уже ка.... Яко теди не для своеЂ отчизны и славы, БогЂ ви...ле для цЂлости и обороны Малороссийского наше... раю, и для помножена и охороны волностей войско... Войска Запорозского Городового и Низового и для ...й войсковой в ДиЂпрЂ добычи сее дЂло я зачалем, так жеби вам старшимЂ и меншим, добрим молодцом, славному Войску Запорозскому, все тое от мала и до велика было вЂдомо, ІІосылаю я пункта и присягу свою до ВашмосцЂ, которіе, іменем всей Украины нашоЂ, МалороссиЂ и всего Войска Запорозского учинивши, далем Панству Кримскому, а Его Милость Камел-Мурза бЂй свои пункта и присягу которіе от усего Криму мнЂ далЂ, тут же посылаю. Зачим хотЂте Вашмосци, добріе молодци, Войско Запорозское, тые пункта от слова до слова в посполитой радЂ вычитать где так розумЂю, же ничого шкодливого собЂ и отчизни нашой милой не знайдете. А если бы хто з Вашмостей хотЂл мовити, для чего маемо воевати своих отцо†и теж маток, жон своих и приятелей; албо если спустошимо сей край наш, то где дЂнемося, и хто даст нам хлЂба, теди ни дай того Боже, абисмо воевали свою отчизну, и я вамЂ, добрим молодцем, прекладаю, же що то за добрий птах, который каляет и псует свое гнЂздо, и що то за добрый панЂ, который воюет свою отчизну. Гды теды прибудемо до Камянного 10, и ВашмосцЂ добріе молодцы, хто схочет з нами теперишней дорозЂ допомогти компаниЂ тут же из СЂчи прибудете, то будемо з вами мЂти пораду, куда з ордами повернемося, жебысмо городем своим и селам и людям, в них будучим, жадноЂ и найменшой не учинили кривды. Бо не для то есмо зачали тое дЂло, жеби воевали своих людей, але для того, абысмо при Божой помочи освободии их и себе от московскоЂ и пано†нашихЂ драпЂжной неволи. A якЂ за Божіим благословеніемЂ и помощию и за вашим войсковим вЂдомом и порадою кончитимется, тое зась вы, добрій молодцы, Войско Запорозское, яко розумные головы, сами уважите и розсудите, чи лЂпшей быти у неволи, чи лЂпшей на волЂ; чи лЂпшей быти чужим слугою, чи быти себЂ паномЂ; чи лЂпшей у москаля албо у ляха неволникомЂ мужикомЂ, чи лЂпшей волным козаком. Бо коли славноЂ памяти Гетман Богдан Хмельницкий з Войском Запорозским и з Ордами з лядского подданства выбився, чи не гаразд нашой УкраинЂ дЂялося, чи не было у козаков злата и срЂбра, так же сукон добрих и коней стадами, и товаров чередами, а коли засталисмо ся московскому царе†холопами, то горшей спустошена зостала наша Чигиринская сторона, а потом и перегнаних на сюю ДнЂпра сторону 11, то не у одного нашого брата не тылко худоби, але и постолов не стало, а болшая часть нашей братьЂ у московских городах зостала заневолена, и каждого року дают в мЂсто дни до Криму в тяжкую татарскую неволю, чого не треба много писать, поколько берут татаре в Московских слободах 12, и в наших городах, сами ви добріє молодцЂ знаєте, як сеЂ зимы в полку Переяславском, а перед тым, у полку Харковским, под Змиевом и инших мЂсцах. Тут же и тое ВашмосцемЂ ознаймую, же Его Милость Пан Гетман ЗаднЂпрский 13 c порады всЂх пано†полковнико†секретне прислал до мене чЂловека c таким словом, же скоро мы з Ордами до Самари наближимся, то мают всЂ от Москвы одстати и, з нами злучившися, ити воевати Москву; которий человЂкЂ тут тепер при мнЂ знайдуется, и я Вашмосцям, як даст Господь БогЂ прийти до Камянного, то вам покажу его; а що онЂ тут говорил под Присягою, тое чули ваши посланцЂ, и вашмоцемЂ, за своим до СЂчи прибитем, обширне з уст роскажет о всем. Зачим будте Вашмость ва всем певны и безпечны, и кому мило цнота и вЂра своя, и отчизна, для уволненія жон и дЂтей, и кревных своих от московскоЂ неволЂ, идите з нами, а хто хочет добиватися на рибЂ, на солЂ и на звЂру, той нехай идет у ДнЂпрЂ на Молочное на Берда 14, и на БугЂ рЂку, и гдЂ хто схочет, безпечно; тылко берЂте c Коша писма, жебы о вас вЂдало Панство Кримское, яко бы от вас Криму и городкам не било якоЂ школы, а од Криму и от городков вам не тилко найменшой кривди и шкоди не будет, але и волос з голови вашеЂ не згинет, a такЂ Солтан, Его Милость 15, наперед себе з ордами выправуючи Батирча Бея и мурзЂ скилко отпускает до вашмосцЂ и посланца одного Івана Щербака, а Якова Ворону мЂл отпустити, як сам за Перекоп выйдет, a вслЂд за Батирчатем беем идет и сам Салтан, Его Милость. Гды теды прибудет до Камянного Затону, там о всем устная будет мова и порада. А тепер и я низкой мой вашмосцям всем старшим и меншим, добрим молодцом, Войску Запорозскому посилаю покЂлонЂ.
З Акметчита 16, року 1692, іюня 22 дня.
Вашмосцим, добрим молодцам,
Войску Запорозскому,
зочливий приятель і до услугЂ готовЂ
Петро Іванович, в. р.
ПРИМІТКИ
 1 Казикерман (Гази-Керман, нині Борислав, турецька фортеця на дих долішному Дніпрі.
 2 Лівобережжя, «Край Чигиринський» — Правобережжя Надніпрянщина,
 3 Гетьман Іван Самойлович; (1672-1687).
 4 Турецькі фортеці на долішному Дніпрі: Казиксрман, Мустріт (Нусрет) — Кер маи (Таванськ), Мубарек — Керман, Аслан (Іслам) — Керман (Ослам Городок) і Шинґирей (Шах-Керман, Саксагань).
 5 Гетьман Іван Мазепа (1687-1706)
 6 Фортеці Новобогородицька (1688) і Новосергіївська (1689)
 7 Стефан Чарнсцький, гетьман польний коронний, ...кий полководець половини XVII ст. великий ворог ...тор Украини
 8 ...емаль — Мурза, бей Казикерманский.
 9 договір, укладений Петриком з Кримом 26.V.1692 р., датований нами в «Ювілейному Збірнику ВУАН на акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 7720-744.
 10 Камяний Затон на Дніпрі, коло Никополя.
 11 т. зв. «великий згін» правобережної людности на Лівобережжя р. 1681.
 12 Слобідська Україна.
 13 Гетьман Іван Мазепа.
 14 Річки Молочні Води й Берда (коло Озівського моря).
 15 Калга — султан Девлет-Гирей, перший наслідник ханського престолу, згодом був кримським ханом.
 16 Акмечет, нині Симферопіль. О. Савко
Олександєр ОГЛОБЛИН
«ДУМА» ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ
[*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано в Українському Православному Календарі за 1959 рік, Бавнд Брук, Нью Джерсі, 1959, с.94-96.]
Славнозвісна «Дума» Гетьмана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» становить не тільки визначний літературний твір, а й дуже важливий пам’ятник української національно-політичної думки того часу. Більш того. В «Думі» відбилася з великою силою, яскравістю й щирістю політична ідеологія Мазепи та його однодумців, кращих людей тогочасної України. Нарешті, «Дума» Мазепи являє собою документальне зображення становища України кінця XVII століття. Але саме з цього боку цей твір не знайшов собі й досі повного зрозуміння та належної оцінки в історичній науці.
Причиною того були не лише літературна форма «Думи» й традиційна характеристика її в науці, але й розбіжні думки про датування, отже й походження цього твору. Загалом вважалося, що «Дума» була написана коло 1698 р. Але останнього часу Проф. Кларенс А. Меннінг, автор англійської (мовою) монографії про Мазепу, 1 висловив думку про те, що Мазепа склав свою «Думу» десь на початку 1670-х років, і в пій відображено політичне становище Наддніпрянської України за часів Руїни й бурхливого гетьманування Петра Дорошенка. Можна погодитися з проф. Меннінгом, коли вік каже, що «Дума» була підсумком політичної філософії Мазепи й що вона може пояснити нам усі його пізніші акції. Так само немає жадного сумніву, що «Дума» закликала до національної єдности України й утворення незалежного українського державно-політичного проводу.
Проте, ніяк не можна прийняти думку проф. Меннінга щодо написання «Думи» ще під час перебування Мазепи на службі в Дорошенка. Зрештою, Меннінг не подає жадних доводів на користь своєї думки, що могли б бути арґументами проти традиційного датування «Думи», яке спирається на певні документальні джерела.
Як відомо, текст «Думи» й відомості про її походження подав був В. Кочубей у своєму доносі на Гетьмана Мазепу 2. Наводячи «Думу» Мазепи, як доказ невірности Гетьмана супроти царя, Кочубей писав:
«Сію пЂсню читаючи и уважаючи, один всечесный и розумный отец архимандрит дал мнЂ оную і радил в спряту добром держати»... Під час слідства, на допиті у квітні 1708 року Кочубей дав докладніші відомості: «Сію де пЂсню дал ему архимандрит Никон, которий прожде бывал на Моск†в Донском монастырЂ; отдал де ему ту пЂсню лЂт c десять и сказал ему, что ту пЂсню скомпоновал он, Гетман».
Годі перевірити деталі Кочубеєвого оповідання, зробленого з певною політичною метою, ще й за таких надзвичайних обставин. Зокрема, можна сумніватися, що Кочубей дістав «Думу» від архимандрита Нікона, який був потім короткий час настоятелем Новгородсіверського Спасо-Преображенського манастиря і незабаром помер. Найпевніше те, що Кочубей одержав «Думу» від самого автора, з яким тоді в нього були дуже добрі відносини. Отже, якщо дата 1698 року,» вказана Кочубеем, точна, а це не викликає сумніву, то можна думати, що «Дума» не лише існувала в 1698 році, але й була написана саме тоді. Та найбільш переконує нас у цьому аналіза самого твору в світлі тогочасних подій.
1698 рік має особливе значення в історії України. Скінчилося 50 років з того часу, як переможний вибух Великої Української Революції визволив значну частину українських земель з-під польського ярма й поклав підвалини для пової Козацько-Гетьманської Держави. Багато-багато води втекло з того часу, як гук гармат на Жовтих Водах провістив цілому світові й передусім українському народові повстання Нової України. І згадуючи за цю вікопомну подію, вдумлива людина кінця століття не могла не подивитися назад — в минуле, вперед — у майбутнє, а головне, навколо себе — на сучасний стан своєї Батьківщини.
Той стан був важкий і сумний, надто-ж в історичній перепективі Хмельниччини. Замісць відродженої в нових козацьких формах старої Руської Держави, Українські землі були поділені між трьома головними сусідами України — Туреччиною, Польщею й Московщиною. Великі соборницькі пляни Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка, прагнення Івана Самойловича знову об’єднати Правобережжя з Лівобрежжям заходи його й Івана Мазепи прилучити Слобідську Україну до Козацько-Гетьманської Держави — не здійснилися, переходячи з царини поточної політики до сфери політичних мрій. Велика частина Правобережної України, що перед Хмельниччиною була «аки вторая земля обетованная, медом и млеком кипящая», перетворилася в наслідок Руїни «во область пустынЂ, Богом оставленна» (С. Величко).» Й хоч де-не-де, серед цих руїн і згарищ, починали пробиватися паростки нового українського життя, але над ними знову тяжила воля й сваволя чужого державного й соціального укладу.
Значна частина Полудневої України перебувала тоді під владою Туреччини (узбережжя Чорного моря й турецькі фортеці на долішньому Дністрі) й Криму (територія між Богом і Дніпром). Українські землі Кримського Ханства — так звана Ханська Україна — мали свій напівавтономний устрій, на чолі з гетьманом, що його призначав Хан (т. зв. ханські гетьмани). Десь у середині року 1695 гетьманом Ханської України (з осідком у Дубосарах) знову став Петро Іваненко (Петрик), запеклий ворог Москви й противник Гетьмана Мазепи, переконаний прихильник союзу України з Кримом. Є всі підстави думати, що Петрик не зрікся своїх давніх плянів визволити, за допомогою Криму, з яким він уклав року 1691 союзний договір. Україну-Гетьманщину з-під московського панування. Зрештою, й попередник Петрика на ханському гетьманаті Іван Богатий того ж самого 1695 року закликав Мазепу до зриву з Москвою.
Правобережна Наддніпрянщина, яка, на підставі «вічного миру» 1686 року, залишилась в складі Речі Посполитої Польської, фактично перебувала під владою місцевих козацьких полковників на польській службі. Найвидатніший з них, Семен Палій, «полковник його Королівської милости Український, Фастовський, стражник Український і Поліський», хоробрий полководець і великий український патріот, був прихильником об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною в єдиній державі Війська Запорозького, але водночас, спільно з Запоріжжям, був противником соціяльної політики Мазепи. Завзятий ворог Туреччини, Палій вагався між польською й московською орієнтацією. Будь-що-будь, у 1694-1695 рр. настало замирення у відносинах Палія з польським урядом та місцевими маґнатами, про що Мазепа повідомляв московський уряд восени 1695 року. Так тривало до половини 1699 року, коли, по закінченні війни з Туреччиною, Польща ухвалила ліквідувати Правобережну Козаччину.
Складне було становище й України-Гетьманщини. З одного боку, існування на Лівобережжі Козацько-Гетьманської Держави, з усіма її атрибутами, впливами та можливостями — й господарче та культурне піднесення цієї території в останні десятиліття XVII в. мали величезне значення для національного розвитку України, й це добре розуміли сучасники, а насамперед Гетьман Мазепа. Але, з другого боку, політична ситуація — зовнішня і внутрішня — Української Держави в кінці 1690-х років була надзвичайно важка. Коломацька угода з Московщиною, укладена за умов дуже несприятливих: навіть небезпечних для України, відкрила широкий шлях для експансії московського імперіялізму на півдні Східньої Европи, й передусім дала московському урядові фактично необмежені можливості виливати на ціле українське життя. Вимушена участь України-Гетьманщини в довгій і тяжкій війні з Туреччиною та Кримом, що тривала безперервно від самого початку гетьманування Мазепи, вимагала від України чимраз більше зусиль і жертв. Спільні українсько-московські походи на південь 1697 і 1698 років були невдалі. Особливо невдалий був похід улітку 1698 року, який коштував багато зусиль з боку українського населення та уряду. Широкі пляни опанування Перекопом (отже, цілим Кримським півостровом) і Очаковом скінчилися безславним відступом союзників і вторгненням татарського війська на Слобожанщину та зруйнуванням м. Салтова й слобід по Дінцю.
Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна не давала їй жадної користи. Натомісць вона була дуже вигідна для Росії, поширюючими володіння на півдні й збільшуючи її мілітарно-політичіїі впливи на Україні і в Чорноморському просторі.
1698 року Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Росії, тим паче що союзники її — Австрія й Польща — наприкінці 1698 року розпочали мирні переговори з Туреччиною в Карловиці, які незабаром закінчилися укладенням мирної угоди 25.XII.1698 р. Росія й Туреччина підписали перемирря на 2 роки, яке в 1700 році було продовжене ще на 30 літ (Константинопольський трактат 3.VII.1700 року). Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Росії. Дніпровські фортеці мали бути зруйновані. Полудневі кордони України залишалися беззахистні.
Війна ще більш загострила внутрішні відносини на Гетьманщині. Не кажучи вже про соціяльно-економічні противенства, які завжди завдавали великих турбот українському урядові, а зокрема викликали часті конфлікти між ним і Запоріжжям, в цей час набирає особливого напруження традиційна боротьба між гетьманською владою й старшинською опозицією, що було дуже небезпечним для Гетьмана Мазепи, надто-ж з огляду на політику Москви. Правда, в останні роки XVII ст. вже не було таких широких і одвертих виступів опозиції, як, приміром, повстання Петрика, але й далі тривають різні інтриґи, змови й доноси на Гетьмана як на Україні, так і в Москві. Зокрема, р. 1699 бунчуковий товариш Данило Забіла, близько споріднений з вищою українською старшиною, зробив донос на Гетьмана до Москви, обвинувачуючи його в «зраді».
Цей брак національної єдности й соціяльної солідарности дуже добре бачив Мазепа й розумів усю його небезпеку. «У нас на Україні — писав він пізніше (1707 р.) — і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають в єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Це ставило під загрозу цілу національно-політичну програму Гетьмана й усі наслідки його невтомної діяльности на землі українського суспільно-економічного та культурного життя.
Не краще було й господарче становище України, Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 року, який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні. У доповіді московському урядові в січні 1699 року Гетьман писав: «По прежних килькох неурожайных на хліб годЂх нынЂшній год наступил зЂло голодный, якого многіе народу Малоросійського не помнят; за оскудЂніем хлЂба, то лободою, то з половою, то лЂсными нЂякими брунками, приправуючи их теж з половою и з мякинами, з великим своим стогнанієм себе живяг, a чистый хлЂб ни у кого не сыщется. Якого тугого часу и в иншых перед тым пожиток приносячих рЂчах теперь жадного не мають пожитку. А и окромЂ того помянутого неурожаю, уставичне лЂто и зиму чрез кильконадцять лЂт отправуючи военные походы, не малый в хлЂбах всЂм Малороссійским людем, як на нивах, так и в гуменных зложеннях, чинился убыток. В Малороссійских городЂх отнюдь жита не можем и переплачуючи зЂискати и купити, понеж, за явным неурожаем, нЂчого з сеголЂтнего присЂвку у людей нЂт, хоча бы прошлорочное у якого господарного, и то раз†сотого в опрятах зЂискалося, то, за уставичными дожчами і безпрестанными через усю осень и уже половину зимы трудними бездорожами, не бывает на торги провожено. А если гдЂ осмачка якая оного на рынку появится, то килько албо и кильконадцять чоловЂка осмак маючих, албо ремесленных людей обще всЂ на роздЂл свой оное купити хватають, гдЂ не без сварок бывает, бо такою малою продажою не могут себе бЂдныи удоволити».
Такий був стан України в кінці XVII ст.
«Дума» Гетьмана Мазепи 1698 року й була документальною ілюстрацією цього стану України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Навіть у деталях відповідає вона дійсним фактам того часу: заклик того, що «живе із погани», майже дослівно цитує універсали та листи Петрика; Палій справді служив тоді «Ляхом за грош», дістаючи платню від польського уряду, тощо.
«Дума» створена була не молодою, 30-літньою людиною, яка щойно кинулася у вир українського політичного життя, а досвідченим державним діячем, мужем совіту й розуму, одним з найвидатніших людей тогочасної Європи, який вступав уже в сьомий десяток свого багатого й бурхливого життя (саме на початку 1699 року Мазепі кінчалося 60 років). Це був підсумок не тільки його політичної філософії, але й його багатолітньої державпо-політичної діяльности. І разом з тим, це була перепектива й програма самого автора «Думи» й цілого українства на майбутнє.
Вся «Дума» пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Всі прагнули тоді на Україні покою. Але Гетьман Мазепа якнайкраще знав, що цей спокій настане тільки тоді, коди здійснений, буде ідеал української національної й державної незалежности й соборности. А щоб його здійснити, потрібна саме боротьба: не мир, а меч! І як півтора століття пізніше Шевченко закликав поневолену Москвою Україну «окропити волю» «вражою, злою кров’ю», так Мазепа в своїй «Думі» волав до оспалих сучасників — Нуте врагов, нуте бити!
Й сам, коли надійшла слушна хвилина, підняв свою гостру шаблю проти Москви.
Примітки
 1 Clarence A. Manning, Hetman of Ukraine Ivan Mazeppa, New York, 1957. Pp. 51-54. В тім, думка про те, що «Дума» Мазепи була написана ще до його Гетьманства не нова. Див. І. Борщак, Мазепа людина й історичний діяч. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 152, вип. І, окрема відбитка, Львів, 1933, ст. 16.
 2 В тексті «Думи», яка збереглася у власноручному списку Кочубея, очевидно, поплутано порядок деяких строф та окремих рядків.
Гетьман Іван МАЗЕПА
ДУМА ІЛИ ПІСНЯ
Всі покою щиро прагнуть,
А не в еден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!
Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!»
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинав:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих щабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!»
Власноручний підпис І. Мазепи
Олександр ОГЛОБЛИН
БЕНДЕРСЬКА КОНСТИТУЦІЯ 1710 РОКУ*
[* Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано у Вістнику ООЧСУ, 1960, ч.5 (139), с.4-11.]
І
«Знаємо бо добре, що прийняти опіку св. королівського маєстату (короля Швеції) зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо й був вільний; але до сьогодні не відомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого Гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького» 1.
Так писали керівники української еміґрації в Бендерах, у жовтні 1709 року, в своєму меморіялі до Карла XII, в зв’язку зі смертю гетьмана Мазепи, що поставила перед ними низку кардинальних питань щодо майбутнього устрою Української Козацько-Гетьманської Держави.
Перше й найголовніше питання — це була нова форма української державности, яка мала замінити те, що створене було Переяславською угодою 1654 року й наступними українсько-московськими договорами. Зрив Мазепи з Москвою був не лише ліквідацією українсько-московського союзу, але й позбавляв московського царя його українського титулу («цар Малої Росії» 2). Союз України зі Швецією, пов’язаний з протекцією шведського короля над Україною, не давав останньому жадних українських титулів, бо, за свідченням гетьмана П. Орлика (у «Виводі прав України» 1712 року), шведський король «не могтиме ніколи присвоїти собі «титул і герб» Українського Князівства 3. Тим самим єдиним носієм і репрезентантом найвищої влади України залишився Гетьман Війська Запорозького.
Доки живий був гетьман Мазепа, цей стан не викликав жадного сумніву. Українська політична думка давно вже була призвичаєна до того, що гетьман є «зверхЂйшій владца і господар отчизни» (формула з часів гетьмана Самойловича) 4, й революція Мазепи ще більш ствердила це. Можна думати, що за нормальних умовин, в разі перемоги
України у війні з Московщиною, цей етап знайшов би собі логічне правне оформлення і в титулі володаря Української держави (можливо, щось на зразок княжого титулу Юрія Хмельницького). Але поразка України, еміґрація мазепинського уряду й смерть гетьмана Мазепи стали цьому на перешкоді. Зокрема, смерть Мазепи в очах українських легалістів зміцнювала на Україні позиції гетьмана Івана Скоропадського. А на еміґрації склалися відносини, які чимало послаблювали силу й авторитет гетьманської влади.
За таких обставин, неминуче повстало питання про взаємини основних українських політичних чинників в нових, незвичайних і дуже скомплікованих, умовах еміґрації. Старі суперечності між старшинською аристократією й гетьманською владою, і між Запорожжям і Гетьманщиною знову виходили на поверхню українського політичного життя. Якщо раніше інтереси вищої старшини були, тою чи тою мірою, застережені в українсько-московських договорах (зокрема, в Коломацькій угоді 1687 року) і, в кожнім разі, старшина в своїх суперечках з гетьманом могла апелювати до царя, який, таким чином, ставав арбітром у внутрішніх українських справах (що, безперечно, дуже посилювало московський вплив на Україні), то тепер в умовах еміґрації і невтручання шведів у внутрішні українські відносини, старшина потребувала нового оформлення й ґарантії своїх станово-політичних справ. Годі й казати, що після смерті Мазепи становище старшини супроти гетьманської влади було значно вигідніше, а втрата гетьманського скарбу, який, за ухвалою Карла XII, дістався як спадок небожеві Мазепи А. Войнаровському, що відмовився кандидувати на гетьмана 5, ставила майбутнього гетьмана в повну залежність від старшини і, великою мірою, Запорожжя.
Серед української старшини на еміґрації виразно помічаємо дві основні групи. З одного боку старшина старшої ґенерації, що почала свою державно-політичну діяльність ще в часи Руїни. Це були: генеральний обозний Іван Ломиковський, діяч ще часів М. Ханенка й І. Самойловича, довголітній співробітник Мазепи, який був вже на схилку свого довгого життя (він помер р. 1714); полковник Прилуцький Дмитро Горленко, людина ще не старого віку (народився десь коло 1660 року), вихованець Києво-Могилянської Колеґії, дуже близький до Мазепи і його свояк (або родич), діяч з великим адміністративним досвідом (був полковником з 1692 року), представник мазепинського покоління старшини, яке посідало визначне місце в українській політиці, починаючи з 1690-х років; Клим Довгополий, член Генерального Суду, майбутній генеральний суддя (1710). Це були люди великої поваги й авторитету, але політична роля цієї ґенерації була вже скінчена.
Більше значення мала друга група — молодша генерація старшини. Це були вже люди Мазепинської доби, здебільшого вихованці Києво-Могилянської Академії, діячі, які готові були перейняти на себе провід української державної політики. Визначніші з них -це два молодші віком члени уряду Мазепи — генеральний писар Пилин Орлик і генеральний бунчужний (згодом генеральний осаул) Федір Мирович (племінник дружини Д. Горленка), а також кол. Полтавський наказний полковник Григорій Герцик (швагер Орлика), майбутній генеральний осаул. До цієї групи належали також: військовий канцелярист Іван Максимович (з відомого роду Максимовичів), майбутній генеральний писар (1710 р.), людина дуже освічена; брати Григорія Герцика — Іван і Опанас Герцики; сини І. Ломиковського (Володимир, Ілля і Михайло), вихованці Київської Академії, Федір Нахимовський, зручний дипломат і довірена особа Мазепи, та інші — молодші діячі. Це були правдиві вихованці Мазепи, і саме ця група старший взяла в свої руки владу після смерті Мазепи й провід української політики та еміґрації протягом наступних десятиліть, аж до половини XVIII століття. Ця група найбільше спричинилася до створення Бендерської конституції, а її лідер — Пилип Орлик став екзильним Гетьманом України 6.
Але єдину реальну українську силу на еміґрації мало тоді Запоріжжя, на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, людиною великого політичного досвіду, непримиренним ворогом Москви. Головною збройною силою української еміґрації були запорожці, які утворили свій осідок-Січ в Олешках, під протекцією Кримського хана. Ясна річ, це надавало Запоріжжю особливого значення і впливу на політичне життя української еміґрації. Українсько-московська війна і участь у ній Запоріжжя, а потім спільна еміґраційна доля значною мірою усунули давні суперечності між Запоріжжям і Гетьманщиною (чи еміґраційною гетьманською старшиною), які так давалися взнаки за часів Мазепи. На еміґрації сперечатися, властиво, не було чого, й треба було тільки подбати про те, щоб утворити такий modus vivendi, який був конче потрібний в умовах еміґраційного існування і був би бажаний на випадок переможного повороту на рідні землі.
Всі ці обставини й відносини створювали можливість компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі століття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української Держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція 1710 року була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадились на еміґрації взимку 1709-1710 року, а може, ще й за життя Мазепи. Є всі підстави думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик 7.
А втім, значення Бендерської конституції далеко виходило за межі самої еміґрації та її внутрішніх взаємин. На складення цієї конституції великий вплив мали тогочасні зовнішньо-політичні обставини, в яких опинилася українська еміґрація. Події, що сталися в першій половині 1710 року, мусіли значно піднести дух і настрій еміґрації після важкої депресії попередніх місяців, в наслідок військової поразки, труднощів і небезпек еміґраційного життя, внутрішніх чвар серед еміґрантів, певного дефетизму частини старшини, нарешті, смерти гетьмана Мазепи й жалюгідної боротьби за гетьманську спадщину поміж старшиною (Старшинською Радою) і Войнаровським.
Насамперед пощастило ліквідувати гетьманську кризу, що затяглась на кілька місяців. Орлик погодився бути гетьманом, і ця кандидатура була підтримана Запоріжжям і схвалена Карлом XII, як протектором Української держави. Це був найкращий вихід з дуже важкої ситуації й дуже щасливий вибір для української національно-визвольної справи.
Далі не-абиякє значення мало те, що шведський король погодився оформити дану ним раніше ґарантію української державної незалежности та кордонів Української держави й зобов’язання визволити Україну з-під московського панування. Це було урочисто стверджено в королівській «конфірмації» Бендерської конституції й «асекураційному дипломі», виданих Карлом XII гетьманові Пилипові Орликові 10 травня 1710 року 8.
Ще більший вплив на настрій провідних кіл української еміґрації мало пожвавлення антимосковських чинників в Европі у першій половиш 1710 року. Зокрема, у березні 1710 року приїхав до Бендер повий французький посол до Туреччини, граф Дезайєр, який відбув важливі наради з Карлом XII і з П. Орликом, інформуючи їх про підтримку Швеції, в її боротьбі з Москвою, з боку Франції, Англії й Голляндії 9. Незабаром після того до Бендер пробився (через Угорщину) Київській воєвода Й. Потоцький з двухтисячним загоном шведсько-польського війська. Ще раніш українська еміґрація (властиво, Запоріжжя) нав’язала з Угорщиною (через угорського дипломата Пал Радаї, який побував у Бендерах наприкінці 1709 і на початку 1719 року) 10. Зміцнювались також стосунки з Кримом 11. Все це давало надію на те, що незабаром почнеться повий шведсько-український наступ проти Москви, за допомогою західно-європейських держав, а також Туреччини й Криму. Хоч на початку 1710 року Турецький уряд підтвердив мирний договір з Росією, але й далі в Константинополі тривало змагання різних чинників — зовнішніх і внутрішніх, що мали на меті викликати війну Туреччини проти Росії. Справді, в листопаді 1710 року була оголошена війна, яка закінчилась великою поразкою на Пруті 1711 року.
Всі ці акції й пересправи відбилися й на українській еміґрації й створили атмосферу, в якій могла з’явитися Бендерська конституція. Натхненна духом боротьби, глибокою вірою в правду української справи й надією на її близьку перемогу, Бендерська конституція 1710 року була не лише теоретичним твором української політичної думки на еміґрації і міжнародно-політичною деклярацією державних прав і прагнень України, а насамперед мала бути конституційним актом незалежности української держави, визволеної від московської окупації.
5 квітня 1710 року Пилип Орлик був обраний на гетьмана України. Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманськой чести и могучого, при помощи Божой и при протекцій НайяснЂшого Королівського величества Шведського, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманский, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской 12 радЂт и радити», генеральна старшина і кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 року. Того ж дня гетьман Пилип Орлик склав урочисту присягу на вірність України та її новій конституції 13.
II
Текст Бендерської конституції складається зі вступу (преамбули) й 16 пактів. Преамбула являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бепдерської конституції — «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде cего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем і отвагами рицерскими, которими не тылко охрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшне был...». Потому «Праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпровадити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 року й кінчаючи революцією Мазепи. Й хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за оначным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій найяснейшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановлепіе».
Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського, як станову виборну гетьманську монархію парламентарного типу. Гетьман, як голова держави, повинен «всЂ старанья ложити, жебы єдина вера Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону (трону) Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных синов Руських разширялася и, яко крин в терпіи, межи окрестными имовЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (п.1). Всі права і кордони Української держави — на заході по рч. Случ — повинні бути збережені й гарантовані трактатом, «чтоб Ero Величество и Его сукцессорове, НайяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчними протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали». У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починенные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п.2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п.3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запорожжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини 14 .
Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичні та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковіе от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», і там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундувати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустощити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных... Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п.4). Місто Терехтимирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю 15; «ДнЂпр увесь згори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, полку Полтавському знайдучимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякіе прикметы (урочища)» аж до Очакова «мЂют належати» (п.5).
Та головну увагу в Бендерський конституції приділено було забеспеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику « преждных гетманов Войска Запорожского», які, «востаючи под самодержавцами Московскими привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавною владзу, которую были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п.6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили... таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ пашой первенствуючими были совЂтниками енеральная сташина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же публичных совЂтников характером почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужонной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады енеральній совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной посполитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своєю владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити».
Ця Гетьманська рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік — на Різдво, на Великдень і на Покрову. На ці ради «не тылко панове полковники старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники, але й «от Войска Запорожського Низового, для прислухованья ся и совЂтованія, послы мЂют и повинни будут, за прислаиьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясно вельможного гетмана до общой бы рады предложено, а там всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничого не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте, і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправляти» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити».
Кожен із сталих членів Генеральної ради (Генеральна старшина, полковники і генеральні радники (повинен «при обнятю свого уряду» виконати присягу (за певною формою) на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного» 16, правам и вольностям войсковым вредительиого и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана. Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватне, чи, в разі «нужной и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и... упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращеиния исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати... и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных... консервовати», «не принуждаючи их умыслие, для пониженья особ, до публичного, неприличного и непоносного пред собою стояния, опрочь того, гдЂ потреба укажет (п.6). генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п.8).
Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній раді, мали ще «каждый... в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупне c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), — був правнополітичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.
Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію генерального Військового Суду (п.7), фінансів (мав бути відновлений уряд генерального підскарбія 17, землеволодіння (обмеження права надавати маєтності — п.9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда ... мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтвержуваны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «не без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п.10) 18. Гетьман має «довольствоватися своїми оброками и приходами, на булаву и особу его гетьманскую належачими...» (п.9).
Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народних мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Гетьман був зобов’язаний «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). Для цього, маючи також на увазі інтереси міст, мала бути переведена генеральна ревізія «всЂх маєтностей, под державцами зостаючих», на підставі якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годие належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от посполіства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов мастных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двиганья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «універсалами своими привернути не занехает... Купцев до посполитых повинностей...» (п. 12). Проте, конституція застерігала всі «права и привили слушне надани» українським містам, зокрема «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п. п.10-12, 14, 16). У зв’язку з тим, було ухвалено, що «аренды... и... станція компанЂйская и сердюцкая... повинни быти отставлены и весьма знесены» (п.15) 19.
Такий основний зміст Бендерської конституції 1910 року. Вона не стала державним законом України-Гетьманщини. Дальший розвиток історичних подій не дозволив здійснитися плянам і мріям творців цього епохального документу, що був синтезою української державно-політично думки Мазепинської доби. Але вплив Бендерської конституції на українську політичну ідеологію XVIII ст. безперечний. І гетьман Пилип Орлик і інші лідери української еміґрації завжди, до кінця свого життя, визнавали основні засади цієї конституції законом для себе і своєї політичної діяльности. Недарма Григор Орлик, син і продовжувач справи свого батька, писав (у мемуарі до французького короля Людовіка XV 12 лютого 1741 року), що батько його діяв «згідно своєму обов’язку і угоді, яку він уложив з Козацькою (Українською) нацією з того часу, як його вибрали гетьманом» 20. Й останній, що залишився серед живих, член Мазепинського уряду, Федір Мирович писав р. 1754 до Григора Орлика, що «стародавні права Козацької нації стверджені в Бендерах при виборі Вашого славетного батька», були й падалі залишаються найвищим законом української державности 21.
Але вплив еміґраційної конституції поширювався й на окуповану Москвою Гетьманщину. Бендерська конституція була добре відома на Україні. Микола Ханеико, майбутній генеральний хорунжий, один з найвизначніших державних діячів України першої половини XVIII ст., зберіг у своєму фамільному архіві латинський текст конституції, власноручно ним переписаний 22. Тоді ж був зроблений і український переклад її. Цілком слушно каже М.П. Василенко, що основні ідеї Бендерської конституції були популярні на Україні і в часи гетьмана І. Скоропадського (про це свідчить, зокрема, дуже цікавий проєкт реформи державного устрою Гетьманщини. Що його знайшов у московських архівах Проф.Л.О.Окіншевич), і пізніше, в другій половині XVIII ст. 23.
Бендерська конституція 1710 р., ця за виразом В. Липинського, «конституційна хартія України» 24, як сталася, так і зосталася «на вЂкопомную Войска Запорожского и всего Народу Руського (Українського) славу и пам’ятку» 25.
ПРИМІТКИ
 1 «Мазепа». Збірник. Том І. — «Праці Українського Наукового Інституту», том XLVI, Варшава, 1938, с. 115.
 2 Про це — див. нашу працю «Українсько-московська угода 1654». Вид. ООЧСУ-ЛВУ, Ню Йорк-Торонто, 1954, с. 71 і далі.
 3 І. Борщак, «Вивід прав України». — «Стара Україна», 1925, І-ІІ, Львів. Див. «Вісник», 1954, ч.5 (67), с. 13.
 4 Див. нашу працю «Гетьман Іван Мазепа та його доба». — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том 170. Вид. ООЧСУ-ЛВУ, Ню Йорк-Париж-Торонто, 1960, с. 27.
 5 Див. «Мазепа», І, с. 107-133.
 6 Докладніші відомості про українську старшину на еміґрації — див. у нашій праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба. Про II. Орлика — див. Б. Крупницький, Гетьман Пилип Орлик (1672-1742). Його життя і доля, Мюнхен, 1956 (там же й бібліографія).
 7 І. Борщак. «Orlikiana». — «Хліборобська Україна», кн. IV, Відень, 1922 — 1923, с. 365.
 8 Ці документи опублікував О. Бодянський в «Чтеніях Общсст†исторіи и древностей россійских при Московском УнивсрситстЂ», 1947, кн. І, с. 17-19.
 9 І. Борщак, Гетьман Пилип Орлик і Франція. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 134-135, Львів, 1924.
 10 Я.И. Штернберг, Русско-венгерские отношения периода Полтавской победы. — «Полтавская победа. Из истории международных отношений накануне и после Полтавы», АН СССР, Москва, 1959, с. 96 і далі.
 11 Б. Крупницький, ор. cit., c. 23 і далі.
 12 В латинському тексті Бендерської Конституції, де взагалі немає терміну «Мала Росія», тут стоїть просто: «hot Ducasie» («Чтенія», 1847, І, с. 4).
 13 Бендерська конституція 1710 року збереглася в двох текстах — латинському, який можна вважати за основний (опубліковано в «Чтеніях в Общсст†исторіи и Древностей Россійских», 1847, кн. І, с. 1-17) і в українському, що являє собою, мабуть, переклад (не досить досконалий), зроблений на Україні в першій чверті XVIII століття (опубліковано в «Источниках Малороссійской исторіи» Д. Бантиш-Камснського, ч.ІІ, с. 242-255. — «Чтенія в Московском Общест†исторіи и древностей россійских», 1859, І). Далі цитуємо цей переклад. Французький переклад (не досить точний) Конституції, разом з ориґіналом, опублікований був окремим виданням: «Pacta et Constitutiones...», Lausanne, 1916.
Сучасний український переклад Бендсрської конституції, зроблений з латинського ориґіналу проф. д-р В. Стецюком, буде опублікований у збірці «Акти Української Державності (X — XX ст.), що тепер готується нами до друку.
Присяга П. Орлика — див. «Чтенія», 1847, І, с. 16-17 (латинський текст); «Чтенія», 1859, І, 254-255 (український текст).
 14 Договір вічного союзу України з Кримом був підписаний 23 січня 1711 року («Чтенія», 1847, І, с. 44-50).
 15 У Терсхтсмирові, який «здавна до Войска Запорожского Низового налсжал и шпиталем оного назывался», мали «шпиталь... для старинных, зубожалых и ранами скалеченных козаков, коштом войсковым построити» й утримувати (п. 5).
 16 В латинському тексті: «quid acquitati ас devii...». («Чтенія», 1847, І, 9).
 17 Конституція встановлювала також новий уряд полкових підскарбіїв, по 2 на кожний полк (п.9).
 18 Також і полковники «без вольного избранія цЂлой сотнЂ, сотников и інших урядников, для коррупцій и яких же колвек респектов, а для ураз своих приватных не повинны также от урядов отстановляти» (п.10).
 19 Як це не дивно, Бендерська конституція ще майже не досліджена. Єдина спеціальна розвідка відомого українського історика-правника М.П. Василенка «Конституція Пилипа Орлика». — «Ученые записки Института Истории РАНИИОН», т. IV, Москва, 1929, с. 153-171. Англійський переклад її («The Constitution of Pylyp Orlyk» вміщено в «The Annals of the Ukrainian Acadcmy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. VI, №3, 4 (21-22, 1958, pp. 1260-1295).
 20 І. Борщак, «Orlikiana». — «Хліборобська Україна», IV, c. 368.
 21 І. Борщак, Великий мазепинець Григор Орлик, Львів, 1932, с. 155.
 22 Див. нашу працю «Люди Старої України», Мюнхен, 1959, стор.274.
 23 M. Василенко, op.cit, c. 168-171.
 24 «Хліборобська Україна», IV, с. 341.
 25 «Чтенія», 1959, І, с. 242.
Олександер Оглоблин
НОВІ МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ ПОВСТАННЯ ПЕТРА ІВАНЕНКА (ПЕТРИКА)*
[*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано в Авгсбурзі виданням УВАН у 1949 р., 14 с.]
І
Студії над історією повстання Петрика, що провадилися в 1920-х роках і наслідки яких були частково опубліковані у виданнях Всеукраїнської академії наук 1, порушили низку питань, надзвичайно важливих для історії мазепинської доби. Справді, навколо особи Петрика та його повстання проти московського уряду й політики гетьмана Мазепи скупчилося стільки проблем політичних, економічних, ідеологічних — і все це оповите трагічним серпанком бурхливої героїчної епохи та інтриґуючою таємничістю джерел, — що навіть пайдрібніші й випадкові матеріали в цій справі, де дослідник нерідко мусів перетворюватися на слідчого, набували першорядного значення. Проблема міжстаршинської боротьби за часів гетьманування Мазепи 2, яка відкриває перепективу цілої внутрішньополітичної діяльностіи Гетьмана і дає багато для зрозуміння його тактики в справі зриву з Москвою 1708 р. проблема міжнародньополітичної орієнтації Української держави кінця XVII — початку XVIII ст., коли в договорі Петрика з Кримом 1692 р. так міцно пов’язані були традиції Богдана Хмельницького — і політичні, і економічні (цілком слушно академік М. Слабченко знаходив у договорі 1692 р. нове потвердження своєї давньої тези про автентичність торговельного договору України з Туреччиною 1649 р., до якого так зневажливо — й то зовсім даремно — поставилася українська історіографія) та Петра Дорошенка з наступними міжпародньо-політичними плянами та акціями Івана Мазепи й Пилипа Орлика; проблема тяглости української державницької ідеології (ідея самостійности, незалежности й соборности Української держави в дусі Хмельниччини й майбутніх державних концепцій Мазепи та Орлика), і то з таким несподіваним і яскравим окресленням ідеї Великого князівства руського, звільненої від «гадяцької» федералістичної оболонки; проблема самої особи вождя повстання — того загадкового Петрика, який невідомо (для істориків) звідки взявся й куди подівся (бо вже неможливо стало повторювати байку «Исторіи Русов» про вбивство в 1696 р. людини, що жила й діяла ще в 1711—1712 рр.), який так несподівано рано й незрозуміло сильно висунув українську національно-державницьку програму, що її згодом репрезентували Мазепа й Орлик і яка стала святая святих української визвольної боротьби на кілька століть; і ціла низка інших — меншого маштабу й значення — проблем, з яких, проте, кожна має своє значення й інтерес для історика мазепинської доби.
Основні висновки наших студій над історією Петрикового повстання знайшли собі належне визнання в нашій історіографії. Адже професор Д. Дорошенко в своїй цікавій розвідці «Мазепа в історичній літературі і в житті» пише: «Проф. Ол. Оглоблин, який спеціяльно занявся справою Петрика, знайшов документи, які справді наводять на думку про якусь таємну причетність гетьмана до справи Петрика. В усякому разі вони встановляють напевно, що мотив руху був чисто політичний; малося на думці скинути за допомогою Криму залежність України від Москви і створити незалежну українську державу на обох сторонах Дніпра з виразно демократичним устроєм» 3. З другого боку, професор Б. Крупницький, хоч і не погоджується з нашою думкою про можливість якихось зв’язків між гетьманом Мазепою й виступом Петрика 4, але зате в новітній своїй праці вважає, що «перехід Петрика на бік Криму в 1692 р. був, безперечно, висловом тих настроїв, які передовсім напували серед полтавської старшини і на Запоріжжі, а ширше серед чималих відповідальних кіл на Гетьманщині. Це була спроба створити українську незалежну державу за допомогою турецькотатарського світу», і що «саме завдяки невдачі Петрика старшинський бльок зазнав рішучої поразки» 5.
Тим більше треба пошкодувати, що загальнополітичні умови, в яких перебувала українська історична наука з кінця 1920-х років, стали на перешкоді дальшим документальним студіям над повстанням Петрика (як, зрештою, і над цілою добою Мазепи) і унеможливили закінчення розпочатих в 1920-х роках дослідів і навіть публікацію (не кажучи вже про дальші розшуки) відповідних архівних матеріалів. Над темою про Петрика зависла своєрідна залізна заслона, тінь якої неминуче впала й на вільну українську історіографію, де маємо іноді спроби «забути» наслідки давно опублікованих студій й повернути історичну науку на ті позиції, де вона перебувала наприкіці минулого століття.
Прикладом цього є деякі твердження доктора М. Андрусяка в його новітній публікації «Історія Козаччини» 6. Зокрема доктор Анрусяк вважає, що «акція Петрика була водою на московський млин» 7. Це він виводить з того, що «те, чого він (Петрик) не міг використати, рішив використати для себе московський уряд» (мова мовиться про «опанування мас» 8). Демагогічну політику на Україні московський уряд, як добре відомо, провадив задовго перед Петриком, а як спромігся доктор Андрусяк яскраво антимосковський рух Петрика скерувати «на московський млин» — це секрет його наукової методи. Але особливо вражає в писаннях доктора Андрусяка про Петрика цілковите заперечення зв’язку Петрикової справи з акцією старшинської опозиції — з одного боку, і з українськими державницькими прагненнями гетьмана Мазепи, з другого боку. Доктор Андрусяк пише: «...саме в тому часі бувший старший канцелярист Генеральної військової канцелярії Петрик Іваненко, свояк генерального писаря Василя Кочубея і полтавського полковника Федора Жученка, захотів стати при допомозі невдоволених Мазепою запорожців, козаків і татарів гетьманом. Історикові М. Слабченкові «здається», що Петрик «явився знаряддям у руках Мазепи, в його боротьбі проти Москви: топ направлених проти Петрика універсалів і так і сяк, в закликах Петрика зустрічаються слова Мазепи, звучать оберігаючі ноти». Знову ж історик Петрикового повстання Олександер Оглоблин досить необачно за доносами й пасквілями робить спершу з Кочубея, згодом навіть з Мазепи промоторів Петрикового повстання, зверненого саме проти гетьмана і його протектора — Москви...» 9.
Цікаво, що той же автор, очевидно, інакше дивився на Петрика року 1939, коли писав: «Слід звернути увагу, що навіть Петрик, який повстав за гетьмана Мазепи в 1692 році, вийшов у дослідах нового його історика (Олександра Оглоблина) речником незалежної української держави, а не, як у давнішій історіографії — речником інтересів запорозької черні». (М. Андрусяк, Українська історіографія. Праці Укр. наук. інституту в Америці. І, Збірник Укр. наук. інституту в Америці. Сент-Пол, Мінн. — Прага, 1939, с. 10).
Оцінка Петрикового руху в новітній праці доктора Аидрусяка щільно пов’язана з його концепцією діяльности гетьмана Мазепи, автономістичний характер якої перед 1705 р. доктор Аидрусяк рішуче заперечує 10. На жаль, цю свою концепцію доктор Андрусяк обґрунтовує не в спосіб наведення власних фактів, а голослівно заперечуючи факти, подані іншими дослідниками, і безпідставно знецінюючи вказані ними документи. Не «необачно» й не за «доносами й пасквілями» (до речі, історик не має права цілковито нехтувати навіть такими джерелами, застерігаючи, звичайно, суворо критичне ставлення до них) висунули ми свої твердження (Кочубей) і припущення (Мазепа) щодо справжніх джерел і промоторів Петрикової акції. Відповідні матеріяли опубліковано в наших розвідках 1920-х років, мабуть, добре відомих докторові Андрусякові. Новітні матеріяли, що їх частково подаємо тут, тільки стверджують паші давні міркування про ролю Кочубея. Про участь Кочубея в справі Петрика категорично каже сам гетьман Мазепа. Про участь Мазепи в справі Петрика каже Самійло Величко. Але писання Мазепи й Величка не можна вважати за «доноси й пасквілі», як це, справді, досить необачно робить доктор Андрусяк.
II
Тим важливіші нові документальні матеріяли, що стосуються до повстання Петрика. Зокрема хочемо спинитися тут на двох документах (один з них був опублікований під час останньої війни, року 1940, і не міг тому звернути на себе увагу дослідників; другий і досі ще не виданий), які кидають нове світло на обставини Петрикової справи.
Перший документ походить з архіву Меншікова (з тої частини його, що знаходиться в Рукописному відділі Всесоюзної бібліотеки ім. Леніна, бувш. Рум’янцівського музею в Москві) і опублікований (пе дуже справно) професор Г.П. Георгієвським в грудневому числі московського «Исторического Журнала» за 1940 р. 11 Це ориґінал листа гетьмана І. Мазепи Меншікову, писаного десь у середині (чи другій половині) березня 1708 р. під свіжим враженням вістки про донос Кочубея та Іскри. Зважаючи на великий інтерес цього листа і неприступність видання, де він був опублікований, наводимо його текст.
«Извествую вашой княжой светлости для информации, — писав Гетьман, — что Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мне был противный и разные подо мною рвы копал, советуя непрестанно з враждебниками моими, якии уже инныи давно, a инныи в недавном времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные письма, а будучи писарем генеральным, имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болезни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые некоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул.
Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моєму, взят же был за караул в той власне час, як блиский его кревный проклятый Петрик до орды Кримской передался и великой мятеж в народе малороссийском учинил, о котором были неложныи сведытели, от полковника Миргородского прислании, что его он Кочубей з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму выправили 12. А Искра, свояк Кочубеев, который родные сестри держал, что я по указу е. ц. в., за явную его Искри змену, за согласие з каймаканом Перекопским и частые пересылки подарков и писм до началников Кримских, по чолобитью всех полчан полтавских, отставил его от полковничества Полтавского, завзял на мене вражду и злобу, которую, и на полковничестве будучи, внутр таил, и хотя его Искру указал был его ц. в. сковав тогды ж присыла... на Москву, однакож я своим предстателством заступил оного 13. За якое мое милосердие теперь мне награждается.
A свободными я их, Кочубея и Искру, учинил от достойной казни по многому и неотступному прошению многих духовных и мирских особ, найпаче же на моление слезное отца пастыра и благодетеля моего великого, блаженные памяти митрополита Киевского Варлаама 14, и покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и детех, плачущих и ридающих, обаче ныне весма недостойны явились помилования».
Цей дуже цікавий документ заслуговує на спеціяльну увагу дослідників мазепинської доби, особливо тому, що він дає цілу історію взаємин Мазепи й Кочубея 15, звичайно, в освітленні Мазепи (і то за надзвичайних обставин 1708 р.), і, можна сказати, з власних уст гетьмана стверджує, що в українських урядових колах того часу вважали за безсумнівну причетність Кочубея до справи Петрика 16. Недарма український посланець до Москви Юрій Харевич казав (1691), що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і знатно де совершенно, что тот побЂг Петрушкин на Запороже учинился c вЂдома КучюбЂева» 17.
Це була офіційна версія українського уряду, хоч, звичайно, не призначена для ширшого загалу, — і разом з тим це була публічна опінія, яка з тих же причин не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження.
III
Другий документ вводить пас в інтимне коло старшинських взаємин кінця XVII — початку XVIII ст. Це ориґінал листа полковника Київського Костянтина Мокієвського до гетьмана Мазепи. Лист не має дати, але, поза всяким сумнівом, його написано між 1700 і лютим 1701 р. Зважаючи на те, що цей документ не опублікований і взагалі невідомий історикам мазепинської доби, наводимо тут його повний текст. Мокієвський писав Гетьманові:
«Милостивый мой ДобродЂю! Як сталем на том полковницт†ʳевском з ласки Велможности Вашой, вЂкгды радостного собЂ мешканя, як поводится в людей, не зажилем. Але все журба за журбою, скорб по скорбЂ, если до Батурина ку Велможности Вашой виєжджу, то як нарожен не могу смЂло ку Велможности Вашой вступить. З Батурина кгды до дому поворочаюсь, завше слезами не облившися не виеду. В дом свой приехавши, не поживу недель двох, трох, зараз од Велможности Вашой и бЂгут писма строфовалніе ку мнЂ в невинвости моей; и щастливый тот лист, якій бы мнЂ не был з конфундованем, або з яким лихом. Веселе кгды было у Пана Столника, Довгополий, напавши на мою жону при людех многих зневажал як хотЂл, курвою називал и иишими ущипливими словами домовлял, що мы обое слезами крвавами облившись скаржилемся Велможности Вашой не поеднокротно, якую ж справедливость одержалем, але еще з болшим жалем одхожу и одходилем. КелЂх церковный у Кобижчи злодЂй украл, а Довгополий направил замковых, которие приехавши коня моего доброго з станЂ (sic!) взявши, поти ездили, поки в нЂвец его обернули, толко живого прислали, издох; а я за его далем золотих сто. А другого коня у войта взяли, и той издох. Реестр ексцессов Довгополого пополненых в полку моем посылалем до Велможности Вашой, а Велможность Ваша приобещалисте вислати на инквизицію: теды не прислали, и минулось так; а Довгополий з того еще далЂй розшираеться. А ежели що я неправдивого допосилем Велможности Вашой, без мене теперь рачте росказати вивести инквизицію. Пан Судя Енералний Великодных Свят запросивши мене в дом свой при полчанах Полтавских и моих полчанах всЂ рЂчи минувши, стал мнЂ домовляти накиданем на полчан моих рЂну, капусту и иншие чинить долегливости и кривди, богатством нЂякимсь допинал. И вибЂгши з комнати Тишчиха, з направи панЂ Судиной, так мене безчестила поганими словами, же з великого жалю моего и стиду, слезами обливаючись, не памятаю як з его дому вийшол. Велможность Ваша рачте з ласки своей панской написати до велможной добродЂйки, нехай жона моя реестр подаст, як пан столник, чили его старости шкод починили в кгрунтах и инших рЂчах в селе Коровинцах жонЂ моей належных; лЂсов три зрубав, греблю спустошив, стави позловлювал, греблею иншою став перепяв, меди, пива з ліоху повикидал, двор спалив, жидок коня взял, которий стоявся болшей талярий ста, проса насЂяли, на которое орали як на сто день, все казал товарами зпасти и зпасли; и иншие мои бЂди, которие од их поношу и терплю, не могу и виписати.
Так то мнЂ нагорожается за мои одваги кривавие и несносние праци военние. А що Велможиость Ваша пишете, же лишнее говору, — памятую кгды посылалисте мене на Москву з иншими полковниками, дали мнЂ информацію и инструкцію що говорити и чого добыватись словесно, и я был того вимогл и позволено нам говорити: теды пан полковнк Гадяцкий, не справуючись ведлуг інформаціи Велможности Вашой, положивши в Поселском дворЂ инструкцію, мовил так: нам що говорить мужикум? Я на его слова одозвалем: коли ти мужик, а я не мужик, козак. А он отповидЂл: ти шляхтичь, а не козак. А я знову мовил: естемь шляхтичь, а ти перехристь, жидовский сын. Теды потом запитав Лев Кириловичь: для чого на тебе не милостив пан гетман и не написал в перших тебе, да написав пана полковника Гадяцкого, а чулисмо завше твою одвагу рицерскую и працу и ты в нас перший в статях полковник? Теды отказал пан Украинцев: для того не писано, бо есть кревный пану гетману. И знову Лев Кириловичь запитал: для чого ты грамоти Перекупской посылки не взялесь собЂ на маетности як тобЂ давано? Теды я одказалем: без вЂдома велможного пана моего не могу и не смЂю брати и мнЂ без маетностей волію у добродЂя моего взяти всего доброго, як коней, так грошей, так суконь, и що ли колвек потребно не боронит мнЂ. И Лев Кириловичь сам вимовил: правда чулисмо и мы, же панцирь якийсь добрий взялесь у пана гетмана и пан гетман писал и казал, жебы отдал, и не далесь; и в жарт обернувшись пред всЂми по плечу моем вдарил: инших, мовит, перебили, поламали, а ему ничего не вчинил, такой вор, и не смЂл ему говорити за панцирь пан гетман. И знову часу того жь былисмо у пана Украинцева з ВинЂусом; и питаеться мене пан Украинцев: яким способом од вас Петрик утіок? Отказалем я: питайся в. м. пана полковника Гадяцкого и Полтавского, у их бил з жалованем, они знают о его втЂканю, а пан ВинЂус у мене был з жалованем, я своего встерЂгл, в жарт мовил. И потим мовит пан Украинцев: знаете вы хто его выправил? ОдповидЂлем: ваш же Михайло той которий полковником Гадяцким был и в змЂнЂ як у вас, так и в нас оказался. Хиба той, мовил пан Украинцев, Михайло нам много приобецал денег, где 6 он тие денги брал; у вас бы брал да ордЂ давал; для чого жь бы то так было? ОдповидЂлем: хотЂл у вас як быто булаву достати, а потим и вами так бы трусил, як сам хотЂл. И Тополницкий нехай признает, якая мова была о пану Судіи, а я як себе самого, так оного вимовлял и во всем екскузовал; а ежели бы я зналем такую его зычливост до себе од пана Судій, присыпалем бы пороху до стЂрки.
K. Мокіевский» 18.
Лист не має дати, але час написання його встановити неважко. Посольство до Москви, про яке йде мова, відбулося 1696 р. 19 після відступу татар і Петрика з Лівобережної України в кінці січня того року 20. Але лист Мокієвського був написаний значно пізніше. В ньому згадується про весілля «пана Столника», себто племінника гетьмана — Івана Обидовського, полковника ніженського, яке відбулося (з донькою Василя Кочубея — Ганною) в січні 1698 р. 21 Далі в листі мова мовиться про Кочубея як генерального суддю — він став ним року 1700 22. Нарешті, про Обидовського говориться, як про живу людину, — він помер у лютому року 1701 23. Отож, лист Мокієвського був написаний десь у 1700 — на початку 1701 р. 24
Значення цього документа далеко виходить за межі тих фактичних відомостей, які він подає. Насамперед відкривається яскрава картина міжстаршинських взаємин і тої ворожнечі, яка роз’їдала їх в кінці XVII — на початку XVIII ст. З одного боку, Костянтин Мокієвський, старого шляхетсько-козацького роду, полковник київський, «кревний» гетьмана (по матері його Марії Магдалині, народженій Мокієвській), один з визначних представників вищої української старшини, хоробрий полководець («руський Гектор») і щедрий меценат української церкви 25.
З другого боку, родина генерального судді Василя Кочубея — «первенствующої по гетьмані особи», — посвоячена з гетьманом через шлюб Обидовського з Кочубеївною, та її прихильники. Між Мокієвським та його дружиною 26 і Кочубеями точиться велика ворожнеча й боротьба, яка не раз набирає форм публічного скандалу. Причини цієї ворожнечі (принаймні зовнішні) доволі дріб’язкові. Це — різні чвари між Мокієвським і Довгополим 27 (вочевидь, близьким до Кочубея та його родини) та маєтково-господарчі суперечки між дружиною Мокієвського й Обидовським в с. Коровипцях. Ці суперечки й сварки, врешті, створили нестерпне становище і викликали інтервенцію з боку Гетьмана.
Позиція Мазепи була дуже делікатна. Тут переплітались і інтереси державно-політичного порядку, і родинні та особисті взаємини й почуття. І Мокієвський, і Обидовський були близькими родичами Гетьмана. Але в Мокієвського було багато ворогів, і доволі впливових та активних. А за Обидовським стояла родина Кочубея з її численною парентелею й клієнтелею, де всім і всіма командувала владна й честолюбна судіївна — Любов Кочубей.
Ця обставина особливо ускладнювала справу. Гетьман Мазепа не міг не цінувати Мокієвського, людини заслуженої «одвагами кривавими й незносними працами воєнними», а до того ще й вірної й відданої Гетьманові й своєму родичеві. Бо з гіркого досвіду своїх давніх відносин з Кочубеєм та Кочубеїхою Мазепа аж ніяк не міг цілком довіряти й сприяти їм 28, і це, звичайно, ураховував Мокієвський, апелюючи до Гетьмана. Але Гетьман як голова держави передусім мусів зважати на державну рацію стану. Він намагався залагодити цей прикрий і шкідливий для українських державних інтересів конфлікт між двома представниками вищої старшини. І ось тут приточилася справа, яка дала підставу Гетьманові докорити Мокієвському, що він «лишнеє говорить», і то там, де не треба. Гетьман, очевидно, пригадав (або мав це на оці), що коли Мокієвський був послом у Москві в 1696 р., він нібито говорив московським вельможам і високим урядовцям про причетність Кочубея до справи Петрика. Отож, Мокієвський в своєму листі до Гетьмана, що ми його навели вище, розповідає, як воно справді було в Москві.
Ця частина листа має величезний інтерес. З одного боку, вона дає повий причинок до історії повстання Петрика, яке в українських і московських колах того часу звичайно пов’язували з ім’ям Кочубея 29.
А з другого боку, лист Мокієвського подає дуже барвистий малюнок московсько-українських взаємин того часу — і політичних, і побутових, і головне, свідчить про намагання московського уряду (який, безперечно, був добре поінформований в українських справах і відносинах) внести дальший розбрат у кола української вищої старшини, розсварити її ще більше між собою і посіяти в неї недовір’я й незичливість до Гетьмана. Московські дипломати прагнуть викликати українських представників на одверті розмови, випитують у них українські політичні таємниці. Зокрема, їх цікавить справа Петрика та участь у ній Кочубея. Не треба забувати, що розмови, згадані в листі Мокієвського, мали місце 1696 р., коли давно був осягнутий певний компроміс між Гетьманом і старшинською опозицією в особі Кочубея, і Мазепа, який 1691 р. казав московському послові, що «Петрушка совершенно побЂжал с вЂдома Кочюбъева і полтавского полковника» (Ф. Жученка 30), згодом у своїх зносинах з Москвою вже не повторював цієї версії і, очевидно, намагався вигородити й оборонити Кочубея, а це не могло не викликати певної підозри в Москві і щодо стабілізації внутрішніх взаємин, і, можливо, щодо причетности самого Гетьмана до справи Петрика, який ще довго був сіллю в очах московської політики. Московські дипломати знали, кого розпитувати. Чи Мокієвський «присипав пороху до сірки», чи справді він Кочубея «вимовлял и во всем ескузовал», годі сказати, не маючи інших джерел, крім його власного спростування. Але треба визнати, що московські зусилля не пішли намарне. Українські посли на очах у московських урядовців сваряться між собою; одні з них готові прислужитися Москві, інші (в данім разі Мокієвський говорить про самого себе, і думаємо, що тут йому можна повірити) свідомо й гідно протестують проти цього негідного угодівства. А збоку дивиться самозадоволеие обличчя Льва Кириловича Наришкіна, начальника Посольського приказу, що, як tertius gaudens, з цинічною брутальністю плеще по плечу українського посла. Цей побутовий деталь московсько-українських дипломатичних стосунків більше, ніж довжелезні стовпці московських архівних документів, промовляє про характер московської політики щодо України.
Але над усім цим височіє державна мудрість гетьмана Мазепи, який, тамуючи слушне недовір’я й особистий біль, заподіяний поведінкою старого друга й однодумця Кочубея, прагне за всяку ціпу, в обличчі Москви та її нового політичного наступу на Україну в умовах Північної війни, зберегти єдність української державної політики й залагодити старшинські конфлікти. Це була засада Мазепиної політики, засада, що її не захитала навіть зрада Кочубея та Іскри в критичний момент української історії.
IV
«Останні літа Петрикові темпі для нас», — писали ми в розвідці «До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (1928), констатуючи на підставі безперечних документальних матеріялів, що, всупереч традиційній версії старої української історіографії, Петрик був живий ще року 1700 31. Дальші досліди паші встановили, що він жив і діяв на терені т. зв. «ханської України» ще року 1712. Зокрема його ім’я згадується в донесенні фельдмаршала Б. Шереметєва Сенатові року 1712 поруч з ім’ям гетьмана Пилипа Орлика, як один з небезпечних осередків антимосковської акції. Беручи до уваги також «ідеологічну спорідненість конституції 1710 р. Орлика й трактату України з Кримом 1711 р. — з аналогічною угодою Петрика 1692 р.», ми висловили думку про можливість участи Петрика в акції Орлика 32.
Остання думка викликала поважні заперечення з боку найкращого знавця діяльносте Пилипа Орлика — професора доктора Б. Крупницького. В листі до нас з 29.XI. 1942 р. професор Крупницький писав: «Між іншим в справі Петрика хочу звернути Вашу увагу на одне джерело, якого Ви не використали у Вашій праці «Орлик і Петрик». Це — «Военно-Походный Журнал 1711 и 1712 гг. фельдмаршала Б.П. Шереметєва» (СПБ, 1898, під ред. А.З. Мышлаевского). На сторінці 114 журналу під датою 29 грудня 1711 р. Київ — подається: вахмістр Петро Безобразов, який саме 29 грудня 1711 р. вернувся з Бендер, показав: «Как он Ђхал из Бендер чрез мЂстечко Дубосары, гдЂ обрЂтается Петрик (который якобы учинен по указу от Порты над тамошними обывателями гетманом), и c вышеупомянутым посланным с ним конвоєм у него ночевал. Который ему говорил, дабы донесть генералу фельдмаршалу, чтобы повелЂл 4-х человЂк, которые посланы были к Бреславскому полковнику Иваненку и задержаны, отпустить, понеже никакой вины оные не имЂют. Буде-же не будут отпущены, то конечно co стороны турецкой принято будет за противность и задержаны (будут) от войск Царскаго Величества курьеры, посланные к послам».
Друга вістка там же ст. 123 (дата 31 січня 1712 р. З Києва відомості генер. Рена) згадує вже Петрика в зв’язку з Орликом: «Пишет нам наш сотник рашковскій Якубовскій генваря 20 дня... О московських купцах слышал он, что консиліум чинят, дабы им от войск шведскаго короля и воеводы Кіевскаго по дорогам вреду не было. ИзмЂнник Петрик Ђздил до хана сам бить челом, чтоб Орлик и кошевой с войском пошли к Яссам».
«Отже, помагав Петрик Орлику, чи не помагав? Я думаю, — продовжує проф. Круппицький, — що скорше не помагав. Коли він справді був якимсь «гетьманом» дубосарським, то Орлик являвся для нього конкурентом й то таким, який йому сидів прямо на карку. Дубосари лежать на Дністрі, вище Бендер, а в Бендерах саме знаходилися і Орлик, і більшість Запорож. війська. Отже в тилу Петрика! Зрозуміло, що Петрик просив хана перевести Орлика і запорожців до Яс. В січні-лютім 1712 р. значна частина запорожців таки перейшла до Яс, що лежало в інтересі Карла XII і поляків орієнтації Станислава, а не Орлика (див. мою моногр. про Орлика, с. 82). Акція Петрика йшла по лінії інтересів шведсько-польських, а не Орликових. Про співпрацю говорити тяжко, скорше про конфлікт».
«Припущення, що Петрик в 1714 р. міг піти за Орликом в Швецію, невірогідне. В шведських джерелах, які я знаю, нема й сліду про те. А Петрик все ж таки був помітною особою і серед Герциків, Нахимовських, Мировичей й т. д. кинувся б в очі».
Матеріяли, подані професором Крупницьким, справді, дуже важливі (вони не були відомі нам раніше 33). «На підставі цих нових даних мусимо переглянути нашу думку про можливість співпраці Петрика й Орлика. Але передусім треба з’ясувати одне немаловажне питання. Професор Крупнцький у своїй монографії про гетьмана Івана Мазепу, спираючись на «Журнал» Шереметєва, висловив думку про те, що 1712 р. Петрик жив у Дубосарах «мабуть, вже давно як приватна особа й без жодного значення для тодішніх українських подій» 34. Ще гостріше ставить питання доктор Андрусяк у згаданій вище праці. Він пише: «Історик Петрикового повстання Олександер Оглоблин доносить необачно... з туманних вісток в одному літописі і в звіті московського фельдмаршали Шереметєва з 1712 р. висновує співпрацю Орлика й Петрика після смерти Мазепи; тим часом вже з 1698 р. маємо лист «гетьмана з ханської ласки» Івана Богатого до Мазепи з зазивом зірвати з Москвою, отже політична роля Петрика наприкінці XVII ст. була скінчена. В 1712 р. жив він справді в Дубосарах, але не мав ніякого відношення до мазепинської еміґрації» 35.
Та виявляється, що кар’єра Петрика в кінці XVII ст. ще не була скінчена. Доктор Андрусяк чомусь не звернув уваги на дуже цікаву документальну звістку, опубліковану 1931 р. професором Л. Окіншевичем. Отож у листопаді 1698 р. «два полонених волошепіна» з Дубосар свідчили в Малор. приказі, «что в Дубосарах паки учинень Гетманом проклятый Петрик сего прошлого лЂта чрез бусурманов. При котором нЂт болши людей воинских двусот человЂк. А того Івана Богатого, которой прежде сего был, для того оставлено от гетманства, что бутто он склонен і желателен был к христианам» 36.
З другого боку, вістки з «Журналу» Шереметєва не залишають сумніву, що Петрик був гетьманом «ханської України» і в 1711-1712 рр. Тим-то не можемо погодитися з проф. Крупницьким, що Петрик 1712 р. віддавна був приватною особою. З «Журналу» Шереметєва цілком ясно, що Петрик виконував тоді урядові функції, мав зносини з ханом та з козацькою адміністрацією сусіднього Правобережжя, отже, так чи інакше міг впливати на тогочасну політику. І цілком зрозуміло, що московський уряд цікавився і був певною мірою занепокоєний його особою, припускаючи можливість спільної акції Петрика й Орлика. Відповідне листування між гетьманом Іваном Скоропадським і Шереметєвим, з одного боку, й рапорт Шереметєва Сенатові — з другого боку, належать до другої половини 1712 р., отже, звістка в «Журналі» Шереметєва від 31 січня того року не може цілком заперечити співпрацю між Петриком та Орликом. Думка про її можливість спиралася, звичайно, не тільки (й не стільки) на «туманних вістках в одному літописі («Хронологія высокославиых ясневелможных гетьманов») і в звіті московського фельдмаршала Шереметєва». В нашій розвідці «Орлик і Петрик» ми писали: «Українсько-шведська угода й повстання проти Москви неминуче українську справу переводили на рейки турецько-татарської політики й українсько-татарської спілки. Полтавська катастрофа надала цьому величезної міжнародньої ваги. І коли конституція 1710 р. ствердила давній постулят, що «всегда пріязпь сусЂдская Панства Крымского есть потребпа... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати», а українсько-кримска угода 1711 р., на фоні союзу України зі Швецією та Туреччиною і шведськотурецької протекції, поновила давнє України з Панством Кримським братерство й колеґацію воєнну, — Петрик міг легко сказати «нынЂ отпущаеши» 37. Дійсно, це була спільна програма й спільна традиція. Отже, співпраця Петрика й Орлика була б можлива, тим паче, що до «актів 1710—1711 рр. великою мірою спричинилися тії соціяльно-політичні кола і навіть почасти тії ж особи, що їхню участь у справі Петриковій ми доводили в наших студіях з історії повстання Петра Іваненка», а «смерть Мазепи й зміни в українському уряді могли полегшити й персональні зв’язки Петрика з українськими урядовими колами й уможливити його участь в акції Орлика 38.
Але не можна не погодитися з професором Крупницьким, що, з огляду на вістку «Журналу» Шереметєва 1712 р., важко говорите про співпрацю Петрика й Орлика (хоч про конфлікт між ними немає певних даних). На це, мабуть, були свої причини, які потребують спеціяльного дослідження і, очевидно, нових документальних матеріялів. Зрештою, наводячи звістку про якусь співпрацю Петрика з Орликом, ми застерігали, що «звичайно, ця звістка вимагає спеціяльних архівних розшуків» 39.
Так чи інакше, треба цілком відкинути припущення (висловлене колись нами), що Петрик «пішов (1714) за Орликом на далеке вигнання» 40. Мабуть-таки, він «лишився там, на своїй новій — татарській батьківщині тихо й глухо доживати бурхливого віку — свого й своєї епохи» 41.
Трагічна, мабуть, була зустріч двох поколінь української еміґрації мазепинської доби...
ПРИМІТКИ
 1 О. Оглоблин. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року, Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927; його ж, До історії повстання Петра Іваненка (Петрика), «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928; його ж, Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика), «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XXIII, К., 1929; його ж, «Орлик і Петрик», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XXV, К., 1929. Передруковано в збірнику ВУАН «Студії з Криму» (K., 1929), під титулом «Петрик — ханський гетьман України», і видано окремою збіркою «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929 (вид. ВУАН).
 2 Див. нашу розвідку «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика», «Записки історичного та філологічного факультетів Львівського Державного Університету ім. їв. Франка», т. І, Львів, 1940.
 3 Мазепа. Збірник. Том І. Варшава, 1938, с. 23.
 \x0104 B. Krupnyckyi. Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709), Leipzig, 1942, ss. 35-36.
 5 Б. Крупницький. Українська суспільно-політична думка в 18 ст. — «Орлик», — 1947, XII, с. 2, 3.
 6 M. Андрусяк. Історія Козаччини (Курс викладів), Мюнхен, чч. III і IV. 1946.
 7 Ibid., c. 113.
 8 Ibid.
 9 M. Андрусяк, ор. cit, c. 111.
 10 М. Андрусяк, Історія козаччини, с. 120.
Див.: М. Андрусяк, Лицем до історичної дійсности. (До причин нсувінчаности українських державних змагань), Альманах «Наступ». Ідсологічно-історичний збірник, І, Прага, 1941, с. 94-95.
 11 Г. Георгиевский, Мазепа й Меншиков. Новые материалы, «Историчсский Журнал», 1940, ч. 12, с. 80 Москва,
 12 Таким чином, цілком стверджується (бодай в цій частині) тогочасне оповідання полтавського козака (згодом ченця) Петра Порваницького попові С. Пекалицькому (у Москві) про те, що, в зв’язку зі справою Петрика, «КучюбЂй взят в замок за караул». Московський Архів Міністерства Юстиції, Стовпці Малоросійського Приказу, ч. 6030/219. Див. нашу працю — Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), К., 1929, с. 45, пр. 3.
 13 Див. нашу розвідку «До історії української політичної думки на початку XVIII ст.», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928’.
 14 Отже, звернення Кочубся до митрополита Варлаама Ясинського в червні 1692 р., у листі, що його наводить Величко (Лътопись С. Всличка», т. III, K., 1855, с. 123), дало певні наслідки.
 15 Про історію взаємин Мазепи й Кочубея — див. «Ескізи», с. 39-51.
 16 А втім, ще в червні 1691 р. гетьман Мазепа казав московському посланцеві дякові Олексі Нікітіну, що «Петрушка совсршенно побЂжал с вЂдома КучюбЂсва» (Моск. Арх. Мін. Юстиції, кн. Малор. Приказу, ч. 62, опис, червень). Див.: «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 30.
 17 «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 29.
 18 «Древлсхранилище РСФСР», Архів Міністерства Закордонних Справ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 825 (810). Подаємо тут цей документ з копії, зробленої в середині XIX ст., що знаходилася в 1920-х роках у Центральному Архівному Управлінні УССР.
 19 Д. Эварницкій (Яворницький). Источники для исторіи Запорожских козаков, т. II, Владимір, 1903, с. 1226. На чолі посольства стояли полковник гадяцький Михайло Борохович, полковник київський Костянтин Мокієвський і полковник переяславський Іван Мирович (там само). До складу посольства входив, очевидно, і Топольницький, свояк гетьмана Мазепи.
 20 О. Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), с. 59.
 21 Н. Костомаров. Историческія монографій и изслЂдованія, т. XVI. Мазепа й Мазепинцы, СПБ, 1885, с. 217; В. Модзалевскій. Малороссійскій Родословник, т. III. К., 1912, с. 695.
 22 «Лътопись С. Всличка», т. III, К., 1855, с. 553-555; В. Модзалевскій, Малороссійскій Родословник, т. II, К., 1910, с. 525.
 23 Н. Костомаров, ор. cit.; c. 243.
 24 Цей лист Мокієвського, мабуть, стоїть у зв’язку з документом, опублікованим у II томі «Источников Малороссійской Исторіи» («Чтенія в Обществъ Исторіи и Древностей Российских при Имп. Московском Университетъ», 1859, І) під явно неточною назвою «Извът Кіевскаго Полковника» (очевидно, 1701 р.). Див.: Н. Костомаров, ор. cit., c. 243.
 25 Див.: В. Біднов. Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, «Мазепа. Збірник», т. І, Варшава, 1938, с. 35; М. Андрусяк, Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч («Мазепа. Збірник», т. II, Варшава, 1938), с. 76.
 26 За даними акад. М. Возняка («Хто був автором Літопису Самовидця», с. 63) дружина Мокієвського Анастасія Зеленська померла 1695 р. Можливо, що Мокієвський був одружений двічі, але хто була його друга жінка, нам невідомо.
 27 Не зовсім ясно, про якого Довгополого тут іде мова. Можливо, що це був Клим Довгополий, згодом (1711) генеральний суддя за гетьмана Пилипа Орлика (Н. Костомаров, ор. cit., c. 624, 640, 677, 682).
 28 «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)»; с. 39-51.
 29 Докладніше про це — «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 6, II, 29-31.
 30 Ibid., 30.
 31 «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XIX. Передруковано в нашій книзі «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929, с. 56-60.
 32 О. Оглоблин, «Орлик і Петрик», «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. XXV. Передруковано в збірці «Студії з Криму» (К., 1929) і в нашій книжці «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», К., 1929, с. 61-65.
 33 При цій нагоді висловлюємо щиру подяку Вп. П. проф., д-рові Б.Д. Крупницькому за ці цінні вказівки.
 34 В. Krupnyckyj, Hetman Mazepa und seine Zcit (1687-1709), Leipzig, 1942, s. 38.
 35 M. Андрусяк, Історія Козаччини, с. 111.
 36 Л. Окипшевич, Центральні установи України-Гстьманщини XVIІ-XVIIІ ст., ч. II. Рада Старшини. (Київ, 1930), ст. 264, пр. І.
 37 «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика»), с. 64-65.
 38 Ibid., c. 65.
 39 Ibid., c. 65, пр. І.
 40 Ibid., c. 65.
 41 Ibid. Можливо, що Петрик залишив там нащадків. Відомо, що згодом він називався «Сулимом», а в Ягорлику в другій половині XVIII ст. жив священик Ілля Сулима, який згадується 1765 р. Ханські гетьмани були в Дубосарах ще в 1760-х роках (А. Андрісвскій. Русскіе конфиденты в Турціи й Крыму в 17651768 гг., К., 1894, с. 10).
ТРУДИ І ДНІ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ
Гетьман Мазепа народився в Білій Церкві 20 березня 1632 року.
Польська Іезуїтьська колеґія
Двор Яна Казимира
Франція, Італія
Німеччина, Голандія
Польчук
1659 р. — у Виговського (посол).
1663 р. — у Юрія Хмільницького] і Тетері (посольство).
1669 р. — у Дорошенка.
Початок 1673 р. — пос[ол] до Криму.
1674 р. — пос[ол] до Переяславу].
1674 р. — пос[ол] до Криму і Туреччини.
... до[ручення] Самойловичу.
Пос[ол] до Москви,
[й потім Нераз]
1687 рік
Червень.
17. р. Карачворак
Липень.
7. На р. Кильчені.
22. Коломак. «В таборе под Коломаком».
23-24. На Коломаку.
25. На Коломаку.
Серпень.
1. Батурин.
(??) (з.п.) 2. Батурин.
3. Гадяч.
5. Козелець.
10. Гадяч.
13. Гадяч.
17. Ромни.
24. Батурин.
25. Батурин.
27. Батурин.
28. Батурин.
Вересень.
1. Батурин.
11. Батурин.
13. Батурин.
15. Батурин.
17. Батурин.
19. Батурин.
20. Батурин.
30. Батурин.
Жовтень.
4. Батурин.
5. Батурин.
7. Батурин.
8. Батурин.
11. Батурин.
13. Батурин.
17. Батурин.
21. Батурин.
31. Батурин.
Листопад.
(?) 1. Батурин.
10. Батурин.
17. Батурин.
(1687 ?) 29. Батурин.
Грудень.
1. Глухів.
9. Батурин.
18. Батурин.
19. Батурин.
21. Батурин.
1688 рік.
Січень.
11. Батурин.
14. Батурин.
21. Батурин.
Лютий.
9. Батурин.
10 (?). Батурин. (?)
12. Батурин.
21. Батурин.
Березень.
17. Батурин.
24. Батурин.
Травень.
6. Батурин.
7. Батурин.
8. Батурин.
19. Батурин.
24. Батурин.
Червень.
1. Батурин.
11 (?). Батурин.
14. Вирушив гетьман з Батурина.
16. «В таборе под Хоружовкою».
14. «З-под Конотопу».
Липень.
(?) 11. Табір на р. Кильчені.
20. Р. Самара.
22. «Из табора c Самары».
Серпень.
(?) 1. Р. Самара к Новогородку.
18. Побудова городков на р. Самарі (чи не 1689р. (?)).
29. «В таборе из-под Цариненки». (197??). (Яв.І, 162).
27. Батурин.
31. «В Батурине на Кустоловом».
Вересень.
5(13). Батурин.
8. Батурин.
(?) 10. Батурин.
11. Батурин.
12. Батурин.
14. Батурин.
18. Батурин.
21. Батурин.
22. Батурин.
25. Батурин.
29. Батурин.
Жовтень.
3. Батурин.
(?) 16. Москва (?).
19. Батурин.
23. Батурин.
25. Глухів.
Листопад.
3. Батурин.
9. Батурин.
10. Батурин.
13. Батурин.
15. Батурин.
Грудень.
19. Батурин.
30. Батурин.
31. Батурин.
1689 рік.
Січень.
1. Чернігів.
8. Батурин.
10. Батурин.
12. Батурин.
13. Батурин.
14. Мав виїхати до Глухова.
29. Чернігів.
Лютий.
1. Батурин.
12. Батурин.
16. Батурин.
(В ... 4.II.1689 р. Фед[ору] Урлицкому арх. Єлецьк., сказано: «под час битности нашей гетьманской в Чернъговъ».
Березень.
10. Батурин.
11. Батурин.
12. Батурин.
14. Батурин.
17. Батурин. (в цей день гетьман виступив у похід)
Квітень.
14. «Дан в Батуръ, перешовши Орълч».
20. Коломав (з’єднане військо).
Травень.
3. Батурин.
11. Р. Каірка.
14. Зелена долина.
16. Чорна долина.
17. На Каланчаку.
20. Коло Перекопу.
21. Відступ.
Червень.
12. Рч. Самара.
14. Рч. Коломак.
24. Уход на Гетьманщину.
25. Гадяч з Самарі.
Липень,
7. Батурин.
19. Батурин.
Серпень.
На початку вирушив до Москви.
12. Москва.
13. Москва.
26. Батурин.
29. Москва.
31. Москва.
Вересень.
9. В дорозі до Троїци(...).
10. Троїцька Лавра.
19. Отпуск з Москви.
20. Москва.
30. «З дороги межи Глуховом и Севськом».
Жовтень.
1. Батурин.
12. Батурин.
17. Батурин.
Листопад.
9. Батурин.
25. Батурин.
Грудень.
(?) 1. Глухов. (1680 ?!)
? 21.
1690 рік.
Січень.
8. Батурин.
9. Батурин.
11. Батурин.
31. Хорол.
Лютий.
10. Гадяч.
11. Гадяч.
13. Гадяч.
17. Миргород.
18. Говтва.
20. Хорол.
Березень.
5. Лохвиця.
6. Лохвиця.
10. Лохвиця.
15. Батурин.
16. Батурин.
20. Батурин.
30. Батурин.
Квітень.
3. Батурин.
8. Батурин.
9. Батурин.
10. Батурин.
11. Батурин.
13. Батурин.
23. Батурин.
Травень.
10. Батурин.
17. Батурин.
28. Київ.
30. Батурин.
Червень.
5. Київ.
9. «З под Нежина».
18. Батурин.
19. Батурин.
20. Батурин.
23. Батурин.
28. Батурин.
29. Батурин.
30. Батурин.
Липень.
4. Батурин.
9. Батурин.
11. Батурин.
14. Батурин.
16. Батурин.
18. Батурин.
22. Батурин.
Серпень.
16. Батурин.
Вересень.
29. Батурин.
Жовтень.
... Батурин.
... Батурин.
12. Батурин.
14. Батурин.
17. Батурин.
23. Батурин.
29. Батурин.
Листопад.
9. Глухів.
10. Батурин.
19. Батурин.
20. Батурин.
Грудень.
6. Батурин.
22. Батурин.
1691 рік.
Січень.
(?) 10. Батурин.
13. Батурин.
20. Батурин.
22. Батурин.
Лютий.
5. Лубні. (?)
7. Батурин.
11. Батурин.
24. Батурин.
Березень.
8. Батурин.
9. Батурин.
(?) 21. Батурин.
25. Батурин.
28.
Квітень.
13. Батурин.
20. Батурин.
23. Батурин.
28. Батурин. «Понеділок свірепий» (Батурин).
29. Батурин.
30. Батурин.
Травень.
2. Батурин.
4. Батурин.
9. Батурин.
12. Батурин.
13. Батурин.
24. Батурин.
25. Глухів. (?)
27. ...
Червень.
3. Батурин.
25. Батурин.
27. Батурин.
Липень.
6. Батурин.
11. Батурин.
26. Батурин.
Серпень.
(?) 4. Батурин.
10. Батурин.
13. Батурин.
Вересень.
Жовтень.
10. Батурин.
20. Батурин.
30. Батурин.
Листопад.
2. 3-а Батурин.
14. Батурин.
20. Батурин.
25. Батурин.
Грудень.
17. Батурин.
22. Батурин.
23. ?
27. Батурин.
1692 рік.
Січень.
3. Батурин.
17. (?) Курень.
20. Корол.
22. Биков.
(?)27.
29. Баришівка.
Лютий.
2. Баришівка.
4. Батурин.
до 7. Переяслав. (...7 февраля)
8. Переяслав.
13. Переяслав.
14. Переяслав.
Березень.
(?) 1. Батурин.
10. Батурин.
Квітень.
5. Батурин.
14. Батурин.
15. Батурин.
21. Батурин.
23. Батурин.
25. Батурин.
Травень.
6. Батурин.
9. Батурин.
14. Батурин.
15. Батурин. (?)
(?) 16. Густ. м-р ??
(?) 29. Батурин.
(?) 31. Батурин.
Червень.
4. Батурин.
13. Батурин.
26. Батурин.
Липень.
1. «У табору под Костянтиновим».
4. «У табору на речце Хороле».
6. «Из табору на БерестовуЂ у рЂчки
Хороля».
10. «У табору на урочище Боевом БайрацЂ»
9-10. «З табору c Сватковского поля».
? 21. «В... з-под Гадяча» Из табору из-под Гадяча (до 26.VII, коли одержано в Москві).
23. «Из под Гадяча».
25. «Из табору с-под Гадяча».
28.VII. — З табору под Гадячом.
20. VII. — З табору под Гадячом.
Серпень.
1. З табору под Гадячем.
2. З табору под Гадячем на Оболонь.
3. «Из табору под Гадячом».
4-5. «Из табору на Шиловцъ над речкою Шиловкуч».
7. «З табору з-под Полтави з-под Опришного».
8. «З табору з-под Полтави».
16. Говтва.
20. Говтва.
31. «В таборе под Пссками».
? Табір в Ботакві на Артопольці (?)
Вересень.
26. Батурин.
Жовтень.
1. Батурин.
26. Батурин.
Листопад.
4. Батурин.
14. Батурин.
28. Батурин.
Грудень.
9. Батурин.
10. Батурин.
13. Батурин.
23. Батурин.
1693 рік.
Січень.
13. Батурин.
19. Батурин.
24. Батурин.
27. Батурин.
31. Дубні.
Лютий.
8. Лубні.
12. Лубні.
17. Батурин.
19. Батурин.
? 20. Батурин.
Березень.
1. Батурин.
23. Батурин.
24. Батурин.
(?) 29. Батурин.
Квітень.
15. Батурин.
Травень.
17. Глухів.
21. Глухів.
23. Батурин.
24. Батурин.
(?) 26. Батурин.
27. Батурин.
Червень.
7. Батурин.
15. Батурин.
27. Батурин.
Липень.
2. Батурин.
4. Батурин.
7. Батурин.
11. Батурин.
12. Батурин.
Серпень.
(?) 5. Батурин.
10. Батурин.
11. Батурин.
17. Батурин.
18. Батурин.
22. Батурин.
23. Батурин.
25. Батурин.
31. Батурин.
Вересень.
8. Батурин.
10. Батурин.
27. Батурин.
Великдень — Батурин.
В кінці ... вересня — вирушив до Чернігова, але повернувся до Батурина.
Жовтень.
2. Батурин.
6. Батурин.
17. Батурин.
20. Батурин.
(?) 27. Глухів.
Листопад.
1. Глухів (Величко, III, 192).
1. Батурин.
9. Гремяч.
15. Стародуб.
Грудень.
5. Батурин.
6. Батурин.
7. Батурин.
18. Батурин.
20. Батурин.
29. Батурин (у Вел. III, 20). (Друк, помилка 1694)
30. Батурин.
1694 рік.
Січень.
4. Батурин.
6. Батурин.
11. Батурин.
19. Батурин.
20. Батурин.
29. Батурин.
Мав вирушити до Дніпра.
Лютий.
4. Батурин.
18. Батурин.
Березень.
12. Батурин.
Квітень.
23. Батурин.
28. Батурин. (23 чи 28 Вел.)
Травень.
3. Батурин.
4. Батурин.
Червень.
1. Батурин.
6. Батурин.
Липень.
7. Батурин.
9. Батурин.
27. Батурин.
30. Батурин.
Серпень.
8. Батурин.
Вересень.
2.
Жовтень.
23. Батурин.
Листопад.
Грудень.
7. Батурин.
18. Батурин.
1695 рік.
Січень.
9. Батурин.
17. Батурин.
Лютий.
3. Лохвиця.
23. Лубні.
25. Лубні.
Березень.
(?) 27. Батурин.
Квітень.
11. Батурин.
15. Батурин.
16. Батурин.
Травень.
9. Батурин.
17. Батурин. «Вирушає в похід до Кизикирмена».
Червень.
28. Переправа через Дніпро.
Липень.
3. На рч. Омельничку.
11. Вирушив до Кизикирмена.
24. У Кизикирмені.
31. В таборі Кизикирмена.
Серпень.
30. Батурин.
Вересень.
11. Батурин.
Жовтень.
1. Батурин.
Листопад.
15. Батурин.
Грудень.
11. Батурин.
12. Батурин.
18. Батурин.
26. Батурин.
1696 рік.
Січень.
2. Батурин.
13. «З КуренЂ».
21. Прилука.
23. Прилука.
24. Прилука.
25. Прилука.
31. Лохвиця.
Лютий.
8. Рашевка.
9. Бобрик.
Березень.
Квітень.
4. Батурин.
20. Батурин.
28. Батурин.
Травень.
5. Батурин.
6. Батурин.
Червень.
9. Вирушив з Янполь.
10. Гадяч. Батурин (Петр, 374).
19. Батурин. Вирушає в похід і до Покрови стоїть на рч. Коломаку і Орчику.
24. (9 ?) «В табору на Коломаку».
30. Батурин (... ?)
Липень.
4. «В табору на Коломаку».
(?) 6. З’єднання на Коломаку «по Покрове в тиждень рушим з Орчика в доски...» (Вел. III, 384).
Серпень.
2. «Отход над Берестового».
20. «Из табора над Берестового».
24. «В таборе над рЂсчкою Берестовою».
Вересень.
Острогоревск (з. а.) Білоцер. (з. а.).
10. Суми.
19. Батурин.
27. Батурин.
Жовтень.
2. Батурин.
14. Батурин.
19. Батурин.
25. Батурин.
27. Батурин.
28. Батурин.
Листопад.
1. Батурин.
7. Батурин.
11. Батурин.
23. Батурин.
26. Батурин.
Грудень.
8. Глухів.
17. Батурин.
1697 рік.
Січень.
Рада старшини (...).
1. Батурин.
3. Батурин.
17. Батурин.
Лютий.
9. Батурин.
14. «Обоз над Булсоташем». (Сумніви.)
Березень.
2. Батурин.
5. Батурин.
31. Батурин.
Квітень.
(1672 ?!) 1. Батурин.
30. Батурин.
Травень.
5. Батурин.
11. Батурин.
26. Гадяч.
В кінці березня вирушає в похід до Кодаку. Це скоріше було в середині червня.
Червень.
«В таборе из-под Кодаку от берега ДнЂстрового».
Липень.
6. Прибув до Кодаку. В таборе под Кодаком на козацкой Днепра стороне.
13. Кічное.
16. «В таборе от пристани Козацкой».
19. Кічное.
11. «подклялися есмы от пристани Кадацкой токмо 11 дня и пришли есмы на сее низшее всех порогов Днепровых место, к урочищу Очкасову июля в 13 день».
(?) 14. Переправа у пристани Кодацкой (Вел., III, 438).
20. «В таборе от низайших порогов от Кочкасу».
18. «Ниже Волкового порога».
20. «О полднЂ рушили от порога Волкого и от Кочкаса плавным вниз реки Днепра на Сечь Запорозских долей походом».
22. «Стали от Волкого порога против Сечи Запорожской».
25. Під скан Кизикірменом.
30. В городку Тавонском у Кизикирменом.
Серпень.
7. «З-под Кизикирмена».
10. «З-под Кизикирмена».
(?) 20. Відступ від Кизикірмену.
26. «В таборе у Томаковского».
15 чи 16/VII — «рушили от Гавани в гору Днепра».
27. «В таборе от Грушевки».
30. «Пристань Кодацкая» й перепра-
ва через Дніпро.
31. «З обозу от переходу Кодацкого».
Вересень.
(?) 3. Коло целі. у пристани перевозу Кадацкого».
Жовтень.
8. Прибув до Батурина.
Листопад.
Грудень.
8. Глухів.
23. Батурин.
26. Батурин.
1698 рік.
Січень.
(?) 11. Батурин. (...)
11. Батурин.
13. Батурин.
18. Батурин. (в кінці січня виїхав до Коропа).
19. Батурин.
Лютий.
Березень.
9. Батурин.
10. Батурин.
14. Батурин.
Квітень.
22. ?
28. Батурин.
Травень.
В травні (15) вирушив в похід воєнний.
29. «В таборъ над Говитіми».
31. «В таборъ над голтвою пиже Полтави».
Червень.
7. «В таборе за Орелою».
10. «В обозі над Чаплинською» (злучко з Долгоруковим бл. рч. Орелі). 27. «В обозе над речкою Самарою».
Липень.
Рух до Перекопу.
Серпень.
20. Табір над Інгульцем.
21. Вирушив назад з-под Кизикірмену.
31. «З табору на берегу Днепровим».
Вересень.
5. Гадяч.
7. Гадяч.
23. Батурин.
Жовтень.
2. Батурин.
Листопад.
Грудень.
Взимку 1698-1699 рр. — зустріч з Петром у Воронежі.
1699 рік.
Січень.
? 4. Батурин.
22. Гадяч.
24. Гадяч. У Гадячі на початку 1699 р. — Старшинська Рада. (В тексті 7199 рік!).
Лютий.
Березень.
Квітень.
10. Батурин.
28. Батурин.
29. Батурин.
Травень.
12. Батурин.
17. Батурин.
Червень.
1. Батурин.
6. Ямполь.
9. Ямполь.
18. Батурин.
Липень.
2. Глухів.
5. Глухів.
17. Батурин.
Серпень.
1. Батурин.
22. Батурин.
25. Батурин.
29. Батурин.
30. Батурин.
Вересень.
5. Батурин.
15. Глухів.
Жовтень.
7. Батурин.
12. Батурин.
21. Батурин.
24. Батурин.
26. Батурин.
Листопад.
10. Батурин.
18. Батурин.
Мазепа їде до Воронежа. «Отколь от гетмана повернувся в Гадяча к Рождеству»
Грудень.
Господнії, а з Гадячого до Батурина прибыл в ... (sic!).
21. Батурин.
1700 рік.
Січень.
5. Батурин.
12. Батурин. Подорож до Москви ...
Лютий.
Березень.
16. Батурин.
Квітень.
7. Батурин.
19. Батурин.
З’їзд на Великдень у Батурині.
23. Батурин.
Травень.
5. Батурин.
12. Батурин.
14. Батурин.
Червень.
9. Каратурів.
13. Батурин.
22. Батурин.
Липень.
18. Батурин.
27. Батурин.
Серпень.
3. Батурин.
Вересень.
2. Батурин.
7. Батурин.
Жовтень.
Листопад.
10. Батурин.
17. Батурин.
26. Батурин.
Грудень.
1701 рік.
Січень.
Лютий.
21. Батурин.
Березень.
2. Фастів, (сумнівно, чи не Фастовці ?)
11. Батурин.
14. Батурин.
Квітень.
Батурин.
Травень.
16. Батурин.
Червень.
16. Батурин.
26. В Карч-Соткі.
Липень.
3. «В таборі з-под Гомля».
Серпень.
31. Батурин.
Вересень.
4. Батурин.
13. Батурин.
Жовтень.
22. Батурин.
Листопад.
10. Батурин.
22. Батурин.
23. Батурин.
28. Батурин.
Грудень.
1702 рік.
Січень.
Лютий.
Березень.
Квітень.
17. Батурин.
23. Батурин.
Травень.
12. Батурин.
23. Батурин.
Червень.
17. Батурин.
19. Янполь.
25. Глухов.
Липень.
17. Батурин.
Серпень.
1. Батурин.
4. Батурин.
12. (чи 20 ??) «В таборе под Домашеволі».
14. «Из табора от рЂки УбЂді з Батурина» .
Вересень.
Жовтень.
5. Батурин.
Листопад.
6. Батурин.
Грудень.
3. Батурин.
18. Батурин.
Взимку 1702-3 у Москві.
1703 рік.
Січень.
18. Батурин.
Лютий.
Березень.
15. Батурин.
Квітень.
9. С. Ярославець. (З міль від Глухова Гетьман їхав в Батурин до Глухова).
10. Глухів.
12. Виїхав «к московской границе для сьсзду c господином и воеводою кн. М.Г. Ромодановским».
14. Глухів.
16. Батурин.
17. Батурин.
19. Батурин.
Травень.
(?) 1. Батурин.
(?) 14. Батурин (у Яворн., помилково 1706 р.).
20. Батурин.
21. Батурин.
Червень.
16. Київ.
17. Батурин.
25. Батурин.
26. Батурин.
Липень.
11. Батурин.
21. Батурин.
Серпень.
Вересень.
11. Батурин.
Жовтень.
Листопад.
Грудень.
1704 рік.
Січень.
16. Батурин.
21. Батурин.
24. Ніжин.
Лютий.
9. Батурин.
20. Батурин.
25. Батурин.
26. Батурин.
Березень.
13. Батурин.
24. Батурин.
Квітень.
4. Батурин.
Травень.
1. Батурин.
8. Батурин.
10. Батурин.
Коло Препятині.
Червень.
Липень.
12. «З обозу от Паволочи».
(?) (1706 ?) 25. Табір під Паволоччю.
15. Під Паволоччю на шляху...
Серпень.
1. «В обозе под Бердичевом».
10. «В таборе на Вчерашном».
Вересень.
1. «В Киеве Печерском».
27. «В обозе под Мотарем».
Жовтень.
(?) 12. «Под Паволоччю».
18. Фастів.
29. Батурин.
Листопад.
6. Батурин.
10. Батурин.
25. Батурин.
Грудень.
(?) 2. Бахмач (Коб, 584).
3. Батурин.
7. Батурин.
14. Батурин.
17. Батурин.
1705 рік.
Січень.
На початку року в Москві (січень-лютий).
17. Москва.
Лютий.
Березень.
8. Батурин.
Квітень.
26. Батурин.
Травень.
8. Батурин.
15. Батурин.
Червень.
2. Батурин.
18. Вирушив у похід.
20. «З табору над речкою Галицею».
27. «В обозе под Кіевом над рЂчкою Либедю».
Липень.
І 1/2 — Волинь.
14/ VII по 4/VIII табір бл. ст...
27. Вирушив до Збаражу на рч. Случі.
Серпень.
4. Зборів.
(?) 14. Коло Львова.
(?) 23. Вступив в Сакдомирське воєводство.
Вересень.
1. Під Згутешовач.
8. Батурин.
23. Табір під Уманню.
Місячна стоянка під Замостим.
Жовтень.
14. Почеп (чи 1703 p. ?).
13. «В обозу под Замоствсм».
Листопад.
Дубію (+ Біла...).
Грудень.
1706 рік.
Січень.
6. Батурин.
Лютий.
8. Дубно.
11. Дубію.
(вирушає 11/II до Литви).
Березень.
Квітень.
Початок. Мешьк.
23. Мешьк.
До половини квітня в Мешьку коло Бихова (13 мая).
Травень.
22. Гомель.
Червень.
18. Батурин.
21. Батурин.
Коyец червня, подорож до Києва.
Липень.
Серпень.
31. «В Печерском».
Вересень.
3. Київ.
15. Батурин.
16. Батурин.
23. Київ.
Жовтень.
5. «З Печерского».
31. Батурин.
Листопад.
16. Батурин.
17. Батурин.
(Яв., L, 986)
24. Батурин.
10. Батурин. 3т
Грудень.
17. Батурин.
1707 рік.
Січень.
6. Батурин.
7. Батурин.
9. Батурин.
20. Батурин.
Лютий.
Березень.
14. Батурин.
Квітень.
11. Жовква.
Травень.
10. Бахмач.
11. Гонгдові (Батурин).
(?) 17. Батурин.
24. Батурин.
28. Батурин (Гонгдові).
29. Гонгдові.
Червень.
21. З Києва Печерського.
Липень.
17. Київ.
Серпень.
19. Київ.
28. «З обозу под Києвом».
Вересень.
3. «З обозу под Киевом».
(?) 20. Київ.
29. Київ.
Жовтень.
1. «В Києве Печерском».
7. «З обозу под Киевом».
8. Київ.
10. «З обозу под Киевом».
16. Київ.
18. Київ.
29. «В Киеве Печерском».
Листопад.
7. Київ.
27. Батурин.
28. Батурин.
Грудень.
10. Батурин.
26. Батурин.
1708 рік.
Січень.
7. Батурин.
11. Батурин.
25. Батурин.
30. Батурин.
Лютий.
6. Фастів.
24. Фастів.
Березень.
9. Фастів.
14. «В обозе от Хвастова».
27. Біла Церква.
Квітень.
10. Біла Церква.
20. Біла Церква.
22. Біла Церква.
30. «У замку Бслоцерковськом».
Травень.
1. Батурин.
20. Біла Церква.
25. «В фортеці Белоцерковськой».
Червень.
29. Біла Церква — Вирушає до Києва назад в зв’язку з стратою Кочубея.
Липень.
1. ?
11. Борщаговка.
12. Борщаговка.
16. З обозу c под Борщаговки.
17. Борщаговка.
Серпень.
1. Київ.
Вересень.
Жовтень.
(Коло Салтиковки. Вище?)
6. «З обозу от реки Десенки».
8. Батурин.
21. Борзна.
23. (Ввечері нізко Батурин).
23. Борзна.
30. Дегтярівка.
(?) 31. Ігнатовка.
Листопад.
4-5. Переправа у Мезни.
19. Гадяч.
24. Вирушив до шведів...
24. Ввечері — Короп.
25. Переправа через Десну у Оболочепя Орловка (до 28).
28. Горки (вечір).
29. Горки.
Грудень.
5. Ромен.
1709 рік.
Січень.
Гадяч.
13. Нивков.
Лютий.
13. Коло Коломаку.
Березень.
Велика Будища.
19. Будища.
26. Будища.
Квітень.
Табір під Полта Травец.
1. Будища.
Травень.
[М]уки.
1/VIII у Бендерах.
Помер гетьман у Бендерах 22 березня 1709 року.
ЛИСТ ПИЛИПА ОРЛИКА*
ДО КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА СТЕФАНА ЯВОРСКОГО (1721)
[* Друкується за виданням «Основа: Южно-русский литературно-ученый вестник». — 1862. — № 10 (октябрь). — С. 1-28.]
Ясне въ Богу преосвященнЂйшіи милостивый отче Митрополитъ Резанскіи, мой велце милостивый въ духу святомъ отче, пастыру и добродЂю.
До сихъ часъ въ бЂдахъ, во изгнаніихъ, въ тЂснотахъ пришелствова душа моя съ ненавидящими міра; теперь уклонившися и душею и сердцемъ оть душевреднаго того пришелствія, архіерейскую, Вашей святыни, миръ всЂмъ дающую, десницу духомъ лобызаю. Но речеши мнЂ ваша Святыня: «друже, како вшелъ еси сЂмо, не имый одЂянія, милости монаршей? «для чого спасатися мушу, чтобъ съ симъ моимъ дерзновеннымъ писаніемъ не былъ отверженъ отъ лица вашей Святыни, однакъ съ тоей реляціи, которую до вашей Святыни имЂю, яко ученикъ до учителя, яко (аще и недостоинъ уже нарещися) сынъ до отца, яко овца до пастыра, тЂмь дерзновеннЂй прибЂгаю до вашей святыни, имъ благонадЂжнЂйшій могу быть, что ваша святыня, яко премудрЂйшій мой учитель, благоразумнЂ и наставивши и накажеши мя, яко отецъ блудному сыну объятія своя отческія отверзеши и яко добрый и бодрый пастырь погибшую овцу обращеши, и на раму свою воспріемлеши. A понеже многіе, едны недоброхоты мои, другіе, хотящіи себе оправдати, злоклеветнымъ своимъ донесенемъ милосердное царского величества сердце на болшій гнЂвъ и отмщеніе противъ мене возбудила и подвигнули, будто я единомысленнымъ и единосовЂтнымъ съ Мазепою тоей измЂны былемъ авторомъ и всЂ тайны оныя вЂдалемъ, — того ради заблагоразсудихъ предъ вашею Святынею, яки предъ самымъ прошедшимъ небеса архіереемъ, вЂдущимъ тайная сердца, все то чистою совЂстію, праведно, а не ложнЂ (погубить бо Господь всякого глаголющаго лжу) исповЂдати, что колвекъ могу о той измЂнЂ вЂдати, яко о томъ совершеннЂй выразумЂешь, ваша святыня, съ послЂдующихъ.
Ежели Мазепа передъ тымъ, пока на службЂ царского величества съ войскомъ не былъ въ Полши, и пока діаволъ княгиню Долскую союзомъ кумовства въ тайные съ нимъ конференцій не впровадилъ и имЂлъ якую инклинацію до противной стороны и помышлялъ о измЂнЂ, о томъ самъ Богъ, испытующій сердца и утробы, вЂдаетъ; а я внутрнихъ не моглемъ проникнути и изслЂдоваты. Однакъ видя его извнЂ являемую къ царскому величеству непоколибимую вЂрность и радителные службы, по человЂческу разсуждати могу, что онъ Мазепа твердъ былъ въ своей вЂрности и усердную имЂлъ къ царскому величеству любовь.
Оставляю инные того документа, единый токмо въ подтверженіе моего мнЂніа привожду, что въ 1705 году, когда Мазепа обозомъ подъ Замостемъ стоялъ, подосланый былъ до его тайно отъ Станислава Лещинского съ Варшавы съ тайными прелесными пропозиціами Францишекъ волскій, которого онъ Мазепа наединЂ выслушавъ, по авдіенціи секретной, велЂлъ его Григорію Ивановичу Анненкову за караулъ взять, и тортурами о той посылкЂ прелестной и о инныхъ непріятелскихъ намЂреніахъ допросить, потомъ его Волского оковавъ, въ Кіевъ до князя Димитріа Михайловича Голицына, a писма тые прелестные до царского величества, одослалъ.
Якій же могъ быть по видимому болшій документъ вЂрности его Мазепиной къ царскому величеству надъ той? Ho когда онъ Мазепа стоялъ на квартирахъ зимовыхъ въ ДубнЂ, а Войнаровскій съ Иваномъ Чернишемъ резиденцію свою у двора царского величества въ ГроднЂ континуовадъ, и Димитрій Горленко, бывшій полковникъ Прилуцкій, вмЂсто Гетмана съ своимъ и Кіевскимъ полками на службЂ царского величества тамъ же подъ Гродномъ зоставалъ, писалъ онъ Горленко до Мазепы съ нарочнымъ куріеромъ пространное на килкахъ листахъ писмо, въ которомъ многіе обиды, нонешенія, уничиженія, досады, коней разграбленіе и смертные побои козакамъ отъ Великороссійскихъ началныхъ и подначалныхъ въ то время дЂючіеся выписалъ, наконецъ и тое приложилъ, будто его Горленка наказного Гетмана, кудась едучого, съ коня сопхнено и насилно съ подъ его и съ подъ прочихъ ему послЂдуючихъ началныхъ людей коня въ подводы забраны. Писалъ такожде отъ себе до Мазепы съ тымъ же куріеромъ и Иванъ Чернишъ, a въ писмЂ своемъ прислалъ заключенную копію указу царского величества, которымъ будто опредЂлено было тые два полки городовые Кіевскій и Прилуцкій, подъ комендою Димитріа Горленка бывшіе, посылать въ Прусы, ради наученіа и устроеніа ихъ въ регулярные драгунскіе полки. ВелЂлъ тые писма и копію указу царского величества Мазепа передъ собою мнЂ прочесть, которыхъ выслушавъ тые формальные сказалъ слова: «якогожъ намъ добра впредь надЂятися за наши вЂрные службы, и хтожъ бы былъ такій дуракъ, якъ я, чтобъ подъ сее время не преклонилъса до противной стороны на такіе пропозицій, якіе Станиславъ Лещинскій до мене прислалъ?»
Не по многомъ времени пріЂхалъ и самъ Димитрій Горленко въ Дубію до Мазепы съ подъ Гродни, оставивъ тамъ подъ камендою сына своего Андрея тые два полки, Кіевскій и Прилуцкій, которіи при инныхъ реляціяхъ доносилъ, и тое МазепЂ, будто онъ, опасался, чтобъ его съ полками тЂми въ Прусы не послано и въ драгуны не устроено, чимъ бы онъ подвигнулъ на ненависть и вражду противъ себе цЂлое войско, что отъ его початокъ того регулярного строю учинилъся, притворилъ себЂ якуюсь болезнь и подъ покривкою оной упросилъ себЂ у енерала Рена отпускъ, будто къ дому, подаривъ ему за тое килка коней добрихъ и 300, чаю, ефимковъ.
Въ краткихъ числЂхъ по пріЂздЂ Димитрія Горленка въ Дубно, прошенымъ былъ Мазепа въ кумовство и на христины отъ князя Вишпевецкого, воеводы Краковского, до БЂлой Криници, которого дочери, будучи тамъ съ маткою его княгинею Долскою, воспріемникомъ, якіе имЂлъ съ нею денные и нощные конференцій, и если такъ малый вЂтрикъ реляціи Димитріа Горленка и Ивана Черниша поколибалъ сердце его Мазепы и до измЂны преклонилъ, или княгиня Долская прелестми своими ему оную выперевадовала, о томъ самъ единый Богъ вЂсть. Однакъ отъ болшой части разсуждаю, что тая прелестница мЂла его обезумить.
По килкаденныхъ пированіахъ и доволныхъ розговорахъ, повернувшися Мазепа на кватеру свою съ бЂлой Криници до Дубны, велЂлъ мнЂ писать листъ благодарственный до тоей же прелестницы княгини Долской, и послать ей ключь циферной для корреспонденціи съ собою, отъ которой въ килка дней получилъ онъ Мазепа ресноисъ и въ ономъ малую цодулку цифрами писаную, которая въ децифровани своемъ тое заключала: «Уже я гдЂ надлежитъ послала съ донесенемъ истинной в. м. пана пріязни». По прочитани тоей цедулки циферной, одобралъ оную отъ мене, ни единого мнЂ не сказавши слова.
А когда по указу царского величества рушивши съ войскомъ регименту своего съ Дубна, прибылъ до Минска въ 1706 году, поучилъ тамъ невЂдомо черезъ кого отъ княгини Долской малое писмечко дворами писаное, въ которомъ она княгиня извещала ему о поворотЂ посланця своего отъ двору, и о посылки листу оть якогось безъименного короля до его писаного. По прочитаню децифрованого отъ мене того письмечка взялъ къ себЂ оное и, засмЂявшися, сказалъ тые слова: «дурная баба! хочетъ черезъ мене царское величество обмануть, чтобъ его величество, отступя короля Августа, принялъ въ свою протекцію Станислава и воспомоглъ ему до сукцессіи на королевство Полское, a онъ обЂщаетъ подать такіе способы, которыми латво можетъ царское величество Шведа побить и побЂдить. Уже я о томъ еи дурачествъ государю говорилъ, которому его величество посмЂялъся. «ПовЂрилъ я тому и ни единого подзору о его Мазепиной измЂнЂ не имЂлъ. А хто былъ тотъ посланецъ и якій былъ черезъ него листъ, и отъ якого короля, и въ якое время и съ якимъ отвЂтомъ отъ себе Мазепа оного отпустилъ, о томъ я досели не вЂдаю, и не видЂлемъ его, въ чомъ свЂдитель мнЂ есть на небеси вЂренъ.
А когда Мазепа по указу царского величества рушивши съ войскомъ реименту своего съ Минска, прибылъ въ Украину и за пришествіемъ его величества въ Кіевъ и самъ туда жъ спЂшно пріЂхалъ, давши ординанов въ полки, чтобъ наскорЂ подъ Кіевомъ стягалися, получилъ тамъ листъ отъ тоей же княгини Долской цифрами писаный, который при себЂ въ комнатъ спалной велЂлъ мнЂ перевесть и тамъ передъ собою прочесть. A въ листЂ томъ просила она Мазепы, княгиня именемъ Станислава, чтобъ дЂло намЂрениое зачиналъ, надеженъ будучи скорого себЂ цЂлымъ войскомъ Шведскимъ съ Волыня сукъкурсу и всЂхъ желаній своихъ, чого тылко претендовати будетъ, неотрицателнаго исполненія, обЂщая на тое прислать ассекурацію Станислава и гваранцію короля Шведского. Слухалъ тото листу Мазепа (яко видимо было) съ великимъ гнЂвомъ, a выслухавши, порвалъся розъяреный съ постели и началъ княгиню поносить тыми словами: «проклятая баба обезумилася: прежде мене просила, чтобъ царское величество воспріялъ Станислава въ свою протекцію, а теперь инное пишетъ; бъснуется тая баба, хочетъ мене, ношеного и искусного птаха, обманить; на бЂду бъ мнЂ крайнюю пошло, когда бы единой бабЂ далъ прелститися; возможиое ли дЂло, оставивши живое, искать мертвого и отплывши едного брега, другого не достигнуть? Станиславъ и самъ не есть надеженъ своего королевства; рЂчь посполитая раздвоенная: якій же можетъ быти фундаментъ безумныхъ тоей бабы прелестей? СостарЂлемъся служачи царскому величеству и нынЂшнему и отцу и брату его величества вЂрне, не прелстили мене ани король польскій Янъ, ани ханъ Крымскій, ани Донскіе козаки; а теперь при кончинЂ вЂку моего единая баба хочетъ мене обманити!» Тое вымовивши, взялъ съ рукъ моихъ оригиналпое циферное писмо и переводъ его и, велъвши принести огню, спалилъ, а до мене обратившися реклъ: «пиши до тоей проклятой бабы циорами, не выходя отсюду, въ тые слова:
«Прошу вашой княжой милости оставити тую корреспонденцію, которая мене можетъ погубити и на житій и на гонорЂ и на субстанцій. И не токмо ваша княжая милость не надъйся, но ни помышляй о томъ, чтобъ я при старости моей вЂрность мою царскому величеству повредилъ, которую отъ молодшихъ лЂтъ моихъ досели нерушимо сохранилъ и въ опой умрЂти желаю, не хотячи и за живота, и по смерти моей, безчестного измЂннического пороку и имени на особу мою нанесть и того ради и повторе в. к. м. прошу оставить тую корреспонденцію и болшъ о томъ до мене не писать».
Такій листъ циорами написаный велЂлъ при себЂ запечатать и взялъ до рукъ своихъ, который если до княгини Долской одослалъ и черезъ кого (понеже я и въ то время посланца того не видЂлъ), или инный рукою своєю писалъ, о томъ Богу сосвЂдителствующу не знаю.
Токможъ отъ того времени черезъ цЂлый годъ ни единого мнЂ листу ци\x03B8ерпого о тыхъ измЂнническихъ аферахъ отъ помянутой княгини до переводу не давалъ, и знатно, что для отшествія съ войсками до Саксоніи короля шведского и Станислава, оставила была тую корреспонденцію. Писала однакъ единъ листъ цифрами до его Мазепы съ Лвова, въ когоромъ для перестороги доносила ему, что она тамъ же въ Лвовъ была у когось (того не упамятаю) воспріемницею съ Борисомь Петровичомъ Шереметомъ, a сЂдячи у столу на христинахъ между тЂмъ же Борисомъ Петровичемъ и енераломъ Реномъ, воспомянула по случаю передъ нимъ Реномъ имя его Мазепы похвалнымъ словомъ, а енералъ Ренъ, отвЂтуя ей, такожде похвално, будто соболЂзновалъ ему МазепЂ тако: «пожалея Боже того доброго и разумного Ивана! онъ бЂдный не знаеть что князь Александеръ Даниловичь яму подъ нимъ ріетъ и хочетъ, его отставя, самъ въ УкраинЂ быть гетманомъ; «а она тому удивившися, вопрошала Бориса Петровича Шеремета, если то можетъ событися? Что будто и онъ когда подтвердилъ, рекла она: «и для чого жъ нихто его съ добрихъ пріятелей не перестережетъ?» а Борисъ Петровичь будто отвЂщалъ: «не возможно, и мы сами много терпимъ, но молчать принужденны.» Выслушавъ писма того, Мазепа сказалъ: «знаю я самъ барзо добре, что они и о васъ думаютъ и о мнЂ: хотятъ меня уконтентовать княженіемъ римскаго государства, а гетманство взять, старшину всю выбрать, городы подъ свою область отобрать и воеводъ или губернаторовъ въ нихъ постановить; а когда бы спротивилися, за Волгу перегнать и своими людми Украйну осадить. Якожъ не треба о томъ много говорить, сами вы слышали, чого имЂете надЂятися, когда князь Александеръ Даниловичь, вь квартери моей въ Кіевъ, во время бытности царского величества, до уха мнЂ говорилъ: «пора нынЂ за тЂхъ враговъ пріиматца.» «Другое слышали вы, якъ тотъ же Александеръ Даниловвчь публичне о княженіе еебЂ черниговское просилъ, черезъ которое стелетъ и готуетъ путь до гетманства». О чемъ и о инныхъ пространнЂе говориль, наипаче о обидахъ своихъ, а именно почиталъ онъ Мазепа за великое себЂ уничиженіе и поруганіе, что царское величество, во время пришествія своего и главной арміи своей отъ Гродни въ Кіевъ въ 1706 году, ординовалъ свЂтлЂйшаго князя Александра Даниловича съ кавалеріею къ Волыни, а ему МазепЂ съ войскомъ реименту его указалъ вслЂдъ за его свЂтлостію поступать и, что его свЂтлость повелить, исполнять. A сказывалъ онъ Мазепа, будто тая кампанія на Волынь по отшествіи войскь Шведскихъ оттуду во Саксоніи не потребна была, токмо будто его свЂтлость нарочио оную воспріяль для своего возвышенія, а его пониженія, и для показанія цЂлому свЂту, что его гетмана имЂетъ подъ своею коммендою, для чого онъ былъ жалостный и вмЂнялъ себЂ тое въ безчестіе, что онъ при старости лЂтъ за такъ многіе свои вЂрные службы (яко онъ сказывалъ) получилъ награжденіе быть подъ комендою Меншикова; наконецъ говорилъ, что не такъ бы ему жалостно было, когда бы его дано подъ коменду Шеремета, или инного якого великоименитого и отъ предковъ своихъ заслуженого человЂка.
Повторе вмЂнялъ онъ Мазепа и тое себЂ въ посмЂяніе, поруганіе и обману, что свЂтлЂйшій князь Александеръ Даниловичь приговорилъ былъ съ нимъ отдать сестру свою вь супружество Войнаровскому, чого онъ будучи надеженъ черезъ килка лЂтъ ожидалъ совершенства, и не старался нигде о жену Войнаровскому, а когда предлагаль его свЂтлости о исполненіи того приговору, то будто его свЂтлость отвЂщалъ ему, что уже теперь невозможно того учинить, понеже царское величество самъ хочетъ на сестрЂ его свЂтлости женитца. Кромъ того говорилъ и о инныхъ своихъ досадахъ, наконецъ рекши: «свободи мене, Господи, отъ ихъ панованя», велЂлъ мнЂ до княгини Долской отписать, благодарствуя ей за пріязнь и пересторогу.
А что Мазепа воспоминаль вышеписаные свЂтлЂйшаго князя Александра Даниловича слова, а именно тые: «пора нынЂ за тЂхъ враговъ пріиматца,» то дЂлалося тое такимъ образомъ: въ 1706 мъ году, во время бытности царского величества въ Кіевъ, просилъ Мазепа его величества къ себЂ на кушеве, по которомъ свЂтлЂйшій князь Алексакдръ Даниловичь, будучи маленко шуменъ и силенъ, взявъ его Мазепу за руку, сълъ съ нимъ на лавкЂ и прикланяся къ нему, сказалъ до уха такъ голосно, что близъ предстоящая енеральная старшина и нЂкоторые полковники могли слышать тые слова: «Гетманъ Иванъ Степановичь, пора нынЂ пріиматца за тЂхъ враговъ,» а енеральная старшина и полковники, слыша то и видя, что тайно съ собою хотятъ говорить, когда начали удалятца, Мазепа, помааніемъ указавъ имъ на едномъ мЂстЂ стоять, отвЂтовалъ его свЂтлости единымъ словомн: «не пора», будто до уха, но нарочно голосно, въ услышаніе енералной своей старшинЂ и полковникамь; а его свЂтлость на тое сказалъ: «Не можетъ быть луччая пора, какъ нынЂ, когда здЂсь самъ есть царское величество съ главною своею армеею.» ОтвЂщалъ Мазепа: «Опасно будетъ не сконча едноей войны съ непрітелемъ, другую начинать внутрню. «Паки его свЂтлость отвЂщалъ: «ихъ ли враговъ опасатца и щадить? какая съ нихь полза царскому величеству? Прямо ты вЂренъ царскому величеству; по надобно тебЂ знаменіе тоей вЂрности явить и память по себЂ въ вЂчные роды оставить, чтобъ и впредь будущіи государи вЂдали и имя твое блажили, што единъ такій былъ вЂрный гетманъ Иванъ Степановичь Мазепа, который такую ползу государству Россійскому учинилъ.» тЂмъ времянемъ хотячи царское величество одойти до своей кватери, всталъ съ своего мЂста и пресЂкъ тотъ дискурсъ, который съ обоихъ сторонъ слышанъ былъ енералной старшинЂ и полковникомъ; а Мазепа, проводивши царское величество и возвратившися съ послЂдствующими себЂ енералною старшиною и полковники въ внутрнюю свою комлагу, вопрошалъ ихъ: если все слышали, что свЂтлЂйшій князь говорилъ? а когда отвЂщали, что слышали, сказаль тые слова: «всегда мнЂ тую пЂсенку поютъ, и на Москвъ и на всякомъ мЂстЂ; не допусти имъ токмо, Боже, то исполнить, что думають.»
Преразили тые слова страхомъ сердце слышавшихъ и частое было роптаніе и переговори между полковниками, найпаче, что, по указу царского величества, безъ всякой противности, върнымъ и послушливымъ сердцемъ, козаки своими оброками служать далекими и долгими походами, съ последней худобы разоряются, кровь свою проливаютъ, и на разныхъ мЂстахъ, то въ Инхлянтахъ, то въ Полши, то въ ЛитвЂ, то въ Казанскомъ государствъ, то въ Донскихъ городахъ, погибаютъ и умаляютца, а за тые службы, и преждніе за турецкой войны и за теперешніе не токмо жадной нЂтъ милости, но еще и ругаютъ насъ и уничижаютъ и бездЂлицами называютъ, и вЂрной нашей службы въ полушку не ставятъ, a наконецъ и о погибели нашей промышляютъ.»
Зачалося потомъ дЂло фортификаціи Печерской, наступили переходы черезъ Малороссійскіе городы до главной армеи то рекрутовъ, то всякихъ началныхъ особъ, то многочисленныхъ съ запасами и припасами обозовъ, а полковники съ старшиною своею часто, до гетмана приходя, жалостнЂ предлагали, что приставы у того дЂла фортификаційнаго козаковъ палками по головамъ біютъ, уши шпадами обтинаютъ и всякое поруганіе чинятъ, что козаки, оставивши домы свои, косовицу и жнива, поносять на службЂ царского величества тяготу дней и варъ, а тамъ Великоросійскіе люде домы ихъ разграбляютъ, розбираютъ и палятъ, жонамь и дочкамъ ихъ насиліе чинятъ, кони, быдло и всякую худобу забираютъ, старшину біютъ смертными побоями. Надь то два полковники, Маргородскіи и Прилуцкій, яко началнЂйшіе и паче инныхъ болшое до Мазепы дерзновеніе имъвшіи, одозвалися съ тымъ: Миргородцкіи сказалъ ему МазепЂ: «очи всЂхъ на тя уповаютъ и не дай, Боже, на тобе смерти а мы достанемо въ такой неволи, то и кури нась загребутъ». А Прилуцкій подтвердилъ тыми словами: якъ мы за душу Хмельницкого всегда Бога молимъ и имя его блажимъ, что Украину отъ ига Ляцкого свободилъ, такъ противнымъ способомъ и мы и дЂти наши во въчные роды душу и кости твои будемъ проклинать, если нась за гетманства своего по смерти своей въ такой неволи зоставишь.» А когда таковыми переговорами часто ему МазепЂ паприкралися, отказалъ имъ тыми словами: «уже я до двору царского величества о таковыхъ обидахъ и разореніахъ часто и многокротнЂ писалъ и, если вамь угодно, изберЂте отъ себе до царского величества, или ты Прилуцкій Ђдь, а я отъ себе съ енералной старшины пошлю съ тобою Орлика, и буду черезъ васъ до царского величества писать и чоломъ бить, чтобъ права и волности наши ненарушимы были.» Соизволили на то всЂ, и надежны были, что онъ Мазепа обЂщанное исполнитъ. Но по нЂколикихъ дняхъ предложилъ намъ, будто онъ о той посылкЂ до царского величества говорилъ и совЂтовалъ съ княземъ Димитріемъ Михайловичемъ Голициномъ и будто его княжая милость ему говорилъ, что то дЂло царскому величеству не угодно будетъ, и если пошлешь, то и себЂ бЂду здЂлаешъ и ихъ погубишъ.
НаддЂлавши фортеци Печерской, когда уже зима надходила, роспустиль Мазепа, по указу царского величества, войско по домамъ и самъ до Батурина возвратился, гдЂ въ 1707 году получилъ онъ царскаго величества указъ Ђхать до его величества до Жолкви, куда пріЂхалъ онъ въ великій пятокъ предъ свЂтлымъ Воскресеніемъ, а по недЂли воминой былъ воинскій совЂтъ, на которомъ и ему МазепЂ велЂно быть. Не знаюжъ, якое онъ тамъ мЂлъ неуконтентоване, понеже по томъ совЂту ни на обЂдъ до царского величества не пошолъ, а ни у себе ничего черезъ цЂлый день не Ђлъ, и когда мы, старшина енералная по обыкновенію въ свое время тогожъ дня до его пришли, застали его велми сердитого, и ничего болшъ намь не сказалъ, кромъ тыхъ словъ: «если бы Богу такъ вЂрнЂ и радителнЂ служилъ, получилъ быхъ наиболшое мздовоздаяніе, a здЂсь, хота бъ въ аггела премЂнилъся, не моглъ быхъ службою и вЂрностію моею жадного получить благодарствіа.» Тое сказавши, велЂлъ намъ одойти до своихъ кватеръ. А на завтрЂе, чили въ третій день потомъ, посылалъ онъ Мазепа знатного товариша войскового Димитріа Думитрашка съ указомъ царского величества встрЂчь противъ казны, якая отъ Кіева до Жолкви провадилася, для одобранія съ тоеи же казны, чаю, 10000 рублей, отъ его царского величества опредЂленыхъ на заплачене за кони, которые подъ драгунію за полковые денги покуплены были. Тотъ убо Думитрашко, получа указъ царского величества въ канцеляріи, принеслъ до Мазепы купно съ листомъ отъ свЂтлЂйшаго князя Александра Даниловича до Танского полковника компанійского, а нынЂ Кіевского, себЂ даный, который онъ Мазепа видя, удивилъся и велЂлъ ему Думитрашку, тотъ часъ ъхать съ указомъ противъ казны, а листь его свЂтлости оставить и предь собою положить, который онъ по отъшествіи Думитрашка когда роспечаталъ и прочиталъ, порвалъся съ мЂста отъ гнЂву для того, понеже въ томъ листЂ написанъ былъ до Танского ординансъ, чтобъ онъ съ кватеръ своихъ, выбравши на шесть, чаю, мЂсяцей мЂсячные денги и провіанты, ишолъ немедленно съ полкомъ своимъ до его свЂтлости; и того ради разъярившися, закричалъ тако: «Если жъ можетъ быть болшое поруганіе, посмЂяніе и уничиженіе моей особЂ надъ тое! По всякъ день князь Александеръ Даниловичь сь мною видится, по всякъ часъ сь мною конверсуеть, а мнЂ и единого слова о томъ не сказавши, безъ моего вЂдома и согласіа ординансы до людей реименту моего посылаетъ! И хто жъ тамъ Танскому безъ моего указу мЂсячные денги и провіанты видастъ, и якъ онъ можетъ безъ води моей куда нибудь съ полкомъ своимъ, которому я плачу, итя, а если бъ пошолъ, то 6ъ я его велЂлъ якъ аса розстрЂлять. Боже мой, ты видишь мою обиду и уничиженіе!» ТЂмъ временемъ принесдъ діаволъ вмЂсто себя съ Лвова езуиту Зарленского, а которомъ, когда ему МазепЂ; донесено, что стоить въ антивамерЂ, внезаапу оставилъ гнЂвъ и радостно вопросилъ: «а онъ откуду явилъся?» Тое сказавши, велЂлъ обозному енералному Ломъковскому и мнЂ просить до себе того проклятого езуиту во внутрнюю комнату, a намъ до кватеръ своихъ одыйти. Тамъ убо на единЂ съ собою затворившися, о чомъ черезъ долгое время конферовали, самъ Богъ вЂсть, понеже онъ езуита, кроме того, что его Мазепа посылалъ въ Саксонію до Станислава, болше ничего мнЂ въ БендерЂ не объявилъ, экскузуючися присягою, на додержане секрету учиненою; однакъ я найменшой и въ тЂ пори не моглъ мЂти суспиціи о Мазепиной невЂрности къ царскому величеству.
А когда его Мазепу царское величество съ Жолкви съ благословеннія памяти государемъ царевичемъ отпустилъ, въ томъ пути уЂхавши онъ нЂсколько миль отъ Жолкви, просилъ его государя царевича, чтобъ передомъ Ђхалъ; a самъ съвернувши съ дороги, вступилъ до единого дворца княгиня Долской, гдЂ отъ ей присланного едного ксіендза закону тринитарского заставши, мЂлъ съ нимъ наединЂ якуюсь конференцію, а по сконченю оной, постигъ государя царевича и континуовалъ съ нимъ прележащій путь. Ho ни въ то время не было у насъ о невЂрности его Мазепы къ царскому величеству жадного подзору; мнЂніе токмо имЂли что она княгиня, требуя взаимъ денегь, для выкупленя своихъ клейнотовъ, прислала съ прошеніемъ оныхъ, о которые предъ тымъ и словесно и черезъ писма просила.
Прибывши Мазепа въ Кіевъ и выпровадивши государя царевича въ путь свой къ Смоленску, возвратилъся самъ до Батурина, и тамъ нЂсколко дней переживши, воспріялъ походъ паки къ Кіеву, для доконченя фортецы Печерской, где получилъ указъ царского величества о устроеніи козаковъ, подобіемъ Слободскихъ полковъ, въ пятаки, который такъ устрашилъ и раздражилъ былъ всЂхъ полковниковъ и старшину, что цЂле отчаявшися своихъ волностей, ни о чомъ инномъ не говорили, токмо что тотъ выборъ пятаковъ, степень есть до устроенія въ драгуны и солдаты, для чого много роптали и часто собиралися до обозного енералного Ломъковского, а найпаче повседневно до полковника Миргородского, у которого и о способахъ обороны своей совЂтовали, и пакта Гадяцкіе читали, якіе тотже полковникь Миргородскій съ библіотеки Печерской взялъ былъ, a потомъ покойнику Кочубею, въ донесене царскому величеству обманническо, на погибель его бЂдного, при инныхъ ложныхъ сплетеніяхъ, объявилъ, будто тые совЂты у гетмана въ Печерскомъ бывали, и на оныхъ пакта тые Гадяцкіе вредъ полковниками и старшиною читывалися, а того въ самомъ дЂлЂ никогда не было, понеже онъ Мазепа ни единаго по себЂ знаменія, ни словомъ, ни дЂломъ, въ откровеніе внутрнихъ своихъ мыслей и всезлобныхъ намЂреній, никому не являлъ, но покривалъ оные притворною вЂрностію; обаче, яко ничтоже есть тайно, еже не откріется, тако и мнЂ случися изслЂдовать сокровенную тую его Мазепы съ противною стороною факцію такимъ образомъ.
Въ томъ же 1707 году, сентября въ 16 день, тамъ же на службЂ царскаго величества въ Печерскомъ, писалъ я отъ Мазепы до двору его величества (не упамятаю, въ якихъ дЂлехъ) долгую експедицію, которую писанемъ продолжилъ до ночи; a онъ Мазепа, не терпя того продолженія, часто съ внутрней своей комнаты вопрошалъ мене, если уже скончилъ, принуждая скоро окончитъ и сказывая, что естъ еще инное дЂло. По окончаніи убо тоей експедицій, запечаталъ я и положилъ оную на столъ предъ Мазепою, a онъ, держа рукою въ маленкой обволютЂ писмо, реклъ до мене: «княгиня Долская черезъ единого Волошина прислала тое писмечко, зашивши ему въ шапку. Я знаю, что она едножъ пишетъ, а чортъ ей проситъ о тую корресподенцію; когдась мене тая шаленая баба погубить, и не дармо сказують: у невЂсты волось долгій, а разумъ краткій. Возможно ли есть, чтобъ она една баба дурнымъ своимъ разумомъ мене обманила!» То рекше, далъ мнЂ тое писмечко, и велЂлъ распечататъ и прочитать. А я, приступя до свЂчки, которая была умбракуломъ отъ очей его Мазепы заслонена, роспечаталъ обволюту и вынялъ съ ней писмо цифрами писаное отъ княгинЂ Долской, въ которомъ былъ заключеный маленки листокъ подъ печатю особною, о якомъ я надЂяся, что такожде отъ княгини и не смотря на печать, роспечаталъ, и увидЂлъ въ серединЂ при печати подпись Stanis\x0142aw Krol, о чомъ я не сказуя ему МазепЂ, прочиталъ самъ первъе съ разсужденіемъ тотъ листокъ; а когда Мазепа видЂлъ, что я молчу и голосно ему не читаю циферного писма, сказалъ: «для чого ты долго медлишъ и не читаешъ? ты обыклъ тые писма, до якихъ имЂешъ у себе циферные ключи, и безъ перевозу читатъ. ОтвЂщалъ я на тое: прочитаю я на потымъ и безъ ключа циферное княгини писмо, но есть здЂсь листокъ отъ Станислава, до которого не надобно ключа. «Что онъ услышавъ, сказалъ: то не возможно.» Реклъя ему: «возможно, понеже есть и подписъ имени его и печатъ. «ВелЂлъ онъ прето дати къ себЂ тотъ листокъ, которий когда взялъ, увидЂлъ и прочиталъ, ужаснулъся, и отъ страху съ рукъ на столъ упустилъ, рекши тые слова: «о проклятая баба, погубишъ мене! «И долго седЂлъ молча и думая, а потомъ допросилъ мене: «что мнЂ дЂлать съ тымъ писмомъ, посылатъ ли его до царского величества, или удержать?» отвЂщалъ я ему: «самъ, ваша велможность, изволишъ разсудить высокимъ своимъ разумомъ, что надобно посылатъ, чимъ самымъ и вЂрностъ свою непоколибимую явишъ и болшую милостъ у царского величества поищешъ.» А тое я ему мовилъ, не помвшляя о его измЂнЂ. Замолчалъ онъ на тое, и долго молча думалъ; потомъ велЂлъ мнЂ читать листъ циферный отъ княгини Долской, въ которомъ она извЂщала ему МазепЂ, что ксіондзъ Тринитаръ, посыланый отъ ей до двору Станислава въ Саксонію, выЂхаль оттуль тогожъ самого дня, якого войска Шведскіе къ Полщи рушали, и повернулъся уже съ тымъ писмомъ, якое до его отъ Станислава прислала, и съ словесною информаціею, чтобъ намЂренное дЂло зачиналъ, пока войска Шведскіе зближатся къ границамъ украинскимъ; a привезлъ съ собою и трактатъ въ 42 пунктахъ для его Мазепы, и цЂлого Войска Запорожского, по которой абы онъ вЂрного кого до ей прислалъ, просила о тое. Когда я тое писмо прочелъ, припомянулъ себЂ, что хоть, а не иншій ксіондзъ Тринитаръ, съ которымъ онъ Мазепа, Ђдучи съ Жолкви, видЂлъся и конферовалъ въ дворцЂ княгини Долской, и въ тое уже время совершенно я порозумЂлъ, что онъ Мазепа думаетъ лукавое о измЂнЂ. По прочитаню того писма, велЂлъ мнЂ оное передъ собою спалитъ, a самъ молчалъ долго и думалъ; потомъ сказалъ: «съ умомъ боруся, посылатъ ли тое писмо до царского величества, или удержатъ? о чомъ утро посовЂтуемъ, a теперъ одыйди до своей кватери, и молися Богу, да якоже хощетъ, устроитъ вещъ: можетъ твоя молитва бытъ пріятнЂйшая, нежели моя, понеже ты по христіанску живешъ. Богъ Самъ вЂсть, что я не для себе чиню, по для васъ всЂхъ и жонъ и дЂтей вашихъ.» Тое рекши, отпустилъ меня поздно въ ночи. А я, пришедши до моей кватери и взявши денегъ два рубли, выйшолъ и роздалъ оные старцамъ и старицамъ бЂднымъ убогимъ, лежачимъ въ кущахъ на улицЂ и въ богадЂлняхъ въ Печеркомъ зостаючимъ, съ тымъ намЂреніемъ, чтобъ Богъ Всемогущій свободилъ мене отъ обстоимыхъ бЂдъ и отвратилъ сердце Мазепино отъ того лукавого предся взятія. Бранили мене старци и старици, по улицЂ лежачій, когда въ нощи толкалъ въ ихъ кущи, не милостини отъ мене надЂяся, но паче воровства опасаяся; однакожъ, слыша отъ мене не воровскіе слова, убижденны прошеніемъ отворять дверци, и пріймали подаемую себЂ милостиню. НелицемЂрнимъ духомъ и не въ похвалу себЂ тое до вашой святини пишу, но въ откровеніе на исповЂдЂ сей совЂсти моей, что устрашалемся тоей измЂны, дабы въ ней зъ жоною и съ дЂтми не пропастъ и не хотЂлемъ къ ней сердца моего прекланятъ. Но врагъ сіе сотвори, что прелщенный въ боязни согрЂшихъ.
По прешедшей той ночи сентября въ 17 день, прійшолъ я до Мазепы призваный рано, и засталъ его сЂдячого въ концЂ стола, a предъ нимъ крестъ съ животворящимъ древомъ лежачій, и когда я ему МазепЂ предсталъ, началъ онъ до мене тыми говоритъ словами:
«До cего часу не смЂлъ я тебЂ прежде времени намЂреніа моего и тайны тоей объявлятъ, якая тебЂ вчерась по случаю открилася, не для того, чтобъ я о твоей къ себЂ вЂрности имЂлъ якое подозрЂніе, понеже никогда не могу такой быть о твоей почтивости опиніи, дабы ты за толикую мою къ тебЂ милость, любовъ и благодЂяніе, неблагодарствіемъ мнЂ платилъ и предателемъ моимъ былъ; но разсуждая, что ты хотя человЂкъ разумний и совести не подозрЂнной, однакъ еще молодый, и несовершенную въ таковыхъ циркументанціахъ имЂешъ експеріенцію, опасалемъся, дабы ты и съ Великороссійскими и съ нашими всякого чина людми конверсуючи, или съ конфиденціи или съ неосторожности не вымовилъся предъ кимъ съ тымъ секретомъ, и тымъ самымъ мене и себе не погубилъ. A понеже теперъ предъ тобою не могло то утаитися, прето предъ ВсевЂдущимъ Богомъ протестуюся и на томъ присягаю, что я не для приватной моей ползы, не для вышшихъ гоноровъ, не для болшаго обогащенія, а ни для инныхъ яковыхъ нибудъ прихотей, но для васъ всЂхъ, подъ властію и реиментомъ моимъ зостаючихъ, для жонъ и дЂтей вашихъ, для общаго добра матки моей отчизны бЂдной Украины, всего войска Запорожскаго и народу Малороссійского, и для подвышшеня и разширеня правъ и волностей войсковыхъ, хочу тое при помощи Божой чинити, чтобъ вы, зъ жонами и дЂтми, и отчизна съ войскомъ Запорожскимъ такъ отъ Московской, якъ и отъ Шведской стороны, не погибли. A если бымъ для якихъ нибудь приватныхъ моихъ прихотей тое дерзалъ чинить, побій мене, Боже, въ Троицы святой единый и невинная страсть Христова, на души и иа тЂлЂ.» То рекши поцЂловалъ крестъ съ животворящимъ древомъ предъ собою лежачій. А до мене обратившися, реклъ тые слова: «Держу я о тебЂ крепко и надъюся, что а ни совЂсть твоя, а ни цнота, а ни почтивость, пи врожоная кровь шляхецкая, не допуститъ тебЂ, абысь мене пана и благодЂтеля своего зврадилъ, однакожъ для лучшей конфиденціи, чтобъ я о твоей вЂрности найменшого не мЂлъ сумнЂнія, якъ я присягнулъ, такъ и ты присягни миЂ предъ тымъ же распятымъ на животворящемъ древъ Христомъ, что мнЂ додержишъ вЂрности своей и секрету.»
Въ чомъ я указъ его Мазепы исполняя, якъ мнЂ изъ устъ своихъ говорилъ, такъ я, словамъ его послЂдуя, присяглъ и крестъ святый въ рукахъ его поцЂловалъ.
По совершеніи присяги, дерзнулъ я сказать ему МазепЂ тое: «съ самой присяги вижу усердную велможностя вашей ревность и отческое о отчизнЂ своей и о всЂхъ насъ промышленіе и попеченіе, но хто можетъ судбы Божіи изслЂдовать, якій онъ настоящей войнЂ предЂлъ положилъ и при комъ будетъ викторіа? если при Шведахъ, то велможность ваша и мы всЂ щасливчіи; а если при царскомъ величествъ, то и мы пропадемъ и народъ погубимъ. «ОтвЂщалъ мнЂ Мазепа на тое: «яйца курицу учатъ! албо жъ я дуракъ, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужды, когда царское величество не доволенъ будетъ, не токмо Украины, но и государства своего, отъ потенціи Шведской оборонить; уже я въ Жолквъ предлагалъ царскому величеству, что если король Шведскій и Станиславъ съ войски своими раздЂлятца, и первый пойдетъ въ государство Московское, а другой въ Украину, то мы войскомъ нашимъ безсилнымъ, частыми походами и войною зруйнованымъ и умаленымъ, не можемъ оборонитця отъ войскъ Шведскихъ и Полскихъ, и того ради просидь я царского величества, тамъ же въ Жолквъ, чтобъ принамнЂй намъ 10,000 отъ войскъ своихъ регулярныхъ въ суккурсъ изволилъ дать, a его величество мнЂ отказалъ: «не токмо 10,000, но ни десять человЂка не могу дать; якъ можете, сами боронитеся. «И тое мене принудило посылать того ксендза Тринитара, капеляна княгини Долской (а о езуитЂ Заленскомъ ани вспомянулъ) до Саксоніи, чтобъ тамъ, видя якую колвекъ мою къ себЂ инклинацію, по непріятелску съ нами не поступали, и огнемъ и мечемъ бЂдной Украины не зносили; однакъ вЂрность мою къ царскому величеству поти буду непремЂнно продолжать, пока не увижу, съ якою потенціею Станиславъ къ границамъ Украинскимъ прійдетъ и якіе будутъ войскъ Шведскихъ въ государствъ Московскомъ прогресса; и если не сила паша будетъ боронить Украины и себе, то для чого жъ имЂемъ сами въ погибель лъсти и отчизну погубляти? и самъ Богъ и цЂлый свЂтъ будетъ видЂти, что по нуждъ тое учинилисмо мы и, яко волный незавоеваный народъ, старалисмося о способЂ цЂлости нашой, a безъ крайней и послЂдней нужды не премЂню я вЂрности моей къ царскому величеству. И для того заблагоразсудилъ писать къ царскому величеству и послать тотъ Станиславовъ листокъ до мене писаный въ объявленіе его величеству моей вЂрности, о чомъ ты заразъ, не отходя отсюду, напиши такъ до царского величества, яко и до Гаврила Ивановича Головкина, и въ его листЂ заключимъ тотъ листокъ Станислава въ донесеніе царскому величеству. И тогожъ времени информовалъ мене онъ Мазепа, якъ мЂю обадва тые листа къ его царскому величеству, и до сіятельнЂйшаго графа его милости Гаврила Ивановича Головкина, писалъ, которые когда я по его информаціи написалъ и запечаталъ, взялъ онъ тЂ писма до рукъ своихъ, сказывая мнЂ, что яже матка его игуменіа Печерская мЂетъ у себе вЂрного слугу и отчасти сродственнаго, черезъ которого обЂщала послать тЂ писма до Войнаровского, чтобъ онъ руками своими отдалъ царскому величеству и графу его милости Гаврилу Ивановичу. Але онъ Мазепа обманилъ мене въ томъ и, не посылая тыхъ писемъ съ листомъ Станислава, у себе удержалъ, опасаяся, чаю, чтобъ я его не предалъ, имЂя въ рукахъ своихъ документъ, и уже когда мы были на сторонЂ Шведской, отдалъ мнЂ тЂ писма запечатаные, рекши, чаю, ложнЂ тЂ слова: «я тебЂ до сихъ часъ забылъ сказатъ о тыхъ писмахъ, что госпожа добродЂйка матка не посылала оныхъ до Войноровского, по удержала у себе, и передъ кончиною своею вручила внучцЂ своей, а моей племенницЂ паннЂ МаріаннЂ, и велЂла ей отдать мнЂ по смерти своей и тое сказать, что она госпожа матка просила едноей по БозЂ живучой черници о молитвы до Господа Бога, дабы онъ самъ управилъ тое дЂло, если надобно посылать или удержать тые писма; и будто тая черница имЂла якоесь откровеніе, что если тЂ писма до царского величества пошлются, то гетманъ погибнетъ.
Писма тые съ трема грамотами царского величества, въ дЂлЂ Кочубея и Искри писанными, вложилемъ я до шкатулки, гдЂ были клейпоты жоны моей и килка тысячей червоныхъ, якую шкатулку единую тылко по баталій Полтавской до карету своей жона моя вставила, и черезъ ДнЂпръ въ едной токмо сукнЂ зъ дЂтми переправилася, а всЂ мои животы въ 30 возахъ съ срЂбромъ и съ грошми надъ ДнЂпромъ пропали, и тымъ способомъ писма помянутые у мене осталися, съ которыхъ едно до царского величества писаное, съ листкомъ прелестнымъ Станислава, до рукъ вашой святыни посылаю 1, дабы наша святыня вЂдалъ, что черезъ инструментъ того листка отворилася мнЂ сокровенная тайна факціи и коинтелліенціи Мазепиной съ противною стороною, a кромЂ того листка, ни единаго я писма отъ Станислава у его Мазепы не видЂлъ, и не вЂдалъ, если онъ съ нимъ имЂетъ корреспонденцію; и уже въ БендерЂ, по смерти Мазепиной, явилися д†писмЂ отъ Станислава, которые Иванъ Максимовичь, писарь мой преждній енералный, усмотривши у Войнаровского въ квартери его гдесь лежачіе, тайно взялъ и мнЂ объявилъ.
На завтрЂе убо по написаню предвоспомянутой до двору царского величества о томъ Станиславовомъ писмечку експедицій, то есть сентемврія 18 день, велЂлъ мнЂ Мазепа отписать до Станислава цифрами тыми, которыми съ княгинею Долскою корреспондовалъ, a въ писмЂ томъ объявлялъ онъ Мазепа Станиславу, что указу его не можетъ исполнить и жадного дЂла не смЂетъ начинать съ тыхъ рацій: первая, что Кіевъ и инные фортецы въ УкрайнЂ великими гварнизонами осажены, подъ которыми козаки, якъ перепелица подъ ястребомъ, не могутъ головы поднести, a въ подтверженіе того припоминалъ онъ Мазепа, якъ за гетмана Брюховецкого гварнизоны Великороссійскіе, выбЂгая съ фортецъ, окрестные городы и села огнемъ и мечемъ руйновали. Другая, что потенція вся царского величества въ Полщи не въ такъ далекомъ разстояніи отъ Украины, якъ войска Шведскіе зостаютъ. Третяя, что въ УкрайнЂ и началныи и подначалныи, и духовныи и мірскіи, якъ розные колеса, не въ единомыслномъ суть согласіи, и едны благоволять въ протекцій Московской, другій склонны суть до протекцій Турецкой, третій смакують себЂ побратимство Татарское, чинячи тое зъ врожоной къ Полякамъ антипатій. Четвертая, что Самусь съ прочими полковниками, старшиною и козаками, по недавныхъ бунтахъ въ сегобочной УкраинЂ, опасаяся отъ войскъ Полскихъ отмщеніа, не латво преклонитися могутъ до РЂчи посполитой, и того ради надобпо первшъ старатца войско и цЂлый народъ до единомыслія припровадить, по обоимъ сторонамъ ДнЂпра въ УкраинЂ. Пятая, что на килка тысячей войска Великоросійского регулярного и добре екзерцитованого и мундеровнаго, всегда при боку своемъ онъ Мазепа имЂетъ, которое бодримъ окомъ смотритъ на всякіе его поступки и всякое противное начинаніе доволно есть пресЂкти. Шестое, что РЂчь Посполитая есть еще раздвоеная и съ собою несогласная. ОбЂщалъ однакъ онъ Мазепа ни въ чомъ интерессомъ его Станислава и войскомъ Шведскимъ не шкодить, но всячески отъ того оберегатца, и просилъ, чтобъ Ставиславъ прежде старалъся РЂчь Посполитую соединить, которая бы единогласно узнала его за пана и короля своего.
А до княгини Долской такожде велЂлъ писать, чтобъ она трактатъ той, о якомъ ознаймовала, у себе удержала, а листь отъ его писаный до Станислава експедіовала и для переводу оного ключь отъ себе циферный послала.
ЗдЂ убо вашой святынЂ подъ совЂстію объявляю, что болшъ я писмъ отъ Мазепы предъ отшествіемъ его въ противную сторону никогда до Станислава не писалъ, кромЂ того единаго вышшепомянутого, а другого съ Ромна, когда уже мы были при Шведахъ, которые на сегобочной УкрайнЂ перенято, и не знаю до сихъ временъ, если онъ самъ Мазепа собственною своею рувою когда нибудь до тогожъ Станислава писалъ.
Въ томъже 1707 году, по совершеніи фортецы Печерской, роспустивши Мазепа войско реименту своего по домамъ, отъЂхалъ и самъ въ послЂднихъ числахъ мЂсяца ноемвря до Батурина, куда въ самый праздникъ Рождества Христова на другій день принеслъ діаволъ по колядъ езуиту Заленского, который неЂдучи просто до Батурина, сталъ за д†мили въ селъ ОленовцЂ, и написалъ оттуль листъ до Мазепы, даючи знать о своемъ пріЂздЂ и просячи указу, гдЂ мЂетъ стать. Поалтеровалъся тымъ листомъ Мазепа, и призвавши мене предъ себе, сказалъ тые слова: «признаюся тебЂ теперъ, что я зъ Жолкви посылалъ ксендза Заленского до Саксоніи для провЂдованя, якъ скоро оттуль войска Шведскіе рушатъ, которого чортъ сюда принеслъ, и чекаетъ въ ОленовцЂ отъ мене на указъ, гдЂ мЂетъ стать; и если онъ сюда пріЂдетъ, то въ явный мене всЂмъ подастъ подзоръ». Тое сказавши, велЂлъ мнЂ заразъ до Оленовки Ђхать и выговорить ему Заленскому, что подъ сее время не надобно было ему такъ далеко до Батурина трудитца, но паче надлежало съ Винници о своемъ поворотЂ съ Саксоніи извЂстить и о повЂренимъ себЂ дЂлЂ выписать реляцію, а не самому Ђхать для возгнищенія въ сердцахъ подзорныхъ противного о своемъ пріЂздЂ мнЂнія; и приказалъ мнЂ его Заленского въ Бахмачь до дворца своего запровадить. А когда я по указу Мазепы до Оленовки пріЂхалъ, и все то Заленскому выговорилъ, удивился онъ, что о томъ секретЂ уже знаю, о якомъ ни единъ духъ, ни же самъ Войнаровскій прежде сего вЂдалъ, яко ему въ Жолквъ Мазепа сказывалъ. Потомъ причину своего пріЂзду донеслъ мнЂ, что онъ, вЂдая о зъЂздЂ въ дни сіе празничные полковниковъ и старшинъ съ повъншованемъ гетмана нарочно на тотъ зъЂздъ до Батурина поспЂшалъ, дабы моглъ унЂверсалъ Станислава до цЂлой Украйны выданый, a чрезъ его присланый, всЂмъ объявить и словесно всякими волностями и королевскимъ особливымъ призрЂніемъ и милостію ассекуровать. Выслухавши я тоей реляціи, взялъ его Заленского зъ Оленовки и запровадилъ въ Бахмачь до дворца, откуду, по указу Мазепы, два разы тогожъ Заленского до его на Гончаровку привозилъ, разъ для авдіенціи, а другій разъ для абшейту; при которой своей авдіенціи отдалъ Заленскій МазепЂ унЂверсалъ Станислава до цЂлой Украины, въ якомъ онъ мужество, храбрость и отваги Войска Запорожского похвалялъ, разширеніемъ и примноженіемъ правъ и волностей обнадеживалъ и отческимъ сердцемъ подъ свою протекцію цЂлый народъ пригорнуть обЂщалъ и возбуждалъ, дабы всЂ до его, яко до ласкаваго на себе отца в дЂдичнаго пана своего, прибЂгали, подъ головою предостойнЂйшого вожда своего и о изверженіи съ шеи своей ига Московского старалися, при скорой непобЂдимыхъ войскъ шведскихъ и полскихъ помощи. По отданю до рукъ Мазепы того унЂверсалу, чинилъ онъ Заленскій реляцію о войскахъ шведскихъ, якъ великіе и мундеровные и что король шведскій едноею стороною отъ Литвы намЂриваетъ ити на Москву, a Станиславъ зъ другой стороны отъ Полщи подъ Кіевъ, съ которымъ будто мЂла и Орда, черезъ посланника Турецкого въ помощь деклярованая, лучитися. Листу жадного приватного отъ Станислава онъ Заленскій не мЂлъ, и Мазепа, когда его отпущалъ, ничого до Станислава не писалъ, токмо велЂлъ ему Заленскому въ ВинницЂ неисходно зоставать до далшой вЂдомости. И тотъ то единый токмо былъ пунктъ праведный о Заленскомъ въ донесеній покойника Качубея, въ прочіихъ же едино была сплетеніе или мнЂніе безъ всякихъ доводовъ.
По отъездЂ езуиты того Заленского, разсуждалъ я всегда въ умъ моемъ, что тая Мазепы съ противною стороною корреспонденціа на крайнюю когдась мене наразить погибель, если царское величество съ подлинныхъ документовъ довЂдается. И того ради всегда снЂдалемъся внутрнею боязнію, страхомъ и скорбію, а смотря на жону и дЂти мои, по всякъ день часто воздыхалемъ, чтобъ съ собою и ихъ не погубить, и когда колвекъ жона моя вопрошала мене о причинЂ такъ частого и тяжкого воздыханія, отвЂтовалемъ ей, что грЂхъ моихъ ради, которыми Бога Создателя моего прогнЂвилемъ, съ жалю воздыхаю. Не вЂрила тому жона моя и всегда мене и любовію и прошеніемъ своимъ до объявленія себЂ скорби моей убиждала, однакъ обязаный будучи присягою никогда предь нею, съ тымъ секретомъ, не выдалемся, ажъ до самого того дня, якого Мазепа до Шведовъ съ Батурина выЂзджалъ, въ который объявилемъ я ей, для чого я такъ часто воздыхалъ и въ якую теперь сторону идемъ, рекши ей наконецъ тые слова о МазепЂ: «и самъ згинетъ, и насъ погубитъ:» что и исполнилося. А между тою моею предъ воспомянутою боязнію и скорбію разсуждалемъ еще и тое, что онъ Мазепа, не мъючи о той своей факціи жаднаго согласія съ старшиною енералною и полковниками, не можетъ самъ безъ нихъ и безъ войска едноею своею головою явственно царскому величеству измЂнить, токмо и противную сторону склонностію своею лститъ, и царскому величеству вЂрность свою являетъ, метаяся на обЂ стороны для охраненіа Украины.
Вскоре по отЂздтЂ того Заленского, въ повомъ уже 1708 году въ первыхъ числЂхъ мЂсяца февруарія, воспріялъ Мазепа, по указу царского величества, военный походъ до БЂлой Церкви, въ которомъ получилъ онъ перестрогу отъ Кочубею съ пунктами отъ его черезъ полковника Ахтирского до двору царского величества посланными, между якими былъ особный пунктъ о Заленскомъ, который барзЂй еще мене устрашилъ, и отъ того времени началъ былъ я думать о способахъ салвованя себе отъ предлежащихъ бЂдъ, по отвсюду одержимъ былемъ стужающими умъ мой мыслями, понеже когда я помышлялъ въ подтверженіе покойника Кочубея донесеня черезъ кого нибудь царское величество перестеречъ, съ едной стороны устрашала мене жадного въ рукахъ на писмЂ доводу не имЂючого великоросійское жестокое и въ цЂломъ свЂтЂ необыклое право, черезъ которое многіи невинныи часто погибаютъ, a именно «доводчику первый кнутъ.» А до того и самъ мене Мазепа многажды тыми упоминалъ сюда ми: «смотри, Орликъ, чтобъ еси мнЂ додержалъ вЂрности; вЂдаешъ ты въ якой я у царского величества милости; не замЂняютъ тамъ мене за тебе: я богатъ, a ты убогъ, а Москва гроши любить; мнЂ ничого не будетъ, a ты погибнешъ.» Яко въ БендерЂ, когда Войнаровскій, по указу его Мазепы, не токмо мене оскорбилъ, но и на житіе мое настоевалъ, а я жалостнЂ ему выговаривалъ: «такое ли есть за вЂрность мою награжденіе?» отказалъ онъ: «еслибъ ты мнЂ не былъ вЂренъ, то такожъ бы погиблъ, якъ и Кочубей,» и того ради принужденъ я былъ отъ него удалитця до Ясъ.
Зъ другой стороны, представляла мнЂ совЂсть христіанская присягу мою, которою на вЂрную службу ему МазепЂ единому, яко гетману и пану своему (понеже царскому величеству будучи иноземцемъ и пришелцемъ въ Украйну, а ни на подданство, а ни на вЂрность, никогда не присягалемъ,) обовязанный былемъ, и того ради почиталемъ себЂ въ мысляхъ моихъ за пагубу душевную не токмо клятвопреступникомъ, но и предателемъ пана и добродЂя своего, быть, и воздать ему неблагодарнымъ сердцемъ злая возъ благая, ненавЂсть за возлюбленіе и за хлЂбъ ядъ смертоносный.
Наконецъ, ставалъ мнЂ всегда въ мысли покойникъ Мокріевічъ, который будучи въ томъ же, въ якомъ и я былемъ, писарства енералного чину, у гетмана Демяна МногогрЂшнаго, чи праведно, чили неправедно, Богъ вЂсть, обвинилъ его, гетмана своего, о противные государству Россійскому съ Дорошенкомъ пересилки и согласія и предалъ его лестію въ ссылку въ СЂбиръ; a якуюжъ напотымъ за тое имЂлъ честь? и уряду писарского отъ Самуйловича лишилъся, и зъ Украины изгонимый былъ, и на всякомъ мЂстЂ чрезъ все житіе свое предателствомъ укораемый и поносимый былъ и отъ мирскихъ и отъ духовныхъ особъ, найпаче отъ блаженныя памяти преосвященнаго архіепископа ЧернЂговского Лазара Барановича, который, когда колвекъ его Мокріевича въ церквъ или на обхожденіи видЂлъ, во услышаніе всЂмъ и ему самому именовалъ его Іюдою, пана своего предателемъ, a сыновъ ехиднинымъ порожденіемъ, и когда антидору ему давалъ, всегда обыклъ былъ тые мовить слова: «и Христосъ подЂ хлЂбъ далъ, и по хлЂбЂ вниде вонь сатана.»
И съ тыхъ прето мЂръ разсуждая и жестокость уложенія Великоросійского на донощиковъ узаконеннаго и душе-пагубное клятвопреступленіе и бесчестный и мнЂ и дЂтемъ моимъ предателства порокъ, колибаемъся умомъ и неспокойными по всякъ день мыслями. A тЂмъ временемъ получилъ въ БЂлой Церкви Мазепа першъ въ собственноручномъ царского величества писмЂ, потомъ въ публичныхъ грамотахъ, милостивое егожъ величества обнадеживане, что какъ Кочубею, такъ и впредь иннымъ на непорочную его Мазепы вЂрность клеветникомъ, никакая вЂра не подастся, но всякъ таковый воспріиметъ достойную казнь. Якое царского величества обнадерживане отвратило мене отъ тыхь мыслей, а найпаче кода видЂлемъ его Мазепу великою боязнію одержимаго и въ словахъ кающагося того своего начинанія. Но тое покаяніе въ скорЂ премЂнилося въ раскаяніе, понеже обозный енералный ЛомЂковскій и полковники Миргородскій и Прилуцкій, до которыхъ присовокупилъся на потымъ и Лубенскій, видя Мазепу въ боязнЂ и въ небезпеченствЂ, часто ему въ БЂлой Церквъ стужали, чтобъ и о своей и о общой всЂхъ цЂлости промышлялъ, обЂщая, при его достоинствъ и при оборонЂ правъ и волностей войсковыхъ до крове, стоять, и въ наиболшомъ нещастю не отступать его, яко вожда и рейментара своего, a чтобъ о постоянной ихъ къ себЂ вЂрности и доброжелателствъ не усумнивалъся, просили его o клятвенную роту, съ которой бы могли ему на вЂрность свою присягнуть, соизволилъ Мазепа по долгомъ себЂ о томъ стужаніи, и велЂлъ обозному енералному Ломъковскому, абы онъ самъ такую, акая имъ угодна будетъ, клятвенную роту написалъ.
Исполнилъ тое ЛомЂковскій по согласію своихъ единомыслениковъ, и написаную отъ себе роту подалъ МазепЂ, которую онъ исправивши и призвавши ихъ тамъ же въ БЂлой Церквъ предъ себе, одобралъ отъ нихъ на вЂрность къ себЂ въ избЂ своей приватне присягу съ цЂлованіемъ креста и Евангеліа святаго, a потомъ и самъ на томъ же Евангеліи присяглъ имъ въ таковыхъ же терминахъ, якъ и предъ мною въ Печерскомъ присягалъ. И для того-то, по многокротныхъ царского величества указахъ, полковника Миргородского Мазепа подъ арештъ не бралъ, по всячески его охоронялъ, понеже онъ былъ съ нимъ въ согласіи поприсяжномъ. Я убо расуждая, что тая Мазепина съ противною стороною факціа можетъ по времени укрЂнитца и свое воспріять совершенство, когда енералная старшина и полковники почали уже приступать къ единомыслію, умыслихъ былъ оную пресЂкть такимъ образомъ. Былъ тамъ же въ БЂлой Церквъ при канцелярій нашей войсковой единъ подъячій отъ свЂтлЂйшаго князя Александра Даниловича, для наученіа Малороссійскаго языка и писма данный, которого я хотЂлъ крестнымъ цЂлованіемъ на секретъ обовязать и послать до свЂтлЂйшаго князя съ донесеніемъ тайнымъ, дабы отъ царского величества была якая особа знатная прислана для одобраня присяги отъ гетмана, енералной старшины, полковниковъ и сотниковъ, понеже гетманъ, будучи оклеветанъ отъ Кочубея, въ великой боязнЂ и отчаяніи милости монаршеской зостаетъ, а старшина енералная и полковники часто ропщутъ за многіе обиды и нарушенія правъ и волностей своихъ. И такимъ способомъ намЂривалъ я, безъ поврежденія совЂсти и присяги моей, и факцію Мазепину пресЂкть и старшину всю отъ оной отвратить, но тогожъ времени пришла вЂдомость, что Кочубея и Искру безъ всякого розыску на пытку брано, кнутовано и мучено и обЂщано ихъ прислать къ МазепЂ для воспріятія смертной казни; якая вЂдомость мене устрашила, и того ради принужденъ я былъ оставить тое умышленіе, опасаяся такой же и на себе погибели. Felix quem faciut aliena pericula cautum.
Обявляю тое вашой святынЂ подъ совЂстію по самой истинЂ; а если бымъ въ томъ предъ вашою святынею лгалъ, да разрушитъ мене Богъ до копца.
Перешолъ потымъ Мазепа съ войскомъ реименту своего съ сегобочной Украины на тамтую сторону ДнЂпра, где, когда получилъ вЂдомость, что король Шведскій отъ Смоленска обратился къ УкраинЂ, сказалъ тые слова: «діаволъ его сюда несетъ! всЂ мои интересса превратитъ, и войска Великоросійскіе за собою внутрь Украины впровадить на послЂднюю оной руіну и на нашу погибель!» — A въ томъ времяни одобралъ онъ Мазепа царского величества указъ, чтобъ съ войскомъ реименту своего шолъ въ слученеся, чаю, съ енераломъ Инфлянътомъ для паленя въ полку Стародубовскомъ некрЂпкихъ городковъ, селъ, гуменъ и млыновъ ординованого, но онъ Мазепа иначе себЂ тотъ указъ тлумачилъ и мнЂлъ, будто его къ енералу тому хотятъ приманить и къ рукамъ своимъ прибрать, и того ради велЂлъ Миргородскому, Прилуцкому и Лубенкскому полковникамъ до обозного енерального Ломъковского собратца, до которыхъ и мене послалъ, и велЂлъ имъ предложить, если мЂютъ по указу царского величества въ злученеся сътымъ енераломъ итить. Отказали на тое всЂ единогласно, чтобъ не ишолъ, и совЂтовали, дабы немедленно до короля Шведского посылалъ съ прошеніемъ о протекцію, поспЂхъ и старалъся съ нимъ злучится при границахъ, чтобъ не допустить войскъ Великороссійскихъ въ Украину; просили токмо его o обявленіе, чего имЂетъ съ цЂлою Украиною и Войскомъ Запорожскимъ надЂятися, на якомъ фундаментЂ тую онъ махину заложилъ. ИзвЂщалъ онъ Мазепа на тое съ гнЂвомъ тыми словами: «для чого вамъ о томъ прежде времени вЂдать? спуститеся вы на мою совЂсть и на мое подлое розумЂшко, на которомъ вы не заведетеся болшъ; я по милости Божой мЂю розумъ единъ, нижъ вы всЂ;» и обратившися до Ломъковского сказалъ: «ты уже свой розумъ выстарЂлъ,» а на мене: «у того еще розумъ молодый, дитинный; «а о посылкЂ до короля Шведского отвЂтовалъ: «самъ я буду вЂдать, якого часу послать;» и съ гнЂвомъ вынявши съ шкатулы своей унЂверсалъ Станислава отъ Заленского принесенный, велЂлъ мнЂ предъ ними прочитать, зъ которого были контенты.
Въ скорихъ потымъ числехъ пришолъ дворъ царского величества до Глухова при пЂхотЂ, откуду писано многократнЂ до Мазепы, чтобъ давши кому инному вЂрному коменду надъ войскомъ, самъ пріЂжджалъ въ Глуховъ для совЂтовъ, въ таковомъ состояніи часто потребныхъ.
Требовалъ онъ Мазепа и въ тЂ пори совЂту своихъ единомышленниковъ, если мЂетъ Ђхать до двору царского величества въ Глуховъ; но они скрикнули его, что если поЂдешъ, то и себе и насъ и Украину погубишъ. А тое онъ чинилъ, чаю, искушая и предлагая имъ склонность свою внЂшнюю до отъезду въ Глуховъ, а внутрЂ о томъ и не помышлялъ, понеже всегда донесене о себЂ Кочубея въ умЂ мЂючи, опасалъся и мнЂлъ, будто его хотятъ министри къ себЂ приманить и, къ рукамъ прибравши, дЂло Кочубеево отновить и розыскать, найпаче когда мЂлъ вЂдомости съ Полщи, что тамъ всюда o его Мазепиной съ Станиславомъ согласіи и факціяхъ прославилося и рознеслося, и того ради притворилъ онъ себЂ было болезнь, и оною предъ министрами царского величества екзскузовался. —
А когда обозный генералный ЛомЂковскій и полковники помянутіи часто МазепЂ стужали о посылкЂ до короля Шведского, ординовалъ мене до нихъ едного вечера, чтобъ крайнЂ постановили, если посылать или оставить тую посылку, чаю, и въ тЂ нори ихъ искушал; о чомъ когда я имъ предложилъ, отвЂщалъ ЛомЂковскій именемъ своимъ и прочіихъ жалЂяся на такую его Мазепы оспалось и умедленіе, что на многокротные ихъ предложенія и прошенія не токмо давнЂй не посылалъ и не одозвалъся до короля еще при границахъ, и тымъ своимъ умедленіемъ на руину и на всенародное кровопролитіе впровадилъ всЂ силы Великоросійскіе въ Украину, по и теперь, когда уже подъ посомъ Шведы зостаютъ, невЂдомо для чого медлитъ. Возвратилъса я отъ Мазепы съ тоею отъ нихъ реляціею, которой онъ выслухавши, розгнЂвалъся и сказалъ: «знаю я, что не хто иншій тое переговориваетъ, токмо тотъ чортъ лысый Ломъковскій» И призвавъ ихъ къ себЂ, зъ великимъ гнЂвомъ сказалъ: «вы не совЂтуете, токмо о мнЂ переговоруете; беря васъ чортъ! я, взявши зъ собою Орлика, до двору царского величества поеду, a вы хочъ пропадайте.» ... умягчившися, и оставивши гнЂвъ, вопрошалъ ихъ, если посыла... до короля. ОтвЂщали они: «якъ же не посылать? давно тое надлежало учинить, и тенерь не треба откладать.» — Услышавъ тое Мазепа, велЂлъ того жъ часу Быстрицкого призвать, и при всЂхъ насъ присягнуть ему на секретъ, а мнЂ приказалъ написать ему инструкцію до графа Пицера Латинскимъ діалектомъ, зъ которой учинилъ переводъ по нЂмецку атиекаръ его Мазепы, и съ тымъ переводомъ, ни такимъ ни сякимъ безъ подпису, безъ печати и безъ жадного ни до короля, ни до Пицера писаного листу отъ себе, выправилъ назавтрЂе Быстрицкого, придавши ему за толмача едного невольника Шведского: a въ той инструкціи, ни подписаной рукою Мазепы ни припечатаной, обявлялъ онъ Мазепа великую свою радость съ пришествія королевского величества въ Украину, просилъ себЂ, Войску Запорожскому и всему народу о протекцію и о свобожденіе отъ тяжкого ига Московского, предлагалъ великое свое небезпеченство, и такожде просилъ о скорое прислане помощественнего себЂ для обороны войска, для которого переправы обЂщалъ онъ на ДеснЂ у пристанЂ Макошинской паромы мъти въ готовости. Повернулъся вскорЂ Быстрицкій съ устною реляціею, что самъ король обЂщалъ до тоей пристани съ войскомь поспЂшить въ пріидучій пятокъ, то есть 22 октоврія. На который день надЂялъся и ожидалъ Мазепа пришествіа королевского, но не получилъ совершенства своей надежды. A въ 23 день того-же октовріа, въ суботу, прибЂгь Войнаровскій въ Борзну до Мазепы, избЂгши тайно отъ свЂтлЂйшого князя Александра Даниловича, и объявилъ, что его свЂтлость завтра въ недЂлю будетъ въ БорзпЂ на обЂдъ и будто онъ Войнаровскій для того, оставивши свои возы и челядь, тайно отъ его свЂтлости бЂжалъ, что нЂякій офицеръ НЂмецкой породы другому офицеру въ кватерЂ его, Войнаровского, тые слова говорилъ: «пожалься, Боже, тыхъ людей: завтра они будутъ въ кайданЂхъ.» О чомъ если онъ Войнаровскій слышалъ, или былъ отъ Мазепы для прелщенія насъ такъ говорить о томъ научоный, досели не знаю. По полученію той вЂдомости о близости свЂтлЂйшого князя и о пришествіи его свЂтлости наутріе въ Борзну, порвалъся нечаянно Мазепа, якъ вЂхоръ, и поспЂшилъ въ вечерь, поздно того-жъ дня въ суботу до Батурина, а на завтрешній день въ недЂлю рано, 23 октовріа, переправившися чрезъ Сеймъ рЂку, прибылъ вечеръ до Корона, где перепочовавши, рано въ понедЂльякъ 24 того-жъ переправшіся нагле черезъ Десну и въ ночи прибылъ до регименту Шведского драгунского, за Орловкою въ едномъ селъ стоячого на кватерахъ, откуль обозного енералного ЛомЂковского и мене выправилъ до короля, а и самъ вскорЂ туда жъ поспЂшилъ. —
А когда переправившися Мазепа съ войскомъ Шведскимъ черезъ Десну, получиль первою вЂдомость о взятю и спаленю Батурина, жалоснимъ былъ, и сказалъ тые слова: «злые и нещастливые наши початки! знатно, что Богъ не благословить моего намЂренія, а я тЂмъ же Богомъ засвидЂтельстуюся, что не желалемъ и не хотЂлемъ Христіанского кровопролитія, но постановилъ былъ у себе въ намЂреніи, пришедши въ Батуринъ съ королемъ Шведскимъ, писать до Царского величества благодарственный за протекцію его листъ и въ немъ выписать всЂ наши обиды преждніе и теперешніе, правъ волностей отягіе, крайнее разореніе и предуготованную всему народу пагубу, а наконецъ приложить, что мы какъ свободнЂ подъ высокодержавною царскаго величества руку для православного Восточнаго единовЂрія приклонилися, такъ, будучи свободнымъ народомъ, свободнЂ теперь отходимъ, и за протекцію царскому величеству благодарствуя, не хочемъ руки нашей на кровопролитіе Христіанское простирать, по подъ протекціею короля Шведского совершеннаго нашего свобожденіа будемъ ожидать, которое онъ Мазепа (яко самь сказываль) надЂялъся не войною, но покоемъ, черезъ трактатъ получить, и будто хотЂлъ короля Шведского всякими способами до тогожъ съ царскимъ величествомъ покою преклонять. — О безумія! A потымъ тые слова сказалъ: «уже теперь въ нынЂшнемъ нашемъ нещасливомъ состояніи всЂ дЂла иначе пойдуть, и Украина Батуриномъ устрашенная боятиса будетъ едно съ нами держать. ВелЂлъ однако, по прошенію полковниковъ, унЂверсалы свои въ городы писать и выписать въ нихъ причины, для якихъ онъ, отступя отъ царского величества, одыйшолъ въ протекцію короля Шведского. A прибывши до села Бахмача, першъ самь публично на Евангеліи святомь присяглъ предъ всЂми енералною старшиною, полковниками, сотниками и знатнымъ товариствомъ, что онъ не для приватной своей ползы, но для общого добра цЂлой отчизны и Войска Запорожского приняль протекцію короля Шведского; потомъ всЂмъ енералной старшинЂ, полковникомъ и сотникомъ и всему знатному товариству казалъ присягль на вЂрность къ себЂ и натуюжъ короля Швецкого протекцію. —
А что онъ Мазепа, въ тЂхъ же своихъ унЂверсалахь, велЂлъ приложить, будто онь отъ зычливыхъ себЂ съ министровъ царского величества пріятелей мЂлъ перестороги, тоя вашей святынЂ истинЂ подъ клятвою душевною обявляю, что жаденъ съ министровъ ани о измЂнЂ его Мазепы не вЂдалъ, ани его ни въ чомъ не перестерегалъ, но такимъ образомъ тое дЂялося, яко съ тоей реляціи вырозумЂешъ ваша святыня. —
Посылалъ онъ Мазепа съ Борзны до двору царского величества въ Глуховъ съ писмами канцеляристу войскового Болбота, но которого оттуду возвращеніи обявлялъ намъ всЂмъ, будто единъ съ министровъ царского величества, а другій съ канцелляріи истинныи его пріятели, черезь того жъ канцеляристу Болбота перестерегали его Мазепу, чтобъ до двору царского величества не Ђхалъ, по, паче своей и цЂлого народа Малоросійского цЂлости всякую усмотрилъ охорону и старалъся, дабы всякъ, хто что мЂетъ, въ безопасныхъ мЂстЂхъ въ землю закопалъ, понеже въ такомъ состояніи, не надЂяся вь УкраинЂ жадного постоянства, царское величество намЂренъ есть и о Гетману и о всемъ народЂ вещъ якуюсь противную устроить. И будто тотъ же министеръ и нихтось зъ канцелляріи черезъ тогожъ канцелляристу Болбота обовязали его Мазепу совЂстію, дабы о той ихъ пересторогЂ нихто не вЂдалъ. Реляція тая Мазепы устрашила насъ всЂхъ, который напотымъ и унЂверсалами своими велЂлъ тоежъ предъ народомъ оголосить, но солга неправду себЂ, яко мнЂ послъ жде, въ 1714 году, тая его хитрость и прелЂсть открилася такимъ способомъ. Когда покойникъ король Шведскій съ Турецкой земли черезъ Мултанскую путь свой до Помераніи управлялъ, а я, послЂдуя его величеству, вступилъ въ духовномъ дЂлЂ до Букурештъ, — знайшолъ тамъ канцелляристу Болбота, готующагося въ монастырь на монашеское житіе, съ которымъ черезъ два дни тамъ конверсуючи и о измЂнЂ Мазепы, такожде и о нещастію нашомъ дискуруючи, воспомянулемъ между инными вещами и о той пересторогЂ, пыталемъ его: если то была правда? который подъ совЂстію обявилъ мнЂ, что Мазепа, посылая его въ Глуховъ до двору царского величества самъ единъ на единЂ, приказывалъ ему, чтобъ всячески тамъ старалъся довЂдатца, якъ o немъ розумЂютъ и для чого указы засылаютъ, чтоби до двору ехалъ. Где онъ Болботъ, по указу Мазепы, о всемъ томъ провЂдовалъ, но ничего ни отъ кого противного о немъ не слышалъ о вашемъ князъ. Григорій Федоровичь Долгорукій истиннымъ сердцемъ чрезъ его-жъ Болбота совЂтовалъ ему МазепЂ, чтобъ ничого не опасаяся, якъ наискорЂй Ђхалъ до двору, представляя и душу и совЂсть свою въ закладъ ему въ томъ, что царское величество ни единого сумнЂнія o его вЂрности не имЂетъ и не слухаетъ никого, если хто о немъ плутаетъ. Тое жъ самое и секретарь Ореховскій о неизреченной царского величества къ нему МазепЂ сказывалъ предъ Болботомъ милости, равной или болшой еще, нежели къ князю Александру Даниловичу, и совЂтовалъ, чтобъ жители Украинскіи опасны были отъ Шведскихъ хитростей и животы свои въ землю закопывали, или на инныхъ мЂстЂхъ непроходныхъ хранили, понеже Шведы всюду цЂлостію добръ и всякихъ прибытковъ въ унЂверсалахъ своихъ народы обнадеживаютъ, a обнадеженыхъ потомъ рабуютъ и все граблятъ. — Но тое все Мазепа иначе перевернулъ и для прелщенія першъ насъ словесно говорилъ и Болбота тое жъ сказывать присягою обовязалъ, a потомъ, для устрашенія и возмущенія народа, унЂверсалами публиковати повелЂлъ.
Тое все отъ начала даже до конца измЂны Мазепиной праведнЂ предъ вашею святынею, аки предъ самымъ испытуещимъ сердца и утробы Богомъ, подъ тайною исповЂди изявляю, неправду аще подзрЂхъ въ сердцу моемъ, да не услышить мене Господь.
Розсудить убо, ваша святыня, съ тоей моей реляцыи высокимъ своимъ розумомъ, якая моя большая вина на инныхъ и естли я въ томъ прегрЂшилъ, что по случаю черезъ подосланый Станислава листокъ тайну факціи Мазепиной предъ тымъ отъ мене сокровенную взслЂдовавши и обовязанымъ отъ его до додержаня секрету будучи, тое учинилъ, что мнЂ мой властелинъ повелЂвалъ, то я тымъ самымъ самъ единъ ему МазепЂ не моглемъ быти оказіею до измЂны, и до отшествія въ противную сторону, а ии онъ самъ Мазепа дерзнулъ бы съ едноею моею головою одыйти, естли бы прочіи съ енеральной стороны, обозный енеральный Ломъковскій, и съ полковниковъ — Миргородскій, Прилуцкій и Лубенскій до той его факціи не присовокупилися, яко первЂйшіи и началнЂйшіи въ Войску Запорожскомъ особы, и за собою старшины своей съ полками своими не потягнули и тЂмъ его Мазепу въ зломъ намЂреніи не утвердили.
ВЂдалемъ я о той тайнЂ, по случаю мнЂ откровенной, принужденный былемъ указомъ и страшною Мазепы присягою, а до того и прелестми взаимнЂ присягнуть на вЂрность, не открилемъ никому тайны, сохраняль я певреждениЂ вЂрность, яко слуга пану, яко иноземецъ и креатура своему благодЂтелеви, и долженъ былемъ тое сохранить, понеже натура мнЂ тое сама съ предковъ моихъ дала не быть придателемъ, и всякому надъ собою властелину вЂрнымъ быть; дозналъ того по мнЂ вЂчно достойныя памяти король Шведскій, для чого отъ его былемъ и почитаемый и любимый. Я убо единъ иноземецъ тайну тую вЂдалъ, и единъ я не моглъ никакого вреду царскому величеству здЂлать, бо unus-nullus; для чого жъ прочіе Украйнскіи сыны, ревностное отчизны своей исчадіе, царского величества вЂрныи съ отцевъ своихъ подданныи, тайную тую сами изслЂдовали, изслЂдовавши для чого не открили, по паче оную присягою своею потвердили и до крове при мазепЂ за права и волности стоять цЂлованіемъ Евангеліа святого обовязалися? БлагопривЂтствую убо имъ полученной милости монаршой и не завЂдую такого щастя, токмо надъ нещастемъ своимъ уболЂваю, что я единъ одерженъ есмъ отъ лица помазанника Божія, изгнаніе съ фамиліею моею стражду, не имЂя града пребывающаго. Старалемъся о милосердій царского величества черезъ святЂйшого патріарху Іеросалимского, черезъ блаженныя памяти господаря и воеводу Мултанского, Константина, черезъ Константина и Михайла Кантакузиновъ, по въ томъ моемъ стараню, суетные мои были труды. Теперь убо отчаявся въ людской помощи, всякія надежды единаго ходатая Богу и человЂкомъ царя царствующихъ, Христа Господа, до Христа Господня царского величества представляю, той за мною вопіегь на крестЂ: отпусти. Той, милосердствуя о грЂшникахъ, до милосердія возбуждаетъ сердце монаршое; будЂте милосердны, якоже и отецъ вашъ небесный милосердъ есть, той и наказуетъ и устрашаетъ: аще не отпустЂте человЂкомъ согрЂшенія ихъ отъ сердецъ вашихъ, ниже Отецъ Мой, Иже есть на небесЂхъ, отпуститъ вамъ согрЂшеній вашихъ. Петру повелЂнно до седмъ десять кратъ седмерицею отпущати согрЂшающимъ. вЂрую, яко повелЂнное исполнитъ милосердное сердце Петрово. А вашей святыни покорно прошу, аще можеши, помози мнЂ по древней своей милости и отческой любвь, которой себе навсегда вручаю.
вашой святыни нижайшій слуга
Idem qui pridem.
1 /12 Іюня 1721 г.
ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ ПУБЛІКАЦІЙ ТА ДОКУМЕНТАЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ ПРО ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПУ (1960-2000)
Бібліографія складається з праць присвячених гетьману Івану Мазепі, які побачили світ після публікації монографії О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1960). Відібрані наукові розвідки з різних дисциплін та галузей, публікації документальних матеріалів, окрім численних перевидань студій, виданих до 1960 р. Поезії та художні твори, газетні публікації до бібліографії не включені з огляду на відповідний фаховий характер студії О. Оглоблина. Збірки наукових праць та конференцій присвячених І.Мазепі подані з повним розписом змісту, у т.ч. і передруків. Використані бібліографічні матеріали (картотека близько 250 позицій, головним чином праці до 1960 р.) про гетьмана Івана Мазепу доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя, за що складаємо йому щиру подяку. З огляду на означені вище умови добору матеріалу з картотеки відібрано 9 позицій, які після порядкового номеру позначені астериском (*). Бібліографію укладено за хронологічним принципом з наданням порядкового номера кожній позиції. Більшість праць переглянуто de visu. Для зручності пошуку необхідної інформації до бібліографії складений предметно-тематичний покажчик. Вихідні дані неприступних для нас студій подані за бібліографічними покажчиками: Бібліографії зарубіжних видань з історії Української РСР: Бібліографічний покажчик / Укладачі Л.Д. Вітрук, Ф.П. Максименко, В.М. Рябоконь; відп. ред. Р.Г. Симоненко. К., 1971. 198 с; Бойко М. Українська бібліографія Материка і діаспори: Матеріали. Блумінгтон, 1989. 214, II c; Wynar B. Ukraine: A Bibliographic guide to English-language publications. Englewood, 1990. XIII, 405 p; Історія України: Бібліографічний покажчик. 1992 p. / Упоряд. T.А. Приліпко та ін. К.; Львів, 1994. 307 с; Жарких М. Бібліографія Старої України 1240-1800 рр. К., 1995. Зошит 1. 205 с; Зошит 2. 209 с; Іван Мазепа — гетьман України (1687-1709): [Бібліогр. покажчик] / Уклали Г. Шовкопляс, І. Шовкопляс // Неопалима купина. 1995. № 1/2. С. 234—255; Історія України: Науково-допоміжний покажчик за 1997 рік. К., 1997. 4.1. 290 с; К., 1999. 4.2. 292 с; Мицик Юрій Андрійович: Бібліографічний покажчик / Укладач Т.О. Патрушева. К., 2000. 64 с; та іншими. Подані бібліографічні матеріали в жодному разі не вичерпують проблематику пов’язану з укладанням наукової бібліографії про гетьмана І. Мазепу та його добу. Проте, вони дозволяють дійти висновку, що й на сьогодні студія О. Оглоблина залишається однією з найкращих праць присвячених І. Мазепі.
* * *
1960
1. * Василенко П. З нагоди 250 роковин смерті гетьмана Івана Мазепи // Вільна Україна (Нью-Йорк). 1960. № 25. С. 67-69.
2. 250 років перемоги під Полтавою: Нариси. Харків: Харківське книжкове вид-во, 1960. 116 с.
Із змісту:
3. Заїка А., Литвиненко Є. 250 років Полтавської битви С. 3-28.
4. Каганов М., Марініч В. Дополтавський період Північної війни С. 29-49.
5. Химерик В., Перцевий П. Воєнні операції у Прибалтиці в 1710-1720 рр. і кінець Північної війни С. 50-68.
6. Єрісов О., Черево Б. До питання про створення російської регулярної армії С. 69-99.
7. Богуславський Г. О. Про долю полтавських трофеїв С. 100—116.
8. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті Гетьмана І. Мазепи. Чикаго: Українська видавнича, спілка в Чикаго, 1960. 50 с.
9. Заклинський М. Мазепин союзник Карло XII // Визвольний шлях (Лондон). 1960. № 5. С. 489-500.
10. * Іларіон, митрополит [Огієнко І.] Гетьман Іван Мазепа про унію: Історична довідка // Віра й культура (Вінніпег). 1960. № 2. С. 11-13.
11. * Іларіон, митрополит [Огієнко І.] Заповіт України про православну віру гетьмана Івана Мазепи: Історична довідка // Віра й культура (Вінніпег). 1960. № 8. С. 14-16.
12. Феденко П. Гетьман І.Мазепа в совєтській історіографії // Укр. збірник. Мюнхен: Ін-т для вивчення СССР, 1960. Кн.17. С. 7—26.
13. Ohloblyn O. The Year 1709 // Ivan Mazepa: Hetman of Ukraine. New York: The Ukrainian Congress Committee of America, 1960. P.47-56.
1962
14. Дядиченко В. Полтавська битва: Науково-популярний нарис. К.: Радянська школа, 1962. 92 с.
15. Крупницький Б. З Мазепинської проблематики // Зб. на пошану Зенона Кузелі / За ред. В.Янева. Париж; Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто; Сідней: НТШ, 1962. С. 358—363.
16. Kentrschynskyj B. Mazepa. Stockholm, 1962. 538 s.
17. Pauls J. Historicity of Pushkin’s «Poltava». New York: Ukrainian Quarterly, 1962. 47 p.
18. Pauls J. Pushkin’s «Poltava». New York: Shevchenko Scientific Society, 1962. 108 p.
1963
19. Луців В. Гетьман І.Мазепа і його співпрацівники (Будівничі Мазепинської держави) // Визвольний шлях (Лондон). 1963. № 6. С. 623-636.
20. Mackiw T. Mazepa im Lichte der Zeitengenussischen deutschen Quellen. МьпсЬеп: Yerlag Ukraine, 1963. 109 s.
21. Mackiw T. Mazepa or Mazeppa? // The Ukrainian Review (London). 1963. Vol.10, № 4. P.42-45.
22. Pauls J. Two Treatments of Mazeppa: Ryleyev’s and Pushkin’s // Slavic and East European Studies. 1963. Vol.7, № 1. P.97-107.
1964
23. Залеський T. Шевченко і гетьман Мазепа // Київ (Філадельфія). 1964. № 3. C. 98-96.
24. Pauls J. Musical Works Based of the Legend of Mazepa // Ukrainian Review (London). 1964. Vol.ll, № 4. P.57-65.
1965
25. Mackiw T. A Biographical Sketch of Prince Mazepa (1639-1709) // The Ukrainian Review (London). 1965. Vol.12, №4. P.60-83.
26. Pauls J. The Tragedy of Motrya Kochubey // The Ukrainian Review (London). 1965. Vol. l2, № 2. P.73-83.
1966
27. Геркен-Русова H. Стимул Мазепи (1916-1966) // Визвольний шлях (Лондон). 1966. №7/8. С. 888-897.
28. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа — князь Священної Римської Імперії // Укр.історик. 1966. № №3/4. С. 33-40.
29. Мацьків Т. Гравюра Мазепи з 1706 р. // Укр.історик. 1966. № 1/2. С. 69-72.
30. Mackiw T. Reports on Mazepa in Colonial America // New Review (Toronto). 1966. Vol. 6, №1. P.14-21.
1967
31. Вергун І. Гетьман Іван Мазепа у французькому мистецтві, літературі, енциклопедіях, історіографії (частина 1) // Визвольний шлях (Лондон). 1967. № 12. С. 1376-1383.
32. Єреміїв М. Нове про гетьмана І.Мазепу: Спогади Криштофа Гасмана, драгуна Карла XII // Укр.історик. 1967. № 1/2. С. 64-66.
33. Mackiw T. Prince Mazepa — Hetman of Ukraine in Contemporary English Publications, 1687—1709. Chicago: Ukrainian Research and Information Institute, 1967. 126 p.
1968
34. * Падалка І. Золото на Росі? [До історії пошуків скарбу українського гетьмана Івана Мазепи] // Ранок. 1968. № 8. С. 18.
1969
35. Кулаковський В.М. Участь міського населення Лівобережної України в боротьбі з шведськими інтервентами в 1708-1709 рр. // Укр.іст.журн. 1969. № 7. С. 138-142.
1970
36. Мацьків Т. У 260-літгя українсько-шведського договору 1708— 1709 // Фенікс (Мюнхен). 1970. Т.13, № 15/16. С. 82-89.
1971
37. Шутой В. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. К.: Держнолітвидав, 1971. 238 с.
38. Pauls J., La Werne L. Mazepa in World Literature // The Ukrainian Review (London). 1971. Vol.l8, №2. P.62-69.
1972
39. Дядиченко В.А. Петро І і Україна // Укр.іст.журп. 1972. № 6. C. 54-63.
1973
40. Дядиченко В.А. Ще раз про Петра та Україну // Укр. іст. жури. 1973. № 1. С. 159-160.
1974
41. Babinski H. The Mazeppa Legend in European Romanticism. New York: Columbia University Press, 1974. 164 p.
1975
42. Даниленко С. Як вони перекручують історію. Правда про уніатство [Про намагання українських буржуазних націоналістів та Ватикану возвеличити зрадника українського народу Мазепу] // Людина і світ. 1975. № 8. С. 49-53.
43. Олексіїв Г. Анатемувания Мазепи російською церквою // Календар-альманах видавництва «Тризуб». 1975. Вінніпег, 1975. С. 152-157.
44. On the Eve of Poltava: The Letters of Ivan Mazepa to Adam Sieniawski 1704-1708 / Ed. O.Subtelny. Preface by O.Ohloblyn. New York: The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 1975. 159 p.
1976
45. M.P. [Бжеський P.] Рік Мазепи чи рік Пушкіна? Детройт,
1976. 9с.
1977
46. Мацьків Т. Чи Мазепа справді запросив Карла XII в 1708 році // Зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина / Відп. ред. В.Омельченко. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США,
1977. С. 329-340.
1978
47. Subtelny O. Mazepa, Peter I and Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. 1978. Vol.2, № 2. P. 158-183.
1979
48. Галин M. Могила гетьмана Мазепи // Церковний календар-альманах на рік Божий 1979. Чикаго, 1979. С. 78.
49. Мацьків T. Князь Іван Мазепа — Гетьман України (1639-1709) // Укр.історик. 1979. № 1/4. С. 55-68.
50. Mackiw T. Mazepa’s Title: Prince of the Holy Roman Empire // The Nationalities Papers (Charleston). 1979. Vol.7, № 1. P.95-99.
51. Subtelny O, The Ukrainian-Crimean Treaty of 1711 // Harvard Ukrainian Studies. 1979/1980. Vol.3/4, Part 2. P.808-817.
1980
52. Strumins’kyj B. Mazepiana in Harvard Manuscript Collection, 1691-1709 // Harvard Library Bulletin. 1980. Vol.28, № 1. P.64-80.
53. Subtelny O. Mazepists and Stanislawists: The First Ukrainian and Polish Hmigras // Poland and Ukraine: Past ancl Present / Ed. P.Potichnyj. Edmonton: University of Alberta. Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1980. P.83-95.
54. Subtelny O. Russia and the Ukraine: The Difference That Peter I Made // Russian Review. 1980. Vol.39, № 1. P.1-17.
1981
55. Мацьків T. Листування Івана Мазепи з Адамом Сипявським / / Укр. історик. 1981. № 1/4. С. 192-199.
56. Perfecky G. Mazepa’s Speech to His Countrymen // Journal of Ukrainian Studies (Toronto). 1981. Vol. 6, №2. P.66-72.
57. Subtelny O. The Mazepists: Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century. Boulder: Columbia University Press, 1981. 280 p. (укр. перевид. К., 1994)
1983
58. Mackiw T. English Reports on Mazepa: Hetman of Ukraine and Prince of the Holy Roman Empire, 1687-1709. Munich; Toronto: Ukrainian Historical Association, 1983. 177 p.
1984
59. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в працях М.Грушевського // Укр. історик. 1984. № 1/4. С. 110-122.
1985
60. Вишневський Л. Мазепа: історія життя і зради // Наука і суспільство. 1985. № 9. С. 34-37.
61. Пеленська X. Польська легенда про Мазепу // Віднова (Мюнхен). 1985. № 3. С. 79-86.
62. Пріцак О. «Анатема» // Календар «Слово». Торонто, 1985. C. 75-78.
1986
63. Мацьків T. Гетьман Мазепа в оцінці М.Костомарова // Укр. історик. 1986. № 3/4. С. 5-14.
1987
64. Винар Л. Універсал Івана Мазепи для Івана Дяківського: історіографічна замітка // Укр. історик. 1987. № 1/4. С. 70-72.
65. Горбач О. Універсал гетьмана Івана Мазепи з 10.12. 1700 р. / / Укр. історик. 1987. № 1/4. С. 67-69.
66. Господин А. Мазепа у світовій літературі / Передмова А. Курдидик. Вінніпег: Накладом читальні «Просвіти» у Вінніпегу, 1987. 58 с.
67. Мацьків Т. Декілька зауваг до статті «Мазепа: історія життя і зради» // Альманах Українського Народного Союзу. Джерсі Сіті; Нью-Йорк, 1987. С. 89-100.
68. Небелюк М. Мазепа в оцінці Вольтера // Укр. історик. 1987. № 1/4. С. 73-82.
69. * Про могилу гетьмана Мазепи // Наш світ (Нью-Йорк). 1987. № 4. С. 9-10. Підпис О.Г-й
70. Шандрук П. Полтавська битва і її наслідки для України // Пропам’ятна книга. П’ятдесятиліття Союзу Бувших Українських Вояків в Канаді. Гамільтон, 1987. С. 303-314.
71. Mackiw T. The Swedish Invasion into Ukraine in 1708 and the Ukrainian Problem // Ukrainian Quarterly. 1987. Vol.43, № 3/4. P. 21-224.
1988
72. Барабаш Ю. Іван Мазепа — ще одна літературна версія // Київ. 1988. № 12. С. 140-149.
73. Вергун І. Гетьман Іван Мазепа у французькому мистецтві, літературі, енциклопедіях, історіографії (частина 2—3) // Визвольний шлях (Лондон). 1988. № 1. С. 68-86; № 2. С. 210-225.
74. Котляр М. Ф. Микола Іванович Костомаров і його життєпис політичного авантюриста // Укр.іст.журн. 1988. № 8. С. 134-140.
75. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709 / З передм. Л.Винара. Мюнхен: УВУ, 1988. 286 с. (2-е вид., дон. і перероб. — К.; Полтава, 1995)
76. Mackiw T. Mazepa’s Love Affairs and its Verasity // Ukrainian Ouarterly. 1988. Vol.44, № 1/2. P.100-107.
1989
77. Винар Л. Олександер Оглоблин як дослідник гетьмана Івана Мазепи і його доби // Укр. історик. 1989. № 4. С. 44-49.
78. Марочкін В. Гірка чаша Мазепи ,// Україна. 1989. № 25. С. 14-15.
79. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа (1639-1709) // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1989. Джерсі Сіті; Нью-Йорк, 1989. С. 82-87.
80. Мацьків Т. Як була вирішена битва під Полтавою? // Укр. історик. 1989. № 4. С. 17-28.
81. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Укр.історик.
1989. № 4. С. 7-16; 1990. № 1/4. С. 45-54; 1991. № 1/2. С. 82-94. 1990
82. Вінтоняк О. Анатема на Гетьмана Мазепу // Укр.історик. 1990. № 1/4. С. 64-70.
83. Вінтоняк О. Анафема на гетьмана Мазепу // Дніпро (К.). 1990. № 8. С. 110-113. (інший варіант статті. Див. позицію № 82)
84. Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні нотатки) // Україна. 1990. № 6. С. 10—12.
85. Пінчук Ю.А. М.І.Костомаров та його твір «Мазепинці» //’ УІЖ. 1990. № 8. С. 130-133.
86. Koropeckyj R. The Siap, The Feral Child, and the Steed: Pasek Settles Accounts Mazepa // Harvard Ukrainian Studies. 1990. Vol.l4, № 3/4. P.415-426.
1991
87. Білокінь С. Іван Мазепа в об’єктивному і суб’єктивному світлі // Борщак І., Мартель Р. Життя й пориви великого гетьмана: Авторизований переклад і передмова М.Рудницького / Упоряд. Л.Ю.Копаня, післямова С. І.Білоконя. К.: Вид-во «Радянський письменник»; журнал «Київ», 1991. С. 307-315.
88. Горак Р. Крик Івана Мазепи (Післямова до трилогії Б.Лепкого «Мазепа») // Дзвін (Львів). 1991. № 2. С. 91-107.
89. Господин А. Битва, яку програв Пушкін // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 40-41.
90. Господин А. Його зоря славна вождя знаменує: І.Мазепа у світовій літературі // Пам’ятки України. 1991. № 5. С. 31-33.
91. Єнсен А. Мазепа: Історичні картини / Пер. зі швед. Н.Іваничук; наук. ред. Б.Якимовича // Вітчизна. 1991. № 10. С. 101-148. № 11. С. 134-154.
92. Іван Мазепа: Листи та вірші / Макаров А. Мазепа — будівничий. К., 1991. 72 с.
Із змісту:
93. Слабошпицький М. Живий голос Івана Мазепи С. III—VII.
94. Характерник. Гетьман Мазепа. С. 9-31.
95. Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями (Промова Івана Мазепи до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 p.) C. 32-34.
96. Макаров А. Мазепа — будівничий С. 35-44.
97. Ілюстрації С. 45-71.
98. Кравчук Л. «Маневр був і тоді, коли жив Мазепа...» /’/ Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 14-15.
99. Крапива П. Мотрона, Марія... // Радянська жінка. 1991. № 1. С. 4-5.
100. Мазепа — людина й історичний діяч / Упоряд. Й. Чікало. К.: Асоціація укр. експортерів друкованої продукції, 1991. 48 с.
Із змісту:
101. Борщак І. Мазепа — людина й історичний діяч С. 5-28.
102. Луців В. Життя і смерть гетьмана Мазепи на чужині С. 29-32.
103. Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи С. 33-43.
104. Іванченко Р. Коментар науковця С. 44—47.
105. Листи Івана Мазепи до Мотропи Кочубеївни / Публікація В.Шевчука // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 42-44.
106. Мацьків Т. 1687—1709: Неупереджені свідчення західноєвропейських сучасників // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 34-35.
107. Мицик Ю.А. Невідомі документи Івана Мазепи // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 56-58.
108. ...Не могла старшина підрахувати побожних пожертв ясновельможного... [Документ про меценатську діяльність Івана Мазепи] // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 20-21.
109. Палієнко В. Заціліла гармата [Про гармату відлиту коштом І.Мазепи в 1698 р.] // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 58.
110. Панашенко В.В. Шлях армії Карла XII на Україну (1709 р.) // Укр.іст.журн. 1991. № 2. С. 107-111.
111. Погребенник Ф. Оповідь Гната Хоткевича про Івана Мазепу // Україна. 1991. № 1. С. 25.
112. Саченко С. Мазепа — будівничий // Наука і суспільство. 1991. № 4. С. 44-46.
113. Сєргійчук В.І. Чи зрадив українському народу Мазепа? (Погляд на історичну постать в умовах перебудови) // Вісник Київського університету: Історико-філологічні науки. 1991. Вип.1. С. 29-43.
114. Славутич Я. «Озмітеся всі за руки...»: Гетьман Іван Мазепа як поет // Київ. 1991. № 3. С. 97-103.
115. Субтельний О. Порівняльний підхід у дослідженнях постаті Мазепи // Укр.іст.журн. 1991. № 2. С. 125-129.
116. Шевчук В. І славили, і ганили... Іван Мазепа в дашіій українській поезії // Пам’ятки України. 1991. № 6. С. 36-39.
117. Якимович Б. Альфред Єнсеп та його «Мазепа» // Вітчизна. 1991. № 11. С. 154-159.
1992
118. Дзьобай О. Чотири документи Івана Мазепи з 1705 / / ЗНТШ. Львів, 1992. Т.222. С. 351-359.
119. Єфремов Ю.М. Украина и «Руина»: От Хмельницкого к Мазепе: (Малоизвестные трагические страницы из истории украинского народа). К.: Реснубликапский центр духовной культуры, 1992.
58, 3 с.
120. Єнсен А. Мазепа: Історичні картини / Пер. зі шведської. Н.іваничук; наук. ред. Б.Якимович. К.: Вид-во «Український письменник», 1992. 205 с.
121. Листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей / Вступ, публікація та підготовка до друку Г.Ярової // Нова генерація. 1992. № 1. С. 16.
122. Іван Мазепа: Художня-докумептальна книга: Для середнього і старшого шкільного віку / Упорядник і автор передмови В.Шевчук. К.: Вид-во «Веселка», 1992.
Із змісту:
123. Шевчук В. Від упорядника С. 5—9.
124. Костомаров М. Іван Мазепа С. 10-45.
125. Борщак І. Людина й історичний діяч С. 46-76.
126. Лист Жана Балюза про Мазепу С. 76-77.
127. «La Gazette de France» про Мазепу (1687-1708) C. 77-78.
128. Французький дипломат барон Адольф д’Авріль на могилі Мазепи С. 78-89.
129. Брайчевський М. Правда і вигадки С. 84-85.
130. Марочкін В. Бунтівний гетьман. Чи був зрадником гетьман Іван Мазепа? С. 86-91.
131. Життя і смерть гетьмана Мазепи на чужині С. 92-96.
132. Пилипчук Р. Микола Садовський. Над могилою Івана Мазепи С. 97-100.
133. Вірші на герб Івана Мазепи С. 101-106.
134. Вірші Івана Мазепи С. 107-111.
135. Листи Івана Мазепи до Мотроии Кочубеївни С. 112—115.
136. Універсали, листи, донесення цареві від Івана Мазепи про всілякі події на Україні та за її межами (переклав В.Шевчук) С. 116—129.
137. Литвак Б.Г. «Гетман-злодей» // Костомаров Н.И. Мазепа. М.: Изд-во »Республика», 1992. С. 3-16.
138. Мазепа на Запоріжжі // Кащенко А.Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. К., 1992. С. 165-166.
139. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709: Битва під Полтавою // Криниця. 1992. № 7. С. 29-31.
140. Північна війна та її наслідки для України: Зб. історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви». Полтава: Державний історико-культурпий заповідник «Поле Полтавської битви», 1992. 46 с.
Із змісту:
141. Лобурець В. Роздуми про Полтавську битву С. 3-4.
142. Бочарова С. Північна війна та її наслідки в долі України С. 5-12.
143. Демченко К. І.Мазепа — гетьман України С. 13—14.
144. Шендрик Л. П.Орлик і перша хвиля української політичної еміґрації С. 15-18.
145. Горбенко С. До аналізу внутрішньої політики гетьмана І.С. Мазепи напередодні Полтавської облоги С. 19-24.
146. Єрмак О. Гетьманування І.С. Мазепи в оцінці В.Б. Антоновича С. 25-26.
147. Касимова І. Роль Полтавської ученої архівної комісії в дослідженні та охороні пам’яток Полтавської битви С. 27-28.
148. Жук В. Перший музей на полі Полтавської битви С. 29-31.
149. Нестуля О. З історії пам’ятника «Слави» в Полтаві С. 32-33.
150. Кулатова І., Супруненко О. Пам’ятка археології на території заповідника «Поле Полтавської битви» С. 34-37.
151. Галян Г. Пам’ятки культової архітектури — свідки Полтавської битви С. 38-42.
152. Мокляк В. Дзвін 1704 р. з церкви с. Жуки С. 43-46.
153. Пуцко В. Гетьман Іван Мазепа — меценат українського церковного мистецтва // Церковний календар на 1992 р. Б.м., 1992. С, 152-170.
154. Радовський В. Допит Войнаровського, небожа Івана Мазепи // Дзвін (Львів). 1992. № 7/8. С. 123-126.
155. Ротач П. Він пройшов крізь віки героєм // Криниця. 1992. № 7. С. 27-28.
156. Сергійчук В.І. Заради всієї України [Про гетьмана І.Мазепу і його час] // Всесвіт. 1992. № 1/2. С. 90-95.
157. Сергійчук В. 1. Кого зрадив гетьман Мазепа. К.: МП «Фотовідеосервіс», 1992. 69 с.
1993
158. Апанович О.М. Велика ідея гетьмана Мазепи // Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. К.: Вид-во «Либідь», 1993. С. 149-208.
159. Голобуцький В. Гетьман Мазепа і запорозькі козаки // Рідна школа. 1993. № 3. С. 31-38.
160. Замлинський В. Стисла хронологія українських гетьманів: Іван Мазепа // Київська старовина. 1993. № 5. С. 90-91.
161. Ивонина Л.И. Французская историография конца XIX — начала XX вв. о Мазепе // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорізького козацтва: 36. статей. Запоріжжя: Запорозький державний університет, 1993. С. 27-33.
162. Котляр М. Мазепа Іван Степанович /,/ Котляр М., Кульчицькип С. Шляхами віків: Довідник з історії України. К.: Вид-во «Україна», 1993. С. 80-81.
163. Мазепа: Збірник / Передм., уноряд. тексту й іл., комент. Ю.І.Іванченка. К.: Вид-во «Мистецтво», 1993. 240 с.
Із змісту:
164. Від упорядника С. 5-8.
165. Готвальд Ю. Мазепа С. 9-84.
166. Будзиновський В. Гетьман Мазепа С. 85-152.
167. Борщак І. Мазепа — людина й історичний діяч. С. 153-206.
Додатки
168. Мацьків Т. Легенда й правда про Мазепу С. 207-213.
169. Мацьків Т. Мазепа — творець українсько-шведського союзу
С. 214-217.
170. Французький дипломант Жан де Балюз про Мазепу С. 217-218.
171. Поезія Івана Мазепи С. 219-222.
172. Листи Івана Мазепи до Марії Кочубеївпи С. 223-224.
173. Угода та Конституція Пилипа Орлика (переклад з книжної української мови В.Шевчука) С. 225-236.
174. Порядок українських гетьманів С. 237-238.
175. Мацьків Т. Легенда і правда про Мазепу // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина: (Матеріали міжнародної наукової конференції присвяченої 500-річчю укр. козацтва, Київ-Дніпропетровськ, 13-17 травня 1991 р.): У 3 вин. К.: НАН України. Ін-т історії України; Дніпропетровський державний університет, 1993. Вип.3.
С. 122-127.
176. Мацьків Т. Справа княжого титулу гетьмана Івана Мазепи // Київська старовина. 1993. № 6. С. 100-102.
177. Мицик Ю.А. Листи Івана Мазепи та Пилипа Орлика // Бористен. 1993. № 4. С. 5-6.
178. Рогожин Н.В., Рогожин О.Г. Що розповіла знахідка: Листи царя Петра І до гетьмана Івана Мазепи про справу полковника Міклашевського // Старожитності. 1993. № 5/6. С. 14-16.
179. Смолій В.А. Іван Мазепа // Історія України в особах IX-XVIII ст. К.: Вид-во «Україна», 1993. С. 327-338.
180. Чуприна В. І.Мазепа і національно-визвольний рух в Україні в другій половині 17 — першій половині 18 ст. // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства (Луцьк, вересень-жовтень 1993 р.). Луцьк, 1993. С. 154-155.
181. Шарварок О. «Собор Мазепин сяє, біліє...», або чи вважав Тарас Шевченко гетьмана зрадником українського народу: Історико-літературний есей // Київ. 1993. № 3. С. 126-133.
182. Шевчук В. Визвольна акція Івана Мазепи та його система державотворення: (3 циклу «Етюди до історії українського державотворення») // Розбудова держави. 1993. № 2. С. 31-47.
183. Maslanka J. Postac Mazepy w literaraturze i stuce europeyskiej // Краківські Українознавчі Зошити. Краків: Вид-во «Швайпольт Фіоль», 1993. Т.1/2. С. 41-49.
1994
184. Апанович О. Іван Мазепа — «зиждитель храмів і скарбів духовних» // Людина і світ. 1994. № 8. С. 2-4.
185. Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті / Упоряд. та передмова М.Слабошпицького. К.: Вид-во «Рада», 1994. 174 с.
Із змісту:
186. Слабошпицький М. Мазепин дзвін С. 5-10.
187. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва С. 11-47.
188. Мазепа І. Маніфест до українського війська і народу, 1708 р. С. 48-50.
189. Мацьків Т. Як була вирішена битва під Полтавою? С. 51-65.
190. Шандрук П. Полтавська битва і її наслідки для України С. 66-75.
191. Вінтоняк О. Анатема на гетьмана Мазепу С. 76-84.
192. Крамар Є. Справа Кочубея й Іскри С. 85-107.
193. Небелюк М. Мазепа в оцінці Вольтера С. 108-123.
194. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в оцінці М.Костомарова С. 124-136.
195. Залеський Т. Шевченко і гетьман Мазепа С. 137-146.
196. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в працях М. Грушевського С. 147-162.
197. Донцов Д. Гетьман Мазепа в західно-європейській літературі С. 163-173.
198. Жила В. Гетьман Іван Мазепа під турецькою опікою // Калеидар-альманах «Нового часу» на 1994 рік. Торонто, 1994. С. 96-112.
199. Каюков В.І. Гетьман І.С. Мазепа — славний син українського народу // Початкова школа. 1994. № 3. С. 30-33.
200. Литвин М. Могутній дух Мазепи // Рідна школа. 1994. № 8. С. 10-14.
201. Мацьків Т. Мазепіяна в «Українському Історику» // Укр,історик. 1994. № 1/4. С. 50-56.
202. Мицик Ю.А. Мазепа про заселення Південної України / / Кур’єр Кривбасу. 1994. № 14. С. 24.
203. Павленко С. Іван Мазепа і книга // Бібліотечний вісник. 1994. № 3. С. 26-28.
204. Ричка В. Місця поховання І.Мазепи: пошуки та наукові гіпотези // Укр. козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Четвертих Всеукраїнських історичних читань. К.; Черкаси: НАН України. Ін-т історії України; Черкаський державний педагогічний інститут, 1994. С.48—50.
205. РудницькийЛ.А. Мазепа на американській сцені // Всесвіт. 1994. №9. С. 149-155.
206. Сергійчук В.І. Мазепіяна на сторінках «Українського Історика» // Укр.історик. 1994. № 1/4. С. 61-63.
207. Слабошпицький М. Мазепин дзвін [До 350-річчя з дня народження гетьмана України] // Дивослово. 1994. № 7. С. 3-5.
208. Смолій В.А. З думою про Україну (Іван Мазепа) / / Українська ідея перші речники / Наук. ред. А.І.Погребняк. K.: AH України. Ін-т національних відносин і політології; Т-во «Знання» України, 1994. С. 47-62.
209. Смолій В. Іван Мазепа // Віче. 1994. № 2. С. 111-124.
210. Смолій В. Іван Мазепа // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. К.: Вид-во«Варта», 1994. С. 385-400. (Перевид. 1995).
211. * Тріумф і драма Івана Мазепи // Український історичний календар ‘ 95. К., 1994. С. 148-149.
212. Станіславський В.В. Науково-теоретичний семінар «Гетьман Іван Мазепа: політичний діяч та державотворець» // Укр. іст. жури. 1994. № 6. С. 149-150.
1995
213. Гетьман Іван Мазепа та його доба (До 285-річчя від дня смерті): Тези доповідей наукової конференції «Гетьман Іван Мазепа та його доба» / Віди. за випуск В.Каменська. К.: Всеукраїнське товариство «Просвіта», 1995. 47 с.
Із змісту:
214. Ярова Г. Передмова С. 4-5.
215. Бутич І. Універсали Івана Мазепи С. 5-7.
216. Дмитрієнко М.Ф., Ясь О.В. Проблема формування оціночних критеріїв історичної особистості гетьмана Івана Мазепи в історичних концепціях істориків-державників С. 8-11.
2/7. Мельник Л. Діяльність Петра І і його похідної канцелярії в Гетьманщині (осінь 1708- зима 1709 рр.) С. 11—13.
218. Томазов В. Генеалогія Мазепи у науковому доробку О.М. Лазаревського С. 13—16.
219. Мокляк В. Гетьман Іван Мазепа в дожовтневій українській історіографії С. 16-19.
220. Мапгях В. До історії гетьманування І.Мазепи (Документальні публікації часопису «Киевская старина») С. 19-21.
221. Горобець В. Мазепіана в науковому спадку Бориса Крупницького С. 22-24.
222. Станіславський В. Запорозька Січ у політичних планах Карла XII (кінець 1708 — перша половина 1709 рр.) С. 24-26.
225. Лякін В. До питання вивчення проблем історії козацтва та гетьманства на підставі закордонних джерел С. 26-28.
224. Васильєв М. Гетьман Іван Мазепа як військовий інженер та воєначальник С. 28-30.
225. Цибульська О., Цибульський В. До проблеми українськошведських відносин в період Хмельниччини С. 31—32.
226. Браціло Л. Тканини в козацькому вжитку С. 32—35.
227. Томілович Л. Історія села Мазепинці С. 35-36.
225. Панченко В. Герби та печатки міст Лівобережжя часів гетьманування Мазепи С. 37-40.
229. Сокульський А. І.Мазепа — головний керманич України кінця XVII — початку XVIII ст. С. 40-42.
230. Сокирко О. Військо Гетьманщини кінця XVII — початку XVIII ст. (Спроба історико-побутової реконструкції) С. 43-45.
231. Іван Мазепа // Гетьмани України: Довідкове видання / Ред. Т.М. Телітенко. К.: Вид-во «Україна», 1995. С. 57-61.
232. Іван Мазепа — гетьман України (1687—1709): [Бібліографічний покажчик] / Уклали Г. Шовкопляс, І. Шовкопляс; передмова Г. Ярової, біографічна довідка В.Замлинського // Неопалима купина. 1995. № 1/2. С. 234-255.
233. Литвин М. Таємниця могили Івана Мазепи // Старожитності. 1995. № 3/4. С. 8-9.
234. Лях Р.Д., Ковалевська О. О. І.С. Мазепа та історичне краєзнавство // Сьома Всеукраїнська наукова конференція: «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність»: (Матеріали пленарного і секційного засідань): У 2 ч. К.: Вид-во »Рідний край», 1995. Ч.1. С. 16-18.
235. Палієнко В. І. Козацька артилерія за часів гетьмана Івана Мазепи // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: (Матеріали П’ятих Всеукраїнських історичних читань). К.; Черкаси: НАН України. Ін-т історії України; Черкаський державний педагогічний ін-т, 1995. С. 154-156.
236. Пуцко В. Гетьман Іван Мазепа і розвиток українського мистецтва // Київська старовина. 1995. № 1. С. 98-104.
237. Ракшанов В. Творчість гетьмана Івана Мазепи, його постать у світовій літературі та публіцистиці. Черкаси: Вид-во «Засвітки» при
фірмі «Ракша», 1995. 91 с.
238. Резакевич К. Про могилу Івана Мазепи // Київська старовина. 1995. № 3. С. 49-53.
239. Сулима М. Драма про Івана Мазепу // Розбудова держави. 1995. № 11. С. 56-57.
240. Томілович Л. Мазепа і Білоцерківщина // Сіверянський літопис. 1995. № 4. С. 72-73.
241. Хведченя С. Гетьман Мазепа — фундатор київських храмів / / Історія українського середньовіччя: Козацька доба: Зб. наукових праць: (На пошану історика, лауреата Державної премії ім.Тараса Шевченка Олени Михайлівни Апанович): У 2 ч. К.: НАН України. Інт історії України; Науково-дослідна фундація ім. О.Ольжича, 1995. Ч.2. С. 101-107.
242. Шевченко Ю. Позика в Упиря, або Чернігівський епізод кар’єри Івана Мазепи // Сіверянський літопис. 1995. № 2. С. 58-60.
243. Шендрик Л., Янович О. Гетьман І.С. Мазепа [у портретах] // Криниця. 1995. № 1/3. С. 98-102.
244. Широцький К. Чи створив француз Норблен портрет гетьмана Мазепи? // Артапия. 1995. № 1. С. 46-47.
245. Mackiw T. Promoveantur ut amoveatur, or how Hetman Mazepa became Prince of the Holy Roman Empire / / Ukrainian Review (London). 1995. Vol.42, №1. P.27-31.
1996
246. * Дорошкевич В. Мазепа і Кравчук // Нова політика. 1996. № 5. C. 49-53; № 6. C. 42-43; 1997. № 1. C. 56-60.
247. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упоряд. В.В. Станіславський. К.: НАН України. Ін-т історії України, 1996. 194 с.
248. Іван Мазепа // Український історичний календар ‘ 96 / За
ред. акад. П.П.Толочка. К., 1995. С. 86-87.
249. Колесник Г. Мазепа та інші (розмову записав Л. Голота) / / Слово Просвіти. 1996. № 11. С. 20-21.
250. Литвиненко Т. Історіософські аспекти пенталогії «Мазепа» // Слово і час. 1997. № 11/12. С. 31-32.
251. Мацьків Т. Чому гетьман Мазепа став князем Св. Римської Імперії? // Науковий зб. УВУ. Мюнхен; Львів, 1996. Т.18. С. 41-47.
252. Мицик Ю.А. Могила, Хмельницький, Мазепа... // Кур’єр Кривбасу. 1996. № 49/50. С. 27-32.
253. Ракшанов В. Поетична творчість гетьмана Івана Мазепи (уривок) // Холодний Яр. 1996. № 4. С. 61-67.
254. Тріумф і драма Івана Мазепи // Заклик. 1996. № 7. С. 26-28.
1997
255. Верба І. В. Дилема Петрик-Мазепа в наукових студіях Олександра Оглоблина // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Шостих Всеукраїнських читань: У 2 кн. К.; Черкаси: НАН України. Ін-т історії України; Черкаський державний педагогічний ін-т; Науковий центр по дослідженню історії середнього Подніпров’я, 1997. КІІ.1. С. 216-217.
256. * Витай П. Іван Мазепа, 1639-1709 // Самостійна Україна. 1997. № 42/43. С. 4.
257. Ковалевська О.О. І.С. Мазепа в історіографії XVIII-ХХ століть: Автореф. дис. ... к.і.н.: 07.00.06 / Донецький державний ун-т. Донецьк, 1997. 24 с.
255. Мацьків Т. Легенда і правда про Мазепу // Між сусідами: Альманах Фундації Св. Володимира — Хрестителя Київської Русі. Краків, 1997. Кн.7. С. 90-95.
259. Мицик Ю.А. З документації гетьмана Івана Мазепи // Сіверянський літопис. 1997. № 3. С. 99-105; № 4. С. 143-150; № 6. С. 66-71; 1998. № 1. С. 91-103.
260. Павленко С. Міф про хабар І.Мазепи // Сіверянський літопис. 1997. № 6. С. 103-124.
261. Стпаніславський В. Запоріжжя та Крим у підготовці спільного виступу проти російської держави (листопад 1708 — червень 1709 рр.) // Середньовічна Україна: Зб. наук. праць: (Пам’яті члена-кореспондента НАН України І.О.Гуржія). К.: НАН України. Ін-т історії України, 1997. Вип.2. С. 224-235.
262. * Хведченя С. Гетьман Мазепа — фундатор київських храмів // Народна творчість і етнографія. 1997. № 5/6. С. 77-80.
1998
263. Єремєєв І.С. Герб гетьмана Івана Мазепи // Єремєєв І.С. Герби гетьманів України. К.: Вид-во «УЦІММ-ПРЕС», 1998. С. 43-44.
264. Жуковський А. Гетьман Іван Мазепа в оцінці Михайла Грушевського // Укр.іст.журн. 1998. № 6. С. 134—145.
265. Ковалевська О.О., Пінчук Ю.А. Про маловідомі сторінки з життєпису гетьмана України Івана Мазепи // Історія України. 1998. № 3. С. 6-8
266. Неврлий М. Невідомий портрет і грамота Мазепи // Самостійна Україна. 1998. № 3. С. 16-19.
267. Павленко С. О. Міф про Мазепу. Чернігів: Сіверянська думка, 1998. 246 с.
1999
268. Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави. Суми: Вид-во «Ярославиа», 1999. 24 с.
269. Ковалевська О. Гетьман Іван Мазепа: проблема «зради» та «анафемування» в українській та російській історіографії // Історіографічні дослідження в Україні: Наук. зб. (Пам’яті історика України, чл.-кор. НАН України Ф.П.Шевченка) / Відп. ред. Ю.А.Пінчук. К.: НАН України. Ін-т історії України, 1999. Вип.7. С. 173-189.
270. Конончук М. Іван Мазепа: правда художня, правда історична // Зб. на пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа: Науковий зб. К.: Вид-во «Твім інтер», 1999. С. 212-227.
27/. Кресін О. Мазепинство як історичний і політичний феномен та історіографічна тема // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. К.: НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 1999. Т.3. С. 97—142.
272. Мороз М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч // Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість: Зб. матеріалів міжнародної студентської пауково-практичної конференції (20-23 квітня 1999 р.). К., 1999. С. 257-258.
273. Тетерина Д. Іван Мазепа — патріот-державник України // Самостійна Україна. 1999. № 4. С. 29-34; 2000. № 1. С. 17-24.
2000
274. Ковалевська О. Постать Івана Мазепи в художній літературі XVIІ-ХХ століть // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики [Число 5] / Історіографічні дослідження в Україні [Вип.10]: Об’єднаний випуск зб. наук. праць на пошану акад. В.А. Смолія (З нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження) / Відп. ред. М.Ф. Дмитрієнко, Ю.А. Пінчук: У 2 ч. К.: НАН України. Ін-т історії України, 2000. 4.2: Історіографія. С. 120-135.
275. Мацьків Т. Чому гетьман Мазепа став князем Св. Римської імперії // // На службі Кліо: Зб. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності / Гол. ред. М.Брайчевський, І.Гирич, О.Домбровський. К.; Нью-Йорк, Торонто; Париж, Львів: Вид-во Отців Василіян «Місіонер», 2000. С. 190-195.
Олександер Оглоблин
ВАСИЛЬ КАПНИСТ
І
"Друг Родины он был". — Ці правдиві слова з автоепітафії Капніста найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене надхненному служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, закоханий у скою чудову і затишну Обухівку, якій він присвятив прекрасні строфи, — він не вагався ні хвилини гострою, пекучою сатирою бичувати російську централістичну політику, скеровану проти України, чи навіть кидати все, сім’ю, поезію, російських друзів, маєток, впливове службове становище одного з перших дворян імперії і їхати за кордон, шукати там допомоги для своєї, уярмленої Москвою, батьківщини, наражуючися на небезпеку традиційного і облудного російського тавра "зрадника", на гоніння, на смерть. Глибоко самолюбна вдача, ображений своїми найкращими друзями, він, після багатолітньої ворожнечі, перший простягає їм дружню руку тоді, коли цього вимагали інтереси його батьківщини — її визволення або навіть найменше полегшення того важкого ярма, яке лягло на її страдницькі плечі. Відомий письменник, член Російської Академії і багатьох літературних товариств, інтимно своя людина в колі вищої петербурзької інтеліґенції того часу, він, з походження напівгрек, напівукраїнець, завжди і скрізь — і в чужому російському оточенні, і на закордонній чужині, і на батьківщині, де він прожив більшу частину свого життя — залишався українцем у найкращому, найглибшому розумінні цього слова — укpаїнcьким патpіотом. Велич його імення пережила кілька поколінь і вічно залишиться на скрижалях нашої історії.
Капністи у XVIII стол. були нові люди на Україні. Традиційна генеалогія Капністів дуже заплутана. Вона каже, що Стомателло Петрович (?) Капніссіс, православний грек з острова Занте, що належав тоді Венеції, року 1702 дістав від дожа Альоїзо Моченіґо графський титул Венеційської Республіки. Це, мабуть, так і було. Але далі починаються генеалогічні кунстштюки, які викликають, цілком слушні сумніви дослідників. Бож Капністи хочуть довести, що той Петро Христофорович, який допомагав своїм загоном російському цареві Петрові І під час війни з турками (1710-1711) і після прутської поразки тікав до Росії (він помер у дорозі), був унук того Стомателла Капніссіса. Це була безперечна нісенітниця, сенс якої полягав хіба-що в тому, щоб причепити безрідного (або худорідного) грека Петра Христофоровича до одноіменного венеційського нобіля. Так чи інакше, Петро Капніст був дід Василя Васильовича Капніста.
Син його, Василь Петрович Капніст, "ревнуя христіанскому закону, оставя родителей своихъ домъ и все имЂніе въ Турецкой областе", перейшов на бік Росії під Прутом р. 1711 із того часу "служилъ въ польскихъ походахъ волонтеромъ въ партіяхъ и разъЂздахъ". Року 1726 він був призначений полковим сотником Ізюмського слобідського полку. Він відзначився, як бойовий старшина, в Кримських походах 1736 і 1738 років, і 1737 був призначений полковником Миргородським, діставши там багаті маєтки. На початку 1750-тих років він став жертвою доносу, який обвинувачував його в державній зраді супроти Росії і зокрема у змові і готуванні атентату проти імператриці Єлнсавети, а також у різних зловживаннях під час командування Миргородським полком. Ця сенсаційна справа, що завдала багато лиха Капністові (він був усунутий з посади і заарештований), виявилася блефом. Року 1751 В.П.Капніст був реабілітований, нагороджений рідким серед української старшини російським чином бригадира і призначений командиром Слобідських полків. Він брав участь у Семилітній війні і 19.VIII. 1757 року впав у битві при Ґрос-Еґерсдорфі, у Прусії.
В.П.Капніст був одружений двічі: першим шлюбом з якоюсь грекинею Соґден; другим — з Софією Андріївною Дунин-Борковською, донькою бунчукового товариша, що поріднило Капністів майже з усією вищою українською старшиною (Дунин-Борковські, Апостоли, Скоропадські, Лизогуби, забіли, Бороздни, Домонтовичі, Танські, Томарь, Ґалаґани, Турковські, Маркевичі, Дублянські, Гудовичі та інші) і ввело їх у коло української шляхетської аристократії.
Діти від обох шлюбів (6 синів і, здається, одна донька) утворили немов би дві окремі родини Капністів, дальша історія яких пішла різними шляхами. Грецька родина В.П.Капніста складалася з двох синів. Старший, Данило Васильович, що вчився у Київській Академії, помер до 1759 року. Другий син — Ананій Васильович був бунчуковим товаришем і помер до 1802 року.
Друга — українська — родина В.П.Капніста складалася з чотирьох синів. Старший з них, Микола Васильович, служив у гвардії, де мав чин прапорщика (1788), а згодом був на цивільній службі, де дістав чин надвірного радника (1802). Він був Кременчуцьким (1788) і Градизьким (1789) повітовим і Катеринославським губерніяльним (1795) маршалом шляхетства. Був одружений з донькою бунчукового товариша Маврою Григорівною Новицькою (першого подружжя — Требинською) і був живий ще року 1811. Третій син В.П.Каппіста (від II шлюбу) —• Андрій Васильович, Гвардії підпоручник у відставці (1802), помер божевільним. Зате інші два сини В.П.Капніста, Петро і Василь, t ули дуже інтересні люди. Петро Васильович Капніст народився десь на початку 1750-тих років. З 1758 року він рахувався на військовій службі, яку покинув р. 1775 у чині гвардії прапорщика. Є відомості, що його відставка була викликана особистою сутичкою з усемогутнім тоді кн. Потьомкіним. Після відставки Петро Капніст виїздить за кордон, де перебуває (з перервами) понад 20 років. Він побував у Голландії і Франції, де жив у 1789-1793 рр. і був свідком Великої французької революції. Згодом він жив в Англії, звідки вивіз дружину — англійку (Єлисавету Тимофіївку Гаусман). Він повернувся на батьківщину переконаним республіканцем і, власник 800 кріпаків (у Полтавській і Катеринославській губерніях), у своєму маєтку — с. Турбайцях (Хорольського повіту) завів "республіку". Це, звичайно, межувало з дивацтвом, але в основі цього лежали глибокі й щирі переконання республіканця-демократа. Петро Капніст помер 22.XI. 1826 року.
Іншої вдачі був його наймолодший брат, зв’язаний з ним багатолітньою дружбою і спільністю національно-політичних інтересів. Василь Васильович Капніст народився року 1756 в селі Обухівці, Сорочинської сотні, Миргородського полку. Він рано втратив батька, і його молоді роки пройшли в українському оточенні матері. Софія Андріївна Капніст, народжена Дунин-Борковська, була дуже інтересна людина. Це був справжній тип старої української жінки-матері, господині, патріотки. "Наша бабушка, — пише про неї донька В.В.Капніста, Софія Василівна Скалон, — оставшись вдовою, жила въ ОбуховкЂ. Хотя она происходила изъ хорошей дворянской фамиліи ..., но была мало образована. Недостатокъ образованія искупался въ ней природнымъ умомъ. ВладЂя большимъ имЂніемъ мужа, состоявшимъ изъ 6 000 душъ въ разныхъ губерніяхъ Малороссіи, имЂніемъ неустроеннымъ и слЂдственно малодоходнымъ, она, несмотря на это, употребляла всЂ средства, чтобы дать хорошее образованіе своимъ 4 сыновьямъ: Николаю, Петру, Андрею и Василію, помЂстя ихъ въ лучшій того времени Петербургскій пансіонъ". Вона зберегла і впорядкувала маєтки свого покійного чоловіка і залишила своїм дітям багату спадщину. Була щира українська патріотка, в кращому, старосвітському розумінні цього слова, вдягалася в українське національне вбрання, розмовляла виключно українською мовою і не любила дружини свого сина Василя тільки за те, що та була "московка". Саме вона посіяла в душах своїх синів зерна українського патріотизму, що згодом дали такі багаті плоди. Майже всі сини її були українські патріоти. Микола Васильович, дідич с. Манжелії, і вся його родина розмовляли звичайно українською мовою. На вимогу Петра Васильовича, священик с. Турбайців виголошував казання тільки українською мовою. А Василь Васильович, хоч і писав свої твори російською мовою і був відомий російський поет, посів визначне місце в історії боротьби українського народу за свою державну незалежність.
Отже освіту свою В.В.Капніст дістав у Петербурзькому пансіоні. Саме з того часу починаються його широкі й дружні зв’язки в колах російської інтелігенції, які він зберіг на все життя. Року. 1771 Капніст вступає на службу капралом ляйб-І’вардії Ізмайловського полку і того ж року дістає рангу підпрапорщика. На початку 1772 року вын переходить сержантом до Преображенського полку, де року 1775 дістає рангу прапорщика. Але незабаром він виходить у відставку з чином підпоручника ґьардії і повертається на Україну. Немає сумніву, що військова служба не припала до серця молодому Капністові. Він явно потрапив не на свою стежку. J відставка, очевидячки, була тільки антрактом перед дальшими, широкими його підприйняттями. Капніст шукає нових шляхів — а знайти їх було йому, видимо, не так легко, тим паче, що в нього рано прокидається дух протесту проти встановленого "порядку", спочатку протесту стихійного, а згодом свідомої політичної боротьби проти російського централізму. З цього погляду дуже характерна справа, яка виникла р. 1776, ще коли Капніст був на службі. Того року "находящейся въ Малороссіи у покупки строевыхъ лошадей Псковскаго карабинерного полку" підполковник Баранов подав своєму вищому начальству "челобитную", де він скаржився "на отставного гвардій прапорщика Петра Капниста и гвардій жъ Преображенскаго полку сержантовъ Василья и Андрея Капнистовъ же въ вызывагіи ими ero, Баранова, въ Малороссійскомъ городЂ ХоролЂ за напоминаніе имъ тЂмъ сержантамъ, для чего они осмЂливаются, въ противность имянного указа, Ђздить не въ позволенномъ экипажЂ, то-есть четвернею въ карстЂ и съ вершниками, и что на двухъ человЂкахъ была ливрея, выкладенная вмЂсто петлицъ бЂлымъ узкимъ галуномъ, — ;а поединокъ и въ разбросаніи пасквильныхъ ругательныхъ писемъ". Ображений підполковник просив об "учиненій съ ними за что какъ законы и указы повелЂваютъ". I пішла писати губернія. Фельдмаршал кн. О.М.Ґоліцин вдався до Військової Колеґії, та — до Малоросійської Колеґії, яка в свою чергу доручила перевести слідство Миргородському судові. Цілком невинний епізод на весіллі в домі земського судді Миргородського повіту Семена Родзянка, який женив свого сина, бунчукового товариша Омеляна Родзянка, набрав би дуже прикрого характеру для молодих Капністів. Але слідство встановило, що Капністи (мова мовилася про Андрія та Василя Капністів, бо Петро, як відставний, не підлягав обмеженням), "будучи на сватбЂ, Ђздили верховыми лошадми, и на людяхъ ихъ ливрея была съ простого сЂраго сукна", а Військова Колеґія, з свого боку, гостро зауважила амбіціозному підполковникові, що в такій приватній справі йому "Воєнную Коллегію безполезными переписками утруждать не надлежало". Так ця "кляузна" справа і закінчи: а ся нічим.
Утворення лівобережно-українських намісництв відкрило перед молодим Капністом перспективи службової діяльности на Україні. Спочатку він шукає собі долі на цивільній службі. Мабуть, за допомогою своїх родичів — Дунин-Борковських, він 8. X. 1781 р. дістає посаду стряпчого в Чернігівському Верхньому Земському Суді. В січні наступного року 25-літній В.Капніст був обраний маршалом шляхетства свого рідного Миргородського повіту. Але, мабуть, тоді Капністові потрібна була служба для заробітку, і він шукає її в Петербурзі. Року 1782, в серпні, за допомогою О.Безбородька (можливо, Капністові тут став у пригоді його шваґер М.О.Львов, друг Безбородька) він був призначений контролером Головного Поштового Управління, але і на цій посаді витримав неповний рік. У травні 1783 р. він знову подався до димісії і повернувся на Україну, бо він, як казав його приятелі) І.І.Хемніцер, "писать хочетъ, потому что, можетъ быть, онъ свое блаженство въ этомъ находитъ" (лист до М.О.Львова з 2.VII.1783 р.).
II
Цей петербурзький період у житті В.Капніста мав не абияке значення для розвитку його літературної діяльности. Зокрема Капніст входить до того цікавого й важливого в історії російської літератури та громадської думки XVIII стол. кола літераторів, що гуртувалося навколо найвизначнішого з російських поетів того часу — Гаврила Романовича Державша. Один з учасників цього літературного гуртка, відомий російський поет, байкар і державний діяч (був міністром юстиції за Олександра І), Іван Іванович Дмітрієв, у своїх "Записках", пише: "Н.А. и Ф.П.Львовы 1, А.Н.Оленинъ 2, П.А.Вельяминовъ 3
 1 Миколай Олександрович Львов (1751-1803). член Російської Академії, письменник і пост, перекладач Анакреона і трактату Палладій, тонкий літературний критик, талановитий архітект і теоретик мистецтва, нарешті. геолог. Федір Петрович Львов (+ 1835), двоюрідний брат і зять М.О.Львова. письменник і поет.
 2 Олексій Миколайович Оленін, учений, літератор, аматор мистецтва і сіаровинностей, згодом директор Імператорської Публічної Біоліотеки в Петербурзі.
 3 Петро Лукович (у Дмітріева неточно: П.А.) Вельямінов, поет.
составляли почти ежедневное общество Державина. ЗдЂсь же познакомился я съ Василіемъ Капнистомъ. Онъ по нЂскольку мЂсяцевъ проживалъ въ ПетербургЂ, пріЂзжая изъ Малороссіи, его отчизны, и веселымъ остроуміемъ, вопреки меланхолическому тону стиховъ своихъ, оживлялъ нашу бесЂду".
До цього дружнього гурту належали ще: відомий байкар Іван Іванович Хемніцер (згодом, з 1782 р., російський генеральний консул у Смірні), поет-українець Іпполіт Федорович Богданович (1743-1803), урядовець Колеґії Закордонних Справ, член Російської Академії, автор славнозвісної поеми "Душенька", літератор Олександер Васильович Храповицький (1749-1801), родом із смоленської шляхти, статс-секретар імператриці Катерини II і автор цікавого "Дневника" (1782-1793), давніше генерал-авдитор-лейтенант у штаті фельдмаршала гр. К.Розумовського (1772), старший брат В.В.Капніста — П.В.Капніст та інші. Цс був хоч і невеличкий, але найвпливовіший осередок поступової російської літератури і громадської думки того часу, далекий і від соціяльно-політичного радикалізму радіщевського гуртка (зокрема "Собранія переводчиковь" і "Общества для напечатанія переводовъ", а також "Вольнаго Общества любителсй словесности, наукь и художествъ" де брали участь також українці — К.І.Дараган, І.І.Богаєвський, І.Г.Долинський, І.Оп.Кованько тощо), хоч контакт між чими був (власне, між Радіщевим і Державіном, одним з небагатьох, кому Радіщев послав примірник свого "Путешествія изь Петербурга въ Москву"), і від реакційности В.Рубана й tutti quanti. В цьому дружньому колі високо тримали прапор літератури і дивилися на неї, як на найвище служіння суспільству. Вони з огидою й обуренням ставилися до звичайної тоді моди на "підносну поезію", і недарма саме Капніст у своїй "СатирЂ" затаврував відомого тоді петербурзького літератора, українця родом, В.Г.Рубана:
Но можно ли какимъ спасительнымъ закономъ
Принудить Р у б о в а мириться съ Аполлономъ,
Не ставить на подрядь за деньги гнусныхъ одъ
И рыломъ не мутить Кастальскихь чистыхъ водъ?
В це коло В.Капніст увійшов і як відомий літератор, і як свояк М.Львова і (згодом) Державша 30. Ще року 1774 Капніст, якому було тоді 18 років, написав свій перший твір, французькою мовою, "Ode a l’occasion de la раіх conclue entre la Russie et la Porte Ottomane a Kaynardgi le 10 Juillet Anno 1774".
Та особливо відомим стало ім’я Капніста, коли 1780 р. була надрукована в "Санктпетербургскомъ ВЂстникЂ" його славнозвісна, дуже гостра "Сатира" ("Сатира первая") 31.
 1 В.Капніст був одружений з Олександрою Олексіївною Дьяковою (пар. 1759. жива 1830), донькою бригадира О.Оп.Дьякова (1721-1791), сестри якої, Марія (їй Хемніцер присвятив свої байки) була одружена з М.О.Львовим, а Дарія р. 1795 стала дружиною Г.Р.Державша, після смерти його першої дружини Катерини Яковлівни (народж. Бастідон). Четверта сестра, Катерина Олексіївна була за гр. І.М.Стенбок-Фермором.
 2 Була передрукована в "СобесЂдникЂ Любителей Россійской Словесноети", 1783, ч. 5. Згодом автор перейменував її на "Сатиру первую и послЂднюю".
"Она, — згадує М.О.Дмітрієв, — возбудила негодованіе на сочинителя за личности" (Капніст бичує в ній реакційних, здебільшого нездарних російських літераторів того часу), після чого Капніст "закаялся писать сатиры". В державінському літературному гуртку Капніст займав особливе місце. Цілком слушно пише знавець Державша і редактор академічного видання його творів, акад. Я.К.Ґрот: "Капнистъ, не обладая такимъ самобытнымъ талантомъ, какъ Державинъ,... далеко превосходилъ его въ свЂтскомъ образованіи, въ знаній теорій искусствъ, въ версификаціи и даже въ правильности русскаго языка, хотя и не могь, въ употребленіи его, освободиться отъ слЂдовъ своего малороссійскаго происхожденія даже на письмЂ". Між іншим, Капніст, разом з І.І.Дмітрієвим, брав участь у редагуванні творів Державша. Людина високої культури, знайомий з античними мовами і великий прихильник клясицизму, Капніст вніс чимало нового і в російську літературну мову, і в ідейний арсенал російської літератури. Він був одним з тих культурних українців, які так багато зробили в XVIII-ХІХ стол. для розвитку російської літературної мови або, власне кажучи, мови української шляхетської інтеліґенції того часу, і в цьому він поступався тільки перед Гоголем. Ще важливіше було те, що Капніст вніс у російську літературу кращі традиції української бароккової літератури, зокрема ідеї Г.С.Сковороди (див. нижче). А втім це питання, що вимагають спеціяльного дослідження.
Може, найважливіше, що вносив Капніст не тільки до державінського гуртка, але і до всієї тогочасної російської літератури, — це високий дух демократизму, традиційного українського козацького демократизму і палкий протест проти всякого поневолення — і національного, і соціяльного, і морального. Це добре відчували сучасники і передусім друзі Капніста. Не дарма ж писав колись Храповицький:
"Умъ пылокь у тебя, пріятенъ слогъ и чистъ;
ЗачЂмъ не пишешь ты, любезный мой Капнистъ?"
Обрання в члени Російської Академії (1785 р.) було тільки прилюдним визнанням великих літературних заслуг молодого Капніста.
Можна думати, що петербурзькі російські зв’язки Капніста були ширші і виходили за межі державінського гуртка. Він, безперечно, близький був до масонських кіл, хоча масонські зв’язки Капніста (він сам був масоном) нам, на жаль, ближче невідомі. Він був зв’язаний також з музичними колами Петербургу, зокрема з композитором Сарті, з Яном Прачем, одним з перших збирачів та гармонізаторів українських мелодій, а також з композитором Дмитром Бортнянським і музикою Василем Трутовським. Є підстави думати про тодішнє (пізніше вони були знайомі по "БесЂдЂ любителей россійскаго слова") знайомство Капніста з добрим знайомим Державша — Олексієм Івановичем Мусін-Пушкіном, згодом графом, обер-прокурором Св. Синоду і президентом Академії Мистецтв, великим аматором, знавцем та видавцем російських і українських старовинностей, що мав близькі зв’язки з українськими культурними діячами того часу. Нарешті, Капніст був "вхож" до багатьох домів столичного "вищого світу" (гр. О.А.Безбородько, гр. О.Р.Воронцов, кн. О.А.Вяземський, Л.О.Наришкін тощо). Не кажемо вже про широкі знайомства Капніста серед столичної молоді, особливо Гвардійської.
III
Початок 1780-тих років — це був справді критичний момент у житті Капніста. Перед ним відкривався уторований шлях відомого російського літератора, одного з найповажніших представників тогочасного петербурзького культурного світу. Але не цього прагнула українська душа Капніста. Вдумлива і щира людина, палкий патріот, він відчував своїм молодим серцем, де корінь зла, яке переживала тоді його улюблена батьківщина. Широке петербурзьке життя і дружні взаємини з багатьма представниками російського вищого суспільства не могли закрити від нього всіх язв російського централізму. Він надто добре знав Петербурґ — і дуже любив свою Україну, радів з її радощів і болів її стражданнями. Поет-патріот мусів сказати своє віще слово. І написана на початку 1780-тих років "Ода на рабство" пролунала могутнім і гнівним протестом молодого українського громадянина проти російської централістичної політики на Україні.
"Ода на рабство" В.Капніста має спеціяльну літературу. Як відомо, традиційна версія, встановлена в історії російської літератури і громадської думки, звідки вона перейшла до широкого вжитку популярних видань, вважає, що "Оду на рабство" Капніст написав з нагоди указу Катерини II від 3.V.1783 р. про заборону вільного переходу посполитих, себто про закріплення селян на Лівобережній Україні. Ця версія прийнята була і в українській науковій та популярній літературі. Цим самим питання про цей твір вважалося розв’язаним, і дослідники фактично втратили до нього інтерес. Але останніми часами (1941 р.) в чужоземній (німецькій) науковій літературі піднесено цілком іншу думку про походження і політичний сенс цього твору. Ґеорґ Закке (Sacke) у своїй невеличкій розвідці "V.V.Kapnist und seine Ode "Na rabstwo" доводить, що ця ода написана Капністом, як протест проти скасування державної автономії України російським урядом. Досить перечитати твір Капніста, щоб переконатися, що це справді так. Уже початок оди не залишає жадного сумніву, про що йде мова:
Отчизны моея любезной
Порабощенье воспою —
пише поет, рука якого "отягчена желЂзныхъ бременемъ цЂпей" (це досить дивно звучало б в устах власника кількох сот "душ", закріпачених для нього тим самим указом Катерини II). Поет малює страшну картину уярмлення своєї батьківщини:
Куда ни обращу зЂницу,
Омытую потокомъ слезъ,
ВездЂ, какъ скорбную вдовицу,
Я зрю мою отчизну днесь:
Исчезли сельскія утЂхи,
Игрива рЂзвость, пляски, смЂхи;
Веселыхъ пЂсенъ гласъ утихъ;
Златыя нивы сиротЂютъ;
Поля, лЂса, луга пустЂють;
Какъ туча, скорбь легла на нихъ.
ВездЂ, гдЂ кущи, села, грады
Хранилъ отъ бЂдъ свободы щитъ,
Тамъ тверды зиждетъ власть ограды
И вольность узами тЂснитъ.
ГдЂ благо, счастіе народно
Со всЂхъ сторонъ текли свободно,
Там рабство ихъ отгонитъ прочь.
Увы! СудьбЂ угодно было,
Одно чтобъ слово превратило
Нашъ ясный день во мрачну ночь.
Справедливо зазначено було, що вже сама згадка про "грады" цілком заперечує традиційну версію про походження і сенс "Оды на рабство". Але далі поет, хоч дещо в завуальованій формі, подає широку й сумну картну пригнічення України:
Воззрите вы на тЂ народы,
ГдЂ рабство тяготитъ людей;
ГдЂ нЂтъ любезныя свободы,
И раздаетея звукъ цЂпей:
Тамъ къ бЂдству смертные рожденны,
Къ уничиженью осужденны,
Несчастій полну чашу пьютъ;
Подъ игомъ тяжкія державы
Потоками льютъ потъ кровавый
И зляе смерти жизнь влекутъ.
З особливою силою поет малює ставлення широких верств українського суспільства до російського панування. Це ж його земляки:
Насилія властей страшатся;
Потупя взоръ, должны стенать;
Поднявъ главу, воззрЂть боятся
На жезлъ, готовый ихъ карать.
Въ веригахъ рабства унываютъ;
Низвергнуть ига не дерзаютъ,
Обременяющаго ихъ;
Отъ страха казни цЂпенЂютъ,
И мыслію насилу смЂютъ
Роптать противъ оковъ своихъ.
Це справжня картина політичних настроїв серед українського суспільства початку 1780-тих років. Навіть там, де поет, в дусі того часу, покладає надії на "доброту" цариці, він не забуває додати новий штрих до попередніх скарг на гірку долю своєї батьківщини:
Когда спасительной рукой
Веригъ постыдныхъ сложишь бремя
Cъ отчизны моея дpагой,
Тогда, о лестно упованье!
Прервется въ тЂхъ краяхъ стенанье,
ГдЂ въ первый разъ узрЂлъ я свЂтъ.
Тамъ, вмЂсто воплей и стенаній,
Раздастся шумъ рукоплесканій,
И съ счастьемъ вольность процвЂтетъ.
Проте зміст цього твору Капніста, безперечно, ширший, ніж думає Ґ.Закке. Надто вже примітивні і непереконливі його міркування, що Капніст, як "Gutsbesitzer" i "Edelmann", не міг протестувати проти покріпачення українського селянства. Аджеж не слід випускати з ока, що з погляду кожного українського патріота
— чи то був дідич, чи ні — форма, вне встановлення кріпацтва на Україні, зроблене указом російського уряду 3.V.1783 р., було втручанням чужої влади у внутрішні справи України, отже новим порушенням її суверенних прав. Ця концепція зберегалася на Лівобережжі дуже довго. Ще 1831 р. військовий губернатор Лівобережної України кн. М.Г.Репнін, щільно зв’язаний з українськими автономістичними колами, писав імператорові Миколі І: "Вь 1783 г. малороссійскіе земледельцы порабощены были происками тогдашнихъ царедворцевъ, клевретовъ ихъ и нЂкоторыхъ малороссійскихъ старшинъ, пожepтвовавшиxъ счастіемъ родины для собственной корысти". В самій "ОдЂ на рабство" яскраво переплітаються два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси.
Нарешті, маємо чимало даних про те, що Капніст близько стояв до демократичної думки того часу. Недарма в російській науковій літературі було вказано на близьку спорідненість "Оды на рабство" Капніста з відомою одою "Вольность" Радіщева. В.Семенніков, який спеціально досліджував це питання, пише, що "в оде Радищева ... замечается несомненное литературное соответствие c „Одой на рабство" Капниста, написанною в 1783 году". — "Совпадение оды Капниста c одой „Вольность", — продовжує Семенніков — обнаруживается в нескольких отдельных мотивах". — "Эти сопоставления, — пише він далі, — указывают на несомненное соответствие отдельных мест этих двух од. Но Радищев ли повлиял на Капниста или обратно — мы решить не беремся; так как точная дата оды „Вольность" неизвестна (вона датується звичайно 1781-1782 рр. — О. О.), то хронология допускает и то, и другое предположение". Російський дослідник все ж думає, що "более вероятным... представлялось бы воздействие Радищева на Капниста, так как ода „Вольность" гораздо сильнеє по своєму политическому пафосу". Залишаючи цей останній мотив, як зовсім непереконливий, на боці, ми повинні зауважити таке. Між двома творами є велика принципова.відмінність. Радіщев протестує лише проти соціяльно-політичного гніту, і то в загальнолюдському маштабі. Капніст виступає, як речник країни, уярмленої іншою країною, з протес ом передусім національно-політичного характеру, хоч і в ньому виразно бринять соціяльні мотиви. Решта залежить від поетичного таланту обох авторів, сили їх громадського патосу тощо. На нашу думку, твір Радіщева був саме відповіддю на "Оду на рабство" Капніста. Ми також не вважаємо безперечною традиційну дату 1783 року. Навпаки, є підстави думати, що "Ода на рабство" була написана трохи раніше. На це є натяк у самому творі. Там, де поет згадує, що
Стенящій въ узахъ Твой народъ
Съ восторгомъ днecь oнъ тopжecтвyeтъ
Твой громкій на престолъ восходъ, —
він, мабуть, має на увазі 20-ліття царювання Катерини II, яке припало саме на літо 1782 р., отже задовго до видання указу 3.V.1783 р. Якщо це так, то можна зрозуміти і основний привід до написання цього твору. Саме в 1781-82 рр. російський уряд зламав останні інституції державного устрою Гетьманщини, де, замість старих полків і сотень, встановлено було російського типу намісництва, які зруйнували стару адміністративну єдність державної території України-Гетьманщини та її традиційний козацький адміністративно-політичний устрій. Передбачалися дальші реформи в тому ж напрямку — російського державного централізму. Капніст був безпосереднім свідком цих подій. За таких умов протест Капніста, висловлений в його творі, був цілком зрозумілий. Що це справді було так і що "Ода на рабство" була викликана передусім російськими централістичними реформами на Україні 1780тих років, видко з того, що згодом, 1791 року, українські автономісти, протестуючи через того ж таки В.Капніста на міжнародньому форумі проти російської тиранії, вбачали її зокрема в губерніяльній реформі 1781-1782 років 1.
 1 Недарма ж оповідали в Польщі (р. 1791), то серед київських, кременчуцьких і переяславських міщан, в наслідок російських реформ 1780-тих рр., лупали голоси про те, що лишається тільки одне: покинути рідні міста і податися до польської України.
Протест Капніста набирає особливої сили і стає небезпечним і для твору, і для самого автора. Недарма ж був так наляканий приятель Капніста, Державін, коли 1786 р. виникла думка про видання "Оды на рабство" і піднесення її імператриці. Воно справді було б, як казав Державін, "съ здравымъ разсудкомъ несходно". "Ода на рабство" вперше побачила світ лише 1806 р., за іншої епохи, але не могла ввійти до повної збірки творів Капніста 1849 р.
Був ще один цікавий момент, спільний і для Радіщева, і для Капніста. Як відомо, "Вольность" Радіщева була написана у зв’язку з подіями великої американської революції 1776 року. Треба пошкодувати, що досі українські дослідники не звертали уваги на проблему впливу американської революції на розвиток української національно-визвольної думки і руху кінця XVIII стол. Аджеж ідеї і гасла американських патріотів XVIII в. були надзвичайно близькі українським автономістам того часу, ближчі навіть, ніж ідеї великої французької революції 1789 року. Можливо, що в лавах американських інсургентів бились і українські волонтери, імення яких загубилися в проваллях історичного забуття. Маємо підстави думати, що образ визволення Сполучених Штатів Північної Америки з-під англійської влади стояв і перед духовим зором Капніста. Недарма він казав родичам, що, якби йому не дісталась Обухівка, він "рЂшительно оставилъ бы отечество, переселившись въ Америку". Це зайвий раз рекомендує В.Капніста, як глибоко переконаного демократа, і саме з цих позицій він виступав в "Оді на рабство" проти російського ярма на Україні. Цікавий також другий твір громадської лірики Капніста — його "Ода на истребленіе въ Россіи званія раба Екатериною II" року 1786 1.
 1 Написана з нагоди указу Катерини II р. 17X6 про заборону підписуватися "раб" у зверненнях до верховної влади (треба було вживати терміну "верноподданный’’}. Твір Капніста був надрукований того ж року в "Новыхъ ЕжемЂсячныхь Сочиненіяхь", ч. XV.
В обох випадках це був протест не шляхтича, не дідича, а передусім щирого гуманіста, і з цього погляду "Ода на рабство" Капніста, попри її неминуче цареславство, була ідейним попередником національно-визвольної поезії Т.Шевченка. Цілком мав рацію М.Драгоманов, який казав, що "першим проявом того демократизму (на Україні — О. О.) треба признати „Оду на рабство" В.В.Капніста". Так зрозуміли твір і його сучасники (згодом це розуміння затуманилось і стало однобічно-тенденційним), і прозва "Васька Пугачов", під якою Капніст був відомий в інтимному колі російських друзів (1787 р.), дісталася йому недарма.
IV
1780-ті роки — це, безперечно, один з найцікавіших періодів у житті В.В.Капніста. Це — роки формування його філософського світогляду, роки оформлення його громадсько-політичної ідеології, роки великої і напруженої праці над самим собою. На жаль, ми взагалі мало знаємо про внутрішнє життя цієї небуденної людини. Деяке світло проливають хібащо літературні твори Капніста, а також листування (власне, його уламки) з найближчим його серцю другом — Гаврилом Державіном. Що єднало цих двох людей, таких різних і віком, і службовим станом, а найголовніше — національністю? Державін був значно старший за Капніста, службове становище посідав незрівняно вище (він був тоді губернатором, а незабаром став сенатором, що швидким кроком простував до вищих ступенів державної ієрархії, яку він закінчив міністром юстиції за Олександра І, — а Капніст перебував у відставці, з скромною ранґою спочатку підпоручника гвардії, а потім надвірного радника), належав до панівної нації і зовсім не співчував українським прагненням свого друга. Він, нарешті, не був таким вільнодумцем, як "пылкій умомъ" "любезный другъ" "Васенька" Капніст. Правда, Державін був щирою, одвертою аж до різкости людиною, що мала власні погляди і мужність не критися з ними: він справді "истину царямъ съ улыбкой говорилъ", і його улюбленій "ФелицЂ" (Катерині II) не раз доводилося слухати від свого найкращого поета і щирого прихильника досить прикрі істини. Літературознавці і досі недооцінюють громадської лірики цього видатного російського поета. Безперечно, це, як і взагалі спільне служіння музам, зближало цих двох визначних людей — українця і росіянина, їх об’єднували спільні літературні смаки 1,
 1 Хоч проф. Д. Чижевський слушно називне Капніста "ліриком подержавінського часу", підкреслюючи, що "його симпатії належали колу Карамзіна".
спільне розуміння поезії — і як "приємної лімонади" (серед важкої спеки й задухи!), і як гострого бича проти різних пороків суспільства, хоч в українського поета бич сатири був куди дошкульніший і невблаганніший: Державін ніколи не дійшов би до "Оди на рабство", тим паче "Ябеды". Зближення їхнє було згодом посилене близькими родинними узами: вони були одружені з рідними сестрами Дьяковими — і тісній дружбі сестер відповідала дружба їх чоловіків.
Дружба з Державіном займала особливо велике місце в житті Капніста 1780-тих років. "Какъ бы я полетЂлъ къ Вамъ, ежели бъ были крылья! —писав Капніст Державіним (до Тамбова) з Обухівки 20.VII. 1786 року. — А то нЂтъ, привязанъ къ дому и женой, и дЂтьми, и экономіей, и должностью, и дЂлами. Сколько цЂпей! Ho, право, думаю, что нетерпЂніе мое всЂхъ ихъ разорветъ и понесетъ меня къ вамъ на воскрыліяхъ кибиточныхъ. Понесусь ... тебя обнять, переобнять, дорогой губернаторъ! 1 Видно, что я объ васъ съ великимъ рвеніемь думаю, что часто вижу васъ во снЂ .... Безъ васъ, я чувствую, мнЂ не можно быть совершенно счастливымъ". "Ганюшка" й "Катенька", перші діти Капніста, були названі на честь подружжя Державіних.
 1 Державін був тоді губернатором у Тамбові.
Дуже дружній тон знаходимо і в листах Державша до Капнісга того періоду 29.IV. 1785 р. Державін писав другові (з Петрозаводську): "Васенька, любезный мой другъ, — Христосъ Воскресъ! Пишу все коротко, для того что пуститься къ тебЂ писать пространно, то мысль за мыслью, чувства за чувствами слЂдують ... Дожидаюсь нетерпЂливо, какъ самъ пріЂдешь; тогда душу къ тебЂ съ словами выпущу и напою тебя моимъ открытымъ сердцемъ ... ПріЂзжай, пожалуй, мой другъ, дай на себя наглядЂться". "Милые наши Копиньки" — звичайний вислів у листах подружжя Державіних до Капністів. Найкращий біограф Державіна, Ґрот, стверджує, що "самыя дружескія чувства Державинъ питалъ, повидимому, къ Капнисту".
Яким теплим подихом ніжної дружби віє досі від листів Капніста до Державіна! Так, багато чого різнило цих людей, і все ж їх тягло одного до одного. Капніст більше сердечного вогню вкладав у цю дружбу. Ось глибоко зворушливі рядки його листа до
Державша від 10.V.1789 p. з Обухівки, де він висловлює співчуття з приводу різних лих, що спіткали його друга: "Умирающіе тогда около меня сыны мои не занимали всей моей души: она была исполнена скорбью о васъ, скорбію, свойственною той дружбЂ, которою я съ вами связанъ и которая составляеть великую часть моего благоденствія. Безсиленъ помогать, мнЂ оставалось лишь сострадать съ вами. НЂсколько разъ принимался писать къ вамъ; перо падало изъ рукъ; печаль моя не находила словъ".
Куди холодніша, куди розсудливіша дружба Державіна, який, зрештою, дуже любив свого "любезнаго друга Васеньку", хоч не пропускав жодної нагоди, щоб не "пожурить" його за те, за се, а то й просто, бувало, мокрим рядном напнути. Ось що писав Державін своєму приятелеві 31.XII. 1789 р. у відповідь на його, до речі, справедливу критику (якої Державін взагалі не терпів) оди Державіна "Фелица": "Скажу откровенно мои мысли о твоихъ стихахъ „ОтвЂтъ Рафаэла пЂвцу Фелицы" (або, як жартівливо називав Капніст свій твір, посилаючи його Державіну: "Рапортъ лейбъ-автору отъ екатеринославскихъ музъ трубочиста Василья Капниста". — О. О.): ежели они у васъ, въ Малороссіи, хороши, то у насъ, въ Россіи, весьма плоховаты... НЂтъ ли правильнаго языка, ни просодіи, слЂдовательно и чистоты. Читая ихъ, должно бормотать по-тарабарски и разногласица въ музыкЂ дереть уши. Мысли низки, какъ то, что не изъ чего сделать рамъ на картину, ибо я не къ столяру, но къ живописцу просьбою моею отиосился. Изображенія смЂшны и отвратительны, какъ то, что на туловище одной богинЂ голову приставляешь другой, и съ поясомъ лЂзешь подъ подолъ къ той героинЂ, которую самъ хвалишь. Похвалы ей грубы, ибо всякъ видитъ сущую въ нихъ ложь, что она о благЂ и спокойствіи всЂхъ царствъ земныхъ не печется, когда воюющихъ противъ ея поражаетъ. Шутки не забавны, a язвительны... Ежели ты хочешь впередъ писать прямо по-русски, то пріЂзжай къ твоимъ друзьямъ (себто до Петербургу. — О.О.) и советуй съ ними, или оставляй, что напишешь, про твоихъ земляковъ; a безъ того не токмо читать или печатать, любя твою славу, стиховъ твоихъ, но и принимать ихъ не будемъ; ибо, кромЂ твоей оды Hадежды и сатиры, здЂсь при твоихъ друзьяхъ написанныхъ, послЂдующія твои сочиненія никакого уваженія не заслуживаютъ. Ежели таковыми стихами подаришь ты потомство, то и въ самомъ дЂлЂ прослывешь парнасскимъ трубочистомъ, который хотЂлъ чистить стихи другихъ, а самъ нечистотою своихъ былъ замаранъ. Сіе не я одинъ, но и всЂ, прочтя твои присланные сюды стихи, сказали; и я ихъ рЂчи лишь положилъ на бумагу съ таковою же искренностію, съ каковою есмь навсегда". "Истинный твой и по конецъ жизни преданный другъ" (підпис Державіна в листі до Капніста) був занадто холодний, а до кінця життя обом було ще далеко.
Вже з цього листа Державіна стає ясним, що обидва друзі в душі були чужі один одному. Недарма Державін зневажливо, з почуттям своєї російської, ще й столичної, "вищости" дорікає своєму "малоросійському" другові, що зажився десь у сільській глушині: те, що погане для росіянина, може бути цілком добрим для якогось там "хахла"; добрими віршами своїми українець Капніст зобов’язаний тільки Петербургові і своїм російським друзям; все інше хай залишається "про твоихъ земляковъ". Тут ми підходимо до того, що було для Капніста "святая святих". Всі джерела одностайно свідчать, що В.Капніст, який писав свої вірші російською мовою, завжди залишався українцем і укpаїнcьким поетом у душі. Недарма ж Ґрот відзначає, що "въ правописаніи Капниста отражается часто выговоръ малороссіянъ". Більше того. Державін не міг не знати того, що було відомо цілком сторонній людині — Ф.Ф.Віґелеві. У своїх Спогадах Віґель, що добре знав багатьох визначних сучасників, пише: "ПримЂчательны были также два украинца: одинъ поэтъ въ отставкЂ (мова мовиться про останній період життя Капніста — О. О.), другой въ семъ званій только что поступившій на службу. Оба они, несмотря на единовЂріе, единокровіе, единозваніе, на двухвЂковое соединеніе ихъ родины съ Россіей, тайкомъ ненавидЂли ее и русскихъ, москалей, кацаповъ. Это были Капнистъ и ГнЂдичъ. Василій Васильевичъ Капнистъ женился на родной сестрЂ жены Державина, и даже эти брачныя узы не могли привязать его къ Россіи..." І це було, справді, так. С.В.Скалон згадує про свого батька: "Мой отецъ страстно любилъ свою родину и готовъ былъ жертвовать всЂмъ состояніемъ для блага Малороссіи; при малЂйшемъ угнетеніи или несправедливости начальниковъ, он летЂлъ въ Петербургъ, бросалъ семейство, дЂлалъ долги ... и, сражаясь часто съ знаменитыми людьми, почти всегда возвращался побЂдителемъ". — "Вообще, — продовжує С.В.Скалон, — он (В.В.Капніст — О.О.) принималъ живое участіе во всемъ, что касалось Малороссіи и какъ бы страдалъ вмЂстЂ съ нею; близко принимая къ сердцу нужды своего края, онъ почти всегда бывалъ грустенъ и въ дурномъ расположеніи духа. Ero завЂтнымъ желаниемъ было возстановить прежнее благоденствіе и богатство Малороссіи, оживить народъ, помнившій еще свою свободу, но угнетенный и преслЂдуемый несправедливостью земской полиціи того времени". Більше не можна було сказати в ті часи у спогадах, надрукованих під російською цензурою.
Ми добре знаємо тепер, коли опубліковані основні документи про закордонну місію Капніста 1791 року, чого саме прагнув він, в чому вбачав порятунок і щастя своєї батьківщини. Так, він не міг бути щасливий, коли нещаслива була Україна. Він справді страждав разом з нею. Хіба міг він це сховати від своїх петербурзьких друзів, і хіба російські друзі могли це йому подарувати? Це було більше, ніж політичне розходження. Це була та духова і моральна прірва, яка завжди відділяла Василя Капніста від його російських друзів, від російської літератури, від усього російського. Так, він писав свої твори російською мовою, бо це була літературна мова тогочасної української інтеліґенції. Але ніяк не має рації акад. С.О.Єфремов, який колись кинув камінцем у "Рубанів, Богдановичів, Капністів і т. ін., що цілком навіть забувають про свої рідні літературні традиції". Не кажемо про інших, але Василь Капніст, що писав свої твори російською мовою, був і залишився назавжди українським поетом. Новітні досліди проф. Дмитра Чижевського про впливи Сковороди на творчість Капніста переконливо доводять про це. Аджеж відгуки сковородинської філософії дуже помітні в ліриці Капніста, і, безперечно, Капніст перебував під впливом Сковороди — і естетичним, і особливо етичним. Проф. Чижевський слушно каже, що "вірші Сковороди Капніст міг легко пізнати", бо "він приятелював з Василем Томарою, учнем Сковороди, що, як відомо, назавжди залишився вірний пам’яті вчителя. Капніст навіть користався порадами Томари в питаннях поетичних". Окрім того, Капніст "був зв’язаний із іншим почитателем Сковороди, А.Прокоповичем-Антонським". Нарешті, "обертався Капніст взагалі в масонських колах, що мали певний інтерес до творів Сковороди... та в яких він міг зустрінутись із Михайлом Ковалінським".
Ми бачили на прикладі "Оди на рабство" великий вплив української національно-політичної думки на творчість Капніста. Далі ми побачимо це в найвидатнішому, ще і досі недоціненому як слід творі Капніста — його безсмертній "Ябеді".
V
Року 1785, в січні, В.Капніст був обраний на київського губерніального маршала шляхетства. Це обрання було для двадцятидев’ятилітнього поета виявом повного визнання його громадськолітературних заслуг перед батьківщиною. Ми не зробимо, мабуть, жодної помилки, коли пов’яжемо цей акт з великим успіхом Капністової "Оды на рабство", як сміливого протесту проти уярмлення України. Нові обов’язки зв’язують Капніста з Києвом. Але й тепер він більше часу віддає своїй улюбленій Обухівці. "Сказать Вамъ мое житье-бытье! — писав він Державіну 20 липня 1786 року. — Воть оно: душевно отсталъ я отъ всякихъ великосвЂтскихъ замысловъ. Съискиваю свое истинное щастіе въ уединеніи, въ содружест†Сашеньки (дружина В.Капніста — О.О.), въ воспитаній дЂтей, въ созерцаніи прекраснЂйшей дЂвственной природы, лелЂющей обитель мою, въ погруженіи себя иногда въ нЂдра души моей и въ воспареніи оттуда иногда къ Источнику ея и всея твари. Вотъ мои упражненія душевныя. Руками упражняюсь то въ очищеній и украшеніи сада моего, какого прекраснЂе и рЂдкіе цари имЂютъ, въ обозрЂніи хозяйства, въ построеніи новаго домика, словомъ, во всЂхъ сельскихъ пріятныхъ и, можно сказать, покойныхъ трудахъ. Часто и, лучше сказать, каждый день мы ходимъ съ Сашенькой прогуливаться въ прекрасныхъ, при рЂкЂ ПслЂ лежащихъ рощахъ, водимъ съ собою Ганюшку (син В.Капніста — О.О.), на травкЂ ребячимся съ нимъ, то ляжемъ подъ густою и разширившею тЂнь и вЂтви грушею, читаемъ, бесЂдуемъ и прочая... Прямо вамъ сказать, живемъ щастливо".
Але це "пустинножитіє" тривало недовго. Капністове губерніяльне маршальство збіглося з подорожжю Катерини II на Україну й до Криму 1787 року. Як губерніальний маршал, Капніст мусів узяти безпосередню участь у готуванні до зустрічі імператриці і репрезентувати київське шляхетство під час різних урочистостей, пов’язаних з її при’їздом. Це був дуже важливий момент в історії України і в житті самого Капніста. Аджеж подорож Катерини II на південь її неосяжної імперії мала велике політичне — зовнішнє і внутрішнє — значення. Передусім заносилося на війну з Туреччиною, яка правильно оцінила подорож російської імператриці, як антитурецьку демонстрацію. Переговори з австрійським імператором Йосифом II і з польським королем Станіславом Августом щільно пов’язані були з готуванням до нової війни на Близькому Сході (союз з Австрією і роля Польщі, як буфера проти Пруссії). В цій війні Україна і українська військова сила мали відограти дуже важливу ролю, а найголовніше те, що могла створитися нова і добра нагода поставити українське питання на міжнародному форумі. Це, безперечно, було ясне для українських політичних кіл, які в цей час шукали собі спільників і за кордоном (наприклад, у Польщі), і в Росії. Внутрішньо-політичні відносини в Російській імперії були дуже заплутані і загострені. Політична опозиція в Росії, очолювана престолонаслідником, вел. князем Павлом Петровичем, і пов’язана з широкими колами російської ліберальної інтелігенції (зокрема масонством), готувалася до рішучого виступу проти уряду Катерини II та її всемогутнього фаворита, кн. Потьомкіна. З цією опозицією був близько зв’язаний фельдмаршал гр. П.Рум’янцев, генерал-губернатор України. За таких обставин, природно, намічається політичний бльок між українськими автономістами і російською опозицією. Спільність найближчих завдань відсувала на майбутнє основні, принципові розбіжності, а спільна міжнародно-політична орієнтація диктувала певну координацію сил і дій. Саме подорож імператриці на південь, з одного боку, розкривала всі ці суперечності, доводячи їх майже до відкритого конфлікту, принаймні у внутрішньо-політичних питаннях і взаєминах, а, з другого боку, давала вийнятково зручну нагоду для різних зустрічей, офіційних і таємних нарад, обміну інформаціями і встановлення особистих стосунків, і то в широкому міжнародному маштабі.
Важко сказати, чи вже тоді, чи, може, пізніше викристалізувалась у Капніста думка про шукання допомоги для визволення України за кордоном. Це залишиться, мабуть, назавжди таємницею для історії. Але, безперечно, тодішні обставини мусили сприяти пожвавленню української визвольної акції. І становище київського губерніяльного маршала, на якому тоді був Капніст, було з цього погляду особливо відповідальне і зручне. Далекий від двірських сфер та інтриґ, він одночасно, як лідер місцевого шляхетства, до того ще відомий поет і член Російської Академії, людина з широкими знайомствами, був і навидноті, і сам міг добре бачити навколо себе. Він був у Києві під час кількатижневого перебування там Катерини II (вона була тут до весни, чекаючи на початок навігації Дніпром) і супроводив далі імператорський поїзд (властиво фльоту) аж до Кременчука, де починалося Катеринославське намісництво. В цей час Капніст мав повну можливість зустрічатися з різними російськими достойниками і політичними діячами, навіть опозиційного напрямку (і такі були в почті імператриці або серед урядовців імператорського поїзду); це, між іншим, полегшувалося тим, що там був друг і свояк Капніста, М.О.Львов, тоді урядовець Поштового відомства.
Але, може, найцікавіше те, що Каппіст у Києві і під час дальшої подорожі імператриці міг бачитися і розмовляти на цікаві для обох сторін теми з польськими представниками: чимало польських магнатів, особливо з Правобережної України і польських двірських кіл, були в Києві і в Каневі (де відбулася зустріч Катерини II з Станіславом Авґустом), а в їхньому почті були, звичайно, різні, політично заанґажовані особи. Польські політичні кола були взагалі добре поінформовані про антиросійські настрої лівобережно-українського шляхетства. Недарма ж галицький польський делегат Морський доводив пруському міністрові, графові Герцберґу в червні 1790 року, в Райхенбаху, що нема чого боятися Росії, бо "не тільки в Польщі, а й на Україні ненавидять москалів". Це тим більше мусило цікавити польських політиків, що вони самі тоді (і пізніше) шукали собі допомоги проти Росії за кордоном, зокрема у Пруссії (наприклад, пересправи подружжя Ржевуських з гр. Герцберґом 1788-1789 р.). В свою чергу ближче знайомство з польськими політичними настроями могло мати певний вплив на тактику українських автономістів щодо Росії. Годі й казати, що подорож імператриці через усі три лівобережні намісництва сприяла також пожвавленню контакту поміж різними українськими політичними осередками, гуртками та окремими діячами.
Так чи інакше, з українським шляхетством треба було тоді рахуватись і російському урядові. Отож зроблена була спроба "приласкати" київського губерніяльного маршала. "У здЂшняго губернскаго предводителя ВаскЂ (sic! — О.О.) Пугачева, — писав Державіну М.О.Львов з Києва 23 березня 1787 р., — сынъ родился Николай. Государыня его крестила и дала ему табакерку въ 1110 рублей". Через те, що незабаром маршальські повноваження Капніста кінчались, "именнымъ высочайшимъ указомъ" 20 квітня 1787 p. йому було доручено "главное надзираніе" київського державного шовкового заводу, з платнею 450 карб, на рік (досить висока на той час), і тоді ж (27.IV) він дістав рангу надвірного радника. 2 травня 1787 року Капніст у Кременчуці "получилъ отпускъ" і був "жалованъ къ рукЂ" імператриці.
Після губерніяльного маршальства (воно закінчилося 2 лютого 1788 р.) Капніст фактично залишився "не у дЂлъ". Шовковий завод взагалі весь час провадив жалюгідне існування, під доглядом або, краще, недоглядом випадкових майстрів-чужинців, і його головному наглядачеві (Капністові) було цілком байдуже, чи шовкова черва виконувала свої природно-промислові функції, чи, як це справді було, масами гинула. Здебільшого Капніст жив в Обухівці, зайнятий родинними справами, господарством, літературними творами, — все це назовні, а по суті весь час ішла глибока внутрішня праця, обдумування важливих українських політичних проблем, що виникали в умовах важкої війни з Туреччиною і загострення міжнародно-політичної ситуації. Зрідка виїжджав Капніст до Петербурґу (наприклад, 1788 року), підтримуючи свої старі літературні та особисті зв’язки. Листування його стало досить рідким. Важкі сімейні втрати (в нього померли два маленькі сини) викликали глибокі філософські думки і настрій релігійної резиґнації. "Я привыкъ уже претерпЂвать, — писав він Державінові з Обухівки 10 травня 1789 року, — ... Скорби, наносимыя намъ міромь, суть тщета, равно какъ и удовольствія, и прелести. Скорбы (sic! — О. О.) же, Богомъ посылаемыя на насъ, благи намъ по многому по слову: блаженъ, его же аще накажеши, Господи! Въ сихъ мысляхъ, любезнЂйшій другъ, пріймайте (sic! — О.О.) судьбу вашу и не преклоняйтесь на роптаніе противу воли Всевышняго лишнымъ скорбЂніемъ".
Але разом з тим Капніст у цей час пише свою "Оду на смерть сына" — цей гнівний осуд російського режиму:
Возможно ль, зря коварство злое,
Ведуще правость въ смертну сЂть,
Порокъ, достоинство прямое
Хулою ищущій сотреть,
Зря стыдъ поправшую кичливость,
Держащу скиптръ несправедливость,
У ногъ вельможъ ползущу лесть,
Возможно ль, ими не гнушаясь,
Оть вида ихъ не содрогаясь,
Ихъ мерзости и злобу снесть?
Ми нічого не знаємо про політичну діяльність Капніста цього часу. Можемо лише догадуватися, що вона була інтенсивна. Закордонна місія 1791 року переконливо свідчить про це.
VI
Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. велася дуже мляво. Блискучі перемоги Суворова при Фокшанах і Римніку, де вирішальна роля належала українським частинам, здобуття штурмом фортеці Ізмаїлу та інші успіхи російської армії були зведені нанівець австрійськими поразками і кволим керівництвом Потьомкіна. Туреччина знайшла собі міжнародну підтримку і піднесла голову. Пруссія уклала союзні договори з Туреччиною і Польщею. Швеція оголосила війну Росії і завдавала їй дошкульних ударів. Австрія була ще заклопотана своїми внутрішніми справами (повстання в Бельгії, заколоти в Угорщині, Чехії та Італії). Політичний обрій в Европі був укритий хмарами французької революції, які нічого доброго не віщували обом імперіям — австрійській і російській. А головне — Пруссія, підтримувана Англією, невпинно готувалася до війни з Росією. Недарма ще 1787 року французький посол у Петербурзі, гр. Сегюр у розмовах порівнював Пруссію з Македонією, а імперію Катерини II — з Кіровою. Внутрішнє становище імперії було дуже напружене. Ситуація уряду Катерини II стала критичною. Підносила голову опозиція. Українські автономісти готувалися до рішучого бою проти російського централізму.
Які сили були в розпорядженні українських політичних чинників того часу? Це питання вимагає спеціяльного дослідження. Коротко кажучи, українські автономісти провадили політичну і військову підготову повстання проти Росії і шукали собі підтримки ззовні, як з боку російської опозиції (підтримка морально-політична), так особливо з боку міжнародних сил (підтримка військово-політична). Вже сам факт закордонної місії Капніста 1791 року промовляє за те, що на Україні провадилася відповідна політична підготова. Ми не маємо певних відомостей про це. Але інакше й не могло бути. Мав цілковиту рацію М.С.Грушевський, коли писав з нагоди відповідних публікацій польського історика, проф. Броніслава Дембінського, що Капніст, як київський губєрпіяльний маршал "справді міг якесь поручения від української шляхти дістати". А С.О.Єфремов зауважив, що "звичайно, "Исторія Русов" не стояла цілком нарізно ні од письменства українського..., ні од життя, коли можливий був такий учинок, як відома од гуртка однодумців висилка Капніста до Пруссії, щоб шукати у чужоземців собі оборони". Правда, вороги українства, а в тому числі і деякі недолугі нащадки українського шляхетства, намагалися довести, що місія Капніста 1791 року була позбавлена великого громадсько-політичного значення, бо, мовляв, цей "подлинно грекъ, а не малороссіянинъ" (слова одного офіційного документу про батька В.В.Капніста) не мав за собою нікого, ніякої підтримки з боку провідних кіл тогочасного українства, отже був звичайним авантурником, яких тоді чимало вешталося по Европі. На жаль, цю версію підтверджували (з тих чи тих міркувань) навіть деякі українські дослідники (наприклад, М.І.Петров, який називає "затЂю" Капніста "сумасбродною", "вероятно, навеянною французскими идеями"). Зрештою, і українська історіографія не цілком правильно оцінювала місію Капніста та його особисту ролю в ній. М.Грушевський, наприклад, назвав колись Капніста "гарячою головою", а пляни його гуртка — "мріями, не підтриманими загалом". А вже цілковитим безглуздям були наклепи російських чорносотенців, які оголосили місію Капніста за модерну "австрійську інтриґу" ("австрійскаго профессора Грушевскаго"), абож спроби декого з нащадків Капніста витлумачити місію їх предка, як розпочату в інтересах Росії, мало не з доручення російського уряду, отже показати Капніста в ролі якогось російського урядового агента. Ці спроби жалюгідні й смішні, як і недавня спроба совєтської історіографії змалювати Капніста "російським патріотом", якого марно намагався зробити своїм агентом пруський уряд. Новітні досліди на підставі архівних матеріялів цілковито доводять широкий громадський характер місії Капніста і серйозність її підготови, тим самим стверджуючи думку М.Грушевського про існування "гуртка Капніста", якоїсь групи міцних людей — українських патріотів. Такий гурток справді був, але він мав ширше громадсько-політичне і національно-культурне значення, ніж: це уявляв собі Грушевський. Це було коло осіб, що входили до Новгородсіверського українського патріотичного гуртка 1780-1790-тих років.
В.В.Капніст мав вийнятково широкі особисті, фамільні і громадські зв’язки на Україні, і то по всіх трьох намісництвах колишньої Гетьманщини, та і взагалі на Лівобережній і Південній Україні. Годі й говорити про Київське намісництво, до складу якого входила тоді рідна Капністові Миргородщина з його Обухівкою і де серед дідичів, вищої губерніяльної адміністрації та шляхетських маршалів у Капніста було чимало родичів, друзів та однодумців. Аджеж серед шляхетства Київського намісництва діяли тоді такі люди, як, наприклад, близький свояк Капніста (через Танських і Дунин-Борковських) — Петро Іванович Симоновський, згодом голова Київського Верхнього Земського Суду, палкий український патріот і автор відомого "Краткаго описаній о козацкомъ малороссійскомъ народЂ и о военныхъ его дЂлахъ". Були родичі ii знайомі Капніста і серед шляхетства Чернігівського намісництва, де він якийсь час (1781) служив (Дунин-Борковські, близькі родичі Капніста, Лизогуби, Капністові свояки, та інші). А найбільш інтересні для нас зв’язки В.Капніста з Новгородсіверським намісництвом, де він також мав багато родичів і свояків (окрім Дунин-Борковських, зокрема А.Я.Дунин-Борковського, одруженого з К.М.Ширай, ще рідний брат П.І.Симоновського — Данило Симоновський та інші), знайомих (між іншим, він, мабуть, був знайомий з О.К.Лобисевичем, теж його, хоч і далеким, свояком, з яким він мав чимало спільних друзів і знайомих) 1, друзів і однодумців (серед учасників Новгородсіверського гуртка, а також серед молодих українських старшин, які служили тоді в російській армії). Особливо цікаві з цього погляду стосунки Капніста з Гудовичами, зокрема з опальним тоді генералом Андрієм Васильовичем Гудовичем, його близьким свояком (через Дунин-Борковських), сусідою (Обухівка була дуже близько від одного з головних маєтків Гудовича — Сорочинець, Миргородського повіту) і, мабуть, однодумцем, а головне — значним представником опозиції проти політики Катерини II, людиною з великими міжнародно-політичними зв’язками (зокрема в Пруссії, де він здавна, Іде з 1761-1762 років, був знайомий з першим міністром, гр. Герцберґом). На нашу думку, саме Андрій Гудович зв’язав Капніста з лідерами "новгородсіверців", виразна національно-політична лінія яких була дуже близька до засад і цілей Капністової акції 1791 року, — а, з другого боку, він міг скерувати закордонну акцію новгородсіверських патріотів (і Капніста) в певному, колись добре знайомому йому, напрямку 2.
 1 Зокрема, Київський кафедральний протоієрей Іван Леванда. Івае Григорович Туманський та інші.
 2 Докладніше про це в нашій статті "До питання про місію Капніста 1791 року" ("Краківські вісті", 1943, ч. 129).
А втім самими українськими зв’язками не вичерпується питання про політичну підготову місії Капніста. Бо є підстави думати, що українські автономісти в своїй антнросійській акції послуговувалися також деякою підтримкою російської політичної опозиції. Звичайно, ми далекі від думки про організаційний зв’язок між російською опозицією і українською іредентою. Але гадаємо, що не слід недоцінювати певного інтересу (далеко не завжди неприхильного) з боку деяких кіл російської громадськости кінця XVIII століття до українського національно-визвольного руху. Аджеж мусили мати українофільські настрої Рилєєва свою Vorgeschichte, що її, хоч і нелегко, все ж можемо добачити в часи Катерини II і Павла І. Не зупиняючися тут спеціально на питанні про російську політичну опозицію того часу (це питання, зрештою, дуже мало висвітлене і в російській історичній науці), вкажемо тільки на можливі канали, якими йшли стосунки між українською іредентою (зокрема в особі Капніста) і російськими опозиціонерами.
Передусім існував контакт між українськими автономістами і російською інтеліґенцією в Петербурзі. В російській столиці наприкінці XVIII століття було повно українців, і то визначних представників української інтеліґенції, які служили скрізь — у ґвардії, в сенаті, синоді, колеґіях (зокрема чужоземних справ, адміралтейства і медичній), в академії наук, військових школах (корпусах — морському, суходільному, артилерійському, інженерному), державному банку тощо.
Вони утворювали в Петербурзі поважну і досить авторитетну українську колонію, яка численними нитками була пов’язана з поступовою російською інтеліґенцією і навіть керівними урядовими колами Росії, але разом з тим зберігала найщільніший зв’язок з своєю батьківщиною. І культурне, і політичне життя російської столиці розвивалося тоді під сильним впливом українців. Відповідні зв’язки йшли з російського боку через Радіщева (дуже близького до української колонії і особисто, бо він був одружений двічі з українками-сестрами Рубановськими, племінницями його друга і товариша по Ляйпціґському університету, А.К.Рубановського), Новікова (масонські льожі, де було чимало українців 1, а з українського боку — через Капніста (літературний гурток Державіна) та інших. Різними шляхами (зокрема масонським — через Баженова і Львова або через знайомого Державіна — Михайла Антоиовського 2 ці зв’язки доходили аж до самого шефа російської
 1 В масонських організаціях, близьких до Новікова. брали участь українці: С.І.Гамалія, Ф.Я.Дублінський, М.І.Антоновський, А.В.Могилянський, Л.М.Максимович, Л.Я.Давидовський, М.І.Багрянський, Кочубей, Прокопович-Антонський та інші. Цікаво. що коло 1789 р. асесор Білоусович, що був зв’язаний через І.В.Лопухіна з новіковським масонським товариством, заснував масонську льожу в Кременчуці, але в 1792 році вона була "въ недЂйствіи". Обухівка — недалеко від Кременчука, і листування та інші зносини Капніста з Петербургом у 1780-тих рр. ішли через Кременчук. Зрештою, сам Капніст був масоном.
 2 Михайло Іванович Антоновський (народ. 1759), мартініст, українець з Борзни, вихованець Київської Академії і Московського університету, секретар Адміралтейств-колеґії (1786), президентом якої був тоді генерал-адмірал вел. кн. Павло Петрович; згодом бібліотекар Імператорської Публічної Бібліотеки, людина, як на той час, дуже вчена, автор "Исторіи о Малой Россіи", опублікованої у виданні І.Ґ.Георгі "Описаніе всЂхъ обитаюшихь вь Россійскомь Государст†народовъ", СПБ., 1799, ч. IV, і низки інших творів та перекладів, а також цікавих, хоч і трохи фантастичних, "Записок".
опозиції — вел. кн. Павла Петровича, що здавна виявляв свою прихильність до України і українців (ще під впливом голштінських традицій Ґатчінського двору), протеґував їм, особливо військовим — тим, що служили в голштінській Гвардії його батька, Петра III (А.Гудович, В.Ханенко, С.Карнович, О.Милорадович, Максимович, Борсук, Жураковський та інші) і в його власних ґатчінських військах (М.Котлубицький, П.Капцевич та інші), вживав у розмові українських слів тощо. Навіть у найближчому оточенні великого князя були українці (наприклад, його фліґель-адьютант, згодом генерал Микола Осипович Котлубицький, син асесора Колеґії закордонних справ, конотопського дідича Осипа Григоровича Котлубицького і дружини його, з роду Миклашевських, автор цікавих спогадів). Недарма ж в українських колах виникла була думка про гетьманство Павла Петровича.
В.Капніст був добре відомий цесаревичеві. Його міг представити або Державін 1, або М.О.Львов, що був зв’язаний з Павлом Петровичем міцними масонськими стосунками і мав на нього великий вплив (і безпосередньо, і через свого вчителя в архітектурі — Баженова, великого прихильника та конфідента цесаревича і, до речі, приятеля Г.А.Полетики). Великий князь протегував Капністові (це могло йти також через Гудовичів 2).
 1 Перша дружина Державша — Катерина Яковлівна Бастідон була "молочна сестри" великого князя, і Дсржавін назвав його в одному листі (1780) "милостивЂйшимъ покровителем], семьи моей".
 2 Павло І, за словами Ф. Булгаріна, "покровительствовалъ всему роду" Гудовичів "за безпредЂльную вЂрность и преданность одного Гудовича" (А.В.Гудовича) Петрові III.
В родині Капністів збереглася звістка про те, що Павло І мав нагородити Капніста великими маєтками. С.В.Скалон згадує, що про Павла І батько її "не могъ и впослЂдствіи говорить равнодушно, разсказывалъ намъ всегда съ особеннымъ чувствомъ уваженія многіе истинно благородные и великодушные поступки этого монарха". Свою "Ябеду" Капніст присвятив Павлові І такими словами:
Монархъ! Принявъ вЂнецъ, Ты правду на престолЂ
Съ Собою воцарилъ. Вельможа въ пышной долЂ,
И рабъ, въ поту лица ядущій хлЂбъ дневный,
Какъ передъ Богомъ, такъ передъ Тобой равны.
і недарма згадує в цій присвяті Капніст:
Но бывъ по мЂрЂ силъ споспЂшникомъ Твоимъ.
В цих словах чути натяк на старі політичні зв’язки між ними.
Нарешті, українська іредента в 1780-1790-тих роках могла розраховувати якщо не на пряму підтримку, то принаймні на співчуття з боку фельдмаршала Рум’янцева, одного з лідерів російської опозиції і близького конфідента вел. кн. Павла Петровича. А від нього, імперського намісника на Україні і водночас головнокомандувача армії на театрі війни, дуже багато залежало. Жило і діяло ще покоління, яке добре пам’ятало, що його генерал-губернаторство прийшло на Україну не "яко роса на пажить и яко иней на руно" ("Исторія Русов"). Представник цього покоління, автор "Исторіи Русов", палкий український патріот і ідеолог української державности, оцінюючи наслідки діяльности Рум’янцева, згадує про те, що "онъ дЂйствительно оправдалъ надежды народныя патріотическими своими поступками для его блага". Є всі підстави твердити, що "Исторія Русов" висловила тут думку українського громадянства того часу. Недарма П.В.Завадовський писав Рум’янцеву 1790 року, що на Україні його "обожають". Для українських автономістів 1780-1790-тих років не були секретом такі факти, як ворожість Рум’янцева (та і всієї його армії) до Потьомкіна (пригадати хоча б гостру скаргу Капніста на "тиранію" Потьомкіна), опозиція старого фельдмаршала політиці російського уряду під час другої турецької війни (ця опозиція набирала форм відкритого непослуху наказам імператриці), усунення Рум’янцева від керування вищою адміністрацією на Україні (починаючи з 1789 року), яке було доручене р. 1790 тульському і калузькому генерал-губернаторові, генералу М.М.Кречетнікову; його (Рум’янцева) тодішня демонстративна прихильність до відомих діячів українського автономізму другої половини XVIII стол. (брати Іван, Петро і Яків Михайловичі Скоропадські, Г.К.Долинський, Г.А.Полетика, П.Г.Коропчевський, О.К.Лобисевич та інші), дружні, майже родинні (кумівство) стосунки фельдмаршала до багатьох українських шляхетських фамілій, рішуча перевага українців у його фельдмаршальському штабі, серед урядовців його величезних маєтків і в його особистому оточенні (В.В.Гудович, П.Г.Дубовик, А.Г.Іваненко, П.І.Миклашевський, М.К.Мосціпанов, М.Р.Политковський, В.І.Скоропадський, М.М.Стороженко, І.М.Ханенко, О.Г.Подлузький, І.Я.Селецький, О.Г.Туманський, А.І.Чепа та інші), дружба його з О.А.Безбородьком і особливо П.В.Завадовським, нарешті, виразна нехіть Рум’янцева до Москви і відома всім його прихильність до української мови. Так чи інакше, українська традиція XIX стол. мала поважні підстави добре ставитися до Рум’янцева  1.
 1 Докладніше про це в нашій розвідці "Ukrainian Aulonomists of the 1780’s and 1790’s and Count P.A.Rumyantsey-Zadunaysky" — "The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.", vol. VI, No. 3, 4 (21-22), 195S, p.p. 1313-1326.
Але найголовніше значення за тих обставин мала військова підготова повстання. Українські політичні діячі — і серед них Капніст — добре розуміли, що, тільки маючи власну військову силу, українські автономісти могли сподіватися реальної допомоги з боку закордонних політичних чинників, а головне — що тільки ця військова сила могла забезпечити Україні здійснення її національно-державних прагнень супроти зажерливих апетитів її могутніх сусідів. У цей час Україна-Гетьманщина переживала велику кризу своєї військової організації. Російський уряд на початку 1780-тих років скасував старий козацький устрій України. Козацькі полки й сотні були зліквідовані, і, замість старих 10 козацьких полків, утворено 1784 р. 10 шестиескадронних карабінерних полків, що мали, як особливий корпус реґулярного війська, під назвою "Малороссійская конница", ввійти до складу російської армії. Але реформа зупинилася на півдорозі. Українські карабінерні полки зберегли сильні рештки своєї територіяльно ї організації, а головне — вдержали свою стару, місцеву українську старшину. Отже українські карабінерні полки в складі російської армії являли собою фактично майже автономну організацію, тим небезпечнішу для російського уряду, що і старшина, і козацтво карабінерних полків добре пам’ятали колишню козацьку "вольність" і одверто жалкували за нею. Серед цих українських полків російської армії поширювалося тоді велике невдоволення також з приводу того, що вони, входячи до складу армії Рум’янцева, були упосліджені (передусім матеріяльно і технічно) супроти армії Потьомкіна, а тим самим особа Потьомкіна, який взагалі не користувався доброю славою серед лівобережно-українського шляхетства (на Південній Україні було інакше), ставала ще більш одіозною. Якщо ця організація взагалі творила потенціяльну загрозу російському пануванню на Україні, то її гостре невдоволення російською політикою та її реформами на Гетьманщині було цілком реальною силою, що в руках українських автономістів ставала дуже небезпечною для Росії зброєю; а, з другого боку, воно неминуче активізувало українську іреденту, надто ж за обставин важкої війни з Туреччиною та Швецією і напередодні дожиданої війни з Пруссією.
Капніст прекрасно розумів значення військової сили, зокрема українських карабінерних полків, тим паче, що він був, очевидно, зв’язаний з деякими українськими старшинами тих полків, наприклад, із своїм родичем (властиво, свояком) гр. Василем Васильовичем Гудовичем (молодшим), полковником Київського карабінерного полку від 1784 до 1794 рр., який від 1787 до 1794 р. був "неотлучно" при фельдмаршалі Рум’янцеві, а також з Михайлом Павловичем Миклашевським, на той час полковником Стародубівського карабінерного полку. Але для українських автономістів, в тому числі для Капніста, було цілком ясно, що тільки відновлення українського козацького війська створить належну військову базу для визволення України з-під російського ярма та відродження українського державного буття. Отже на початку 1788 року Капніст складає і подає Катерині II проєкт відновлення козацьких полків на Україні ("Положеніе, на какомъ можетъ быть набрано и содержано войско охочихъ козаковъ") 1.
 1 Мабуть, з цим проектом була зв’язана подорож Капніста до Петербургу 1788 р. і перебування його там у 1788-1789 рр., під час якого він міг відбути якісь, на жаль, ближче нам невідомі, паради з представниками російської опозиції і поінформуватися про її настрої та пляни.
Це мало бути окреме козацьке кінне військо, складене з добровільців, під командою власної старшини, частково виборної (сотенна старшина), фактично не зв’язане з російською армією. Проект Капніста зустрів критику з боку гр. О.Безбородька, який боявся, щоб "отнюдь то не имЂло вида прежняго гетманства", і тому заперечував проти окремішности козацького війська та виборности старшини, хоч загалом погоджувався з проектом, як і Потьомкін, який назвав проєкт "полезнымъ" і вважав "быть ему по образцу донскихъ казаковъ". В такому вигляді проект відповідав тодішнім мілітарним і політичним інтересам російського уряду, який був тієї думки, що — як писала Катерина II Потьомкінові 6.VII. 1789 р. — "умноженіе войскъ казачьихъ, къ которымъ въ свое время могли бы присоединиться и заграничные наши единовЂрцы, весьма нужно". Але реалізація цього була передана Потьомкінові, отже перенесена на територію Південної України. Ясна річ, що це нічого спільного не мало з проєктом Капніста, як і проголошення Потьомкіна 10.1.1790 року "великимъ гетманомъ Нашихъ казацкихъ Екатеринославскихъ и Черноморскихъ войскъ" аж ніяк не було відновленням традиційної форми української козацької держави. Зрештою, для російського уряду це мало суто коньюнктуральний характер. Року 1794 той же Безбородько писав гр. О.Р.Воронцову: "Ежели въ 1790 году хотЂли употребить подобное крайнее средство (мова мовиться про відновлення козацького війська на Україні — О.О.), то самая уже крайность нашего положенія того требовала. Мы были въ войнЂ съ Шведами и Турками, ожидая ея отъ Англіи и Пруссіи. Поляки, на то время весьма сильные, противу насъ были готовы. Надлежало потому искать способовъ къ ихъ истребленію независимо отъ нашихъ операцій... Теперь мы не въ такомъ крайнемъ положеній. Украина, Подолія и Волынь наши. СлЂдовательно было бы возмутить свой собственный народъ, помнящій времена Хмельницкаго и склонный къ казачеству. Тутъ сдЂлалася бы военная нація и тЂмъ опаснЂе, что и Малороссія (Гетьманщина — О. О.) заразилася бы тотчасъ тЂмъ же духомъ, а за нею и его (Потьомкіна — О.О.) губернія (себто Південна Україна — О.О.). Отъ чего вышла бы новаго рода революція, въ которой, по крайней мЂрЂ, принуждены будемъ возстановлять гетманство, дозволять многія нелЂпыя свободы и, словомъ, терять то, чЂмъ смирно и тихо навЂки бы владЂли".
Тим часом війна йшла далі, все більше ускладнюючи становище Росії. Ніхто не міг сказати, звідки саме — чи з півдня, чи з заходу — насувається воєнна загроза для імперії. Це особливо виявилося в 1790-1791-му рр. Недарма ж 1790 року російський уряд перевіряє стан мобілізаційної готовости на Україні, зокрема в Києві і Переяславі, де переводиться репарація укріплень. Були вжиті заходи для військової підготови київських та переяславських міщан. Ці міські збройні формації мали бути підпорядковані "великому гетьманові" Потьомкінові. До того ще внутрішнє становище на Лівобережній Україні було дуже напружене. Саме 1791 року генерал-губернатор Кречетніков завдав чималого удару сподіванкам багатьох тисяч українських шляхетських (здебільшого козацьких) фамілій, які бажали російського дворянства. Це викликало велике невдоволення не тільки серед дрібношляхетської маси. Можна думати, що дворянські зібрання 1790-1791 років на Лівобережній Україні (наприклад, новгородсіверське дворянське зібрання, що закінчилося 19 червня 1790 року) були дуже бурхливі. Звичайно, там, на прилюдних зборах, не обговорювали українських державно-політичних питань. Але в кулюарах дворянських з’їздів могли бути різні цікаві зустрічі, інтимні бесіди, розмови про далекосяжні пляни... Також: настрій українського міщанства не міг не турбувати російський уряд. Взагалі настрій на Україні був дуже тривожний. Скрізь виникали великі пожежі (зокрема в Глухові 1790 року, в Новгороді-Сіверському 1791 року). Незалежно від того, звідки ждано головного удару (чи з боку Туреччини, чи з боку Пруссії та Польщі), факт величезного напруження військово-політичного становища Російської імперії дуже яскраво засвідчений мобілізаційними готуваннями на Україні, та ще і в центрах, дуже віддалених від кордонів Туреччини та Пруссії. Російський уряд не міг не боятися свого українського запілля. Але цього не могли не знати українські патріоти.
VII
За цих обставин в українських політичних колах виникає думка про звернення по допомогу до міжнародних чинників, зокрема до можливого головного ворога Росії— Пруссії. У квітні 1791 року до пруського державного і кабінєт-міністра графа Герцберґа (Ewald Friedrich Hertzberg, 1725-1795) звернувся з листом невідомий йому особисто український шляхтич Капніст. Він писав (французькою мовою): "Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність, що з нею звертаюся безпосередньо до Вас. Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці. Отже насмілююся благати Вас дати мені окрему авдієнцію; моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції". Міністер прийняв автора листа. Це був надвірний радник (conseiller de Cour) і урядовець державних фабрик (un emploi dans les fabriques) 1 Капніст, який в конфіденційній розмові (24 квітня) заявив міністрові, що він надісланий своїми земляками ("par les habitants de се pays-la"; мова про "la Petite-Russie ou Ukraine Russienne"), які, доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони, в разі війни (Пруссії з Росією), рахувати на протекцію пруського короля, коли вони спробують скинути російське ярмо (dans lequel cas ils tachегоient de secouer le joug Russien). Капніст пояснив, що справа йде про країну колишніх запорозьких козаків ("Військо Запорозьке"), в яких відібрано всі їх привілеї, а їх поставлено на стопу росіян (en les mettant sur le pied des Russes); що там утворено 28 кавалерійських полків, кожен по 800 чоловік, які служать Росії, хоч вони воліли б відновити давню козацьку конституцію (l’ancienne Constitution des Cosaques); що імператриця зформувала 5 губерній — Катеринославську, Харківську, Київську та інші (себто Новгородсіверську і Чернігівську).
 1 Ця вказівка Герцберґа остаточно розв’язує питання, хто саме був цей Капніст В.В. чи його брат Петро.
Герцберґ ухилився від виразної відповіді, посилаючись на те, що справа війни Пруссії з Росією ще не вирішена і що в разі війни від самих українців залежатиме, яке становище займе до них Пруссія. Герцберг трохи побоювався, чи не був Капніст посланий російським урядом, щоб позондувати в Берліні грунт. Але він сам же відкидав подібну можливість (quoiqu’il — Капніст — n’en ait pas la mine exterieure). Очевидно, особа Капніста і його пропозиція справили на Герцберґа не абияке враження (Капніст, справді, дуже не подібний був до різних бельгійських, польських, угорських, балкансько-слов’янських політиків, а нерідко просто авантурників, які шукали тоді пруської політичної і військової допомоги для своїх цілей та акцій), і він досить прихильно рекомендував його королеві Фрідріхові Вільгельмові II: "Cet emissaire (Капніст) a assez bonne mine et m’a parle d’une maniere assez prevenante", — писав він королеві. Але Фрідріх Вільгельм II поставився до справи дуже холодно, мабуть, головним чином з уваги на свої тісні стосунки з російським престолонаслідником, з яким він був зв’язаний ще й масонськими узами, а, можливо, також і з особистої антипатії до свого бувшого фаворита Герцберґа, доля якого тоді вже була вирішена (він того ж року дістав відставку). Так чи інакше, король 25 квітня 1791 року схвалив позицію свого міністра в цій справі.
Але по суті відповідь пруського уряду була цілком ясна: це була безумовна відмова. Правда, обидві сторони не вважали пересправи за закінчені, і Капніст домовився з Герцберґом, що зв’язковим, в разі можливого продовження переговорів, буде його брат Петро Васильович, що тоді подорожував по Европі і, безперечно, був утаємничений в акцію брата. Характерно, що в цей же час російська політична опозиція, зокрема через вел. князя Павла Петровича та його конфідентів, провадила також таємні переговори з Пруссією про допомогу проти тодішнього російського уряду. Але всі ці переговори не привели ні до чого. Пруссія, з уваги на Англію, що відмовила їй своєї підтримки, змушена була скласти угоду з Австрією (Райхенбахська або Теплицька конвенція) і зректися плянів війни проти Росії, а свою аґресивну політику звернула в бік революційної Франції, що закінчилося розгромом німців під Вальмі. 1791 року закінчується війна Росії з Туреччиною 1, французькі події чимраз більше об’єднують реакційні держави на континенті для боротьби проти "революційної гідри", і, замість війни з Росією, Прусія ідилічно ділить з нею нову польську здобич (другий розподіл Польщі).
 1 Ще раніше закінчилася війна Росії із Швецією (Версальський мир 14.VIII. 1790 р.).
Треба сказати ще кілька слів з приводу берлінської місії Капніста та її невдачі. Чому саме українські патріоти вдалися тоді по допомогу до Пруссії? Поза всяким сумнівом, лівобережно-українська інтеліґенція XVIII стол. мала досить міцні, традиційні зв’язки з Німеччиною. Багато українського шляхетства вчилося (а іноді і вчило) в німецьких університетах, цікавилося німецькою філософією, наукою й культурою, іноді друкувало там свої праці, а найчастіше купувало там книжки (не тільки німецькі), нерідко володіло німецькою мовою, а разом з тим провадило з давніх-давен широку торгівлю з німецькими країнами (в тому числі через пруський порт Кеніґсберґ або через Вроцлав). Німецька культура, в силу цих обставин, не чужа була українській шляхетській інтеліґенції. Але специфічно пруські риси не могли бути популярними на Україні з її традиційним духом демократизму, тим паче, що і в Німеччині (навіть у самій Пруссії) XVIII стол., вихованій на французькій просвітницькій літературі, ці пруські риси не були в пошані. І те, що українські автономісти звернулися по допомогу проти Росії до Пруссії, пояснюється лише тим, що за тогочасних умов тільки Пруссія (яку тоді підтримувала Англія), могутня країна з першорядною армією, з багатим скарбом, яка відкрито готувалася до війни проти Росії, могла допомогти Україні. Інших зовнішньо-політичних можливостей тоді в українських автономістів не було. Отже, звернення до Пруссії було неминучим, тим паче, що і польська партія реформи ("конституціоналісти З травня"), і російська політична опозиція шукали собі допомоги саме там і могли підказати цей шлях також українській іреденті. Так чи інакше, місія Капніста до Берліну виходила не тільки з більш-менш правильної оцінки міжнародної політичної ситуації, але також і з як слід вибраного моменту — зайвий доказ на те, що за Капністом стояли дуже поважні і добре поінформовані політичні кола. Не їх вина, що зміна загальноєвропейської політичної ситуації знову загнала українську справу в глухий кут російсько-українських стосунків.
Інша річ, наскільки правильна була взагалі орієнтація України на закордонну допомогу в боротьбі проти Росії. Не аналізуючи цього питання в його суті (ця надто широка і складна проблема виходить далеко за межі цього історично-біографічного нарису), мусимо підкреслити традиційність орієнтації українських автономістів на міжнародну ситуацію і закордонну допомогу (Б.Хмельницький, П.Дорошенко, І.Мазепа, П.Орлик та інші). Так було до Капніста, так було і після нього. Отже політика українського автономізму кінця XVIII стол. була з цього погляду безпосереднім продовжен-. ням політики Мазепи та Орлика. В основі цього була не служба інтересам чужої держави, навіть не помилковий політичний розрахунок, а ясне розуміння того, що українське питання — проблема міжнародна і може бути розв’язане тільки міжнародним шляхом. Саме цієї міжнародної допомоги шукали українські автономісти наприкінці XVIII стол., але її не знайшли. І коли не справдилась надія на пруську допомогу, деякі з них (переважно молодь) звернули свої погляди в бік революційної Франції; проте консервативна більшість, налякана радикалізмом французької революції, сподівалася досягти українських цілей шляхом порозуміння з Росією. Але — і це було найважливішим наслідком невдачі місії Капніста 1791 року — поважна частина українських патріотів почала усвідомлювати собі ту істину, що справа визволення України і відродження незалежної української держави — це справа передусім самих українців. Отже це була ідея самостійности і незалежности української національно-визвольної боротьби, що з такою силою втілена була у вікопомній "Исторіи Русов".
В цьому і був головний сенс акції Капніста 1791 року.
VIII
З того часу В. Капніст надовго зникає з громадського обрію. Акція Капніста мала дуже конспіративний характер і, очевидно, не виходила за межі вужчого кола однодумців. Впадає в око вже той факт, що вона залишилася невідомою російському урядові і не пошкодила Капністові та іншим учасникам справи. Можна думати, що тут Капністові допомогли і його російські спільники. Не слід випускати з ока, що фактичний представник російського уряду в Берліні, М.М.Алопеус (1748-1822) був явний прихильник Пруссії, отже міг замовчати Капністову акцію перед своїм урядом —-так само, як він приховав від нього, очевидно, відомі йому таємні зносини вел. князя Павла Петровича з пруським двором. Але особисто Капніст, безперечно, важко переживав невдачу своєї місії і крах своїх політичних плянів. До кінця царювання Катерини II він був у відставці і жив тихо, майже безвиїзно в Обухівці, іноді відзиваючися листовно до петербурзьких друзів, зокрема до Державша, або зрідка приїжджаючи до столиці (наприклад, р. 1793). 1796 року в Петербурзі (з друкарні Медичної Колеґії) вийшла в світ збірка творів Капніста. В цей час триває нова і велика літературна праця Капніста, що мала вийнятково (на жаль, не оцінене як слід і досі) громадсько-політичне значення. Він творив свою "Ябеду".
Сучасники по-різному оцінили цей великий твір українського поета. Ф.Віґель писав: "Онъ (Капніст) много написалъ стиховъ и весьма хорошихъ и, заключивъ поприще свое великимъ твореніемъ своимъ, называемымъ "Ябеда", опустился на лавры. Не обращая вниманія на наши слабости, пороки, на наши смЂшныя стороны, онъ въ преувеличенномъ видЂ, на позоръ свЂту, представилъ преступныя мерзости нашихъ главныхъ судей и ихъ подчиненныхъ. Тут ни въ дЂйствіи, ни въ людяхъ нЂтъ ничего веселаго; забавнаго, а одно только ужасающее, и не знаю почему назвалъ это комедіей". Інакше підійшов до "Ябеды" молодший сучасник епохи Капніста, що проте відбивав у своїх спогадах думки й оцінки дружнього кола сучасників Капніста (державінського літературного гуртка), — М.О.Дмітрієв (племінник І.І.Дмітрієва). Відмічаючи, що "слогъ "Ябеды" грубъ и шероховатъ, хотя и силенъ", він писав: "Комедія Капниста "Ябеда" была нЂсколько времени забыта, какъ піеса старая. Очень жаль! Нынче опять иногда ее играютъ на театрЂ. Это одна изъ тЂхъ комедій, которыя дЂлаютъ честь не только автору, но всей литературЂ. Сила ея изумительная! Есть такія мЂста, въ которыхъ порокъ, не геряя стороны комической, доходить до трагической силы: такова, напримЂръ, ужасающая нравственное чувство оргія членовъ палаты. — Вотъ право Капниста на безсмертіе ... ".
Дослідники давно вже завважили, що "Ябеда" була ідейною попередницею "Ревізора" (та деяких інших творів) М.Гоголя. Це, безперечно, так. Але літературознавці спустили з ока два основні моменти: це історично-документальний характер "Ябеды" і її глибокий філософсько-етичний зміст. Передусім "Ябеда" відбиває багато побутових рис російської системи судівництва на Україні і взагалі російсько-української бюрократії 1780-1790-тих років. Відомо, що чимало сатирично-побутового матеріялу дали Капністові багатолітні земельні позви Капністів з Тарновськими 1 та, мабуть, і інші подібні судові справи, що були тоді такі звичайні серед українського шляхетства.
 1 Почалися в 1780-тих рр. і тяглися до 1801 року.
Але особливо цікаво, що в "Ябеді" зустрі-
чаємо майже портретно поданих людей, відносини, побут лівобережно-українського губерніяльного центру кінця XVIII століття. Хіба не можна впізнати в Кривосудові, якому дано таку оцінку:
... Дому господинъ, гражданскій предсЂдатель
Есть сущій истины Іуда и предатель —
голову Новгородсіверської Палати цивільного суду (1786-1793) — І.Я.Селецького, що користувався в колах українських патріотів дуже незавидною репутацією. Того Селецького, що, будучи губерніяльним прокурором у Чернігові в 1780-тих роках, "бЂгая по домамъ, разглашаетъ, якобы Государыня лишила многихъ бЂлорусскихъ дворянъ дворянства за то, что они при разборЂ дворянства давали свидЂтельства, подобныя нашимъ свидЂтельствамъ 1, и сими ложными клеветами многіе смущаются ко вреду бЂдныхъ и требующихъ справедливой помощи людей" (слова А.А.Полетики в листі до брата — Г.А.Полетики в липні 1784 року).
 1 Мова мовиться про так звані "свидетельства 12 дворянъ", які вважалися тоді законним доказом шляхетського походження претендентів на російське дворянство.
Як не згадати тут Кривосудова, який каже:
Я былъ бы очень радъ,
Когда бь вь крестьянску чернь, чтобъ носа не взносили,
ВсЂхъ мелкотравчатыхъ дворянъ перекрестили.
А тирада Доброва:
Не знаю, какъ сказать: иль Ангелъ, или бЂсъ,
Внявъ челобитчиковъ умильному моленью,
Присутственны мЂста всЂ предалъ всесожженью;
A какъ домовъ такихъ нельзя здЂсь вдругъ найтить,
ГдЂ выгодно суды могли бы помЂстить,
То ПредсЂдатель нашъ въ свой домъ вмЂстилъ Палату,
Съ казны за то себЂ пріобрЂтая плату, —
чи не чудова ілюстрація до сухого документального оповідання про страшну пожежу в Новгороді-Сіверському 1791 року, що знищила всі "присутственныя мЂста", яким потім довелося тулитися по приватних будинках.
Історичне значення "Ябеды" полягає в тому, що вона яскраво, майже документально малює той глибокий моральний розклад, який, на справедливу думку Капніста та його спільників, принесла на Україну російська губерніяльна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих, (майбутніх) небезпек для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії 1780-тих років, то "Ябеда" у вийнятково сильній сатиричній формі, де комедія підноситься до верхів’їв трагедії, одверто кидає своє невблаганне "J’accuse!" на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні. З цього погляду "Ябеда" була безпосереднім продовженням "Оды на рабство" і становить дуже важливу ланку не тільки в літературній, а і в громадсько-політичній діяльності Капніста.
Але "Ябеда" має й глибший філософський сенс, і це робить її визначним твором європейської літератури. Бо в ній з вийнятковою — ми сказали б, шекспірівською — сішок змальовані людські пристрасті та пороки. Зокрема сцена оргії членів палати, справді, далеко виходить за рамки провінційного чиновницького побуту. Капніст подав тут художнє втілення морально-філософської ідеї осуду пороку і злочину. Нехай у цій сцені чимало переборщено, аж до шаржу, — але вона своєю трагічною, надлюдською силою перевершує аналогічні сцени в споріднених творах Гоголя.
Сучасники, звичайно, розуміли (бо й знали) це ліпше, ніж пізніші дослідники. "Ябеда" могла з’явитися у світ і на сцені за Павла І, в 1798 році, і то для того лише, щоб потім довго пролежати під "спудом" російського театрального репертуару. Вона била не тільки по губерніяльній реформі Катерини II на Лівобережній Україні, а і по всій російській централістичній політиці на Україні 1.
 1 "Ябеда", як і взагалі творчість Капніста, мало досліджена. Зокрема не вивчений ще авторський текст "Ябеды", "содержащей в первоначальной редакции более резкую, чем в печатном издании, политическую характеристику царекого неправосудия и дикого произвола чиновников" (Д.С.Бабкин, "Слово о полку Игореве" в переводе В.В.Капниста ("Слово о полку Игореве". Сборник исследований и статей под редакцией члена-корреспондента АН СССР В.П.Адриановой-Перетц. Москва-Ленинград, 1950), стор. 320).
Бо заключні слова "Ябеды": „Жить ябедой и тЂмъ: что взято, то и свято" можуть бути епіграфом не тільки до неї, але й до всієї історії російського панування на Україні XVII-XVIII століть.
IX
За Павла І на короткий час Капніст повертається на державну службу (ще 1797 року він приїздить до Петербургу в своїх маєткових справах), але на цей раз ближче до свого улюбленого мистецтва. 1799 року (31.Х) Капніст, у ранзі колезького радника (2.XI. 1799) був "причисленъ къ театральной дирекцій и назначень на должность по разсматриванію всЂхъ пьесь и переправливапію оныхъ". Але ця служба недовго забирала увагу Капніста. "Дней Александровыхъ прекрасное начало" з його девізою керувати Російською імперією "въ духЂ въ БозЂ почивающей дражайшія бабки Нашей" (Катерини II) прозвучало для українських патріотів похоронним дзвоном. Хоч які були малі павлівські реформи на Україні і хоч як далеко вони лежали від жадань і сподіванок українських патріотів, але повернення, хай і часткове, до установ і порядків часів Катерини II справді не віщувало українцям нічого доброго. Правда, Капніст написав 1801 року оду "Память ноября 6 дня 1796 года", в якій вихваляється Катерина II, але це була, мабуть, тільки неминуча данина часові та обставинам, можливо, навіть з метою самоохорони, бо всім відоме було добре ставлення Павла І до Капніста. Капніст тяжко переживав державний переворот 11 березня 1801 року і як український автономіст, і як людина, що особисто симпатизувала покійному імператорові. 14 серпня 1801 року Капніст подається до димісії з ранґою статського радника. Він повертається — на цей раз остаточно — на батьківщину і • останні два десятиліття свого життя проводить на рідній Полтавщині, якнайближче до своєї Обухівки і того пріютнаго домика подъ соломой", який він оспівав у своєму прекрасному вірші.
Але така вже була вдача Капніста, цієї глибоко скромної, заглибленої у свій внутрішній світ людини і разом з тим палкого й невтомного українського патріота, що він не міг довго бути осторонь громадських справ. 1802 року він був обраний генеральним суддею І департаменту Полтавського генерального суду. З 24 березня 1812 року до 19 лютого 1818 року Капніст рахується при Департаменті народної освіти в Петербурзі. Це була, мабуть, синекура, що її він завдячував своїм впливовим петербурзьким друзям. Постійний учасник різних дворянських зібрань, він нерідко виступає з цікавими промовами в дусі українського (територіяльного) патріотизму (наприклад, промова на дворянському зібранні 1805 р.), які справляли велике враження на сучасників своїм високим громадським патосом. Авторитет Капніста був такий великий, що 1820 року він був обраний полтавським губерніяльним маршалом дворянства (18201823), і на цьому посту його спіткала смерть.
Ми мало знаємо про громадсько-політичну діяльність Капніста в цей період його життя, хоч саме від цього часу збереглося чи не найбільше джерел, зокрема частина його листування, а також різні спогади про нього. Але, на жаль, архів Капністів (властиво, його рештки, врятовані Українською Академією Наук у 1924 році), де міститься чимало паперів В.В.Капніста (літературні твори, листування тощо), і досі лишається майже недослідженим. Але немає жодного сумніву, що В.Капніст цього періоду був уже не той "бунтар", яким ми звикли бачити його в 1780-1790-тих роках. І часи були не ті, і люди не ті, а головне — літа брали своє. Зовсім не треба робити з "графа Капніста" (як його іноді неточно називають: В.В.Капніст ніколи не був і не писався графом 1 якогось "мятежного вельможу", щось на кшталт ірляндського лорда: Капніст, очевидячки, не був учасником "Малоросійського таємного товариства" В.Л.Лукашевича.
 1 Графський титул (італійський) був визнаний за нащадками В.Капниста в Російській імперії щойно в 1876-1877 роках.
А втім не мав рації і Д.І.Дорошенко, коли закинув Капністові його оду 1811 р. з приводу відкриття в Полтаві "колюмни" на спомин Полтавської перемоги 1709 року. Так, це був "той самий Василь Капніст, що рівно 20 років перед тим їздив з таємною місією до Берліну шукати для України захисту проти московської тиранії", а тепер "вшанував відкриття цього ганебного для нас монумента спеціяльною одою" (Дорошенко). Відомо також, що В. Капніст, як зрештою переважна більшість лівобережно-українського шляхетства, вороже поставився до вторгнення Наполеона до Росії 1812 року.
Українське шляхетство і зокрема Капніст, навчений гірким досвідом 1791 року, добре розуміли, що Наполеон розпочав війну проти Росії не в інтересах визволення України (та інших народів), а до того ще політика Наполеона щодо Польщі аж ніяк не могла бути до вподоби українським патріотам. Капніст бере активну участь у творенні українського козацького ополчення 1812-1813 рр., що, між іншим, мало на меті обороняти Лівобережну Україну від можливого наступу французької армії. Капніст написав тоді поему "ВидЂніе плачущаго надъ Москвой россіянина. 1812 года октября 28 дня". Звичайно, автор не оплакує московської пожежі; навпаки, він каже:
И пламя мстительно вертепъ неправдъ пожрало.
Надъ падшими ли здЂсь чертогами скорбЂть?
Подаючи яскраву кяртину соціяльно-морального розкладу всього російського суспільства та його адміністрації, Капніст вбачає в московській катастрофі кару Божу за гріхи росіян. І хоча ця думка вкладена в чужі уста та досить завуальована "патріотичною" фразою і він пророкує остаточну російську перемогу над Наполеоном, проте поема Капніста була заборонена цензурою.
Отже справа не в тому, що "такі змінливі в своїх поглядах і переконаннях наші люди" (слова Д.Дорошенка), а в тому, насправді Капніст ні в 1811-1812 роках, ні пізніше не зміняв своїх національних і громадських переконань. Змінилась історична доба, змінилася міжнародна ситуація, змінилось і ставлення провідних українських кіл до проблеми політичної орієнтації України. Покоління новгородсіверців 1780-тих років — а до нього належав Капніст — було захоплене ідеями американської революції і надхнене її перемогою. Здавалось і вірилося, що й українське визволення буде здобуте тим же шляхом — "консервативної революції" (якщо можна так висловитись) і збройного повстання проти російської влади, підтриманого міжнародними чинниками. Проте надія на закордонну допомогу (з боку Пруссії) не справдилася, а збройний виступ проти Росії став не тільки неможливим, але й небажаним для українського шляхетства, бо французька революція 1789 року, а особливо її "поглиблення" в першій половині 1790-тих років показали українським шляхетським патріотам страшну загрозу соціяльної революції і знищення всього суспільно-економічного ладу. "Консертивна революція" на Україні виявилася тоді неможливою, а російський уряд був єдиною твердою владою, що могла втримати і охоронити існуючий громадський лад і порядок. Відтоді увага старшого покоління українських автономістів, до якого належав Капніст, звертається в бік громадської праці і культурно-національного піднесення України в рамках Російської імперії, що неминуче призводило до політичного компромісу з російським урядом. Не треба також забувати — новітні дослідники не доцінюють цього — різниці в ставленні тогочасного українського шляхетства до особи царя, династії — з одного боку, і до Росії, народу російського — з другого боку. В той час це були зовсім різні речі. На терені Російської імперії (отже і України) панували ще традиційні февдальні форми політичного мислення, а в них справа персональної відданости монархові, взагалі особистий момент у державних стосунках, грали дуже велику ролю. Для українських автономістів XVIII і початку XIX століття ставлення до особи російського монарха, як суверена української держали, було чимсь зовсім іншим, ніж ставлення до російського народу і навіть Російської держави. З другого боку, офіційне становище Капніста — гак само, як і інших українських діячів його стану і віку — вимагало нерідко таких виступів і слів, що аж ніяк не були щирим висловом їх справжніх думок — взагалі велика трагедія всякого більш-менш видатного діяча кожної бездержавної нації, надто ж в умовах московського деспотизму. Інша річ, коли б Капністова діяльність цього періоду обмежувалася тільки такими одами (які, зрештою, він писав і в 1780-1790-тих рр., на честь Катерини II, Суворова тощо). Але ми знаємо і дещо інше, цілком протилежне, а скільки ж фактів глибоко підпільної політичної діяльности (а ще більше думок!) українських патріотів усіх часів залишилося назавжди захованими від історика!
У своїй, на жаль, неопублікованій (і, здається, не закінченій) розвідці про В.Капніста в 1812-1813 рр. Михайло Антонович аналізує один з дуже характерних моментів громадської діяльности Капніста. Мова йде про ролю Капніста при наборі козацького ополчення 1812-1813 рр. якому тодішній "малоросійський" генерал-губернатор, кн. Л.Лобанов-Ростовський, хотів надати загальноросійського характеру. Між генерал-губернатором і полтавським губерніяльним маршалом Д.П.Трощинським виникла сварка, бо Трощинський, як і інші керівні українські діячі, обстоював український вигляд (себто козацький устрій) цього ополчення. Капніст цілком поділяв думку Трощинського. Захоплений цією справою, він навіть живе якийсь час у маєтку Трощинського — с. Кибинцях. Треба було шукати захисту в Петербурзі проти "злобы Лобанова". Капніст, що вісім літ перед тим посварився з Державіном на особистому ґрунті (вони були перервали всякі стосунки між собою), — в момент, коли слово досить впливового в Петербурзі Державша могло придатися в українській справі, скинув образу з серця і перший звернувся до колишнього друга. Чи допоміг тут щось Державін — невідомо. Але відомо, що справа закінчилася згідно з бажаннями українських патріотів. Цей епізод дуже характерний для Капніста, який завжди дбав pro bono publico. Правду казав Капніст, коли писав у листі до Державіна (18.VII. 1812): "общественныя дЂла были всегда близко къ сердцу моєму".
Життя пішло далеко вперед, і Капніст, вірний своїм літературним ідеалам 1780-1790-тих років, залишився позаду. Петербурзьке літературне товариство "БесЂда любителей россійскаго слова", що його діяльним членом був Капніст, стояло на правому фланзі російської літератури, плекаючи літературні традиції, які вже стали застарілими. 1815 року, коли М.І.Гнідич, земляк Капніста, розпочав російський переклад "Іліяди", Капніст енерґійно обстоює "русское стихосложеніе" (проти "экзаметровъ", якими переклав цей клясичний твір Гнідич). Капніст тримає літературний і особистий контакт з такими консервативними діячами та письменниками, як Державін, І.Дмітрієв, В.Озеров, С.С.Уваров (зять великого приятеля Капніста — гр. Олексія К.Розумовського). А.А.Прокопович-Антонський та інші.
Консервативні погляди Капніста стають особливо помітними в його теоретично-літературних студіях останнього періоду. Звичайно, ми не поділяємо думки деяких дослідників (російські автори, а також Закке), що вважають неґативне ставлення Капніста до реформ Петра І і пов’язану з цим вимогу позбутися "чужоземного яду" і пам’ятати про звичаї та добродійства предків — за вияв його реакційности. Годі вже нам дивитися на це російськими очима. Саме з погляду українських патріотів петровські реформи з їх централізмом і фактичним скасуванням української державної автономії були явищем неґативним, а звичаї предків нагадували українцям про давній козацький устрій та його традиції. Так само не слід вбачати якоїсь реакційности в думках Капніста про те, що руси були нащадками легендарних гіпербореїв, від яких давні греки нібито запозичили свої науки, музику і поезію ("Краткое изысканіе о гипербореанахъ и коренномъ россійскомъ стихосложеніи", 1814), або що "руську" мову треба розглядати як основу і прамову для інших слов’янських мов і що вона старша за латинську та грецьку, навіть старша за всі інші європейські мови (лист до А.Прокоповича-Антонського). Аналогічні думки були досить поширені серед українських патріотів другої половини XVIII століття. Але, ясна річ, у першій чверті XIX століття вони були вже застарілими.
Так чи інакше, Капніст ще за життя став клясиком російської літератури. Його твори, зокрема "Оду на рабство" і "Ябеду", високо цінив Пушкін. Вірші Капніста вважалися зразковими. Недарма відомий російський драматург В.Озеров писав Капністові 1:
Теперь, хотя бъ Эдипъ за скорбной слЂпотой
Не могь меня вести къ безсмертью въ путь надежный,
Стиховъ твоихъ согласьемъ, красотой
Стиховъ, перу Капнистову приличныхъ,
Къ безсмертью я дойду, въ досаду злоязычныхъ.
 1 У відповідь на вірші з похвалою трагедії Озерова "Эдипъ въ Афинахъ".
В безперечному ідейному консерватизмі Капніста останнього періоду була одна характерна риса, що мала велике значення для дальшого розвитку української національної ідеї. Поруч із своїми старими теоретично-літературними поглядами, Капніст зберіг незмінними вічні і завжди революційні ідеї українського автономізму. Далекий від революційних ідей і течій тогочасного лібералізму, Капніст до кінця залишився українським патріотом в дусі 1780-1790-тих років, трохи старомодним і стародумним (це помітно, крім його теоретично-літературних студій, і в його поетичних творах останнього періоду, і в його захопленні клясицизмом, особливо Горацієм), але завжди щирим і відданим українській справі. Аджеж саме до цієї — останньої — доби діяльности Капніста стосується наведена вище характеристика його, як ворога Росії, зроблена Віґелем. Ідейний консерватизм зовсім не заважав тут Капністові, як не заважав він і його землякові та молодшому сучасникові — Гнідичу, про якого Віґель писав: "Все, кажется, налагало на него долгь благодарности къ Россіи, a онъ питалъ къ ней совсЂмъ противное чувство, которое гораздо послЂ, противъ воли его, мнЂ часто обнаруживалось въ короткихъ съ нимъ бесЂдахъ".
Одна з найцікавіших праць Капніста цього періоду — це нещодавно (1950) опублікований його переклад на тогочасну російську літературну мову "Слова о полку Ігореві" з докладним коментарем, що над ним Капніст працював у 1809-1813 роках. В цьому коментарі, який справді являє собою "первый опыт исторического подхода к изучению „Слова" (Д.С.Бабкін), Капніст виявив дуже добре знання історії княжої України 1, географії України, топографії її окремих місцевостей, а особливо української мови та фолкльору. Надзвичайно важливі його численні пояснення т. зв. темних місць "Слова" за допомогою живої української мови, — метода, що дала такі плідні наслідки в дальших студіях над цією славною пам’яткою староукраїнської літератури.
Але консерватизм Капніста першої чверти XIX стол. свідчив про те, що старше покоління українських патріотів уже не відповідало новим вимогам життя і дальшої боротьби за національну самостійність і визволення України. Потрібні були нові ідеї і нові люди.
Тихо і малопомітно пройшли останні роки Капніста серед бурхливих подій такої бурхливої епохи, як перша чверть XIX століття. Ми ще мало знаємо про нього в цей час, та й докладне дослідження його біографії виходить за межі і можливості цього нарису. Капніст здебільшого живе в своїй Обухівці 2, пише, але мало 3,
 1 Капніст взагалі цікавився історіею України. В його архіві зберігся рукописний збірник, який складається з Літопису Граб’янки, "статтей" Б. і Ю.Хмельницьких. Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи, "Пунктів" Д.Апостола 1728 р., наказів К.Розумовського та інших актів і документів XVII-XVIII стол. (останній з них — ордер Рум’янцева 1785 р. про утворення карабінерних полків).
 2 Окрім Миргородського (згодом Гадицького) повіту, маетки В.В.Капніста були ще в повітах Кременчуцькому, Полтавської губ., і Верхньо-Дніпровському, Катеринославської губ. Року 1802 в усіх цих маєтках нараховувалось 1180 душ обох статей.
 3 1806 року вийшло в Петербурзі друге видання його творів.
листується з друзями (Державін, гр. О.К.Розумовський, Д.П.Трощинський, кн. М.Г.Репнін, В.С.Томара, кн. М.А.Цертелев, протоієрей І.Леванда, В.С.Попов, В.О.Гоголь та інші), приймає їх у себе (наприклад. Державіна 1813 року і, здається, ще 1819, в дорозі до Криму), іноді сам гостює в них (особливо в гр. О.К.Розумовського в його затишному Почепі), зрідка виїздить до Петербургу. Він помер 28 жовтня 1823 року в Кибинцях і похований в Обухівці, в своєму чудовому парку, який він сам насадив і який він так любив. Він склав собі епітафію, яка вірно передає всю суть цієї небуденної людини, талановитого поета, великого громадянина:
Капнистъ сей глыбою покрылся;
Другъ Музъ, другъ Родины онъ былъ;
Отраду въ томъ лишь находилъ,
Что ей, какъ могъ служа, трудился,
И только здЂсь онъ опочилъ.
* * *
Нам хочеться сказати ще кілька слів про те насіння, добре насіння, що його залишив по собі Василь Капніст. Цікаві люди були діти Капніста! Іван Васильович Капніст (1794-1860). приятель кн. М.Г.Рєпніна, бере участь у складанні відомого проєкту про відновлення українського козацтва 1831 року. Брат його — Семен Васильович (1791-1843) був одружений з сестрою декабристів Муравйових-Апостолів. А третій брат — Олекса Васильович Капніст (1796-1869), причетний колись до руху декабристів, був приятелем Т.Г.Шевченка — де той Капніст, що привіз його до Рєпніних. Кирило-методіївець Василь Біломорський писав своєму собратчикові Опанасові Маркевичу 1846 р.: "Въ Полта†блеснулъ для меня лучъ радости и надежды: у Скалона — человЂка благороднЂйшаго и чувствительнЂйшаго, который женатъ на дочери поэта Капниста 1 (цЂну котораго я недавно только узналъ), женщинЂ весьма умной... устрояются литературные вечера. Было два, я былъ на второмъ; на первомъ былъ Чужбинскій, т. е. Афанасьевъ, который теперь находится здЂсь, и читалъ нЂкоторыя произведенія Тар. Гр. (Шевченка — О. О.) и свои записки на КавказЂ. На второмъ я читалъ „Орисю" 2; присутствовало 4 дЂвушки и др. особы; межъ ними была M-lle Капнистъ, дЂвушка съ умомъ, (страстно) любящая, какъ кажется искренно, Украину 3.
 1 Скалон Василь Антонович (1805-1882). геперал-майор, зять В.В.Капніста. Скалон Софія Василівна, з дому Капніст (пар.1795), його дружина.
 2 "Орися" — відомий твір П.Куліша, написаний 1844 року.
 3 Це, мабуть, була одна з дочок Семена 13. Капніста, внучка В.В.Капніста.
Слушали съ большимъ вниманиемъ и остались весьма довольны, серьезно, умно довольны. ПослЂ чтенія, я обратился къ M-lle Капнистъ, дЂйствительно ли нравится ей прочитанная піэса. Она стала доказывать съ жаромъ, почему ей должна понравиться „Орися" — и сказала умныя вещи. Я не думалъ, однакожъ, чтобъ этимъ свЂтскимъ дЂвушкамъ могла она понравиться: такой противоположный бытъ, жизнь! Одинъ изъ слушателей говорилъ, что литер(атура) укр(аинская) есть послЂднее усиліе. Я, разумЂется, ему попротивурЂчилъ и опровергалъ его мысли. M-lle Капнистъ меня поддерживала, и чудно мнЂ было, когда я упомянулъ о славянскихъ стремленіяхъ и литературЂ, въ чемъ полагалъ ручательство въ существованіи Украины, а она подтвердила мои слова. Чудно, если ей (дЂвушкЂ!) панночкЂ свЂтской! известно славянское воодушевленіе".
Так, інакше і не могло бути. Бо на цих українських літературних вечорах 1846 року в Полтаві незримо були присутні ще дві особи — Тарас Шевченко і Василь Капніст, який передав новому поколінню діячів українського національного відродження священний прапор визволення.
Джерела ти література
1. Київський Центральний Архів стародавніх актів, фонди: а) Малоросійської Колеґії, 1776, ч. 2040: б) Новгородсіверського Намісницького Правління, неописані справи.
2. Андреевъ В. Представители власти въ Россіи послЂ Петра І. СПБ. 1870, стор. 263, 264, 267, 286.
3. Андріевскій А. Кіевскій вооруженный мЂщанский корпусъ въ 1790 г. "Кіевская Старина", 1891, VII, 129-131.
4. Андріевскій А. Архивная справка о соста†ʳевскаго "общеетва" въ 1782-1797 годахъ. "Кіевская Старина", 1894, II, стор. 192-203.
5. Антонович М. Козацький проєкт Василя Капніста. "Сьогочасне й Минуле", 1939, II, стор. 16-22.
6. "Архивъ князя Воронцова", кн. VII, стор. 288, 299; кн. XXIII, стор. 37, 314 (В.П.Капніст).
7. Бабкин Д. "Слово о полку Игореве" в переводе В.В.Капниста. "Слово о полку Игореве". Сборник исследований й статей под ред. В.П.Адриановой-Перетц. Москва-Ленинград, 1950, стор. 320-399.
8. Берков П. В.В.Капнист. Москва-Ленинград. 1950*.
9. Берков П. Русская комедия и комическая опера XVIII века. Москва-Ленинград, 1950*. [*Ці видання лишилися неприступними авторові цієї праці.]
10. Большая Советская Энциклопедия. т. 32, М.. 1936, стор. 400
11. Borschak E. L’Ukraine dans la lilleralure de l’Europe Occidentale. Paris, 1935, p. 70-71.
12. Булгаринъ Ф. Воспоминанія, ч. II. СПБ., 1X46, стор. 300; ч. IV, СПБ, 1848, стор. 74 (про Гудовичів).
13. Веселовскій A. Капнистъ и Горацій. "ИзвЂстія ОтдЂленія русскаго языка и словесности Имп. Академій Наукъ", XV, 1910, I, 199-232.
14. Вигель Ф. Записки, т. І, М., 1928, стор. 353.
15. Возняк М. Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика ("Исторія Русовъ" у літературі й науці). Л.-К., 1939, стор. 154-155.
16. Воспоминанія С.В. Скалонъ (урожд. Капнистъ). "Историческій ВЂстникъ", 1891, т. XLIV, V, 338-367; VI, 599-625. Передруковано в збірці "Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов", ч. І, М., 1931.
17. Гинзбург Л., Неизданные стихотворения Рубана. "XVIII век". Сборник статей и материалов. Под ред. акад. А.С. Орлова. М.-Ленинград, 1935, стор. 415.
18. Григоріїв Н. Німеччина, Росія й Україна. "Нова Україна", 1925, ч. 1, Прага, стор. 73.
19. Григоровичъ H. Канцлеръ князь Александръ Андреевичъ Безбородко въ связи съ событіями его времени, том II. — "Сборникъ Имп. Русскаго ИсторическагоОбщества", т.ХХІХ, СПБ., 1881, стор. 6-7, 88, 92, 260-261, 491, 505, 516-517, 536, 611.
20. Грушевський М. Секретна місія українця в Берліні p. 1791. "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка", т. IX, Л., 1896, Miscellanea, стор. 7-9.
21. Грушевскій М. Очеркъ исторіи украинскаго народа, СПБ., 1904, стор. 344.
22. Грушевський М. З біжучої хвилі. К., 1907, стор. 56.
23. Hruschewskyj M. Die ukrainische Frage in hislorischer Entwicklung. Wien, 1915, S. 36 („Graf Kapnisl").
24. Грушевскій М. Исторія украинскаго народа. "Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ, т. I, Петроградъ, 1916, от. 318.
25. Гуковский Г. Хрестоматия по русской литературе XVIII века, ст. 219220 ("Ода на рабство" В. Капніста).
26. Гуковский Г. Очерки по истории русской литературы и общественной мысли XVIII века, Ленинград, 1938.
27. Dembi\x0144ski B. Tajna misya Ukrai\x0144ca w Berlinie w r. 1791. „Przegl\x0105d Polski". 1. III, Krakow, 1896, str. 511-523.
28. Dembi\x0144ski B. Plany Seweryna Rzewuskiego. „Kwartalnik Historyczny". 1914, Roczn. XXVIII, zesz. 3-4, str. 487-501.
29. Дмитріевъ И.И. Взглядъ на мою жизнь. Записки. М., 1886. стор. 61-269.
30. Дмитріевъ М. А. Мелочи изъ запаса моей памяти. M., 1869, ст. 23, 32, 34, 37, 38, 42-44, 211.
31. Donzow D. Die ukrainische Staatsidee und der Krieggegen Rusland. Berlin. 1915, SS. 69-70.
32. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї, Вінниця, 1917. ст. 39-44.
33. Донцов Д. Українська державна думка і Европа. Л., 1918, ст. 34-38.
34. Дорошенко Д. Кн. М. Рєпнін і Д.Бантиш-Каменський (Сторінка з українського громадського життя першої четвертини XIX століття). "Праці Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Науковий збірник", т. І, Прага, 1929, ст. 95-97.
35. Дорошенко Д. З галерії українських міст (Київ, Харків, Катеринослав. Чернігів, Полтава). "Календар-Альманах" "Просвіти" на рік 1931, Л., 1930. Передруковано: "Наступ". Ілюстрований календар-альманах на рік 1943. Прага, 1942.
36. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. І. Відень, 1915, ст. 6.
37. Энгельгардтъ Л. Записки. М., 1868, ст. 22, 26.
38. Евгеній, митрополить. Словарь русскихъ свЂтскихъ писателей. соотечественниковъ и чужестранцевъ, писавшихъ въ Россіи, т. І. М.. 1845. ст. 272.
39. Єфремов C. Історія українського письменства, т. І. вид. IV, Київ-Ляйпціг, стор. 253-254, 269.
40. Есиповъ Г. Путешествіе имп. Екатерины II въ Южную Россію въ 1787 году. "Кіевская Старина", 1890, XII, ст. 392.
41. Sacke G. V.V.Kapnist undseine Ode „Na rabslwo". „Zeitschrift fuer slavische Philologie", Bd. XVII, H. 2, Leipzig, 1941, SS.291-301.
42. Записки Одесскаго Общества Исторіи и Древностей, т. III, Одеса, 1852. ст. 275.
43. \x0179rodta do dziejow drugiego i trzeciego rozbioru Polski, т. І. Л., 1902, стор. 375-376.
44. ИзвЂстія ОтдЂленія русскаго языка и словесности Имп. Академій Наукъ, 1912, №4, ст. 98-109.
45. Kwartalnik Historyczny, 1895 (реферат Б. Дембінського).
46. Кіевская Старина, 1886, XII, ст. 717-722; 1891, 1V, ст. 73; 1894, III, ст. 431; 1895, X; 1901, XI, "документа", ст. 71.
47. Клепацький П. Дворянське земське ополчення ("козаки") 1812 р. на Полтавщині. "За сто літ", кн. V, К.. 1930, ст. 6-21.
48. Коваленко Л. О влиянии французской буржуазной революции на Украину. "Вопросы Истории", 1947, № 2, ст. 80-87.
49. Лазаревскій А. Капнисты. "Русскій Архивъ", 1876, т. НІ, ст. 437.
50. Лернер Н. Пушкин и Капнист. "Звенья", V, ст. 1 13.
51. "Литературное наследство", т. 9-10, ст. 304.
52. Майковъ П. П.А.Румянцовъ-Задунайскій. "Русскій Біографическій Словарь", том "Романова-Рясковскій", Петроградъ, 1918, ст. 521-573.
53. Міяковський В. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні). "За сто літ", кн. III, ст. 67.
54. Митрофановъ П. Леопольдъ II Австрійскій. ВнЂшняя политика. Т. І, ч. І. Петроградъ, 1916, ст. 145-146, 147, 171.
55. Модзалевскій В. Малороссійскій Родословникъ, т. II, К., 1910, ст. 282297, "Капнисты" (зокрема ст. 285-286); ibid., ст. 713.
56. Мочульський М. Кн. Микола Андріквич Цертелев. "Україна’’. 1917, кн. 3-4, ст. 43-76.
57. Мочульський М. Погруддя з бронзи — Микола Цертелев і Іван Манджура. Л., 1938.
58. Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні, в. І, Х.-К.. 1931. ст. 19-20.
59. Оглоблин О. До питання про місію Капніста 1791 року. "Краківські Вісті", 1943, ч. 129.
60. Оглоблин О. Американська революція та український національно-визвольний рух кінця 18 ст. "Вісник", 1955, ч. 7-8 (81-82), ст. 11-16.
61. Ohloblyn O. American Revolution and Ukrainian Liberalion Ideas During the Lale 18lh Century. „The Ukrainian Quarterly", Vol. Xl, №. 3, 1955, pp. 203-212.
62. Павловскій И. Малороссійское казачье ополченіе въ 1812 году. "Кіевская Старина", 1906, IX.
63. Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 рр. "Табор", 1933-1935, чч. 19-23.25. Варшава.
64. Письмо В.В.Капниста къ С.С.Уварову о экзаметрахъ. "Чтеніе въ БесЂдЂ любителей русскаго слова", XVII, СПБ., 1815, ст. 18-42. Відповідь Уварова, ibid., ст. 47-66.
65. 1 Полное Собраніе Законовъ Россійской Имперіи, т. XXII, № 16532 (20. IV. 1787).
66. Романовичъ-Славатинскій А. Дворянство въ Россіи. ст. 539.
67. Русскій Біографическій Словарь, том "Ибакъ-Ключаревъ", СПБ, 1897. ст. 478-479 (В.П.Капнист).
68. Саитовъ В. Вас. Вас. Капнистъ. "Русскій Біографическій Словарь", том "Ибакъ-Ключаревъ", ст. 475-478. Там же деяка бібліографія. Дата народження В.В.Капніста (1757 р.) неточна.
69. Саитовъ В. В.В.Капнистъ. ‘‘Русская поэзія" за ред. С. Венгерова, ч. І, ст. 725-729.
70. Сборникъ Императорскаго Русскаго Историческаго Общества, т. т. XXVII, XLII.
71. Семевскій В. Крестьянскій вопросъ въ Россіи, т. І, СПБ., 1888. ст. 206.
72. Семенников В. Радищев. Очерки и исследования. Москва-Петроград. 1923, ст. 7, прим. І, ст. 299, 446-448 ("Радищев и Капнист").
73. Симоновскій В. Участіе малороссійскихъ козаковъ въ Отечественной войнЂ 1812 г. "Полтавскія Губернскія ВЂдомости", 1900, №№ 140, 144. 153, 158.
74. Сірополко C., junior. Українська кінно-козацька дивізія в Наполеонівських війнах 1812-13 рр. "Табор", ч. 28-29, 1936, ст. 81-93.
75. "Соборна Україна", 1947, ІІІ-ІV (серпень-грудень), ст. 136-139. Париж.
76. Сочиненія Г.Р.Державина, т. V, СПБ, 1876, passim; т. VI, СПБ, 1876, passim; т. VII, passim; т. VIII, СПБ, 1880, passim (зокрема, ст. 278-279 — біографія В.В.Капніста); т. IX, passim.
77. Сочиненія В. Капниста. СПБ., 1849 (вид. Олександра Смірдіна).
78. Сочиненія графа П.И.Капниста, т. І, М., 1901, ст. ХVІІ-ХVІІІ, Див. ibid. ст. XV-XVI.
79. Slender-Peslersen Ad. Gogol und Kotzebue. \x017Bur ihematichen Enlstehung von Gogols "Revisor". "Zeitschrift furslavische Philologie", B. XII, H. 3-4, Leipzig, 1935, SS. 21-22.
80. Сухомлиновъ M. Исторія Россійской Академій, в. 1, СПБ., 1874, ст. 18: в. VI, СПБ., 1882, ст. 161-173, 343, 509; в. VII, ст. 55-57, 488-489.
81. Терновскій Ф. и Голубевъ C., Кіево-Софійскій протоієрей Іоаннъ Леванда. — "Труды Кіевской Духовной Академій", 1878, Х-ХІІ.
82. Тищенко М. Шовківництво в Києві та на Київщині в XVIII та першій половині XIX ст. "Історично-Географічний Збірник", т. II, К., 1928, ст. 177-178.
83. Ткаченко М. Архів Капністів. "Україна", 1925, VI, 170-173.
84. Труды Кіевской Духовной Академій, 1911, т. І, ст. 94.
85. Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссіи, І, ст. 135-139.
86. Труды Черниговской Губернской Архивной Комиссіи, в. V, Черн., 1903, "Приложенія", "Сенатский Архивъ", ст. 10.
87. Туркестановъ H., кн. Губернскій Служебникъ, СПБ., 1869, ст. 64-65, 78.
88. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784), К., 1895, ст. 204.
89. Чижевський Д. Замітки до творчости Сковороди, як поета. І. Василь Капніст та Сковорода. "Науковий Збірник в 30-ту річницю наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка", Варшава, 1937, ст. 172-176.
90. \x010Ci\x017Cevskyj D. Literarische Lesefruechle. Th. V. V. Kapnist und Skovoroda. „Zeilschrift fuer slavische Philologie", XIV, 1937, SS. 337-346.
91. Чижовъ Ф. Историческое обозрЂніе шелководства въ Кіевской губерній, М., 1851, ст. 14-16.
92. Шаликовъ И. кн., Новое путешествіе въ Малороссію. "ВЂстникъ Европы", 1804, XIII, №2, ст. 115.
Олександер Оглоблин
Берлінська місія Капніста 1791 року.
Історіографія і методологія питання
(З приводу нової «теорії» проф. Вільяма Еджертона).
7 грудня 1895 року, на засіданні Польського Історичного Товариства у Львові, польський історик Бронислав Дембінський, згодом звичайний професор всесвітньої історії й ректор (1907) Львівського Університету, прочитав реферат про знайдені ним у Пруському Державному Таємному Архіві в Берліні документи про зв’язки українських автономістів з пруським урядом наприкінці 18 століття. Короткий звіт про цей реферат був поданий у журналі «Kwartalnik Historyczny» за 1895 рік 1, а наступного — 1896 року Дембінський опублікував у краківському журналі "Przegl\x0105d Polski" статтю під титулом "Tajna misya Ukrai\x0144ca w Berlinie w r. 1791", де подано було докладні відомості про місію Капніста (на думку Дембінського, це був Василь Капніст (1758-1823), відомий російський поет, автор славнозвісної комедії "Ябеда") та його переговори з пруським урядом 2.
* William B. Edgerton, Laying a Legend to Rest: the Poet Kapnisl and the Ukraine-German Intrigue. — "Slavic Review", Vol. 30, No. 3, Septemher, 1971.pp. 551-560.
Стаття, що оце друкується, е поширений текст доповіді автора па засіданні Семінару Українознавства при Гарвардському Університеті, 17 лютого 1972 року. Резюме доповіді було вміщено в "Minutes of the Seminar in Ukrainian Sludies held at Harvard Universily during the Academic Year 1971-1972". Cambridge, Mass., 1971-1972, Number II, p.p. 49-50.
 1 Kwartalnik Historyczny, 1895.
 2 B. Dembi\x0144ski, Tajna misya Ukrai\x0144ca w Berlinie w r. 1791. — "Przegl\x0105d Polski". 1896. t. III. str. 511-523. Була й окрема відбитка.
У документах, знайдених Дембінським, стверджено було, що в квітні м. 1791 року до пруського державного і кабінет-міністра графа Герцберґа (Ewald Friedrich Hertzberg, 1725-1795) звернувся з листом невідомий йому особисто український шляхтич Капніст, який писав (французькою мовою):
"Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність, що з нею звертаюся безпосередньо до Вас. Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці. Отже насмілююся благати Вас дати мені окрему авдієнцію; моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції". Лист закінчувався словами: "J’ai l ‘honneur d’etre avec le plus profond respect, Monseigneur! de Votre Excellence le tres humble et tres obeissant Serviteur". Підпису автора, здається, не було. Міністр прийняв автора листа. Це був надвірний радник (conseiller de Cour) і урядовець державних фабрик (un emploi dans les fabriques) Капніст, який в конфіденційній розмові, що відбулася 24 квітня, заявив міністрові таке: "Він надісланий своїми земляками (par les habitants de ce pays-la; мова йшла про "la Petite Russie ou Ukraine Russienne"), які, доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема князя Потемкіна, хотіли б знати, чи можуть вони, в разі війни (Прусії з Росією), рахувати на протекцію пруського короля, коли вони спробують скинути російське ярмо (dans lequel cas ils tacheraient de secouer le joug Russien). Капніст пояснив, що справа йде про країну колишніх Запорозьких Козаків ("Військо Запорозьке"), в яких відібрано всі їх привілеї, а їх поставлено на стопу росіян (en les mettant sur le pied des Russes); що там утворено 28 кавалерійських полків, кожен по 800 чоловік, які служать Росії, хоч вони воліли б відновити давню козацьку конституцію (l’ancienne Constitution des Cosaques); що імператриця сформувала 5 губерень — Катеринославську, Харківську, Київську та інші (себто Новгородсіверську і Чернігівську).
Герцберґ ухилився від виразної відповіді, посилаючися на те, що справа війни Прусії з Росією ще не вирішена, і що, в разі війни, від самих українців буде залежати, яке становище займе до них Прусія. Герцберґ трохи побоювався, чи не був Капніст посланий російським урядом, щоб позондувати в Берліні грунт. Але він сам же відкидав подібну можливість (quoiqu’il — Капніст — n’en ait pas la mine exterieure), i він досить прихильно рекомендував його королеві Фридрихові-Вільгельмові II: "Cet emissaire (Капніст) a assez bonne mine et m’a parle d’une maniere assez prevenante" — писав він королеві. Та Фридрих-Вільгельм поставився до справи дуже холодно, мабуть, головним чином, з уваги на свої тісні стосунки з російським престолонаслідником, вел. кн. Павлом Петровичем, з яким він був зв’язаний ще й масонськими узами, а, можливо, також і з особистої антипатії до свого бувшого фаворита Герцберґа, доля якого тоді вже була вирішена (він того ж року дістав відставку). Так чи інакше, король листом до Герцберґа з 25 квітня 1791 року схвалив позицію свого міністра в цій справі. Але по-суті відповідь пруського уряду була цілком ясна: це була безумовна відмова. Правда, обидві сторони не вважали пересправи за закінчені, і Капніст домовився з Герцберґом, що зв’язковим, в разі можливого продовження переговорів, буде його брат, що тоді подорожував по Европі і, очевидно, був утаємничений в акцію брата" 3.
Ревеляції Дембінського звернули на себе увагу української історіографії, і Михайло Грушевський того ж 1896 року зреферував статтю польського історика й свого колеги по Львівському університету в "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка", при чому підтримав думку Дембінського, що берлінським Капністом був саме Василь Капніст 4.
Року 1902 Дембінський опублікував у І томі своєї збірки "\x0179rod\x0142a do dziejow drugiego i trzeciego rozbioru Polski", берлінські документи, які торкаються місії Капніста 1791 року 5. Згодом ці документи, що до речі, в берлінському архіві знаходилися серед паперів пруського амбасадора в Петербурзі Леопольда Генриха фон-дер-Ґольца, були передруковані не раз: р. 1915, у Берліні, в додатках до книжки Дмитра Донцова "Die Ukrainische Staatsidec und der Krieg gegen Russland" (Донцов користувався архівними матеріялами й зберіг їх транскрипцію) 6; р. 1935 їх передрукував, за виданням Донцова, Ілько Борщак у своїй праці "L’Ukraine dans la litterature de l’Europe Occidentale" 7;
 3 О.Оглоблин. Люди Старої України. Мюнхен, 1959, стор. 90-92. Підкреслення в цитатах скрізь паші.
 4 М. Грушевський, Секретна місія українця в Берліні р. 1791. — "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка", т. IX, Львів, 1896, Miscellanca, стор. 7-9.
 5 (В. Dembi\x0144ski), \x017Brod\x0142a do dziejow drugiego i trzeciego rozbioru Polski, t. І. Львів. 1902, str. 375-376.
 6 D. Donzow, Die Ukrainische Staalsidee und der Krieg gegen Russland. Berlin, 1915. SS. 69-70. Leopold Heinrich von-der-Goltz, пруський посол у Петербурзі (1788-1793), до речі, знайомий В. Капніста (В. В. Капнист, Собранис сочинений, т. II, М.-Л., 1960, стр. 395).
 7 E. Borschak, L’Ukraine dans la litterature de l’Europe Occidentale. Paris, 1935. pp. 70-71. Extrait de Monde Slave. 1933-1935.
a p. 1941 ці документи (але без листа Капніста до Герцберґа), з архівних ориґіналів видав відомий німецький славіст Ґеорґ Закке (Sacke), в додатку до своєї статті "V.V.Kapnist und seine Ode "Na rabstwo", вміщеної в журналі "Zeitschrift fur slavische Philologie" 8.
Опублікування берлінських матеріялів про місію Капніста справило неабияке вражіння на Україні. З одного боку, українська народницька історіографія звикла дивитися на останні десятиліття 18 ст., як на "мертву добу" в історії українства, коли вищі верстви українського суспільства пішли на вірнопідданську службу Російській імперії, що забезпечила їм права російського дворянства, і зокрема право кріпацького визиску українського селянства. З другого боку, нащадки Василя Капніста — графи Капністи 9 в кінці 19 століття посідали поважне місце серед української й російської аристократії, і тому відкриття берлінських документів про антиросійську політичну діяльність їх знаменитого предка було для них досить прикрою несподіванкою. Самий факт місії Капніста в Берліні р. 1791 не викликав сумніву. Отож треба було його якось витлумачити. На той час ні історія України тієї доби, ні біографія Капністів, навіть найбільш відомого з них, поета Василя Капніста, не були досліджені. Українські історики й історики літератури не могли як слід оцінити місію Капніста та його особисту ролю в ній. М.Грушевський, наприклад, назвав колись Капніста "гарячою головою", а його пляни "мріями, не підтриманими загалом", хоч і визнавав, що В.Капніст, як Київський губерніяльний маршал шляхетства, "справді міг якесь поручення від української шляхти дістати" 10. М.І.Петров назвав "затЂю" Капніста "сумасбродною", "вЂроятно, навЂянною французскими идеями", себ-то ідеями Французької Революції 1789 р. 11.
 8 G. Sacke, V. V. Kapnist und scinc Ode "Na rabstwo". "Zeitschrift fur slavische Philologie", Bd. XVII, H. 2, Leipzig, 1941, SS. 291-301.
 9 Графський титул (італійський) був визнаний за нащадками В. Капніста и Російській імперії в 1876-1877 роках.
 10 М. Грушевський. З біжучої хвилі, К., 1907, стор. 56 ("кружок Капниста"). Стаття була надрукована в "Літературно-Науковому Віснику", 1906, лютий. М. Грушевський. Очсркъ исторіи украинскаго народа, СПБ., 1904, стр. 314.
 11 "Труды Кіевской Духовной Академій", 1911. т. І, стор. 94.
Дехто вважав, що Капністом, який їздив до Берліну в 1791 р., був, мабуть, не Василь, а його старший брат Петро, що дійсно подорожував в Европі й мав якісь персональні порахунки з російським урядом 12.
Найбільш стурбовані були лівобережно-українські дворянські кола, зокрема деякі члени роду Капністів, які намагалися пояснити акцію їх предка, як ніби-то розпочату в інтересах Росії, мало не з доручення російського уряду 13. Не зважаючи на все безглуздя цієї версії, вона знайшла собі пізніше підтримку з боку декого з совєтських істориків (див. далі). Натомість російські чорносотенці оголосили місію Капніста за модерну "австрійську інтриґу" ("извЂстнаго австрійскаго профессора г. Грушевскаго"). Речник лівобережно-українського дворянства, історик Андрій Стороженко, в редакційній примітці до родоводу Капністів у "Родословнику" В.Л.Модзалевського, писав про місію Капніста (на його думку, це був Петро Капніст) таке: "Источник, из которого почерпнуто г. Грушевским это сведение, довольно мутный (sic! — О.О.), и вряд ли оно может выдержать строгую историческую критику. Скорее следует в нем видеть чью то досужую сплетню. Разумеется, сочувственный тон и выражения г. Грушевского (напр., "один из выдающихся [?] представителей украинской [?] интеллигееции") при передаче сведения — в данном случае неуместны. Если бы рассказ г. Грушевского был сущею правдою, то лишь глубочайшее отвращение и брезгливость возбуждал бы в русском сердце негодный поступок легкомысленного полу-инородца (сына "не малороссиянина, а подлинно грека"), задумавшего предавать, да еще от имени "земляков", русское правительство, столь щедро наградившее в 1743 году его отца, "яко иностранного человека за выезд из отечества его"" 14.
 12 Такої думки був історик А. В. Стороженко, видавець "Малороссійскаго Родословника" В. Модзалсвського (примітка до стор. 284 II тому Родословника).
 13 О. Оглоблин, Люди Старої України, Мюнхен. 1959. стор. 80.
 14 В. Л. Модзалевский, Малороссійскій Родословникъ, т. II. К. 1910, стр. 284. прим. Підпис: "Изд.", себ-то "издатель" або "издатели" (бр. А. і M. В. Сторожннки).
Але факт берлінських переговорів Капніста 1791 року важко було заперечити. Він залишився загально-визнаним у науковій літературі, як українській, так і не-українській (зокрема, польській і німецькій). Та згадувано про нього здебільшого принагідне — в загальних працях з історії України того періоду, або ж у працях, присвячених В.Капністові, а найбільше в різних популярно-публіцістичних виданнях. Трохи більше уваги приділили йому в 1930-1940-х рр. статті Михайла Антоновича 15 й Ґеорга Закке 16, а згодом автора цих рядків, який у 1920-х роках вважав, що берлінська місія Капніста 1791 року пов’язана була з діяльністю Петра Васильовича Капніста 17. Подібної думки був і Ю.Г. Оксман, і низка інших авторів 18. Щойно спеціяльне дослідження нами біографії Василя Капніста в 1940-х роках переконало нас у тому, що саме він був той Капніст, що їздив до Берліну для переговорів з пруським урядом. Цю думку обгрунтовано було в кількох наших публікаціях, починаючи з 1943 року 19, головне в монографії "Василь Капніст", яка була надрукована в двох літературно-наукових збірниках 1950-их років 20, а згодом увійшла до збірки "Люди Старої України" 21. Пізніше видання творів і листів Василя Капніста, зроблене Академією Наук СССР, за редакцією Д.С.Бабкіна 22, в 1960 році, яке принесло багато нового матеріялу для біографії й історії літературної творчости Капніста, не змінило, а навпаки, ще більш зміцніло нашу думку про Василя Капніста, як безперечного делегата українських автономістів у Берліні, 1791 року. Своєрідне ставлення до проблеми місії Капніста виявила совєтська історіографія. Якщо в 1920-1930-их роках історики в УССР могли більш-менш правильно оцінювати цю місію (хоч і не могли приділювати їй спеціяльної уваги), то в повоєнний період ситуація значно змінилася. Насамперед совєтські вчені мусили "реабілітувати" Василя Капніста, якого, мовляв, "высоко ценили революционные демократа" (В.Г.Бєлінський, Н.А.Добролюбов, Н.Г.Чернишевський та інші) й похвалив колись сам К.Маркс 23.
 15 M. Антонович, Козацький проект Василя Капніста — "Сьогочасне й Минуле", Львів. 1939, ІІ.стор. 16-22.
 16 G.Sacke, op.cit. "Zeitschrift fuer slavissche Philologie", Ud. XVII, H. 2. Leipzig. 1941. SS. 291-301.
 17 O. Оглоблин, Нариси з історії капіталізму на Україні, в. І, X.: К., 1931. стор. 19-20.
 18 "Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов", ч. І. М., 1931, сюр. 407-408 (Ю. Оксман); І. Борщак, Наполеон і Україна, Львів, 1937, стор. 123; тощо.
 19 О. Оглоблин, До питання про місію Каппіста 1791 року. — "Краківські Вісті", 1943,ч. 129.
 20 О. Оглоблин, "Василь Капніст. Літературно-Науковий збірник", ч. І, УВАН, Нью-Йорк, 1952, сюр. 177-194; й Збірник Української Літературної Газети. 1956, Мюнхен, 1957, стор. 167-196.
 21 О. Оглоблин. Люди Старої України, стор. 49-114.
 22 В. В. Капнист, Собрание сочипений, тт. I-II, М.;Л.. 1960
 23 Ibid., I, 64-65.
Якийсь час під підозрою був Петро Капніст. Український совєтський історик Л.А.Коваленко писав у 1947 році: "На самом деле В.Капнист в Берлине вообще никогда не был. Дело обстояло так. В связи c обострением отношений между Россией и Пруссией в 1790 и 1791 г.г. статс-секретарь прусского министерства иностранных дел граф Герцберг, известный организатор шпионажа и разведки (см. Сб. Р.И.О., т. 42, стр. 101), устроил свидание c Петром Капнистом, зондируя почву для вербовки его в свои агенты (Пруссия имела виды на Украину). Но радикальные взгляды Петра Капниста, его резкое осуждение крепостнического режима Екатерины II и патриотические настроения совсем не подходили для целей Герцберга, и, информируя короля о свидании c Капнистом, он квалифицирует переговоры c ним как безрезультатные" 24. Ця концепція, до речи, позбавлена будь-яких підстав, припала до вподоби тодішнім совєтським дослідникам Василя Капніста (А.И.Мацай) 25.
 24 Л. А. Коваленко. О влиянии французской буржуазной революции на Украину. "Вопросі истории", 1947, № 2, стор. 83, прим. 25; Його-ж, Велика (французька буржуазна революція і громадсько-політичні рухи па Україні в кінці XVIII ст.. Київ, 1973. стор. 101-104.
 25 А. И. Мацай. "Ябеда" В. В. Капниста. К.. 1958, стр. 78.
Так було в 1940-х роках. Але 10 літ пізніше, у зв’язку з 200-літтям народження В.Капніста, яке широко й урочисто відзначено було в СССР, совєтська наука пішла ще далі. Відомий російський історик літератури й громадської думки 18 ст. П.Н.Берков (нині покійний) писав р. 1959: "Говоря о клеветническом освещении отношения Капниста (Василя — О.О.) к Украине, я имею в виду старую, выдвинутую в 90-х годах прошлого века польским исследователем Брониславом Дембовским (sic! — О. О.) и подхваченную затем украинскими националистами версию, будто бы Капнист ездил в 1791 году в Берлин, подавал прусскому министру Герцбергу просьбу о том, чтобы Пруссия начала войну c Россией для освобождения Украины, обещая помощь украинцев. В журнале "Сьогочасне й минуле" (1939, т. II, стр. 16-22) была помещена статья "Козацький проєкт Василя Капниста" М.Антоновича, где эта сплетня вновь была пущена в обиход перед самой Великой Отечественной войной. Сейчас все эти клеветнические измышления опровергнуты. Оказалось, что Капнист никогда не выезжал за пределы России, что речь идет не о Капнисте, а о другом лице (?- О. О.), за деятельность которого поэт не ответствен, а стихи "... друг муз, друг Родины он был" говорят сами за себя! Патриотический пафос творчества Капниста является лучшим опровержением нелепых домыслов украинских националистов" 26. Дослідник В.Капніста й редактор академічного видання його творів — Д.С.Бабкін, рішуче заперечуючи ідентичність берлінського Капніста й В.Капніста, бере під свій захист також Петра Капніста. "Жизнь П.В.Капниста — пише Бабкін — получила в литературе неправильное освещение... На оснований польских (sic! — О.О.) источников... рассказывается о посещении во время заграничной поездки П.В.Капнистом в Берлине прусского министра Герцберга... Вокруг этого эпизода шла большая полемика. Советские исследователи справедливо усматривают надуманный, тенденциозный характер легенды о поездке Капниста в Берлин..." Покликаючися на опубліковані ним листи В.Капніста, Бабкін пише: "... По письмам Капниста видно, что он, так же как и брат его Петр Васильевич, никуда не уезжал в указанные годы из России... Что касается В.В.Капниста, то он вообще никогда не выезжал из России... Из писем Капниста за 1791 год следует, что брат его Петр Васильевич был все время дома" 27. В іншому місці, в зв’язку з козацьким проєктом В.Капніста 1788 року й присвяченою цьому статтею Михайла Антоновича, Бабкін зауважує: "Цель, c которою был написан названный проект, и патриотизм Капниста, проявившийся во всех его произведениях и письмах, не дают никаких оснований подозревать его в каких-либо тайных сепаратистских замыслах" 28.
 26 П. II. Берков, В. 13. Капнист, как явление русской культуры. "XVIII век. Сборник 4». АН СССР, М. — Л., 1959, стр. 264.
 27 В. В. Капнист. Собрание сочинений, II, стр. 579-580.
 28 Ibid., І.стр. 25-26, прим. 25.
З усіх цих (та інших) писань совєтських вчених ясно видко, що вони не знайомі з опублікованими Б. Дембінським та іншими авторами документами Пруського Таємного Державного Архіву щодо місії Капніста, а навіть мало обізнані з відповідною літературою: інакше вони б не називали пруські документи "польськими", не плутали б імення Дембінського ("Дембовський") і взагалі не перекручували б так самого змісту документів. Цікаво, що совєтські дослідники цілком іґнорують цікаву статтю Ґеорга Закке (Sacke, 1901 -1945) "V.V.Kapnist und seine Ode "Na rabstro"". Це тим дивніше, що інші праці цього дослідника добре відомі совєтським вченим, які високо їх цінять 29.
Минулого року (1971), у вересневому числі журналу "Slavic Review" з’явилася невеличка стаття професора Indiana University Вільяма В. Еджертона (Edgerton) під досить дивним заголовком:
"Laying a Legend to Rest: The Poet Kapnist and Ukraine-German Intrigue" 30.
"75 років несамовито (furiously) контроверсійна леґенда повисла над ім’ям і репутацією російського поета 18 століття, Василя Васильовича Капніста" — так починається стаття проф. Еджертона, який поставив собі нелегке завдання довести, що:
1. Берлінський Капніст 1791 року не був і не міг бути Василем Капністом.
2. Поскільки берлінським Капністом не міг бути його старший брат Петро, то ним був найстарший з братів — Микола Капніст, бо четвертий брат — Андрій був божевільний (інші брати — від першого шлюбу батька, давно вже повмирали);
3. Вся ця історія є не більш — не менш, як "українсько-німецька інтрига".
Залишаючи останню тезу на науковому сумлінні проф. Еджертона, бо вона згори виключає можливість наукової дискусії, опинимося на перших двох твердженнях або, як називає друге з них автор, "теоріях". Проф. Еджертон подає короткі відомості про відкриття Б. Дембінським відповідних документів Пруського Державного Таємного Архіву й про відгуки на це відкриття з боку української науки й публіцистики до II Світової війни. Еджертон підкреслює, що "the story has had a curious way of turning up over and over again under suspicious circumstances of time and place" 31.
 29 Див. "История СССР", 1964, 1, стр. 196.
 30 William B. Edgerton, Laying a Legend to Rest: The Poet Kapnist and Ukraino-German Inlrigue. — Slavic Review, Vol. 30, No 3, September, 1971, pp. 551-560.
 31 Ibid., 551.
Він цитує згадку про місію Капніста в книзі, як він підкреслює, українця В(олодимира) Дорошенка "Українство в Росії", яка з’явилася у Відні 1917 року, "at a crucial moment during the First World War", — й у статті Михайла Антоновича 1939 року, "on the eve of the Second World War" 32. Еджертон не заперечує самого факту подорожі одного з Капністів до Берліну в 1791 році й переговорів його з пруським урядом. Він ніби-то визнає й те, що мотивом їх були українські погляди й патріотичні почуття того Капніста. Це, в кожнім разі, різнить його від новітньої совєтської історіографії, яка, всупереч документальним фактам, рішуче відкидає подорож будь-кого з братів Капністів до Берліну в 1791 році. Головними доказами автора на користь нової "теорії" є:
1. Листування Василя Капніста з дружиною й іншими родичами не має ознак українського сепаратизму.
2. Неґативне ставлення Василя Капніста до інвазії Наполеона в Росії р. 1812-й, навпаки, позитивне ставлення до неї з боку Миколи Капніста, якого автор вважає за "найбільш незалежного у своїх поглядах".
3. Микола Капніст, кандидат Еджертона на берлінського Капніста 1791 р., мав чин надвірного совітника, той самий, що його мав берлінський Капніст. При цьому автор слушно відкидає кандидатуру Петра Капніста, який мав ранґу прапорщика ґвардії у відставці. Але Еджертон припускає співучасть Петра Капніста в берлінській акції 1791 року.
Мусимо докладно розглянути ці докази проф. Еджертона.
1. Автор має на увазі листи Василя Капніста до дружини й брата, Петра Капніста, що їх опубліковано в II томі академічного видання творів Капніста, за редакцією Д.С.Бабкіна, року 1960 33. Ці листи збереглися в архіві Капністів, який з 1920-х років знаходиться в Рукописному Відділі Державної Бібліотеки УССР у Києві 34.
 32 Іbid.
 33 В. В. Капнисіп, Собрание сочинений. II, стр. 249-547.
 34 М. Ткиченко, Архів Капністів. — "Україна". 1925. кн. 6, стор. 170-173. Загальна кількість листів за 1746-1918 рр., російською, французькою й німецькою мовами. — 1120 (ibid.). Сюди ввійшли, очевидно, листи Капністів (зокрема Василя Васильовича) й листи до них інших осіб.
У вступі до цього видання Бабкін зазначає, що "оно ставит своей целью дать полный свод сохранившихся произведений поэта й наиболее ценных его писем", разом "около двухсот пятидесяти", точніше 271 листів 35. Отже, опубліковано було лише частину листів Капніста, причому критерій добору "наиболее ценных" листів залишається невідомим. Тим часом загальна кількість збережених в архіві листів, зокрема з 18 століття, значно більша: збереглося понад 500 листів (523) причому найбільше їх припадає на 1791-1796 роки 36.
А втім, ледве-чи можна казати, що в опублікованих листах Капніста зовсім не помітно політичного сепаратизму 37. Навпаки, аналізуючи деякі листи (навіть до дружини) й, звичайно, зіставляючи їх з відомими нам фактами з біографії й діяльности В. Капніста та з ідеологією його творів, а також з загальною політичною ситуацією того часу, можна помітити доволі виразні національно-політичні симпатії й антипатії автора листів, а навіть зв’язки його з різними опозиційними колами як українськими, так і російськими 38.
 35 В. В. Капнисіп, Собрание сочинений, І.стр. 7.
 36 М. Ткаченко, ор. cit., стор. 170-173. Свого часу В. Свобода, в рецензії на нашу книгу "Люди Старої України", констатуючи, то в опублікованій Бабкіним кореспонденції В. Капніста "is a gap... of moro than six months between 11 Fehruary and 29 Augusl 1791", зазначив, що "it remains to he seen what evidence, if any, can be obtained from the unknown and so-called "less valuable" letters which are as yet unpuhlished". The Slavonic and Easl European Review, December, 1962, Vol. XLI, No 96, p. 273.
 37 W. Edgerton. op. cii., pp. 556-558.
 38 Відомі зв’язки В. Капніста з Радіщєвим, з масонами Новіковського кола (розенкрейцерами) — з одного боку, з Рум’янцевим, був. гетьманом Кирилом Розумовським та іншими опозиційними достойниками — з другого боку. Зокрема дуже цікаві зв’язки Капніста з гр. П.О. Рум’янцевим-Задунайським в 1780- 1790-х рр., матеріали про то є в листах Капніста до дружини й брата Петра Васильовича. Див. ще нашу статтю: "Ukrainian Aulonomisls of the 1780’s and 1790’s and Count P. A. Rumyantsey-Zadunaysky". The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S; Vol. VI, 1958, No 3, 4 (21 -22), pp. 1313-1326.
Про стосунки В. Капніста з О.М.Радіщевим -див. Д.С.Бабкин. В.В.Капнист и А.Н. Радищев. — "XVIII век. Сборник 4", стр. 269-288. Дехто з совєтських авторів навіть гадає, що Капніст був учасником створеної р. 1783 "тайной рсволюционной организации", куди входили також Радіщев, архітект В.І.Баженов, видавець И.К.Шпор, гравер И.Х.Набгольц, Ф.В.Каржавін, а можливо, й Н.І.Новіков. Але ця організація "осталась нам неизвестной" (В.Рабинович, "Царям туда же дорога!" О первых шагах революционного движения в России. — "Наука u жизнь", 1970, № 3, стр. Х1-90). На нашу думку, це занадто смілива гіпотеза. 13 кожнім разі, тут потрібні більш поважні докази.
Зрештою, ледвечи можна було б сподіватися особливих виявів політичного сепаратизму В. Капніста в листах до рідних, зокрема до дружини-росіянки, яка навряд чи співчувала українським політичним настроям і плянам свого чоловіка, до того ще в листах, надісланих здебільшого звичайною поштою. Не кажемо вже про те, що небезпечні з цього погляду листи (якщо вони взагалі були) могли бути потім знищені або самим Капністом, або його спадкоємцями.
2. Дивне вражіння справляє спроба проф. Еджертона використати неґативне ставлення В. Капніста до Наполеона та його війни проти Росії 1812 року й можливої інвазії французької армії на Україну, як доказ проти участи В. Капніста в берлінській акції 1791 року. Залишаючи на боці обставини дискусії між братами Василем і Миколою Капністами — Микола ніби-то прихильно ставився до можливого приходу Наполеона на Україну, — а також інтерпретацію цієї дискусії в Спогадах С. В. Капніст-Скалон, треба пам’ятати, що:
а) дискусія 1812 року відбулася майже чверть століття пізніше берлінської акції Капніста, за цілком відмінних історичних і політичних (та військово-політичних) обставин. Не ті були часи, не ті люди, не той був і сам Капніст.
б) саме невдача берлінської місії 1791 року неминуче мусила викликати в Капніста та його однодумців скептичне, а в кожнім разі, дуже обережне ставлення до проблеми чужоземної участи у справі українського визволення.
в) особа Наполеона, з його пропольською політикою, особливо в часи війни 1812 року, зовсім не була популярною в тих українських (консервативних) політичних колах, до яких належав тоді В.Капніст, і які сподівалися досягти українських цілей шляхом порозуміння з Росією. Про це ми писали свого часу так: "Відомо також, що В.Капніст, як зрештою переважна більшість лівобережно-українського шляхетства, вороже поставився до вторгнення Наполеона до Росії 1812 року. Українське шляхетство, і зокрема Капніст, навчений гірким досвідом 1791 року, добре розуміли, що Наполеон розпочав війну проти Росії не в інтересах визволення України (та інших народів), а до того ще політика Наполеона щодо Польщі аж ніяк не могла бути до вподоби українським патріотам" 39.
 39 О. Оглоблин. Люди Старої України, 102. Див. ibid.. 101-107.
Ясна річ, ставлення Василя Капніста до Наполеона в 1812 році не може бути доказом неможливости участи його в берлінській акції 1791 року, так само, як протилежне ставлення до Наполеона з боку Миколи Капніста ледве-чи промовляє за те, що він виступав, як речник українських автономістів у Берліні в 1791 році.
3. Проф. Еджертон, у своїх міркуваннях про Миколу Капніста, надає особливого значення тому фактові, що він, єдиний з Капністів (крім, звичайно, Василя), мав чин надвірного совітника. Дійсно, він був ним у 1795-1802 роках і, мабуть, пізніше 40. Але чи мав він цей чин у 1791 році, — невідомо, і Еджертон не дає нам документальних доказів на це. На нашу думку, Микола Капніст дістав цей чин після 1791 року. Зі скупих біографічних даних про нього відомо, що він служив у ґвардії, де дістав чин прапорщика, яким він числився в 1788 і 1789 роках, будучи вже у відставці 41. В цьому чині він був Градизьким (Кременчуцьким) повітовим маршалом шляхетства в 1788-1789 роках 42, а, може, й пізніше. Переходячи потім на цивільну службу, він, за табелью про ранги, мав одержати чин титулярного радника або найбільше — колезького асесора й щойно згодом був підвищений на надвірного совітника. Це треба було б Еджертонові перевірити (крім архівних, є й друковані джерела для цього), й тільки тоді він мав би право казати, що Микола Капніст був надвірним совітником у 1791 році, отже був у тому чині, який тоді мав його брат Василь. Аджеж Василь Капніст, ґвардії підпоручник у відставці й Київський губерніяльний маршал шляхетства, 27. IV. 1787 року одержав чин надвірного совітника й був у ньому до 1799 року, коли з призначенням до «театральної дирекції» у Петербурзі, дістав слідуючий чин колезького совітника 43.
 40 В. В. Капнист, Собрание сочинений, II, 441. 443, 595; В. Л. Модзалевскій. Родословникъ, II, 284.
 41 Ibid.
 42 Kн. П. Туркестановъ, Губернскій служебникъ СПБ., 1869, сюр. 78.
 43 В Модзалевский, Родословникъ, II. 285-286.
Захоплений бажанням "врятувати репутацію" Василя Капніста, проф. Еджертон не звернув уваги ні на зміст берлінських переговорів Капніста з Герцберґом, ні на час і обставини цих переговорів. Тим часом це дуже важливі речі. Аджеж Капніст заявив Герцберґу, що він надісланий з цією місією своїми земляками (par les habitants de ce pays-la), себ-то мешканцями "Малої Росії або Російської України". Ми знаємо тепер і коло українських автономістів того часу, і коло зв’язків Капніста. Позиція його, як лідера Київського 44 шляхетства, а згодом як одного з лідерів Катеринославського шляхетства, робить його кандидатуру на представника й делегата українських автономістів цілком авторитетною. Його "Ода на рабство" 1782 року, що, як доводять совєтські дослідники (Бабкін), стала зразком для знаменитої оди Радіщева "Вольность", присвяченої Американській Революції 45, зовсім ясно говорить про ліквідацію української автономії російським урядом, не раз повторюючи рефрен:
Отчизны моея любезной
Порабощенъе воспою 46,
а також інші твори Капніста, включно з його автоепітафією ("Друг муз, друг Родины он был") 47,
 44 До складу Київського намісництва 1781-1796 рр. входили повіти: Київський, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Золотоноський, Голтвянський, Пирятинський, Остерський, Козелецький і Градизький, який згодом був перенесений до Катеринославського намісництва. Отже більша частина Київського намісництва була на Лівобережжі (колишні полки Гетьманщини: Київський, Переяславський, Лубенський і Миргородський).
 45 "В настоящее время, — пише Д.С. Бабкін, — уточнив время создания оды "Вольность", можно считать, что она была написана позднее "Оды на рабство" (Капніста. О.О.). Следовательно, воздействие оды Капниста на Радищева не подлежит сомнению" (Д.С.Бабкин, А.Н.Радищев. Литературно-обшественная деягельность. М.-Л., 1966, стр. 122-123). Див. ще: Д.С.Бабкин. А.Н.Радищев в оценке В.В.Капниста. Русская литература, 1958, № І; його ж. В.В.Капнист и А.Н.Радищев. ХVIIІ век. Сборник 4. сгр. 269-288.
 46 Всупереч традиційному російському й совєтському тлумаченню "Оди на рабство", як ніби-то написаної з приводу закріпачення Катериною II українських селян (указ 3. V. 1783 р.), ми вважаємо, що Г.Закке переконливо довів, що цей твір, написаний ще в 1782 році (див. нашу працю "Люди Старої України", стор. 60-66), був протестом проти ліквідації автономії Гетьманщини в 1782 році (G. Sacke, op, cit., SS. 291-301). Опублікована Д.С.Бабкіним перша редакція "Оды на рабство" не залишає жадного сумніву, що мав на увазі Капніст, коли писав:
"Я воспою порабощенье
Драгой отчизны моея".
(Д.С.Бабкин, В.В.Кашшст и А.Н.Радищсв, стр. 274-275), Навіть в остаточній (друкованій) редакції Капніст, звертаючися до царині, каже:
"Когда спасительной рукой
Вериг постыдных сложишь бремя
C отчизны моея драгой".
(В. В. Капнист, Собрание сочинений, т. I, 91). В іншому своєму творі ("Ода на смерть сына моего", 1784 р.) Капніст писав:
"Драгих мне стран порабощенье...
Оплакивал недавно я " (Ibid.).
 47 Даремно гадає П.Н.Берков, що тут під "родиною" Капніст розуміє Росію. Можна було б навести безліч прикладів, які свідчать, що "родиною" або "отчизною" Капніст, як і всі його українські сучасники — земляки, вважав не Росію (чи Російську імперію), а тільки Україну. Зрештою, це стверджує донька поета Софія Капніст-Скалон.
не залишають жадного сумніву щодо його українських національно-політичних поглядів і симпатій. Це стверджують родичі й знайомі Капніста (про декого з них згадує Еджертон). Донька В.Капніста — Софія Васильовна Капніст-Скалон пише: "Мой отец страстно любил свою родину и готов был жертвовать всем состоянием для блага Малороссии... Он принимал живое участие во всем, что касалось Малороссии и как бы страдал вместе c нею... Ero заветным желанием было восстановить прежнее благоденствие и богатство Малороссии, оживить народ, помнивший еще свою свободу" 48. Ще ясніше про це каже мемуарист Филип Віґель, який писав, що Капніст (і Микола Гнідич), "несмотря на единоверие, єдинокровие, единозвание, на двухвековое соединение их родины c Россией, тайком ненавидели ее и русских, москалей, кацапов..." 44. Історик Дмитро Бантиш-Каменський, який добре знав Капніста, стверджує, що "вольные стихи" "Оды на рабство" були написані "относительно порабощения Малороссии" 50. Проф. Еджертон не звернув уваги на те, що серед близьких родичів і друзів Капніста, як, приміром, Державін і Микола Львов, Капніст мав кличку "Васька Пугачев" (1787 р.) 51. Еджертон також недоцінив того цікавого факту, що Капніст, вже після Київського маршальства, їздив делеґатом од Київського шляхетства (Еджертон помилково гадає, що від Катеринославського) 52 з петицією проти утисків і зловживань місцевої російської адміністрації, до Петербургу, в 1788 році 53.
 48 "Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов", ч. І, стр. 304. Сам Капніст казав про "разные занятия по общественньім. всегда близким к сердцу моему, делам..." (лист до Г.Р.Державша з 18. VII. 1812 р. "Сочиненія Г. Р. Державина", т. VI, СПБ., 1876, стр. 273).
 49 Ф. Вигель. Записники, т. І, М., 1928, стр. 353.
 50 "Русская Старина", 1888, т. 60, Х-ХІІ, стр. 525.
 51 "У здЂшняго губернскаго предводителя ВаскЂ (sic! — О. О.) Пугачева сынъ родился Николай. Государыня его крестила и дала ему табакерку в 1100 рублей" (лист М. О. Львова до Г. Р. Державша, з Києва, 23 березня 1787 р. "Сочиненія Г. Р. Державина", І. V, СПБ., 1876. стр. 679).
 52 W. Edgenon, 556.
 53 В. В. Капнист. Собрание сочинений, II, 314-316, 318-319, 324-325, 326-327, 336-337. 338-339, 340-341, 342-343.
Даремно думає Еджертон, що козацький проєкт Капніста 1788 року (зміст якого він подає неточно) мав на меті "оборону Російської імперії від турків" 54. Проф. Еджертонові, очевидно, нічого не говорять знаменні слова автобіографічної записки Капніста: "Не желая достигать отличий, ползая в передних вельможеских, я служил обществу в пути, открытом премудрою царицею. Открыто и тайно жертвовал любви отечества всем — и жизнью, — успех не венчал всех подвигов моих. Судьба сокрыта от нас. Добрый сын отечества должен довольствоваться часто одним свидетельством доброй совести". Ці слова Капніста, які опублікував совєтський дослідник (Д.Бабкін) 55, найкращий тепер в СССР знавець Капніста, говорять самі за себе. В світлі цього стає цілком зрозумілим те, що Капніст, захоплений ідеями й перемогами Американської Революції, не раз казав своїм рідним і друзям (навіть російським), що він волів би переселитися до Америки 56.
Отже національно-політичне обличчя Василя Капніста цілком ясне 57.
Чи можна порівняти його з старшим братом, Миколою Капністом? Еджертон каже: "Ми знаємо дуже мало про Миколу Капніста, крім спогадів його племінниці і скупих даних в генеалогії Модзалевського" 58. З тих Спогадів виглядає людина, що жадних громадських інтересів не мала. "Умный человек — пише С. В. Капніст-Скалон, — но c большими странностями", який "так много думал о себе и о своем уме, что не говорил иначе, как какими-то иногда вовсе непонятными аллегориями". "Сидел он всегда посреди комнаты в больших креслах (он был очень толст) перед черным столом, исписанным мелом сверху донизу цифрами. Его единственным занятием были разные математические исчисления, а большею частью исчисления доходов из имений". "В семействе он был большим деспотом". Любив попоїсти й щоб був порядок у хаті. А "за малейший беспорядок в доме, за дурно изготовленное блюдо" "он не только бранил (свою дружину) самыми гнусными словами, но иногда, засучивая рукава свои и говоря: "а ходи лиш сюда, моя родино!", он доходил до того, что в присутствии всех бил ее своеручно" 59.
 54 W. Edgerlon, 560. Невідомо, звідки взяв Еджертон, що це козацьке військо (кількість його Еджертон неймовірно перебільшує — "the halfmillion Cossacks". p. 556: "проєкт Каппіста передбачав лише 5 тисяч) мало бути послане проти турків. Як відомо, текст проекту Капніста не зберігся, й ми знаємо про нього лише з листів гр. О. А. Безбородька.
 55 Д. С. Бабкин, В. В. Капнист и А. Н. Радищев. "XVIII век. Сборник 4", стор. 287. Чомусь ця важлива автобіографічна записка не потрапила до академічного видання творів і листів Капніста, що його редаґував той же Д. С. Бабкін.
 56 Про це оповідає С.В. Капніст-Скалон у своїх Спогадах. Натяк на це є у вірші Державіна "Капнисту", 1797 року:
"Так для чего ж в толь краткой жизни.
Метаться нам туды, сюды,
В другие земли из отчизны
Скакать от скук или беды.
И чуждым солнцем согреваться?
От пепелища удаляться,
От родины своей кто мнит,
Тот самої о себя бежит".
Г. Р. Державші, Стихотворееия. Л., 1957, стор. 24Х-249).
 57 Навіть совєтські дослідники, в новітніх публікаціях, як українських, так і російських, визнають український характер громадсько-політичної діяльности Василя (і його брата Петра) Капніста. Л.А.Коваленко стверджує, що "Василь Васильович цікавився далеко не одними музами", і шо російський уряд "мав підстави вбачати у пропозиціях Капніста (мова мовиться про "козацький проект" 1788 року. О. О.) прагнення до автономії України" (Л. А. Коваленко, Велика Французька революція і громадсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст., К.,1973, стор. 100-101). Той же автор слушно каже, шо в "Оді на рабство" Капніста, "разом з протестом проти кріпацтва, досить виразно прозвучав і протест проти колоніяльної політики царизму щодо України", і шо "саме посилення кріпацтва, Капніст не безпідставно розцінював як крок, що посилював колоніяльний гніт на Україні" (ibid., 99). Інший дослідник, на підставі матеріялів Капністового архіву, також підкреслює, що "Капніст (Василь — О. О.) обурювався царською політикою соціального та національного гноблення. Серед його рукописів збереглася записка, де є ряд міркувань з нього приводу" (Т. Громова. В.В.Капніст у суспільно-літературному житті України кінця XVIII — початку XIX ст. "Радянське літературознавство", 1973, XI, стор. 29. Характерно, що ця записка Капніста й досі ще не опублікована). Російський совєтський дослідник-пушкініст В.Э.Вапуро, в статті про українського поета Аркадія Родзянку ("Пушкин и Аркадий Родзянка. Из истории гражданской поэзии 1820-х годов" "Временник Пушкинской Комиссии. 1969", Лен.. 1971, стор. 43-68), згадуючи про "Капнистовский кружок", вважає його за "цитадель украинской аристократической оппозиции" (ibid., 45), до якої належав і Петро Васильович Капніст, "украинофил, едва ли не сепаратист" (ibid.).
 58 W. Edgerlon, 560.
 59 "Воспоминания и рассказы...", І, с’І’ор. 314-316.
Правда, він і вся родина "говорили обыкновенно по-малороссийски" 60 (зрештою, українську мову знали й уживали всі брати Капністи), але, всупереч проф. Еджертонові, ми не думаємо, що цих "кваліфікацій" було б досить, щоб українське шляхетство делеґувало Миколу Капніста до Берліну, для переговорів з гр. Герцберґом в українських національних справах. Так само ледве-чи такого ґатунку делеґат міг особисто заімпонувати керманичеві пруського уряду.
 60 Іbid.
Не зважаючи на все це, проф. Еджертон каже: "ніщо в доступних інформаціях не перечить теорії, яку я тут пропоную, що він (Микола Васильович)... був той Капніст, який тайно подорожував до Берліну, в квітні 1791 року... Як заможній, інтеліґентний дивак із сильними українськими симпатіями, Микола був вповні спосібний вибратися на тайну подорож до Берліну, не даючи нікому, навіть власним братам, знати, які були його дійсні наміри, або навіть куди точно він вибирається. А раз він прихилив ухо Герцберґа, його дивацтво і спосіб говорєння "якимись часто зовсім незрозумілими алеґоріями» робили його спосібним вибирати окремі частки дійсності і використати їх для того, щоб передати зовсім інше вражіння пруському міністрові. Нездійснений плян його брата Василя створити добровільну козацьку армію для оборони Російської імперії перед турками міг якраз і подати натхнення для його власної фантазії про сепаратистську українську армію, в якій він перебрав би місце свого більш відомого молодшого брата, як головний герой. Його згадка про себе, що він займав становище у фабриках, могла мати деяку підставу у дійсності — але знов, це могла бути і фантазія, інспірована відповідальністю брата у шовковому заводі у Києві...". "Будь-що-будь (all in all) найбільш вірогідне пояснення тайної місії, описаної у звіті Герцберґа пруському імператорові (sic! — О. О.), це просто те, що вона була нічим іншим, як дивацькою (eccentric) особистою (single-handed) ескападою (escapade) неврівноваженого (erratic) Миколи Капніста". Й нарешті — кінчає свою статтю Еджертон — "крім поета Василя, якого я вже усунув (eliminated from consideration) на підставі його власних тверджень в його листах, був лише один член у всій родині Капністів, який мав ранґ надвірного совітника у 18 столітті. Це був ексцентричний брат поета — Микола" 61.
Не знати, чи ця більш, ніж дивовижна аргументація переконує самого автора, проф. Еджертона. Але, поза всяким сумнівом, вона цілком достатня для совєтських літературознавців та істориків. Аджеж тут, мовляв, "одним пострілом забито двох зайців". По-перше, "врятовано репутацію" (з російсько-совєтського погляду) відомого прогресивного російського поета, якого "высоко ценили революционные демократи" и похвалив Карл Маркс 62; по-друге, показано, що вся берлінська акція Капніста 1791 року була лише "ексцентричною особистою ескападою неврівноваженого дивака" 63, як його характеризує рідна племінниця, а зрештою маловідомого Миколи Капніста.
Годі й казати, що для правдивого історика ця "теорія" проф. Еджертона абсолютно неприйнятна. Насамперед впадає в око повна ізоляція гіпотези Еджертона від загальновідомих історичних фактів. Серед інших численних помилок, проф. Еджертон кілька разів каже про "пруського імператора"(‘‘Prussian Empегоr") 64, забуваючи при цьому, що ще Козьма Прутков, твори якого Еджертонові, знавцеві російської літератури, напевно відомі, сказав, що "Пруссія должна быть королевством"  65. Далі, проф. Еджертон досить неуважно ставиться до своїх джерел та літератури. Наведемо кілька прикладів. Статтю покійного історика Іллі Борщака в англомовній Енциклопедії Українознавства, підписану "E. Borschak", він приписує ще живому правникові, проф. Теодорові (а не "В.") Цюцюрі тільки тому, що він є автор сусідньої з Борщаковою статті 66. Редакційну примітку (Андрія Сторожеика) до генеалогії Капністів у Родословнику В. Модзалевського приписано самому Модзалевському, хоч вона й підписана редакцією 67.
 61 W. Edgerton, pp. 559-560.
 62 В.В.Капнист, Собрание сочинений, І, 64-65.
 63 W. Edgerton, p. 560.
 64 W. Edgerton, p. 553 ("Prussian Empегоr Friedrich-Wilhelm H"), 560 ("Prussian Emperor"). Але на стор. 554 Еджертон згадує про "King оf Prussia".
 65 "Сочинения Козьмы Пруткова". М-.1965, ар. 162
 66 W.Edgerlon, 551.
 67 Ibid., 552.
Цитуючи працю Ілька Борщака "Наполеон і Україна" 68, де є лише принагідна згадка про місію Капніста, Еджертон збуває мовчанкою іншу працю Борщака "L’Ukraine dans la litterature de 1’Europe Occidentale" (1935 p.), 69 де Борщак подає також документи берлінського архіву про Капніста, зокрема лист його до гр. Герцберґа 70. Полемізуючи зі статтею Закке про Капніста, Еджертон підкреслює, що вона з’явилася "just after Nazi Germany’s attack on the Soviet Union had inaugurated the new twentieth-century fashion of invading one’s allies" 71. Але тут проф. Еджертон потрапив на слизький ґрунт. Бо — цитуємо совєтського дослідника (Е.Г.Плимак) — "Ґеорґ Закке (1901-1945), автор ряда интересных работ по истории России", "писатсль-антифашист, погибший в гитлеровских застенках", "был арестован нацистами в 1944 году и убит ими 27 апреля 1945 года при переводе из концлагеря Фюльсбюттель в концлагерь Нейенгамме" 7:. Отже, ледве-чи можна вважати його співучасником "українсько-німецької інтриґи" навколо імення Василя Капніста.
Якщо додати, що проф. Еджертон, очевидно, не знає наших праць, присвячених Василеві Капністові та його літературно-громадській діяльності, опублікованих у 1940-1960-х рр. 73, не кажучи вже про інші праці (наші й інших авторів) про український автономістичний рух кінця 18 століття 74, доводиться визнати, що наукова база статті проф. Еджертона доволі таки обмежена й, по-суті, не виходить поза межі совєтської науки.
 68 Ibid., 553.
 69 Дип. вище, прим. 7.
 70 Ibid.
 71 W.Edgcrton. 554-555.
 72 История СССР, 1964, 1, cip. 196. Цю свою необачність змушений був визнати й сам проф. Еджертон у листі до редактора SIavic Review (Vol. 32. No I. March. 1973, p. 21Х). Отже, принаймні друга половина антиінаукової формули "Ukraine-German inlrigue" мусить бути викреслепа з концепції проф. Еджертона. На жаль, йому забракло відваги відмовитися взагалі під цієї нефортунної концепції, яка, очевидно, й далі залишається на науковому сумлінні автора.
 73 Див. више. прим. 19-21.
 74 Див. О.Оглоблин, Люди Старої України, passim: його ж. Опанас Лобисевич. 1732-1805, Мюнхен — Нью-Йорк, 1966.
Та, мабуть, найгірше те — і це найслабше місце "теорії" проф. Еджертона, — що він цілковито ізолює берлінську акцію Капніста не тільки від політичної біографії Василя Капніста, але й від загальновідомих історичних подій і відносин на Сході Европи, зокрема на Україні, в Росії, Польщі, а також від цілої історії Европи кінця 18 століття. Еджертон іґнорує політичну ситуацію в Европі на весні 1791 року, яку історики характеризують, як "европейский кризис" 73, зносини з Прусією польських політичних кіл, консервативних (Северин Ржевуський) і проґресивних (Ігнатій Потоцький) 7’’, що шукали в Берліні допомоги і проти демократичних реформ у Речі Посполитій (Ржевуський), і проти Росії (зокрема подорож подружжя Ржевуських до Берліну в 1788 році) 77; акції різних національних мальконтентів (угорських, бельгійських та інших), які шукали підтримки Прусії в своїх порахунках з Австрією; і т. д., і т. д. 78 Еджертон не знає не тільки про український автономістичний рух 1780-1790-х рр., але й про російську політичну опозицію того часу, що орієнтувалася на цісаревича Павла Петровича, ні про таємні зносини останнього й російських опозиціонерів (зокрема масонів) з пруським урядом і королем Фридрихом- Вільгельмом II. Всі ці речі давно вже з’ясовані в історичній науці, не лише українській, російській, польській, але і в світовій: вони мають величезну літературу, а також чимало опублікованих джерел. Звичайно, літературознавець може їх не знати. Але якщо він береться до історичної теми, де він намагається розв’язати ту чи іншу проблему історії, зокрема коли хоче заперечити чи підважити ті чи інші висновки історичної науки (навіть української), а тим паче, коли претендує на створення своєї власної, оригінальної "теорії", — він повинен знати дотичну літературу й джерела й взагалі мусить знати історію даної доби і, в міру своїх сил і здібностей, розуміти історичне минуле. А коли він цього не робить, тим гірше для нього. Але й це ще не все. «Теорія» проф. Еджертона завела його ще в дальші "дебрі". Він твердить, не маючи жадних доказів на це, що Микола Капніст діяв у Берліні, як самозванець і ошуканець 79.
 75 П. Митрофановъ. Леопольдъ ІІ Австрійскій. ВнЂшняя политика. Том І, ч. І. Петроград, 1916. стр. 397-460 ("Записки Историко-Филологическаго Факультета Имп. Петроградскаго Университета". ч. СХХХІ).
 76 В. Dembi\x0144ski, Polska na prze\x0142omie, Lwow, 1913.
 77 B. Dembi\x0144ski. "Plany Seweryna Rzewuskiego", Kwartalnik Historyczny, Rocznik XXVIII, Львів, 1914, zeszyt III-IV. str. 487-501.
 78 П. Митрофанов, op. cit., 104, 144-152, 154 sq., 399 sq., 404-405.
 79 W. Edgerton, p. 560.
Мало того. Фальшиво видаючи себе за рідного брата, Василя Капніста,
без його відома й згоди, а навіть без будь-якої потреби й користи для себе, він накликав на брата (обох братів — Василя й Петра), що залишалися в межах Російської імперії, небезпеку урядових репресій, а передусім неминучу загрозу кари за "державну зраду" для самого себе, якщо б його берлінська "ескапада" стала відомою російському урядові. Це справді було б "с здравым разсудком несходно" (слова Г.Р.Державіна в листі до В.В.Капніста) 80. А втім, як каже Козьма Прутков, "бывает, что усердие превозмогает и рассудок" 81.
Можна підбити підсумки. Хто-ж з двох (чи трьох) братів Капіністів справді був у Берліні, в квітні 1791 року й вів переговори з гр. Герцберґом? Відповідь — і то безперечну й остаточну — на це питання дає лист гр. Герцберґа до короля Фридриха-Вільгельма II з дня 24 квітня 1791 року. До пруського уряду звертався "un gentilhomme de la Petite-Russie ou Ukraine Russienne, qui s’appelle de Kapnist, et qui se dit etre un gentilhomme possessionne dans ce pays-la et qui avait le titre de Conseiller de Cour et meme un emploi dans les fabriques" 82.
Саме Василеві Капністові іменним височайшим указом з 20 квітня 1787 року було доручено "главное надзираніе" над Київським державним ("казенным") шовковим заводом, з платнею 450 рублів на рік; а кількома днями пізніше, 27 квітня він дістав чин надвірного совітника 83. Ні Микола, ні Петро, ні хтось інший з родичів В. Капніста, ні тоді, ні іншого часу не мав службового відношення до фабрик.
 80 "Сочинения Г.Р.Державина", т. V, стр. 427.
 81 "Сочинения Козьмы Пруткова", 153.
 82 G.Sacke, op. сії., 300-301 (лист гр. Герцберґа до короля Фридриха-Вільгельма II. з 24 квітня 1791 року).
 83 І Полное Собраніе Законов Россійской Имперіи, том ХХІІ, № 16532 (20. IV. 1787): Модзалевскій, Родословникъ, II, 285.
Отже цілком ясно, що Капніст, який був у Берліні в квітні 1791 року, шукаючи пруської допомоги для визволення України з-під російської влади, то був Василь Васильович Капніст, відомий російський поет.
Можна було б закінчити тим, чим починає свою статтю проф. Еджертон, який шукав у цій суто-історичній проблемі якоїсь "українсько-німецької інтриги", й тому намагався "поховати легенду" про участь у ній російського поета Василя Капніста. Але "українсько-німецька" (чи "німецько-українська") інтриґа — це стара, заяложена теза царсько-російських чорносотенців. А ховаючи деякі "леґенди", треба бути дуже обережним, щоб, часом, замість них, не поховати своєї власної наукової репутації.
Але, як каже російське прислів’я, "нет худа без добра". Стаття проф. Еджертона ще раз нагадала нам, що проблема берлінської місії Капніста — Василя Капніста — зобов’язує нас, істориків України, науково, sine ira et studio, дослідити як біографію Василя Капніста, так, головне, ту епоху, з якою зв’язана була його політична діяльність, а зокрема ота берлінська місія 1791 року. Такі важливі питання, як:
1) зв’язки української й російської політичної опозиції в 1780-1790-х роках 84;
2) зв’язки українських і польських політичних кіл (зокрема польської "партії реформ") у період 1787-1791 років 85;
3) історія українського масонства другої половини 18 століття; і, зрештою,
4) історія українського автономізму кінця 18 — початку 19 століття; —давно вже чекають на свого дослідника.
Ось за цю, хоч і мимовільну пригадку, ми мусимо бути вдячні проф. Еджертонові.
 84 Див. О.Оhloblyn, "Ukrainian Autonomisls of the 1780’s and 1790’s and Count P. A. Rumyantsev-Zadunaysky", The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S., Vol. VI, 1958, No 3, 4 (21-22), pp. 1313-1326.
 85 Див. О.Оглоблин, Люди Старої України, 75-76; П. Митрофановъ. op. cit., 145-147.
Олександер Оглоблин
ОЛЕКСАНДЕР РІҐЕЛЬМАН
Ім’я Олександра Ріґельмана, безперечно, займає поважне місце в українській історіографії.
Олександер Іванович Рігельман походив із старої шляхетської бравншвайґської родини. Батько його приїхав до Петербургу в почті князівни Софії Шарльотти, нареченої царевича Олексія Петровича. Олександер Ріґельман народився в Петербурзі в 1720 р. і рано залишився круглим сиротою. В 1730 р. він вступив до Петербурзького Шляхетського Корпусу, а по закінченні його в 1738 р. був відряджений на службу в Київ. Брав участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., зокрема був в армії фельдмаршала Мініха, в битві при Ставучанах (28 серпня 1739 р.) і при здобутті Хотина та Яс. По закінченні війни брав участь у комісії, що визначала кордони Російської і Оттоманської імперій на півдні України. У зв’язку з цим Ріґельман два роки провів серед запорозьких козаків і добре познайомився з їх побутом і звичаями. Дальші роки він працює на західньому і південнозахідньому кордонах Російської імперії, здебільшого на Україні, де складає пляни з проєктами українських міст у полках Прилуцькому. Лубенському, Миргородському та Переяславському. Як військовий інженер, Ріґельман будує укріплення у Василькові, Обухові, Трипіллі і Станках.
В 1749 р. розпочинається служба Ріґельмана на південносхідніх кордонах російської держави. Він виконує різні доручення російського уряду в Киргиз-Кайсацькій Орді, оглядає всю укріплену лінію від Кизляру до Ішиму, перебудовує фортеці тощо.
В 1760 р. підполковник Ріґельман, переведений на Дін, будує фортецю св. Димитрія Ростовського (майбутній Ростов над Доном). В 1770 р. Ріґельман будує Петрівську фортецю при гирлі ріки Берди (впливає в Озівське море). За свою видатну військово-інженерну роботу Ріґельман дістав у 1771 р. рангу генералмайора. Він брав теж участь у російсько-турецькій війні 17691774 рр. і відзначився при наступі на фортецю Сілістрія, за що одержав орден св. Георгія 4 ступеня. По закінченні війни Ріґельмана призначили командиром фортеці св. Димитрія і будівничим фортець в Озівській губернії.
В 1782 р. Ріґельман вийшов у відставку. Останні роки свого життя він провів у маєтку своєї другої дружини, Марфи Василівни Лизогуб (доньки бунчукового товариша, правнучки гетьманів І.Скоропадського, Д.Апостола і праправнучки П.Дорошенка), в селі Андріївці коло Чернігова і присвятився улюбленій ним науковій роботі, зокрема в царині історії України. Він помер 23 жовтня 1789 р. і похований у збудованій ним церкві села Андріївки.
Ріґельман створив собі видатне ім’я насамперед як історик, працьовитий і сумлінний дослідник історичного минулого, головно України і Дону. Наукова спадщина його така велика, що навіть дивно, як це могла зробити людина, надзвичайно обтяжена своїми службовими обов’язками, яка весь час була в походах і переїздах на безкраїх просторах півдня і південного сходу Російської імперії. Основні праці Ріґельмана — це "Исторія или повЂствованіе о донских казахах", опублікована О.М.Бодянським у 1846 р., і "ЛЂтописное повЂстованіе о Малой Россіи и ея народЂ и козаках вообще". Крім того, перу Ріґельмана належать рукописні праці: "Изъясненіе о Кизлярской крЂпости" (1757 р.) і "Собраніе анекдотов о ПстрЂ Великом".
"ЛЂтописное повЂствование о Малой Россіи и ея народе и козаках вообще" (на 4 частини і 6 книг) — це капітальний твір, який забезпечив Ріґельманові почесне ім’я в українській історіографії XVIII століття. Ще з 1760 р. Ріґельман почав збирати матеріяли до історії України. "ЛЂтописное повЂствованіе о Малой Россіи" Рігельман почав писати на Дону в 1778 р. Тоді ж він і закінчив цю роботу, яка спочатку звалася: "Исторія Малороссійская или повЂствованіе о козаках" (на 2 частини). Проте ця робота, очевидно, не цілком задовольнила автора, і він повертається до неї, перебуваючи вже у відставці. В 1785 р. він закінчує перші дві частини своєї праці, а в 1786 р. — третю й четверту частини.
Праця Ріґельмана — це повний, систематичний виклад історії України від найдавніших часів до 1787 р. Вона має кілька додатків, серед яких велику вартість посідають: "Особое описаніе о бывших запорожских козаках" (опис запорозьких звичаїв і побуту), "Списаніе пребывающих малороссійских народов жительства, обычаев и обрядов, нынЂшних и прежних", і особливо 28 малюнків українських типів (у відповідному одязі) та дві карти.
В праці Ріґельмана впадає в око його велика прихильність до України, повага до її минулого і безперечна симпатія до долі українського народу (м. ін., Ріґельман майже виключно вживає термінів: "Украина", "украинцы").
Праця Ріґельмана була опублікована в 1847 році О.М.Бодянським. Але вона віддавна була відома в рукопису і мала вплив на тогочасну українську історіографію. А низка матеріялів Ріґельмана, особливо щодо сучасних йому подій, і досі зберігає своє значення, як одне з джерел до історії України XVIII століття.
Нащадки О.Ріґельмана залишалися на Чернігівщині до XX століття. Інтерес до української історії став їх фамільною традицією. Син О.Ріґельмана, Аркадій, чернігівський повітовий маршал (1815-1818), допомагав історичними матеріялами Д.Бантиш-Каменському. Внук історика, Микола Аркадійович Ріґельман, був членом Київської Археографічної Комісії і разом з І.Самчевським редаґував виданий Комісією Літопис С.Величка (тт. I-IV, Київ, 1848-1864).
Джерела та література
1. Д.Дорошенко, Огляд української історіографії, Прага, 1923, ст. 62-64.
2. А.Єршов, "ЛЂтописное повЂствованіе" О.Ріґельмана і "Краткая ЛЂтопись Малыя Россіи", видана В.Рубаном. — "Записки Ніженського Інституту Народної Освіти", VII, Ніжен, 1927.
3. В. Иконниковъ, Опытъ русской исторіографіи, т. II, кн. 2, К., 1908, ст. 1953.
4. В. Модзалевскій, Малороссійскій Родословникъ. т. III К., 1912. ст. 109.
5. А.Ригельманъ, Исторія или повЂсгвованіе о Донскихъ казачахъ... 1778 года. — "Чтенія въ Имп. Московскомъ Общест†Исторіи и Древностей Россіискихъ", 1847.
6. А.Ригельманъ, Летописное повЂствованіе о Малой Россіи и ея народЂ и козакахъ вообще... 1785-86 года. — "Чтенія въ Имп. Московскомъ Общест†Исторіи и Древностей Россійскихъ", 1847, NN 5-9, і окремо: Москва. 1847 (з передмовою О.Бодянського).
Олександер Оглоблин
СЕМЕН ТА ОЛЕКСА ДИВОВИЧІ
В історії розвитку української національно-державницької думки великий інтерес являють 1750-1760-ті роки — епоха, що з повним правом може бути названа ім’ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маєстатична постать останнього гетьмана Старої України — Кирила Розумовського, який поводився на Україні як справжній володар, його далекосяжні династичні пляни, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний плян відновити українську столицю в Батурині з його "національними строєніями", проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори української національної історіографії (наприклад, "Описаніе о Малой Россіи" Григорія Покаса), утворення поважного кола української патріотичної інтеліґенції, — все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіялізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури.
Ясна річ, що це загальне пожвавлення українського національного життя не могло не позначитися на культурній ділянці, зокрема в царині української історіографії, де виступає нова літературна течія, яку створює, за словами М.Грушевського, "знаменитое сословие войсковых канцеляристові що "подготовляет национальное украинское возрождение XIX века". Серед цієї "козацької інтеліґенції" (М.Грушевський) доби Розумовського визначне місце, безперечно, належить братам Дівовичам.
* * *
Дівовичі (Дзівовичі) були козаки м. Семіонівки, Топальської сотні Стародубівського полку. Батько їх, Данило Дівович (ДЂвович), "сотенный завЂдовец", "житель Симеоновскій", згадується року 1751. Два його сини — Семен і Олекса дістали непогану освіту. Семен Дівович учився в Київській Академії (кінчаючи клясою реторики), а з 1754 року — в Академічному університеті в Петербурзі. І Київська Академія, що переживала тоді часи великого розквіту, і Петербурзький університет, керований видатними європейськими вченими, дали Семенові Дівовичеві дуже багато. В університеті він виявляє особливий інтерес до математично-природничих наук, зокрема до астрономії (проф. Франц Епінус) і хемії. Товаришами його з університету (а ще раніше — з Київської Академії) були: Яків Козельський, видатний філософ, Федір Козельський, поет і драматург, і Опанас Лобисевич, письменник і громадський діяч.
Найближчим товаришем С.Дівовича був його земляк — Лобисевич, літературні інтереси якого виявилися ще н університеті, їх разом і спіткало лихо, що сталося через недоброзичливе до них ставлення ("ненависть и злобу") з боку відомого російського вченого і поета, академіка М.В.Ломоносова 1. 16. VI. 1760 року Академічна Канцелярія наказала Дівовича й Лобисевича — ніби "за нехожденіе их на профессорскія лекцій" —- виключити з університету. Це було тим більшою несподіванкою, що академічне начальство (і навіть сам Ломоносов) визнавало, що обидва студенти "не худо учатся и имЂют успЂхи". Скривджені вдалися до президента Академії Наук, яким був тоді граф Кирило Розумовський. Гетьман був дуже здивований занадто суворим присудом Академічної Канцелярії, яка явно перевищила свої поовноваження, тим паче, що, як писав гетьман, Дівович і Лобисевич "в Академію приняты по моему cобcтвенному опредЂленію" 2 i "атестаты об успехах их мнЂ самому довольно извЂстны".
 1 Ломоносов, як відомо. дуже не любив українських студентів, вихованців Київcької Академії. Саме в той час він переслідував і Григорія А.Полетику. 2 Розбивка скрізь наша.
Посилаючи Лобисевича й Дівовича до Петербурзького університету, гетьман, звичайно, зважав на їх здібності і мав щодо них свій розрахунок, дбаючи про розвиток культури та освіти на Україні. Отож він вступився за них і, скасувавши наказ про їх виключення, наказав 12. IX. 1760 р. "немедленно, дав им на прогоны, не в зачет их жалованья, надлежащія деньги", надіслати обох до нього, до Глухова. Там С.Дівович і залишився.
9. II. 1761 року Семен Дівович був призначений перекладачем при Генеральній Військовій Канцелярії. Саме тут, у Глухові, року 1762 він "сочинил в честь, славу и защищеніе всей Малороссіи" славнозвісний "Разговор Великороссіи c Малороссіей", цей яскравий твір української національно-державницької думки. Можна думати, що Дівович написав його під впливом, а, може, й на доручення гетьмана Кирила Розумовського. "Разговор" написаний якраз на початку царювання Катерини II, коли керівні українські кола мали поважні підстави побоюватися нового курсу імперської політики — замість сприятливої для України політики цариці Єлисавети і Петра III.
"Разговор Великороссіи c Малороссіей" давно і добре відомий в історії української літератури та громадської думки. Ще І.Бецький хотів видати його в "Молодику", але російська цензура не дозволила. Твір опублікував 1882 р. проф. Микола Петров, який тоді ж установив документально і авторство Дівовича 1. В цьому творі, в добрій, як на той час, віршованій формі, у властивому тій епосі стилі діялогу, подана широка історично-політична дискусія між: Росією, з одного боку, і Україною — з другого. Перша ("Всликороссія") ставить низку запитань, очевидна мета яких ствердити історичну та державно-політичну меншовартість України, що ніби всім зобов’язана ласкавій опіці й допомозі "великаго русскаго народа". З свого боку Україна ("Малороссія") дає на це гідні, ґрунтовні і вичерпливі відповіді, які доводять історичну суверенність української держави, її національно-державну окремішність і рівноправність з Росією, її заслуги перед імперією, нарешті, законність її історичних, правних і моральних контрпретенсій щодо Росії. Переможцем у цьому своєрідному диспуті залишається Україна. Треба сказати, що автор зробив це вийнятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідности, з глибоким розумінням історії України (та й Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел та літератури 2. Поза всяким сумнівом, Дівович використав при цьому, втіливши в літературну форму, також багато переказів та думок, що кружляли тоді серед українського громадянства.
 1 Не зважаючи на це, деякі московські дослідники (Паїсов) і досі твердять, що авторство "Разговора" "до сих пор не установлено" ("Записки Отдела рукописей Всесоюзной Библиотеки им. Ленина", в. V, Москва 1939, стор. 64-65).
 2 Зокрема він користувався "Описанием о Малой Россіи" (1751 p.J Григорія Покаса (див. нижче). Взагалі С.Дівович був добре обізнаний з клясичною літературою. Він згадує Корнелія Непота, Полібія, Овідія, Таціта. Гомера та інших.
Ще в 1881 р. М.Петров слушно зауважив, що "по тенденцій и тону наш "Разговор" ("Разговор Великороссіи c Малороссіей") имЂет нЂкоторое сходство c извЂстным историческим памфлетом — Исторіей Русов Пссвдо-Конисскаго... и, может быть, послужил одним из источников для этой Исторіи". Справді, в "Исторіи Русов" є чимало спільного з "Разговором": загальна національно-державницька концепція, кінцева теза, де Україна, звертаючися до Росії, каже:
"Не тебЂ, государю твоєму поддалась . ..
Не думай, чтоб ты сама была мой властитель,
Но государь твой и мой общій повелитель";
твердження, що козаки походять від "козар або хозар"; опис битв під Берестечком і Білою Церквою в сприятливому для козаків світлі; оповідання про похід Семена Палія під Очаків; подробиці про перемогу Ґалаґана над поляками під Солодківцями 1734 р. тощо 1. Отже нема сумніву, що автор "Исторіи Русов" знав "Разговор Великороссіи c Малороссіей", який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII століття 2. І напередодні скасування гетьманату, що було зламанням української автономії Росією, і, може, ще більше після того твір С.Дівовича мав гостро злободенний характер, був великої сили українським літературним протестом проти московської централістичної політики.
Року 1763 С.Дівович був призначений на архіваріюса "Малоросійської Генеральної Архіви". Це було важливе доручення, яке, очевидно, відповідало особистим інтересам і нахилам Дівовича. Але Дівович, хоч і молодий ще (йому, мабуть, було не більше 30 років), був уже на Божій дорозі. Він важко хворів і незабаром помер 3. Так символічно рано урвалося це талановите життя, яке не пережило занепаду козацько-гетьманської держави, що її ідеї був так відданий Дівович.
 1 Докладніше про це в нашій прані "Студії над „Исторіею Русов"" (зладжена до друку).
 2 Зокрема один із списків "Разговора" зроблений був для генерального бунчужного Івана Ів. Бороздни, видатного представника Новгородсівсрського шляхетства, в його мастку Медвідові, 17X8 року.
 3 Року 1766 і 1767 архіваром був військовий канцелярист Кедровський, то заступив померлого перед тим архівара Гусаревського, який був, очевидно, наступником С.Дівовича.
Родина Дівовичів взагалі лишила слід в історії української культури. Досить цікава, але ще мало відома постать старшого брата Семена Дівовича — Олекси. Олекса Дівович народився, мабуть, у рідній Семіонівці, дістав непогану освіту (не виключено, що він, як і його молодший брат, учився в Київській Академії, хоч документальних даних про це не маємо) І почав службу канцеляристом Генеральної Військової Канцеляри. На посаді військового канцеляриста він перебував у 1756-1762 роках. Року 1763 він, мабуть, за підтримкою К.Розумовського був призначений сотником почепівським (першої сотні) і пильнував цієї посади до 1769 року. Сотництво О.Дівовича далося сотнянам взнаки, і на його здирства та насильства були численні скарги. Наприклад, 1767 року "абшитований" стародубівський полковий хорунжий Михайло Старосільський 1 скаржився на сотника О.Дівовича і підсудка Павла Лобисевича "о вынужденіи на двор записа и взятках лихоимственных", при чому справа мала "вид немалой обиды и преступленія". Ще менше церемонився О.Дівович з рядовими козаками.
 1 Михайло Якович Старосільський. бувший сотник почепівський, одружений з Катериною Юхимівною Карпович.
Року 1768 почепівський козак Мирон Королів намалював у своїй скарзі яскраву картину надужить сотника. Ще 1766 р. сотник видав Королеву 100 карбованців для закупівлі прядива, "объявляя обманно, якобы полковничіе для раздачи, и приказал оные на пенку раздавать, за которые денги не взял c него обликового запису умышленно". Видимо, Королів не спромігся закупити ті прядиво своєчасно. Тоді, без його відома, все нерухоме майно його, а саме хутір Починок з млином і в селі Вереб’ївці 2 двори "с принадлежностями", було "вмЂсто проценту, записано на упад", доки він не поверне грошей. Якщо ж на 10.I.1767 р. цього не буде зроблено або не буде здане прядиво, то весь цей маєток має дістатись у вічне володіння сотника. Мало того, сотник приїхав "в дом его, козачій, принужденно и, напоив его до пьяна, забрал от него на тЂ добра крЂпости, денги 100 рублей и облики по многим его требованіям не возвратил". Сотник склав "подложный упадовый запис без вЂдома его" (Королева) і представив його до сотенної канцелярії, звідки взяв ‘"ненадлежаще" "выпис c показаніем, якобы он (Королів) таковой упадовый запис на том урадЂ сам сознал персонално". Крім того, сотник учинив Королеву "разныя обиды". Це був, дійсно, "весма безстрашный поступок", як його кваліфікували навіть сухі урядові документи. Мабуть, ці факти не були поодинокі.
Ми навмисне згадали про ці темні сторони урядової діяльности О.Дівовича, зрештою звичайні для багатьох представників тогочасної козацької старшини. Для О.М.Лазаревського цього було б цілком досить, щоб винести суворий присуд історика. Але це було б занадто однобічно.
Всі ці скарги, мабуть, таки не відбилися на службовій кар’єрі О.Дівовича. Після сотництва він дістав рангу полкового судді, в якій і стояв у 1781-1783 рр. 1783 року він був уже "абшитованим" полковим суддею. Після відставки О.Дівович оселився у своєму маєтку, в селі Дубовичах, Кролевецького повіту, де й жив у 17801790-тих роках 1. Ще на початку 1760-тих років він одружився з Зіновією Петрівною Коробкою, глухівчанкою, донькою військового товариша 2, брат якої, Максим Коробка (згодом віцеадмірал) був зятем Опанаса Лобисевича. Взагалі між О.Дівовичем і братами Лобисевичами були близькі зв’язки.
 1 Окрім нього, він мав маєюк у слободі Шмачовці (Почепівської соті) і хутір Рожки (Бакланської сотні).
 2 Від цього шлюбу О.Дівович мав 7 синів (з них 4 були моряками, а 3 служили в армії) і доньку, одружену з Іваном Гавриловичем Огієвським.
Олекса Дівович чуже цікавився історією України. Року 1756 він зробив рукописну копію, можливо, з деякими власними доповненнями (зокрема про події 1754 року), з "Описанія о Малой Россіи" (року 1751) військового канцеляриста Григорія Покаса, свого товариша з Генеральної Військової Канцелярії. Дівович пояснює, що зробив це "не толко собственно для себе, но ради всЂх, хто бы ни пожелал сих гисторій ползоваться". На думку М.В.Горбаня, який опублікував кілька уривків з цього твору, роля О.Дівовича була більша, ніж переписувача. Горбань вважає, що "подібно пізнішій родині патріотів Полетик ... ми маємо таку ж родину Дівовичів, що своїми науково-літературними працями боронили "всю Малую Россію". Хоч думка Горбаня і не може бути прийнята в повній мірі (див. далі), проте Олекса Дівович, як і його брат Семен, справді належав до кола української інтеліґенції середини і другої половини XVIII століття, що було перейняте ідеями і традиціями українського автономізму. Безперечний ідейний та літературний зв’язок поміж "Описаніем о Малой Россіи" Покаса і "Разговором Великороссіи c Малороссіей" Дівовича (для якого твір Покаса послужив історичною основою), з одного боку, і безпосередній зв’язок кожного з цих творів з "Исторіею Русов", з другого боку, переконливо свідчать про те, що Олекса Дівович був ідейно і політично близький до Новгородсіверського патріотичного гуртка 1780 — 1790-тих років, з яким його в’язали також особисті й родинні стосунки.
Олекса Дівович помер десь у 1790-тих роках 1.
 1 Остання згадка про нього в дворянських реєтрах Новгородсіверською намісництва стосується року 1790.
Джерела пні література
1. Київський Центральний Архів Стародавніх Актів, фонди: а) Малоросійської Колеґії, 1768 р.; б) Новгородсіверського Намісницького Правління: в) Збірка Археографічної Комісії, справа ч. 395, 1767 р., арк. 2.
2. "Акты и документы, относящіеся къ исторіи Кіевской Академій", відд. II. томі, ч. 1 і 2. Київ, 1904.
3. А. Васильчиковъ, Семейство Разумовскихъ. т. 1. СПб., 1880, стор. 257.
4. М. Возняк, Історія української літератури, т. ПІ, ч. 2, Львів, 1924, стор. 417-418.
5. М. Горбань, Нариси з української історіографії. ч.І. Новий список літопису "Краткое Описаніе Малороссіи". Харків, 1923.
6. М. Грушевский. Об украинской историографии XVIII века. Несколько соображений. — "Известия Академии Наук СССР", 1934. VII серия. ч. 3. стор. 221.
7. С. Єфремов, Історія українського письменства, Київ. 1911, стор. 102.
8. "Записки Отдела Рукописей Всесоюзной Библиотеки им.Ленина", в. V, Москва, 1939, стор. 64-65.
9. І.Крип’якевич, До історії Українського Державного Архіва в XVII в. — ЗНТШ,т. 134-135, 1924, стор. 77.
10. А.Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, т. І. Київ. 1888. стор. 295.
11. В.Модзалевскій, Малороссійскій Родословникъ. т. II, К, 1910. стор. 449-450: т. III, K., 1912, стор. 184, 721.
12. О.Оглоблин, Григорій Покас та його "Описаніе о Малой Россіи" (1751) — "Науковий Збірник" УВАН у США, І, Нью-Йорк. 1952.
13. "Опис Новгородсіверського Намісництва(1779-1781)", Київ, 1931, стор. 190.
14. П.Пекарскій, Исторія Императорской Академій Наук, т. II, СПб., 1873, стор. 689-692.
15. Н.П.(етровъ), "Разговоръ Великороссіи съ Малороссіей". — "Исторический ВЂстникъ" 1881, май, "смЂсь", стор. 199-200 ("замЂтки и поправки").
16. Н.Петровъ, Разговоръ Великороссіи съ Малороссіей (литературный памятникъ второй половины XVIII вЂка). — "Кіевская Старина". 1882. т. І. лютий, стор. 313-325 (розвідка), 325-365 (текст).
17. (Н.Петровъ), Дополненіе "Разговора Великороссіи съ Малороссіей". — "Кіевская Старина", 1882, т. III. липень, стор. 137-148.
18. Н.Петровъ, Одинъ изъ предшественниковъ, И.П.Котляревскаго въ украинской литературЂ XVIII вЂка. Афанасій Кирилловичъ Лобысевичъ. "Статьи по славяновЂдЂнію", в. І, СПб., 1904, стор. 58-59.
19. Н.Петровъ, Кіевская искусственная литература XVII и XVIII вв., преимущественно драматическая. — ‘Труды Кіевской Духовноіі Академій". 1911. т. 1, стор. 88-94.
20. В.Романовський, Нариси з архівознавства, Харків, 1927, стор. 75-76.
21. "Списки Черниговских дворян 1783 года", Чернігів, 1890. стор. 82-83. стор. 96, прим. 4.
22. И.Теличенко, Скорбный листь исторіи архнва Малороссійской Коллегіи. — "Кіевская Старина", 1889, II, стор, 452. 453.
23. Д.Толстой, Академическій унинерситетъ m. XVIII стол. по рукописнымъ документамъ Архива Академій Наукъ. СПб., 1885. стор. 51-56.
24. "Труды Черниговскаго Предварительнаго Комитета по устройству XIV Археологическаго СъЂзда". Чернігів, 1908, стор 54. 55.
Олександер Оглоблин
АНДРІЙ ПОЛЕТИКА
Ми надто мало знаємо Григорія Андрійовича Полетику! Хибна думка про його авторство HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/istrus/istrus.htm" \o "Исторія Русовъ" "Історії Русов" мала, безперечно, шкідливий вплив на дослідження його справжньої біографії, його громадсько-політичної діяльности, його ідеології. А вже найменше цікавилися дослідники його оточенням, передусім найближчим, його зв’язками — українськими і російськими (останні являють, між іншим, не абиякий інтерес), без чого цілком не можливо зрозуміти ні цього визначного українського політичного та культурного діяча XVIII століття, ні його впливу на тогочасне українське громадянство.
Це тим дивніше, що дослідники не можуть поскаржитися на брак відповідних матеріялів. Досить передивитися хоча б опубліковану О.М.Лазаревським частину приватного листування Г.А.Полетики, щоб перекопатися, яке широке коло знайомств і зв’язків мала ця людина — і які інтересні люди її оточували. Це насамперед стосується близьких родичів Г.А.Полетики. Аджеж тут були такі цікаві постаті, як, наприклад, його кузен Григорій Іванович Полетика, який давно вже чекає на цілком заслужену ним увагу з боку української історіографії, що досі обмежувалася лише сухенькою і коротенькою згадкою про його праці. Абож Іван Андрійович Полетика, рідний брат Г. А.Полетики, професор Медичної Академії в Кілі (Німеччина), один з перших українських професорів у Західній Европі XVIII ст., що змушений був доживати свого віку скромним штаб-лікарем Васильківської митниці на польсько-російському кордоні біля Києва. І вже зовсім не цікавила наших дослідників особа другого брата Г.А.Полетики — Андрія Полетики.
А шкода! Бож А.А.Полетика не тільки посідав визначне місце в тогочасному українському суспільстві, але, поза всяким сумнівом, належав до того кола українських патріотів кінця XVIII — початку XIX ст., що їх так несправедливо огудив О.М.Лазаревський. Саме приклад А.А.Полетики переконливо промовляє за те, що не власні інтереси, не вузько-станові міркування керували їх діяльністю. Справді, що спонукало А.А.Полетику, чернігівського губерніального маршала, пана на всю губу, завзято боронити інтереси дрібної шляхетської маси Лівобережжя, якій загрожувала втрата дворянських прав після запровадження загальноімперської станової системи на Україні? Здавалося б, чого було турбуватися цьому великому дідичеві і високому шляхетському достойникові, забезпеченому всіма дворянськими правами для себе. Більше того. Чи доцільно було, з погляду саме станових інтересів, поширювати дворянські права на сіру шляхетську масу "дворян у свитках", що з діда-прадіда сиділи на своїх козацьких грунтах, нерідко навіть обробляючи їх власними руками, — отих дітей значкових товаришів, сотенних старшин, поповичів, войтенків, а то й просто рядових козаків, що своїм матеріяльним достатком ледь-ледь, підносилися над козацькою масою. А проте це було так.
Андрій Андрійович Полетика, молодший брат Г.А.Полетики, народився коло 1739-1741 р. (за Лазаревським — р.1745). Батько його, Андрій Павлович Полетика, був бунчуковим товаришем; мати його — Ганна Іванівна Ласкевич 1.
 1 Г.І.Ласкевич, донька значкового товариша Лубенського полку і правнучка Лубенського полковника Максима Ілляшенка.
Андрій Андрійович пройшов звичайний службовий шлях багатого старшинського синка. З р. 1758 він був військовим канцеляристом у Генеральній Військовій Канцелярії. Там же р. 1763 дістав рангу військового товариша, а р.1767 — бунчукового товариша. Року 1784, за російською "табеллю о ранґах", він був колезьким асесором, а р. 1787 дістав чин надвірного радника.
Року 1784 А.А.Полетика був обраний на роменського повітового маршала, а 1785 — 1788 рр. був чернігівським губерніяльним маршалом. Це була тоді (1785-1787) блискуча трійка губерніяльних маршалів Лівобережної України! Новгородсіверський маршал — Опанас Лобисевич, київський маршал — Василь Капніст і чернігівський — Андрій Полетика, який, очевидячки, небагато чим поступався перед своїми колеґами. Андрій Андрійович, як губерніяльний маршал чернігівський, зустрічав 26 січня 1787 р., у Чернігові Катерину II урочистою промовою — і залишив цікавий щоденник, де описано, з 29.I до 22.IV. 1787 р., подорож і перебування імператриці в Києві. Так чи інакше, і цей Полетика не був чужий літературним інтересам.
Але головну увагу А.А.Полетика, як губерніяльний маршал, приділяв важливій і дражливій на той час справі складання дворянських реєстрів лівобережно-українського шляхетства. В цій справі позиція Полетики була цілком ясна — і характерно, що тут він принципово розходився з суто шляхетською ідеологією свого старшого брата. Ще як депутат у комісії для розбору дворянства Чернігівського намісництва, в липні 1784 р. він писав братові, що чимало його колеґ чинять, "единственно слЂдуя собственным своим выгодам, а не общественной пользЂ". "Есть у нашей комиссіи, — продовжує А.А.Полетика, — такія головы, что надобно c ними и своей головы лишиться, одни з крайней глупости, другіе по негодной своей души зависти и коварству стараются многих бЂдных обидЂть; в сем числЂ полагаю и нашего губернскаго предводителя (Іван Андрійович Горленко), коего как растряс, то рЂдко сыскую ему подобнаго в недоброхотствЂ. ВсЂми мЂрами стараются убавить дворян, а не умножить, как уже многіе и обижены".
Особливо обурений був Полетика з "прокурора Селецкаго (чернігівський губерніяльний прокурор Іван Як. Селецький. — О.О.), которой, бЂгая по домам, разглашает, якобы Государыня лишила многих белорусских дворян дворянства за то, что они при разборЂ дворянства давали свидЂтелства, подобныя нашим свидЂтелствам (мова мовиться про т.зв. "свидетельства 12 дворян" про шляхетське походження петента, які, згідно з урядовою інструкцією, вважалися в комісіях за достатній доказ дворянських прав. — О.О.), и сими ложными клеветами многіе смущаются ко вреду бЂдных и требующих справедливой помощи людей". "Еще и по сіе время, — пише Полетика далі, — не рЂшились принимать значковых товарищей и их дЂтей, возных, войсковых и коллежских канцеляристов и сотенных старшин, держась правила того, что Сенат по мнЂнію его сіятелства (гр. П.Рум’янцева. — О.О.) велЂл обложить их всЂх в подушной оклад" (це, до речі, було не зовсім так). "Я Вас (Г.А.Полетику. — О. О.) считаю человЂком счастливым, что Вы избавлены Вашею отлучкою (до Петербургу. — О.О.) от депутатства, Вам слЂдовавшего, тЂм болЂе, что Вы бы з досады могли получить потераніе послЂдняго Вашего здоровья. Не тЂ времена, не тЂ люди, чтобы думать о всеобщем добрЂ", — закінчує свої цікаві міркування А.А.Полетика.
Ця смілива оборона дворянських прав рядової шляхетської маси Лівобережжя була виявом національно-державницької ідеї. Українські патріоти кінця XVIII століття вважали права українського шляхетства вищими за права російського дворянства — і не помилялися в цьому. Вони високо ставили демократичне, козацьке походження маси лівобережно-українського шляхетства і добре розуміли, що захист її дворянських прав — це, в тих обставинах, найліпший шлях до ствердження державних прав української нації, до відродження української держави. Це була позиція кращих людей Старої України-Гетьманщини, українських патріотів кінця XVIII — початку XIX століття. Це була позиція автора "Исторіи Русов". Тут були джерела дальшою розвитку української національно-державницької ідеї в XIX столітті. Тим цікавішою стає для нас постать Андрія Полетики.
Не дивно, що такі дворянські маршали, як Полетика і, очевидячки, однодумці його — Лобисевич і Капніст, не могли довго вдержатися на цьому посту. Надто важкою ставала українська дійсність в умовах російського панування. Отже всі ці діячі зійшли з офіційного політичного кону після 1787 року, коли централістичні течії в адміністрації Лівобережної України посилилися ще більше. Зокрема А.А.Полетика мав ще якісь службові неприємності, мабуть, роздмухані його політичними противниками. Принаймні р. 1786 (?) точилася справа про збір грошей від дворян на його поїздки до Петербурґу у власних справах.
Але в цей час ростуть і сили національного спротиву — на ґрунті політичному і культурному. Василь Капніст з доручення гуртка українських патріотів їде за кордон шукати міжнародньої допомоги в боротьбі України проти Росії. Опанас Лобисевич пише своїх "Вергілієвих Пастухів, у малоросійський кобеняк перевдягнених" і пропагує літературний ужиток української народної мови, що з такою невмирущою силою здійснив молодший сучасник Лобисевича — І.П.Котляревський у своїй "Енеїді". А невідомий і досі автор готується писати славнозвісну "Исторію Русов".
А.А.Полетика був одружений з Ганною Федорівною Савич, донькою бунчукового товариша, брат якої, бунчуковий товариш Петро Савич, був зятем генерального хорунжого Миколи Ханенка. В 1797-1798 рр. А.А.Полетика був знову роменським повітовим маршалом і, мабуть, незабаром помер.
Джерела та література
1. Київський Центральний Архів стародавніх актів, фонди:
а) Малоросійської Колеґії;
6) Малоросійського (Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського) генерал-губернатора (ч. 211), справи чч. 233, 386.
2. "Энциклопедический Словарь Брокгауза и Ефрона", т. 24, ст. 277.
3. В.Иконниковъ, Опытъ русской исторіографіи, т. 1, кн. І, Київ, 1891. ст. 284; т. І, кн. 2, Київ, 1892, ст. 1142, 1521.
4. Д.Миллеръ, Очерки изъ исторіи и юридическаго быта Старой Малороссіи. Превращеніе козацкой старшины въ дворянство. "Кіевская Старина", 1897, ПІ, ст. 355.
5. Гр.Г.Милорадовичъ, Списки губернскихъ предводителей дворянства Россійской Имперіи за 1785-1895 гг., Чернігів, 1895, ст. 35.
6. В.Модзалевскій, Андрей Андреевичъ Полетика, "Русскій Біографическій Словарь", том "Плавильщиковъ — Примо", СПБ., 1905, ст. 318-319 (там же і коротенька бібліографія).
7. В.Модзалевскій, Малороссійскій Родословникъ, т. IV, Київ, 1914, ст. 122-123.
8. "Сынъ Отечества", 1843, ч. З, (Щоденник А. Полетики).
9. "Частная переписка Г.А.Полетики ((1750-1784)", Київ, 1895, ст. 132, 138, 200-205.
10. Н.Чернышевъ, Памятная книжка Кіевской губерній на 1858 годъ, Київ, 1858, ст. 33-50 (Щоденник А. Полетики).
11. "Чтенія въ Императорскомъ Московскомъ Общест†Исторіи и Древностей при Московскомъ Університеті, 1865, кн. II, відд. V ("смЂсь"), ст. 91 (Промова А.Полетики 26.I.787).
*Республіка Козаків. Григорій Нудьга (книга скачати).
*Глобальна мережа рефератів, РЕФЕРАТИ ПО ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, реферати на будь - яку тему.

Історія України
Іван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина1
Історія України Іван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина2

areij.narod.ru
До рутенства й москвофільства.
Від розчарування до рутенства й москвофільства.
Велика Історія України: Словяни, Арійці.
Iван Бiлик. Меч Арея.
ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛІТОПИСУ.
Етнографія Угорської Руси.
Українське козацтво.Генеза і становлення козацтва в Україні. Українське козацтво: формування соціального стану.Історичні передумови та причини виникнення.
Римський імператор — Русин.
Михайло Дорошенко - гетьман-флотоводець.
АРХАЇЧНІ ЕЛЕМЕНТИ КУЛЬТУРИ КОЗАЦТВА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНОЗНАВСТВА.
L'HISTOIRE : LE DEBUT DE LA COSAQUERIE.

Варіант цих статей на: ukrainakvit.narod.ru.


***Від розчарування до рутенства й москвофільства.

***УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В ТЕОРІЇ І ПУБЛІЦИСТИЦІ М.ДРАГОМАНОВА.

***ПОШУКИ ПРАДАВНІХ РУСІВ:Історія походження РУСІВ

Історія УкраїниІсторія України

Історія України МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

***Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів
***Українська та великоруська культури у XVII столітті: культурний вплив чи культурний конфлікт?
***Ідея Козацтва - в Українській Душі
***Етнополітична термінологія XIV-XVI століть
***Переяславське "Воссоединение"
***Запорізька Січ: становлення.
***КОЗАЦЬКА ЕРА:ЕТАП ФОРМУВАННЯ.
***Проблеми історії козацтва в працях С.М.Соловйова.
***О территориальной привязке этнонима «русские»
***Представления об этнической доминации
*** “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении .
***Эмский указ.
***Трипільська Хліборобська Термінологія і картвельські мови
***Трипільський напис про Купалу
***Трипільська культура й українська мова
***Слова з мови трипільської культури в ранніх поезіях ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
***Таємниці України.
***Санскрит вдивляється у материнські очі УКРАЇНИ…
***Тернистий шлях українства
***«Меч Арея»
***Вірменська мова та її зв'язки з іншими індоєвропейськими мовами
***ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ?
***ВIЙСЬКОВА IСТОРIЯ ОЧИМА ПОЛЬСЬКИX I УКРАЇНСЬКИX ДОСЛIДНИКIВ
***Переписи Населення - НАС МОГЛО БУТИ БІЛЬШЕ...
***[Байда-Вишневецький]
***[Олег Ольжич]
***[Походи запорожців на Стамбул]
***[Прутський мир 1711 р.]
***[Цікаві факти з історії України]
***[Фортеця Кодак ]
***[У 1920-тi роки «гуртки рідної мови» створювали навіть у тюрмах ]
***[Земельне питання в економічному розвитку Запорозьких Вольностей ]
***[Золотий міст (Російська діаспора і духовне відродження України)]

archiveua.by.ru: статті по історії україни

Юрій Перфецький

Юрій Перфецький: Термін "Русь" - приклад оманливої схожості

Термін "Русь" - приклад оманливої схожості

Термін "Русь" - приклад оманливої схожості. Автор: Юрій Перфецький.


***[Заповіт “тарасівців” ]
***[ХТО ТАКІ БРОДНИКИ]
***[УКРАЇНСЬКІ ЕПІЧНІ ПРОЗОВІ НАРАТИВИ]
***[Українське козацтво в І чверті ХVII ст]
***[УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ]
***[Русь-Україна - то серце і розум Великої Руси]
***[DESCRIPTION D’VKRANIE, Par le Sieur de BEAVPLAN.]
***[Трипілля і Халеп'я: дивовижні паралелі]
***[Торгівля. Фінанси Київської держави]
***[КОЗАК МАМАЙ ЯК СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ]
***[Шевченківська скарбниця]
***[Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний]
***[Треба підтримувати мову]
***[ПЕРЕХІД ВІД ПРОТОУКРАЇНСЬКОЇ ДО ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ]
***[Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.]
***[Оповідка про козацькі місця України. Трахтемирівщина.]
***[АПАНОВИЧ Олена Михайлівна]
***[ОАЗИ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ ]
***[Медитація козака Мамая...]
***[ЛЕГЕНДАРНІ АРГОНАВТИ ПЛАВАЛИ ПІД ЖИТОМИРСЬКИМИ ВІТРИЛАМИ ]
***[Козацтво зародилось в Північному Приазов’ї]
***[Косак - захисник Роду ]
***[Гуни — це анти ]
***[ГУМАНІЗМ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА]
***[ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНИ ]
***[І. Франко-індолог ]
***[Фортеця Кодак ]
***[ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО EТНОСУ]
***[ДУЛІБИ І СЛОВ’ЯНЩИНА]
***[МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ]
***[Образ досконалого володаря ]
***[Берестейщина – регiон в лабетах геополiтики ]
***[Бальзак і Дубно]
***[Беседа: M. П. Драгоманов ]
***[Арійська метацивілізація ]
***[АКСІОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦІЙ ]
***[Фортеця Кодак ]
*** Український етнос.І. Стан українського етносу. . ІІ . Причини занепаду руського етносу ІІІ . Можливості русько-українського етносу IV . Можливий варіант розвитку планетарного суспільства в ХХІ сторіччі V . Що далі?
***Національна Парламентська бібліотека України. Історія бібліотеки.
*** ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ . Становлення зовнішньополітичної служби України .
***Варіації про походження назв "Русь" і "Україна" .
Історія України









"Степи мої запродані ***,
німоті, Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
*** розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть *** Господарювати,
Та з матері полатану Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати".

Пророк
***
***
*** 		  Кобзар.
Тараса Шевченка.
Алфавітний покажчик творів вірші Шевченка.

Історія УкраїниКозаччина
Історія УкраїниСкити(Скіфи)

книги bookІван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина1
книги bookІван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина2
книги bookВелесова книга.
книги bookВЕЛИКА СКІФІЯ.
книги bookИстория сел Верхнеднепровскаго уезда.
книги bookНационализм.rar
книги bookМихайло Лукинюк: Репліка на ПЕРМАНЕНТНУ БРЕХНЮ про кримський «подарунок» Хрущова.


Історія Україниworker.jlt.ru - працевлаштування: десятки спеціальностей, сотні вакансій.

  • ukrainaforever.narod.ru: Seo- Tools,сео - інструменти.

  • Ресурсы, посвященные поисковой раскрутке и оптимизации сайтов, поисковые системы и каталоги, образцы и примеры пресс-релизов, сервисы и программы для оптимизации сайтов, работа с пресс-релизами, почтовые рассылки,seo tools
  • Семь способов бесплатно повысить эффективность рекламы
  • Десять советов Якоба Нильсена (Jacob Nielsen) по созданию главной страницы сайта
  • Лучший интернет-маркетинг - вирусный.
  • Доски бесплатных объявлений в Интернете. Почему они не работают?
  • Что дозволено спамеру
  • Зачем нужен сайт, или как реально использовать Интернет в бизнесе?
  • Охота на лоха,Капканы на лохов.
  • Трансформирующий маркетинг.
  • Зомби-покупатели.
  • Product Placement отбивает у «прямой рекламы» место под солнцем.


    *Seo- Tools
    *Сео - інструментиІсторія України
    *Контроль над поисковиками.Определение позиции сайта в поисковых системах.Seo инструменты.Seo tools.Позиция сайта в поисковых системах.Инструменты анализа и продвижения сайтов
    *Stat - анализатор продвижения сайтов.
    *Как повысить индекс цитирования.Яндекс.
    *Page Promoter или Semonitor: Продвижение сайта.
    *Определение позиции сайта в поисковых системах.Seo инструменты.Seo tools.
    *Позиция сайта в поисковых системах.
    *Инструменты анализа и продвижения сайтов.
    *Log Analyzer от NetPromoter:Анализ продвижения сайта.
    *Инструменты веб-мастера-2.
    *Page Promoter или Semonitor? Изюминки.
    *Статистика и анализ сайтов.Позиция сайта в поисковых системах.Анализ времени загрузки сайтов.Сравнение сайтов.Преобразование динамических URL.Whois.Памятка mod_rewrite.Анализ обратных ссылок по IP.
    *Значение тега TITLE в раскрутке сайта.
    *Как увеличить поток информации (трафик) с помощью хорошего названия.
    *Wapple - за ваш мобильный вэб-сайт будут платить рекламодатели.


    *domainІсторія України
    *Домены,регистрация доменов,
    защита доменов.DNS
    (Domain Name Server).
    Доменные зоны мира.Выбор
    доменного имени.Доменное имя,Регистрация домена.Тайпсквоттинг.Дорвей.
    Увеличение траффика.
    *Историческая справка.
    *Доменные зоны мира.Общие доменные зоны.
    *Доменные зоны мира.Национальные доменные зоны.
    *Выбор доменного имени.
    *Доменное имя,Регистрация домена.
    *Рекомендации по подбору доменного имени,выбор домена.
    *Адрес вашего сайта.
    *Домены. Регистрация доменов.
    *DNSSEC на защите доменов, защита доменов.
    *Регистрация доменов как способ защиты бренда.
    *Что такое тайпсквоттинг.
    *Дорвей в раскрутке сайта.
    *Кривые пальцы, приносящие трафик,увеличение траффика.
    *Американский суд признал легитимным захват доменов в целях критики.
    *Хакеры и киберсквоттеры угрожают системе доменных имен.

    Літературні Джерела Давнього Українського Літопису.

    Етнографія Угорської Руси.

    Українське козацтво.
    Генеза і становлення козацтва в Україні.
    Українське козацтво: формування
    соціального стану.Історичні передумови
    та причини виникнення.

    Римський імператор — Русин.

    Михайло Дорошенко-гетьман-флотоводець.

    Архаїчні Елементи Культури
    Козацтва В Контексті Українознавства.
    search engine submissions and website optimization with free advice



    militaryhistory.narod.ru

    ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.

    1.ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ ТА НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ

    ЯК НИЩИЛИ УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ

    Хронологія Геноциду

    Українська мова, постання української мови, праіндоєвропейська доба, нариси історії України.

    Русь етнічна i Русь самозвана: украдене ім’я. Русь-Україна і Московія-„Росія”: до з’ясування термінологічної проблеми

    Сайти, на яких розміщено статті та матеріали по Історії України:

    ukrainaforever.narod.ru militaryhistory.narod.ru www.movakalynova.narod.ru ukrainaforever.mylivepage.com 1light.mylivepage.ru seo-web.mylivepage.ru 1pravda.mylivepage.ru ykrainaforever.mylivepage.com ukrainaforever.mylivepage.com boa-banana.mylivepage.ru istoriaukraina.narod.ru ukrainakvit.narod.ru
    *Электроні книги бібліотеки
    Бесплатное хранилище файлов, файлообмен, обмен файлами,Каталог файлов: музыка, видео, программы.

    • Історія УкраїниНе Вмирає Душа Наша
    Т.Г.Шевченко  
      На початок : Ще Матеріали : Browser : Tool :

    Кто имеет права на Киевскую Русь | “Українське бароко”. Театральне мистецтво. | Релігія, мистецькі набутки слов’ян. | Сковорода | Трипільська та Черняхівська культури. | Культурний процес України у ХVІІІ ст. | Слов’янська писемність. | Архітектура та образотворче мистецтво. | Україна в другій половині ХVІІ століття. *** УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС. І.Стан українського етносу . ІІ . Причини занепаду руського етносу ІІІ . Можливості русько-українського етносу IV . Можливий варіант розвитку планетарного суспільства в ХХІ сторіччі V . Що далі?
    МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
    *"Русь" і "Україна".
    *Іван Сірко У Полоні Багато векторності.
    *УКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.
    *Едвард Кінан. Російські міфи про київську спадщину
    *Формування Української Літературної Мови В Галичині В Умовах Австрійського Режиму.
    *Історик та археолог, професор Михайло Юліанович Брайчевський.
    *Формування української народності. Походження та поширення назви «Україна».
    *До історії використання топоніму “Русь”, “Россія” в українській історіографії до XVIII ст. *Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів *Українська та великоруська культури у XVII столітті: культурний вплив чи культурний конфлікт? *Ідея Козацтва - в Українській Душі *Етнополітична термінологія XIV-XVI століть *О территориальной привязке этнонима «русские» *Представления об этнической доминации * “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении . *Эмский указ. *Есхатологічні Передчуття Людства та Відбиття їх у Поезії *Ідея Козацтва - в Українській Душі * Українська Ідея *Гог в Краю Магога і Місія України * З Води Та Вогню * А.Кримський Про "Колиску Народів" *Триполізм - Наша Ідея *Чи може бути столиця "молодшого брата" матір'ю міст руських? *Епітафія Енеєві * Підвалини Європейської Цивілізації *На Якій Землі Живемо? * Тризуб Посейдона І Володимир *Феномен Шевченка *ЩО ТАКЕ Національна Ідея? *Древність Українських Говорів *Та Спитайте: Хто Ми, Чиї Сини. *Потоп На Україні * Перстень З Оріхалком * Хлібороб Світу - Історичне Призначення Українців * Братня Дружба *Хронолог

    Історія України Ви,при бажанні, можете надсилати статті з історії України на нашу адресу
    ( ukrainaforever@yandex.ru ), і ми розмістимо їх на нашому сайті www.ukrainaforever.narod.ru

    Все. Тут сторінка Історія України закінчується. Далі можна не читати - починаються seo матика та рейтинги, те що більш цікаве роботам пошукових машин.
    Теги до титульної сторінки, СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: сторінки історії, історія України, маловідомі сторінки історії.

     
     Каталог україномовних сайтів Каталог україномовних сайтів
    [AD] [AD]
    разработка сайтов, продвижение сайта яндекс, оптимизация сайта поисковые машины
     
    free website submission search engine seo optimization
    Submitter.ru - Регистрация в поисковых системах!
    раскрутка сайта, поисковая оптимизация [AD] Free Page Rank Checker [AD] интернет магазин реклама - Net-Pr.Ru
    тИЦ и PR
    PageRank
    Hosted by uCoz
    [AD]