Правдива Історія України
Історія України НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША
Т.Г.Шевченко

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТА ЛІНГВІСТИЧНІ НАРИСИ

Маловідомі матеріали Історії України.

сайт історія україниІсторія УкраїниІсторія України

*Так як стаття про гетьмана Мазепу здорова тут подаю короткий зміст статті:
* *Гетьман Іван мазепа та його Доба. Олександр Оглоблин., та передмову, а тут стаття Гетьман Мазепа у повному обсязі: *Гетьман Іван мазепа та його Доба. Олександр Оглоблин., стаття займає обсяг білше одного гігабайта.
*Національна, державна та військова символіка України

Історія України

Історія УкраїниДзюба Іван. Інтернаціоналізм  чи  русифікація.

*Пошуки держави Аратти. In search of Aratta.
*Город Аратта в шумерском эпосе. Абу Аль Хассан Махмуд Бакри Муса
*Давня Україна - вогнище людської цивілізації.
*КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ У ПУБЛІЦИСТИЦІ ІВАНА ФРАНКА.
*Зовнішній чинник та процес консолідації української нації.
*Фактори збереження національної ідентичності українців Франції.
*СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ.
*ТРИПІЛЬСЬКА ПРАІСТОРІЯ
*ОРІЙСЬКА ДУХОВНІСТЬ. ОРІЯНСТВО
*Україна та Росія 18-19 ст.очима іноземців
*УК-ОР-АЙ-АНУ...Прадавня Україна
*Князь Кий. Історія України в особах: Давньоруська держава.

*Пошуки прадавніх Русів.
*Термін "РУСЬ" - приклад оманливої схожості.
Історія УкраїниГлибини Нашої Пам'яті
Історія України"Русь" і "Україна".
Історія УкраїниІван Сірко У Полоні Багато векторності.
Історія УкраїниУКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.
Історія УкраїниЕдвард Кінан. Російські міфи про київську спадщину
Історія УкраїниФормування Української Літературної Мови В Галичині В Умовах Австрійського Режиму.
Історія УкраїниІсторик та археолог, професор Михайло Юліанович Брайчевський.
Історія УкраїниФормування української народності. Походження та поширення назви «Україна».
*До історії використання топоніму “Русь”, “Россія” в українській історіографії до XVIII ст.
*Есхатологічні Передчуття Людства та Відбиття їх у Поезії
*Ідея Козацтва - в Українській Душі
* Українська Ідея
*Гог в Краю Магога і Місія України
* З Води Та Вогню
* А.Кримський Про "Колиску Народів"
*Триполізм - Наша Ідея
*Чи може бути столиця "молодшого брата" матір'ю міст руських?
*Епітафія Енеєві
* Підвалини Європейської Цивілізації
*На Якій Землі Живемо?
* Тризуб Посейдона І Володимир
*Феномен Шевченка
*ЩО ТАКЕ Національна Ідея?
*Древність Українських Говорів
*Та Спитайте: Хто Ми, Чиї Сини.
* Хлібороб Світу - Історичне Призначення Українців
* Братня Дружба
*Хронолог


*Сайти Українського та історичного спрямування.
*ПЕРЕКЛАДАЧ онлайн
Історія України*Аналіз Вашого Сайта
*Аналіз Ключових Слів
Історія України HEX CODE
Історія України Розкрутка
Історія України Автоматична реєстрація сайту
Історія УкраїниКаталог сайтів
Історія УкраїниДодати Сайт
Історія УкраїниЛінки Різні
Історія УкраїниInformer
Історія України Informer
Історія України Безоплатні Оголошення
Історія УкраїниІсторія УкраїниІсторія України Онлайн студія веб-дизайну Siteimage
  *Електронні віртуальні бібліотеки безкоштовно
Книги*e-Book
*Глобальна мережа рефератів, РЕФЕРАТИ ПО ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, реферати на будь - яку тему.


*Гетьман Іван мазепа та його Доба. Олександр Оглоблин.

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА

Олександер ОГЛОБЛИН

ОГЛОБЛИН
МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА
Друге доповнене видання
Нью-Йорк • Київ • Львів • Париж • Торонто
2001
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl01.htm" Любомир Винар. Передмова від редактора
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl02.htm" Lubomyr Wynar. Foreword from the Editor
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl03.htm" Любомир Винар, Алла Атаманенко. Видатний дослідник Мазепинської доби
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl04.htm" Мазепіяна Олександра Оглоблина: 1927—1992
ЧАСТИНА І
Олександер Оглоблин. ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl05.htm" Передмова
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl06.htm" Розділ І. Іван Мазепа до гетьманства
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl07.htm" Розділ II. Іван Мазепа — гетьман України
1. Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича
2. Коломацький переворот і обрання Мазепи на гетьманство
3. Коломацька угода 1687 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl08.htm" Розділ III. Зовнішня політика Мазепи до 1700 року
1. Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х- 1690-х роках
2. Україна у війні з Туреччиною і Кримом
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl09.htm" Розділ IV. Внутрішня політика гетьмана Мазепи
1. Господарство
2. Соціяльні відносини (Козацька старшина. Козацтво. Селянство. Міщанство. Соціяльна боротьба)
3. Гетьман Мазепа і духове життя України
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl10.htm" Розділ V. Повстання Петра Іваненка (Петрика)
1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття
2. Полтавська опозиція в 90-х роках XVII століття
3. Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-кримська угода 1692 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl11.htm" Розділ VI. Гетьман Мазепа і Правобережна Україна
1. Правобережна Україна в кінці XVII — на початку XVIII століття
2. Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій
3. Повстання 1702 — 1704 років
4. Мазепа і Палій
5. Гетьман Мазепа — володар Правобережної України
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl12.htm" Розділ VII. Зовнішня політика Мазепи після 1700 року
1. Україна і Північна війна (до 1708 року)
2. Криза українсько-московських відносин і українські політичні пляни під час Північної війни
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl13.htm" Розділ VIII. Зрив Мазепи з Москвою. Союз України зі Швецією
1. Угода Мазепи зі Станіславом Лещінським
2. Українсько-шведський союз
3. Старшинська опозиція і виступ Кочубея
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl14.htm" Розділ IX. Українсько-московська війна 1708-1709 року. Полтавська катастрофа
1. Похід Карла XII на Україну
2. Московський терор на Україні
3. Боротьба за Україну в 1708 — 1709 р.
4. Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу
5. Полтавська катастрофа
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl15.htm" Розділ X. Еміграція і смерть гетьмана Мазепи. Бендерська конституція 1710 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl17.htm" SUMMARY
ЧАСТИНА II
СТАТТІ ТА МАТЕРІЯЛИ
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl16.htm" Мазепин Дзвін
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl18.htm" З історії української державницької думки доби Мазепи
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl19.htm" «Дума» Гетьмана Івана Мазепи
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl20.htm" Бендерська конституція 1710 року
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl21.htm" Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка (Петрика)
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl22.htm" Труди і дні гетьмана Івана Мазепи (хронологія)
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl23.htm" Лист Пилипа Орлика до київського митрополита Стефана Яворського (1721)
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl24.htm" Вибрана бібліографія публікацій та документальних матеріялів про Гетьмана Івана Мазепу (1960 — 2000)
З книги «Люди старої України», Київ, 2000
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl25.htm" Василь Капнист
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl26.htm" Берлінська місія Капніста 1791 року.
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl27.htm" Олександер Ріґельман
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl28.htm" Семен та Олекса Дивовичі
HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/coss3/ohl29.htm" Андрій Полетика
Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Редактор Любомир Винар, упорядники Ігор Гирич, Алла Атаманенко. — 2-е доповнене видання. — Нью-Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто, 2001. — 464 с.: іл.
ISBN 1-879070-13-8
У збірці праць видатного українського історика Олександра Петровича Оглоблина вміщені одна з найкращих монографій про гетьмана Івана Мазепу, доповнена пізнішими примітками автора, а також статті, присвячені Мазепинській добі. Написані у кін. 20-х — 60-і роки XX століття, вони не втратили свого наукового значення і сьогодні. Крім того, до книги включено бібліографію праць різних авторів про Мазепу, опублікованих після 1960 року.
Книга розрахована на фахівців-істориків, а також усіх, хто цікавиться українською історією.
OLEXANDER OHLOBLYN
HETMAN IVAN MAZEPA AND ITS ERA
Second updated edition
EDITED BY LUBOMYR WYNAR
New-York • Куіv • Lviv • Paris • Toronto • 2001

ПЕРЕДМОВА ВІД РЕДАКТОРА

В анналах української і світової науки професор Олександер Мезько-Оглоблин (1899-1992) записаний як провідний український історик і здібний організатор українського наукового життя в XX столітті. Одночасно Олександер Петрович є одним із найвидатніших дослідників Козацько-Гетьманської держави XVII-XVIII ст., зокрема доби гетьмана Івана Мазепи.
Ідея нового видання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» виникла в 1998 році, в якому при Українському Історичному Товаристві було створено Міжнародний ювілейний комітет для вшанування Олександра Оглоблина з нагоди 100-ліття його народження. Тоді було вирішено видати монографію історика про гетьмана Івана Мазепу, збірку історичних нарисів «Люди Старої України» та інші видання й архівні матеріали. За ініціятивою УІТ і при співпраці інших наукових установ у 1999 році в Україні і на Заході відбулися численні конференції, присвячені Олександрові Оглоблину, а також започатковано нове серійне видання «Оглоблиніяна» (Нью-Йорк, Острог: Українське історичне товариство, Університет «Острозька Академія», 2000, 215 с., том І), присвячене виданню праць і архівних матеріалів історика, а також досліджень про нього. Одночасно було започатковано редагування другого доповненого видання праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба», що з’явилося в 1960 році, як 170-й том «Записок НТШ» у серії «Праці історично-філософічної секції товариства» (видання Організації оборони чотирьох свобід України і Літ визволення України. Нью-Йорк — Париж — Торонто, 1960, 406 с.).
У науковій спадщині Олександра Оглоблина ця праця займає одне з головних місць як глибинна аналітично-синтетична студія Івана Мазепи і його держави. Історик багато років присвятив дослідженню Козацько-Гетьманської держави XVII — XVIII ст. в контексті багатовимірного українського історичного процесу, що зазублювався з історією Польщі, Росії, Криму, Туреччини, Швеції та інших держав. Ця монографія є до наших часів однією з найкращих студій, присвячених гетьманові Івану Мазепі і його часам. Після 1960 року Олександер Петрович доповнював спою монографію на окремих аркушах паперу, що було типовим у його праці, і на маргінесах виданої книжки — усі ці матеріали. а також рукопис його праці першого видання монографії ми віднайшли в його архіві. Ми узгляднили цей матеріал і включили як доповнення в наше видання разом із деякими джерельними матеріялами і працями історика з мазепинської тематики. Також у новому виданні вміщено історичні ілюстрації, що деякою мірою доповнюють текст монографії історика. Це є одна з причин другого видання книги «Гетьман Іван Мазепа та його доба», що з’являється з цими важливими додатковими матеріялами. Існували, однак, ще й інші причини і стимули для нового видання цієї унікальної монографії.
По-перше, декілька місяців перед відходом у вічність Олександер Петрович попросив мене, щоб по його смерті познайомити істориків в Україні, особливо представників молодого покоління і студентів, з його творчою спадщиною, зокрема з його працями, присвяченими Іванові Мазепі, Петрикові, Хмельницькому, «Людям Старої України» й іншими дослідженнями. Я обіцяв виконати його бажання, його «історіографічний заповіт» і започаткував систематичне видання історичних праць Олександра Петровича в Україні. «Люди Старої України та інші праці» з’явилися в 2000 році.
По-друге, ми свідомі, що в минулі роки в комуністичній Україні і взагалі в СССР гетьмана Івана Мазепу партійні історики представляли як «зрадника України, українського народу і братньої Росії», а професора Оглоблина — як «зрадника радянської батьківщини» і «фальсифікатора історичного минулого і сучасного України». Історичні праці Олександра Петровича були заборонені в совєтській Україні, історики та інші дослідники не мали змоги познайомитися з його монографією про гетьмана І. Мазепу та його іншими мазепознавчими працями. Цю кривду направляємо в 2001 році, в якому відзначуємо 10-ліття відродженої незалежної Української Держави.
По-третє, вже сам факт видання монографії Олександра Мезька-Оглоблина Українським Історичним Товариством (УІТ) і Світовою Науковою Радою Світового конгресу українців при співпраці Української Вільної Академії наук у США (УВАН у США), Української Американської Асоціяції університетських професорів (УААУП), Наукового Товариства Шевченка в Европі (НТШ-Е), не випадковий. Адже Олександер Петрович був першим президентом, а згодом — почесним президентом УІТ, першим головою Історичної Секції, а згодом — президентом і почесним президентом УВАН у США, почесним членом і заступником голови Історично-філософічної секції НТШ і довголітнім редактором «Історичного відділу» Енциклопедії Українознавства НТШ, почесним членом УААП і близьким дорадником Наукової ради СКВУ. Також він був першим головою Українського генеалогічного та геральдичного товариства, почесним доктором і довголітнім професором Українського Вільного Університету у Празі і Мюнхені, професором-гостем Гарвардського університету та членом інших наукових і академічних установ. Як бачимо, Олександер Петрович значну частину свого життя на Заході присвятив розбудові українського наукового життя в Европі і Америці. Цим виданням сплачуємо, деякою мірою, борг вдячності проф. Олександрові Оглоблину за його вклад у розбудову національної культури й історичної науки на Заході.
Друге доповнене видання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба» складається з таких розділів:
1. Передмова редактора.
2. Англомовна передмова редактора.
3. Вступна стаття «Видатний дослідник Мазепинської доби».
4. Доповнений текст монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба» з ілюстраціями і уточненнями цитат історичних джерел і літератури.
5. Додатки до монографії О. Оглоблина. Тут містяться деякі праці історика з мазепинською тематикою: «З історії української державницької думки доби Мазепи», «Дума гетьмана Івана Мазепи», «Бендерська конституція 1710 року», «Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка (Петрика)».
6. Також містимо досі надруковану хронологію історика «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи», яку Олександер Петрович склав у Києві. З історичних джерел друкується лист гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського від 1 червня 1721 року, в якому містяться важливі дані про таємні польсько-українські та українсько-шведські переговори Мазепи.
7. В окремому розділі міститься «Вибрана бібліографія праць про Івана Мазепу, що появилися після 1960 року».
Покажчик імен і англомовне резюме закінчує наше видання.
Монографію та інші праці Олександра Петровича друкуємо за «харківським правописом» без жодних стилістичних чи мовних змін.
Олександер Оглоблин у своїй праці ставить засадниче питання: «Чи вдалося Москві — байдуже, білій чи червоній, подолати Мазепу, як ідейного речника українства? Ні, не вдалося ні знищити, ні здолати. Перефразовуючи слова Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією — і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилася й стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі, з непослабленим завзяттям і невгамованою ненавистю веде боротьбу проти імення і символу Мазепи — боротьбу, якої вона ніколи виграти не може» (Олександер Оглоблин, «Гетьман Іван Мазепа та його доба», 1960, с.7).
Цю свою думку і прогноз висловив Олександер Петрович 40 років тому, коли закінчував писати свою монографію про Івана Мазепу. Одночасно він говорив, що деякою мірою наші часи нагадують добу Мазепи, коли державні діячі намагалися створити незалежну Українську Державу. Олександер Петрович радів відродженням української державності в 1990-х роках і надіявся, що український народ, його провідна верства, не повторить помилок доби Івана Мазепи і закріпить свою державну незалежність.
Думаємо, що поява нового доповненого видання монографії історика «Гетьман Іван Мазепа та його доба» є дуже своєчасною. Вона заповнює прогалину в сучасній українській і світовій науковій літературі і є гідним відзначенням пам’яті Олександра Петровича Оглоблина, провідного дослідника Мазепинської України.
Любомир Винар.
Президент Українського Історичного Товариства,
Голова Світової Наукової Ради СКУ
Кент, 27 травня 2001 р.
* * *
Текст праці О. Оглоблина «Мазепа та його доба» поданий за авторським коректурним примірником книги. У ньому Олександр Петрович не лише виправляв фактичні й коректорські помилки, але й уточнював деякі факти й бібліографію. Зокрема він доповнював текст і примітки посиланнями на книжки й статті радянських істориків, які з’явилися друком після 1960 року.
Упорядник тексту не врахував усі записи О. Оглоблина, зроблені на сторінках і маргінесах книга та окремих аркушах паперу, доданих до її коректурного примірника, оскільки не всі з них мають закінчений характер доповнення, а є лише робочими шкіцами, котрі автор, очевидно, хотів використати для наступного варіянту книги. Дописки олівцем (вони складають переважну більшість) відносяться до 60-х років XX ст., записи ручкою дуже нерозбірливим почерком О. Оглоблин писав у 80-х роках. Пізніші авторські доповнення накреслені у нашому виданні курсивом.
При цій нагоді складаю подяку д-ру І. Вербі, якій віднайшов в Центральному архіві вищих органів влади України рукопис незакінченої праці історика «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи (хронологія)» і звірив текст, що тут друкується, з оригіналом.
Ігор Гирич
FOREWORD FROM THE EDITOR
In the annals of Ukrainian and world scholarship, Professor Oleksander Mez’ko-Ohloblyn (1899-1992) is noted as a leading Ukrainian historian and skilled organizer of Ukrainian scholarship in the 20 th century. Oleksander Petrovych is one of the most prominent researchers of the Cossack-Hetmanate Government in 17 th and 18 th century Ukraine, particularly the era of lvan Mazepa.
Hetman Іvап Mazepa and His Era, which was originally pubiished in 1960 as Vol. 170 of Zapysky NTSh in the series Works of the NTSH Historical-Philosophical Section (pubiished by the Organization in Dcfense of the Four Freedoms for Ukraine and the League of Ukraine’s Liberation, New York — Paris — Toronto, 1960, 406 p.)
There were, however, other reasons and stimuli for a new edition of this unique monograph.
dents be familiarized with his work, in particular with his works devoted to Ivan Mazepa, Petryk, Khmelnytsky, People of Old Ukraine and other research materia\x0142. Thus, I promised to fulfill his wish, his «historiographic last will and testament», and began a systematic effort to have Oleksander Petrovych’s historical works pubiished and accessible in Ukrain\x0119. People of Old Ukraine and Other Essays was issued in 2000.
Secondly, during the Communist era in Ukrain\x0119 and in the USSR in genera\x0142, party historians depicted Hetman Ivan Mazepa as a «traitor to Ukraine, the Ukrainian people and to fraternal Russia,» while Professor Ohloblyn was portrayed as a «traitor of the Soviet fatherland» and a «falsifier» of Ukraine’s historical past as well as its present. Oleksander Petrovych’s historical works were prohibited in Soviet Ukraine; consequently, historians and other scholars were denied the opportunity to become acquainted with his monograph on Ivan Mazepa and his other research studies on the controversial Hetman. It is significant that this work is appearing in 2001, the year Ukraine is celebrating its 10th anniversary as an independent state.
Thirdly, the fact that Oleksander Mez’ko-Ohloblyn’s monograph was published by the coordinated efforts of the Ukrainian Historical Association (UHA) and the World Scholarly Council of the World Congress of Ukrainians with cooperation from the Ukrainian Free Academy of Sciences in the U.S. (UVAN -U.S.), the Ukrainian-American Association of University Professors (UAAUP), the Shevchenko Scientific Society in Europe (NTSh-E), is not coincidental. It should be noted that Oleksander Petrovych was the first President — and eventually, Honorary President — of the UHA; the first head of the Historical section of UVAN in the U.S. and in time, its President, then Honorary President; honorary member and assistant head of the NTSh Historical-Philosophical Section and longstanding editor of the NTSh Encyclopedia of Ukraine’s «history section»; honorary member of UAAUP and a close advisor to the SKVU Scholarly Council. Professor Ohloblyn was also the first President of the Ukrainian Genealogical and Heraldic Association; honorary Ph.D. and professor of many years at the Ukrainian Free University in Prague and Munich; guest professor at Harvard University and member of other scholarly and academic institutions or organizations. As is evident, Oleksander Petrovych devoted a significant portion of his life in the West toward the development of Ukrainian scholarship in Europe and the U.S. With this new publication, we are hoping, to some extent, to repay a debt of gratitude to Professor Oleksander Ohloblyn for his contribution to the growth of national culture and historical science in the West.
This second, expanded edition of the monograph Hetman Ivan Mazepa and His Era consists of the following sections;
1. Preface by the Editor in English and Ukrainian.
2. Introductory chapter by Lubomyr Wynar and Alla Atamanenko, «Noted Historian of the Mazepa era».
3. Expanded text of the monograph Hetman Ivan Mazepa His Era, with illustrations and amended footnotes to historical and bibliographic sources.
4. Addenda to the work by O. Ohloblyn. This includes certain works by the historian thematically linked with Mazepa: «From the history of Ukrainian governmental policy during the Mazepa era», «The Duma of Ivan Mazepa», «The Bender Constitution of 1710», «New materials on the uprising of Petro Ivanenko (Petryk)».
We are also including the historian’s heretofore unpublished chronology, «The Days of Ivan Mazepa», which Oleksander Petrovych compiled in Kyiv. From historical sources — a letter from Hetman Pylyp Orlyk to Metropolitan Stefan Yavorsky, dated June 1, 1721, which includes important information concerning Mazepa’s secret Ukrainian-Polish and Ukrainian-Swedish negotiations (with the Poles and the Swedes).
5. A separate chapter is devoted to a «Select Bibliography of works on Ivan Mazepa, appearing after 1960 (compiler, Oleksii Yas’).
A name index and an English-language summary conclude our publication. This monograph and other included works by Oleksander Petrovych utilizes the Kharkiv orthographic style, with no stylistic or linguistic changes.
According to Oleksander Ohloblyn, the Mazepa period signals the rebirth of Cossack Ukraine, in its political, cultural and economic aspects following the period of the Ruin. In his work, Oleksander Ohloblyn poses the following key question along with its answer; «Did Moscow — be it White or Red — succeed in defeating Mazepa, as an ideological spokesman for Ukraine’s existence as a nation-state? No, it neither succeeded in destroying nor defeating. Paraphrasing the words of Hrushevsky, death flew its wings over the Ukrainian nation — and it not only survived 250 years of Moscow’s victory at Poltava, but experienced a renaissance, and ideologically, stands on stronger ground vis-a-vis its Moscow opponent, than it did during the reign of Peter the Great. It is for this reason that Moscow continues to this day, with unabated obstinacy and unrestrained hatred, to wage a battle against the name of Mazepa and all that it symbolizes — a war it can never win» (Oleksander Ohloblyn, Hetman Ivan Mazepa and His Era, 1960, p. 7).
Oleksander Ohloblyn expressed these thoughts and prognosis more than 40 years ago, upon completing his monograph about Ivan Mazepa. At the same time, he believed that to a certain degree, our times recall the era of Mazepa, when political and government figures attempted to create an independent Ukrainian State. Oleksander Petrovych was overjoyed by the Ukrainian renaissance in the early 1990s and hoped that the Ukrainian people and its leaders would not repeat the mistakes incurred during the Mazepa period, but rather, would strengthen their independent status as a state.
We believe that the appearance of this new, expanded edition of the historian’s monograph, Hetman Ivan Mazepa and His Era, is very timely in terms of Ukraine’s current situation. It fills in some of the gaps in contemporary Ukrainian and world scholarly literature, as well as presents a dignified memorial to the memory of Oleksander Petrovych Ohloblyn, a prominent scholar of Ukraine, and of Hetman Ivan Mazepa and his era.
Lubomyr Wynar
President,
Ukrainian Historical Association
Kent, May 27, 2001
Любомир Винар,
Алла Атаманенко.

ВИДАТНИЙ ДОСЛІДНИК МАЗЕПИНСЬКОЇ ДОБИ

У 1999 році минуло 100 років від дня народження Олександра Мезька-Оглоблина (1899 — 1992), провідного українського історика і організатора українського наукового життя другої половини XX століття. З нагоди цієї визначної дати в Україні і на Заході відбулися численні наукові конференції, присвячені дослідженню життя, діяльности і творчости Олександра Оглоблина у контексті розвитку української історичної науки і української національної культури. На Першому міжнародному конгресі українських істориків (Чернівці, травень 2000) було проведено окрему наукову сесію («круглий стіл»), яка розглянула питання видання творчої спадщини історика в Україні, в тому числі і його доповненої монографії про гетьмана Івана Мазепу і інших праць Олександра Петровича, присвячених Козацько-Гетьманській державі.
Оцінки діяльности гетьмана Івана Мазепи в Україні також спотворювались комуністичною пропагандою, що, нарешті, стало змінюватись після здобуття Україною незалежности. Монографія Олександра Оглоблина, видана за межами України у 1960 р., довгий час не була відома українському читачеві, її перевидання у доповненому вигляді з іншими мазепознавчими працями вченого дасть можливість історикам і громадськости в Україні безпосередньо ознайомитися з поглядами талановитого дослідника.
У цій статті ми вирішили подати короткий біографічний нарис про історика, огляд його праць із мазепинською тематикою, які тут публікуються, та історію написання і видання його монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба».
Життя та діяльність Олександра Оглоблина
Ім’я Олександра Петровича Оглоблина нерозривно пов’язане з розвитком української історичної науки протягом майже цілого XX століття. Представник покоління істориків 20-х років, він продовжував свою працю тоді, коли багато його колег і друзів загинули від більшовицьких репресій 30-х років. Не припиняв свої дослідження під час Другої світової війни і на еміграції спочатку в Німеччині, потім — у далекій Америці. Довгий час забутий на батьківщині, він продовжував любити її і досліджувати її історію. За роки наполегливої наукової праці вченим було написано понад 700 досліджень, присвячених різним проблемам історії України, її історіографії, генеалогії та інших допоміжних історичних дисциплін. Крім того, наукова діяльність Олександра Петровича Оглоблина дуже тісно пов’язана з багатьма науковими інституціями як в Україні (до 1944 року), так і в діяспорі, що робить особливо важливим вивчення його життєвого шляху і наукової спадщини.
Народився Олександер 6 грудня (24 листопада ст. ст.) 1899 р. у родині київського домовласника Петра Івановича Оглоблина (1965 — 1919) і Катерини Платонівни, уродженої Лашкевич (1867 — 1932). Довгі роки Сашко не знав, Ідо виховується в родині вітчима, і його рідним батьком є Михайло Миколайович Мезько (1870 — 1938). Після знайомства з батьком Сашко захопився ним, як людиною. Спочатку зустрічались вони в Києві, а 1915 р. Олександер їздив до батька в Уральськ 2. Пізніше батько та син листувалися.
Велику роль у вихованні підростаючого історика відіграла його бабця по матері — Анна Осипівна Лашкевич, уроджена Савицька (1842 — 1910), яка дуже любила свого онука, а літом, під час його перебування в Новгороді-Сіверському, часто розповідала йому родинні перекази. Розповіді бабуні Анни про козацькі родини матері й батька 3, портрети далекої і ближньої рідні на стінах будинку у родовому маєтку, «старі меблі, картини, посуд тощо — все дихало старовиною, такою живою і такою рідною», що ще в ранньому віці пробудило у майбутнього Історика зацікавлення спочатку історією родини, пізніше — малої батьківщини Новгород-Сіверщини і врешті-решт — України.
Захоплення історією розвинулось під час навчання у III Київській гімназії, де викладали такі історики як В. Ляскоронський, М. Харитонов, С. Голубєв та ін. У гімназії Сашко був членом історичного гуртка 4. І на ці роки припадає написання ним перших історичних студій, частина яких була оголошена у вигляді доповідей Саме тоді він вперше звернувся і до мазепииської доби, підготувавши студію про Захарію Корниловича 5, і до перших спроб генеалогічних досліджень.
Перша світова війна, складний період Визвольних змагань спричинили скорочення курсу навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, у 1919 році Олександер пробував свої сили у шкільництві та в адміністративній роботі, а в березні 1920 р. він був обраний викладачем Київського робітничо-селянського університету 6, де протягом 1920-1921 років читав курс історії України, одночасно викладаючи в Київському археологічному інституті на катедрі економічного побуту України.
Здібного науковця й адміністратора з весни 1921 р. обрали доцентом (з квітня 1922 р. — професором) катедри історії Вищого Інституту Народної освіти ім. Драгоманова, створеного у 1920 році. У червні 1921 року О. Оглоблин був призначений деканом основного курсу. Поруч із ним працювали талановиті дослідники (деякі з них викладали в Київському університеті за часів навчання молодого історика) — професори Г. Павлуцький, В. Пархоменко, В. Кордт, О. Гермайзе, М. Василенко, В. Романовський, О. Грушевський та ін. Будучи деканом факультету, Олександер Петрович багато уваги приділяв організаційним питанням, але встигав займатись і наукою. Студенти слухали його лекції, присвячені різним проблемам історії України. Пізніше його колишній професор, а потім — колега, друг і сподвижник у багатьох справах Наталія Полонська-Василенко згадувала про високий рівень лекцій історика і велику популярність серед студентів 7.
У роки праці в ІНО діяльність Олександра Петровича свідчила про його високу національну свідомість. Закладена в ранньому дитинстві любов до своєї «малої» батьківщини, землі своїх предків, у пі роки українського національного ренесансу вона проявилася в старанному студіюванні української мови, викладанні лекційних курсів з державницьких позицій, у боротьбі за українську національну університетську освіту разом із Г. Павлуцьким, О. Янатою та іншими просресорами, запровадженні нових навчальних плянів і програм з українознавчою проблематикою. В цей час історик велику увагу приділяв праці у Бібліотечній комісії, яка давала можливість збереження унікальних пам’яток книжкової справи. Він відіграв значну ролю у збереженні українських культурних цінностей під час діяльности українсько-польської комісії по виконанню умов Ризького мирного договору 8.
10 травня 1922 р. історик одружився з Ганною Якимівною Фроловою (1892 — 1965), яку запізнав у 1920 році, хоч і були вони сусідами по вулиці. Ганна Якимівна багато років була поруч із ним, ділила горе і радості, створювала умови, потрібні для наукової праці. У лютому 1923 року родина пережила велике горе — в один день померли щойно народжені діти-близнюки Аня і Михайлик, що стало великою моральною травмою для молодих батьків 9. Народження 24 серпня 1925 року сина Дмитра (1925 — 1986) принесло велику радість і надії, яким так і не судилось здійснитися вповні, бо у складних умовах життя на еміграції Дмитро змушений був фізично працювати, щоб утримувати родину.
Серед наукових зацікавлень історика в ці роки переважав інтерес до економічної історії. У 1925 році були опубліковані дві монографії Олександра Петровича — «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика» — перші томи заплямованого монументального дослідження, присвяченого історії української фабрики. До появи книги О. Оглоблина розвиток економіки Гетьманщини залишався поза увагою істориків, що визначило ролю цієї праці у доповненні схеми української історії М.С. Грушевського, зокрема її поширенні стосовно XVIII — XIX ст.
Ідея економічної автономії України у працях О. Оглоблина пізніше переросла у обгрунтування ідеї національно-державної самостійности України, в першу чергу у дослідженнях, присвячених історії української політичної думки XVII — XVIII ст., серед яких — студії над повстанням Петра Іваненка (Петрнка), гетьмана Івана Мазепи, дослідження біографій діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, вивчення видатної пам’ятки української історіографії — «Історії Русів» тощо. Це зацікавлення мало початок у 20-х роках, а продовження — на еміграції, в умовах вільного розвитку української історичної науки. На ранньому етапі творчости цікавили О. Оглоблина також церковна історія та генеалогія, але в умовах тодішньої політичної системи дослідник не міг вповні присвятити себе улюбленим темам.
У 1926 р. в Одесі в актовій залі Одеського Університету Олександер Оглоблин прилюдно успішно захистив дисертацію на основі своєї монографії «Передкапіталістична фабрика», за що йому було присуджено (першому в Україні) ступінь доктора історії української культури 10 . Саме з нього року він розпочав роботу у Всеукраїнській Академії Наук, спочатку як нештатний науковий співробітник при Катедрі історії українського народу (керівник — акад. Д. Багалій), пізніше — як старший науковий співробітник і керівник (з 1932 року — голова) Комісії для виучування соціяльно-економічної історії України XVIII — XIX ст. Від того ж 1926 року він став дійсним членом Харківської науково-дослідної катедри (згодом — Інституту) історії української культури, активно співпрацював також із акад. М.Є. Слабченком, був дійсним членом Одеської науково-дослідної катедри історії України і дійсним членом Одеського наукового Товариства при ВУАН.
Серед студентів Київського університету та молодих науковців стало формуватись коло учнів Олександра Петровича, що переважно займалися дослідженням соціяльно-економічної історії України, серед них — Кость Антипович, Дмитро Бованенко, Семен Підгайний та інші. Тому можна говорити про початки формування в цей час наукової школи проф. Олександра Оглоблина.
Але початок 30-х років став для Олександра Петровича часом тяжких випробувань. Наступ тоталітаризму на українську культуру поширився, в першу чергу на історичну науку, що призвело до масових репресій серед вчених. Не став винятком і О. Оглоблин. Звинувачений в участі у контрреволюційній змові, він кілька місяців провів за ґратами, а потім надовго потрапив у лещата влади. Почалися часи змушеного «перегляду» своїх поглядів, критики і самокритики. В травні 1931 року вченому прийшлося пережити принизливу процедуру «дискусії» щодо розуміння ним концепції української історії і висловлених у працях думок. Пізніше про сутність таких «дискусій» Олександер Петрович написав у своїй праці «Як більшовики руйнували українську історичну науку» 11. Наслідки ж «дискусії» були катастрофічними для історика: він був на довгий час позбавлений можливости викладати в університеті, не дійшли до читача деякі вже видрукувані праці, зокрема його монографія «Кріпацька фабрика», нові дослідження підпадали під цензуру, що змушувало вченого притримуватись вимог більшовицької ідеології щодо історичних досліджень. І хоча, щоб зберегти своє життя і життя та спокій своїх близьких, Олександер Петрович визнав себе винним і «покаявся», переслідування не припинились, лише дещо послабились.
Позбавлений можливости викладати, у 1931 — 1932 рр. О. Оглоблин працював заступником директора з наукової частини Всеукраїнського історичного музею і його головна увага в цей час була спрямована на збирання археологічних і архівних матеріялів для вивчення промисловости Правобережного Полісся XVI — XIX ст.: у 1932 — 1936 рр. він був науковим керівником і організатором відповідної експедиції ВУАН і Всеукраїнського історичного музею. У 1932 р. історик був призначений директором Всеукраїнського Центрального Архіву стародавніх актів у Києві, але в лютому 1934 р. був звільнений з цієї посади знову ж із ідеологічних міркувань, за «протаскування буржуазного націоналізму». Праця старшим науковим співробітником Історично-археографічного інституту Всеукраїнської Академії наук була нетривалою — у листопаді 1934 р. інститут було закрито, а його співробітники втратили роботу і засоби до існування. Тоді ж став безробітним і Олександер Петрович.
Пошуки праці завершились влаштуванням у 1935 році в Інститут історії матеріяльної культури ВУАН, що пов’язувалось із проведенням археологічних розкопок здебільшого у Городську, а також Києві і Вишгороді. Втім, у липні 1937 року історика було звільнено і звідси зі звинуваченнями у «саботажі» і протягом чотирьох місяців йому довелося доводити неправомірність звільнення.
Порятунком у ситуації, що склалася, стало запрошення на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР у листопаді 1937 р. (працював до липня 1941 р.). В Інституті О. Оглоблин очолював сектор історії XIX — XX ст., співпрацював з такими відомими істориками, як Микола Петровський, Наталія Полонська-Василенко, Михайло Марченко, допомагав науковими порадами молодим дослідникам — Вадиму Дядиченку, Федору Лосю та ін. У 1938 р. Олександер Петрович став дійсним членом науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві, завідувачем відділу методики історії, а також професором Київського та Одеського університетів на катедрах історії України. Повернення до праці в університетах для Олександра Петровича було пов’язане із розробкою та викладанням українознавчих курсів, в тому числі з історії України, української історіографії тощо, які перед тим практично зникли з навчальних університетських плянів. В умовах поширення нової хвилі репресій проти української інтелігенції постала реальна загроза нового ув’язнення, в якому вже перебували деякі колеги історика, але, на щастя, вона не стала реальністю.
У ці роки історик отримав можливість досліджувати улюблені теми, серед яких — доба гетьмана Івана Мазепи. І хоча йому не вдалося в умовах партійного тиску на науку уникнути марксистської фразеології, він все ж намагався подавати вірні історичні факти. Олександер Петрович підготував до друку монографію «Україна в часи Петра І» 12, крім того, був серед авторів багатотомного видання «Нариси з історії України», в якому опрацював VI випуск «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» 13. Згідно з постановою Вищої Атестаційної Комісії СРСР про необхідність підтвердити свій науковий ступінь на початку 1941 р. О. Оглоблин у Москві був затверджений доктором історичних наук без захисту дисертації 14.
У вересні 1941 р. німецькі війська увійшли до Києва. Частина співробітників Інституту була евакуйована, але Олександер Петрович, пов’язаний з Організацією Українських Націоналістів Андрія Мельника, зокрема з д-ром Олегом Кандибою (Ольжнчем), свідомо залишився в Києві. Як національно свідома людина, яка ніколи не належала до комуністичної партії, що користувалася довірою у колах київської інтелігенції, Олександер Оглоблин цілком влаштовував і українську, і, певний час, німецьку сторони. Саме при сприянні діячів ОУН його було обрано на посаду голови Київської Міської Ради 13, яку він очолював з 21 вересня до 25 жовтня 1941 року. Він також став членом Української Національної Ради 16. За спогадами одного з відомих діячів ОУН Ярослава Гайваса, «Оглоблин виявив себе знаменитим адміністратором» 17 — він піклувався про збереження української освіти, підвезення до міста палива і харчів, але, на жаль, не міг впливати значною мірою на політику фашистів у Києві. Тому, без сумніву, відчув полегшення, коли зміг позбавитись цієї посади.
Роль, яку відіграв Олександер Петрович на посаді міського голови, високо оцінили українські культурні діячі і вчені. Зокрема, відомий український галицький історик Іван Крип’якевич, який мав з Оглоблиним досить тісні наукові стосунки з кінця 30-х років, а від початку вересня 1941 р. вів активне листування, писав до нього 23.XI. 1941 року: «Вістки про культ. і політ. життя Києва ми оцінюємо, як явища дуже позитивні, — все є краще, як ми могли думати. Треба брати під увагу 1) більшовицьке винищування українства, 2) виїзд цінних сил, 3) воєнну атмосферу, 4) спеціяльні для Києва саботажі. У таких відносинах кияни зробили все таки незвичайно багато — всюди на безлюдді, in cruda radice, на «дикому полі» зорганізували початки нового. За це Вам шана і слава! Ваша ж роля, як першого голови міста, що мусів довести До порядку знищену столицю; у Львові таку саму роботу проводив, як посадник міста, проф. Юрій Ів. Полянський — ми знаємо кілько це коштує нервів і праці, а як мало дає вдоволення — але щойно історик Києва оцінить таку роботу» 18.
Перебуваючи на посаді міського голови, О. Оглоблин намагався відродити у Києві українську національну вищу школу і академічну науку — тут йому у нагоді стали поради І. Крип’якєвича, який у листах ділився досвідом, набутим інтелігенцією Галичини 19. Підтримав він і спроби Олександра Петровича у жовтні 1941 р. відродити Академію Наук 20 (на жаль, Академія так і не розпочала праці, хоча було обрано керівників відділів і президію).
Залишившись «вільним дослідником», Олександер Петрович присвятив себе науковій роботі, займаючись розшуками в київських архівах. Цей час у своїх спогадах описала Наталія Полонська-Василенко: «Є повна свобода «від науки», бо нічого не друкується. Нею широко користується Олександер Петрович і цілими днями працює над «Історією Русів». Хто знає, може, за інших загальних умов життя не міг би він так наполегливо, не відриваючись, без перешкод працювати...» 21.
Але безробіття позбавляло засобів до існування. Крім того, виникла ідея відкрити в Києві музей, який міг би стати осередком українського наукового життя. Цим музеєм став Музей-архів переходової доби. Найближчим помічником О. Оглоблина при створенні музею став Світозар Михайлович Драгоманов, син видатного українського мислителя 22. Відкрити музей вдалося завдяки пораді, наданої І. Крипя’кевичем, який стосовно створення Академії Наук писав Олександрові Петровичу: «...Думаю, що в недовгому часі зажадають анкет про завдання кожного відділу; треба ці відповіді приноровити до німецького способу думання. Напр., в Іст.-філол. відділі, як мету, ставити м. ін. а) боротьбу з марксизмом і большевізмом і русифікацією, б) нав’язання зв’язків з новою Европою, дослідів укр.-нім. взаємин і т. д.» 23. Музей, втім, проіснував недовго і був закритий німцями наприкінці 1942 р., але науковці, що згуртувались навколо нього під проводом О. Оглоблина (Н. Полонська-Василенко, П. Курінний (директор Музею археології), С. Гіляров, В. Міяковський (директор Головного Історичного архіву) та ін.), встигли немало зробити, особливо щодо збору матеріялів та документів Визвольних змагань, збору інформації щодо пам’яток української культури, знищених за роки совєтської влади. В червні 1942 р. Олександер Петрович разом із своїми колегами (Н. Полонською-Василенко, В. Міяковським, С. Драгомановим, П. Курінним і В. Шугаєвським) брав участь у діяльності «Комісії для розгляду питання про українські емблеми», яка працювала до 15 липня 1942 р. Ним була підготовлена розвідка про «Герб міста Києва» і «Висновки» Комісії.
Після закриття Музею-архіву Переходової доби, розправи гітлерівців з діячами українського національного руху та масових розстрілів єврейського та українського населення в місті, О. Оглоблин вже не мав ніяких ілюзій стосовно цілей німецького керівництва. Одночасно він дуже добре розумів, що на нього чекає після повернення совстської влади. Тому у вересні 1943 року він з родиною на запрошення Українського Центрального Комітету переїхав до Львова. У Львові історик разом із колегами брав активну участь у науковому житті міста, зокрема у діяльности гуртка істориків Спілки наукових працівників при УЦК, що певний час виконував функції забороненого німцями НТШ.
У Львові в грудні 1943 р. відбулося особисте знайомство історика з митрополитом графом Андрієм Шептицьким, з яким Олександер Петрович із 1942 р. листувався. Пізніше О. Оглоблин згадував про свою розмову з митрополитом і про те, що на нього ця велика людина зробила надзвичайне враження 24. Опісля митрополит Андрій Шептицький для дослідження історії української церкви створив Церковно-Археографічну Комісію, до якої серед інших істориків запросив і Олександра Петровича, який склав проект статуту Комісії. Під час війни роботу Комісії так і не вдалося у повній мірі розгорнути і відновлено її діяльність було у 1946 р. при Апостольській Візитатурі українців-католиків у Німеччині (Мюнхен) 25.
Просування на захід совєтських військ змусило багатьох вчених покинути Львів. Олександер Петрович, завдяки листуванню і науковим зв’язкам із Дмитром Івановичем Дорошенком 26, був добре знайомий з «українською» Прагою. У 1942 р. О. Оглоблин був обраний дійсним членом Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі. Дмитро Іванович посприяв запрошенню вченого до Праги і до Українського Вільного Університету (куди О. Оглоблина було запрошено разом із Н. Полонською-Василенко, Л. Окіншевичем, В. Міяковським та ін.).
У зимовому семестрі 1944 — 1945 навч. року О. Оглоблин поруч із проф. Д. Дорошенком, який мав викладати курс загальної історії України, Н. Полонською-Василенко, що мала викладати курс історії Запоріжжя XVIII ст., мав викладати курс історії економічного життя України XVIII — першої половини XIX ст. 27. Але насувалась лінія фронту. Разом з іншими викладачами Олександер Петрович 18 квітня отримав невеликий для того часу аванс у розмірі 3 тисяч крон за три місяці (травень, червень і липень) 28 і 1 травня виїхав з родиною до Німеччини. Там разом із родинами багатьох інших вчених (Н. Полонської-Василенко, В. Міяковського, С. Драгоманова, В. Щербаківського та ін.) О. Оглоблин оселився у мальовничому баварському селі Трасфельден. Незважаючи на тяжкі матеріяльні умови життя, ніхто не припиняв праці 29. За ініціятивою В. Міяковського у Трасфельдені Історично-Філологічне Товариство проводило щотижневі засідання, у яких брав участь і Олександер Петрович. Незабаром Німеччина капітулювала. Більшість українців, що жили в Трасфельдені, виїхали до інших міст, але Оглоблини залишалися там до переїзду в Америку у 1951 році.
Після капітуляції Німеччини Мюнхен почав перетворюватись на один із центрів українського наукового життя, в якому активну участь взяв і О. Оглоблин. Він продовжив викладання в УВУ — у 1946 — 1950 рр.: читав курси, присвячені історії України 17 — 18 ст., історіографії, джерелознавству тощо. У 1949 — 1950 рр. був членом Сенату і продеканом Філософічного факультету. Історик продовжив роботу також в Українському Історично-Філологічному Товаристві при УВУ (колишнє Празьке), у 1949 р. став заступником його голови. Не поривав з УВУ Олександер Петрович і пізніше, після переїзду до Америки — вже у 1951 р. був головою Іспитової комісії Філософічного Факультету УВУ, пізніше -Директором Філософічного відділу Делегатури УВУ у США (1957 — 1962).
У 1946 р. у Мюнхені було засновано Богословську Педагогічну Академію УАПЦ, в якій Олександер Петрович став професором і членом Сенату. У 1946 р. вчений очолив Науково-Дослідчий Інститут Української Мартирології, заснований з ініціятиви Ліги Українських Політичних В’язнів, який мав збирати і досліджувати матеріяли про національно-визвольну боротьбу та мартирологію українського народу. На жаль, Інститут проіснував недовго (до 1949 р.) і його діяльність обмежилась збором значної кількости документальних матеріялів.
Історик з 1946 р. активно співпрацював і з Українською Вільною Академією Наук, яку було засновано в Авгсбурзі, з 1947 р. був директором Історично-Археографічного Інституту УВАН, а у 1948 році був обраний дійсним членом Академії 30.
У 1947 роді О. Оглоблина було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка 31. Праця в НТШ вже у перші повоєнні роки стала плідною. У 1948 — 1949 рр. в Німеччині розпочалась робота над першими випусками «Енциклопедії Українознавства», у підготовку яких Олександер Петрович в ці та наступні роки зробив величезний внесок 32 , будучії редактором її історичного відділу. Пізніше з НТШ Олександра Петровича пов’язали довгі роки праці, яка, без сумніву, принесла велику користь українській історичній науці 33.
У цей час він очолював відділ генеалогії Українського Наукового Дослідчого Інституту Родознавства (з 1947 р.), а також був членом Українського Чорноморського Інституту 34. Поруч із діяльністю в різних наукових установах Олександер Петрович працював над дослідженнями, які друкував у виданнях УВУ, УВАН, НТШ, часописах «Арка», «Рід та знамено», «Рідне слово» та ін. Більшість їх була присвячена проблемі українського автономізму, української державности тощо.
На початку 50-х років у силу різних причин багато українських дослідників із Німеччини почали переїздити до США. Це зробила також родина Оглоблиних на початку 1951 р. У житті вченого розпочався новий етап, пов’язаний з певними труднощами, подібними до проблем всіх, хто був змушений опинитись в еміграції. Ці проблеми охарактеризував один із видатних представників сучасної української історіографії в діяспорі, Голова Секції античної історії УВАН у США Олександер
Домбровський: «...Не легко було починати наукову працю організованим порядком тим українським науковцям, яким пощастило видістатися з таборів так званих переміщених осіб у Німеччині. В нових умовинах побуту, без матеріяльних засобів, при незнанні англійської мови, без зв’язків з американським науковим світом — новоприбулий науковець вживав різних заходів, щоби вдержатися на поверхні суспільного життя, і поволі звикаючи до нових обставин, роздивлявся за можливостями продовження своєї наукової діяльносте...»  35.
Зрозуміло, що з подібними труднощами зіткнувся і Олександер Петрович. Маючи при переїзді до США 52 роки, він був сповнений сил і наукових задумів, але, зрозуміло, йому було тяжче, ніж молодим, пристосуватись до життя в чужій країні, знайти працю в американських університетах. У невеличкому затишному будиночку у Лудлові (штат Массачусетс) поруч були близькі рідні люди — дружина Анна Якимівна і син Дмитро, які створили творчу атмосферу для наукової праці. Матеріяльне забезпечення родини лягло на плечі Дмитра Олександровича.
Майже одразу ж після прибуття до Америки історик включився до українського наукового життя. 10 березня 1952 р. на організаційних зборах було створено Історичну Секцію УВАН, яку очолив Олександер Оглоблин 36. У рамках Секції організовувались і проводились конференції, друкувались статті у «Анналах УВАН», «Наукових збірниках» тощо. Співпрацював він у цей і пізніший час і з НТШ та, як згадувалось вище, з УВУ. У 1953 р. Інтернаціональна Вільна Академія Наук у Парижі за внесок у скарбницю світової науки обрала Олександра Оглоблина своїм дійсним членом. У 1958 р. Олександер Петрович став професором Українського Технічного Інституту в Нью-Йорку.
Потреба у дослідженні на еміграції таких важливих ділянок українознавства як генеалогія, геральдика, сфрагістика тощо, занедбаних у материковій Україні, призвела до організації 1 липня 1963 р. Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства, яке певною мірою продовжило ідею Інституту Родознавства та Знаменознавства, створеного Євгеном Архипенком у 1940-х роках, в якому тоді співпрацював і Олександер Петрович. Тепер Олександер Оглоблин очолив Товариство, яке видавало свій «Бюлетень» і неперіодичні «Записки».
Іншою нагальною потребою було об’єднання українських істориків у єдине Товариство і видання українознавчого журналу українською мовою. Така потреба пояснювалась кризовим станом української історіографії в совєтській Україні, браком відповідної координації наукової діяльносте істориків, які належали до різних наукових установ 37, часте фальшування або одностороннє висвітлення українського історичного процесу неукраїнськими істориками на Заході тощо 38. Таким об’єднанням істориків стало Українське Історичне Товариство, яке згуртувалося у 1964-1965 рр. навколо журналу «Український Історик», заініційованого Любомиром Винарем. УІТ очолив Олександер Петрович і багато в чому саме його авторитет відіграв велику ролю у процесі об’єднання істориків. Редактором «Українського Історика» став Любомир Винар, а Олександер Оглоблин був головним дорадником редактора і одним із найближчих співробітників журналу 39.
У 1964 році Олександер Оглоблин став головою Наукової Ради Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського у Філадельфії, який розгорнув видання джерел до історії України XX ст. Крім того, Олєксандер Петрович був обраний заступником директора Історично-Філософічної Секції НТШ, яка мала свій осередок у Сарселі (Франція). Співпраця Олександра Оглоблина з УВУ, його заслуги перед наукою були відзначені наданням ступеня почесного доктора юридичних наук. Багато і плідно в цей час історик працював науково. Але в березні 1965 року в його життя увійшло велике горе — 28 березня відійшла у вічність його дружина і найближчий друг Анна Якимівна. Здавалося, що життя скінчилося, але, не зважаючи на тяжке горе, Олєксандер Оглоблин не втратив волі до життя і продовжував працювати. Коли у 1968 р. завдяки жертовности української громади і наполегливости проф. Омеляна Пріцака було відкрито українознавчий науково-дослідний центр при Гарвардському університеті, Олександра Петровича було запрошено як професора-гостя у 1968/69 та 1969/70 академічних роках для читання лекцій з історії України XVII — XVIII ст., історіографії та джерелознавства тієї ж доби, крім того, він керував працею докторантів 40. У 1973 р. йому було надано звання почесного члена Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті.
У 1970 р. Олександра Оглоблина було вперше обрано президентом УВАН у США (другий раз переобрано — у 1974 р.), а у 1987 р. — обрано її Почесним Президентом. У 1980 році він став Почесним Президентом Українського Історичного Товариства. Таким чином, провідні позиції історика в УВАН, УІТ і НТШ визначили у 1970-х роках виняткову ролю Олександра Петровича у розвитку української науки в діяспорі, і в першу чергу історичної науки.
70-річчя від дня народження історика і 50-річчя його наукової діяльности було відзначене виданням ювілейного випуску журналу «Український Історик» у 1970 р. (т. VII). З нагоди 75-річчя від дня народження історика у 1977 р. було видано ювілейний Науковий Збірник УВАН (під ред. В. Омельченка, Нью-Йорк). У 1980 р. історика було обрано Почесним членом Української Американської Асоціяції Університетських Професорів, у 1983 р. Наукова Рада при Світовому Конгресі Українців прийняла резолюцію про визначні заслуги і тривалий внесок у розвиток науки найвизначнішого українського історика, у 1988 р. — його вдруге признано Почесним членом НТШ. Але поряд із визнанням прийшло і велике горе — 24 вересня 1986 р. не стало єдиного сина Олександра Петровича Дмитра, смерть якого він дуже тяжко переживав. Здобуття Україною незалежности принесло нові надії і задоволення тим, що зникла «імперія зла».
Останній ювілей з нагоди 90-річчя та 70-річчя наукової праці Олександра Оглоблина було відзначено окремою урочистою конференцією в Нью-Йорку у листопаді 1989 року. 16 лютого 1992 р. на 92 році припинилося життя історика, а 20 лютого його було поховано на цвинтарі в Спріпґфільді (Массачусетс) біля дружини Анни і сина Дмитра.
Монографія про гетьмана Івана Мазепу і його добу
В автобіографії з 1964 року Олександер Оглоблин подав важливі дані про досліди Мазепинської України, які він започаткував ще в 1920-их роках. Історик пише: «Праця над Петриком (1926 — 1929) була початком моїх ширших студій над Мазепинською добою. Я збирав нові і нові матеріялн для цієї теми, дещо друкував (у виданнях ВУАН), але після 1930 року годі було й думати про нормальне продовження наукової роботи над цією вельми небезпечною (фактично забороненою) темою. І коли я повернувся до неї, властиво, змушений (дослівно) був повернутися в 1937 році, бо це було моїм пляиовим завданням в Інституті історії України АН УССР, то, як я згодом писав: «Український дослідник, позбавлений волі наукового досліду і наукової думки, приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу те, що не було і не могло бути за тих умов — правдивою історією...» І я щасливий, що мені судилося — в умовах вільного світу, хоч і далеко за межами Батьківщини, завершити свої студії над «добою Мазепинського ренесансу» й хоч у формі монографічного нарису (Гетьман Іван Мазепа та його доба, 1960), сказати правду про цю величну й трагічну добу нашої історії» 41 .
Треба підкреслити, що Олєксандер Петрович уважав, що його праці про І. Мазепу та інші, які писалися під тиском і контролею комуністичної партії, не можна визнавати нормальними науковими дослідженнями. Це стосується його праць про Мазепу, що появилися в 1937 — 1941 рр., в період панування комуністичної влади в Україні 42.
В цілому праці Олександра Оглоблина, присвячені Мазепинській добі, можна розділити на три хронологічно-тематичні цикли: 1) праці, присвячені діяльності Петра Іваненка — Петрика і його зв’язкам з Мазепою. Хронологічно цей цикл охоплює 1925 — 1930 і 1950-і рр.; 2) дослідження з 1937 до середини 1941 р., в яких історик був змушений писати статті про Мазепу під тиском і директивами комуністичної партії; 3) найдовший період, який тривав приблизно 50 років, починаючи від осени 1941 і кінчаючи 1992 роком, коли Олєксандер Петрович помер. Це, значною мірою, еміґраційний період діяльности і творчости Олександра Оглоблина, який уважав своїм науковим і національним обов’язком завершити свої довголітні дослідження Мазепи та його часу монографією «Гетьман Іван Мазепа та його доба». У 1990 і 1991 роках професор Оглоблин дуже докладно обговорював питання перевидання його праці про Мазепу і Петрика та взагалі його досліджень Козацько-Гетьманської держави 43.
Перед тим як перейти до аналізи монографії Олександра Оглоблина, коротко з’ясуємо генезу й історію опрацювання цього важливого дослідження життя і діяльности Мазепи. Це робимо на основі архівних матеріялів і аналізи кінцевого манускрипту праці, що зберігся в архіві історика.
Опрацювання монографії
Опрацювання монографії про гетьмана Мазепу має свою цікаву і важливу історію. Після вибуху німецько-совєтської війни 1941 року й окупації Києва німецькими військами, Олександер Оглоблин встановив зв’язок із двома головними осередками українського наукового життя у Львові і Празі, точніше сказати, із заслуженими істориками Іваном Крип’якевичем і Дмитром Дорошенком. З ними Олександер Петрович обговорював важливі питання українського наукового життя в Україні під німецькою окупацією, а також свої запроєктовані наукові праці. Спершу Оглоблин листувався із І. Крип’якевичем, його добрим знайомим з 1939 — 40-их років, а через нього — з іншими дослідниками 44.
У листі з 22 березня 1942 року І. Крип’якевич писав Оглоблину, що «Мазепа вартий того, щоб об’єктивно його опрацювати» 45, а дещо пізніше, у листі з 17 червня, знову ж нагадував, що «...з Ваших майбутніх робіт, я радив би Вам на першому пляні взяти Мазепу — ця тема потребує оброблення і тема з національного боку дуже потрібна і актуальна» 46. Отже, на початку 1942 року історик уже думав про опрацювання нової монографії про Мазепу. Не підлягає сумніву, що І. Крип’якевич причинився до прискорення цієї праці. Написання нового дослідження про Мазепу було винятково важливе для Олександра Петровича, який за часів совєтського режиму був змушений зобразити діяльність гетьмана в кривому дзеркалі комуністичної партійної історіографії згідно з тогочасними ідеологічними постулатами. Це стосувалось всіх творів, що друкувались у радянській державі. Так, у «Нарисах з історії України» історик писав, що він «обмежився лише посиланням на неопубліковані архівні джерела й твори класиків марксизму-ленінізму» 47. Це була примусова данина часу, яку історики в совєтській Україні мусіли сплачувати комуністичній партії і Олександер Петрович не був винятком. У 1942 році він отримав можливість дати об’єктивну картину життя і діяльности гетьмана, який зірвав зі «старшим братом» — Москвою і змагався за самостійність Козацько-Гетьманської держави. Поради І. Крип’якевича щодо опрацювання нового дослідження про Мазепу повністю вкладалися в плян науково-дослідної праці історика в тому часі, який зібрав ще раніше важливі архівні матеріали для дослідження доби Мазепи 48.
Можна зробити висновок, що вже восени 1942 р. Олександер Петрович розпочав систематичне опрацювання монографії про І. Мазепу, яку планував видати у Львові або Празі. Тоді він часто листувався з Дмитром Дорошенком, який бажав допомогти у виданні «Кріпацької фабрики», дослідженні «Історії Русій» та інших прань Олександра Петровича. Дмитро Іванович дуже прихильно поставився до київського історика і високо цінив його історичні дослідження 49, надсилав свої книги та інші історичні видання, що появлялися на Заході, зокрема твори Бориса Крупницького та інших істориків із мазепознавчою тематикою. Дмитро Іванович цікавився працями Олександра Петровича, які появилися в совєтській Україні, обговорював із ним справу іконографії Мазепи. У листі з 29 жовтня 1942 року він писав: «Страшенно шкода, що не бачив Вашої книги... «Україна в кінці XVII і в першій половині XVIII ст.», Львів 1941... Напишу до Крип’якевича, щоб добув і вислав мені» 50. Творчо-наукові зв’язки двох видатних українських істориків позитивно позначилися на їхній науковій діяльності і творчості.
В серпні приїхав із Праги до Києва Євген Семенович Вировий, відомий колекціонер українських марок і громадський діяч, близький приятель Д. Дорошенка 51. Відбулася зустріч з ним Олександра Петровича і, вірогідно, Вировий мав змогу оглянути невидані манускрипти Оглоблина, а також, як виходить із листів Дорошенка, розказав про можливість видати деякі праці історика у Празі. Правдоподібно, Є. Вировий згадав про плани Олександра Петровича опрацювати книгу про гетьмана Мазепу директорові українського видавництва в Празі Юрію Тищенкові, доброму знайомому Дмитра Дорошенка. Вже в листопаді 1943 року Тищенко писав Оглоблину: «дуже втішений Вашою пропозицією дати мені інші свої праці, а особливо монографію про гетьмана Мазепу» 52, а вже в листі з 26 січня 1944 року писав історикові: «Я буду радий дістати Вашу монографію «Гетьман Іван Мазепа» по-змозі в березні» 53 .
Під кінець 1943 року його монографія була майже закінчена у Львові, і він підписав договір з Юрієм Тищенком про її видання у празькому видавництві. Як відомо, зі Львова Олександер Оглоблин за старанням Дорошенка і інших професорів УВУ переїхав до Праги, Де мала вийти його монографія в 1945 році. Одначе праця не появилася: Оглоблин і Тищенко виїхали до Німеччини, а манускрипт, зданий до друку, залишився в Празі. Про дальшу долю манускрипту і написання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба», знаходимо важливі дані у пізнішому листі Олександра Петровича до Наталії Полонської-Василенко. Він писав: «Miй «Мазепа», що його готую до друку, і не старий (звичайно!) і не новий. В основі монографії лежить той текст, що його я зладив у Празі для покійного Тищенка (в серії «Біографії гетьманів») й що здобув дуже прихильну оцінку пок. Дм. Ів. Дорошенка. Це було в 1944 — 45 р., а згодом десь 1947 — 48 р., я написав наново розділ, присвячений подіям 1708 — 1709 р. Нарешті додаю ще підсумки пізніших своїх дослідів над Мазепинською добою, здебільшого неопублікованих (зокрема про діячів Мазепинської доби) й маю написати зовсім новий розділ про культурну діяльність Мазепи. Дещо матеріялу додали й новітні публікації джерел (між іншими — останні томи «Писем и бумаг Петра»)» 54 .
Аналізуючи манускрипт монографії, виразно бачимо, що деякі частини друковані на старому «воєнному папері» з 1944 — 45 років. Це саме були частини львівсько-празької монографії О. Оглоблина, що через воєнну хуртовину не побачила денного світла. Треба згадати, що в 1952 — 53 роках Тищенко розглядав можливості видати монографію в Америці, але через недостатні фонди цей плян не був зреалізований. Він писав Олександрові Петровичу у 1953 році: «Щодо Ваших праць, то я всім серцем хотів би пустити їх в широкий світ. Роздумував я над тим і прийшов до такого висновку: видати «Люди Старої України» було би мені в цьому році не під силу, так само й монографію про Мазепу, але Вашу «Українську кріпацьку фабрику» міг би напевно видати і почати її друк» 55. Це було кінцеве слово Тищенка про видання праці про Мазепу.
У листуванні Олександра Оглоблина в 1958 — 59 рр. часто згадується монографія про Мазепу. Наприклад, у листі з 1 травня 1959 р. Олександер Петрович пише, що не думав писати про Мотрю й Мазепу, «але хотів тільки переглянути цілу проблему взаємин Мазепи й Кочубея... Зібрав зокрема матеріяли про полковника Дмитра Чечеля, оборонця Батурина 1709 року» 56. Деякі з цих матеріялів Олександер Петрович включив у монографію, деякі залишилися в рукописі.
У 1958 році Іван Вовчук, редактор «Вісника ООЧСУ», звернувся до проф. Оглоблина з пропозицією видати його працю про гетьмана Мазепу 57. Тим часом О. Оглоблин договорився з проф. В. Кубійовичем, директором Історично-Філософічної секції НТШ. що його монографія появиться як окремий том «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» за фінансуванням і виданням Організації Чотирьох Свобод України з Америки і Ліґи Визволення України з Канади. Так і сталося. Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба», за мовною редакцією В. Давиденка і мистецьким оформленням М. Бутовича, вийшла в 1960 році. Після її виходу Олександер Оглоблин доповнював свою працю історичними, генеалогічними й іншими даними.
Джерельна основа монографії
Важливе значення для виявлення рівня науковости будь-якого дослідження має вивчення його наукового апарату та системи використання джерел. Науковий апарат книги О. Оглоблина представлений примітками в кінці коленого розділу, у яких автор подав докладні коментарі стосовно використаних джерел і літератури. У «Передмові» Олександер Петрович спробував пояснити читачеві свій підхід до опрацювання джерельних матеріялів. Він зазначив, що використав для своєї праці відповідний документальний матеріял, як опублікований, так частково і новий, архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920 — 1930 роки) і Москви (1920 роки), додавши: «На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці» 58. Тут же він схарактеризував порядок цитування документів і принцип подання наукового апарату: «Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а не фахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор» 59. Спробуємо з’ясувати, якою ж джерельною базою скористався історик для проведення свого дослідження. Подібна спроба реконструкції джерельної бази історичного дослідження стосовно 6-го випуску «Нарисів з історії України», підготовленого О. Оглоблиним 60, була зроблена відомим українським джерелознавцем М.П. Ковальським.
Аналіз тексту праці «Мазепа та його доба» і приміток до нього показав, що автор використав різноманітні джерела — як друковані, так і рукописні, виписки з яких історик робив ще в Україні. Крім того, використання у праці широкого кола джерел, що були опубліковані в окремих історичних розвідках попередників історика, свідчить про його значну фахову ерудицію. Серед опублікованих джерел, використаних У праці, численні наративи: літописи Самовидця, Грабянки, Величка та ін., спогади Ж. Балюза, Ю. Юля, Г. Отвіновського та ін., повідомлення Вініуса, Вітворда, О. Плейера, праці Ґ. Нордберґа, Ф. Прокоповича. Часто він цитує їх без відсилок до конкретних сторінок публікацій, при Цьому приводить великі фрагменти тексту, які добре ілюструють гіпотези чи висновки історика.
Великий комплекс складають використані істориком документальні джерела — як опубліковані, так і архівні. Серед перших — підготовлена Д. Бантишем-Каменським і видана О. Бодянським збірка «Источники малороссийской истории» (Москва, 1858-1859), знайдений і виданий проф. І. Борщаком у журналі «Стара Україна» (1925) «Вивід прав України» (передрукований в інших виданнях), опубліковані д-ром М. Возняком акти Бендерської комісії 1709 р. у книзі «Мазепа. Збірник» (Варшава, 1938, т.1: Праці Українського Наукового Інституту, т.XLVI), «Письма и бумаги императора Петра Великого» (т.VIII, Москва-Ленінград, 1948), матеріяли з Пруського Таємного Державного Архіву, опубліковані у статті д-ра Домета Олянчина тощо. О. Оглоблин при цьому показав добре знання джерел, всіх відомих їх публікацій. Зіставляючи джерела, він говорить про їх автентичність, про якість перекладу тих текстів, що не публікувались мовою оригіналу.
Велике значення має дослідження використаних вченим архівних матеріялів, яке дозволяє сучасним історикам отримати інформацію стосовно існування у минулому певних документальних комплексів з історії України XVIII ст., значна частина яких, на жаль, сьогодні втрачена. Як показав проведений аналіз, у своїй праці Олександер Петрович використав матеріяли кількох архівів: Державного Архіву Феодально-Кріпацької Епохи 61 (тепер Російський Державний Архів Давніх Актів (Москва)), відділу рукописів Державної Публічної бібліотеки УРСР (Київ, тепер — Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського), Київського Державного Архіву Давніх Актів (тепер — Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві), кількох приватних збірок (Н. Полонської-Василенко, неназваної особи з Києва). З першого істориком були використані збірки «Малороссийские подлинные акты», «Столбцы Малороссийского приказа», «Книги Малороссийского приказа» (можна погодитись із припущенням МЛІ. Ковальського про відповідність першої збірки фонду 124 «Малоросійські справи» і віднести належність двох останніх до фонду «Малоросійський приказ» 62). У відділі рукописів Державної Публічної Бібліотеки було використано матеріяли збірки Михайла Судієнка, збірки Київського університету (універсал І. Скоропадського), збірки Інституту Польської Культури (інвентар і люстрація 1690 р.). Із Київського Державного Архіву Давніх Актів історик використав актові книги, які М.П. Ковальський, згідно зі «Списком актових книг, що зберігаються в Київському Центральному архіві», складеним І. Каманіним, відносить до Київських гродських книг кінця XVII — поч. XVIII ст. 63. З приватного архіву проф. Н. Полонської-Василенко історик використав копії документів Мгарського монастиря. У приватній збірці невідомої особи історик бачив портрет Василя Кочубея з надписом «гетьман Василь Кочубей».
Отже, проведений аналіз використаних джерел продемонстрував справжню високу фахову ерудицію історика, його глибокі знання джерел та літератури. Використані архівні джерела були досить близькими до праці О. Оглоблина, виданої у 1941 році — VI тому «Нарисів з історії України: Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», що пов’язане з наявністю виписок із матеріялів архівів, які вивіз з собою історик. Одночасно він поширив джерельну базу публікаціями джерел, здійснених по Другій світовій війні.
Мазепинська доба в дослідженнях Олександра Оглоблина
Олександер Петрович Оглоблин понад 60 років свого життя присвятив вивченню доби гетьмана Івана Мазепи в контексті розвитку і занепаду Козацько-Гетьманської держави кінця XVII і початку XVIII століття. Своє зацікавлення мазепинськими часами історик виявив уже у ранніх роках свого життя. Одначе самостійні наукові досліди Олександер Оглоблин започаткував в 1926 — 1927 роках, коли появилися його перші праці, присвячені діяльности Петра Іваненка (Петрика), видатного козацького політичного діяча і промотора революційної концепції незалежної козацької держави без протекторату Польщі і Росії за підтримкою та допомогою Криму 64.
Вивчення політичної діяльности Петрика винятково важливе для розуміння внутрішніх політичних і соціяльних відносин в Україні в кінці XVII — початку XVIII ст., козацької старшинської опозиції до Мазепи, відносин козаків із Кримом і також розвитку української політичної думки того часу. Вже в першій статті з цього циклю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» проф. Оглоблин показав себе першорядним знавцем часів Мазепи.
Самого Петрика історик характеризує як спадкоємця давньої козацької політичної традиції, який добре орієнтувався в міжнародних відносинах того часу. Старшинська опозиція сподівалася на допомогу Криму, проте ці надії не виправдалися, а на Україні почалися з боку Мазепи репресії проти козацької опозиції. Хоча акція Петрика не вдалася з огляду на непопулярність військового союзу з Кримом серед широких кругів українського населення, проте універсали Петрика і його договір з Кримом у 1692 році є винятково важливими в розвитку української політичної думки того часу. Цей договір, укладений між двома «вільними державами» — Україною і Кримом, був скерований проти Московщини. Олександер Оглоблин пише, що після Коломацької угоди з Москвою 1687 року українська політична думка «мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборності!, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини і Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність» 65. Історик приходить до висновку, що цей договір, «укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовок» Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році» 66. Важливо згадати, що Олександер Оглоблин висунув гіпотезу про участь гетьмана Мазепи в акціях Петрика у зв’язку з його антимосковськими плямами 67.
Праці проф. Оглоблина про дипломатичну і революційну діяльність Петрика дали йому змогу повніше і краще розуміти Івана Мазепу і його добу. Вони становлять тривалий внесок у наукову літературу мазепознавства. Олександер Петрович пише; що праця над Петриком (1926 -1929) була початком його ширших студій над Мазепинською добою 68. Деякі з цих праць друкуємо в цій книзі.
У нашому впровадженні не розглядаємо праць Олександра Петровича, які появилися в період від 1937 до червня 1941 р., коли він був змушений їх писати, як згадував у автобіографії 1964 року. Українська історія тоді була спотворена і зрусифікована. Винятком є хронологічний покажчик О. Оглоблина «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи» з 1940 року, що зберігається у київському архіві разом із іншими матеріялами історика з мазепинської тематики 69. Про цю хронологію вперше було згадано у бібліографії «Праці Олександра Оглоблина, що залишаються в рукописі» 70. У 1940 році Олександер Оглоблин опрацював також «Реєстр універсалів гетьмана Івана Мазепи (1687 — 1709)».
Оглоблин уважав, що з публікацій совєтських істориків того часу треба відкинути партійну полову, яка була подана у їхніх працях під терором комуністичної партії і залишити це «зерно правди», що там заховалося. Олександер Петрович, хоч ніколи не був членом комуністичної партії, теж був змушений писати тоді свої праці під партійним диктатом 71. Розуміючи це, українські історики, перебуваючи за межами України, започаткували систематичне вивчення діяльности Івана Мазепи та його доби. Початок було покладено Дмитром Дорошенком, Борисом Крупницьким, Олександром Оглоблиним, Наталією Полонською-Василенко, які скликали наукові конференції, присвячені гетьманові Івану Мазепі (напр. у Авґсбурзі у листопаді 1946 р. 72). Вони готували до друку збірник, присвячений цій проблемі, у серійному виданні «Мазепа та його доба», який, на жаль, через фінансові труднощі УВАН так і не вийшов у світ. У 1949 р. в Авґсбурзі було видано два дослідження — Б. Крупницького «Мазепа в світлі психологічної методи» та О. Оглоблина «Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка», яке вміщене у нашому виданні.
* * *
Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба» появилася у 250-ліття смерти Івана Мазепи і була завершенням, як писав Олександер Оглоблин, його студій над «добою Мазепинського ренесансу», а в ширшому контексті — дослідів історика Козацько-Гетьманської доби. Монографія була «поважним кроком у створенні синтези II Української держави» 73 , її зросту і занепаду в контексті багатовимірного українського історичного процесу того часу. У передмові історик зовсім об’єктивно ствердив, що «Не можна дати повної історії Мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження Мазепинської доби просто неможливе. Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис Мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи» 71. Можна об’єктивно ствердити, що Олександер Оглоблин, не зважаючи на важкі обставини еміграційного життя, своє завдання виконав і в 10-и розділах монографії реконструював життя і діяльність Івана Мазепи від самого початку його гетьманування аж до катастрофи під Полтавою. Важливо згадати, що до появи монографії в 1960 році Олександер Петрович опублікував цілий ряд статтей, присвячених добі Мазепи 75, деякі з них друкуємо у нашому другому доповненому виданні його монографії. Остання праця О. Оглоблина, присвячена великому гетьманові, написана і опублікована за життя дослідника — «Гетьман Іван Мазепа і Москва», появилася в 1989 — 1991 роках на сторінках «Українського Історика» 76. Ці праці, основані на чисельних документальних джерелах, у деякій мірі, поширювали монографічний нарис вченого, який мав обмеження зі сторони видавців відносно розміру його монографії.
Треба згадати, що дослідження Олександра Петровича Мазепинської доби є інтеґральною частиною його схеми українського історичного процесу, що її з певними доповненнями він прийняв від Михайла Грушевського. На увазі маємо три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) середньовічна українська державна формація (Київська і Галицько-Волинська держави), 2) Козацько-Гетьманська держава та 3) українське національне відродження в XIX ст. і відродження української національної держави в 1917-18 роках. Ідея тяглости і безперервности українського історичного процесу від княжої київської держави до XVII століття вказує на генетичний зв’язок між різними українськими державними формаціями протягом історичного розвитку українського народу: Українсько-Козацька держава була історичним спадкоємцем середньовічних українських державних формацій. Олександер Петрович зосереджує свої досліди на двох центральних періодах козацької держави: добі Хмельницького, коли народилася Козацько-Гетьманська держава і добі Івана Мазепи, в якій вона розвивалася, але під кінець його володіння, після Полтавської катастрофи, у відносно короткому часі перестала існувати. Історик подав таку характеристику Мазепинській добі: «Доба Мазепи — це часи відродження України — політичного, економічного, культурного — по Руїні, Що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську державу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московському імперіялізму. Основні цілі політики Мазепи, як гетьмана, були: об’єднання (або принайменше консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом; встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу, зі збереженням системи козацького устрою» 77.
Це прецизна характеристика епохи Івана Мазепи, яку історик ще в 1927 році назвав «добою Мазепинського ренесансу». Доба Мазепи є переломною в історії України, а найбільш критичною подією і катастрофою стала перемога Петром І шведсько-українських військ на Полтавському полі 27 червня 1709 року, яка зруйнувала політичні пляни Мазепи і доля української держави, як писав історик, «була зважена на терезах російської імперіялістичної політики» 78 — у короткому часі Козацько-Гетьманська держава перестала існувати і українські землі на довгі роки стали жертвою переможця. Перед Олександром Оглоблиним стояло засадниче і головне завдання — дати врівноважено-об’єктивний образ Мазепинської доби і її творця гетьмана Мазепи на фоні внутрішньої і зовнішньої політики української козацької держави, яка зазублювалася з історичним розвитком Польщі, Московщини, Криму, Туреччини, Швеції і інших країн.
Історик не пішов второваними шляхами «забронзування» або «заболочування» діяльности гетьмана. Він мусів взяти до уваги також тенденційні інтерпретації Мазепи, його життя і діяльности в совєтській українській історіографії, в якій Мазепа представлений, як «зрадник українського народу», який прагнув «розгрому Росії у війні і поневолення України Польщею і Швецією: його інтриги були спрямовані проти корінних, спільних інтересів українського і російського народів». Російські совєтські історики офіційно прийняли тезу, що «Имя Мазепы вошло в историю как символ предательства. Мазепа изменил Украине, украинскому народу и братской России» 79. Ці фальшиві гіпотези стали догмою совєтської історіографії і існували аж до розвалу СРСР. Історик намагався критично проаналізувати діяльність Мазепи, його однодумців і противників на основі глибинної аналізи джерел, відкидаючи трафаретні історіографічні схеми і реконструюючи та синтезуючи український історичний процес Мазепинської України.
У підготовчих записках до монографії Олександер Петрович писав, що перед дослідником політичної історії доби Мазепи на межі XVII і XVIII століття стоять дві центральні проблеми — це «проблема соборности України в контексті зносин України з Туреччиною та Кримом, Польщею й насамперед Москвою, а згодом Швецією і проблема «старшинської опозиції, або по-суті, проблема гетьманського абсолютизму» 80. В архіві проф. Оглоблина заховався також перший плян монографії про Мазепу, як людину і державного діяча з такими розді-лами: І) Історіографічні й літературні оцінки; II) Коротка біографія Мазепи, ПІ) Мазепа й зовнішня політика України, IV) І. Мазепа і внутрішня політика України, V) Мазепа і українська культура, VI) Мазепа і українська Церква, VII) Мазепа як ідеолог української національної держави, VIII) Негативні і «негативні» моменти (Мазепа як державний діяч, Мазепа — людина), IX) Образ Мазепи (зовнішній і внутрішній), X) Особисте життя Мазепи, XI) Мазепа — український поет і XII) Традиція Мазепи 81 . До цього провізоричного пляну змісту монографії Олександер Петрович дописав «Не суд над Мазепою, а спроба об’єктивно-наукової (історичної) характеристики його як державного діяча й як людини».
Цієї засади дотримувався історик під час опрацювання монографічного нарису «Гетьман Іван Мазепа та його доба». В окремих розділах дослідник на основі багатого джерельного матеріялу обгрунтував свої висновки і гіпотези про багатовимірну діяльність гетьмана, що охоплювала політичне, соціяльне, економічне, культурне і релігійно-церковне життя українського народу. Він подав коротко історію роду Мазепи — Калединських і висловлює свою гіпотезу щодо дати народження гетьмана — 20 березня 1639 р. головно на основі даних про гетьмана в листі Пилипа Орлика з 22 серпня 1741 р. 82. Автор подав доволі стисло біографію Івана Мазепи до вибору його гетьманом. Найкращі розділи в монографії історика присвячені зовнішній політиці гетьмана до 1700 р., його внутрішній політиці, повстанню Петра Іваненка тощо. Можна лише шкодувати, що Олександер Петрович не присвятив окремого розділу українській Церкві доби Мазепи і, зокрема, критичному оглядові джерел і літератури, присвячених мазепинським часам. У монографії було вміщене зображення гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» роботи Карпа Балашевича з 1699 р. Історик, як відомо, займався іконографією Мазепи і готував окреме дослідження на цю тему.
Крім того, в кожному розділі монографії знаходимо генеалогічно-біографічні матеріяли про козацькі роди і їхні родинні зв’язки, що значно поширює джерельну базу дослідження і допомагає зрозуміти основу діяльности різних козацько-старшинських груп, що відігравали важливу ролю у політичних плямах Мазепи. Не можна забути, що гетьман завдяки своїм непересічним здібностям у різних площинах політичного і суспільного життя понад 21 рік тримав гетьманську булаву і розвивав державне і культурне життя України.
Олександер Оглоблин, згідно зі своїм пляном, дав широку картину зовнішньої і внутрішньої політики Мазепи, глибинну аналізу соціяльних відносин і соціяльної боротьби між різними клясами українського суспільства, докладно проаналізував великостаршинську опозицію (Петрик, полтавська опозиція і інші). Окрему увагу приділив Правобережній Україні і ролі полковника Семена Палія, подав глибоку аналізу та висвітлення українсько-московських зв’язків у контексті різних політичних орієнтацій і конфронтацій, які довели до зриву Мазепи з Москвою, українсько-шведського союзу і українсько-московської війни в 1707 — 1709 рр. На основі значного джерельного матеріялу він розглянув відродження Києва, як духового центру України і розвиток української багатогранної культури доби Мазепи. Свій монографічний нарис закінчив описом Полтавської битви, еміґрації і смерти Мазепи, короткою аналізою мазепинської еміграції і Бендерської конституції 1710 року.
У монографії історик коротко розглядає діяльність Івана Мазепи до гетьманства, політичну діяльність його попередника гетьмана Самойловича і обрання Івана Степановича гетьманом України. Він звертає особливу увагу на Коломацькій договір з 1687 року, який, по-суті, забезпечував інтереси Московського уряду в Україні і перекреслював «державно-політичні концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича... й лише державний геній і глибокий патріотизм гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними» 83.
Олександер Оглоблин докладно аналізує й синтезує внутрішні і зовнішні обставини, в яких перебувала Україна під кінець XVII — на початку XVIII століття. Гетьман Мазепа, на думку історика, одержав від своїх попередників сумну спадщину: роз’єднання українських земель (Правобережна і Лівобережна Україна під владою гетьмана), напруження соціяльних відносин і боротьби серед українського населення, опозиційні настрої української старшини, непорозуміння з Запоріжжям і, нарешті, послідовну політику Московської держави, яка змагала до знищення державно-правового статусу Козацько-Гетьманської держави. Крім того, він мав справу з Польщею, Кримом і іншими державами, які активно втручалися в політичне життя України. У цій складній ситуації Мазепа прагнув об’єднання українських земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя) в одну державу під міцною владою гетьмана.
Історик детально проаналізував економічний розвиток Мазепинської України кінця XVII — початку XVIII ст., наголосив значення торгівельних відносин України з Західною Европою, Польщею, Кримом, Чорноморсько-Дунайськими країнами і Московщиною. Особливу увагу Олександер Петрович приділив розбудові монастирського та старшинського господарства і розвитку української промисловості. На його думку, постання нових ґуралень, млинів, гут, папірень і інших підприємств свідчить про гетьмана як про здібного господарника. Гетьман, пише історик, «завжди цікавився господарськими справами. Поевропейськи освічена людина, вихований у принципах модного меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економії для загального розвитку країни » 84.
О. Оглоблин детально проаналізував також міжнародні зв’язки Івана Мазепи, що закінчилися українським-шведським договором. Приєднання Запоріжжя до цієї угоди історик уважав справжнім тріумфом політики гетьмана. Дослідник аналізує Полтавську катастрофу, яка, як писав М. Грушевський, «дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але і пхнула його на стежку імперіалізму, екстензивної політики» 85.
Мазепа провадив, на думку історика, супроти Москви двоторову політику: спершу вважав можливим співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького... бо це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини і Криму. В тому часі гетьман Мазепа зумів опанувати Правобережну Україну і заразом розбудувати політичні інституції держави, піднести українську економію і українську національну культуру. Це час скріплення і росту української провідної верстви — козацької старшинської аристократії. Також Мазепі вдалося у значній мірі знейтралізувати опозицію серед козацьких старшинських кругів. Промосковський тор політики гетьмана, пише Оглоблин, завів його в «глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили і ресурси України» 86. Тоді Мазепа, пише історик, переводить українську державну політику на другий тор відокремлення від Москви і збройної боротьби з нею. Це союз України зі Швецією, що тоді була найбільшим ворогом Москви.
В усіх розділах історик вміщує винятково важливі генеалогічно-бібліографічні інформації про діячів Мазепинської доби, про їхні родинні зв’язки, які значно поширюють тематичну базу монографії і дають додатковий важливий матеріял для розуміння внутрішньої і зовнішньої політики Мазепи, його однодумців і опонентів у контексті державного життя Козацько-Гетьманської України.
Постає питання характеристики Оглоблиним гетьмана як політичної людини і державного діяча, який протягом 21 року кермував українською державою. Історик, висвітлюючи життєвий шлях Гетьмана, пише, що цей шлях не був простий і легкий, але був наповнений низкою труднощів і небезпекою. «Мазепа мав чимало прихильників — і мало друзів... Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передовсім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был беглец во всяких речах» — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньо-европейського світу... Але понад усе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й надзвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави...» 87.
На увагу заслуговують виняткові дипломатичні здібності гетьмана, який мав дар розв’язувати найскладніші проблеми української внутрішньої і зовнішньої політики. Оглоблин в монографії ілюструє цю прикмету Гетьмана у його стосунках із Московською, Польською і Шведською державами і підписанні важливих міжнародних договорів. Історик пише, що «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-польських взаємин. Він провадив щодо Москви двошарову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливо» 88.
У розділі, присвяченому зовнішній політиці Мазепи до 1700 року, Олександер Петрович коротко аналізує дві політичні орієнтації — концепції, які домінували в українському політичному житті: 1) чорноморську концепцію, що нав’язувала до часів гетьмана Петра Дорошенка і базувалася на порозумінні з Туреччиною і Кримом, з «використанням їх політичної і мілітарної допомоги проти Польщі і Московщини 89; 2) концепцію «священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської могутньости, для виходу України на південь, через Чорноморщину» 90. Мазепа спершу був прихильником цієї чорноморської концепції, але в кінці вирішив розв’язати питання незалежности Козацько-Гетьманської держави шляхом союзу зі Швецією, з Карлом XII. Оглоблин об’єктивно твердить, що близькі зв’язки Мазепи з Петром І не були популярні в Україні, зокрема на Запоріжжі, де гетьмана називали «не батьком, а вітчимом України» (1693 — 1702), а Петрик твердив, що «там у Москві уся його душа, а тут тільки тінь його» 91. Ця публічна опінія «промосковської політики» гетьмана, як вірно підкреслює Оглоблин, була для нього небезпечна, зокрема для його далекосяжних політичних плинів, що закінчилися розривом із Петром І та московською державою.
У монографії окрему і спеціяльну увагу Олександер Оглоблин приділяє видатним діячам Мазепинської доби, помічникам і противникам гетьмана, які мали вплив на його зовнішню і внутрішню політику, розбудову української культури і господарства України, релігійного життя, і часто були творцями важливих ідеологічних і політичних концепцій того часу. Вони були правдивими будівничими Козацько-Гетьманської держави і «козацької республіки» на Запоріжжі. Історик розсудливо підкреслює і наголошує на ролю людини (homo historicus), історичних родів і генерацій, як головних двигунів історичного процесу 92 . Ці історіографічні і історіософічні концепції історика виразно віддзеркалені в його аналізі і синтезі Мазепинської доби і її творців, як також у його історичній методології дослідження. Тому він бачив «за Мазепинським ренесансом, як живого, гетьмана Мазепу, його сподвижників, його помічників і його противників, і звичайно, насамперед, творців і меценатів тогочасного відродження» 93.
На фоні політичного, духового і матеріяльного життя українського народу, зокрема козацької провідної верстви, Олександер Петрович дав глибинну аналізу окремих родів і генерацій — творців багатовимірного історичного процесу доби Мазепи. Ці історично-генеалогічні дослідження винятково важливі у розумінні родинних зв’язків окремих родів козацької аристократії, соціальної стратифікації українського народу і впливів історичної людини, родів на українське державотворення часів гетьмана Мазепи. Історик майстерно укладає мозаїку родинних зв’язків з родами Обидовських, Войнаровських, Горленків, Мокієвських, Сулимів, Голубів, Герциків, Половців та інші зв’язки з родом Орликів, Кочубеїв, Кандиб, Іскрів, Жученків. Ці родинні зв’язки у значній мірі дають змогу краще і повніше зрозуміти ставлення гетьмана до козацької старшини, внутрішніх і зовнішніх політичних обставин, в яких працював Мазепа і які впливали на його головні політичні, економічні, ідеологічні та інші настанови, і які вплинули на розвиток і занепад держави Гетьмана Мазепи.
Одночасно Оглоблин висвітлює розвиток української культури і освіти. Київ часів Мазепи став духовним центром України, чи «другим Єрусалимом», в якому розвивала свою академічну і наукову діяльність Київсько-Могилянська академія — головний осередок інтелектуального життя Мазепинської України. Академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала усі стани української людності, від гетьманича до звичайного посполитого, де формувалися кадри української провідної верстви, будівничі Козацько-Гетьманської держави.
Історик докладно обговорює і аналізує важливе соціологічне явище — соціальну стратифікацію українського народу і творення полковницьких, сотенницьких козацьких «династій», пов’язаних із концентрацією у їхніх руках великого земельного володіння і реальної політичної сили. Без цієї історично-соціологічної аналізи ролі козацьких родів і генерацій важко зрозуміти перманентне явище козацької старшинської опозиції до гетьманської політики, діяльність і революційний зрив «антигетьмана» Петра Іваненка (Петрика), наставлення і діяльність і, в кінці, трагедію полковника Палія, некороноваиого гетьмана Правобережної України, діяльність Василя Кочубея і так званої «полтавської опозиції» і, нарешті, мілітарну і політичну поразку гетьмана і його прихильників, яка закінчилася Полтавською катастрофою. Українська провідна верства не виробила почуття солідарности, взаєморозуміння і єдности думки та дії. Історик пише, що «все це створювало атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загально-національні справи» 94.
Важливо згадати, що в архіві Олександра Оглоблина збереглися його записки про суперечливі питання мазепіяни, де він накреслив проблеми, над якими бажав працювати після 1960 року, значно поширюючи тематично і джерельно видану монографію. Вони включали «Проблему Палія», «Проблему Войнаровського», «Проблему відношення Мазепи до Скоропадського», «Проблему Кочубея» та інші питання з Мазепинської доби 93. Безсумнівно, дослідження Олександром Оглоблиним мазепинської доби заслуговує на окреме монографічне вивчення.
Заключення
Доповнене видання «Гетьман Іван Мазепа та його доба» і інші праці професора Олександра Петровича Оглоблина, присвячені Мазепинській Україні, дає змогу дослідникам і любителям історії в Україні безпосередньо познайомитися з доробком одного з найвидатніших дослідників цього визначного періода української історії. Ця книга є продовженням нашого першого і другого видання творів Олександра Оглоблина «Студії з історії України» (Нью-Йорк; Київ, 1995) і «Люди Старої України та інші праці» (Острог; Нью-Йорк, 2000). Як відомо, у відносно недавньому минулому в комуністичній Україні твори професора Оглоблина були владою заборонені, як твори «буржуазного націоналіста» і «фальсифікатора» історії України. Історики, студенти і вчителі не мали змоги безпосередньо ознайомитися з історичними працями вченого, що лежали в закритих фондах бібліотек і архівів совєтської України. На щастя, «імперія зла», як говорив часто Олександер Петрович, розпалася і відродилася незалежна Українська Держава, яка повертається до історичних традицій попередніх українських державних часів, включаючи також козацько-гетьманську державу XVII і XVIII століття, зокрема добу гетьмана Івана Мазепи.
Так сталося, що видання монографії Олександра Оглоблина про Івана Мазепу появляється в ювілейному 2001 році, в якому відзначаємо 10-ліття відродженої Української Держави (1991 — 2001). Важливим є питання відношення історично-державних традицій Мазепинської доби до модерної української держави в XX і XXI століттях, адже боротьба за незалежність української держави західньо-европейського типу була одним із центральних завдань гетьмана Мазепи і української провідної верстви тих буремних часів, що вказує на безперервність українського історичного процесу державотворення.
Ці традиції боротьби за національне визволення і відродження державности в ХХ-ому столітті перебрала Українська Народня Республіка 1917 — 20 років, уряд якої по мілітарній поразці, подібно як уряд Мазепи, був змушений покинути рідний край і діяв в екзилі, продовжуючи мазепинські традиції. В 1937 році в універсалі Уряду Української Народної Республіки читаємо: «В двістип’ятидесятилітні роковини обрання на Гетьмана України славної пам’яти Великого Борця за її волю Івана Мазепи, Уряд Української Республіки чинить оцим відомим всім і кожному, кому про це відати належить, теперішнім і потім будучим вірним синам Отчизни і Матері нашої України про свою постанову: зробити від нині, щасливо до наших часів збережений, клейнод Гетьмана Івана Мазепи видимим знаком гідности кожночасного Голови нашої Держави» 96.
Тому десять років, 24 серпня 1992 року у Марийському палаці відбулася офіційна державна зустріч президента і представників Державного Центру УНР в екзилі з президентом і членами Верховної Ради відновленої Української Держави. На цій історичній зустрічі Патріярх Мстислав І передав у руки Голови Верховної Ради, а через нього президентові відновленої Української Держави, клейнод Івана Мазепи як символ державної влади незалежної Української Держави. Президент України у своєму «Слові-подяці» сказав, що «Щойно я мав високу честь прийняти клейноди УНР — символи непереривности існування нашої держави, а також відзнаки гетьмана України Івана Мазепи. Учора, вважаю, сталася дуже важлива подія — наша Церква зняла з цього патріота землі української анафему, якій колись було піддано його ім’я. Отже, ще раз засвідчено: Іван Мазепа, котрий віддав життя за долю своєї батьківщини, за її духовність, державність, сьогодні повертається до нової України, як людина-борець, людина, яка має нам бути за приклад, за взірець. Відзнака гетьмана Івана Мазепи — то особлива відзнака. І, мабуть, Верховна Рада має прийняти ухвалу про статус цієї дорогої серцю кожного реліквії. Підтвердивши тим самим нашу вірність історії країни, про-йденої великими попередниками» 97.
Так продовжено в сучасній Українській Державі історичні традиції Гетьмана Івана Мазепи, а його клейнод став відзнакою теперішніх і майбутніх президентів Української Держави. Цим ще раз засвідчено тяглість і безперервність українського історичного процесу і безпосереднє пов’язання сучасної Української Держави з державними традиціями гетьмана Івана Мазепи.
Перевидання доповненої монографії проф. Олександра Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» у 2001 році є одним із тривалих відзначень 10-ліття Української держави в XX і XXI століттях. Державницька ідея Івана Мазепи, як писав Олександер Оглоблин, не тільки пережила сотні літ, але вона «відродилася й стоїть багато сильнішою» проти ворогів української державности.
Любомир Винар,
Алла Атаманенко.
ПРИМІТКИ
 1 Найповніші дослідження життя і творчості історика: Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992. Біографічна студія. Нью-Йорк; Торонто; Київ; Париж, 1994; Верба/Ігор. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні. До 100-річчя з дня народження. Київ, 1999. Інші важливі дослідження і матеріяли про життя і діяльність історика можна знайти у виданнях Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли (до століття народження історика). Ред. Любомир Винар, упорядн. Алла Атаманенко. Серія «Оглоблиніяна», т.1. Нью-Йорк; Острог; Київ; Торонто, 2000; Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. Редактор Л. Винар. Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995; Винар, Любомир. «Наукова творчість проф. д-ра Олександра Оглоблина». Український історик, №1-3 (25-27), 1970; Винар, Любомир. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Відп. ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1977; Верба, Ігор. «О.П. Оглоблин». Український іст. журнал, №5, 6, 1995; Субтельний, Орест. «Олександер Петрович Оглоблин». 125 років київської української академічної традиції 1861-1986, Нью-Йорк, 1993 та ін.
 2 Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 160.
 3 Про своїх предків історик написав спогади, опубліковані в журналі «Український Історик»: Оглоблин, Олександер. «Рід». Український Історик, т. XXXI, ч. 1-4 (120-123), 1994, стор. 135-152; Він же. «Про мій рід». Український Історик, т. XXXII, ч. 1-4 (124-127), с. 204-208 (Публікатор рукописів Любомир Винар).
 4 Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії.., с. 5-6.
 5 Оглоблин, Олександер. «Мій творчий Іллях...», с. 6. Рукопис прані про Захарію Корниловича зберігається у ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.42, арк. 35-37 зв.
 6 Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.,, с. 160.
 7 Полонська-Василенко, Наталія. «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці», Український Історик, т. VII, ч. 1-3, 1970, с. 26.
 8 Там же, с. 81.
 9 Винар, Любомир. «Олександер Мезько-Оглоблин: земля, предки, родина». Український Історик, т. XXXVII: Олександер Мезько-Оглоблин: діяльність і творча спадщина. З нагоди 100-річчя від дня народження, 2000, ч. 1-3 (144-146), с. 137.
 10 «З архівних матеріялів. Протокол прилюдного засідання комісії щодо присудження вченого ступеня доктора історії української культури проф. О.П. Оглобліну 10 червня 1926 р.». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 174-175.
 11 Мезько, О. Як більшовики руйнували українську історичну науку. Прага, 1945, с. 53.
 12 ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 12.
 13 Книга вийшла з друку вірогідно в травні або на початку червня 1941 р., але до читача не дійшла. Олександер Петрович вважав книгу знищеною.
 14 «З архівних матеріялів. Витяг з протоколу Вищої атестаційної комісії про затвердження О.П. Оглоблинові вченого ступеня доктора історичних наук». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 176-178.
 15 Гайвас, Ярослав. «Осінь 1941 у Києві». Український Історик, т. XXXVII, 2000, ч. 1-3: Олександер Мезько-Оглоблин: діяльність і творча спадщина. З нагоди 100-річчя від дня народження, с. 249-251.
 16 Величковський, М. «Сумні часи німецької окупації». Визвольний шлях, ч 1, 1965, с. 46.
 17 Гайвас, Ярослав. «Осінь 1941...», с. 251.
 18 Лист І. Крип’якевича до О. Оглоблина від 23.IX.1941 р. Український Історик, т.ХХVII, ч. 1-4 (104-107), с. 172.
 19 Там же.
 20 Там же.
 21 Полонська-Василенко, Наталія. «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці...», с. 26.
 22 Гирич, Ігор. «Київський музей Переходової доби». Український Історик, т. XXXV: Тридцятип’ятиліття «Українського Історика», 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 192.
 23 Лист І. Крип’якевича до О. Оглоблина від 23.IX.1941 р.., с. 172.
 24 Оглоблин, О. «Великій і світлій пам’яті митрополита Андрея Шептицького». Логос, 1955, VI, кн. 2, с. 144-150.
 25 Детальніше див. Ленцик, Василь. «Церковно-археографічна комісія (Львів-Мюнхен)». Український Історик, т. XXXIV: На пошану Любомира Винара, основника «Українського Історика» і Українського Історичного Товариства. З нагоди 65-ліття, 1997, ч. 1-4 (132-135), с. 121-136.
 26 «З листів Дмитра І. Дорошенка до О.П. Оглоблина». Український Історик, т.II, 1965 ч 3-4 (7-8), с. 84-88; «З листів Дмитра Дорошенка до О.П. Оглоблина» Український Історик, т.III, 1966, ч. 1-2 (9-10), с. 102-106.
 27 ЦДАВО, ф.3859, оп. 1, спр. 221, арк. 78.
 28 Там же, арк. 130.
 29 Полонська-Василенко, Наталія. «Сторінки спогадів. Український Вільний Університет». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 45.
 30 Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 39.
 31 Там же.
 32 Жуковський, Аркадій. «Вклад Олександра Оглоблина в Енциклопедію Українознавства», Український Історик, т. XXXII, 1995, с. 209-220.
 33 Про діяльність О. Оглоблина в НТШ див. Винар, Л. «Проф. Олександер Оглоблин і НТШ. (Матеріяли до історії НТШ)». Український Історик, т. XXXV, 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 205-219.
 31 Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 40.
 33 Домбровський, О. «Українська Вільна Академія Наук у США (1945 — 1950 -1965)». Український Історик, т. II, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 6.
 36 Там же, с. 8.
 37 Про це писав Олександер Домбровський в своїй статті «До історії відносин між УВАН, УІТ і НТШ». Вісті УВАН, ч. 2, Ред. О. Домбровський, Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 2000, с. 27.
 38 Винар Л. «Український Історик» з перспективи 35 років (1963-1998)». Український Історик, т. XXXV, 1998, ч. 1-4 (136-139), с. 9.
 39 Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992.., с. 43.
 40 Докладніше про діяльність О. Оглоблина в Гарварді у статті: Оглоблин, О. «Студії з історії України у Гарвардському університеті в 1968-1969 і 1969-1970 акад. роках». Український Історик, ч. 4, 1970, с. 132-134.
 41 Олександер Оглоблин, «Мій творчий шлях українського історика». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли.., с. 130-131.
 42 Характеристику історичної науки в совєтській Україні в 1939-41 роках історик подав у своїй праці «Як большевики руйнували українську історичну науку». (За ред. Л. Винара). Український Історик, 2000, ч. 1-3 (144-146), с. 46-53. У совєтській інтерпретації, пише Оглоблин, «гетьман Іван Мазепа виявлявся «зрадником», але не тільки й не стільки Росії, чи царя Петра І, а і «зрадником українського народу», цит. пр., с. 50.
 43 Проф.Оглоблин передав Любомирові Винареві авторські права на усі його друковані і недруковані праці і архівні матеріяли. Див. Олександер Оглоблин. Студії з історії України, Нью-Йорк; Київ, 1995, с. IX. Про видавничі пляни див. Любомир Винар, «Олександер Мезько-Оглоблин: пляни видання творчої спадщини історика», Український Історик, 2000, ч. 4 (147), с. 85-90.
 44 Про свою кореспонденцію з Крип’якевичем і Дорошенком, історик згадує в «З листів Дмитра І. Дорошенка до О.П. Оглоблина», Український Історик, 1965, ч. 3-4 (7-8), с. 84. На жаль, листи Олександра Петровича до Дмитра Дорошенка правдоподібно пропали. Листи Івана Крип’якевича до Олександра Петровича видруковано в «Українському Історику» за моєю редакцією (Любомир Винар, Листи Івана Крип’якевича до Олександра Петровича...» На жаль, листи Олександра Оглоблина до Івана Крип’якевича також пропали і, правдоподібно, були знищені.
 45 Любомир Винар, «Листи Івана Крип’якевича до Олександра Оглоблина з 1942 року», Український Історик, 1977, ч. 1-4, с. 179.
 46 Там же, с. 185.
 47 Проф. О.П. Оглоблін. Нариси з історії України. Вип. VI. «Україна в кінці XVII — першій чверті XVIII ст.», Київ, 1941, с. 4.
 48 У київському архіві збереглися численні виписки Олександра Петровича з історичних архівних джерел до Мазепинської доби (ЦДАВО України, ф. 3561, спр. 15, 16, 17, 70 — 85). Також в архіві проф. Оглоблина, що зберігається в Кенті, збережено його бібліографічні і генеалогічні записи, призначені для написання нової монографії. Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріали...», спр. «До Мазепіяни».
 49 Дмитро Дорошенко, у відносно короткому часі, став своєрідним опікуном праць Олександра Петровича. Збережені листи Дорошенка до Оглоблина винятково важливі для дослідів українського наукового життя підчас Другої світової війни. Це саме можна сказати про вже опубліковані листи І. Крип’якевича до Оглоблина з того самого часу (дати примітку про листи І.К.) У листі з 4 грудня 1942 року Дорошенко писав, «Листа Вашого з дня 15.IX я одержав і дуже Вам за него дякую, але не за похвали й компліменти, які, вірте мені, я признаю за неза-служені, але взагалі за Ваше добре й уважне відношення, яке спостерігаю з перших же часів нашого знайомства, як Ви надсилали мені Ваші відбитки ще в кінці 1920-х років. Ваші листи завжди такі змістовні й цікаві, і мені дуже приємно їх одержувати. Де Ви тільки час берете: ї наукові праці пишете, ще і листи такі докладні засилаєте! З Ваших листів є багато чим і з нашими земляками з поміж наукової братії поділитись, бо всім цікаво». Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942 — 1949)». На превеликий жаль, листи О. Оглоблина до Д. Дорошенка, як згадував Олександер Петрович, правдоподібно пропали. Д. Дорошенко мав звичай нищити листи, що їх одержував від своїх знайомих.
 50 Лист Дмитра Дорошенка до О. Оглоблина з 29.X. 1942 року (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942 — 1949)». В листі Д. Дорошенко пише про Мазепи дзвін з 1699 р., вилитий знаним людвисарем Карпом Балушевичем на замовлення Мазепи. На дзвоні майстр вирізьбив зображення Мазепи. Саме цю тему порушував О. Оглоблин в кількох листах до Дорошенка.
 51 У записці з 2.VIII. 1942 року Дмитро Іванович писав Олександрові Петровичу: «До Вас зайде мій приятель і сусіда Евген Семенович Вирів, він розкаже Вам про стан видавничої справи у Празі й взагалі тут закордоном. Можете відноситись до нього з повним довір’ям. Він потім знову вертається до Праги (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 6 «Листи», спр. 10 «Листи б.п. Дмитра Івановича Дорошенка до мене (1942-1949)».
 52 Лист Юрія Тищенка до О. Оглоблина з 24 листопада 1943 року. (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. б «Листи», спр. «Листи Юрія Тищенка»).
 53 Лист Ю. Тищенка до О. Оглоблина з 26 січня 1944 року.
 54 Лист Олександра Оглоблина до Наталії Полонської-Василенко з 27.IV.1959. (Архів О. Оглоблина, ф. 4 «Листи Н. Полонської до О.П. Оглоблина», спр. 2 «Листи 1951 — 1959 рр.»). Йшлося про книгу «Письма и бумаги императора Петра Великого, Москва-Ленинград, 1948, т. 8.
 55 Лист Юрія Тищенка до О. Оглоблина з 21 березня 1953 р.
 56 Лист О. Оглоблина до Л. Винара з 1 травня 1959 року. (Архів Л. Винара, ф. «Олександер Оглоблин»). У 1959 і пізніших роках Олександер Петрович листувався з проф. Л. Винарем у зв’язку з монографією про Андрія Войнаровського, що появилася у 1962 році: Винар, Любомир. Андрій Войнаровський. Вступна стаття Олександра Оглоблина. Мюнхен: В-во «Дніпрова Хвиля», 127 с.
 57 Вовчук писав: «Згоден видати Вашу монографію про Мазепу. Прошу подати свої умови, очевидно оптимально можливі, якнайскоріше, щоб через яких два — три місяці після домовлення книжку почати друкувати». (Лист І. Вовчука до О. Оглоблина з 25 вересня 1958 року). У листі з 27 грудня І. Вовчук писав: «Я просив Вас надіслати статтю і дати згоду видати Вашу монографію про гетьмана Мазепу... В комітеті при УКК, як мені виглядає, великого діла не вийде, крім великого розголосу. Шкода буде, якщо така цінна праця не побачить світу». (Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. 1 «Листи до О. Оглоблина», спр. 10 «Листи Івана Вовчука».
 58 Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 7.
 59 Там же, с. 8.
 60 Ковальський, Микола. «6-ий випуск серії «Нариси з історії України» проф. О.П. Оглоблина (1941 р.): концептуальні і джерелознавчі спостереження». Наукові записки університету «Острозька Академія»: Історичні науки, вип. 1, Острог, 2000, с. 251.
 61 Російська назва — Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи (ГАФКЭ).
 62 Ковальський, Микола. «6-ий випуск серії «Нариси з історії..», с. 252.
 63 Там же.
 64 3 цього циклю слід згадати такі праці історика: Олександер Оглоблин. «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.». Ювілейний збірник на пошану акад. Д.І. Багалія, Київ: ВУАН, 1927, т. 1, с. 720-744; «До Історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН, 1928, кн. XIX, с. 226-230; «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Київ: ВУАН, 1929, с. 65; «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)». Записки Історично-Філологічного Відділу УАН, Київ, 1929, кн. XIII, с. 189-219; «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика». Записки Історичного і Філологічного ф-тів Львівського державного університету ім. І. Франка, 1940, т. 1, с. 59-72; Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика), Авґсбург: УВАН, 1949, с. 14; «Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, 1957, ч. 2, с. 20-25 та інші праці.
 63 О. Оглоблин, «Українсько-кримський договір 1692 року», Вісник.., 1957, ч. 2 (100), с. 20.
 66 Оглоблин, Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 183.
 67 О. Оглоблин. Гетьман Іван Мазепа і його доба.., с. 178. Цю гіпотезу історик висунув ще в 1920-х роках у праці «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)». ЗІФВ УАН, 1929, кн. XXV, с. 189-190. Слід зазначити, що Олександер Петрович згадує у своїй праці проф. М. Слабченка, який уважав, що «Петрик був знаряддям у руках Мазепи в його боротьбі проти Москви». М. Слабченко. Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни. Одеса, 1923, с. 191.
 68 О. Оглоблин, «Мій творчий шлях історика».., с. 130. Олександер Петрович пише, що «всі архівні матеріяли, зібрані мною, залишилися в моєму київському архіві. Я зміг взяти з собою лише деякі фрагменти, зокрема фотокопії Петрикових листів та універсалів (з кол. Московського архіву міністерства закордонних Справ)». Слід згадати, що історик в 1960-х і пізніших років збирав джерельні матеріяли з польських архівів і плянував видати нову монографію про Петрика. У майбутньому УІТ плянує видати збірник праць і матеріялів проф. О. Оглоблина, присвячених Петрові Іваненку.
 69 ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.76.
 70 Винар, Любомир. «Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріяли». Накладом Записок Чину Се. Василія Великого, 1958. с. 10.
 71 У подібній ситуації, як проф. Оглоблин, знаходився під совєтською владою акад. Іван Крип’якевич, який був змушений у монографії «Богдан Хмельницький» (Київ, 1954) прославляти «возз’єднання України з Росією», зректися схеми Грушевського, його улюбленого професора, і хвалити класиків марксизму-ленінізму.
 72 Друга конференція історичної групи УВАН. Бюлетень УВАН, 1947, ч. 11-12, с. 24-30. О. Оглоблин на конференції виголосив доповідь «Українсько-шведський союз 1708 року».
 73 Олександер Оглоблин, «Мій творчий шлях українського історика».., с. 132.
 74 Олександер Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 7.
 75 З найважливіших праць згадаємо такі: Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика). Авґсбург, УВАН, с. 14; «Династична ідея в державно-політичній думці України — Гетьманщини XVII — XVIII ст. Державницька думка, 1951, ч. 4, с. 40-52; «Western Europe and the Ukrainian Baro\x0105ue as an Aspect of Cultural Influences at the Time of Hetman Ivan Mazepa». The Annals of The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 1951, vol., no. 2, pp. 127-137; «Чорноморська проблема в українській політиці гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)»,Український Самостійник, 1954, ч. 8 (214); «З історії української державної думки доби Івана Мазепи». Вісник ООЧСУ, 1955, ч. 6 (80), с. 10-15; «Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, 1957, ч. 2 (100), с. 20-25; «Зрив з Москвою гетьмана Івана Мазепи». Альманах-календар Гомону України. Торонто, 1958, с. 125-132; «Гетьман Іван Мазепа і українська промисловість». Календар Свободи на Мазепинський рік 1959. Джерзі Сіті, 1959, с. 102-109; «Дума гетьмана Івана Мазепи». Український православний календар на 1959 рік. Банд Брук, 1959, с. 94-96 і інші. Усі праці О. Оглоблина, присвячені Мазепинській добі, подані в бібліографії Любомира Винара «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 — 1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью Йорк: УВАН у США, 1977, с. 93-123.
 76 Олександер Оглоблин, «Гетьман Іван Мазепа і Москва», Український Історик, 1989, ч. 4 (104), с. 7-16; 1990, ч. 1-4 (104-107), с. 45-54; 1991, ч. 1-2 (108-109), с. 82-94. Цю працю передруковано у збірнику «Іван Мазепа і Москва», Київ, В-во Рада», 1994 без порозуміння з редактором «Українського Історика».
 77 Олександер Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 5.
 78 Там же, с. 358.
 79 В.Е. Шутой, «Измена Мазепы», Исторические записки: Изд. Академии наук СССР, т. 31, 1950, с. 154; «Мазепа», Радянська енциклопедія історії У країни, т. 3, Київ, 1971, с. 67 (автор В. Дядиченко).
 80 Архів О. Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріали до праць», спр. «Вельми важливі матеріяли до монографії про Гетьмана Мазепу».
 81 Там же, спр. «Плян монографії «Гетьман Мазепа, як людина і державний діяч», 2 арк. Приблизна дата записки — 1944 рік.
 82 Друкується в цьому виданні.
 83 О. Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба.., с. 34-35.
 84 Там же, с. 68.
 85 Там же, с. 358.
 86 Там же, с. 5.
 87 Там же, с. 19-20.
 88 Там же, с. 5.
 89 Там же, с. 42.
 90 Там же, с. 43.
 91 Там же, с. 61.
 92 Він пише, що історик «мусить бачити і розуміти не лише події, інституції, людей — діячів історії, ідеї, якими вони керувалися, які вони створили й передали наступним поколінням... На всіх шляхах, на всіх етапах моєї творчої наукової діяльносте мене цікавила людина. Людина, яка робить історію, творить історію — добре чи зле — і, розуміється, людина, яка досліджує історію». Олександер Оглоблин. «Мій творчий шлях українського історика...», с. 148.
 93 Там же, с. 149.
 94 О. Оглоблин, Гетьман Іван Мазепа та його доба... с. 289.
 95 Архів Олександра Оглоблина в Кенті, ф. «Підготовчі матеріяли до праць», спр. «Матеріяли до дослідження доби Мазепи. Спірні питання Мазепіяни», арк. 1.
 96 «Од Уряду Української Народної Республіки» підписали: Вячеслав Прокопович, Голова Ради Міністрів УНР, Міністр Справ Закордонних і Володимир Сільський, Генерального Штабу Геиерал-Хорунжий, міністр Військових Справ. Року Божого 1937, 14 дня, на Покрову. Роман Смаль-Стоцький, Мазепинські традиції старої У.Н.Р. Ньїю Йорк, 1961 р., с. 12. — Цей клейнод гетьмана є мощехранительницею — нагрудник з гербом Гетьмана і його ініціялами І(ван) М(азепа). Клейнод викутий із золота. Докладний опис в цит. пр., с. 10.
 
Бібліографія праць О. Оглоблина про І. Мазепу 1
1927
«Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року». Ювілейний Збірник на пошану акад. Д.І. Багалія, т.1, Київ, ВУАН, стор.720-744.
1928
«До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Збірник Історично-Філологічного Відділу УАН, кн. XIX, Київ, ст.226-230.
«До історії української політичної думки на початку XVIII віку». Збірник Історично-філологічного Відділу УАН, кн. XIX, Київ, ст.231-241.
1929
«Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Київ: ВУАН, 65 ст.
«Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика)». Збірник Історично-Філологічного Відділу УАН, кн. XXIII, Київ, стор. 189-219.
«Орлик і Петрик. До історії повстання Петра Іваненка)». Збірник Історично-Філологічного Відділу УАН, кн. ХХ\x0474, Київ, стор. 301-307.
1930
«Петрик — ханський гетьман України (1692). Студії з Криму: Збірник Історично-філологічного відділу УАН, ч. 89, Київ, стор. 39-104.
1938
«Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» Комуністична освіта, № 12.
«Розгром шведських окупантів під Полтавою». Піонерія, № 9.
«Семен Палій». Піонерія, № 11.
«Героїчна сторінка з історії двох братніх народів». Комуніст, № 168.
1939
«Україна в часи Петра І». Київ, 58 стор.
«Полтавская битва». Москва, 32 стор.
«Полтавськая битва». Харків, 32 стор.
«Україна в кінці XVII і в першій чверті XVIII ст.». Комуністична освіта, № 1, стор. 44-45.
«Боротьба руського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708 — 1709 рр.». Більшовик України, №7, стор. 55-65.
1940
«Боротьба російського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708 — 1709 роках». Полтавська битва. Труди наукової сесії Інституту Історії України, присвяченої 230-літтю Полтавської битви. Київ, АН УРСР, стор. 21-40.
«Боротьба старшинських угрупувань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика». Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського державного університету ім. І. Франка, І, Львів, стор. 59-72.
1941
«Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», Київ, АН УРСР, 282 с.
«3. Україна в кінці XVII — на початку XVIII ст. 4. Україна в Північній війні. 5. Реформи Петра І і колоніальна політика царизму на Україні». Істопія України. Короткий курс. Під рсд. С.М. Білоусова і др. Київ, АН УРСР, стор. 106-118.
«К вопросу об измсне Мазепы». Історик-марксист, V (93), Москва, стор. 47-60.
1946
«Пам’ятка українського церковного малярства часів Гетьмана Івана Мазепи» Бюлетень Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦ, ч. 2, Мюнхен, стор. 22-24.
1947
«Українсько-шведський союз 1708 року». (Конспект). Бюлетень УВАН, ч. 11-12, стор. 24-26.
«Династична ідея в державно-політичиій думці України-Гетьманщини XVII — XVIII ст.». Український літопис, ч. 5-6, Авґсбурґ, стор. 11-19.
1948
«1709 рік». Українська трибуна, 7 та 11 листопада.
1949
«Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)». Авґсбурґ, УВАН, 14 стор.
«1709 рік». Календарець Української Трибуни на рік 1949. Мюнхен, с. 17-38.
1951
«Western Europ\x0119 and thc Ukrainian Baro\x0105ue an Aspect of Cultural Influcnces at thc Time of Hetman Ivan Mazepa». The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., v.l, #2, New York, pp. 127-137.
«Династична ідея в дсржавпицько-політичній думці України-Гетьманщиии XVII — XVIII ст.». Державницька Думка, ч.4, Філадельфія, стор. 40-52.
1952
«До проблеми іконографії гетьмана Івана Мазепи». (Резюме доповіді в НТШ, Нью-Йорк, 7.IV.1952). Свобода, 4.201. Тс саме див. Україна, ч.8, Париж, стор. 692.
1953
«Трагедія Батурина». Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобод України, ч. 4-5 (58-59). Нью-Йорк, стор. 21-22.
1954
«Чорноморська проблема в українській політиці гетьмана Івана Мазепи (1687 — 1709)». Український Самостійник, ч. 8 (214). Мюнхен.
1955
«З історії української державної думки доби Івана Мазепи». Вісник ООЧСУ, ч. 6 (80), Нью-Йорк, стор. 10-15*.
1957
«Українсько-кримський договір 1692 року». Вісник ООЧСУ, ч. 2 (100), Нью-Йорк, стор. 20-25.
1958
«Зрив з Москвою гетьмана Івана Мазепи». Альманах-календар Гомону України, Торонто, стор. 125-132.
«Книга проф. Маннінга про гетьмана Івана Мазепу». Українська Літературна Газета, ч. 10 (40), стор. 9 (Рец )
1959
«Гетьман Іван Мазепа і українська промисловість». Календар Свободи на Мазепинський рік 1959, Нью-Йорк, стор. 102-109.
«Дума гетьмана Івана Мазепи». Український православний календар на 1959 рік, Бавнд-Брук, Нью-Джерсі, УПЦ в США, стор. 94-96*.
«Династична ідея в державно-політичній думці України-Гетьманщини». Батьківщина, ч.З-4, 5-6, 7-8, Торонто.
«Гетьман Іван Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття». Вісник ООЧСУ, ч. 11 (133), Нью-Йорк, стор. 9-13.
«1709 рік», Вісник ООЧСУ, ч. 2 (124), ч.З (125), стор. 7-10, 6-9.
«The Year 1709». The Ukrainian Review, Vol. IV, pp. 19-30.
1960
Гетьман Іван Мазепа та його доба. Записки Наукового Товариства їм. Шевченка, т.170, Нью-Йорк; Париж; Торонто: Видавництво Організації Оборони Чотирьох Свобод України — Ліги Визволення України, 410 стор. 2
«The Year 1709». Ivan Mazepa: Hetman of Ukraine. New York, The Ukrainian Congress Committee of Amerika, pp. 47 — 56.
Бендерська конституція 1710 року». Вісник ООЧСУ, ч.5 (139), стор.4-11*.
1961
«The Theory of Moskow as the Third Rome in 16 th and 17 th Centuries». The Ukrainian Review, Vol.III, pp. 52-57.
1962
«Передмова до книги Любомира Винара: Андрій Войнаровський, Мюнхен, Вид-во Дніпрова Хвиля, стор. 5-7.
«Das Jahr 1709». Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart, № 10, S. 57-69.
1965
«Theodor Mackiw, Mazepa im Lichte der Zeitgenossischen Deutschcn Quellen. Записки НТШ, т. 174, Мюнхен, 1963», Український Історик, ч.3—4 (7-8), 1965, стор. 97-98 (рец.).
1970
«Передмова» до видання: Кіндрат Рилєєв, Войнаровський. Історична поема. Переклад з російської мови Святослава Гординського. Клівленд-Торонто, Сьомий Курінь УПС ім. А. Войнаровського, стор. 7-10.
1971
Любомир Винар, Андрій Войнаровський, історичний нарис, Мюнхен, 1962». Записки Чину св. Василія Великого, т. VII (XIII), фасц.1-4, стор. 470-477 (рец.).
1972
«Два портрети діячів Мазепинської Доби». Український Історик, т. IX, ч.3-4 (35-36), стор. 7-23 (є окрема відбитка).
«Кіндрат Рилєєв і його поема Андрій Войнаровський». Вісник ООЧСУ, ч. 11 (284), стор. 19-20.
1975
Subtelny, Orest. On the Eve of Poltava: the Letters of І\x0475ап Mazepa to Adam Sieniawski 1704 — 1708. Preface by Oleksander Ohloblyn. New York, UVAN, pp. 12-14.
1991
Гетьман Іван Мазепа і Москва. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Ред. Л. Винар, Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995, стор. 131-161. Раніше друкувалось в Український Історик, т. XXVI, ч. 4 (104), 1989, стор. 7-16, т. XXVII, ч. 1-4 (104-107), 1990, стор. 45-54, т. XXVIII, ч. 1-2 (108-109), 1991, стор. 82-94.
Енциклопедичні гасла
«Мазепа Іван». Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Гол. ред. Володимир Кубійович, Париж-Нью-Йорк: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1962, стор. 1430-1432.
«Mazepa Ivan». Encyclopedia of Ukraine, Edited by Danylo Struk, vol. III, Toronto: University of Toronto Press, 1999, pp. 353-355.
Бібліографія бібліографій
Винар, Любомир. «Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріяли», Записки Чину св. Василя Великого, т. III, вип. 1-2, 1958, стор. 148-171 (є окрема відбитка).
Винар, Л. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 -1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: УВАН у США, 1977, стор. 93-123.
Винар, Любомир. «Бібліографія праць про Олександра Оглоблина», Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Ред. Л. Винар, Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995, стор.395-401.
 1 Ця вибрана бібліографія складена на основі упорядкованої проф. Л. Винарем: Винар, Л. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина (1920 — 1975)». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: УВАН у США, 1977, стор. 93 — 123. Знаком * помічені праці, що друкуються в нашому збірнику.
 2 Рецензії: Кравців, Б. «Нова праця про гетьмана Івана Мазепу», Свобода, ч. 51, 1960; Чировський, Микола. «Праця проф. О. Оглоблина про Мазепу», Свобода, ч. 64, 1960; Бучинський, Дмитро. «Монографія про Мазепу та його добу», Українська думка, ч. 18 (683), 1960; Нагаєвський, І. «На шляхах української державности», Америка, ч.. 132-134, 1960; Тис-Крохмалюк, Ю. «Вартісна праця», Визвольний шлях, ч. 9 (155), 1960, стор. 1075-1076; Митрополит Іларіон. Віра і Культура, ч. 8/80, 1960; Лужицький, Григор, Київ, ч. 6, 1961, стор. 47-48; Білас, Лев. «Ідеологія як історія і як поезія (з приводу двох нових праць О. Оглоблина)», Сучасність, ч. 7, 1961, стор. 44-62; Добрянський, М. «Гетьман Мазепа та його доба. Говорить радіо Свобода», Мюнхен, 1962, стор. 203-205 (Радіопрограма 13.V.1961); Mudry, Vasyl. The Ukrainian Quarterly, vol. XVI, № l, pp. 81-83; Pelenski, Yaroslay. Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas, Bd. VIII, H. 3, 1960, S. 387-388; Slavutych, Yar. The Slavic and East European Journal, vol. IV, № 3, 1960; Scherer, Marie. Revue de Etudes Slaves, t. XXXIX, 1961, p. 58; Zelenko, Constantine. The Slavonic and East European Review, vol. XLV, № 104, pp. 242, 244-248; Полонська-Василенко, H. Analecta Ordinis S. Basilii Magni, vol. VII (XIII), fasc. 1-4, Romae, 1971, pp. 444-451.
ПЕРЕДМОВА
Нема найменшого сумніву, що гетьман Іван Мазепа був відданий ідеї української державности і — тим самим — ідеї соборности України. Ці ідеї він одідичив по своїх українських предках; він дістав їх на спадщину від своїх попередників — українських гетьманів, від Хмельницького до Самойловича. Ці ідеї були провідними для нього в його державно-політичній і культурній діяльності, і їх заповів він майбутнім українським поколінням.
Доба Мазепи — це часи відродження України: політичного, економічного, культурного — по Руїні, що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську владу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московського імперіялізму.
Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були:
— об’єднання (або принаймні консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом;
— встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.
Обидві цілі визначили політику Мазепи супроти Польщі, Туреччини (і Криму) в усіх її флюктуаціях і, головне, супроти Москви.
Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-московських взаємин.
Він провадив щодо Москви двоторову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливе.
Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що її він одержав у спадщину від своїх попередників, і, здавалося, це була єдина можливість у союзі й за допомогою Москви здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини (і Криму).
Крім того, Москва потрібна була Гетьманові, щоб тримати старшинську опозицію в належних межах і стримувати наростаючі хвилі соціяльного невдоволення і протесту.
Так зване «москвофільство» Мазепи в перший період його гетьманування було лише одним з двох торів його загальної політики, так само, як розрив з Москвою походив не з якоїсь вродженої ворожости до неї, а з глибокої відданости інтересам України, кінець-кінцем, з любови до своєї власної батьківщини.
Блискучою тактикою своєю зумів він осягнути фактично найважливішу частину своєї головної цілі — опанування Правобережної України, незважаючи на те, що Польща весь час його гетьманування була союзником Москви.
Послідовно-мудрою й терпеливо-твердою політикою він зумів піднести на високий щабель українське господарство і культуру, втримати соціяльну рівновагу в країні й створити нову, віддану йому або зв’язану з ним і зобов’язану йому провідну верству, й тим самим паралізувати деструктивні тенденції старшинської опозиції, вводячи її в нормальне річище конструктивного політичного співжиття.
Все, що в силах була зробити людина на його місці, він — серед дуже несприятливих обставин — зробив.
Але цей перший, — мовляв, московський — тор його політики завів Мазепу врешті в глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили та ресурси України.
Тоді він переводить українську державну політику на той другий тор, який, бодай теоретично, завжди був можливий для нього, — шлях відокремлення від Москви, отже, зриву з нею і — як воно справді сталося — збройної боротьби проти неї. На цей шлях він став тоді, коли перший тор був вже закритий для нього як володаря України і українського патріота, і коли, на його (і не лише його) думку, були найвідповідніші умови для того: не польський чи турецько-татарський союз, а союз з наймогутнішим тоді ворогом Москви — Швецією — отже, здавалося, повторювалася та коньюнктура, що була колись за Хмельницького та Виговського.
Але самий перехід відбувся вже за обставин, найменш од нього залежних і, будь-що-будь, несприятливих для нього та його справи, Україна могла визволитися з-під московського панування тільки внаслідок нової Хмельниччини — національно-визвольної революції проти Москви — або внаслідок переможної війни з нею.
Перша вимагала повної національної і соціяльної солідарности, якої тоді на Україні не було.
Друга залежала від шведської перемоги, якої не сталося.
Запізно зрозуміло Запоріжжя, що правдивим батьком України був той, кого воно весь час вважало за її «вітчима» «отца их», Слово Петра І, Тарле. 345.
Під Полтавою 27 червня 1709 р. перемогла Москва, і це вирішило долю Мазепи і України.
Але чи вдалося Москві — байдуже, білій чи червоній — подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Ні знищити, ні здолати! Перефразуючи слова Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією, і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилася й стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю веде боротьбу проти імення і символу Мазепи — боротьбу, якої вона ніколи виграти не може.
Не можна ще дати повної історії мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження мазепинської доби просто неможливе.
Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи.
Кілька десятиліть вже працює автор цієї книги над добою гетьмана Мазепи. Мінялися загальні умовний його роботи, мінялися тематичні інтереси і погляди дослідника на поодинокі питання, не раз змушений був він переривати цю роботу, а бувало й так, що український дослідник, позбавлений волі наукового досліду і наукової думки, приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу те, що не було й не могло бути за тих умовнії правдивою історією...
Але в дослідника завжди залишалося й чимраз більше зростало розуміння й відчуття величі тої доби в історії України, яку він колись назвав «добою Мазепинського ренесансу»*, бо вона була нерозривно зв’язана з особою й діяльністю Великого Гетьмана. [* О.Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), ВУАН, Київ, 1929, с.18.]
Автор використав для своєї праці відповідний документальний матеріял як опублікований, так частково й новий — архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920-1930 рр.) і Москви (1920-ті роки). На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці.
Цитати з документів (як друкованих, так і архівних) подано, за невеличкими вийнятками, в мові й транскрипції (окрім літери «Ђ») оригіналу.
Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а нефахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор.
Натомість, автор вважав за доцільне подати у примітках низку детальніших даних, зокрема історично-біографічного характеру, про головних діячів мазепинської доби, а також про деякі спірні питання в науковій літературі, цій добі присвяченій.
Всі дати у книзі (коли це не застережено окремо) подані за старим стилем.
Долучені до книги виображения гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» і самого дзвона роботи Карпа Балашевича 1699 р. публікуються вперше.
Розділ І
ІВАН МАЗЕПА ДО ГЕТЬМАНСТВА
Гетьман Іван Мазепа був, за словами Самовидця, «роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитної шляхти української і у Війську (Запорозькому) значної», і це стверджує інший сучасник Гетьмана — С. Величко, який називає Мазепу «значним шляхтичем козако-руським». Звідки походили Мазепи-Колединські, предки Гетьмана, невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. На Білоцерківщині Мазепи з’являються десь у половині XVI ст. Є вістка — втім, не досить певна, — що один з них, невідомого докладно імення (припускають — Михайло або Микола), дістав року 1544 від короля Жигмонта І, на денному праві, «хутір Каменець» — пізніше село Мазепинці. За іншими — певнішими — відомостями, цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544—1555) князя Пронського, який надав йому «селище» на річці Росі. Пронський, будуючи (близько 1552 р.) замок у Білій Церкві, потребував забезпечити його належною «службою» і для того оселював своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватися по страшній татарській руїні кінця XV — першої половини XVI ст.
Перший документально відомий нам предок Гетьмана на Білоцерківщині був Микола Мазепа-Колединський (Maziepa Kol\x0119dy\x0144ski), який дістав року 1572 привілей короля Жигмонта II Авґуста на «хутір на Камениці» (доплив Росі), на денному праві, з обов’язком відбувати «службу воєнну при пану старості Білоцерківському альбо наміснику його». Це надання ствердив 1578 р. король Стефан Баторій. Дуже цікаві відомості про обов’язки білоцерківської шляхти в інструкції гетьм[ана] Павла Тетері послам В[ійська] З[апорозького] на сойм у Варшаві 30.XI. 1664 р. — Z dziejow Ukrainy, 219, пр. 1. Мабуть, Микола Мазепа був тоді дуже молодою людиною, бо ще довгі десятиліття виконував він тую службу справно й сумлінно, як це ствердили люстратори Київського воєводства в 1616 і 1622 рр. Ця служба зблизила Мазепу з білоцерківською старостинською адміністрацією, й, можливо, в зв’язку з тим, кн. Курцевич, підстароста Білоцерківський, приймає його до свого родового герба «Курч», що відтоді стає гербом Мазеп-Колединських 1. Можна думати, що Микола Мазепа був прадід Гетьмана.
Зовсім зник з історичних джерел дід Гетьмана — Михайло Мазепа, правдоподібно — син Миколи. Знаємо тільки його ім’я (батько Гетьмана називався Степан Михайлович), та збереглася принагідна й не досить ясна згадка Гетьмана про свого діда, який нібито колись служив московському цареві. Якщо ця звістка торкається саме діда Гетьмана по батькові, то це могла бути тільки козацька служба — охорона України, а тим самим полудневих кордонів Московської держави від татар. Українська традиція XVII — XVIII ст. зберегла пам’ять про давні й близькі зв’язки роду Мазеп з козаччиною. Героєм козацьких літописців був полковник Федір (ім’я викликає сумніви) Мазепа, один з козацьких ватажків, що брали участь у повстанні Наливайка й були страчені у Варшаві 1596 р. Згодом були Мазепи і в козацькому реєстрі 1649 р. 2 Можливо, козакував і Михайло Мазепа. Та, будь-що-будь, його не було на Білоцерківщині в 1622 р., коли старий Микола Мазепа ще мусів відбувати «боярську службу» зі свого маєтку. Можливо, що Михайло Мазепа загинув 1620 р. під Цецорою, де разом з коронним гетьманом Жолкєвським полягло в бою з турками чимало українського вояцтва 3.
Куди більше відомостей маємо про батька Гетьмана — Степана-Адама Мазепу. За молодих літ це був типовий кресовий шляхтич, який дуже дався взнаки й своїм землякам, і різним урядам Речі Посполитої. Року 1637 він забив шляхтича Яна Зеленського й був за це засуджений на інфамію та смерть. Але «виволанцеві» пощастило відтягти виконання вироку, а тим часом він погодився з родиною забитого й 1645 р. дістав королівський ґлейт (охоронний лист) і був відновлений в усіх правах. Чи то ця прикра пригода, чи, може, традиційні фамілійні зв’язки з козаччиною привели Степана-Адама Мазепу в табір Хмельницького і з шляхетського заводіяки зробили одного з визначних діячів національно-визвольної революції. Року 1654 він був Білоцерківським козацьким отаманом.
Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делеґації до Бутурліна, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді (1658) білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна Казимира. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним з діячів Гадяцької унії 1658 р. й після катастрофи Великого Князівства Руського залишився на польському боці української політики. На соймі 1659 р. він дістав затвердження дідичних прав на Кам’яницю (Мазепинці). Королівський привілей на це називав Мазепу «в різних оказіях заслуженим шляхтичем і жовніром, до пас і батьківщини нашої завжди прихильним, вірним і в багатьох експедиціях воєнних досвідченим мужністю й відвагою своєю». Року 1662 він був номінований підчашим Чернігівським. Польський уряд, особливо заінтересований тоді в підтримці з боку української шляхти, дуже числився з впливовим білоцерківським дідичем, який дістає королівське ствердження на с. Будище в Богуславському старостві (1663) й м. Триліси на Білоцерківщині (1665), а також спеціяльну охорону білоцерківського польського коменданта для своїх маєтків і королівський «ехсері» для оборони всіх судово-маєткових своїх інтересів (1663) 4. І шляхта Київського воєводства доручає своїм послам на Варшавський сойм 1665 р. клопотатися про маєткові справи Мазепи, який незабаром, того ж року й номер (інстр[укції] Тетері послам на сойм 30.XI. 1664 р. Див.: Z [dzfiejow] Uk[rainy], 219, пр.1).
Степан-Адам Мазепа був одружений з Мариною Мокієвською, представницею старого шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв’язав свою долю з козаччиною й козацькою революцією. Це, мабуть, батько Марини, дід майбутнього полковника київського Константина Мокієвського, «положив голову» під Чортковом (мабуть, 1655 р.), а брат її, батько полковника, «в Дрижипольському бою під Охматовом» (1655), як згадував пізніше гетьман Мазепа 5. Марина Мокієвська-Мазепина присвятила свої молоді роки сім’ї й вихованню своїх двох дітей — сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри 6, — а після смерти чоловіка віддала себе справам громадським і церковним. Вона була членом Луцького Хрестовоздвиженського братства (к. 1666 р.), а згодом прийняла чернецтво (з ім’ям Марії Магдалини) й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686-1707) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів. Вірна дорадниця свого сина-гетьмана, вона померла в глибокій старості наприкінці 1707 р.
Іван Мазепа народився, правдоподібно, 20 березня 1639 р. в селі Мазепинцях 7.
Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули й на виховання майбутнього гетьмана. Він вчився в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими — менш певними — відомостями, в Полоцьку). Посилаючи сина до Варшави, Степан-Адам Мазепа сподівався, що він, з допомогою знайомих українських маґнатів (зокрема князів Вишневецьких і Лещинських), дістанеться до королівського двору, щоб «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах», як казав пізніше сам Гетьман. Так і сталося. Молодий Мазепа став «покойовим» у короля Яна-Казимира, який послав його для завершення освіти за кордон. Мазепа побував (приблизно в 1656-1659 рр.) в Німеччині, Італії і Франції; є звістка про те, що він був і в Нідерландах, де вивчав артилерійську справу. Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої європейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости.
По повороті з-за кордону Мазепа продовжує свою службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі, підтримуючи водночас зв’язки з Україною й полагоджуючи різні справи (публічні й приватні) свого батька. Розумна й освічена людина, оточений ласкою й довір’ям короля й королеви Марії-Людвіки, молодий Мазепа викопує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду на Україні. Року 1659 він був посланий з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, в 1660 р. — до гетьмана Юрія Хмельницького, а року 1663 — до гетьмана Павла Тетері, якому він привіз гетьманські клейноди. Як і батько, прихильник Гадяцької унії, Мазепа бере участь у дипломатичній підготовці походу Яна-Казимира на Лівобережну Україну 1663-1664 рр. Взагалі перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою й політичної діяльности, й двірської інтриґи, а головне — дало йому досконале знання польського світу (не дарма ж Петро І дуже зважав на думку Мазепи в польських справах) й створило йому впливові зв’язки в польсько-литовських маґнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Й саме в цей час утворилася та репутація Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, і романтичної леґенди багатьох поколінь письменників, мистців, ба навіть істориків. Аджеж писав про нього, тоді вже майже 70-літнього старця, французький дипломат Бонак року 1707: «...Як я чув від пані воєводини Белзької (Сєнявської), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром (charme) жінок, як хоче цього».
Року 1663 Мазепа, «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, вже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги. Але він тримає зв’язок з польським урядом і двором 8 і 1665 р., після смерти батька, дістає звання чернігівського підчашого. Є відомості, що деякі двірські інтриґи й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар’єру Мазепи. Але, найпевніше, це сталося в зв’язку зі смертю королеви Марії-Людвіки (1667) і зреченням Яна-Казимира (1668).
Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломовий момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної й соборної Української держави, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв’язки з польським політичним світом. Це зробили дальший хід історичних подій і, звичайно, національно-політичні прагнення самого Мазепи.
Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668-1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Майбутня гетьманова була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653-1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка (1671) 9. Її перший чоловік, шляхтич Самійло Фридрикевич (Козма), полковник польської служби («полковник давній» — 1653 р.), який перейшов на козацький бік, був також полковником білоцерківським (1664) 10 і генеральним осаулом (в Опари). Обидва — і тесть, і зять — були близькими товаришами Петра Дорошенка 11, і шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.
Ми дуже мало знаємо про гетьманову Гайну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно-політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково-господарським справам, власним (вона мала землі на р. Росі, коло Корсуня) і чоловіка (па Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116). Але від першого подружжя гетьманова Ганна мала двох дітей — сина Криштофа Фридрикевича, сотника седнівського (1699-1700) 12, і доньку (здається, Марію), що була за сином полковника білоцерківського Михайла Громики 13. Деякі її родичі та свояки дістали за гетьманування Мазепи високі старшинські уряди (Дмитро Зелепський — полковник лубенський, Степан Трощинський — полковник гадяцький та інші). Тихо й непомітно зійшла вона зі світу 1702 р.
У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, правдоподібно, виконує обов’язки генерального осаула 14. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Хоч він був повою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов’язана з Польщею), але роля Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («рострпности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії. Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало пагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше У великій пригоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем кн. Г. Ромодановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. 15 Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).
Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя мимо своєї волі, але це не було випадкове. Правобічна Україна конала у побойовищах і згарищах Руїни, й новий осередок українського державію-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державности, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою.
Мазепа одразу зорієнтувався в новій ситуації. Він здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився 16. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних плянів Мазепи був одкритий.
Як «ближній человЂк» до гетьмана, Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику і в 1670-х і особливо в 1680-х роках — безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей плям, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьманського «реґіменту» на Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 — початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було (у січні 1686 р.) передати московському урядові українські застереження й побажання.
Так чи так, доля України вирішувалася тоді в Москві. Це було ясним для Мазепи, який мало не щороку їздив туди з різними урядовими й приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки має безпосередні стосунки з московським урядом, але й нав’язує зв’язки в колах московських вельмож; зокрема на початку 1680-х років він досить близько познайомився з князем Василем Ґоліциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керманичем цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа провадить у Москві широкі торговельні операції, зокрема транспортуючи туди горілку (на це потрібний був спеціяльний дозвіл царського уряду). Та найголовніше — все це давало майбутньому гетьманові і ворогові Москви досконале знання Московщини й розуміння її загрози для України й цілого європейського світу.
Минали роки. З небагатого (правобережні маєтки, звичайно, загинули у вирі воєнно-політичних подій) гетьманського дворянина й «значного військового товариша» Мазепа перетворився на впливового представника вищої старшини гетьманської України. Року 1682 він став генеральним осаулом, отже, членом українського уряду й найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях (приміром, у виборах на Київську митрополію єпископа луцького Гедеона князя Святополк-Четвертинського 1685 р.) і всіх визначних справах і подіях гетьманського двору й родини Самойловичів 17. Разом з політичними впливами на Україні і в Москві росли й маєтки Мазепи як на Україні, так і в сумежних повітах Росії 18.
Це був процес зросту визначної людини й формування великого державного діяча. Не простий і не легкий був життьовий шлях Мазепи від «покойового» польського короля до гетьмана України, що й сам був, за словами Мазепи, «мало чим менший від польського короля». Не був той шлях прямий — і не міг ним бути в ті трагічні часи для України. Не був він легкий і для Мазепи, бо надто багато труднощів і небезпек, нерідко смертельних, чатувало на нього на цьому шляху. Доля щедро відміряла Мазепі противників і ворогів, що ціле життя його чигали на його згубу та загладу. Але ця незвичайна людина мала особливий талант єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, який дуже добре знав Мазепу, казав, що «ніхто... не міг краще (як Мазепа) обробити людину й притягти її до себе». «Не осягнувши з першого разу мети, — пише Орлик, — він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив її своєю». Він мав чимало прихильників — і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был бЂглец во всяких рЂчах», — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньоевропейського світу, він знав кілька мов (крім польської, московської й татарської мов, він володів латинською, італійською, німецькою й знав французьку), багато читав (Орлик ніколи не міг забути його «величну» бібліотеку та її «багатства, рівних яким не було на Україні»), пристрасно кохався в мистецтві (і то в різних його видах) не лише як аматор, але й як творець, був добрим промовцем, а ще кращим стилістом — справжній «gentleman of the Renaissance» (K. Меннінґ). А понадусе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ І
 1 Можливо, що спочатку Мазепи мали герб «Бонча» (або «Бойча», як зауважує І. Токаржевський-Карашевич), як повідомляє знавець правобережної старовини граф де Броель-Плятер, а потім почали користуватися гербом «Курч». Подібна заміна була і в Богдана Хмельницького, який печатався «Абданк», чи «Сирокомля» (мабуть, у зв’язку з другим одруженням його матері з Василем Ставецьким), хоч старий герб Хмельницьких був «Масальський». Гіпотеза Токаржевського-Карашевича про спільне походження Мазеп і князів Курцевичів позбавлена поважних підстав. Проте не виключена можливість їх пізнішого споріднення, себто посвоячення (шляхом шлюбу).
Лукомський і Модзалевський, Гербовник, 104. герб. табл. XXVI.
«Щит: в красном поле серебряные перекрещенные в середине вилы, водруженные на таковом же c загнутими концами бруске u сопровождаемые справа звездою u слева полумесяцем, обращенным вправо.
Нашлемник: три страусових пера.
Tакой герб Мазепы помещен на серебряних вратах в Борисоглебском соборе в Чернигове, на ризе иконы Ильинской Божіей Матери в Троицком монастыре в Чернигове, на церквах, им построенных, на гравюре Мигуры 1705 г. u в молитвослове, изданном в 1692 г. Лазарем Барановичем, арх. черниговским.
Другие варіанты: стеклянный стакан с гербом гетьмана Йвана Мазепы в Ч.И.М., копія портрета Гетьмана, серебряная посуда u бандура, принадлежавшие ему же, в М.Т., №№ 359, 448, 506 u 670. — Дабижа, кн. А.В. «Мазепа — князь u его шляхетский княжеский герб», в «Кіев. Старине», 1885, кн. 12, л. 715-718. — Грабарь Игорь. «История искусства», т. II, с. 394-396.
Потомство Михайла или Николая Мазепы, владельца с. Мазепинец (1544). М.Р., т. III, с. 287-289. — K родословной гетьмана Мазепы, «Кіев. Старина», 1886, № 12».
 2 В козацькому реєстрі 1649 р. зустрічаємо кількох Мазеп у різних полках. Зокрема в Білоцерківському полку записаний Мирон Мазепа.
 3 Брак будь-яких документальних даних про діда Гетьмана — Михайла Мазепу залишає це питання дискусійним. Не виключено, що дідом Гетьмана був саме Микола Мазепа-Колединеький, який, у такому разі, називався Микола-Михайло. Аджеж і батько Гетьмана мав подвійне ім’я (Стспан-Адам). Не кажучи вже про можливі неточності в документах (цікава, до речі, плутанина в іменні першого Мазепи на Білоцерківщині), треба пам’ятати про звичай, досить поширений на Україні XVI-XVIII ст., вживати два імення, приміром: князь Василь-Конетантин Острозький; гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький; «Wasil dictus Adam» Володиєвський, зем’янин барського староства другої половини XVI ст.; Володислав-Володимир Бороздна, стародубівський шляхтич кінця XVII ст.; «Владимир Мирович, Василій тож» (1716 р. — син переяславського полковника Івана Мировича); Андроник-Андрій Кандиба, генеральний суддя (1729-1730); і багато інших, що нерідко завдають поважних труднощів дослідникам української генеалогії.
 4 Є відомості, що Мазепам належали й інші маєтки, зокрема с.Пасічне, а також с. Моковичі (Маковичі) (на Волині). Маковичі згодом належали Олександрі Мазепиній-Войнаровській. Ганна Войнаровська 1733 р. клопоталася через Федора Мировича (свого брата) в справі маєтків чоловіка: село Маковичі з маєтностями коло Володимирця-на-Волині, власність матері А. Войнаровського; село Мазепинці в Київському воєводстві, власність гетьмана Мазепи; і про одне село в Брацлавському воєводстві, в Житомирському повіті. (Л. Винар. Войнаровський, рукопис, с. 81, пр. 18).
 5 Дуже можливо, що саме свого діда по матері мав на увазі гетьман Мазепа, коли казав 1697 р. московському послові, що «в мене й дід, і батько народилися на Україні й служили великим государям».
 6 Єдина сестра Івана Мазепи — Олександра одружилася к. 1674-1675 р. з Павлом Обидовським (Обідовським), шляхтичем герба «Судима (відмінна)», від якого мала сина Івана (1676-1701) Іван Обидовський помер 31.1.1701 p. (М. Максимович. Собрание сочинений, т. 1, с. 739), майбутнього полковника ніженського (з 1695 р.). Після смерти першого чоловіка вона одружилася з шляхтичем Витуславським, який також незабаром помер; її донька від цього шлюбу — Маріянна (в чернецтві Марфа), яка жила при бабці — ігуменії Марії Магдалині Мазепиній у Київському Вознссенському монастирі, а потім була намісницею Глухівського дівочого монастиря, була 1712 р. заарештована, як племінниця Мазепи, й заслана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Московщини. Третім шлюбом (після 1687 р.) Олександра Мазепівна була за вдівцем, волинським шляхтичем (гербу «Стремя») Яном Войнаровським, підстаростою володимирськлм (1681) і київським земським суддею (1684, 1697), з яким згодом розійшлася (на грунті релігійних суперечок: Войнаровський був католик) і переїхала (к. 1694 р.) до матері, де прийняла чернецтво й незабаром померла (в 1695 р.) «того ж року (1695) панЂ Войнеровськая (!), сестра рожоная его мл. пана гетмана, померла хорою постригшися в иноческий чин пречестною госпожою Марфою Магдалиною, Мазепиною маткою, а игуменьею Печерскою». (М. Возняк. «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?». — ЗНТШ, Львів, 1935, пі. 153, с. 63). Сином її від шлюбу з Я. Войнаровським був Андрій-Станислав Войнаровський (народжений к. 1689-1690 р.), вихованець Київської Академії (1703, 1704), спадкоємець свого дядька-Гетьмана; він був схоплений москалями в Гамбурзі 1716 р. і засланий до Якутії, де й помер (к. 1740 р.).
 7 Якщо місце, де народився Мазепа, відоме докладно, то дата народження Гетьмана й досі лишається спірною в науковій літературі. Дослідники подають то 1629 р. (вістка гр. Броель-Плятера, повторена, хоч із застереженням, М. Костомаровим, Ф. Уманцем та іншими авторами), то 1632 р. (вістка Т. Падури, на підставі матеріялів А. Осінського, яку пригадав М. Возняк і яка знайшла собі багатьох прихильників), то 1639-1640 р. («коло 1640 року» — думка М. Грушевського й І Борщака; Б. Крупницький вагається між 1632 і 1639 рр.), то, врешті, 1644 р. (коло 1643-44 р. — див. родовід Мазеп, складений А. Стороженком для «Малороссійского Родословника» В. Модзалсвського). Але найбільш авторитетною, на нашу думку, є вказівка гетьмана Пилипа Орлика, який писав в одному листі з 26 серпня 1741 р.: «...мені вже 70 років, стільки, скільки мав небіжчик Мазепа в Бендерах» (себто 1709 р.). Отже, гетьман Мазепа народився 1639 р. День і місяць народження, подані Падурою (за Осінським) на підставі запису в Кремінецькому поєзуїтському молитовнику, не викликають особливого сумніву.
 8 Інструкція київської шляхти, датована 20 лютого 1665 р., каже, що Мазепа був тоді «при боку панському» (себто королівському), але чи дійсно він перебував тоді «в покою його королівської милости», чи цс був лише його титулярний стан, — невідомо.
 9 М. Возняк. «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», ЗНТШ, m. CLIII, Львів, 1935, с. 41. Поль[ський] переклад листа Дорошенкової старшини на Запоріжжя, що його укр[аїнський] оригінал опублікував за рукоп[исом] Музею Чорторийських, Возняк, надрукували в II томі «Ojezystych spominkow» Амбросія Гра бовського (Краків, 1845, с. 303-305, але з помилками).
 10 Z dziejow Ukrainy, 305, пр.5. Чи не загинув він під час перевороту? Samuel Frydrychowicz був полковником Білоцерківським і послом Тетері на сойм 1664 р. (Wojcik, Traktat Andruszowski, p. 216, пр. 62). Отже, ясно, що шлюб Мазепи з Фридрикевичкою забезпечував його позицію в Дорошенківському Чигирині. «Окрім залоги з жовнірів, комендант (Білої Церкви, польський генерал-майор Ян Стахурський, 1665-1667, t1669) мав у своїм розпорядженні охотницький полк Сердені, т. зв. серденят, козаків Білоцерківського полку, на чолі яких стояв полковник Самійло Фридрикевич, лояльність якого Стахурський часто підтверджував і клопотався про наділення його маєтностями». (Д. Дорошенко. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666). -Прага, 1941, с. 11).
 11 П. Дорошенко був генеральним осаулом за Тетері (1664) і генеральним обозним в Опари (1665).
 12 Нащадки Криштофа Фридрикевича, який був одружений з донькою сотника седнівського Богдана Войцеховича — Катериною, існували на Лівобережній Україні до кінця XVIII ст.
 13 Звичайно вважають (В. Модзалевський), що донька гетьманової Ганни від першого подружжя була за Михайлом Громикою, полковником білоцерківським (1649-1651), який був забитий в кінці 1651 р. (або на початку 1652 р.). Але зіставлення хронологічних та генеалогічних даних доводить неможливість цього. Тому припускаємо, що донька гетьманової була одружена з сином М. Громики — Василем, сотником смілянським (1687-1695).
Гадаємо, що це було лише виконання обов’язків генерального осаула. Генеральними осаулами в Дорошенка під час перебування Мазепи в Чигирині були: Яків Лизогуб (1669-1674) і Тиміш Шуліка (1669-1675), а після переходу Лизогуба на Лівобережжя (лютий 1674 р.) — Григорій Гамалія (1674). Перед тим Петрановський і Тарасенко (1669), 1671 р. був Харлан (?) асаул у Дорошенка, посол на Островій комісії (Возняк. ЗНТШ, m. 153, с. 43). Генеральним] асаулом у П. Дорошенка був також Павло Єфремович (?) Апостол (батько Данила) в 1666 р. Перед тим він був у Тетері (але не знаємо ким) в 1660-1661 рр. (?), в Опари (1665) також невідомо.
Юрій Хомутецький (1658), полковник миргородський (1659), полковник миргородський і гадяцький (1660), полковник миргородський (1671-1673, 1676-1678), посол до Москви від миргородського полковника Степана Довгаля (1658, 1659).
 15 Мазепа двічі був у Криму й Туреччині й їхав туди втретє, але не доїхав. «Мазепу супроводжували 9 татар як провідники [...] Він віз з собою також
15 лівобережних козаків, які в різний час потрапили до Дорошенка в полон, забитих в колодки, правобережний гетьман надсилав їх у дар візирю та іншим впливовим особам, султанської Туреччини». (Див.: Акти ЮЗР, т. XI, с. 496-497, 570; Собраніе Гос[ударственных] Гр[амот] u догов[оров]», ч. IV, с. 315, 316). Апанович, с. 264-265.
11 червня 1674 р. «Старшим серед захоплених був Іван Мазепа, який служив [...] у Дорошенка і направлявся до кримського хана і турецького султана. Мазепа вже втретє їхав у Туреччину і Крим за розпорядженням правобережного гетьмана («Симбирский сборник», с. 12, 16, 17), який в зв’язку з погіршанням свого становища знову закликав війська агресорів на Україну». Апанович, с. 264.
 16 Питання про родинні зв’язки Мазепи й Самойловича ще не з’ясоване остаточно. Так чи так, вони були між собою посвоячені. Дружина Мазепи була родичкою (мабуть, тіткою по матері) Дмитра Горленка, полковника Прилуцького, який був одружений з Марією Захарівною Голуб, рідною племінницею гетьманової Марії Самойлович. З донькою другого брата Самойловичевої — Константина Голуба, генерального бунчужного, одружився інший родич Ганни Мазепиної — Федір Топольницький. Окрім того, можливе ще й інше споріднення (або посвоячення) Мазепи з родиною Захара Голуба, шваґра Самойловича.
 17 Приміром, у березні 1685 р. Самойлович посилає Мазепу, на той час генерального осаула, до Києва довідатися про стан своєї хворої доньки-боярині П.І. Шереметєвої. Коли вона померла, Мазепа в липні того ж року їздив до Києва в делікатній справі майна (посагу) покійної.
 18 Спочатку маєтковий стан Мазепи на Лівобережжі був дуже скромний. Величко оповідає, що Мазепа, щоб обробити землю, надану йому Самойловичсм, мусів спрягатися з сусідою — заможним козаком. Ми не маємо докладних відомостей про лівобережні маєтки Мазепи до гетьманства. Самойлович надав йому, тоді ще тільки гетьманському «дворянинові», с. Малий Самбір (на той час Красноколядинської сотні, Прилуцького полку), де господарювала дружина Мазепи. Згодом Мазепа купив собі хутір Поросючку (в Бахмацькій сотні, Ніженського полку) «с мелницею й всякими угодьи». Крім того, Мазепа тоді володів селами Кочурівкою (Глухівської сотні, Ніженського полку) і Острочсм та Ядлівкою (Баришівської сотні, Переяславського полку). Про російські маєтки Мазепи — див. далі.
Розділ II
ІВАН МАЗЕПА — ГЕТЬМАН УКРАЇНИ
1. Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича
Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було приєднання Росії (і України) до антитурецької коаліції — «Священної Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною мірою, Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського миру з Туреччиною (і Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не тільки залишала в повній силі небезпечне для України й Росії турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному узбережжі, але ще й визнавала права і володіння Туреччини на Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного моря, було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина залишалася незалюдненою територією і ареною боротьби між Польщею і Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII ст. дуже руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на південних кордонах України та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру» 1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і встановила оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму. Тоді ж був намічений похід на Крим в наступному 1687 р.
У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і Хотмижська в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського уряду князь В.В. Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100 тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього приєдналося українське військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Об’єднане московсько-українське військо переправилося через Самару і пішло далі у степ. В середині Червня військо перейшло р. Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі.
Звістка про наступ численного московсько-українського війська викликала велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом Селім-Ґіреєм стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків» (фортець) на долішньому Дніпрі.
Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20 верст від Січі). Тут 17 червня, після військової ради, Ґоліцин наказав відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише сороктисячний загін українського й московського війська на чолі з чернігівським полковником гетьманичем Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу над городками (турецькими) сухим и водным путем».
Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна думка про те, що він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в стену), спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову пожежу, в степу «конских кормов довольно». Очевидно, причини невдачі походу були складніші.
В умовах тяжкого степового походу проти Криму особливе значення мала позиція гетьмана І. Самойловича. Самойлович був дуже невдоволений «вічним миром» 1686 р., який стверджував Андрусівський поділ України на лівобережну і правобережну частини. Ще під час переговорів про «вічний мир» Самойлович перестерігав московський уряд щодо «лукавой хитрости» Польщі. Участь Росії і України в антитурецькій коаліції зв’язувала Росію з Польщею і тим самим не могла бути популярна в близьких до Самойловича старшинських колах, не кажучи вже про економічні і політичні інтереси, які в’язали старшину південної Гетьманщини і Запоріжжя з Кримом. Не дивно, що в цих колах виникає опозиція антитурецькій політиці Московщини. На чолі цієї опозиції* стає гетьманич Григорій Самойлович, зять гетьмана Брюховецького, людина енергійна, гостра й принципова, ворог Москви. Є підстави думати, що їй співчував і старий гетьман Самойлович.
 * Ледве чи на чолі. Алє він був, безперечно, найактивніший і, звичайно, впливовий, як гетьманич і чернігівський полковник. Треба зважати також і на недобрі взаємини між гетьманом Самойловичем і кн. В. В. Ґоліциним: адже гетьман підтримував кн. Г.Г. Ромодановського, ворога Ґоліцина. Див.: Соловйов, Історія Росії, кн. VII (нове видання).
Ґоліцин, безперечно, знав про ці настрої українських провідних кіл. І тільки в світлі цього факту різні порівняно другорядні обставини (випалення степу тощо) могли викликати у Ґоліцина побоювання щодо заглиблення в степ, де віддалене від кордонів Росії і України московське військо ставало в чимраз більшу залежність від української старшини й гетьмана Самойловича. І не випадково, наказуючи відступати до кордонів Гетьманщини, Ґоліцин одночасно видаляє з війська Григорія Самойловича.
Доля гетьмана Самойловича була вирішена вже самим фактом відступу Ґоліцина, який, крім того, мусів скинути на когось відповідальність за невдачу походу. В цих умовах і був зорганізований Ґоліциним виступ старшини проти Самойловича. 7 липня, коли військо стояло на р. Кильчені, старшина подала донос на гетьмана, обвинувачуючи його в самовладстві, різних урядових зловживаннях, а головне в таємних зносинах з кримським хапом і у військовій зраді. Старшина просила усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцин негайно повідомив про це Москву.
Старшинський бльок 1687 р., який виступив проти гетьмана Самойловича, складався з численної і впливової групи старих політичних противників Самойловича — «дорошенківців» (генеральний суддя Михайло Вуяхевич, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, Василь Кочубей, реєнт Генеральної військової канцелярії) 1 на чолі з генеральним осаулом Іваном Мазепою та із старих особистих ворогів Самойловича — колишніх старшин Родіона Дмитрашка-Райчі, Степана Забіли, Константина Солонини 2, до яких приєдналися й видатні представники генеральної старшини — генеральний обозний Василь Борковський та генеральний писар Сава Прокопович 3. Найсильніше об’єднало учасників цього бльоку велике невдоволення вищої старшини внутрішньою політикою гетьмана Самойловича, який «самовласно владЂет и хочет владЂть Малою Россіею»; «все один дЂлает — никого к думЂ не призывает»; «уряды по своєму гнЂву отпимает и не по пристойным причинам их наказует, и в безчестіе вводит, и кого хочет, без суда и без доводу, напрасно»; «за уряды полковничьи берет великіе посулы»; «людей стариішых войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способами тЂснит, и слова доброго не говорит», «a иных мелких, незаслуженных, c собою поставливая, тЂм оказывается, что хочет учинить, что сможет»; «старшинЂ генеральной нЂт у него чести належащей и безопасенія; больше от гнЂва и похвальных его слов мертвы бывают, нежели покойны живут».
Отже, старшина обвинувачувала Самойловича в тому, що він самовладно править Україною і в своїх особистих та родинних інтересах порушує права й інтереси старшинської верхівки. Такі були основні мотиви незадоволення старшинського бльоку Самойловичем.
Була ще одна — й дуже важлива — підстава для невдоволення вищої старшини політикою Самойловича. Можна цілком погодитися з професором Л.О. Окіншевичем, що Самойлович «виразно виявляв своє змагання до надання українській центральній владі рис спадкової монархії». Самойлович був, безперечно, непересічний державний діяч, і в справі консолідації гетьманської влади після Руїни йому належить визначне місце. Людина авторитарної вдачі, яка так насувала до його мужности й рішучости, він умів тримати в руках старшину без допомоги Москви й вміло, без допомоги старшини, тримав Москву на певній відстані від українських державних справ. Самойлович не лише керував Україною, як абсолютний «владЂтель Малороссійскаго Папства» (1686) 4, але й чи не перший з гетьманів ясно сформулював свій погляд на гетьманську владу як інститут монархічного типу. І він, і його сини не раз заявляли, що гетьман є «зверхнЂйшій владна и господар отчизни» (універсал полковника чернігівського Григорія Самойловича з 31 серпня 1686 р.), й що тільки «Найвишший неба и землЂ Справца отмЂною дочасного живота» може гетьманську «власть перемЂнить» (універсал гетьмана Самойловича з 14 лютого 1680 р.). Самойлович був попович, і, може, саме це походження («мелко родился»), яким так часто кололи йому очі (хоч, звичайно, позаочі) численні вороги й зависники, викликало в ньому жагуче бажання зміцнити свою владу й забезпечити булаву за своїм родом. Він мав дані для створення власної династії. Щоправда, старший син — Семен, полковник стародубівський, одружений з унучкою гетьмана Івана Сулими, улюбленець батька й «надЂя тая, которая отчизиЂ УкраинЂ много чинила, а болшей обЂцовала» (відзив Леонтія Полуботка), помер передчасно, а з другим — і найздібнішим — сином Григорієм, полковником чернігівським, батько не ладив і навіть підозрював його в замірі на своє життя. Але був ще наймолодший син — Яків, також полковник стародубівський, якого батько одружив з дочкою лідера смоленської шляхти, генерала Володимира Швайковського. Саме його старий і хворий вже гетьман готував на свого наступника. Це й мала на увазі старшина, коли робила в своєму доносі — вже після підписів — дописку: «... в чем разсуждает способной имЂти приступ, когда ни есть, к удЂльному в Малой Россіи владЂнію, и таковым то знатно намЂреніем и печать Юраса Хмельницкаго при себЂ задержал, не отсылая к великим государем, на которой
Погоня, княжество Малороссійское изображено, тому Юрасу от Турскаго данное» 5.
Чи брав Мазепа участь у змові проти Самойловича? Підпису Мазепи на доносі старшини нема 6. Але й загальна ситуація на той час, і свідчення (хоч і не зовсім ясне) добре поінформованого П. Ґордона, і, найголовніше, визнання самого Мазепи стверджують факт його участи в цій справі. Пізніше (1693) Мазепа говорив московському посланцеві Вініусові: «Гетман бывшей Іван Самойлов частию таких же враждебных клЂвет и лживых навЂтов оболган и пострадал; хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и c протчею старшиною и c полковниками на него били челом, точию о едіной ево от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видЂл; а чтоб ево разорять, имЂние ево пограбить и в сылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего ни челобитья, ни прошенія... не бывало» 7.
2. Коломацький переворот і обрання Мазепи на гетьманство
Тим часом військо продовжувало відступати. 22 липня, коли воно дійшло вже до р. Коломаку, надійшла відповідь з Москви із дозволом усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцину наказано було Самойловича «послать в Великороссійскіе городы за крЂпкою сторожею». 23 липня Самойлович був позбавлений гетьманства і заарештований разом із сипом Яковом і деякими своїми прибічниками 8. Кількома днями пізніше був заарештований у таборі на р. Сурі і Григорій Самойлович. Керування справами українського уряду було доручене генеральному обозному Борковському.
Але «Коломацька революція» (О. Лазаревський) не пройшла так легко. Негайно після арешту гетьмана Самойловича почалися великі розрухи у війську, як у головному (гетьманському) таборі, так і в загоні Григорія Самойловича. Хоч козацькі полки в гетьманському таборі були оточені великим московським військом, тут 23 липня вибухли заколоти. Козаки Гадяцького полку вбили полкового осаула Кияшка і Деяких інших старшин. Ще гостріших форм набрали події у війську Григорія Самойловича та Неплюєва, що стояло біля Запоріжжя. Коли 30 липня до Неплюєва з’явилися посланці Ґоліцина й козацької старшини і повідомили про скинення гетьмана Самойловича, становище у війську було вже дуже напружене. Григорій Самойлович, повідомлений кимсь про події на Коломаку, посварився з Неплюєвим і вирушив з козацькими полками до Кодака. Прихильна до Самойловича старшина на чолі з полковником Прилуцьким Лазарем Горленком 9 радила Григорію Самойловичу шукати допомоги в Криму. Але в цей час почалися заколоти у війську. 31 липня старшина на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом 10 сповістила Неплюєва про те, що «в полках у них козаки имЂют рознь и начинается недоброе», і закликала Неплюєва на допомогу. Це був початок «великих бунтов». У Прилуцькому полку козаки полковника Л. Горленка й полкового суддю, «бив, вкинули в горящую печь и засьшали землею живых». В інших полках козаки «побили многих знатных людей». Багато старшини повтікало з війська. «Во всЂх полках, — повідомляли Неплюєва, — у побитых и у бЂглых (старшин) пожитки и лошадей разграбили и сердюков и компанейцев хотят побить же». Прилуцькі козаки навіть зруйнували свою похідну церкву. Сердюки й компанійці, а з ними Григорій Самойлович і старшина опинилися в облозі заколотників. Тоді старшина видала Неплюєву Григорія Самойловича. Заколот був придушений московським військом з допомогою сердюків та компанійців, а також «из поспольства лучших людей».
Восени 1687 р. гетьман Самойлович з сипом Яковом були перевезені «за крЂпкими караулы» до Орла, а потім до Нижнього Новгорода. Року 1688 вони були заслані до слободи Кукарки (біля Вятки), а далі «в Сибирскіе городы» 11. Григорій Самойлович, обвинувачений у зносинах з Кримом, був страчений у Сєвську 11 листопада 1687 р. Родичі й прибічники Самойловича, за невеликими вийнятками, були позбавлені урядів. Величезне майно Самойловичів було сконфісковане московським урядом» 12.
25 липня на Коломаку скликано військову раду. Однак усе вже було вирішене заздалегідь. Старшина, позбувшися Самойловича, опинилася між двох огнів: з одного боку, загрожували дальші заколоти у війську; з другого боку, диктував свою волю Ґоліции. Звичайно, вирішальне значення мала позиція представника царського уряду.
Яскравий опис подій, пов’язаних з Коломацькою радою 25 липня, залишив самовидець — генерал російської служби, шотляндець Патрик Ґордон. Спочатку передбачалося послати гінців по духовенство і старшину найближчих полків, щоб вони були присутні на раді. Але розрухи в козацькому таборі примусили і старшину, і Ґоліцина поспішити з обранням нового гетьмана. 24 липня старшина зібралася в Ґоліцина і обміркувала запропонований ним проєкт нових «статей» 13.
Хоч головним кандидатом на гетьмана був Мазепа, але в старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати, як, наприклад, генеральний обозний В. Борковський або колишній полтавський полковник Прокіп Левеиець 14. Перемогла кандидатура Мазепи, і саме тому, що в той час вона була прийнятна і для старшини, і для царського уряду. Старшина, скидаючи Самойловича за його самовладність, нічого не мала проти його зовнішньої політики. Старі прибічники П. Дорошенка, які відіграли активну ролю в поваленні Самойловича — М. Вуяхевич, Г. Гамалія, В. Кочубей, — висунули кандидатуру людини, яка своєю попередньою політичною діяльністю була відома як противник антитурецької коаліції, отже, могла б продовжувати в цьому питанні політику Самойловича. Царський уряд, зі свого боку, давно й добре знав Мазепу, який мав впливові зв’язки в московських урядових колах. Отже, на кандидатурі його зійшлися обидві сторони 15.
Того ж вечора старшина позбавила прибічників колишнього гетьмана генеральних і полковницьких урядів і розподілила їх між собою 16. Після цього військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні плян виборів.
Рада відбулася на великій низині біля козацького табору. Місце виборів було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено було стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших Рядах, вигукнула ім’я Мазепи, а коли дехто спробував назвати ім’я Борковського, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України.
3. Коломацька угода 1687 року
Коломацький переворот завершився укладенням пової угоди між Україною й Москвою — так званих «Коломацьких статей». На «Коломацьких статтях», безперечно, позначилися загальнополітичні обставини того часу: з одного боку, військово-політична перевага московського уряду; з другого боку, слабкість української старшини в умовах зміни гетьмана, розбіжностей серед самої старшини й, головне, заколотів у козацькому війську й загального соціяльно-політичного напруження на Гетьманщині, яке за кілька днів вибухло великими заколотами на території південних полків 17. Не дивно, що «Коломацькі статті», які в основі своїй мали «Глухівські статті» гетьмана Многогрішного 1669 р. з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича, були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України.
Це позначилося навіть на формальній стороні «Коломацьких статей». Після деяких пактів поруч з традиційною формулою: «и гетман, и вся старшина, и Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били челом» з’являється повий додаток: «и приняли то c радостью» (пакти II, IV, VI, XIII); а в кінці «статей»: «пріемлем радостно».
«Коломацькі статті» забезпечували насамперед інтереси московського уряду на Україні. Зокрема велику увагу приділено було актуальним питанням зовнішньої політики. Оскільки було добре відомо, що Самойлович критично ставився до «вічного миру» з Польщею 1686 р. і через те був в опозиції до антитурецької коаліції, в «Коломацьких статтях» застережено було, що новий гетьман повинен не зачіпати інтересів Польщі і «вЂчной мир и союз» з нею «содержать крЂпко и ничЂм не нарушить», зокрема «довольствоватца тЂми городами c принадлежностми их, которые в договорЂх имянно и прострацію изображены; а что по тЂм же договорам уступлено в сторону Королевскаго величества Польскаго, и в тЂ мЂста не вступатца и к нарушенію договоров никакіе причины не давать». Український уряд зобов’язався посилати військо проти Криму й турецьких фортець («городков») на Дніпрі, а також Очакова й «остерегать того накрЂпко», щоб «миру запорожців c Крымом и c городками никогда не имЂть», і щоб «из Малороссійских городов в Крым c торгами, и c запасами, и со всякою живостью не Ђздили и лошадей в Крым не продавали» (пакт VII). Крім того, «для утЂснеиія и удержанія Крыму и от нахожденія их, Крымских орд, так на Великороссійскіе, яко и на Малороссійскіе городы» український уряд мав збудувати фортецю на лівому березі Дніпра, проти Кодака, а на р. Самарі, Орелі і в гирлах р. Берестової та Орчика «построить городы и населить Малороссійскими жители...» (пакт XX).
Цілком зрозуміло, що московський уряд і цього разу відкинув українське домагання, «чтоб повелЂио было им от окрестных государей всякіе присыльные листы принимать и прочитать, а прочитав, до великих государей отсылать, и от себя им к ним писать». Відколи Москва, фальсифікуючи Переяславську угоду 1654 р., позбавила Україну (в «Переяславських статтях» Юрія Хмельницького 1659 р.) права міжнародних дипломатичних зносин, український уряд при кожній новій угоді підносив це питання, але, звичайно, даремно. Отож і в Коломацькій угоді указано було «в той статьЂ Гетману и всему Войску отказать» і «к польскому королю и к иным государям, и к крымскому хану ни о чем не писать и не посылать». Якщо ж од чужих держав «будут к ним письма, и тЂ письма приняв им, присылать к великим государем, к МосквЂ, в Приказ Малыя Россіи, а от себя им против тЂх писем ни к кому ничего не писать» (пакт VII).
Щоб забезпечити постійну московську контролю над діяльністю українського уряду, ухвалено було, крім звичайних московських воєвод і залог у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжені та в Острі (пакт II), «при гетманЂ в БатуринЂ... быть полку московскому стрЂлецкому» — коштом («хлЂбные запасы») українського уряду, під претекстом «охраненія цЂлости его» (пакт XVII) 18.
Цілком новим, порівнюючи до попередніх «статей», був пакт XIX про взаємини України й Московщини. Цей пакт був внесений до Коломацької угоди з московської ініціятиви, у зв’язку з дражливим питанням про т. зв. «сєвські чехи» 19. Гетьман і старшина повинні були «служа великим государям... народ Малороссійскій всякими мЂрами и способы c Великороссійским народом соединять и в неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружеством и иным поведеніем, чтоб были под одною их царскаго пресвЂтлаго величества державою обще, яко единой Христіянской вЂры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссійской край Гетманского регименту, a отзывались бы вездЂ единогласно: Их царскаго пресвЂтлаго величества самодержавной державы Гетман и Старшина, народ Малороссійской обще c Великороссійским народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссійскіе городы имЂти».
Це вперше в українсько-московському договорі Москва заперечувала державний характер гетьманської влади, а тим самим і українську державність взагалі. Це було перекреслення державно-політичної концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича. И хоч «и гетман, и старшина, и все Войско Запорожское сей их, великих государей, их Царскаго ПресвЂтлаго величества, указ и изволеніе приняли и обЂщались содержать твердо», XIX пакт Коломацької угоди і для гетьмана Мазепи, і для Української держави під його гетьманським реґіментом — залишився мертвонародженим 20.
Що давала Коломацька угода українській стороні, окрім загального ствердження «прежних прав и вольностей, чЂм пожалован был прежній гетман Богдан Хмельницкій» (пакт І) 21, забезпечення козацьких станових і маєткових прав (пакти III, XV) й інших «статей», що стали вже трафаретними? «Коломацькі статті», звичайно, не могли не забезпечити інтересів козацької старшини, яка насамперед подбала про те, щоб гетьман своєю владою, без царського указу, не мав права зміщувати генеральну старшину (пакт XI). Далі, з огляду на поширення «всякого междоусобія и невинных кровей разлитія... от своевольных людей, которые... затЂвают всякіе ссорные и смутные слова», а зокрема, «оставя... работы свои, пахатные мужики, будники, винокуры... отзываются казаками, и от того бЂды и разоренія чинятца великіе, а прямым казакам чинят безчестіе», відновлено було ухвалу «Глухівських статей» (скасовану в «Конотопських статтях» 1672 р.): «учинить полковника и казаков и при нем бы быти тысячЂ человЂком казаком реестровым, и буде гдЂ учинятца какіе от того шатости и измЂна, ему, полковнику, тЂх своевольных унимать по своим правам, как о том их права належат». Цей ІІоліційний загін мав діставати платню «по договору на год» і стояти «па устроенном мЂстЂ, гдЂ пристойно, ко всЂм полкам на сей (лівій) сторонЂ ДиЂпра» (пакт XIII) 22.
Хоч повий український уряд вимагав, щоб усі «пожитки» Самойловича та його сипів були передані до Генерального скарбу, московський уряд погодився залишити на Україні лише половину того майна, «а другую половину указали взять в свою, великих государей... казну» (пакт XXI) 23.
Останній пакт «Коломацьких статей» був присвячений дражливому питанню про «оренди». Український уряд не заперечував проти скасування «оренд», властиво, це була його пропозиція. Натомість він пропонував запровадити прямий податок з «посполитых людей, которые не записаны в козацком спискЂ». Але цей пакт зредаґовано було досить обережно: ухвалено було «о том дЂлЂ помыслить и на мЂрЂ поставить, чтоб было не к тягости народу Малороссійскому, а охочіе конные и пЂшіе полки... держать в полном числЂ попрежнему» (пакт XXII) 24.
Коломацька угода мала бути конституцією українсько-московських відносин на час гетьманування Мазепи 25. Складена в умовах надзвичайно несприятливих для української сторони, вона була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Вона дуже в’язала руки новому українському урядові, який мусів льояльно виконувати цей московський диктат. Й лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ II
 1 Михайло (в чернецтві Мелетій) Васильович (Яковович) Вуяхевич-Височинський (к. 1625-1697), галицького шляхетського роду (гербу Корчак), одна галузь якого переселилася на Остсрщину; писар Києво-Печерської лаври (1654), генеральний писар у Сомка (1661, 1662, 1663) і Дорошенка (1669-1676), засланий до Сибіру в 1663 р., генеральний суддя за Самойловича і Мазепи (1683-1691); архимандрит Києво-Печерської лаври (1691-1697). Про нього — див. нашу розвідку «До історії Руїни» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XVI, К., 1928.
Яків Кіндратович Лизогуб (Яцко Кобизснко) (+ 1698), козак Гелм’язівської сотні Переяславського полку (1649), полковник канівський (1666-1669), генеральний осаул у Дорошенка (1669-1674), полковник чернігівський (1687-1698). Визначний полководець. Був у добрих стосунках з Мазепою й користувався його довір’ям.
Григорій Михайлович Гамалія (Грицько Гамаль) (+ 1702), посол Виговського до Туреччини (1659), сотник пирятинський (1663), полковник лубенський (1665-1670), був послом Брюховецького до Туреччини 1668 р. у справі турецької протекції для України. Прихильник Дорошенка, в якого був охотницьким полковником (1669), полковником паволоцьким (1672-1673) і генеральним осаулом (1674). Полковник лубенський (1687-1688).
Василь Леонтійович Кочубей (к. 1640-1708), військовий канцелярист у Брюховецького і Дорошенка; посланець Дорошенка до Туреччини (1675), «уманський писар» (1675); канцелярист, посланець архиєпископа чернігівського Лазаря Барановича до Москви (1676), військовий канцелярист (1679), реєнт Генеральної військової канцелярії (1681-1687), посланець Самойловича до Москви (зокрема в 1685 р.), генеральний писар (1687-1699), генеральний суддя (перший) (1700-1708). Про нього — див. далі, розділи V і VIII.
 2 Родіон Григорович Дмитрашко-Райча (+ к. 1705), сербського походження, з 1665 р. на Україні, де був полковником «волоських хоругов»; полковник переяславський (1667-1677 з перервами); був причетний до справи Рославця та інших інтриґ і змов проти Самойловича, за що був позбавлений полковництва (1674) й навіть засуджений на смерть (1683), але врятувався. Після Коломацького перевороту — полковник переяславський (1687-1688). Про його інтриґи проти Мазепи — див. розділ V.
Степан Петрович Забіла (+ к. 1694), син генерального обозного Петра Забіли; сотник борзенський (1674-1677), генеральний хорунжий (1678-1683); потім був «у війську» без уряду. Після Коломацького перевороту — полковник ніженський (І687-1694). За фамілійними спогадами, «получил милость высочайшую равенством гетману, за що отруен по ненависти» (записи його племінника І.І. Забіли).
Року 1695 Василь Чуйкевич був «высланный» гетьманом для розподілу його спадщини (Лазаревський, т. II, с. 396, пр. 644).
Константан Дмитрович Солонина (+ 1696 (1695 ?)), полковник київський (1669-1678, з перервами). Року 1671 — посол Многогрішного до Москви й на з’їзд московських і польських послів у с. Мигновичах; кандидат на гетьмана (1672); посол Самойловича до Москви (1676). Полковник київський (1687-1688). «Под гнЂвом» Мазепи втратив уряд.
 3 Василь Касперович (Карпович) Борковський (Дунин-Борковський), шляхетського роду (герба Лебідь) (1640-1702), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702).
Сава Прокопович Прокопович (t 1701), сотник воронізький (1669), підписав Глухівські статті, посланець Многогрішного до Москви (1669), переяславський полковий писар (1671), писар генерального суду; генеральний писар (1672- 1687), генеральний суддя (1687-1701). Родоначальник роду Савичів.
 4 «В тихомирноє владЂніе Mалороссійского Панства» (себто держави) Гетьмана Самойловича (з нагоди будівництва Успенської церкви в Глухові. Лазаревський, т. II, с. 430, пр. 688).
 5 Про династичні пляни Самойловича — див. нашу статтю; «Династична ідея в Державно-політичній думці України-Гетьманщини 17-18 ст.». — «Державницька Думка», Філадельфія, 1951, IV, с. 43-44.
 6 Оригіналу доносу старшини на Самойловича не збереглося. Маємо лише тогочасний московський переклад, опублікований в «Источниках для истории Малой Россіи» Д. Бантиш-Каменського (Чтенія в Императорском Общест†Исторіи и древностей россійских при Московском университетЂ, Москва, 1858, т. 1, с. 297-304). Цей переклад викликає деякі сумніви: приміром, зазначена, що Донос поданий «в таборЂ над рЂчкою Коломаком», тоді як справді це було ще на р. Кильчені.
 7 Державна публічна бібліотека УССР, Відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, том V, с. 556. У своєму доносі на Самойловича старшина, справді, просила тільки «конечной его, гетманской, перемены», застерігаючи, що «если... не имЂла быть на том воля... царского пресвЂтлаго величества, то Войско Запорожское... по своим войсковым правам и обычаям c ним (Самойловичем) поступити в скором времени понуждсно будет».
Самойлович вже давно мав хворобу очей, яка загострилася під час кримського походу 1687 р. й особливо дошкуляла гетьманові частими болями голови. Недарма він нарікав, що його «ця нерозсудна війна московська зовсім позбавила здоров’я».
 8 Разом із Самойловичем та його синами були заарештовані: генеральний бунчужний, очевидно, виконуючий обов’язок, і полковник переяславський Левко Полуботок, полковник ніженський Ярема Непрак та інші. Деякі з них були незабаром звільнені й навіть відновлені на уряді (Л. Полуботок).
 9 Лазар Горленко (+ 1687), реєстровий козак Прилуцької сотні (1649), полковник прилуцький (1658, 1661-1662, 1664-1668, 1672-1677, 1680-1687). Брав участь у змові Рославця, але потім замирився із Самойловичем і навіть посвоячився з ним.
 10 Данило Павлович Апостол (1654-1734), з молдавського шляхетського роду, полковник миргородський (1682-1727), гетьман України (1727-1734).
 11 Гетьман Самойлович помер у Тобольську 1690 р. Яків Самойлович (з дружиною) був засланий до Єнісейська, а потім до Тобольська, де й помер 1695 р. Вдова його повернулася на Україну, де й одружилася з Михайлом Миклашевським, полковником стародубівським.
Дружина гетьмана Самойловича з донькою Анастасією й унукою, донькою Григорія Самойловича, була оселена в Седневі під доглядом відданого Мазепі полковника чернігівського Якова Лизогуба та його зятя Степана Бутовича, старости седнівського (майбутнього генерального осаула). Року 1690 Анастасія Самойлович одружилася з кн. Юрієм Четвертинським (кн. Четвертинський був живий ще 1717 р. (див. с. Васьківці, Прил[уцького] полку), який взяв до себе (він жив у своєму глухівському маєтку Дунайці) й тещу. Донька Григорія Самойловича (ім’я її невідоме) згодом вийшла заміж за компанійського полковника Юрія Кожуховського. Про неї — див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів». — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. З, 4.
Репресії проти Самойловичів не торкнулися родини покійного Семена Самойловича. Вдова його — Марія Федорівна (народж. Судима), донька полковника переяславського й сестра генерального хорунжого Івана Сулими, жила в своїх маєтках на Стародубівщині з двома доньками (обидві Марії), з яких старша була за генеральним осаулом Антоном Андрійовичем Гамалією (син генерального осаула Андрія Гамалії, брата Григорія Гамалії — див. прим. 1), а молодша за знатним військовим товаришем Михайлом Богдановичем Корсаком, смоленським шляхтичем.
Небіж гетьмана Самойловича — Михайло Самойлович, кол. полковник гадяцький, був депортований до Москви.
 12 Про долю Самойловичевого майна — див. прим. 23.
 13 Немає сумніву, що з московського боку головним неґоціятором у цих переговорах був думний дяк Ємельян Украінцев, згодом посол до Константинополя (1699-1700), Польщі (1707) та Угорщини (1708), де він і помер. Визначний московський дипломат і фахівець в українських справах, хоч, за його власними словами, був він «по латыни не учен и по нЂмсцки, и по француски не разумЂл».
 14 Прокіп Левенець (Левенко) (+ 1691), полковник полтавський (1674-1675, 1677-1678), був тоді (1687) полтавським полковим обозним. Його кандидатуру могла висунути полтавська й запорозька старшина, але шанси її були дуже малі.
«Історія Русів» оповідає про те, що старшина воліла мати гетьманом «обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу», але мусіла поступитися тискові Ґоліцина, який обстоював кандидатуру Мазепи. Цс або плутанина імен (генеральним обозним був тоді Борковський, який, справді, мав своїх прихильників на Коломацькій раді), або ж фамілійна традиція Лизогубів (мова мовиться, звичайно, про Якова К. Лизогуба, внук якого Яків Ю. Лизогуб був генеральним обозним в 1730—1740-х роках).
 15 Деякі дослідники, особливо російські, приписують вирішальну ролю в обранні Мазепи на гетьмана хабареві, який Мазепа дав Ґоліцину. Року 1709, вже після смерти Мазепи, в Бендерах старшина писала, що «ясновельможний гетьман Мазепа, без згоди Війська Запорозького, передав багато скарбів гетьмана Самойловича до Москви кн. Ґоліцинові за надане собі гетьманство...». Є власноручне свідчення Мазепи, що він обіцяв і згодом («чрез немалое время») дав Ґоліцину велику суму грошей — 10 тисяч рублів (а також багато коштовних речей). Але таке «приношеніе» було звичайним явищем в умовах того часу. Вирішальне значення мало те, що супроти кандидатури Мазепи не було рівної на Україні, а ще більше те, що за ним стояла Москва й особисто кн. Ґоліцин, давній приятель Мазепи.
 16 Зокрема Сава Прокопович дістав генеральне судейство, а Василь Кочубей — генеральне писарство. Генеральним осаулом став Войца Сербин, колишній полковник переяславський, особистий ворог Самойловича. Полковницькі уряди дістали: Яків Лизогуб — чернігівський, Григорій Гамалія — лубенський, Степан Забіла — ніженський, Константан Солонина — київський, Федір Жученко (тесть Кочубея) — полтавський, Тимофій Олексієвич — стародубівський. Прилуцьким полковником, замість забитого Л. Горленка, став Іван Стороженко. Зберегли свої уряди: генеральний обозний Василь Борковський, генеральний суддя Михайло Вуяхсвич, полковник миргородський Данило Апостол, полковник гадяцький Михайло Борохович. Переяславським полковником став Дмитрашко-Райча (див. прим. 2).
 17 Про повстання 1687 р. — див. розділ IV.
 18 Цей стрілецький (згодом солдатський) полк був до 1708 р. в Батурині, при особі гетьмана, й супроводжував його під час походів. Командантом полку був полковник і стольник Борис Миронович Батурін (1693), а потім (1695 р. — до кінця 1708 р.) полковник Іван Анненков*, який тримав себе льояльно щодо гетьмана й користувався прихильністю Мазепи. Пізніше при Гетьмані було 3 московських полки. [* Не Іван, а Григорій Іванович. — Див. лист П. Орлика до С. Яворського в «Основі» 1862 р.]
 19 Сєвські чехи — дрібна срібна монета з царським іменням і московським державним гербом (двоголовим орлом), яку карбовано (з ініціятиви українського уряду) в м. Сєвську в 1686-1687 рр. для України, де відчувався брак старих польських (т. зв. жигмонтівських) чехів («пултораків» = 1 1/2 гроша). Через дуже низьку якість нових чехів (вони були майже мідяні), людність на Україні відмовлялася їх приймати. Коломацька угода зобов’язувала український уряд «послать в городы и в мЂста унивсрсалы с подкрЂпленіем смертныя казни, чтоб тЂ, чехи ходили обыкновенно как иных государств такіе ж чехи ходят в Малороссійском краЂ; а естьли б кто противен в том учинился, и тЂм чинить смертная казнь» (пакт XIX). Але це викликало таке обурення на Україні, що вже у вересні 1687 р. московський уряд змушений був вилучити з обігу сєвські чехи. Див.: В. Шугаєвський, Монета і грошова лічба на Україні в XVII столітті. — «Науковий Збірник», І, вид. УВАН, Нью-Йорк, 1952, с. 146-147.
 20 Цей пакт, нав’язаний українській стороні Москвою, залишився на папері. Кочубей у своєму доносі на Мазепу 1708 р. пише, що, всупереч Коломацькому Договорові, Гетьман не дозволяв українцям ріднитися з москалями і був дуже невдоволений, коли вони між собою знайомилися й зближалися.
 21 Дуже цікаво, що в тексті Коломацької угоди зникло приречення царя, яке було в «Глухівських статтях» (п. 2), що «ничЂм права их и вольности нарушены не будут».
 22 Це не було здійснене.
 23 Згодом, 1709 р. на еміграції, старшина оцінювала сконфісковане в 1687 р. майно Самойловичів на кілька мільйонів. Окрім маєтностей і великої готівки, сконфісковано було багато дорогоцінностей і коштовних речей — зброї, посуду, одягу тощо, як видно з опису того майна, що споряджений був 1687 р. (опубліковано в «Русской Исторической БибліотекЂ», т. VIII, СПБ, 1884). Деякі срібні речі (великі миски й інше срібне начиння) з гербом Самойловича були в Мазепи ще на еміграції, в Бендерах. Інші, з таким же гербом, потрапили до Москви, де ще на початку XX ст. зберігалися в Кремлі (в «Оружейной ПалатЂ»).
З цього майна «з ласки й окремої уваги ясновельможного гетьмана Мазепи пожертвовано дочці (Самойловича), виданій за кн. Чствертинського, тисячу імперіялів, а внучці двох гетьманів, Самойловича по синові, а Брюховецького по дочці, відданій заміж за полковника Кожуховського (Юрія), тисячу золотих, декілька штук срібного посуду, намиста й маленьку частину дорогих каменів». Крім того, згодом (у 1700 р.) Мазепа дав на викуп кн. Ю. Чствертинського з татарського полону 3 тис. золотих.
Молена думати, що з цих Самойловичевих скарбів Мазепа черпав кошти і на свої величні церковні будівлі 1690-х років, що з них деякі (приміром, соборна церква Мгарського монастиря й Успенська церква в Глухові) розпочав ще Самойлович. Року 1696 Мазепа збудував у Києво-Печерській лаврі башту з церквою в ім’я преподобного Івана Кущника, патрона покійного гетьмана Самойловича.
 24 На утримання охотницьких полків ішли прибутки з «оренд» (див. розділ IV).
 25 У вересні 1689 р., після московського перевороту й падіння Ґоліцина, пороблено невеличкі зміни в Коломацькій угоді. Зокрема, московський уряд погодився з домаганням Гетьмана, щоб цар не видавав жалованих грамот на маєтності в Україні без попередніх гетьманських універсалів. Див. пакт IV «Коломацьких статей».
Розділ III
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА МАЗЕПИ ДО 1700 РОКУ
1. Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х — 1690-х роках
Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні пов’язані були з ширшими плянами антитурецької коаліції — Священної Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (власне, до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед пов’язане було з основними політичними та економічними інтересами України.
В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) — концепція рівноваги сил на Чорпоморщині, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав заразом. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна на Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема, в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи ця концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. 1 Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити той відносний спокій, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини.
Наприкінці XVII ст., в умовах антитурецької коаліції й триваючої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й зміцнюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики на Чорноморщині, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній Европі. Як витвір немовби чужого походження й чужих політичних інтересів (Священна Ліґа, Польща, Московщина), ця концепція не могла здобути собі особливої популярности на Україні, від якої вона вимагала великого напруження сил та ресурсів — і величезних жертв. Але й ця концепція мала свою українську традицію й, головне, свій глибокий український зміст. Це ж була традиція священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу, початки якої йдуть у глибоке минуле Козаччини (а навіть ще далі). Це ж була ідея, яка присвічувала українським державним і культурним діячам XVII ст., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, тому ж Петрові Дорошенкові (в останні роки гетьманування), Йоаникієві Ґалятовському (його «\x0141ab\x0119d\x017A», 1679 p., «Alkoran», 1683 p.) та іншим. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення отаманської могутности, для виходу України на південь, через Чорноморщину, на широкі шляхи національної й міжнародньої політики. Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтеґральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини.
Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Він, що колись був прихильником старої дорошенківської політики на Чорноморщині, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В. Ґоліцина, а згодом Петра І щодо Криму й Туреччини, намагаючися лише перевести її з тору Священної Ліґи та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проєкти (вони збереглися в московських архівах) мілітарної й політичної офензиви Московщини та України на Чорноморщині, проєкти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра І. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародня політична ситуація значно змінилася — і не на користь цих проєктів і плянів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші зв’язки з Молдавією та Валахією, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріярхатами Єрусалима та Антіохії.
Що чорноморська політика Мазепи і всі її флюктуації в кінці XVII ст. були органічно пов’язані з його загальними плямами будівництва Соборної Української Держави, видко з того, як Гетьман ставився в своїй державній діяльності до двох інших сусідів України — Польщі та Московщини. Як і Самойлович, Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз остерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою припечатує справу Правобережної України, виключаючи можливість об’єднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «наші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом» 2. Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і — головне — щодо Москви.
Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування (до 1700 р.) досить складна й досі ще малодосліджена. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики московської. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружеиих 3, а головне — для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б.Д. Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже, незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської домінації на Україні, Гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш льояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського імперіялізму та централізму. Годі й казати, що при цьому Мазепа пильно стежив за міжнародньо-політичною ситуацією й, коли була потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи.
Зокрема гетьман Мазепа льояльно й ретельно викопував військові зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косаґова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі 4, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а непріятелям страх и разореніе». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але її обсадила московська залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень (фортеця Ново-Сергіївська на р. Самарі, 1689 р.) на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування.
Але найголовніше — то була дальша участь України у війні з Кримом і Туреччиною.
2. Україна у війні з Туреччиною і Кримом
Невдалий кінець першого Кримського походу не припинив дальшої боротьби Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючися невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським напасникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський, Миргородський та інші) на чолі з охочекомонним полковником Іллею Новицьким 5 розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмипа. Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень, розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини, маючи великий ясир, взято було полонених і велику здобич. Ці успіхи українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу польської армії під Кам’янець у 1688 р.
Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу проти Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське військо під командуванням князя В. Ґоліцина вирушило в похід. Це була величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася приєднанням до неї на Коломаку українського війська на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь прямо степом, залишивши на р. Самарі загін для забезпечення комунікації і постачання війська. 11 травня Мазепа і Ґоліцин дійшли до р. Каїрки, близько Перекопа; звідси Ґоліцин для забезпечення правого флянґу послав загін до турецької фортеці Іслам-Кермана (на Дніпрі), а сам рушив далі до Перекопа.
Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Озова. Татарське військо вирушило назустріч Ґоліцину і стало на Каланчаку. Тут 14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий флянґ українсько-московського війська напав передовий татарський загін. Бій тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16 травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Ґіреєм. Спочатку перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський наступ. На другий день хап відступив до Каланчака, а 20 травня українсько-московське військо дійшло до Перекопа.
Це був великий успіх союзного війська після тяжкого й небезпечного походу по безводному степу. Проте наступного дня — 21 травня — Голіцин наказав військові відступати. Причини цього відступу лишилися невідомі. Ґоліцин виправдовувався скрутним станом війська, яке було знесилене тяжким походом і страждало від браку води і нестачі провіянту та фуражу. Однак інші учасники походу (наприклад, Ґордон) спростовують це. Були чутки про те, що кримський хап підкупив Ґоліцина. Головною ж причиною несподіваного відступу була, безперечно, нерішучість вищого командування армії, зокрема Ґоліцина, що не відважився перенести боротьбу на територію Кримського півострова, маючи виснажене походом військо, а до того ще небезпечне становище на правому флянзі, якому загрожували правобережні татарські орди (Білгородська орда) і турецькі фортеці на долішньому Дніпрі, тимчасом як головні татарські сили міцно стояли коло Перекопа. Розбити татарське військо Ґоліцин не сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього широко задуманого походу.
Татари весь час нападали на ар’єрґард відступаючого війська. Лише 12 червня військо дійшло до Самари. 24 червня біля Коломака українське військо відділилося від московського і повернуло додому, а 27 червня Ґоліцин розпустив своє військо і вирушив до Москви.
Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Ґоліцина і царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 р., визнав повий уряд царя Петра І, який, у свою чергу, був зацікавлений у підтримці з боку Гетьмана.
Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки українсько-московське військо не забезпечить своїх флянґів, завоювання Криму — річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ Дніпра на заході, і низ Дону — на сході. На долішньому Дніпрі була розташована лінія турецьких фортець на чолі з міцним Газі-Керманом (Казикерменом). Ці фортеці закривали вихід до Чорного моря, перетинали шлях до правобережних володінь Туреччини, а також завжди загрожували Запоріжжю і правому флянґові наступу на Крим. У гирлі Дону була розташована міцна турецька фортеця Озів, неприступна з суші, яка перегороджувала шлях до Озівського моря і забезпечувала правий флянґ кримської оборони проти українсько-московського наступу. Отже, дальша боротьба зосередилась на цих двох ділянках фронту — навколо Озова і навколо турецьких фортець на долішньому Дніпрі.
Тим часом український уряд продовжував боротьбу проти татарських нападів. Улітку 1690 р. козацькі полки ходили під Очаків і спустошили його околиці 6. Найважливішим у цих акціях було об’єднання для спільної боротьби з Туреччиною і Кримом лівобережних козацьких полків з правобережним козацтвом на чолі з полковником Семеном Палієм 7. Того ж 1690 р. Палій вирушив у похід на Газі-Керман; в 1691 р. він ходив на Аккерман.
У 1692-1696 рр., в зв’язку з повстанням Петрика, татари роблять низку нападів на українські землі. Успішно відбиваючи їх, українське військо, в свою чергу, наступає на турецько-татарські володіння. У 1692 р. козацьке військо, правобережні полки якого знов-таки очолював Палій, разом з компанійцями напало на Очаків, де спалило передмістя і взяло велику здобич. Особливо позначився воєнними успіхами 1693 р. У лютому Палій і лубенський полковник Левко Свічка 8 ходили під Газі-Керман, розбили там татарський загін і спалили передмістя. У квітні козаки Миргородського полку розбили татар на р. Інгулі, а козаки Полтавського полку — аж під Перекопом. 27 жовтня 9 1693 р. об’єднані сили Палія і лівобережних полків (Переяславського на чолі з полковником І. Мировичем 10 і охочекомонного на чолі з полковником Г. Пашковським) 11 завдали великої поразки татарському військові на р. Кодимі. Це урочище у 12 милях від Дністра поблизу Сараджина.
Наступного 1694 р., в липні—серпні, полки Київський (на чолі з полковником К. Мокієвським) 12 і Переяславський, військо Палія і компанійці (Пашковського) 13 пішли на Очаків, де 3 серпня розбили татарський загін. У вересні того ж року, скориставшися з того, що головні татарські сили пішли на Угорщину, двадцятитисячне козацьке військо на чолі з чернігівським полковником Я. Лизогубом напало на Буджак. Похід був дуже вдалий. Козацьке військо захопило одну татарську фортецю («паланку») і взяло багато полонених, худобу та іншу здобич. Запорожці й донські козаки ходили під Перекоп, де розбили численне татарське військо, захопили кілька приморських укріплень, взяли 8 гармат і багато полонених. Не маючи змоги пробитися на Лівобережжя, татари в 1694-1695 рр. напали на Галичину і страшенно спустошили її.
Козацькі походи на турецько-татарські володіння були лише авангардними боями перед новим великим наступом проти Туреччини й Криму. У 1695 р. відбувся перший похід під Озів. У квітні московське військо «землею и рЂкою Доном» підступило під Озів. На допомогу йому прийшло українське військо на чолі з наказним гетьманом, ніженським полковником І. Обидовським 14. Проте брак фльоти не дав можливости відрізати Озів від моря, звідки турецька фльота приставляла до фортеці військові й харчові припаси. Облога Озова тривала до осени. Вдалося тільки заволодіти деякими укріпленнями коло Озова, де й була залишена на зиму частина московського війська.
Значно кращим було становище союзників на Дніпрі. Стотисячне українсько-московське військо на чолі з гетьманом Мазепою і Б. Шереметєвим вирушило на низ Дніпра. У складі українського війська були лівобережні й слобідські козацькі полки, компанійські полки і запорожці. Метою походу було заволодіти турецькими фортецями і позбавити татар можливости допомогти Озову.
У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського війська переправилися через Дніпро. Переправа відбувалася з великими труднощами: «Тою переправою, за уставичными вЂтрами и за водным большим волненіем, вскорЂ поспЂшить было отнюдь никоторыми мЂрами невозможно; и около островов, которые на рЂкЂ ДнЂпрЂ сказались из воды, судами обходят з великою трудностію, и весла и шесты многіе переломались». Похід цей взагалі був дуже тяжкий. З липня коло р. Омельничка до московського війська приєдналися головні українські сили на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. В Газі-Кермані була чимала залога з великою артилерією; крім того, недалеко від фортеці знаходилося татарське військо. Отже, взяти Газі-Керман було нелегко. Довелося побудувати окопи і так поступово підходити до фортечних мурів. З 25 до 30 липня «денно и ночно неотступно, не щадя голов своих», наступало союзне військо, безперервно гриміли гармати, тимчасом як козаки Київського й Чернігівського полків, а головне запорожці не підпускали татар до Газі-Кермана. Проте міцні газі-керманські мури витримали вогонь артилерії. Тоді був зроблений підкоп, який зруйнував «науголную башню», і це, разом з посиленим гарматним вогнем, викликало пожежу і вибух порохового складу; «от которой гранатной стрЂлбы явно было из того города людей духом поднимало и за город бросало». У проломі, куди кинулося на штурм військо, відбувся п’ятигодинний бій, який закінчився відступом решток залоги до «меншого города» (цитаделі). 31 липня Газі-Керман змушений був здатися. Переможцям дісталися турецькі прапори, 14 гармат, багато полонених і велика здобич. Мури Газі-Кермана, дуже пошкоджені бомбардуванням, було зруйновано дощенту.
Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці — Нусрет-Керман (Мустрит-Кермен, Таванськ) і Мубарек-Керман. Турецьке військо покинуло і останні дві фортеці — Іслам-Керман (Аслан-Кермен, Ослам-городок) і Шах-Керман (Шингирей, Саксагань), вивізши звідти гармати і спаливши будови. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину.
Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для дальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне — зміцнювала правий флянґ нового наступу на Озів, який почався 1696 р. На цей раз Озів був цілком обложений: з суходолу його оточило московське військо на чолі з боярином Олексієм Шеіним, від моря він був відрізаний новою фльотою, збудованою у Воронежі.
У червні 1696 р. п’ятнадцятитисячне українське військо у складі Чернігівського (Я. Лизогуб), Гадяцького (М. Борохович) 15, Прилуцького (Д. Горленко) 16, Лубенського (Л. Свічка), а також компанійського (Федько) й сердюцького (Петро Кожуховський) 17 полків на чолі з наказним гетьманом, чернігівським полковником Яковом Лизогубом підійшло до Озова й зайняло позиції на Дону, нижче Озова. Головне завдання українського війська було не давати змоги татарам допомогти Озову. Відбулося кілька сутичок. «Ради храбрости и бодрого козацкого ока и отпору» татарам не вдалося допомогти озівській залозі. Яскраву картину української мужности малюють козацькі літописці. «Козаки, — пише учасник походу Граб’янка, — ...не дожидая нЂмецких чрез нЂсколко недЂль готующихся подкопов и штурмов, сами давнею своєю розгорЂвшися охотою, дерзновенно зведши чрез вал Азовскій з турками великій бой, цЂлій день в огнЂ страшном на непріятеля жестоко валячися, прислугу свою царскому величеству противу невЂрних даже до нощи являли, токмо з оружжа огнистого палячи непохибно, убивающе безпощадно и c конЂями на вал скачуще мужественно, не токмо турков оружіем изруч ломали, корогви их хватали и, канатами водними за палЂ закидающе, палЂ градскіе з валу виворочали и в град дЂру чинили, — по и на оную едни других в град увалитися принуждали и заохочали. В каковой Марсовой охотЂ милЂйшая была всякому смерть, нежели живот; где турки, не могуще от валу оружіем козаков отбити, мЂшками нЂкоимись приправивши порох и запаливши, за вал извергали и Козаков опаляли, — но ни тим что успЂли». Уночі після цього бою козаки зайняли турецькі укріплення («блякавз»), захопивши там чотири гармати і чималу здобич, а наступного дня відновили штурм фортеці. Своєю хоробрістю і талантом полководця при цьому особливо відзначився Яків Лизогуб.
Знесилені цими атаками й налякані мужністю українського війська турки змушені були скапітулювати. 19 липня Озів здався. Вихід до Озівського моря був одкритий.
Після взяття Озова боротьба зосередилася на західній ділянці фронту — на Дніпрі. Падіння Озівської фортеці не розв’язало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Озівське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Озів саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західньому (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків).
За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували питання про дальшу боротьбу з Кримом. «По многих разговорах» Рада ухвалила не збирати козацького війська, а щоб «при нынЂшнем в хлЂбах неурожаЂ и в сЂнах недостатку, всякій мЂст и городов жители сами себе боронили от непріятельского нашествія». Особливі труднощі викликала справа будування військової фльоти (морської та річкової). Спочатку полковники відмовлялися робити це, посилаючися на те, що в їхніх полках немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.
Узимку 1696-1697 р. суднобудування провадилось в деяких полках Гетьманщини коштом козаків «по таляру, а с инова товарища по полтинІЂ емля». До весни 1697 р. в полках було виготовлено 70 морських суден і 600 човнів, «на ДнЂпровую воду и на лиман способных». Одночасно судна будувалися і в брянських та трубчевських лісах, коло р. Десни, де працювали запорозькі майстри — Василь Богуш з сімома товаришами. Будування йшло досить повільно, і щойно наприкінці квітня 20 суден «из лЂсу спроважены к рЂкЂ ДеснЂ c милю и болше людским тягнепіем, а не лошадьми». Лише в другій половині травня збудовані в Брянську 90 суден (50 для лівобережних козаків і 40 для запорожців) були спущені на Дніпро. До них приєдналися ще 121 струг з Брянська.
25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Фльотилія, на яку посаджено було українсько-московське військо на чолі з думним дворянином Семеном Неплюєвим, вирушила в похід. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, з’єднавшися з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долґоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д. Апостола, Мазепа і Долґорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з’єдналося з фльотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Почали зміцнювати Таванськ і відбудовувати фортецю в Газі-Кермані. Турки й татари раз-у-раз перешкоджали фортифікаційним роботам. На допомогу їм прийшли турецькі судна з моря. Становище союзного війська стало критичним. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долґорукий повернулися на Україну.
Почалася героїчна боротьба нечисленних залог Тавапська і ГазіКермана проти великого турецько-татарського війська, яке протягом двох тижнів удень і вночі обстрілювало з берега і з 36 військових суден обидві фортеці. Тавапські мури були майже цілком зруйновані: крізь численні проломи можна було проїхати конем. Турецькі гармати були небаченого розміру, а ядра важили 3—5 пудів кожне. Проте усі атаки були відбиті. Такі ж невдалі були і спроби турецько-татарського війська заволодіти Газі-Керманом. Турки хотіли спокусити запорожців і лівобережних козаків різними обіцянками, але запорожці вбили посланця, а козаки, що були в Тавапську, заявили, що ворогові не взяти фортеці, «доки не заржавіли козацькі шаблі й не ослабли руки». Всі атаки були відбиті й тут. Тим часом на допомогу обложеним прийшло (9-10 жовтня 1697 р.) нове військо під командою полковника полтавського Івана Іскри 18 й московських воєвод — князя Луки Долґорукого та генерала П. Ґордона. Турки змушені були спішно відступити.
Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не була досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову фльотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Тавапська) вирушив на Коломак, де його вже ждав князь Я. Долґорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. об’єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути До Тавапська, де вона зайнялася укріпленням фортець Тавапська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.
Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. Гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських «памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія».
Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 р., який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні. У доповіді цареві в січні 1699 р. Мазепа писав: «По прежних килькох неурожайных на хлЂб годЂх нынЂшній год наступил зЂло голодный, якого многіе народу малороссійского не помнят, за оскудЂніем хлЂба, то лободою, то з половою, то лЂсными нЂякими брунками, приправуючи их теж з половою и з мякинами з великим своим стогнаніем себе живят, a чистый хлЂб ни у кого не сыщется. Якого тугого часу и в иншых перед тым пожиток приносячих рЂчах теперь жадного не мають пожитку. А и окромЂ того помянутого неурожаю, уставичне лЂто и зиму чрез кильконадцять лЂт отправуючи военные походы немалый в хлЂбах всЂм малороссійским людЂм як на нивах, так и в гуменных зложеніях чинился убыток. В малороссійских городЂх отнюдь жита не можем и переплачуючи з’искати и купити, понеже за явным неурожаем нЂчего з сеголЂтнего присЂвку у людей нЂт, — хоча бы прошлорочное у якого господарного, и то раз†сотого в спрятах з’искалося, то, за уставичными дожчами и безпрестанными через усю осень и уже половину зимы трудными бездорожами не бывает на торги провожено. А если гдЂ осмачка якая оного на рынку появится, то килько албо и кильконадцять чоловЂка осмак маючих, албо ремесленных людей обще всЂ на роздЂл свой оное купити хватають, гдЂ не без сварок бывает, бо такою малою продажею не могут себе бЂдныи удоволити».
Такі катастрофічні були наслідки війни. Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького війська ставали дедалі загрозливішими. Не дивно, що український уряд починає одверто виявляти своє невдоволення тяжкою війною, якій ще кінця не було видко.
Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на півдні й збільшувала її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі. 1698 р. Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Московщини, тим паче, що деякі союзники її по Священній Лізі (Польща) провадили воєнні операції дуже мляво і здебільшого невдало. Австрія і Польща ще наприкінці 1698 р. розпочали мирові переговори з Туреччиною в Карловиці, які закінчилися Карловицьким трактатом 26 січня 1699 р. Туреччина запропонувала Московщині підписати мир на основі status quo. Ця пропозиція не була прийнята, і московський уповноважений на Карловицькому конгресі — думний дяк П. Возніцин підписав 25 грудня 1698 р. лише угоду про перемир’я на два роки.
У вересні 1699 р. московський уповноважений, думний дяк Є. Украінцев прибув до Константинополя. Після кількамісячних переговорів, де головним пунктом суперечок була доля дніпровських фортець, 3 липня 1700 р. в Константинополі був укладений трактат на 30 років. Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Московщині. Дніпровські фортеці (Таванськ і Газі-Керман) мали бути зруйновані 19.
Виконання мілітарних зобов’язань Коломацької угоди, а зокрема багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні великих жертв і втрат, не принесли жадної користи Українській державі. Чорноморська проблема залишилася нерозв’язаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи — об’єднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманського реґіменту, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування. Вони залишилися метою української політики на другий період гетьманування Мазепи, а розв’язання проблеми Чорноморської України стало мрією майбутніх українських поколінь. З цього погляду, зовнішня політика Мазепи 1680-1690-х років могла бути оцінена сучасниками лише неґативно.
Сучасникам найбільш впадала в око залежність політики Мазепи від московського уряду. Справді, український уряд змушений був брати активну участь і в зовнішній політиці Москви (спільна участь у війні з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією; участь у будівництві російської військової фльоти у Воронежі, куди Гетьман надсилав робітників з України, приміром, у 1698 р. 20 тощо), і навіть у деяких внутрішніх справах московського уряду. Зокрема, в 1703 р. Гетьман вирядив козацьке військо на чолі з лубенським полковим суддею Л. Кичкаровським проти башкирських повстанців; так було й пізніше, в 1708 р., коли українські козаки змушені були допомагати приборкати повстання Булавина, якого активно підтримувало Запоріжжя 21.
Всі ці справи й стосунки зв’язували і гетьмана Мазепу, і взагалі керівні старшинські кола з Москвою. Гетьман досить часто їздить до Москви 22 в супроводі численної урядової делеґації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу Мазепа бачиться з царем етром І, з яким нав’язує дуже добрі й навіть приязні відносини. Відбувається обмін коштовними подарунками, й цар нагороджує і Гетьмана, і вищу старшину високими московськими чинами та званнями.
Року 1700 Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням Петра І, Гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж Мазепи — Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І. Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища старшина — московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні 23; інші представники української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман купує собі в Москві палац 24. Окрім царя, він має добрі відносини з багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П. Шереметєвим, князем Д.М. Ґоліципим, канцлером графом Г.І. Ґоловкіним та іншими, не виключаючи навіть князя О.Д. Мепшікова. Ці урядові й персональні зв’язки мали неабияке значення для політичних плянів гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти старшинської опозиції. Але саме це — політика Гетьмана щодо Москви в 1680-1690-х роках і його персональні зв’язки та відносини з нею були дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи, інтриґуючи проти нього в Москві, закидали йому — цілком безпідставно — польські симпатії, зв’язки й політичні конспірації, то в широких колах українського суспільства росло й ширилося невдоволення, як здавалося, «промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним протестом. І Запоріжжя, яке не раз одверто називало Мазепу «не батьком, а вітчимом України» (1693, 1702), і Петрик, який казав, що «там, у Москві вся його (Мазепи) душа, а тут тільки тінь його» (1691), і козаки, які кричали: «що паш гетьман? він у Москву їздить та милості одержує... а про нас не дбає» (1702), і старшина («не буде у пас на Україні добра, поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє» — сотник Мандрика, 1705), — це була публічна опінія того часу, досить небезпечна для гетьмана Мазепи та його далекосяглих політичних плянів.
Ці пляни і настрої Мазепи яскраво відбилися в його славнозвісній «Думі» — «Всі покою щире прагнуть».
Цей літературний твір Гетьмана, написаний, на нашу думку, в 1698 р. 25, був документальною ілюстрацією тогочасного етапу України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Це був підсумок не тільки політичної філософії Мазепи, але й його багатолітньої державної діяльности, зокрема власна оцінка першого періоду його гетьманування. Але заразом це була політична програма самого автора «Думи» і перспектива її майбутнього здійснення. Створена серед невідрадних політичних обставин кінця XVII ст. й глибокої кризи зовнішньої політики Мазепи «Дума» вся пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Закликаючи до політичної консолідації української провідної верстви й збройної мобілізації всіх українських сил під його, гетьманським, проводом для активної боротьби з ворогами України, Гетьман вказував нові шляхи своєї — і української державної політики:
«Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!».
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ III
 1 Див. розділ V. Про чорноморську політику Мазепи — див. нашу статтю «Чорноморська проблема в українській політиці часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)». — «Чорноморський Збірник», XI, 1947, с. 27-30. Передруковано в «Українському Самостійнику», 1954, ч. 8. Про повстання Петрика й походи його на Україну — див. розділ V.
 2 Ці слова Мазепа повторював і пізніше (приміром, у листі до С. Тарле з липня 1708 р. — див. розділ VII).
 3 Про це — див. розділи IV і V цієї праці.
 4 Згодом м. Новомосковськ. Місто було заселене охочими українцями й росіянами. Року 1700 цар, на клопотання Мазепи, передав Новобогородицьк з усіма жителями, окрім московської залоги (її мали перевести деінде), під гетьманський реґімент.
 5 Ілля Федорович Новицький (t к. 1704), «комендант його королівської милости Димерський» (1672—1673), полковник охочекомонний (компанійський) за Самойловича й Мазепи (1673-1700).
 6 У Г.Я. Сергієнка травень 1690 р. Див.: Г.Я. Сергієнко, Походи українських козаків проти Кримського ханства в кінці XVII ст. — «З історії Ураїнської РСР», 6-7, АН УРСР, Київ, 1962, с. 21-35.
 7 Про Семена Палія — див. розділ VI.
 8 Леонтій Назарович Свічка (Левко Назаренко) (+ 1699)), лубенський полковий осаул (1665, 1679, 1682-1688), лубенський полковий суддя (1672), пирятинський городовий отаман (1677); полковник лубенський (1688-1699).
 9 Г.Я. Сергієнко датує Кодиму 25-27 вересня 1693 р. Див.: Г.Я. Сергієнко, Походи українських козаків проти Кримського ханства в кінці XVII ст. — «З історії Ураїнської РСР», 6-7, АН УРСР, Київ, 1962, с. 29. Це, мабуть, у мене помилка, бо царева грамота 16 жовтня вже нагороджує Палія (Г.Я. Сергієнко, Походи.., с. 30).
 10 Іван Михайлович (Іванович?) Мирович, знатний військовий товариш (1689), полковник переяславський (1692-1706). Разом з Д. Горленком і Д. Зеленським представник нового покоління старшинської верхівки, яке найбільше підтримувало гетьмана Мазепу й мало поважний вплив на його політику, надто ж у другий після 1700 р.) період його гетьманування. Див. розділ VII. (Тиміш Мирович-Ляховицький, писар гетьманської канцелярії Виговського (1659 р.)).
 11 Григорій Пашковський (+ 1701), полковник охочекомонний (1687-1701), був 1687 р. при обранні Мазепи, забитий під час «Ругодевського походу» — в битві під Ерестфером.
 12 Константин Михайлович (?) або Іванович (??) Мокієвський (+ к. 1709), Родич (мабуть, кузен) Мазепи, полковник київський (1691-1708), полковник чигиринський (1708-1709), хоробрий полководець («руський Гектор», як його називає в своєму панегірику «Alcides Rossiyski» 1695 р. П. Орлик) і щедрий меценат української Церкви. Про нього див.: М. Возняк, Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? — ЗНТШ, m. 153, с. 62-63, Львів, 1935.
 13 Г.Я. Сергієнко не згадує за Переяс[лавський полк], але каже, що були компанійці Гр. Пашков[ського] і Мих. Кузьменка (Г.Я. Сергієнко, Походи.., с. 31).
 14 Іван Павлович Обидовський (1676-1701 січень), небіж Мазепи, вихованець Київської академії; московський стольник (1689), полковник ніженський (1695-1701). Був живий в першій половині 1709 р., посланець Мазепи на Січ разом з В. Чуйкевичем (П[исьма] u Б[умаги] П[етра] В[еликого], [т.] IX, [с.] 2).
 15 Михайло Андрійович Борохович (t 1704), жидівського роду, сотник лютснський (1671), гадяцький полковий обозний (1672-1687), полковник галицький (1687-1704), посол до Москви (1696).
 16 Дмитро Лазаревич Горленко (к. 1660 — к. 1731), з прилуцького козацького роду, свояк Мазепи й Самойловича (див. розділ І). Вихованець Києво-Могилянської колегії; військовий канцелярист («довго... держався канцелярії», за словами А. Войнаровського 1709 р.) за Самойловича; знатний військовий товариш (1689), полковник прилуцький (1692-1709). Улюбленець Мазепи («подуфалий син» його, як писав наступник Горленка на уряді І. Ніс 1709 р.) й один з його найвизначніших прибічників. В 1709-1715 рр. на еміграції в Туреччині (Бендери) й Молдавії (Яси). В 1710-1711 рр. посол гетьмана П. Орлика до Криму, з яким підписав союзний договір 1711 р. Року 1711 — посол до Туреччини. Року 1715 повернувся на Україну під умовою амнестії, але був депортований до Москви, де й жив до 1731 р., коли дістав дозвіл жити на Україні із забороною посідати будь-які уряди та із зобов’язанням не мати жадних зносин з українською еміґрацією.
 17 Петро Кожуховський, полковник охочепіхотний (сердюцький) (1677-1678, 1689-1696), учасник чигиринських і кримських походів.
 18 Іван Іванович Іскра (+ 1708), внук гетьмана Яцка Острянина; знатний військовий товариш (1689), полковник полтавський (1696-1703). Про нього — див. розділи V, VII, VIII.
 19 Року 1701 Таванськ і Газі-Керман були зруйновані дощенту.
 20 Государственній архив феодально-крепостнической эпохи (ГАФКЭ), Малороссійскіе подлинные акты, ч. 1140 (1159).
 21 Див. розділ VIII.
 22 Костомаров помилково каже, що після 1696 р. Мазепа «почти каждый год Ђзжал в Москву». Козацька старшина в 1709 р. на еміґрації казала, що Мазепа, як гетьман, їздив до Москви п’ять разів. І, справді, за даними самого Костомарова, Гетьман був у Москві: року 1689 (серпень-вересень), коли відбулася перша зустріч з царем Петром І; 1700 р. (січень), 1702 р. (початок року 18.II.), року 1702*-1703 (взимку листопад 1703 р.), р. 1705 (січень—лютий). Окрім того, Гетьман їздив до царя: до Острогозька влітку 1696; до Воронежа взимку 1698-1699 рр. (перед Різдвом), і зустрічався з царем у Києві влітку 1706 р. і в Жовкві навесні 1707 р. [* У коректурному примірнику рік викреслений. (Прим. ред.).]
 23 Гетьман Мазепа придбав собі різними способами — царським «пожалуванням», «скуплею», «заїмкою» тощо — великі маєтки в сусідніх повітах Росії — Путивльському, Рильському і Сєвському, які складалися з 49 сіл, селищ і слобід, де числилося 5136 дворів з 17557 селян і 968 дворів так званих «вольних черкас» і було кілька десятків млинів, ґуралень, броварень тощо. Можна думати, що Гетьман свідомо поширював українську колонізацію на цьому терені, сумежному з Гетьманщиною. Романовський («Полтава», с. 302) каже, що Мазепа «купив собі села і деревні в Путивльському і Рильському уєздах. В Крупецькій волості в нього було 7 сіл, 2 деревні, 12 млинів; в Путивльському і Рильському уєздах — 19 сіл, 5 хуторів, 2 млини. Взагалі у цих маєтках було крестьян 8 тис. душ м[ужеска] п[ола], в тім числі 3 тис. українців». Є ще спеціяльна розвідка М. Плохинського «Гетьман Мазепа, як великоруський поміщик» (Харківський історико-філологічний збірник).
Обидовський дістав (зокрема в 1689 і 1691 рр.) маєтки в Рильському і Козсльському повітах, а згодом також с. Михайлівну в Лебединському повіті (на Слобожанщині).
 24 Цей палац був куплений у Меншікова за 3 тис. дукатів (за даними козацької старшини в Бендерах 1709 р.).
 25 Докладніше про цс — в нашій статті «Дума» Гетьмана Івана Мазепи». — «Український Православний Календар на 1959 рік» (Bound Brook), c. 94-96.
Розділ IV
ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ
1. Господарство
Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріялу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціяльних монографічних студій над окремими ділянками українського народнього господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамцях одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і ґенетично пов’язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазенинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловости
Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха — неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 рр. («великая саранча била на УкраинЂ и коло Стародуба на СЂвери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по инших мЂстах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з СЂвери доставали збожа, хоча и дорого; а у Кие†жита дойниця по 5 золотих била».
Та, незважаючи на всі ці несприятливі умовний, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західньою Европою як через балтійські порти — Ґданськ (Данціґ), Кеніґсберг і Ригу, так і суходолом — через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східніми ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.
Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кеніґсберґа, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників — польського уряду, польсько-литовських маґнатів, Ґданського (Данціґського) маґістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої 1. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умовим, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловости за часів Мазепи.
Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кіпці XVII — на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людности з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові варстати праці, нові оселі, нові матеріяльні добра.
Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-европейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи — інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково заціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЂло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря. Почепівський дозорця Білозерецький згадується ще 1682 р. (Федоренко, [с.] 247). Це, мабуть, та сама особа. Є згадки й в І томі «Описания ст[арой] Малороссии» Лазаревського. Або інструкція 1694 р. дозорці янпільських лісів Струтинському, де Гетьман виявляє особливу турботу про збереження лісів на Янпільщині.
Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловости та різних соціяльно-правних питань, з тим пов’язаних.
Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський) 2, або внаслідок спеціального доручення та свого персонального авторитету чи довір’я з боку Гетьмана (Д. Максимович 3), В. Кочубей, П. Орлик 4). Але були й спеціяльні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що викопував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи 5; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин 6, Тимофій Радич 7 та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Туранський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. 8 Окремі господарчі та фінансові доручення Гетьмана викопували також великі купці — українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай 9 тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський 10).
Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (ранґових) маєтностей — різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний суддя 11; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький 12; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя 13; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар 14; Лук’ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський 15. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський 16, С. Трощинський, Федір Топольницький 17) або взагалі люди, яких особисто знав і ціпив Гетьман. Досить згадати Івана Рутковського 18 і Федора Третяка 19, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорцю терехтемирівського 20, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, «дозорцу будних заводов рейментарских» 21, Козьму Заруцького, старосту янпольського 22, Остапа Панкевича, дозорцю ропського (1701) 23 та інших.
Великий практичний досвід і довір’я з боку Гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи викопував Рутковський у 1691-1692 рр., в зв’язку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий Гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура) 24.
Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протеґував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» — привілей, що належав бунчуковому товариству.
Ця увага й протекція Гетьмана мала неабияке значення для розвитку українського господарства, зокрема промисловости.
Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший — перша половина 1690-х років; другий — початок XVIII ст. — був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь — у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження — з’являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціяторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру.
Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) — звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов’язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарпі), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловости того часу.
Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловости на Гетьманщині в кіпці XVII — на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.
А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціяльного технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України.
Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловости з’являється саме в кіпці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити». Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з’являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина — власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни), просила відновити попередню ціну («пребывают в оскорбленіи, полагая себЂ малую цЂну за великую обиду и убыток»).
На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловосте було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною 25, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях — Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Цими підприємствами, окрім місцевих старост, відав ще спеціяльний «дозорца будІшх заводов рейментарских». Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.
Великим будницьким промисловцем був Кость Пригара, війт новгородський, який мав свої буди на «кгрунтах Знобовских, между рЂчками Свигою, Знобовкою и Лютою лежачих» 26. Численні поташні підприємства належали компанії в складі стародубівського полковника Михайла Миклашевського 27, генерального осаула Андрія Гамалії й стародубівського війта Спиридона Ширая. Року 1691 ці особи (до речі, посвоячені між собою) дістали гетьманський дозвіл «в краях полку Стародубовского на одному мЂстцу в трактЂ Гомелскому, а на другом мЂстцу между Мглином и Почеповом, обискавши в пущах способные на то положенія, завести буды и робити на них поташ або щмалцуги».
Гетьманський дозвіл не був, однак, неодмінною умовою для заведення буди. Сучасники (сип М. Миклашевського) казали згодом (1729 р.), що «прежде указов запретителных дЂлать поташ» (указ Петра І 1718 р.) «всякому владЂлцу на своем кгрунту будницкіе селить заводы и на оных дЂлать поташ свободно было и без гетманских универсалов». Проте, оскільки з будництвом звичайно пов’язані були права земельного володіння, а також право на заведення «слободи», гетьманський уряд видає відповідні універсали.
Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловосте, пов’язані насамперед з унутрішнім ринком — скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво) 28. Вони з’являються на півночі Лівобережжя — здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніженському — досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт — все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи.
Серед власників гут і рудень бачимо представників великого землеволодіння — Гетьмана, вищу старшину, монастирі. Гетьманські рудні й гути були в Шептаківській, Почепівській, Ропській і Янпільській волостях; монастирські — в маєтностях Києво-Печерської лаври, Київських монастирів, Чернігівської катедри, Новгородсіверського монастиря та інших — в полках Стародубівському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому (гути) 29. Заводять гути й рудні в своїх маєтках генеральний писар (згодом суддя) В. Кочубей, генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний писар П. Орлик, полковник чернігівський Юхим Лизогуб 30, М. Миклашевський, Л. і П. Полуботки та інші представники вищої старшини.
10 квітня 1694 р. Мазепа падав Кочубеєві «ку потребЂ и выгодЂ господарской мЂйсце в уЂздЂ Новгородском, на рЂчцЂ УлицЂ, к границам Трубецким, на заняте хутора для доволности дров»; при цьому Кочубеєві дозволено «тот хутор осадою людей устроити, яко того будет вытягати потреба». Незабаром Кочубей збудував тут гуту, яка згадується в 1705 р.
Гути були також у маєтках Полуботків у Чернігівському полку. 6 квітня 1695 р. Гетьман видав універсал Л. Полуботкові на гуту Момотову, а Павлові Полуботку 18 квітня 1700 р. дозволив закінчити будівництво й розпочати виробництво на гуті під с. Савинками.
В 1689 р. згадується гута М. Миклашевського на р. Уску в Глухівській сотні.
В царині залізорудної промисловости великими підприємцями були Л. Полуботок і М. Миклашевський. 8 листопада 1688 р. Мазепа видає Л. Полуботкові універсал на рудню Медведівку, а 5 серпня 1691 р. — на рудню Губицьку.
В універсалі 1690 р. Мазепа писав: «Донесл нам пан Михайло Миклашевскій, полковник Стародубовскій, же угледЂвши он в РопщинЂ уЂзду Стародубовского одно мЂстце, прозываемо СтрЂла на рЂцЂ Трубежу, межи селами Куршаповичами и Хоромным, другоє на Веприну в свободных войсковых Ущернских кгрунтах, хочет там завести для робленя желЂза д†рудий, при яких-то руднях, и именно при той, якая мЂет быть при урочищЂ СтрЂла, зичит и слободку осадити килькодесят дворов людей» 31. Гетьман дозволив це зробити, й рудні були заведені. Очевидно, Миклашевський дуже цікавився цією справою. 8 березня 1693 р. Феско Мазуренко, рудник Вепринський, продав Миклашевському «половину руднЂ Вепринское своея власное, зо всЂм, до нее приналежним начинем и двором, до другой половины тое ж руднЂ прислужаючой Пану Мих[айлу] Миклашевському за 600 золотых личбы полское монеты доброй». А 28 червня того ж року Миклашевський купує в Юрка Мазуренка, рудника Халіївського, «рудню... на рецЂ Короліовци, под Унуковичами лежачую, з млинками, ку ней прислужаючими, сЂножатми, дворами, огородами...» за 300 талярів.
Року 1708 Мазепа дозволив генеральному обозному Ломиковському на р. Туросні (Топальської сотні) «рудню построити и при пей, ведлуг своей потребы рудников посадити». Рудня (Голубівка) була збудована того ж року: «Строєна та рудня на сыром корени, в нашествіе шведов... А зачинал то рудненское строеніе и фундамент строил рудник Василій Голуб c кузнецами...». Тоді ж, напередодні Шведчини, генеральний писар Орлик дістав маєтності в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі, Топальської сотні) й будує тут рудню (рудня Карпівська, коло с. Орликівки).
Інтерес старшини до залізорудної промисловости збільшувався також у зв’язку з державними замовленнями. В універсалі 6 травня 1689 р. Л. Полуботкові Мазепа писав: «Знаючи мы о том, же п. Леонтій Полуботок... власным коштом своим в руднЂ Радковой, в ключЂ Любецком, приспособил достаток руды на роблене желЂза, злецаем оному за певным контрактом, з нами поставленным, аби тую руду для потреб наших войсковых постарался на желЂзо переробити».
Але гетьман Мазепа сприяв промисловому підприємництву не лише вищої старшини та монастирів. Серед власників гут і рудень того часу знаходимо й представників середньої старшини, і міщан, і фахових промисловців. Мав свої гути коло с. Подолова (Кролевецької сотні), стверджені йому гетьманським універсалом 1690 р. й царською грамотою 1691 р., кролевецький сотник Іван Маковський, кум Мазепи 32. Була гута і в Лазаря Матвієвича, багатого воронізького міщанина (1691) 33. Іван Яхимович, син чернігівського війта, володів 1701 р. руднею Неданчицькою (Любецька сотня) 34. Року 1701 Гетьман дозволив «п. Михайлу Шевченку, жителе†Орловскому, при власном его млинЂ, на р. РевнЂ, у урочища Орлей стоячом, Іюстроити рудню и, построивши, робити желЂзо». Там же, у Шептаківській волості, Гетьман 1704 р. «позволил... Василю Скобичевскому, гутнико†Машевскому, на кгрунтах гетманских, у урочищи межи ПогорЂлцами и Жадовом знайдуючихся, Іюстроити гуту; а построивши, мЂет он, Скобичевскій, перед его, Гетмана, сказатись и учинити з ним, Гетманом, уговор и постановлене: почему мает з той гути на год до шкатули гетманской давати» 35.
У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловости. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив Для розвитку ливарництва на Україні 36. Гетьман дуже протеґував відомим гарматним майстрам («військовим людвисарам») Йосипові й Карпові Балашевичам 37, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням. Але Балашевичі та їхні помічники були потрібні Гетьманові і як меценатові української культури. Карпо Балашевич створив низку чудових зразків українського ліярництва (виробництво дзвонів), зокрема такий шедевр, як славнозвісний дзвін «Голуб» 1699 р. з портретним виображенням Мазепи та його фамілійним гербом 38.
Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловости. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським катедрам та монастирям, виробляли папір високої якости, іноді з гербом Гетьмана на філіґрані (папірня Чернігівської катедри в 1705 р.).
У зв’язку з широкою будівельною діяльністю Гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапенних майданах коло Новгорода-Сіверського).
Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловости (текстильна тощо). Скрізь видко велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціятиву, керівництво й піклування гетьмана Мазепи.
2. Соціяльні відносини
Козацька старшина
Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціяльного становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.
Насамперед це позначилося на старшинському землеволодінні. Старшина запопадливо освоює ще вільні (так звані «вільні військові») і вже не вільні (наприклад, належні до міста) землі. Процес мобілізації землеволодіння знаходить собі завершення в концентрації маєтків в руках окремих старшинських фамілій. Поширюється загальна площа старшинського землеволодіння, яке поступово перетворюється із звичайного раніше володіння «до ласки войсковой» на «зуполне» володіння (тобто повну власність). Уряд сприяє цим прагненням старшини. У листі до царів 11 лютого 1691 р. Гетьман писав: «Бывшіи гетманы, а особно Іван Самойлович, имЂли такое дерзновеніе, что такіе маетности (надані гетьманською владою і стверджені царською грамотою. — О.О.) возвращали по своєму разсмотрЂнію и не токмо по смерти таковых особ женам и дЂтям их маетностми владЂти никогда не допускали и грамоты ваши монаршескія у них имали, по нЂкоторым и при животЂ то чинили, что по каком-нибудь гнЂву своєму от чести отдаляючи, отдаляли и от маетпости. Однако, я... для утверженія в Малой Россіи доброго и твердого порядку... не хочу так поступати... но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примноженіе такового дЂянія имЂли, но нЂкоторые и сотники из рядовых оказавшіеся знатные войсковые товарищи получили себЂ деревни или мельницы» 39.
Логічним наслідком цього було цілковите злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, яке так чи інакше збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч з незрівняно більшою масою нових володінь, які хоч фактично і були в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до гетьманства Мазепи ще не був завершений. Однак саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне старшинське володіння, яке чимраз більше набуває характеру шляхетського «вічистого» володіння.
З цього погляду дуже цікавий універсал 13 вересня 1690 р. чернігівського полковника Я. Лизогуба. У цьому універсалі Лизогуб, відкидаючи претенсії решток шляхетських фамілій на відновлення шляхетського права власности на всі земельні володіння, які належали шляхті перед Хмельниччиною, встановлює рівність прав на земельні володіння як для шляхти, так і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою і всякіе люде, яких хто може, кождіе... в своем ограниченію лежачіе пустуючіе кгрунта посЂдали, розробляли и ку пожитко†своєму, без жодних заводов и турбаціи, приводили, нынЂшним... в ласти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було зрівняння в правах шляхетського й старшинського землеволодіння, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві.
Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кіпці XVII — на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, падання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, «займанщина» (хутори й «слободи»), «скупля», сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) — ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння.
Насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак уже величезна кількість відомих нам земельних універсалів Мазепи (за приблизними обчисленнями, близько 1000) безперечно свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Цікаві дані маємо щодо цього по окремих полках. За матеріялами «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., у Чернігівському полку було роздано за Мазепи 48 маєтків, тоді як Самойлович роздав їх там лише 27 (підрахунки М. Петровського). Подібне явище бачимо і в інших полках.
Вже в перші дні й місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих «вільних військових» маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників Самойловича. Щедре роздавання земельних універсалів за перші роки гетьманування Мазепи (1687— 1689) пояснюється головне тим, що новому гетьманові треба було віддячитися своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини.
Друга хвиля падання земель Мазепою припадає на період 1699—1701 рр. Вона пов’язана була, очевидно, з дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціяльно-економічні й політичні вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготови до нової війни — зі Швецією.
Нарешті, в третій раз надавання маєтків гетьманською владою посилюється в останні роки гетьманування Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв’язку з тим складним політичним та економічним станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи.
Загалом за час гетьманування Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів посполитих. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів).
Особливо щедро надавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам із вищої старшини. Характерне, з цього погляду, надання Мазепою маєтків полковникові прилуцькому Дмитрові Горленку. Горленко майже щороку діставав від Мазепи нові маєтки: в 1694 р. він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699 р. — с. Білошапки, в 1701 р. — с. Ярошівку, в 1703 р. — с. Мамаївку, в 1705 р. — села Калюжниці й Попори, в 1706 році — с. Вечорки і, крім того, різночасно ще декілька сіл. Але Горленко не був вийнятком — за ним ішли інші представники старшинської верхівки.
Дуже поширюється за часів гетьманування Мазепи «скупля» земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скунлі, а з другого боку — та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів — продаж «вольне, а не примушене» — яскраво свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, полковник, сотник або «знатний військовий товариш», користуючися своїм багатством і владою, мав повну можливість захоплювати володіння дрібних власників, прикриваючи це нібито «скуплею». Зростання старшинської скуплі мало значення ще й тому, що внаслідок її в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння, які належали їй на праві повної власности, отже, були незалежні від гетьманської або полковницької «ласки військової».
Подібне значення мали так звані «слободи» (і взагалі старшинська «займанщина»). Селянство, уникаючи «підданства», змушене було йти на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3—5) років користувалося значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення «слобід» потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.
Однак утворення слобід відбувалося в умовах боротьби серед самої старшини за підданські робочі руки. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається коштом чималого зменшення її власних «підданих».
Отже, політика українського уряду щодо слобід була подвійна. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобід (такий дозвіл був обов’язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобід нерідко шкодило старим старшинським володінням.
У зв’язку з цим, в гетьманських універсалах на осадження слобід маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише зайшлими людьми, нетяглими, «льозними», «людми заграничнимы, а не тутешнимы малороссійскимы, осЂдлости свои мЂючимы» (універсал 26 квітня 1705 р. городницькому сотникові А. Стаховичу).
Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження. Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови для української торгівлі — і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне — експортній. Недарма В. Кочубей, спростовуючи чутки про своє багатство, казав: «А що многіе особы розумЂют быти у мене великіе скарби, то тое кладут речь мнЂ тЂсную, не розсуждаючи, же мнЂ не Дали того способу, абы умЂл з скарбу богатитися — волов гона до Ґданска не отправлялем и горЂлок так достатно не робилем, абы разом тридцять або пятдесят куф продати».
Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне «оренди» — горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиковський і стародубівський полковий обозний Прокіп Силенко 40 тримали стародубівську (полкову) оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик 41 мала оренду в Гадячі і зібрала лише з одної ґуральні понад 2 тисячі дукатів.
Року 1704 Гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі 42 і знатним військовим товаришам Юрієві Харевичу і Григорію Костенецькому 43 «в арендовое завЂдываніе» горілчані, тютюнові і дьогтьові шийки в м. Конотопі за 4000 золотих. Займалися орендами й багатіли з них і представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки, брати Стожки (один з них пізніше був кролевецьким і батуринським сотником) 44 «еще до шведчины» тримали на оренді «городок Остер» (два роки), а далі були орендарями в м. Красному Колядині (один рік) і «нажилисмо на тЂх арендах тисяч вусЂм» (золотих), як писав згодом один з братів.
Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини.
На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кіпці XVII — на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.
Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горлепка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.
Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, Семен Вакулович 45 почав свою кар’єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а закінчив її значним землевласником і довголітнім сотником пирятинським. Такі приклади були не рідкі. Справді, в кіпці XVII ст. на Гетьманщині з’являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити».
Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кіпці XVII — на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище — пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку 46. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.
Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльности. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.
Була ще й інша причина цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й повстання — все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні — «смирнйшіе» полки.
Правпий характер старшинського землеволодіння яскраво визначається, наприклад, в «універсалі» генерального осаула Андрія Гамалії 47 1689 р. У цьому універсалі (характерно, що форму державноправного акта вжито в приватноправному, суттю своєю, документі) Гамалія дозволяє «нашому (себто своєму) подданому Івану Стеблювскому в нашем же селЂ Серединой БудЂ пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мЂрки (з млина) ни жадного не чинил ущербку». Тимчасом право заведення млина належало державній (до того ще центральній — гетьманській) владі.
Процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів — генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.
Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський — стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович — переяславським полковником з /692 до 1706 р., Дмитро Горленко — прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів.
Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерти Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка 48, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).
У зв’язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 р. Гетьман наказував, «абы кождый ему, пану Мих. Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, мЂет от нас цЂлое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного без фолкги карать». Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 р.: «Яко теды пустовскіе, а иле лежачій добра нЂкому инному в полку нашом належит вЂдати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой и рейментарской».
Не випадково, що в цей період утворюються і зміцнюються цілі «династії» — полковницькі і особливо сотницькі. Так утворилися полковницькі «династії»: Апостолів — у Миргородському полку (1659-1736), Горленок — у Прилуцькому (1661-1708), Лизогубів у Чернігівському (1687-1704), Жураковських — у Ніженському (1678-1782) та ін. Ще характерніше утворення сотницьких «династій». До них належали: Забіли — в Борзенській сотні (1654-1773), Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Поченівській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782), Мандрики — у Кобижчанській (1672-1781), Гамалії — в Лохвицькій (1679-1727), Шрамченки — в Олишівській (1680-1773), Петровські — в Городиській (1687-1766), Сторожений — в Ічанській (1687-1752), Троцини — у Срібпянській (1688-1755), Тарновські — у Варвинській (1689-1763), Манківські — у Шептаківській (1692-1777), Селецькі — у Дівицькій (1694-1767), Родзянки — в Хорольській (1701-1760), Костенецькі — в Конотопській (1707-1750), Петроградські в Голтвянській сотні Миргородського полку (1691-1783) та ін.
Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було юридичне оформлення «знатного військового товариства» 49. Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кіпці XVII — на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.
До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди — генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не займати в даний момент якогось уряду («знатные особы, которые урядов не имЂют» — 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. «Старші» знатні військові товариші — це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, «молодші» знатні — здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціяльного значення і політичного впливу «молодших товаришів». Про це свідчать, між іншим, «Коломацькі статті» 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сипи генерального судді Сави Прокоповича) 50.
Саме в ці часи з’являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини — «бунчукове товариство». Це й було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов’язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком» і «обороною», судилося тільки Генеральним судом. Прийняття «під бунчук» бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий шар козацької старшини. Крім представників «знатного військового товариства», «під бунчук» приймалися іноді й чужоземні шляхтичі. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час гетьманування Мазепи (близько 1686-1692 рр.), служив «при бунчюку гетманском» 31.
Поруч з тим в полках з’являється «значкове товариство» («под значком полковим»), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку упривілейовану старшинську групу.
Знатне військове товариство і особливо його верхівка — бунчукове товариство — це була старшинська аристократія Гетьманщини в кіпці XVII — на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках «добра» й «уряди», а разом з тим — всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають пляни перевороту 1687 р. і змовницькі пляни старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.
Козацтво
Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка безперечно лічилася в козацьких реєстрах (чи «комнутах») й «один c продков своих, а другіе своими отвагами и крвавьши працами — на волности собЂ заробили», в кінці XVII — на початку XVIII ст. було досить важке. Формально козацькі «права» й «вольності» зберігалися й завжди визнавалися українським і московським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи інтенсивно йшов процес зубожіння козацької маси й визиску її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Це визнавав сам гетьманський уряд. «А если козак, которий по своей старинности держится реестра войскового и пилнует козацкое службы, — писав гетьман Мазепа в 1691 р., — то такого розными способами кривдят (старшина й монастирі), чинячи такую налогу, жеби албо з козацтва в мужицтво силомоцю его притягнути, албо цале з житя маєтности тое прочь витиснути; через що многіе козаки, над право волности войсковой, необичнои утерпЂли тягкости». Зокрема «особы, маетностями владЂючи, вывЂдуючие о давних кгрунтах, полях и сЂножатех панских, якіе за лядское держави при дворцах бывали, а тое першое войны славное намети гетмана Хмельницкого пришли под область козацкую, смЂют опие от козаков отнимати и приворочать под свою владзу». Козацтво і в поході, і вдома перебувало в залежності від своєї старшини (урядуючої), яка мала повну можливість, під виглядом «звиклої послуги» або «датків» (звичайно, збільшуючи їх розміри), визискувати козаків, виснажуючи тим їх господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх «підданих». Року 1690 запорожці дорікали Мазепі, що старшина «не токмо народ посполитой дачами великими обложили, но не мало п козаков уже всЂх в подданство себЂ подвротили и полчан своих ни во что обратили».
Зокрема послідовно й з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували козаків різними фінансовими зобов’язаннями, вимагали від них «послуги» або «датків», ставили перед козаками на вибір — або відбувати підданські повинності монастиреві, або ж забиратися собі геть з монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх «бояр» (слуг). Так, наприклад, було з козаками, що жили в с. Плоському, яке належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 козаків), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського катедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домовых поселеній, мусЂли на тое позводитися, же всЂ огулом поддаются в подданство или крестіянство» Київському митрополитові.
Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького. Правда, за час од Хмельницького до Мазепи багато прав козацтво вже втратило, і ще більше окремих козаків утратило свої козацькі права, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Аджеж процес економічної диференціяції чимраз більше заторкував козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її звали гетьманські універсали середини й другої половини XVII ст. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч козаков»). Правда, старшина, особливо її урядова частина, мала можливість, користуючися своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядового козацтва, але економічна сила козацтва, особливо заможньої його частини, ще далеко не була зломлена.
Неабияке значення при цьому мало й те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах тяжкої і тривалої війни з Туреччиною і Кримом козацьке військо грало особливо велику ролю. Козацтво добре пам’ятало часи «першое войни славное намети гетмана Хмельницкого», коли «отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладЂно» козацькі «права». Живі були й чимало учасників героїчної епопеї Хмельниччини. Не раз нагадувало козацтво про свої «права» і «вольності», зокрема під час розрухів та повстань на Гетьманщині. Була ще одна обставина, яка зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запоріжжя, яке завжди виступало оборонцем козацьких прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній Україні і Що, як побачимо далі, численними й міцними нитками була зв’язана з Лівобережжям.
Всі ці обставини і визначали політику Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики можна сформулювати так: 1) оборона традиційних прав козацтва супроти старшинських та інших надужить; 2) відокремлення козацтва від поспільства; 3) в процесі економічної диференціації козацтва сприяння його заможнішим шарам оформитися, як козаки «виборні», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.
З цього погляду особливий інтерес мають такі акти українського уряду, як універсали Гетьмана полковникам київському — К. Мокіевському і ніженському — С. Забілі в листопаді 1691 р. Обидва універсали майже аналогічного змісту; можливо, що такі універсали були послані й до інших полків. Отже, можна думати, що цей універсал поширювався на всю Гетьманщину. 1691 р. був дуже неспокійний у взагалі неспокійному кінці XVII ст. Навала сарани в 1690 р. і зв’язані з нею дорожнеча й голод на Гетьманщині викликали ряд заворушень і серед поспільства, і серед козацтва. Зокрема велике «роптаніе» було в Київському полку на полковника К. Мокієвського; те саме було і в полках Лубенському, Полтавському та інших. Заколоти виникли також у козацькому війську. Навіть в охочепіхотному полку «почали они (полчани)... непристойные легкомысности всчинати и сотииков своих без... вЂдома (гетьманського) самоволством c уряду поскидали». Уряд суворо приборкував ці заворушення.
За таких обставин і був виданий листопадовий (1691) універсал Мазепи. «Дошло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же нЂкоторіе з духовних и з свЂцких людей особи, з ласки Божой и монаршей и з респекту нашого рейментарского маетности перед собою маючіе, не поглядуючи на тутошніе малороссійскіе обикновенія и на войсковіе порядки, не так, як би ся годило, але збитечне з жителями тих маетностей поступуют, тяглих людей над мЂру обтяжают, а козаков приневоляют во свое подданство». Проте далі універсал цікавиться виключно козацтвом. Подавши картину визиску козацтва державцями, Гетьман заявляє, що все це «як проти в права войскового и против самое слушности, так и против волЂ нашое гетманское дЂется».
Далі йде дуже цікава деклярація козацьких прав. «Кгдиж що колвек добр рухомих и лежачих, перших лЂт войни Хмельницкого, отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладЂно, и уже через так не мало лЂт утверждалося козацким заживанем, з того жадная реч не повинна быти от козаков отбирана. Поневаж война оная Хмельницкого была вщата не из инших яких неуважних завзятостей, тилко за вЂру чистую и за церкви благочестія достойного, которые до уніє римское кгвалтовне были потягнены, а тут же и за волности войсковіе, которіе ярмом тяжким были притиснени. Прето годни тіе отважники того и теперь заживати повитій, що им тогда шаблею и кровію загорнулось в руки; а если бы хто помер, то потомки их на том сидЂти мають». Рекомендуючи державцям («як духовного чина просим, так и свЂцким людем приказуєм») взагалі поміркованість щодо підданських повинностей, Гетьман наказував, «особливе, абы козаков, здавна в тих маетностях мешкаючих, жадною и найменшою кривдою не домикали, и кгрунтов жадних, здавна ими завладЂних... отнимать оних не важилися», і взагалі «що колвек... з початкових лЂт войни Хмельницкого, люб слушним подЂлом, люб завладЂніем з позволенія старших в область козацкую пришло, з того конечне абы от козаков жадное речи не отбирано и ничим их, ани порыванем на послуги, ани витяганіем датков не обтяжено», щоб «козаки всЂ, в реестру войсковом найдуючиеся и услуг козацких не лЂниво и не хилтяно щирим прилежаніем всегда пилнуючие, при зуполних войскових правах и волностях найдовались и спокойне до всЂх духовних и свЂцких маетностей без жадпое жили турбаціи».
Універсал загрожував «упорним» державцям конфіскацією маєтків. При цьому Гетьман застерігав, посилаючися на «виразний... монарший указ», що «яко козаков в реестрЂ войсковом будучих от налогов всяких и от повинностей посполитих бороним, заховуючи их при волностех належачих, так и посполитих тяглих людей в реєстр козацкий приймовати не кажем, жебы як козаки свои козацкіе службы, так и посполитіе люде свои тяглое повинности непремЂнно як теперь, так и во всЂ потомние часы пилновали».
Універсал 1691 р. не вносив нічого нового в існуюче законодавство. Але його принципове значення безперечне, та й практично він не міг не стримати державських надужить над козацькою людністю, хоч, по суті, він не торкався козацьких «послуг» на полкову та сотенну старшину.
Перші кроки на шляху юридичного оформлення диференціяції рядового козацтва були зроблені на початку XVIII ст. 2 березня 1701 р. Мазепа доручив глухівському сотникові Олексі Туранському учинити «перебор» козакам чотирьох засеймських сотень — Глухівської, Кролевецької, Коропської та Воронізької, поділивши їх на «лучших» («виборне й переборне товариство»), які повинні були завжди бути готові до військової служби, і «подлЂйшое товариство», яке мало «в домах оставатися» і повинне було «тому виборнЂйшому товариству всякое всегда до подему належитое чинити вспомогателство». Хоч це розпорядження формально обмежене було лише чотирма сотнями Гетьманщини, але немає сумніву, що воно застосовувалося значно ширше й взагалі намічало поділ козаків на «виборних» і «підпомощників», який остаточно здійснений був у 30-х роках XVIII ст.
Селянство
Селянство на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою формулою «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., «можиЂйшіе пописались в козаки, a подлЂйшіе остались в мужиках». Протягом другої половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним був термін «піддані», який цілком чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державцею.
Підданський стан селянства, власне основної його маси — посполитих, визначений був ще до гетьманства Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності — натуральні данини й різні шарварки, грошові данини (чинш), зародки панщини — усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають усі ці повинності, а з другого боку, змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях «вільних військових» і особливо ранґових (в тому числі й гетьманських) 52, посилення панщини було характернішим для маєтностей «зуполного» володіння (насамперед монастирських).
На жаль, збереглися лише уривчасті дані про збільшення селянських повинностей у цей час. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, за Мазепи — 50 золотих.
У м. Янполі (Ніженський полк) і околичних селах (гетьманські володіння) наприкінці XVII ст. з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, з пішого «пожилого» чоловіка — по 1 гривні. «Показанщини» (від ґуральництва) посполиті платили по 2 таляри, «затулщини» — по 1 золотому; від селянських солодовень платили по 3 копи.
Посполиті с. Смичина (Чернігівського полку), які протягом чотирьох років не відбували «жадной повинности тяглой» своєму панові — чернігівському полковому писареві П. Булавці 53, в 1703 р. зобов’язалися «в прежней посполитой тяглости найдоватися». Зокрема, вони мали платити річний чинш від 20 до 40 золотих, сплачуючи його двічі на рік. Замість того державця обіцяв не вимагати від них «подвод отбуванія» і жадних «работизн». А втім, посполиті зобов’язані були працювати на папа під час косовиці — тиждень, під час жнив — тиждень, восени — протягом тижня «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони зобов’язані були виконувати всі державні повинності (утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов’язувалися «на потребу... панскую, куда нам роскажет, быть готовыми и отбувати службу своими конми и працею».
Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки й Смяча (Чернігівський полк) в кінці XVII ст. відбували державці (бунчуковому товаришеві К. Фридрикевичу, пасинкові Мазепи) такі повинності: чинш (грошова «осенщипа» 54, пересічно щороку по 9 золотих з людини, і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т.ін.).
Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, гачення гребель).
Дуже цікаві відомості про ріст повинностей селянства й міщанства у Прилуцькому полку в кіпці XVII — на початку XVIII ст. У невеликому сотенному містечку Варві, з переважно сільськогосподарськими зайняттями його населення, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 р.) з посполитих («на наЂзди») збиралися «денги» двічі й тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю — з одного боку — і полковницького «лакомства» — з другого. Крім того, від кожного міщанського й посполитого двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на хорунжого — по 1 копійці, на писаря — по 2 копійки, на «сторожей сотнЂ Варвинской полевих» — по 2 копійки; на останніх, крім того, збиралося по одному четверику вівса, по одному хлібу, по гусці соли, по кварті пшона. Доводилося населенню оплачувати й послуги «мистра» (ката) прилуцького: по 1 копійці від кожного міщанського й посполитого двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка й І. Стороженка (до 1692 р.) ішли на полковницький двір та на міську ратушу: «Для нереЂздов сЂно... косять и тое укошенное сЂно как в двор полковничий, так и в ратуш своим скотом перевозят, да на лошади артилерій полковой прилуцкой сЂно... косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Зате полковники Горленко й Сторожепко широко вживали стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем збиралося й відвозилося на полковницький двір «з мЂстечка и сел з посполитих свободпих гуси, утки, кури, яйця и поросята».
Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Наступник його на уряді І. Ніс свідчив, що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оиими, гдЂ было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем мЂстце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, a сотцЂ и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себЂ, але и своим дЂтям, на которих бЂдние люде многіе в заживаню поль, в кошеню сЂнов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки, а он все тое поотЂздил на себе и на свои дЂти; сЂна по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в стену сЂножатех за бывших антецессоров панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а (Д. Горленко) когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сЂножати, якіе на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал скопцами, себЂ и дЂтям своим на потомніе часи, леч и мизерних людей власніе сЂножати и поля пахотніе, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без найманя трави в старостов его трудно било бЂдному человЂкови и на воз сЂна вкосити. И такое щуплому полку... хуторами своими и дЂтей своих учинил стЂснене, же гдЂ осмотрЂти, то все... теперь его власное, будто купил; и купчіе отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощний будучи властелин, все, що хотЂл, тое и нривлащивал...». Крім власних підданих (їх було у нього понад тисячу), «все збоже по хуторах насЂяное по достатку, бЂдних людей з усего полку згоняти — зжинати и спрятовати, оним росказовал, за которою то его работизною не еден бЂдиий человЂк своего не могл спрятати збожя, а так роблячи на его все лЂто, мусЂл себЂ в людей зимою заробляти хлЂба. Що всяк... признати мусит, хто тилко лядзких панов памятает, же далеко барзЂй горшая мука в работизнЂ была од полковника бывшего (Д. Горленка) всЂму... полку, нежели за панов лядзких; и так не мордовали пани лядскіе своих подданих и не забивали кіями, як отец его (Д. Горленко) мужиков и козаков» 35.
До цих повинностей треба ще додати стягувану з населення річну «стадію», тобто чинш на гетьмана («н гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорцій их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, сЂмям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».
Дедалі більше зростання підданських повинностей у кіпці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державського визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави й громадського ладу мусів втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих. З цього погляду дуже характерний лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського 56 з 10 листопада 1688 р. «Дойшло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же як село якоесь Кучаков, так и всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости чиниш в замишля... для своих потреб им послушенства, меновите в будуваню ся и в инших господарствах». Гетьман наказував Мокієвському, «абисте конечне до того села помененного не втручалися и в городЂ БаришполЂ з людми як найскромнЂй обходилися». «А так, — додавав Гетьман, — если хочеш будоватися и що колвек собЂ чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд констатував і пізніше (наприклад, у 1691 р.). Політику стримування державських апетитів Мазепа застосовував і далі.
Року 1692 московський уряд, стривожений повстанням Петрика й заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував Гетьманові вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську й козацьку масу. Це питання обговорювалось на Старшинській раді у вересні 1692 р. Насамперед ухвалено було відібрати маєтності від тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народЂ мнятця быти к службЂ негодны, а за нашими универсалами к маетностям пріобщилися, — писав Гетьман, — тЂх угодпо бы от того владЂнія отставити». Ще раніше, влітку 1692 р., під час походу на Полтаву, Мазепа позбавив декого маєтностей у Полтавському полку (це, мабуть, торкалося осіб, причетних до справи Петрика). Однак цього було замало для заспокоєння народиього невдоволення, і Гетьман, зважаючи також на вимогу Запоріжжя, надіслав у вересні 1692 р. до всіх полків універсали з наказом, «дабы нихто из тЂх владЂтелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей, в селах, собЂ данных, обрЂтающихся, отягощати, и чималой в землях, полях, лЂсах, сЂіюжатех и всяких угодьях чинити им обиды и насилія, и чтоб владЂли ими в мЂру, ничего вновь и выше мЂры не налагая, по извычайными дачами и работами от них доволствуяся». Неслухняним державцям гетьман загрожував карою й навіть позбавленням маєтків.
Наприкінці XVII ст. на Лівобережній Україні звичайний розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державців перевищували цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. Року 1701 посполиті с. Смоляжа (Ніженського полку) скаржилися Гетьманові на свого державцю сотника веркіївського Самійла Афанасійовича 57, що його дозорця «великіе и нестерпиміе им в работизнЂ дЂял прикрости, незносніе чинячи обиды, а в панщинЂ непрестанніе вимисли», і просили в Гетьмана «полегкости і оборони». Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. Гетьман своїм універсалом з 28 листопада 1701 р., хоч і залишив село за тим сотником, але висловив йому догану («ему, сотныку, не похвалилисьмо такого прикрого владЂнія») й наказав, «абы не болшей, але толко два днЂ в тиждень роботу его панщизною отправовали, а іншіе днЂ на свои оборочалы потребы, и в рок по пол осмачкы овса от рабочей товарини давали; над що жадных датков и повинностей не мает и не повинен будет он, п. сотник, вимагати под неласкою нашею и под срокчим каранем  58».
О. Лазаревський, який опублікував цей універсал, зауважив, що фактично «розмір панщини залежав лише від сваволі державці». Універсал 28 листопада 1701 р., на його думку, фіксував звичайний тоді на Гетьманщині мінімальний розмір панщини. Але значення цього універсалу було, без сумніву, ширше. Він, мабуть, вперше законодавчим порядком реґулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII ст. 59
Боронячи посполитих од державських надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання своїх обов’язків щодо державців. Це, зокрема, виявилося у справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало Чернігівській катедрі. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх «предківських ґрунтах», або на зайнятих ними землях, вважали себе їх власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади. Але в кіпці XVII ст. питання стає вже спірним. Старшина й монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Коли уланівські селяни, «удалившися... за границю», все ж і далі користувалися своїми ґрунтами, Гетьман універсалом 1708 р. заборонив їм це, посилаючися на «право здавна ухвалене»: «поневаж всюды такое обыкновеніе есть, же по одейшлих на иншіе мЂйсца для житія подданних, кгрунта их на державцов спадают, а они тратят свою сукцессію».
Міщанство
Розвиток торгівлі і промисловости за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися чималі зміни в соціяльїю-економічному житті міст Гетьманщини.
Головним торговельним центром Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кеніґсберґа і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві — на півдні) концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські купці у великій кількости вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.
Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжен, де була колонія грецьких купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава — фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв’язку з поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним центром, і Батурин — резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті, старі історичні міста Лівобережжя — Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.
Цікаві враження від українських міст на початку XVIII ст. залишив московський священик-старообрядець Іван Лук’япов, що переїздив 1701 р. через Україну на Близький Схід. Ось кілька малюнків, зроблених спостережливим мандрівником:
«Град Глухов земленой, обруб дубовый, вельми крЂпок, а в нем жителей богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, свЂтлицы хорошія, палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского (sic! — О.О.) зЂло хороши; ратуша зЂло хороша, и рядов много; церквей каменных много; дЂвичей монастырь предивен зЂло; соборная церковь хороша очень; зЂло лихоманы хохлы затЂйливы к хоромному строенію; в малороссійских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Кіева строеніем и житіем».
«Град НЂжин... велик жильем, и строеніе в нем хорошо; грек в нем много живут торговых людей».
Особливо барвистий опис Києва.
«Град Кіев стоит на ДнЂпрЂ, на правой сторонЂ на высоких горах, зЂло прекрасно; в московском і россійском царст†такового града подобнаго красотою вряд сыскать... ЗЂло опасно (пильно) блюдут сей град; да надобЂ блюсти: прямой замок Московскому государству». У Києві «вездЂ сады, винограды». «А в нижнем городЂ всЂ мЂщане хохлы, все торговые люди; тут у них и ратуша, и ряды всЂ; всякіе торги; — a стрЂльцам в нижнем городЂ не дают хохлы в лавках сидЂть: только всякіе на себЂ товары в розное продают. Утре всЂ стрЂльцы сходят на Подол торговать, а вечером пред вечернями, так они на горЂ в верхнем городЂ торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят». Однак Лук’япов зауважує, що «шинки их (київських міщан) вконец разорили, да кобы из того у них сильно скаредно: и добрый человЂк худым будет».
Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціяльну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям міста. Чимало представників купецької верхівки цікавляться і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець «млиночок», оселить при ньому «хуторець», а там, через декілька років, стає чималим землевласником, рідниться з козацькою старшиною і дітей своїх веде вже по старшинській лінії.
Цікава історія двох купецьких фамілій на Гетьманщині — стародубівських купців Шираїв і київських купців Максимовичів.
Спиридон Якович Ширай (+ 1709), родом з Погара, багатий стародубівський купець, провадив значний торг, головне прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681-1708) з невеличкими перервами був він стародубівським війтом, себто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 р. стародубівський полковник Семен Самойлович просив князя В. Ґоліцина, щоб той поклопотався перед польським урядом у торговельних інтересах Ширая. Поруч зі своїми торговельними операціями Ширай скуповує землі навколо Стародуба, заводить численні млини й буди 60. Гетьман Самойлович надав йому с. Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 р. видав Шираєві універсал на с. Синин (Стародубівської полкової сотні) з правом на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом оселює на одному з своїх будищ село Спиридонову Буду. Року 1705 гетьман Мазепа дозволив Шираєві на тих будищах «людми заграничними слободку оселити и, греблю висипавши, млин построити».
Старий Ширай до кінця залишався «значним обивателем стародубівським», себто міщанином, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая — степан одружився з донькою стародубівського полковника Миклашевського; другий син — Спиридон — був одружений з донькою пасерба Мазепи, седнівського сотника К. Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубівського полковника Тимофія Олексійовича, а всі інші доньки Ширая одружилися з представниками Стародубівської козацької старшини. Нащадки стародубівського війта стали одними з найбагатших дідичів північної Гетьманщини й вийшли в перші лави місцевого шляхетства.
Ще цікавіша історія Максимовичів. Максим, що не мав навіть власного прізвища (згодом він звався Васильковським або Печерським), був «подданным» Києво-Печерської лаври 61. В 50-х роках XVII ст. він жив у Ніжені, згодом переїхав до Києва і в 1676 р. був «арендарем Печерским», тобто тримав оренду в лаврському Печерському містечку. Максим Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і, очевидно, з Польщею та Молдавією (через Немирів). Найбільше розбагатів він на індукті і вже в середині 80-х років був одним з найбагатших і найвпливовіших людей у Києві, а, мабуть, і у всій Гетьманщині. В середині 80-х років (1684) він орендував маєтки Сапєг на Чорпобильщині — села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. В 1686 р. в його руках фактично була майже вся київська околиця. Він володів млинами біля Києва, салітряними майданами коло Трипілля і Василькова. На нього на Васильківському мосту «сбирают с проЂзших людей мостовщину». Йому належать «сЂнные покосы и сЂна многіе» на р. Стугні. Він — дуже близька людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. В нього бенкетують київські власті, і відомий генерал Патрик Ґордон охоче відвідує його в Печерському містечку. Катастрофа з Самойловичем мало пошкодила йому: надто сильна людина був «пан Максим» і надто добре знав його гетьман Мазепа. Рік-у-рік в руках Максима та його синів — Максимовичів збиралися «доми, хутори, млини» в різних полках Гетьманщини.
Сам «обыватель Печерскій», «в дЂлЂ войсковом около выбранья индукты працуючий» (1688-1690), був до кінця життя тільки «в оборонЂ» гетьманській, але синам його ця «оборона» була вже непотрібна: вони самі вийшли в перші лави церковної ієрархії й козацької знаті. Старший син — відомий церковний діяч, письменник і проповідник — Іоан Максимович (1651-1715), професор Києво-Могилянської колеґії, був архиєпископом чернігівським (1697-1711) і митрополитом тобольським і сибірським (1711-1715) 62. Другий син — Василь Максимович, що був компанійським полковником, загинув 1698 р. на р. Кодимі — «попался в руки бесурменскіе и... усЂченіем головы живот свой окончил» 63. Третій син — Дмитро Максимович, одружений з дочкою Федора Сулими — Тетяною, посвоячився заразом і з Самойловичем, і з Мазепою (через Д. Зеленського, одруженого з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніженським полковим писарем (1682-1692), а потім «войсковым экзактором» (1694), себто відав зборами податків від продажу горілки, тютюну й дьогтю, й нарешті вийшов у генеральну старшину — став генеральним бунчужним (17031708) і генеральним осаулом (1708-1709). Він був близький до Гетьмана (був його «крайчим») й користувався його повним довір’ям 64. З інших сипів Максима — Петро був знатним військовим товаришем 65, Григорій — протопопом переяславським — (1680-1711), Михайло і Антін — бунчуковими товаришами.
Такі випадки не були поодинокі. Поєднання міського патриціяту зі старшиною було і в Ніжені (Тернавіоти), і в Переяславі (Томари) 66, і в Полтаві (Герцики) 67. Багате купецтво міцно тримало в своїх руках торгівлю і фінанси Гетьманщини, поступово осідало на землю, входило в промислові підприємства, верховодило в міському самоврядуванні. Це купецтво було тісно зв’язане з старшинською верхівкою, і вплив його на господарство і політичне життя Гетьманщини безперечний.
Шираї, Максимовичі та інші найбагатші купці Гетьманщини того часу не становили якогось вийнятку. За ними тяглося й купецтво середньої руки. В кінці XVII — на початку XVIII ст. і для нього характерний інтерес до землеволодіння і, разом з тим, близькі зв’язки з козацькою старшиною. Надзвичайно цікавий приклад стародубівського війта Ісака Дерев’янки 68. Року 1686 йому, «яко справному, в своем поволаню чулому и городу погребному», полковник стародубівський Яків Самойлович надав «ку вспартю домових его потреб» с. Азарівку. А наступного року цей Ісак Дерев’янка був вже стародубівським полковим обозним і підписав «Коломацькі статті» 1687 р. Хоч Дерев’янка незабаром уступив з цього уряду, але гетьман Мазепа універсалом 3 листопада 1688 р. залишив за ним його земельні володіння — слобідку Антонів Лубок — з правом на «послушенство» посполитих («людей тяглих»), а також три млини на р. Ревні і сіножаті між р. Ревною і р. Товкачівкою 69.
27 листопада 1707 р. Гетьман «з певного респекту взявши в особливую... оборону и протекцію» Григорія Отвиновського, писаря стародубівського маґістрату 70, дозволив йому «при его ж млинку за селом Ущерпем, на ричци Речици стоячом, поселити дворов скидка» і ствердив йому володіння «купленним кгрунтом» в с. Обухівці (Стародубівської полкової сотні), з правом на «належитіе... послушенства и повинности» селянства 71. Отвиновський був маґістратським писарем до 1722 р. й на початку 1723 р. був обраний на війта стародубівського. Правда, гетьманський уряд (наказним гетьманом був тоді П. Полуботок) скасував ці вибори (вони відбулися без дозволу гетьмана) й усунув Отвиновського навіть од писарства, але того ж року бачимо Отвиновського в реєстрі місцевої козацької старшини на уряді стародубівського городового отамана 72. Й оселена ним з дозволу Мазепи слобідка Річиця (або Писарівка), разом з сусіднім селищем Смялчю (в сотні Новоміській) і Обухівкою, залишилися в руках Отвиновського та його нащадків, що вже належали до козацької старшини.
Гетьман Мазепа іноді надавав маєтності й тим визначним членам міського патриціяту, які й далі залишалися в міщанському стані. Наприклад, він надав десь коло 1708 р. київському війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (в Козелецькій сотні Київського полку), де було близько 100 дворів 73.
Але на шляху господарчого піднесення лівобережноукраїнського міста XVIІ-XVIII ст. і зросту цілої міщанської верстви лежала важка економічна конкуренція з боку козацької старшини та монастирів, різного роду утиски й надужиття місцевої адміністрації, а в деяких містах — упривілейоване становище чужоземного купецтва (грецького — в Ніжені, російського — в Києві й на півночі Гетьманщини). А втім, за часів Мазепи чужоземні купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони набули пізніше, у XVIII ст. Ніженські грецькі купці спеціялізувалися у торгівлі з країнами Близького Сходу, а також провадили транзитний торг через Україну між тими країнами й Московщиною, а почасти і з Західньою Европою. Колонії московських «раскольників» (старообрядців) на півночі Стародубівського й Чернігівського полків щойно починали розвиватися, й лише напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві давалися взнаки місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення української людности й численні скарги Київського маґістрату.
Зате скарги всіх міст Гетьманщини — навіть найбільших і найбагатших — на різні утиски й кривди мали насамперед на увазі «свЂтских и духовных особ». З цього погляду типовими були скарги київського міщанства на утиски з боку полкової та сотенної старшини і монастирів. Ще за Самойловича київський полковник Григорій КоровкаВольський заволодів урочищами Підгороддям та Кожем’яками з «людьми» (переважно ремісниками); урочищем Преваркою (Пріоркою) заволоділи козаки; «сЂнными покосами» і вигоном київських міщан заволодів київський Кирилівський монастир. Раніше половина з «перевозного збору» йшла на ратушу (друга — в царську казну), але, коли на Дніпрі збудовано було міст, «мостове» почали збирати до московської казни, «а в ратушу ничего не дают», хоч «мостовые деньги» міщани повинні були платити. Рибні ловлі, острови Муромець та Труханів і «дуброви» захопили «началные и ратные в Кіе†будучіе люди». Великим тягарем лягала на місто підвідна повинність («подвод по сту и болши», які доводилося наймати «дорогою цЂною»). Особливо дошкуляли міщанам козацькі (старшинські) та монастирські шинки. Києво-Флорівський монастир з чималою вигодою для себе і великим збитком для маґістрату шинкував горілкою. Крім того, старшина та монастирі заводили, на шкоду міщанству, свої броварні та воскобійні. Ігумен Києво-Кирилівського монастиря Інокентій Манастирський 74 «на ровиинах и на болотах» в чотирьох місцях на 300 сажепях побудував «мостки» і брав з усіх проїжджаючих, не виключаючи й київських міщан, чималу «мостовщину»; внаслідок цього «околные люди ни c какими торгами в Кіев не издят».
Чималої шкоди завдавали міщанам козацькі постої, а також відмовлення козацьких та монастирських дворів відбувати загальноміські повинності.
Київський маґістрат скаржився також на те, що полковник і старшина визискують ремісників: «Ремесленные люди... вЂдают повишюсть полковнику и старшииЂ и всякіе дЂла дЂлают без платежу». Київський полковник забрав з відомства маґістрату також «музицький» цех. Торговельні інтереси київського міщанства порушувалися особливо московськими «ратными людьми» («стрЂльцами»), які «в нижнем городЂ 75 всякими товарами торгу ют», а також греками, що «всякими промыслы промышляют», не виконуючи жадних міських повинностей.
Це був справжній зойк міста, затисненого в лещата між старшиною та монастирями — з одного боку, й московською залогою — з другого боку. Український уряд у відповідь на численні скарги міст видає низку універсалів, що стверджували старі міські права і привілеї, але здебільшого не в силі були захистити місто від надужить старшини та монастирів, не кажучи вже про московську залогу. Зрештою, іноді самі міщани вважали за краще підлягати старшині або навіть монастирям, ніж маґістратові. Більше значення могли б мати видані на прохання міст царські жалувані грамоти, які застерігали ряд важливих прав міста. Але контролі над їх виконанням не було, і фактично все лишалося по-старому. Нові царські жалувані грамоти 1689 й 1699 рр. ледве чи істотно поліпшили становище київського міщанства.
Подібну картину бачимо й по інших містах Гетьманщини. У Чернігові полковник і полкова старшина також порушували права маґістрату. І тут старшина примусово брала в міщан підводи, примушувала посполитих міських сіл і навіть ремісників у місті працювати на себе, захоплювала міські млини, міщанські землі та вгіддя, порушувала торговельні інтереси міщанства тощо.
У Переяславі полковник І. Мирович «употреблял до своего двору» «загородних людей, на подварках (переяславських) жиючих», які раніше «прислушали» до ратуші.
Переяславський полковий писар М. Мокієвський в 1688 р. «всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости» чинив, обтяжував населення «для своих потреб» всяким «послушенством», «меновите в будуваню и в инших господарствах».
Перед цими зловживаннями старшини місто було майже беззахисним. Навіть такі великі міста з впливовим патриціятом, як Стародуб і Ніжен, не могли знайти захисту від старшинської сваволі. Стародубівський полковник Миклашевський разом зі своїм сватом — генеральним осаулом А. Гамалією з допомогою другого свата — стародубівського війта С. Ширая захоплював міські ґрунта, млини й цілі села (Деменка, Рухів, Картушин, Круків, Солова та ін.), осаджуючи на міських землях свої хутори й слободи, заводячи на міських греблях свої млини тощо. Наскільки безцеремонно поводився Миклашевський з правами й володіннями міста, видно з того, що, захоплюючи хутір Березівщину (коло Стародуба), Миклашевський «часть войсковую» купив, «а д†части мЂскых кгрунтов... силомоцю под владЂніе свое забрал». Усі ці володіння здебільшого лишилися в руках Миклашевських.
Подібне відбувалося і в Ніжені. Ніженський маґістрат скаржився гетьманові в 1696 р. на «великій долегливости», яких місто зазнає не тільки від полкової старшини й «духовных особ», але й від сотників та «рядового товариства». Старшина й монастирі різними способами прибирали до себе посполитих, які належали місту. Прибутки міста від дьогтьової оренди («арендовая сумма») знизилися наполовину. Дуже зменшилися й міські прибутки від торгівлі («ратушная вага», «ратушное ведерко») та міських млинів («размЂровые пожитки»), які фактично перебували в руках різних «особ... так духовного, яко й мирского чина».
Гетьманський уряд своїми універсалами (в 1696 і 1698 рр.) стверджував права ніженського маґістрату. Однак, очевидно, все лишалося по-старому, бо в 1699 і 1700 рр. ніженський полковник І. Обидовський знову нагадував сотенній і сільській козацькій старшині про маґістратські права щодо повинностей посполитих у належних маґістратові селах.
Гетьманський уряд звичайно стверджував права й привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема право на «маґдебурґію». Так було стверджено маґдебурзьке право містам Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 р.), Ніжену (2 вересня 1687 р. і 11 січня 1698 р.) та ін. Український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь маґістратові належні повинності й платити встановлені податки. 11 вересня 1687 р. Мазепа видав універсал м. Києву, яким зобов’язував «монастырских людей», тобто «підданих» монастирських, незалежно від того, де вони мешкають, — чи «при монастирях», чи «в дворах монастирских», — відбувати сторожову й інші міські повинності; правда, це розпорядження мотивоване було тим, що «той город (Київ) есть пограничный, под который завше звыкли непріятели бесурмане подъЂздами своими подбЂгати».
Так само дбав Мазепа і про те, щоб права маґістрату не були ущерблені місцевим козацтвом. 16 червня 1688 р. стверджено було заборону київським козакам шинкувати горілкою; цю заборону гетьманський універсал мотивував тим, що «рыцерскому чину» «з тых шинкарских промыслов дЂется нагана». Гетьман рекомендував козакам «иншіе пристойнЂйшіе к вспоможенью господарства своего обмышленія завзяти» й загрожував, що кожний порушник цієї заборони «не тилко на шкурЂ своей строгое понесет каранье и худобы позбудет, але и для горшой неславы з реєстру козацкого будет вымазан». Однак це не змінило становища, і на «многокротные» скарги маґістрату Мазепа 13 січня 1691 р. видав новий універсал, де, повторюючи заборону козакам шинкувати горілкою, дозволив маґістратові порушників цієї заборони «заберати и грабити» 76. 6 червня 1694 р. Гетьман знову видав грізний універсал, де загрожував порушникам «суровым караньем» у Батурині. Та, незважаючи на це, козаки й після того не перестали шинкувати горілкою, а маґістрат — подавати на це численні скарги.
Захищаючи права київського маґістрату на монопольне шинкування горілкою, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на прибутках українського державного скарбу.
А втім, не завжди урядові заходи Мазепи були на користь міста. Так, приміром, Гетьман відібрав від київського маґістрату с. Осетчину й чотири міські млини на р. Сирці. Київське міщанство було обтяжене також індуктним збором. У дуже важкому стані опинилося на початку XVIII ст. невеличке місто Почеп, яке також мало ма\дебурзьке право. Місто втратило всі свої ратушні села, які, за підтримкою стародубівського полковника Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки полковника. Гетьман сам визнав це. У своєму універсалі 6 листопада 1706 р. він писав: «Респектуючи на тяжести и незносніе долегливости, городу Почепу дЂючіеся, а згола неотколь ратушо†оного повзяти фолкги и поратованя, бо якіе до него належали села, то тіе всЂ за власти небожчика п. Миклашевского, полковника Стародубовского, одишли за державцов, навет ледве не остатное село, зовемое Старый Почеп за инстанціями и уставичною его прозбою, зяте†его п. Андрею Лизогубу 77 досталося в завЂдованье, чрез що тамошній обыватели почеповскіе умалилися и до остатного пришли знищеня». Тому Гетьман, хоч і надав ще 1694 р. те село Лизогубові, тепер привертає його до почепівської ратуші, «касуючи і анигилюючи» попередній свій універсал.
Політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами. Сприяючи розвиткові українського торгу й промисловости і дбаючи про потреби державного скарбу, Гетьман звичайно виступає в обороні прав міста і привілеїв його провідної верстви — купецтва, яке в кіпці XVII — на початку XVIII ст. посідає досить впливове місце в економічному, а почасти і в політичному житті Гетьманщини. Не дивно, що коли раніше (за часів Руїни і навіть за Самойловича) деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правні інтереси супроти козацької старшини шукали собі допомоги в московського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де був московський воєвода й велика московська залога, покладає свої надії передусім на свою — українську державну владу і особисто гетьмана Мазепу 78.
Соціяльна боротьба
Економічне зубожіння широких мас людности Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., внаслідок безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше — зростаючого державського визиску, викликало щораз більший соціяльний спротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й кінчаючи масовими розрухами та заколотами.
Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людности, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на «слободи» тощо.
Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права і вольності козацькі боронили від загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці «новики» (нові козаки) були повернуті до підданства. На Великодньому з’їзді 1688 р. Старшинська Рада ухвалила, «жебы нЂгде ново козаки з тяглых людей не уписовалися в реєстр козацкий». У зв’язку з цією ухвалою, Гетьман 15 вересня 1688 р. наказав сотникові новомлинському і отаманові нехаївському 79, щоб вони «не важилися як ново тяглых людей у козацтво приймовати и вписовати, так и тых новиков, котрие, на свой упор покозачившися... знову до громад привернули, якобы оные по прежнему знову тяглость звычайную и повинность вшелякую» віддавали своєму державці, компанійському полковникові І. Новицькому. Проте, звичайно, це не припинило вписування посполитих у козацтво, чому іноді сприяли самі козаки, які приймали до свого реєстру деяких «тяглих». Гетьман «повторе и подесяте под срокгим... каранем» рішуче забороняв це робити, загрожуючи винним козакам, що вони «за таковый поступок» будуть «шванковати на войсковых волностях» (універсал 25 листопада 1691 р. козакам м. Семіонівки).
У цьому питанні уряд був послідовний навіть тоді, коли вписування посполитих у козаки відбувалося з відома й дозволу місцевої старшини. Коли в тому ж таки 1688 р. борзенський і шаповалівський сотники вписали в козаки кількох посполитих, підданих Максаківського монастиря, Гетьман видав грізний універсал (13 листопада 1688 р.), де наказував тим сотникам «Козаков зась болше не вписовати... кгды ж без указу нашого (гетьманського) не доводится вам (сотникам) уписовати никого в реестр козацкій», а ті, що були вже вписані, — «нехай робят монастиреви свою повинность». Отже, ці «новики» були фактично повернені в поспільство.
Якщо уряд змушений був крізь пальці дивитися на перехід посполитих у козацтво, а місцева старшина іноді й прямо потурала цьому, то монастирі завзято боролися проти «утечки» своїх «підданих». Коли посполиті с. Ястребщини, яке належало Чернігівській архиєпископії, покозачилися, архиєпископ Іоан Максимович у 1706 р. видав грізне «окружное посланіе» такого змісту: «За таково их самовольство отчуждаются они з домами своими Божія благословенія, общенія христіанского и входу церковного. Кто з них або в домах их умрет — не похоронити: буди им без обыклого пЂнія церковного погребеніе. Кто народится в домах их — не крестити. Кто бы их принял в свой двор, з ними пріобщался и до них пошол — тому ж неблагословенію подлежати будет».
Недарма тодішній поет, ієромонах Климентій писав «о уписующихся в козаки дурных мужиках»:
Прето березовым пером выписувать тя треба
И худобу, кгды маєш, на ратуш взять потреба.
Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив з боку державців і уряду, то ставлення їх до «підсусідків» і слобожан було трохи інше.
Перехід у «підсусідки» дуже зростав у кінці XVII — на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів — старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, ґрунта й поля козакам, ставали їх «підсусідками», а самі «в тЂх дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собЂ волностей заживали». Наслідком того, «всюды по городах и селах дЂется долегливость и утиск, и обтяжаніе», бо зменшувалося число «тяглих», які вже «згола не могут общим выдолати повинностям», а головне — не можуть забезпечити «грошових мЂсячних датков» на охотницьке військо.
Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників податків), а ще більше — середньої та дрібної старшини, «піддані» якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих державців.
В 1692 р. лубенський полковник Л. Свічка з приводу скарги державці Петровського 80 на своїх тяглих людей, які у «Козаков в сусЂдст†мешкают», наказував усім, «которіе упряж мают», відбувати панщину Петровському, а «убогшим подсусЂдкам» — «козаков годовати и стацію роковую панскую до города давати», а також «сторожам... поліовим ненремЂнно все их заслугу давати». «Противних» цьому «указу» полковник дозволяв «грабити и карати».
Перехід у підсусідки набув остільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.
Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на «слободи». Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, «лезними», але фактично «слободи» заселялися здебільшого місцевою людністю, яка воліла хоч ненадовго вибитися з підданства. Зрозуміло, що осадження слобід було приступне тільки великим землевласникам — старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх «підданих», і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.
На початку XVIII ст. ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і знатні військові товариші Ф. Жученко й І. Іскра (обидва — колишні полтавські полковники) осадили коло Полтави слободи «мимо волю и позволене» Гетьмана. Зокрема Жученко «под тЂм претекстом людей многих значних, войскових и посполитих, полтавских до оной слободи обнадеживанем волностей на житло звабляет»; те саме робив і Іскра, який до того ще «не менший тоей слободи осажованем в ґрунтах городу Полта†чинит утиск». Довідавшись про це, Мазепа в березні 1707 р. видав грізний універсал, скерований проти слобожан. Гетьман наказував, щоб полтавський полковник (І. Левенець) 81 «легкомыслних людей», які йшли до тих слобід, «не толко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощадЂнія вЂшати розказовал». Усіх слобожан, що оселилися раніше, наказано було «оттоль зогнати на першое их мешкання повернути», а слободи скасувати.
Згадуваний вже Климентій так писав «о идучих на слободы людЂх»:
...Добре тые чинят, що прочан обдырают:
Бог их простит за тое, згола грЂха не мают.
І не тылко потреба б таких обдирати,
Але u з самими душами разлучати.
Бог за бунтовника, як мовят, не повЂсит,
Але u нагородою еще потЂшит.
Зачим вы, панове, таких не важтесь щадЂти:
ВтЂкаючих проч самых дерить, бить u берить дЂти.
В кінці XVII — на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення селянства, козацтва й міської бідноти до Слобожанщини, сумежних повітів Московщини і особливо на Правобережжя.
У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (слід пам’ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало «купами» на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників була скерована на те, щоб затримувати цих переселенців. Велика роля у приборканні цього руху належала охотницьким полкам.
У листуванні гетьманського й царського уряду збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра: «Все безпутство и остатная голота там пошла», — писав Мазепа.
Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється в кінці 1680-х років. Є багато даних про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р. Гетьман наказував лубенському полковникові Свічці й охотницьким полковникам Новицькому й Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оруже и всякіе вещи, пригнати на сюю ДнЂпра сторону». У зв’язку з цим туди ж посланий був і переяславський полковник Лисенко 82.
В останніх роках XVII — на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті й козаки розпродують свої ґрунта і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.
Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги затримати Цей масовий рух, і просив царя добитися згоди польського уряду на те, Щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово вертати назад. Року 1699 Петро І, посилаючися на трактат «вічного миру» 1686 р., звернувся до короля польського Авґуста II з проханням не дозволяти нікому заселювати Правобережну Наддніпрянщину.
Однак ці заходи не дали наслідків, бо в 1700 р. московський уряд констатує посилення цього руху й знову наказує Гетьманові збройною силою вертати назад утікачів і суворо карати їх. В 1702 р. за перехід на правий берег Дніпра Гетьман наказав карати на смерть не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв утікачів на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ні припинити масового переселення, ні стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в поширенні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, в зв’язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі.
Та особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в яких виступали посполиті, міська біднота й козаки проти державців — світських і церковних (монастирів) і заможнього купецтва. Ці розрухи здебільшого мали льокальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.
Сучасники — українські (козацькі літописці) і чужі (європейська преса) — та й пізніші дослідники звичайно зв’язують ці розрухи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони вибухли незалежно від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Гадяцькому полку в 20-х числах липня селяни м. Лютенки «розшарпали худобу» гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м.Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і «па смерть позабивали і, на купу тЂла их зложивши, дегтем поливши, сЂном накидали и, вози на верх склавши, тЂла их попалили».
Наприкінці липня розрухи охопили майже все південне Лівобережжя — полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.
Найбільші розрухи були в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. В Переяславі було вбито полкового суддю (що заступав полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено старшинсько-купецьке майно. Були зруйновані маєтки переяславського полковника Л. Полуботка (зокрема в с. Шелехівці), пасіки (в тому числі й на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стани в Бубнові й Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу (зокрема у Полуботка в Яготині, Басані, Іванкові), хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича й крамниці Константиновича. В багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла в руки заколотників.
Про заворушення на Гетьманщині влітку 1687 р. було відомо і в Західній Европі. «Der Leipziger Post und Ordinar-Zeitung» сповіщав (кореспонденція з 28 серпня 1687 p.): «Hinter dem Dnieper entstund auch ein grosser Auffruhr mit todtschlagen und rauben, so dass der Resident (польський резидент при московсько-українській армії Ґлошковський) kauin nach Kyow entkommen. Ehe er dahin gelanget, muste er in Hadzac (Гадяч) 3 Tage bleiben; so vom gemeinen Poebel belaegert und gestuermet gewesen, welcher auch viel Doerffer und Flecken ausgepluendert...».
Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще відряджені князем Ґоліциним смоленські полки (піхота й кіннота) 83. Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й Пашковського. Одночасно діяла й нова полкова влада. У Переяславському полку заколоти припинив повий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним у різні місцевості загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників розрухів, вишукуючи насамперед «принципалів», стягали великі контрибуції з місцевих громад (на воронківську громаду, приміром, було накладено 500 талярів). Понуру картину ліквідації розрухів 1687 р. подає С. Величко: «Зараз всЂх тих своеволников по городах и селах велЂно от Гетмана старшинам зисковати, ловити и до крЂпкого вязеня отдавати, потом розиски чинити; по которих розисках едним виниЂйшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе оттинано, третих на шибеницях вЂшано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».
Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Один з агентів Гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 р., писав: «Йдучи мнЂ через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в УкраинЂ людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподЂватися потреба, а то с тих мЂр, иж од своих панов полковников мЂют полчане великіе долегливости... за що на веснЂ хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди» 84.
Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу, «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще гостріші були настрої народних мас, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві. Керівництво Гетьманщиною було в руках наказного гетьмана — генерального судді М. Вуяхевича, генерального осаула І. Ломиковського й компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 р. Вуяхевич і Новицький сповіщали Гетьмана про заворушення на Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людність у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони». «Що можемо зробити, — писав Вуяхевич, — з якимись кількома тисячами дворян (гетьманського надвірного війська) проти такого великого числа неслухняних! Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Гетьмана скоріше вертатись на Україну.
Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (на Україні пішли були чутки, що в зв’язку із справою Ґоліцина Мазепа попав в «опалу»). Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. «Постерегайте того пилно, — писав 12. VIII. 1689 р. Мазепа, — абы порядок зась... был захован в належитом исправленіи». «Неспокойныи и малодушныи головы, которыи безсловными плетками своими всенародный покой нарушают», мали бути покарані «крЂпким вязенням».
Повернувшися на Україну, Мазепа писав цареві, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690-1691 рр. Року 1691 було велике «роптаніе» проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці виступи проти старшини були тим більш загрозливі, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми бачили, у війську охотницькому. Зокрема в травні 1690 р., під час походу на р. Самару, козаки Миргородського полку відмовили послуху своєму начальству; чимало з них повтікало додому. Не допомогли й загрози суворої кари, головне — «в послушенство тяглое видавать» 85.
На початку 1692 р. ліквідація заворушень 1691 р. ще тривала. Гетьман наказував тоді Новицькому «тих збродніов и бунтовников, которыи над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горлЂ карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 р. на півдні Лівобережжя виникли розрухи, пов’язані з повстанням Петрика 86. Український уряд був дуже стурбований соціяльною програмою Петрика та його антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси людности, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 р. обговорювала питання про це й подала надто оптимістичну картину тогочасних соціяльних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звичайно, для московського уряду. «Внутрь Малороссійских городов, — проголошувала ухвала Ради, — никакой обиды жителям... никаких налог нЂт. Живут всЂ, старшіе і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійскіе жители в счастливом поведеній, нихто их не ізобижает, не насилствует, не тЂснит, всякого имЂнія в доволство житія своего имЂют много. В котором будучи ізобиліи, всЂ хвалят имя Господа Бога, давшего силу і власть их Царскому ПресвЂтлому Величеству счастливо владЂти и облаадателствовати ими...». Дійсність була, звичайно, зовсім інша.
Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Зокрема, в 1693 р. заворушення були в Ніженському полку, а в 1694 р. — у козацькому війську. У червні 1694 р., під час походу коло річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому й Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали Гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого військо вирушило назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитыми». Правда, і після того козаки «по табору з киями и кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и запиняти, поневаж убійство над нами оны, безпутники, цале виполнити укновали. И если 6 тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба самы бысмо з старшиною при арматах осталися» 87.
Заворушення в козацькому війську виникали й пізніше. Сучасник, львівський міщанин Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, — писав Вільчек, — всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують... Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці» 88.
В 1696 р., під час походу, вибухло повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.
Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.
У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило проти будування московським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам’яного Затону. Запорожці зруйнували салітряні майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Московщиною.
Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліційна сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне — серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного — «сердюків»). У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе «в милости и призрЂніи» охотиицькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне — наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації.
Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких націоналыю-соборницьких плянів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір’ям, а то й одвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяглі політичні акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших ІІаціонально-політичних плянів Мазепи — об’єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі зростають настрої і пляни, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державности. Аджеж запорожці ще в 1693 р. казали, що «як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому». Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, — лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, «в нівеч обернути».
3. Гетьман Мазепа і духове життя України
Не менш важливий, як у царині матеріяльної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві, — і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних плянів Мазепи.
Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріяльне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державности. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подивугідну активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики — менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріяльних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.
Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріяльних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста — дослідника, вченого, філософа, поета, природиьо, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути.
Був ще один чинник, що впливав на українське духове життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західніх родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіяльности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.
Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, забурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріяльного добробуту й політичного спокою та стабільности, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.
Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам’яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріяльної бази й певної незалежности від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні — в усіх тих пам’ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічности, формуючи духово наступні покоління.
Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне — своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII — початку XVIII ст. Ні, доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовний культурного життя були досить суворі — «внЂуду брані, внутрьуду страхи», як казали сучасники, — і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них їхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи «добою мазепинського ренесансу», то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам’яток, серед яких, безперечно , чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі.
Як це не дивно, історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку,
літературу, мистецтво (зокрема архітектуру та граверство) 89. Ясна річ, ми не можемо тут дати ні загальної картини розвитку українського духового життя мазенинської доби, ні, тим паче, огляду поодиноких ділянок української культури того часу. Але історик мазепинської доби мусить вказати головні тенденції культурного розвитку тогочасної України й насамперед визначити вклад самого гетьмана Мазепи в цей розвиток.
В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената — багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим патосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою 90. Він кохався у слові — і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні — чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів (Гетьман мав свою капелю) і якщо сам не був музикою (хоч на це є вказівки) чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жадна муза мистецтва не була йому чужа. А головне — йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрасно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діямантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документа.
Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим Добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скнарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ чернігівський і митрополит тобольський і сибірський) Антоній Стаховський року 1705. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не могла повністю підрахувати всього, що Гетьман «розкинув і видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо 91.
Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі — київські (Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу 92 — мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». На відміну від своїх сучасників — володарів Західньої Европи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської академії).
Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним Гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям — храмам, колеґіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми — не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон (золотих).
Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.
Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи 93. Слушно каже Крупницький, що «ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житгі української Православної Церкви, як Мазепа». Глибокі і давні зв’язки в’язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігумеиіею; його сестра й племінниця — черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі і дружні стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з Києво-Печерським архимандритом Варлаамом Ясинським, майбутнім митрополитом («отцом пастыром и благодЂтелем моим великим», як згадував про нього Мазепа 1708 р.), і з архиєпископом чернігівським Лазарем Барановичем. Відтоді, мабуть, почалися добрі відносини Гетьмана зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Йоасафом Кроковським, Феодосієм Углицьким, Іоаном Максимовичем, Захарією Корниловичем, Інокентієм Монастирським та іншими видатними діячами української церкви тої доби 94. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.
Хоч основні церковно-політичні проблеми України були розв’язані ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріярха (1686 р.), але залишалося ще багато нез’ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви й незалежність її від світської влади і не втручаючися в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте він завжди сприяє інтересам церкви 95 й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і привілеї супроти цеитралізаційної та русифікаційної політики московського патріярхату в кінці XVII ст. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення церковних посад 96 і падання церковних бенефіцій, а також підтримує ті реформи, що мали на увазі піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східньої Европи й російського Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв — правію і матеріяльно — діяльності тих освітніх інституцій (див. нижче) та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква 97.
В кінці XVII — на початку XVIII ст. збільшується землеволодіння церковних інституцій, особливо монастирів. Гетьман Мазепа щедрою рукою надає маєтки монастирям, а ще більш стверджує своїми універсалами ті великі володіння, що їх на той час скупчили в своїх руках старі й досвідчені господарі — монастирі. В універсалі Чернігівському Єлецькому монастиреві 1689 р. Гетьман писав, що хоч у «Коломацьких статтях» постановлено не давати монастирям нових маєтків (втім, це не зовсім точно — див. п. 3 Коломацької угоди), але він «з горливого до святого мЂстца... усердія, респектуючи на тогдашнюю в нем скудость и на малость людей, в подданст†обрЂтаючихся», надає монастиреві село Мошонку. Проте пізніше Мазепа надавав маєтки монастирям без жадних застережень. Зокрема маєтності були надані (або стверджені) монастирям київським — особливо Пустинно-Миколаївському, Братському-Богоявленському, Кирилівському і Вознесенському (жіночому), Чернігівським, Батуринському Крупицькому, Глухівському Петропавлівському, Домницькому, Мгарському та іншим, єпископським катедрам Чернігова і Переяслава тощо. Гетьманські надання звичайно стверджувалися царськими грамотами.
Крім земельних надань і уділения дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на заведення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різних льокальних поборів, Мазепа роздає чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи тих податків і повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Недарма борзенський і шаповалівський сотники 1688 р. дістали від Гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смЂлость тую непотребную», наважилися порядкувати в маєтках Максаківського монастиря. Поза тим гетьманська влада звичайно боронила церковні права та володіння від зазіхань з боку світських державців і від непослуху з боку монастирських підданих.
Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став «одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей...» 98. Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архиєиископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича — генеральний осаул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціятивою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков. Ми не будемо входити в деталі й перелічувати всі ці будови. Але не можемо не згадати старовинних київських соборів — св. Софії й Успіния (в Печерській лаврі), Дмитрівського собору Золотоверхо-Михайлівського монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових — мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Києві (собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявлення у Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), в Чернігові, Переяславі (Вознесенський катедральний собор), Батурині і в численних монастирях та інших місцевостях Лівобережжя. Найкращі й найвеличніші з них — обидва київські мазепинські собори були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним пляном (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, 1684-1688 (?) рр., для якого прототипом були римські базиліки Il Gesu 1584 або San Ignazio 1621-1623), безперечно, одним архітектом, — і доля їх була однакова: вони були по-варварськи знищені совєтською владою в 1930-х роках.
Ми не знаємо докладно про мистців-архітектів мазепинської доби, їх було декілька — своїх і чужих. Але, безперечно, найвидатніші з них — це Іван Баптиста, будівничий Мгарського собору (працював на Україні з початку 1680-х років до 1700 р.), і Осип Старців (Старченко), якого вважають за будівничого обох київських соборів Мазепи".
Цивільне будівництво мазепинської України, хоч мало значно менший маштаб, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703-1704), будинок Київської ратуші (1697) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його брамами та вежами. Не маємо докладних відомостей про батуринський палац Мазепи (на Гончарівці), але можна думати, що з боку мистецького він не поступався іншим будівлям Гетьмана.
З інших галузей образотворчого мистецтва мазепинської доби великі успіхи мало малярство — церковне і світське (зокрема портретове), різьбарство, а головне — граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.
В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України — і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східньої Европи і Православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колеґія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державности в останній чверті XVII ст. створювало для Колеґії відповідну матеріяльну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльности на Сході допомагало Колеґії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготову в університетах Західньої Европи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колеґії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колеґії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.
В Києво-Могилянській академії «цвЂченіе всякому з малороссійских дЂтей хотячому учитися походит», як писав гетьман Мазепа. Справді Академія мала загально-національний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддає сюди в науку своїх небожів — І. Обидовського й А. Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини й полковників — Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Лисиці, Берли, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські й багато-багато інших, майбутніх державних, культурних, церковних діячів гетьманської України. Згодом тут училися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, зокрема в академічних конґреґаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали поважний вплив на українську державну політику. Звідси зокрема вийшла нова ґенерація старшини, що відіграла таку велику ролю у другий період гетьманування Мазепи, а потім на еміґрації (П. Орлик, Ф. Мирович) і на Україні за наступних гетьманів (П. Полуботок). А передусім тут творилися кадри української адміністрації, судівництва, духовенства — тогочасної української інтеліґенції, які походили з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільше за все своє існування число студентів — понад 2000.
Цими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує гетьманові Мазепі, якого недарма Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря», «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утвержденіем укрЂпленны», — писав 1705 р. Антоній Стаховський в «ЗерцалЂ от писанія Божественного». Ствердження титулу і прав Академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Києво-Братському монастиреві с. Більмачівки в Івангородській сотні 1692 р., сіл Виновзова і Лутави в Остерській сотні 1693 р., с. Плісецького 1702 р., ствердження с. Стайок 1707 р. та ін.), щорічна дотація в сумі 1000 золотих, різні дарунки, будова нового академічного будинку (корпусу), а головне — повсякчасна увага до Академії й піклування про неї, нерідкі відвідини й присутність на диспутах та виставах академічних — все це зробило Гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської Київської» (Т. Прокопович); ця назва стає тоді звичайною для неї — і, разом з тим, історичним титулом Академії. Недарма побоювалася московська влада в Києві 1708-1709 рр. мазепинських симпатій і акцій з боку Київської академії, яка й заплатила за це кількома десятиліттями свого занепаду після Полтавської катастрофи.
Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з’являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок — Чернігівська колеґія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три кляси — інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, — шість кляс («училищ»), отже, ще аналогії, піїтики й реторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колеґіяльної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колеґії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. «Зерцало от писанія Божественного» (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колеґії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася «Академією Чернігівською».
Передбачалося також завести школу колеґіяльного типу й при новій єпископській катедрі у Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.
Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь од західньоевропейської науки. Немає сумніву, що Київська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Впадає в око, що за часів Мазепи майже не зустрічаємо українців з Гетьманщини на студіях в університетах Західньої Европи 101 — і це ледве чи можна пояснити лише впливом воєнно-політичних обставин того часу. Зате в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилає українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до теології) у Києві, продовжувати науку у Львові, мабуть, у тамтешній Єзуїтській колеґії. У Львові, наприклад, студіювали сини генерального обозного Ломиковського 102, внук його Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного Диевника, свояки Гетьмана — Топольницький 103 і Самійленко 104, Андрій Берло (згодом єпископ переяславський Арсеній), син переяславського полкового судді, і, мабуть, ще інші старшинські діти. Можна думати, що це пов’язано було з приєднанням Правобережної України до Гетьманщини й з новою орієнтацією політики гетьмана Мазепи. Взагалі в цей період культурні зносини гетьманської України з Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільну, пішли через Львів. На жаль, це дуже цікаве питання залишилося недослідженим в українській науці.
З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов’язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), реторики, діялектики тощо, з’являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав «De processione Spiritus Sancti» (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії — «Четьї-Минеї» Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.
Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII — початку XVIII ст. була щільно пов’язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка того часу залюбки послуговується історичними матеріялами та арґументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської конституції 1710 р., «Вивід прав України» П. Орлика, історичні ремінісценції в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.
В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна тема — велика й ґрандіозна, повна особливого історичного і політичного значення, — тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться цією темою (Самовидець, Граб’янка), або ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко). Саме на часи Мазепи припадає розквіт т. зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) — «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб’янки — «ДЂйствія презЂльной... брани» (1710) і Самійла Величка — «Сказаніе о войнЂ козацкой з поляками» (1720) не зовсім укладаються в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб’янка розпочали свою працю ще до Полтавської катастрофи. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який наводить в останній частині свого «Сказанія» такі матеріяли і навіть повні тексти документів, які не могли пережити Батуринської руїни 1708 р., коли загинув Український державний архів, або так чи інакше не могли бути приступні йому (і взагалі українському авторові) після подій 1708-1709 рр. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору виразно вказує, коли задумав він писати свою історію (1704). І праці істориків мазепинської доби, навіяні тими інтересами, проблемами і настроями, що панували в культурпо-політичному житті мазепинської України, були не «козацькими літописами», як ми їх ще й досі неточно називаємо, а справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософічної синтези, що помітно і в таких загальноісторичних оглядах, як «ЛЂтописец си ест Кроника» києво-чернігівського ієромонаха Леонтія Боболинського (1699).
Та інтерес до історії охоплював значно ширше коло людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колеґії, пише «Кронічку» (1452-1715), що її Яків Маркович вніс до свого Діяріюшу. Один з братів Лизогубів (Яків чи Семен), мабуть, вже тоді розпочинає свій Літопис (Лизогубівський). Інтерес до історії прокидається і в молодших вихованців Київської академії — Якова Марковича й Миколи Ханенка, а також у Степана Савицького 106.
Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками — духовними (переважно) і світськими, — плекає різні літературні жанри як у поезії, так і в прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші) 107, Дмитра Туптала (вірші, драма, повість — головне «Четьї-Минеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофа- на Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання) 108, Івана
Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші) 109, Климентія Зинов’єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу 110. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжої України-Руси. Славні часи і постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагедокомедії Теофана Прокоповича «Володимир» (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи.
Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було барокко, українське барокко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме барокко стало стилем мазепинської доби?
Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське барокко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських бароккових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов’язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев’яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва й Чернігова, перебудованих у стилі барокка за Мазепи, але й нових будов Гетьмана, створених або цілком у дусі й стилі барокка (як, наприклад, Мгарський собор і обидва Київські Мазепинські собори), або ж шляхом синтези бароккової базиліки й української дерев’яної церкви (приміром, Всесвятська церква Печерської лаври і стилістично споріднені з нею будови Києва, Чернігова й Переяслава). Барокко не було «чужим культурним добром», занесеним на український ґрунт, і не можна погодитися з В. Модзалевським, який вважав, що «нові ідеї» (він мав на увазі Мгарський собор) «не відповідали національному напрямкові нашої архітектури». Більше рації має В. Залозецький, який, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, казав, що «бароккові будови на Україні не являють жадних чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення (Wesensverwandschaft) певних стилістичних основних рис (Grundzuege), вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва (Baukunst) на Україні» 111. Саме ця різноманітність українського барокка — і разом з тим обмеженість його двома головними архітектурними формами — свідчить про те, що мазепинське барокко було справді українським стилем. Це й забезпечило йому не тільки панування в українській архітектурі (і взагалі в образотворчому мистецтві) протягом майже всього XVIII ст., але й поширило його мистецький вплив на Схід, зокрема на Московщину і Дін, а також на Смоленщину.
Але барокко охоплювало й інші (поза архітектурою і взагалі образотворчим мистецтвом) ділянки українського культурного життя за часів Мазепи. Професор Д.І. Чижевський дав переконливе окреслення українського літературного барокка і зовсім слушно включив сюди літературу мазепинської доби 112. Для барокка, — пише Чижевський, — «важливіше (ніж «пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття») зворушення, розбурхання, сильне враження». Саме такою й була доба Мазепи — життя й люди, зокрема керманичі культурного й політичного життя, «от них же первий» був сам гетьман Мазепа, — доба, яка «змагала розворушити, схвилювати, занепокоїти людину», і «з цим змаганням... зв’язані головні риси стилістичного вміння барокка, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости» (Чижевський).
Найголовніше те, що вилив барокка виявляється тоді на Україні не лише в царині мистецтва, літератури, філософії, науки, але і в сфері ідеології та політики. Чижевський слушно каже, що «політика барокка — політика широких всесвітніх плянів та жадань». Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування бароккового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того бароккового духу, кінецькінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріяльної свободи та незалежности.
Це яскраво позначилося також у царині історіософії та політичної ідеології. З добою Мазепи було зв’язане відродження старої української ідеї Києва, як «Другого Єрусалима». Ця ідея мала давнє коріння і довгу історію 113, яка ще чекає на свого дослідника. Вона з’являється в Києві в добу гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріярха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва, як II Єрусалима, підкреслюючи насамперед її церковно-релігійний аспект, формулюють і пропагують митрополити Іов Борецький («богоспасаємого града Кіева, второго руского Ієрусалима» — Окружне послання 1622 р. до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького 1631 р.). Ця ідея була прийнята і в Печерському Атенеї митрополита Петра Могили («Евфонія веселобрмячая» 1633 р.), і недарма в Катехизисі Петра Могили Єрусалимська Церква була названа «матір’ю всіх Церков». З великим блиском виступає ця ідея в часи Хмельниччини, безперечно внаслідок перемоги національно-визвольної революції й, мабуть, не без впливу східнього духовенства (патріярх єрусалимський Паїсій та інші). Вона була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Відгуки її (в різних варіянтах) знаходимо в промові митрополита Сильвестра Косова до московських послів 16 січня 1654 р., в листі Золотоверхо-Михайлівського ігумена Феодосія Василевича до царя Олексія
Михайловича 5 липня 1654 p., в промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Методія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 р., в промові українського посла Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 р. тощо.
Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярности на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі, де кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до Гетьмана з 26 лютого 1693 р. писав: «истинну рекши, имянно во втором ІеросалимЂ, в богоспасаемом градЂ Кіе※. Леонтій Боболинський вносить послання І. Копинського до Вишневенького (разом з Густинським літописом) до свого «ЛЂтописца» (1699). Взагалі ця ідея була дуже поширена в Києві, зокрема в академічних колах. З особливою силою і новим політичним звучанням виступає вона у творах Теофана Прокоповича, головне — в його «Володимирі» і в казаннях 1705-1706 рр.
Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху — з’єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським реґіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи — гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східньої Европи. Водночас високо зростає авторитет володаря Гетьманської України — гетьмана Івана Мазепи. Перед духовим зором українського вченого й письменника встає картина величі — політичної й культурної -
Київської імперії великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи й величні пам’ятки його культурної діяльности, зокрема в своєму рідному Києві, що його «всі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Т. Прокоповича на день святого Володимира 1705 р.). І присвячуючи свого «Володимира» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого й відновителя старокиївської імперіяльної традиції. Слушно каже професор Ю.В. Шевельов (Ю. Шерех), що в цих творах Т. Прокоповича ідея II Єрусалима — Києва стає такою ж типовою для української національно-політичної свідомости, як ідея III Риму — Москви для свідомости московської.
Не втрачаючи традиційного антиримського (колись і антигрецького), а, властиво, антипольського наставления, українська ідея II Єрусалима вістрям своїм повертається в бік московського III Риму й стає важкою ідейно-політичною зброєю мазепинської України в її змаганні з Москвою 114.
Та в мілітарно-політичній боротьбі Києва й Москви зазнав поразки Київ. Це позначилося й на становищі самого Т. Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником (spokesman) сили (themighty)» (Ю. Шевельов). «Давня туга його (Прокоповича) за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов) після Полтавської катастрофи, і колишній речник Київського II Єрусалима став неофітом і пропаґатором Петербурзького III Риму, ідеологом Всеросійської імперії. Було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому переверненій Прокоповича з апологета Мазепи в апологета Петра.
Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи — емансипації від Москви, в ім’я відновлення державної незалежности України. Матеріяльно і духово козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IV
 1 Дуже цікаві матсріяли Прусського таємного державного архіву про невдалу спробу стародубівських купців 1702 р. перевезти свої товари до Кеніґсберґа опубліковано у розвідці д-ра Домета Олянчина «До історії торговлі Руси-Украіни з Балтикою, зокрема ж Стародуба з Кеніґсберґом наприкінці XVII і початку XVIII ст.» — «Записки Чину Св. Василія Великого», Львів-Жовква, 1936, т. VI, ч. 1-2, і окремо, Жовква, 1932.
 2 Генеральними обозними за гетьманування Мазепи були: Василь Борковський (до 1702 р.) й Іван Ломиковський (1707-1709). Борковський, особливо останні роки (він помер 1702 р.), менше цікавився урядовими справами, та й Мазепа, який взагалі не любив його, тримав Борковського на віддалі від Батурина. Гетьман, сам добрий знавець гарматної справи, яка спеціяльно належала до обов’язків генерального обозного, не призначав наступника Борковського аж до 1707 р., коли генеральним обозним став Ломиковський. Можна думати, що Мазепа безпосередньо керував справою озброєння, добираючи собі помічників-фахівців. Найвидатнішим з них був, мабуть, Фрідріх Кеніґсск, осаул Генеральної військової артилерії, отже, помічник генерального обозного (про Кенігсека — див. розділ IX).
Іван Васильович Ломиковський (+ 1714), родом з Волині, генеральний писар і свояк гетьмана Михайла Ханенка. На Лівобережжі знатний військовий товариш (1677, 1681), гетьманський дворянин (1684), член генерального суду (1688). З 1689 р. був членом українського уряду як генеральний хорунжий (1689-1691), наказний гетьман (квітень 1690), генеральний осаул (1692-1707), спочатку другий (1692), а після смерти Андрія Гамалії — перший; генеральний обозний (17071709). З 1709 р. — на еміґрації в Бендерах, а потім у Ясах, де й помер.
 3 Дмитро Максимович, майбутній генеральний осаул, «протягом декількох років» мав «у своєму розпорядку» Генеральний скарб (акти Бендерської Комісії 1709 р.). Про Дм. Максимовича — див. далі.
 4 Про П. Орлика — див. розділ X.
 5 Іван Павлович Лисиця, син полковника брацлавського (1674), полковник брацлавський, згодом, на Лівобережжі — полковник охочепіхотний; знатний військовий товариш (1685-1691). Року 1685 посланець гетьмана Самойловича до Константинопольського патріярха в справі підлеглости Київської митрополії Московському патріярхатові.
 6 Юрій Харевич, родом з Правобережжя, згад[аний] 1683 р. (Стецюк, с. 53—54) с. Стара, знатний військовий товариш (1691), гетьманський дворянин (1708), виконував різні господарчі («дозорця Конотопських млинів панських» — 1691) та дипломатичні функції, зокрема був посланцем до Москви (1691), до Запоріжжя (1691, 1708) і Газі-Кермана (1691).
 7 Тимофій Радич (+ 1709), родом з Правобережжя, канцелярист (1672), «обиватель конотопський» (1681), військовий товариш (1689), знатний військовий товариш (1708), був «при боку» гетьманському для різних доручень. А. Лазаревській. Універсал гетмана Скоропадського о надачЂ маетностей значковому това-
ришу войсковому Тимофію Родичу («Черн[иговские] Губ[ернские] ВЂд[омости]», 1855, № 3).
 8 Олексій Михайлович Туранський (+ 1716), вихованець Києво-Могилянської колеґії, військовий товариш (1689), сотник глухівський (1699-1709), генеральний суддя (1709-1716). Був довіреною особою Самойловича, а потім Мазепи, який в нього «всегда дЂтей крещивал». Виконував різні державні й приватні господарчі доручення Мазепи, [писав] латинські вірші. Року 1689 — посланець Гетьмана до Москви. Брав участь у війні проти Швеції. Прихильник політичних плянів Мазепи («весма Мазепиной партій» — 1708 р.).
 9 Про М. Васильківського й С. Ширая — див. далі.
 10 Сава Лукич Владиславич (Рагузинський) (1670-1738), ілірійський граф (1711), родом із Боснії; купець, що провадив великі неґоціяції в країнах Близького Сходу, на Україні та в Московщині (з 1702 р.); фінансовий аґент українського й російського урядів і політичний агент російського уряду на Балканах; згодом російський дипломат, таємний радник і надзвичайний та повноважний міністер у Китаї (1725). Тримав на оренді українську індукту й виконував різні торговельнофінансові доручення гетьмана Мазепи, зокрема експортував поташ з гетьманських буд, і був посередником у торговельних зносинах України з країнами Отаманської імперії. Року 1710 одержав великі маєтності в різних полках Гетьманщини, сконфісковані російським урядом у генерального обозного Ломиковського та генерального судді Чуйкевича, зокрема м. Велику Топаль з сусідніми селами — у Стародубівському полку, й с. Парафіївку — у Прилуцькому полку. Заснував (к. 1720 р.) в Топальській волості першу на Лівобережній Україні парусно-полотняну фабрику.
Про володіння Владиславичів, що стали одними з найбільших землевласників Гетьманщини, — див. нашу працю «Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гстманщинс», Київ, 1925, с. 39—73. Про Саву Владиславовича, Ibid, c. 73-74.
 11 Василь Нечипорович Чуйкевич, родом з Полтавщини, військовий канцелярист (1689, 1697), дворянин гетьмана Мазепи, господар Гадяцького замку, реєнт Генеральної військової канцелярії (1702) й в. о. генерального писаря; генеральний суддя (1706-1709). Під Полтавою здався росіянам і був засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво. Його брат Олександр Нечипорович, «писар мЂскій Полтавскій», «писар городовий Полтавскій» (1666-1689), дуже багата людина.
 12 Степан (Васильович?) Трощинський (+ 1709), військовий товариш (1693), господар Гадяцького замку, полковник гадяцький (1704-1708). Свояк Мазепи, виконував різні дипломатичні доручення Гетьмана (зокрема був посланцем до Січі 1693 р.). В кінці 1708 р. був заарештований москалями і ув’язнений у Києві, де й помер незабаром.
 13 Іван Федорович (?) Чарниш (+ 1728), посланець («гонець») до Константинополя (1700 — квітень), перед тим був посланцем до Москви (1699), господар Батуринського замку (1701), військовий канцелярист (1699, 1700, 1703, 1708), резидент Мазепи при царській головній квартирі у Гродно (1705), знатний військовий товариш (1709), полковник гадяцький (1709-1715), генеральний суддя (1715-1725).
 14 Михайло (Максимович ?) Турковський, гетьманський дворянин, почепівський дозорця, сотник мглинський (1706-1710), господар Гадяцького замку (17101729), генеральний писар (1729-1739). Помер 1739 р. Але Лаз[аревський] каже, Турковський помер 1737 р. (т. II, с. 339).
 15 Лук’ян Іванович Жоравка (+ 1719), родом з Новгорода-Сіверського, господар Батуринського замку (1690 рр.), сотник новгородський (1696-1709), полковник стародубівський (1709-1719).
 16 Іван Бистрицький, родич (чи свояк) Гетьмана, був старостою шептаківським протягом цілого гетьманування Мазепи (1687-1708). Пішов з Гетьманом на еміґрацію, *-згодом переїхав до Швеції, де й помер 1717 року-*. Служив у Мазепи 40 років, отже з 1669 року (?).
[*—* У коректурному примірнику закреслено, замість цього олівцем написано: «у Бендерах до 1717 р. (або ж ще напередодні Калаґалику)». (Прим. ред.).]
 17 Федір Топольницький, свояк Мазепи, гетьманський дворянин, знатний військовий товариш (1700). Господар Гадяцького замку (1699-1700). З дому Городиських жінка Бистрицького була [тьотьою] Мазепи (він був її вуйко). Див.: Лист Бистрицького до Карла XII. — Єнсен, Родина Войнаровських в Швеції. — ЗНТШ, m. 92, c. 192-193. Бистрицька була [тіткою (?)] Войнаровського (по Мазепі). Взагалі треба дослідити споріднення Бистриць[ких] з Мазепою. Це не зовсім ясно. Ось текст листа: «quamvis meauxor fuit sanguine cum ipso iuncta, quaniam Mazeppa fuit ippius Avunculus, et теаихоr Magnifico D-no Wojnarowski Matertera ex domo Horodisciorum». (ЗНТШ, m. 92, cm. 191-193).
 18 Іван (Ян) Рутковський був переволочснським дозорцею в 1691-1692 рр.
 19 Федір Третяк, дозорця переволоченський в 1708-1709 рр., пішов на еміґрацію й був у Туреччині та Швеції. Дальша доля його докладно невідома. Року 1720, здається, був на польській військовій службі.
 20 Петро Гриневич, дозорця терехтемирівський (к. 1701), знатний полку Переяславського товариш (1714).
 21 Гордій Савич Носикевич (Носикевич-Пригара) (+ к. 1714), «ярмарковими справами завЂдуючий» у Стародубі (1695), стародубівський полковий писар (1699—1705), «дозорца будних заводов рейментарских» (І704-1706), знатний військовий товариш (1710), зять Спиридона Ширая.
 22 Козьма Олексійович Заруцький, військовий товариш, староста янпольський (1691), син протопопа новгородського Олексія Заруцького і брат новгородського протопопа Атанасія Заруцького.
 23 О. Панкевич був потім стародубівським полковим писарем (1708).
 24 Тимофій Згура (Стиглієв) (+ 1709 (1708 (?) (Модз[алевський], т. І, с. 123)), грек, який віддавна оселився на Україні (мав маєток у Яготинській сотні Переяславського полку). Володів також с. Переяславкою Прохорівської сотні Ніжинського] п[олку] (Лазаревський], Оп[исание...], т. II, с. 124). Хутір Згури [був] під с. Красним. Був на дипломатичній службі українського уряду: посланець до Молдавії (1703), до Туреччини (1708). Через нього, властиво, йшли дуже важливі зносини Мазепи з турецькими урядовими чинниками в справі допомоги Туреччини проти Росії. Року 1708 Гетьман передав йому оренду на Білоцерківщині — це, мабуть, був його маєток Згуровка (згодом у Биковськой волості Розумовських, потім і Кочубеїв (по шлюбові), але незабаром Згура помер.
 25 Про це — див. нашу розвідку «До історії будницької промисловости України за часів Хмельниччини». — «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 303-310.
 26 Константин Халимонович (Филимонович) Пригара, міщанин новгородсіверський, війт новгородський (1686-1689). Про нього див.: Федоренко, Рудни Лево[бережной] Украины, с. 232-233.
 27 Михайло Андрійович Миклашевський (+ 1706), родом, мабуть, з Правобережжя; військовий товариш (1671), дворянин гетьмана Д. Многогрішного (1672) і один з його головних дорадників; року 1672 їздив у посольстві до Москви. Глухівський городовий отаман (1675); ніженський полковий осаул (1679-1682); генеральний хорунжий (1682); генеральний осаул (1683-1686, 1689); 1687 р. був на короткий час скинутий з уряду; полковник стародубівський (1689-1704, 17051706); московський стольник (1689-1696). Один з найвизначніших державних діячів мазепинської України. Забитий шведами під Несвіжем 19.III.1706 р.
 28 Скляній промисловості Гетьманщини XVII-XVIII ст. присвячена цінна монографія покійного В.Л. Модзалевського «Гути на Чернігівщині», Київ, 1926. Див. нашу рецензію на цю працю в «Записках історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 369-375.
Монографія чернігівського історика-архівіста П.К. Федоренка про залізорудну промисловість Гетьманщини («Рудні Чернігівщини XVIІ-XVIII ст.»), оперта на великому архівному матеріялі й готова до друку ще в половині 1930-х років, і досі не побачила світу.
«Материалы по истории СССР», вып. V, АН СССР, Инст[итут] истории, Москва 1957: «Документы по истории металлургии Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. (вводная статья (с. 115-203), подготовка текста и словарь слов П.К. Федоренка).
Монографія П.К. Федоренка вийшла в світ щойно в кінці 1960 р. (отже, вже після виходу моєї книги): Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVIIXVIII вв. Изд-во АН СССР, М. 1960, 263 с.
 29 У Галицькому полку була гута коло Гадяча й с. Русанівки (1687). Року 1709 згадується в Гадяцькому полку гута військового товариша Омеляна Жадченка — можливо, тотожня з попередньою.
 30 Юхим Якович Лизогуб, син Якова Кіндратовича; генеральний бунчужний (1688-1691), генеральний хорунжий (1694 (або 1691?) — 1698), полковник чернігівський (1698-1704). Помер 1704 р, (між січнем і 27.IX.). Дружина — Любов Петрівна Дорошенко, донька гетьмана.
 31 Дядиченко, с. 42-43.
 32 Іван (Яско) (в чернецтві Іларіон) Миколайович Маковський (к. 1643 — к. 1715), кролсвецький городовий отаман (1669), сотник кролевецькнй (1675-1707), з 1708 р. чернець Києво-Печерської лаври, городничий лаврської Лищицької волости, Стародубівського полку (1713). За словами сучасників, «МазепЂ бил кум й люблях его Мазепа».
 33 Лазар Матвієвич (+ до 1693), знатний військовий товариш і обиватель воронізький (1679-1692), родоначальник Лазаревичів.
 34 Цю рудню колись (1669) купив батько Івана, чернігівський війт Григорій І(ванович?) Яхимович, в Максима Лейби й тримав у своїй посесії, даючи певну щорічну квоту до Військового скарбу. (Див.: Федоренко, с. 227-228, ч. 55). Року 1701 І. Яхимович уступив рудню Чернігівській катедрі, й Гетьман дозволив це універсалом 26.III. 1701 р. з тим, щоб до Військового скарбу давано було щороку 12 возків заліза доброго гнучого.
 35 Василь Козьмич Скобичевський (Скабичевський) (1643-1741), гутник машевський і жадовський.
 36 Про людвисарство (ливарництво) на Гетьманщині — див. розвідку В. Модзалевського в «Збірнику Секції Мистецтва Українського Наукового Товариства v Києві», т. І, Київ, 1921.
 37 Карпа Йосипович (Балашевич) — працював 1697 р. у Глухові (Дядиченко, 477-478) «Карпо Й(І)сифович Людвисов Глуховскій (1698 р.).
 38 Репродукцію цього дзвона (й виображення Мазепи на ньому), що знаходився до 1941 р. в Чернігівському історичному музеї, вміщено в цій книзі.
 39 Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, т. V. ЦДАДА. Кн[та] Мал[ороссийского] пр[иказа], № 62, арк. 773 і 773 зв.
 40 Прокіп Силич Силенко (Силевич) (к. 1643- к. 1723), стародубівський полковий хорунжий (1690), сотник (1693-1705), обозний (1705-1712) і суддя (1712-1722). Року 1707 був стародубівським наказним полковником.
 41 Ганна Павлівна Орлик, народжена Герцик (к. 1680 — після 1757), донька полтавського полковника П. Герцика. З 1698 р. — дружина Пилипа Орлика, майбутнього гетьмана України.
 42 Андрій (Андроник) Федорович Кандиба (+ 1730), син корсунського полковника, що перейшов на лівий берег Дніпра коло* 1675 р.; сотник конотопський (1698-1707), полковник корсунський (1708-1710). [* У коректурному примірнику слово закреслено. (Прим. ред.).] Одружений з донькою Якова Лизогуба Домнікією. Сестра Андрія Уляна за осаула Генеральної] артилерії Семеном Карповичем Карткою. (Модзалевський, т. II, с. 262). Року 1710 був депортований до Москви, де залишався до 1715 р., коли повернувся на Україну, без права займати будь-який уряд. «Знатний бунчуковий товариш» (1724), командував бунчуковим товариством під час гилянського походу (1725-1728). Генеральний суддя (1728-1730).
 43 Григорій Назарович Костенецький, знатний міщанин конотопський (1700), знатний військовий товариш (1704), сотник конотопський (1707-1716, 1719-1727).
 44 Федір Данилович Стожко (Стожок) (+ 1732), кролевецький городовий отаман (1702-1708), сотник кролевецький (1709-1713) і батуринський (1713-1732).
 45 Семен Вакулович, козак Пирятинської сотні (1675), сотник пирятинський (1696-1718).
 46 Федір Іванович Сулима (+ 1691), син гетьмана Івана Сулими, полковник переяславський (1659), знатний військовий товариш (1673), «дозорця добр панських» у Конотопі (1679-1680), знатний і старинний товариш військовий (1681); сват гетьмана І. Самойловича.
Іван Федорович Сулима (+ 1721), сотник воронківський (1687- 1688), знатний військовий товариш (1689), генеральний хорунжий (1708-1721).
Сулими були посвоячені також з гетьманом І. Мазепою: донька Ф.І. Сулими була за полковником лубенським Дмитром Зсленським, свояком Гетьмана.
 47 Андрій Михайлович Гамалія (+ к. 1694 р. В УРЕ, т. III, с. 118 помер 1696 р. Це, мабуть, помилка. Модзалевський (у додатках) зазначає, що універсал 03. VI.1693 і купча 19.IV.1695 стосується не Андрія Мих. Гамалії, а сина його Андрія Андрійовича. (Купча 19.IV. 1695 — це в Чечелів). Отже, А.М. Гамалія помер після 13.XII. 1694 р.), брат лубенського полковника Г. Гамалії; лохвицький городовий отаман (1657), сотник лохвицький (1679-1687), генеральний осаул (16891694). Користувався великим впливом у Мазепи. З синів його — Михайло Андрійович Гамалія (+ к. 1723-1725), сотник лохвицький (1690-1693), значний тов[ариш] войсковий (1694), був генеральним бунчужним (1701-1703), генеральним хорунжим (1707) і генеральним осаулом (1707-1709); депортований до Москви, був там до 1715 р. Брат його — Антін Андрійович Гамалія, зн[ачковий] в[ійськовий] тов[ариш] (1702), був генеральним осаулом (1708) і полковником білоцерківським (1708). Був на засланні в Сибіру (з 1712 р.) й помер у Москві 1728 р. Про нього див.: Філарет, т. IV, с. 20-21.
 48 Іван Федорович (?) Стороженко (+ 1693), родом з Правобережжя; сотник ічанський (1670?*, 1681-1687), полковник Прилуцький (1687-1692). [* В оригіналі було: 1706? (Прим. ред.).]
 49 Інститутові знатного військового товариства (зокрема за доби Мазепи) присвячена цінна монографія проф. Л.О. Окіншевича «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-ХVIII ст.», «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLVII, Мюнхен, 1948.
 50 Семен Савич Савич (+ 1725), знатний військовий товариш (1687, 1689), писар генерального суду (1701-1706), генеральний писар (1709-1725). Заарештований у Петербурзі 1723 р. у справі Полуботка, був ув’язнений у Петропавлівській фортеці.
 51 Це батько Гсдсона Одорського, ректора Києво-Могилянської академії (17021705) і архимандрита Батуринського Крупицького монастиря (1705-1712), прихильника Мазепи і приятеля П. Орлика, за що його заслано 1712 р. на Соловки.
 52 А втім, з селян гетьманського містечка Бахмача (Ніженський полк) «за гетмана Мазепи... никаких зборов денежных и хлЂбных не збиралось, кромЂ работизны до двора Батуринского».
 53 Петро Михайлович Булавка (+ до 1719), військовий канцелярист, чернігівський полковий писар (1708), писар генерального суду (1711-1713), зять генерального судді Сави Прокоповича. Батько його, Михайло Булавка, був писарем Канівського полку й [перебрався] на Лівобережжя до Чернігова з синами Петром і Тимофієм, який був чернігівським полковим сотником. (Лаз[аревський], т. II, [с.] 114).
 54 Осенщина (грішми або натурою) — частина врожаю, відповідно до кількости робочої худоби.
 53 Свідчення І. Носа (про нього — див. розділ IX) треба брати cum grano salis, бо писалися вони тоді, коли Д. Горленко був на еміґрації, а головне тому, що новий уряд Прилуцького полку не хотів, щоб гетьман І. Скоропадський передав володіння Д. Горленка його синові Андрієві (зятеві Д. Апостола). Але це був офіційний доклад полковника гетьманові, а тому можна думати, що загальна картина, подана Носом, не дуже далека від дійсности.
 16 Переяславські Мокієвські — це окрема галузь білоцерківського роду Мокіевських, родичів Мазепи, яка відщепилася ще перед 1648 р.
 57 Самійло Афанасієвич (Самойлович-Зимницький), сотник веркіївський (1692-1709).
 58 (Стецюк, [с.] 112; Генеральне] Сл[ідство] Ніж[енського] п[олку], [с.] 169; Лаз[аревський]. Оп[исание Старой Малороссии, т.] II, [с.] 119. Копія універс[алу] — ДПБ УРСР [Інститут рукопису НБУ — І.Г.], відділ рукописів, збірка Лазаревського], І, [№] 55346.
 59 Року 1722 Генеральний] Суд ухвалив: «аби п. Дзевулскій впред гамовался в своей запалчивости ку подданним, которіе взаем не важилися бы ему u его слугам противними досаждати словами, А послушенства в работизнЂ два дни бы в тиждень отбували. Семен Чуйкевич». (А Лазаревскій. Описаніе Старой Малороссіи, том І, с. 253, прим. 415). С.В. Чуйкевич був тоді асесором ген[ераль ного] суду.
 60 Буди С. Ширая в кінці XVII ст. були в лісах Щербиницьких, Денисковських і «Хвоєвських» (Фоєвицьких), Топальської сотні. В 1705 р. тут залишалися самі будища.
 61 Думка О. Лазаревського про походження Максимовичів од Івана Шимашенка, «жолнсра Войска Запорожского» (1650) (А. Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, том II. Полк нЂжинскій, К., 1893, ст. 28, прим. 75) була цілком слушно спростована В. Модзалевським (В.Л. Модзалсвскій, Малороссійскій Родословник, том III, К., 1912, с. 299, прим.).
 62 Митрополит Іоан Максимович був канонізований 1916 р.
 6І Дата смерти В. Максимовича не зовсім ясна. Можливо, що він загинув у битві на Кодимі 1693 р. (див. розділ III цієї праці).
 64 Дмитро Максимович здався росіянам під Полтавою й 1710 р. був засланий з родиною до Архангельська, де й помер 1732 р. Був наглядачем (надсмотрщиком) корабельної верфі. Року 1731 (?) збирався до Сибіру (чи не 1711 р. ?) відвідати брата митрополита.
 63 Син Петра Максимовича — Іван, військовий канцелярист (1708), був посланий Гетьманом за три дні перед зривом з Москвою «з останнім привітом до царського двора», але якось врятувався від «московської жорстокости» й повернувся до Гетьмана, з яким пішов на еміґрацію. В Бендерах був генеральним писарем у гетьмана П. Орлика. Року 1715 повернувся на Україну, звідки був депортований до Москви і помер там 1732 р. Іван Максимович, військовий канцелярист, був посланий Мазепою в Малоросійський приказ в Петербурзі (Каргер [«Древний Киев»] або скорше, в Москву, в липні 1707 р. з великим скарбом куфійних монет (2380), знайдених у Києві в 1706 р. під час будови нової Печерської фортеці (М. Каргер, Древний Киев, [т.] І, [с.] 116-117; Е.В. Барсов. О кладЂ, найденном в Кіе†при ПетрЂ Великом. Древности. Труды Моск. Археол. Общества, т. IX, в. II-III, 1883, протоколы, с. 22-23; П.С. Савельев. Сообщеніе о трех примЂчательных находках восточных монет в КіевЂ. З.Р.А.О., т. V, СПб., 1853. Проток, засед., с. 57. Див. також: Н.Ф. БЂляшевскій: 1) Клады великокняжеской эпохи, найденные в КіевЂ, K. Cm., m. XXII, K. 1888, c. 137; 2) Монеты и клады Кіевской губерній. K. 1889, c. 7; А. Марков. Топографія кладов восточных монет, СПб, 1910, № 73, Кр. 13).
Про нього див. ще: Харламповича, с. 548, пр. 1 (дуже важливе); К[иевская] Ст[арина], [т.] III, [с.] 397; Тр[уды] Черн[иговской] Арх[ивной] Ком[иссии], [m.] VIII, [с.] 121-122; Оіеха Horbatsch, Іvап Maksymovy\x010D, ein verkannter ukrainischer Lexikograph bis 18 Jakrhunderts undsein Woerfekbuch. — TheAnnals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Volume VIII, 1960, number 1-2 (25-26), s. 95-114; C. Пекарский. Наука и литература при Петре Великом, СПб., 1862, т. І.
 66 Томари — грецького походження. Переяславський купець Іван Томара грек, купець у Переяславі (1666 р.) був «військовим індуктарем» (з 1660-х років ще перед Брюховецького і при Брюховецькому). Сини його — Степан і Василь були в Самойловича гетьманськими дворянами. Степан Томара (+ 1715), зять полковника чернігівського Я. Лизогуба, був сотником домонтовським (1688) і полковником переяславським (1706-1715) до 1708 р. — наказний (бо був живий ще Іван Мирович, який був у шведському полоні). Василь Томара (+ 1726) був сотником вибельським (1704-1715), а згодом чернігівським полковим суддею (1715-1726).
 67 Герцики — жидівського походження, родом з Умані. Семен Герцик, який вихрестився під час Хмельниччини, був полтавським купцем. Вдова його вийшла заміж за генерального суддю (згодом генерального обозного) Петра Забілу, що допомогло синові Семена Герцика — Павлові, який також, як і батько, був полтавським купцем, вийти в старшину. Павло Семенович Герцик (+ к. 1700 (1699 ?)) був полтавським полковим писарем (1675), а потім полковником полтавським (16751676, 1677, 1683-1687, 1691-1695). Його сини пішли з гетьманом Мазепою на еміґрацію. Старший з них, Григорій Герцик, посвоячений з Мазепою (через Громик), полтавський наказний полковник (1705) був генеральним осаулом у гетьмана П. Орлика. Року 1720 він був підступно схоплений москалями у Варшаві й ув’язнений у Росії до 1735 р., коли його було звільнено з-під варти, але із забороною повернутися на Україну. Про доньку Павла Герцика — Ганну Орлик — див. прим. 41. Одна донька П. Герцика була нібито за Іскрицьким (1690); друга — Марія Павлівна — за Володимиром Григоровичем Максимовичем, військовим.] тов[аришем], сином переяславського протопопа й племінника ген[ерального] асаула Дмитра Максимовича.
 68 Ісак Ярмолайович Дерев’янка, війт стародубівський (1686), стародубівський полковий обозний (1687).
 69 Окрім Азарівки, Дерев’янка володів ще с. Соловою протягом одного року — мабуть, на ранґ полкового обозного.
 70 Григорій Семенович Отвиновський, писар міський стародубівський (1693-1721)* з перервами, стародубівський війт-елскт (1723); стародубівський городовий отаман (1722-1723)**- Л[укомський] u М[одзалевсъкий], Герб[овник], [c.] 126. Герб Гриф.
[* У першому виданні було: (1704-1722). (Прим. ред.).
** У першому виданні було: (1723). (Прим. ред.).]
 71 Року 1716 гетьман І. Скоропадський надав Г. Отвиновському ціле село Обухівку.
 72 Київський Центральний Архів Давніх Актів, збірка Археографічної Комісії (фонд ч. 360), ч. 393, Компут Стародубівського полку 1723 р.
 73 Данило Полоцький (чи не батько Дмитра?), війт київський (1668-1674), був одружений (1668) з Євгенією Васильовною Радченко ([...] 1674), донькою бурмістра Чернігівського маґістрату, яка [...] була за Иоаннікієм Силичем Силичем, полковником чернігівським (1657-1663).
 н Інокентій Ма(о)настирський (+ 1697), з галицького шляхетського роду (герба Сас), ігумен Любсльський (1678-1681). (Див.: С. Величко, т. ПІ, с. 350-351; І. Шляпкін, Дм. Ростовський, с. 161, прим.; «родом жидовин» (?) -Див.: О. Пипін. Історія русской лит[ературы], m. II, c. 386), ігумен Києво-Кирилівський (1681-1697), визначний церковно-політичний діяч, письменник і проповідник. Багато зробив для відбудови Кирилівського монастиря, збільшення його земельних володінь і взагалі його господарського добробуту. Року 1685 їздив до Москви як делеґат українського духовенства, в зв’язку з поставленням митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Року 1687 Ржищівський монастир був його заходами приписаний до Кирилівського монастиря. Року 1689 був членом української урядової делеґації, що їздила з гетьманом Мазепою до Москви. Року 1690 був головою Собору, який обрав Варлаама Ясинського на митрополита. Користувався великою прихильністю Мазепи, який зробив щедру пожертву (понад 10 тис. золотих) на відбудову старовинної (XII ст.) соборної церкви Кирилівського монастиря. Помер 17.1.1697 (м[итрополит] Іларіон). Про Інокентія Монастирського — див. розвідку проф. І. Шляпкіна в ЖМНПр. 1885, кн. X, с. 234-244.
Портрет І. Манастирського зберігся й досі в Троїцькому соборі Кирилівського монастиря. Див. нашу розвідку «Пам’ятка українського церковного малярства часів гетьмана Івана Мазепи». — «Бюлетень Богословсько-Педагогічноі Академії У. А. П. Ц.», ч. 2, Мюнхен, 1946, с. 22-24. Про портрет І. Манастирського є згадка в статті О. Повстенка — «Кирилівська церква в Києві» («Нові Дні», 1954, вересень). Портрет І. М[анастирського] — див. О. Повстенко, «Золотоверхий Київ», зошит 4, с. 127.
 75 «Нижній город» — Поділ, торговельний центр тогочасного Києва й осідок його міської громади та маґістрату.
 76 «Грабіж» — тогочасний правний термін, що визначав забирання чужого майна порядком відшкодування заподіяних власником його втрат.
 77 Андрій Юхимович Лизогуб (к. 1673-1737), старший син чернігівського полковника Ю.Я. Лизогуба, сотник конотопський (1716-1719), бунчуковий товариш, одружений з Прасковією Михайлівною Миклашєвською, донькою полковника стародубівського, року 1694 одержав гетьманський універсал на с. Старий Почеп, надане йому тестем.
 78 Київський губернатор кн. Д.М. Ґоліцин писав гр. Г.І. Ґоловкінові 11 листопада 1708 р.: «МнЂ мнитца, войт кісвской о измЂнЂ Мазепиной вЂдал, понсжс зЂло к нему был добр и никаких поборов на них не накладывал, и всЂ доходы войт с урядом междо собою дЂлили. И недавно дал ему деревню дворов со ста. И когда ко мнЂ он, войт, приходил, то в великом сумнЂніи был. А на ПодолЂ будет дворов больше 2000, а людей соберется тысячь пять и с студентами» (Киево-Могилянської академії).
Це, а також низка інших фактів, спростовує поширену в совєтській історичній літературі думку про те, що українські міста ставились вороже до уряду Мазепи.
 79 Село Нехаївка (Ніженського полку) — маєток компанійського полковника І. Новицького.
 80 Це — або Степан Петровський, лубенський полковий осаул (1671), сотник городиський (1687), або ж, скоріше, син його, Андрій Петровський, також сотник городиський (1694-1700) і лубенський полковий осаул (1700-1717).
 81 Іван Прокопович Левенсць (+ к. 1736) був прийнятий гетьманом Самойловичем «под бунчук» (1685); полтавський полковий сотник (1687-1690 і 1691) (Ром[ановський], «Полтава», с. 297. Село Мільці) і осаул (1691-1699), полковник полтавський (1703-1709), бунчуковий товариш (1723), один з трьох правителів Генеральної військової канцелярії (1724-1727).
 82 Іван Якович Лисенко (+ 1699), сотник (1665) (Стецюк, с. 272), полковник чернігівський (1669-1671), генеральний осаул (1672-1676), полковник переяславський (1677-1678, 1690-1692).
 83 Українська старшина на Гетьманщині віддавна була зв’язана родинними, маєтковими й службовими стосунками зі Смоленською шляхтою, яка й під московською владою зберігала довший час свій становий (шляхетські уряди) та військовий (окремі полки Смоленської шляхти, на чолі з місцевою старшиною) устрій і часто-густо виявляла свої національно-політичні аспірації та автономічні тенденції.
У зв’язку з повстанням на півдні Гетьманщини 1687 р., гетьмана Мазепу від Коломака до Батурина супроводжував кінний полк смоленської шляхти на чолі з генерал-майором тої шляхти Володимиром Повало-Швайковським (сватом гетьмана Самойловича). Мазепа згодом (1706) писав про В. Швайковського (+ 1690), Що він «здавна до всей Малой Россіи усердную имЂл прихильность».
 84 «Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи» — ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 538 (520).
 85 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 667.
 86 Див. розділ V.
 87 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 1004 (989).
 88 Цей відзив Вільчека, як і дещо пізнішу (1701) звістку московського мандрівника І. Лук’янова про те, що гетьман Мазепа «стрЂльцами (московськими)... крЂпок», треба брати, звичайно, cum grano salis.
 89 Окремі галузі української культури мазепинської доби мають чималу наукову літературу. Зокрема треба згадати (крім давніших праць) праці з історії освіти, науки та літератури — М. Петрова, С. Голубева, О.Ф. Тітова, А. Яблоновського, Д. Вишневського, І. Шляпкіна, В. Перстца, С. Маслова, В. Рєзанова, М. Возняка, Я. Гординського, Д. Чижевського, Ю. Шевельова (Ю. Шсреха), І. Огієнка (митрополита Іларіона), R. Stupperich та ін.; з історії мистецтва — Г. Павлуцького, К. Широцького, Ф. Ернста, Д. Антоновича, В. Модзалевського, Д. Щербаківського, В. Залозецького, В. Січинського та ін. Культурні впливи України на Mocковщину XVIІ-XVIIІ ст. досліджено в капітальній праці K. Харламповича «Малороссійскос вліяніе на всликорусскую церковную жизнь» (т. І, Казань, 1914). Ґрунтовний огляд українського культурного життя за часів Мазепи подано в статті д-ра М. Андрусяка «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» («Мазепа», збірник, т. II, Варшава, 1939, с. 69-87).
 90 Питання про літературну творчість Мазепи все ще мало досліджене. Окрім відомої Думи («Всі покою щире прагнуть»), написаної 1698 р., і листів до Мотрі Кочубей, які безперечно належать Мазепі, авторству його приписують ще два твори: Пісня про чайку («Ой біда, біда чайці-небозі») — традиція авторства Мазепи збереглася в «Історії Русів»; і Псальма («Бідна моя головонька») — зі збірника гетьмана Полуботка, який потім належав Якову А. Марковичу. Короткий огляд літературної спадщини Мазепи — у вступній статті Є. Ю. Пеленського до виданої ним збірки «Гетьман Іван Мазепа. Писання», Краків-Львів, 1943.
Що віршів Мазепи було більше, свідчить публікація Д. Чижевського «Забутий віршик Івана Мазепи». — «Науковий Збірник» УВАН у США, І, НьюЙорк, 1952, с. 129-131.
 91 Козацька старшина в Бендерах року 1709 склала такий реєстр фундацій і донацій Мазепи: «позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо, мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіялів; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї 2400 дук.; золота митра для неї 3000 дук., поминувши прикраси й пожертви для неї; позолочення бані митрополичого собору в Києві 5000 дук.; золота чаша для нього 500 дук., віднова його 50000 зол.; церква Київської Колеґії з гімназіями й ін. більше ніж 200000 зол.; церква св. Миколая Київського з монастирем тощо більше ніж 100000 зол.; віднова церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше ніж 10000 зол.; вівтар у Межигірському монастирі 10000 зол.; фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо більше ніж 300000 зол.; церква в Глухові 20000 зол.; рефектар Густинського монастиря 10000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад 8000 зол., церква св. Трійці в Батурині понад 20000 зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4000 зол.; монастирська церква в Дігтярях 15000 зол.; монастирі бахмацький, каменський, любецький, думницький з церквами тощо — невідомо скільки; віднова катедрального монастиря в Чернігові 10000 зол.; докінчення будови церкви св. Трійці там само 10000 зол.; Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20000 зол.... срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари (у Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі — О.О.) — 4000 імпер.;... Дерев’яні церкви: чернігівська св. Івана Євангелиста, з вівтарем тощо понад 5000 зол.; дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями понад 15000 зол.; в селі Прачі понад 15000 зол.; св. Івана Хрестителя в Рильську (де були маєтки Мазепи — О.О.) — 2000 зол.». Сюди не ввійшли щедрі пожертви Мазепи цим та іншим монастирям і церквам, духовенству, освітнім та благодійним інституціям тощо. Зокрема щороку давав Гетьман на Густинський монастир 500 золотих, на київських бурсаків — 1000 золотих. «На запис Печерському монастиреві» було дано Мазепою 180000 імперіялів, які були сконфісковані російським урядом у 1708 р. Це були тільки ті донації, що про них відомо було старшині і що збереглися в її пам’яті. (М. Возняк, Бендерська комісія по смерті Мазепи. — «Мазепа», збірник, т. І, Варшава, 1938, с. 130-131).
 92 Маємо лише уривкові відомості про донації Мазепи для Православної Церкви поза межами України-Гетьманщини. В актах Бендерської комісії 1709 р. занотовано такі дані: «на віднову монастиря св. Сави дав (Гетьман) у Батурині архимандритові, пізнішому патріярхові (це, мабуть, патріярх Єрусалимський Хрисанф, 1707-1731, який ще архимандритом побував у Батурині в 1701 р.), 50000 зол., а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30000 дук.; чаша з чистого золота, лямпа та срібний вівтар для Божого Гробу 20000 зол.; ...Євангелія в арабській мові на руки Александрійського патріярха 3000 зол. і для нього 3000 зол.». («Мазепа», збірник. І, 130 -131).
Срібний вівтар, високомистецької роботи, з ім’ям Гетьмана і його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Євангелія арабською мовою була видана коштом Гетьмана в Алепо року 1708; отже, пожертва була зроблена не Александрійському, а Антіохійському патріярхові, яким був тоді Афанасій, що й написав до цього видання передмову — ґльорифікацію Мазепи.
Поза тим старшина згадувала про щедрі пожертви Мазепи «на милостиню монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії...» (ibid., 131).
Багато допомагав Гетьман також Православній Церкві на терені Речі Посполитої. Зокрема він офірував для церкви у Вільні вівтар на 10000 золотих і дав, як «підмогу православію на руки Луцького єпископа Жабокрицького 3000 золотих» (ibid., 131).
 93 Історія Української Православної церкви в період гетьманування І. Мазепи залишається й досі малодослідженою. Маємо лише загальні огляди в працях істориків російської і української Церкви, зокрема митрополита Євгенія (Болховітінова), митрополита Макарія (Булгакова), І. Чистовича, С. Голубева, о. Ф. Тітова, Д. Дорошенка, митрополита Іларіона (Огієнка), І. Власовського та ін. Певне значення зберігають старі джерельні праці братів Ф. і С. Терновських. Стислий, але корисний огляд відносин гетьмана Мазепи і української Церкви подано в німецькій монографії Покійного Б.Д. Крупницького «Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709)» (Leipzig, 1942), s. 78-86. Див. ще статтю того ж автора «Гетьмани і Православна Церква в Українській Державі XVIІ-XVIIІ ст.» — «Віра і Знання», І, Нью-Йорк, 1954 ст. 63-67, а також статті В. Біднова у збірнику «Мазепа», І-ІІ (Варшава, 1938-1939). Ґрунтовна студія проф. М. Чубатого «Про правне становище Церкви в Козацькій державі» вміщена в журналі «Богословія», Львів, 1925, III і III. Значно багатша література про культурно-освітню діяльність Церкви, а також про деяких визначніших її діячів того часу (зокрема про Стефана Яворського, Теофана Прокоповича й Дмитра Туптала). Багатий матеріял для історії української Церкви зібрано у праці К. Харламповича (див. прим. 89).
 94 Вийнятком було лише ставлення Мазепи до митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Але в основі цього були не церковні, а суто політичні причини (зв’язок митрополита з Самойловичами). До того ще Гедеон був дуже непопулярний серед українського духовенства; зокрема він ворогував з Лазарем Барановичем, приятелем Мазепи. Взагалі, як людина, Гедеон був дуже важкої вдачі: навіть з небожем своїм, кн. Юрієм Четвертинським, він був у поганих відносинах, що позначилося й у заповіті Гедеона.
Про заповіт Гедеона 1689 р. див. — «При тіл Святих», вид. 3, 1903 р. Арх. Филарета (Гумилевского), X, 362. Я мав його в архівному документі, але, можливо, він був десь раніш опублікований повністю або частково.
 95 Великою мірою завдяки заходам Мазепи було відновлено стародавню Переяславську єпископію. Можна думати, що Гетьман волів мати у Переяславі самостійну єпархію (як і в Чернігові), і в зв’язку з тим збудував там величний катедральний собор Вознесення. Але перший єпископ переяславський Захарія Корнилович (1700-1715) був лише коадьютором київського митрополита, зберігаючи за собою й ігуменство в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Він був у приязних відносинах з Мазепою, який завжди підтримував його, зокрема щедрими наданнями Переяславській катедрі (приміром, року 1701 Терехтемирівського перевозу на Дніпрі) й Михайлівському монастиреві (зокрема 10 квітня 1708 р. Гетьман видав З. Корниловичу універсал «на монастирец Липняцький скиток» коло Києва). Наша розвідка про Захарію Корниловича, написана ще 1920 р., не була опублікована.
 96 Наприклад, у травні 1699 р. Гетьман видав новому ігуменові Глухівського Петропавлівського монастиря Мелетієві Трофимовичу універсал, в якому, стверджуючи права монастиря на всі його маєтності, писав: «Ствержаем ему (Мелетієві Трофимовичу) тос игуменское начало сим нашим гетманским унЂверсалом».
 97 Року 1689 Мазепа одержав царську грамоту на села Остроч і Ядлівку в Баришівській сотні Переяславського полку й тоді ж надав їх на утримання богадільні при Києво-Печерському монастирі.
 98 Дуже цінні архівні матеріяли про цс опублікував В. Модзалевський у розвідці «Будування церквів в Лубенському Мгарському монастирі в рр. 1682-1701». — «Наше Минуле», III, Київ, 1918, ст. 49-80. Гетьман Самойлович збудував Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) і розпочав будівництво Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря (1684) і Успенської церкви в Глухові (1686), що його закінчив вже гетьман Мазепа.
 99 Питання про архітекта київських мазспинських соборів все ж залишається дискусійним.. Докладніше про це — див. у нашій розвідці «Western Europ\x0119 and the Ukrainian Baroque. An aspect of cultural influences at the time of Hetman Ivan Mazepa» — «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», Vol. I, No. 2, 1951, pp. 127-137. Там же подані відомості про Івана Баптисту.
 100 Про діяльність Т. Прокоповича в Києві — див.: L. Stupperich, Feofan Prokopivic und seine akademische Wirksamkeit in Kiew. — «Zeitschrift fuer slavische Philologie», Bd. XVII, 1941. Про широчінь наукових інтересів Прокоповича свідчить також його багата бібліотека. Див. про цс студію проф. Д. Чижевського «Бібліотека Тсофана Прокоповича». — «Науковий Збірник» УВАН у США, II, Нью-Йорк, 1953, с. 127-137. Див. ще R. Stupperich, Teofan Prokopoyi\x010D in Rom. — «Zeitschrift fuer Osteuropaeische Geschichte», Bd. V, 1931. R. Stupperich, Teofan Prokopovi\x010D und Johann Franz Buddeus, Ibid, 1935, Bd. 9. Berlin-Konigsberg. T. Прокопович вступив до колеґії Св. Лфанасія в Римі 14 листопада 1698 р. під ім’ям Samuel Cereizki ex Chiovia, а втік з неї 28 жовтня 1701 р. Перебувши зиму десь в Швейцарії, прибув до Києва навесні 1702 р.
 101 Див. списки українських студентів у німецьких університетах XVI-XVIII ст., опубліковані д-р Д. Олянчином в його праці «Ausdem Kultur-und Geisteslebender Ukraine. II. Schule und Bildung» — «Kyrios», Koeenigsberg-Berlin, 1937, Heft. 3-4.
 102 Це, мабуть, були Володимир (учень Київської академії в 1704 р.) і Ілля Ломиковські. Здається, це про них писав литовський гетьман Огинський Петрові І 4 лютого 1709 р., пропонуючи свої послуги «оных взяв, к вашему величеству отсылать». Мабуть, їм тоді вдалося врятуватися. Обидва були потім на еміґрації, де Володимир оженився й залишився після смерти батька (чи не його нащадки жили в Чернівцях у XIX ст.?), а Ілля 1714 р. повернувся на Україну разом з братом Михайлом, військовим канцеляристом (1708); обидва були депортовані (1716) до Москви, де Михайло Ломиковський жив ще 1729 р.
 103 Це, мабуть, Іван Федорович Топольницький, згодом бунчуковий товариш (1733).
 104 Ми не знаємо свояка Мазепи з таким прізвищем. Припускаємо, що це був син Криштофа Самійловича Фридрикевича — Григорій Фридрикевич, внук гетьманової Ганни Мазепи, згодом бунчуковий товариш. Але був ще Тимофій Самійленко, бунч[ужний] тов[ариш], який 1723 р. разом з 6унч[ужним] тов[аришем] Іваном Мокрієвичем, зробив перепис Старобудівського полку.
 105 Адам Зернікав (1652 — к. 1691), німецького походження, родом з Кеніґсберґа (за іншими відомостями, з Торуня), військовий інженер, архітект і теолог, вихованець університетів Кеніґсберґа та Єни, студіював теологію і військові науки в Оксфорді, Лондоні й Парижі, подорожував по Італії та інших країнах Европи. В 1679-1695 рр. збудував Троїцький Собор у Чернігівському Іллінському монастирі. З 1680 р. на Україні, спочатку в Чернігові (у Лазаря Барановича), а потім у Батурині, де працював у гетьмана Самойловича як військовий інженер; зокрема збудував Батуринську фортецю. Згодом прийняв чернецтва й помер у Батуринському Крупицькому монастирі. Головний його теологічний твір «De processione Spiritus Sancti», що мав великий вплив на українську богословську думку XVIII ст. (він був поширений у рукописних копіях), був виданий друком 1774 р. в Кеніґсберґу.
На думку М. Грушевського («З історії релігійної думки на Україні», Львів, 1925, с. 83-84), «de Zernikow» — це значить «з Чернігова», де якийсь час жив і працював Адам Зерніков.
 106 Вихованець Київської академії і префект конгрегації (1699), син охочекомонного полковника Іллі Новицького — Григорій Новицький, згодом компанійський полковник і резидент Мазепи при гетьмані Сєнявському (1708-1709), засланий до Сибіру, пише там «Краткое описаніе о народЂ Остяцком» (1715). Г. Новицький був одружений з Христиною Павлівною Герцик, донькою полтавського полковника й сестрою гетьманової Ганни Орлик. Забитий у Сибіру 1727 р.
 107 Паралелі до літературних творів Мазепи треба пошукати в українській ліриці XVII ст. — Див.: М. Возняк. З української лірики XVII в. — ЗНТШ, m 153, с. 175-184. Львів, 1935.
 108 Атанасій Олексійович Заруцький (+ до 1723), вихованець Києво-Могилянської колеґії, протопоп новгород-сіверський (1692 — початок 1720-х років), відомий проповідник і письменник, автор праць «Мысленный рай» (1688), «Толкованіс на Евангсліс Іоанна» (1717), низки панеґіриків та інших творів. Спочатку користувався прихильністю Мазепи, але потім втратив його ласку і перейшов до табору противників Гетьмана. Можливо, що на цс мало вплив і посвоячення А. Заруцького з Полуботками (через Пригар і Добронизьких).
 109 Самійло Карпович Мокрієвич (+ до 1712), син генерального писаря Карпа Мокрієвича, сотник Березинський (1689-1690), сотник полковий чернігівський (1690), знатний військовий товариш (1704-1709), автор віршованого переспіву Книги Битія та Євангелії Матфія — «Виноград, домовитом благим насажденный» (1697), присвяченого Мазепі.
 110 Про українську літературу Мазепинської доби — див.: Д. Чижевський, Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, розділ V. Барокко.
 111 V. Zalozieckyj, Die Barockarchitectur Osteuropas mit besonderer Beruecksichtung der Ukrain\x0119 — «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts in Berlin», Band II Berlin-Leipzig, 1929.
 112 Характеристику літературного барокка на Україні дав проф. Чижевський у згаданій вище праці, с. 248-255.
 113 Ще в «Похвалі кн. Володимирові», Якова Мниха, хоч (див. Чижев[ського]) походження цього твору не зовсім ясне (може, й пізнішого часу).
 114 Питання про ґенезу й розвиток київської теорії II Єрусалима залишається ще мало дослідженим. Найбільш з’ясовано цю концепцію в Теофана Прокоповича, зокрема у працях: R. Stupperich, Kiev — das zweite Jerusalem. Ein Beitrag zur Geschichte des ukrainisch-russischen Nationalbewusstseins — «Zeitschrift fuer slavische Philologie». Band XII, Heft 3-4, Leipzig, 1935, SS. 332-354; \x0142 J. Serech (проф. Ю. Шевельов), On Teofan Prokopovic as writer and preacher in his Kiev Period — «Harvard Slavic Studies», Vol. II, 1954, pp. 211-223. Про ідеологічні течії тої доби — див. ще студію проф. Ю. Шевельова (Ю. Шереха) «Stefan Yavorsky and the conflict of ideologies in the Age of Peter I», «The Slavonic and East European Review», XXX, London, 1951.
Розділ V
ПОВСТАННЯ ПЕТРА ІВАНЕНКА (ПЕТРИКА)
1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII століття
Процес консолідації старшинської верстви на Україні відбувався в дуже складних умовах міжнародньої політики кінця XVII — початку XVIII ст. Зовнішня політика українського уряду, особливо участь України в російсько-турецькій війні, була далеко не популярна в колах вищої української старшини. Опозиція антитурецькій коаліції за часів Мазепи була дуже сильна: вона мала своїх прихильників і серед старшинської верхівки всієї Гетьманщини, де було чимало колишніх дорошенківців, і серед місцевої старшини (переважно південних полків), і серед запорозької старшини. Купецтво Гетьманщини, особливо південної, заінтересоване в нормальних торговельних зносинах з Кримом і Туреччиною, теж не було задоволене цією війною. Можливо, що й частина вищого духовенства України, яке і після 1686 р. зберегло деякі зв’язки з Константинопольським патріярхатом, що перебував під впливом турецького уряду, не співчувало війні з Туреччиною. Є підстави думати, що й сам Мазепа (принаймні до середини 1690-х років), всупереч своїм офіційним виступам і заявам, не був прихильником антитурецької коаліції 1.
Треба додати також, що невдача обох кримських походів створила на Україні досить напружений стан. За таких обставин війна з Туреччиною й Кримом ставала дуже непопулярною. На цьому ґрунті пожвавлюється активність опозиційних старшинських угруповань, а це, в умовах тривалої війни з Туреччиною, неминуче скеровувало діяльність опозиції проти інтересів московського уряду.
Якщо в основних, принципових питаннях внутрішньої політики старшина Лівобережної України була доволі солідарна, то поточна діяльність гетьманського уряду нерідко викликала невдоволення серед старшини, яке намагалася використати в своїх інтересах старшинська опозиція.
Основним питанням внутрішньої політики, яке роз’єднувало інтереси гетьмана Мазепи і старшинської опозиції та загострювало внутрішню старшинську боротьбу, було питання про владу гетьмана.
Ріст старшинської верхівки, зміцнення її економічних і політичних позицій поставили на порядок денний питання про забезпечення політичних прав старшинської аристократії. Стара традиція, яка визнавала, що «гетман не самовластен» (слова Самойловича в 1676 р.), давно вже була відкинута гетьманами, особливо тим же Самойловичем, за що старшинська верхівка при нагоді і постаралася його усунути. Мазепа, який спирався тоді на допомогу московського уряду, продовжував — нехай спочатку повільніше й обережніше — ту саму політику, а це, в міру економічного й політичного зростання старшинської верстви, викликало чимраз більше невдоволення старшинської аристократії і поширювало серед неї опозиційні настрої.
Коломацький переворот 1687 р. не припинив міжстаршинської боротьби. Відтоді найактивнішими ворогами Мазепи стають численні родичі й прибічники Самойловичів. Усунуті від влади, вони все-таки зберегли ряд дуже важливих позицій і не відмовилися від помсти й дальшої боротьби за владу.
Правда, екс-гетьман і син його (останній) Яків незабаром зійшли зі світу і тим дали спокій Мазепі, що дуже побоювався їхніх зв’язків як на Україні, так особливо в Москві, надто ж в умовах боротьби боярських угруповань в Росії. Однак був ще племінник гетьмана Михайло Самойлович, колишній гадяцький полковник і московський стольник, людина дуже енерґійна і властолюбна, великий і давній ворог Мазепи, з численними родичами й свояками (зокрема тестем його був Максим Ілляшенко, колишній лубенський полковник); були Полуботки — Леонтій, колишній переяславський полковник, і син його Павло, одружений із сестрою Михайла Самойловича; були Сулими (старший син Самойловича — Семен, полковник стародубівський, був одружений з дочкою Федора Сулими); був князь Юрій Святополк-Четвертинський (що 1690 р. одружився з дочкою гетьмана Самойловича), московський стольник, племінник київського митрополита Гедеона, якого Мазепа дуже не любив і смерть якого (Гедеон помер в 1690 р.) дуже порадувала його. З удовою Якова Самойловича був одружений стародубівський полковник М. Миклашевський (заарештований під час Коломацького перевороту 1687 р.), з дочкою Семена Самойловича — генеральний осаул Антін Гамалія 2, а з дочкою Григорія Самойловича — компанійський полковник Юрій Кожуховський. Були на Україні й інші родичі, свояки й друзі Самойловичів. Самойловичі були зв’язані також із смоленською шляхтою (через Швайковських і Корсаків) і, можливо, з слобожанською старшиною. Велике значення мали зв’язки Самойловичів з московським боярством, зокрема з Шереметєвими (брат покійного боярина Ф.П. Шереметєва, зятя гетьмана Самойловича, — відомий полководець, боярин Б. П. Шереметєв протягом багатьох років командував московським військом на Україні 3.
Ці широкі й впливові зв’язки Самойловичів дуже турбували Мазепу, який добре розумів, що в певних обставинах Самойловичі можуть порахуватися з ним за переворот 1687 р. Становище Мазепи, особливо в перші роки гетьманування, було тим складніше, що він не міг довіряти своїм коломацьким спільникам, навіть найближчому з них — генеральному писареві Кочубею.
Ні щедре роздавання маєтків, ні підвищення в урядах не могли усунути тих суперечностей, які незабаром виявилися між Мазепою і його коломацькими «друзями». Мазепа, очевидно, боявся їх, особливо, коли між ними виникли певні розходження в конкретних політичних питаннях, зокрема в питаннях зовнішньої політики. Колишні дорошенківці, що становили основне ядро учасників змови 1687 р., — генеральний суддя М. Вуяхевич, лубенський полковник Г. Гамалія, чернігівський полковник Я. Лизогуб, а особливо генеральний писар В. Кочубей, — навряд чи могли прихильно ставитися до участи України в антитурецькій коаліції і, незалежно від того, як сам Мазепа особисто ставився до цього питання, неминуче мусіли стати в опозицію політиці гетьманського (і царського) уряду.
Нарешті, незабаром серед незадоволених Мазепою опинилися й інші спільники його в Коломацькому перевороті — генеральний обозний В. Борковський, переяславський полковник Р. Дмитрашко-Райча (приятель Михайла Самойловича), київський полковник К. Солонина і ніженський полковник С. Забіла; до них приєднується ще миргородський полковник Данило Апостол. За ними були їхні численні родичі — отже, мало не вся старшинська верхівка Гетьманщини.
А втім, гетьман Мазепа не розгубився. Спираючися на підтримку царського уряду, спритно використовуючи тертя і гризню серед опозиційного табору, додержуючи принципу divide et impera, Мазепа робив усе, щоб зміцнити своє становище і поодинці розбити окремі опозиційні угруповання. Один по одному сходили, тимчасово або назавжди, з політичного кону люди, яких Мазепа вважав небезпечними для себе. Натомість гетьман створював нові кадри старшинської аристократії, на перші місця висуваючи своїх родичів (ніженський полковник Іван Обидовський, київський полковник Константан Мокієвський, Андрій Войнаровський), свояків (лубенський полковник Дмитро Зеленський 4, гадяцький полковник Степан Трощинський, прилуцький полковник Дмитро Горленко) або просто відданих йому людей (полтавський полковник Павло Герцик, переяславський полковник Іван Мирович 5, генеральний писар Пилип Орлик). Це допомогло йому подолати ряд виступів старшинської опозиції і до самого кінця гетьманування зберегти в своїх руках всю повноту гетьманської влади й необмежене керування українською політикою.
Діяльність старшинської опозиції дуже мало відома; збереглися, природно, лише фраґменти, окремі, нерідко дуже неясні натяки документів. Однак факти репресій гетьманського (або царського) уряду і такі гучні справи, як повстання Петрика (1691-1696) чи виступ Кочубея та Іскри в 1708 р., свідчать про те, що до останнього року гетьманування Мазепи то вщухала, то знов розгоралася, але ніколи не припинялася серед вищої старшини боротьба за владу.
На кого спиралася старшинська опозиція? Цілком зрозуміло, що вона не могла сподіватися підтримки з боку народних мас. Опозиція вважала, що «не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, які страху Божого не мають і начальства не слухають» (слова наказного гетьмана М. Вуяхевича 1689 р.), і цілком послідовно будувала всі свої політичні розрахунки на різних зовнішньополітичних комбінаціях. Відповідно до обставин часу, старшинська опозиція шукала собі підтримки то в Бахчисараї, то в Москві, то навіть у Варшаві, а нерідко одночасно в усіх сусідніх державах, але особливі надії покладала (до Константинопольського миру 1700 р.) на Крим (і Туреччину), а потім (під час Північної війни) — на Московщину (а частково Польщу), то знову на Крим. Тим-то питання зовнішньої політики в діяльності старшинської опозиції займали центральне місце.
Боротьба старшинської опозиції проти гетьмана Мазепи почалася незабаром після 1687 р. Перший одвертий виступ опозиційних елементів стався в 1688 р. Опозиція провадила зносини з Кримом, одночасно інтриґуючи проти Мазепи в Москві, а також агітувала проти нього на Україні. На початку 1688 р. Мазепа довідався про те, що Леонтій Полуботок «в иЂкоторыи з ханом (кримським — О.О.) вступовал совЂты» 6, а Д. Апостол «пишет к запорожцам без вЂдома ево гетманского противные на возмущеніе народу малороссійскому писма». Повідомляючи про це московський уряд, Мазепа обвинувачував також лубенського полковника Г. Гамалію в різних службових злочинах, а генерального осаула Войцу Сербина й переяславського полковника Дмитрашка-Райчу «во многой шатости».
Тоді ж був позбавлений уряду і заарештований у Батурині київський полковник Григорій Коровка-Вольський, якого обвинувачували в таємних зносинах з польською шляхтою на Правобережній Україні, а також «во многих обидах» полчанам 7.
Царський уряд наказав Л. Полуботка і Войцу Сербина «отослать за караулом в СЂвск» і «от уряду их отставить»; наказано було також позбавити урядів і взяти «под караул» Апостола і Гамалію 8. Посланий до Москви Дмитрашко-Райча був одісланий назад і так само, як і Полуботок, відданий до Військового суду 9. Дальше слідство виявило причетність до справи М. Самойловича.
Однак на цей раз справа закінчилася для опозиції щасливо, і стосунки між нею і Мазепою були незабаром налагоджені. Очевидно, московський уряд напередодні нового наступу проти Криму (питання про це було вирішене в 1688 р.) не хотів загострювати становища на Україні. Тому, віддаючи Л. Полуботка до Військового суду, московський уряд застеріг Мазепу, щоб той «без указу в. г. и без розыску ничего над ним (Полуботком — О.О.) не чинші» 10. Полуботок і Дмитрашко-Райча, хоч і втратили уряди, але залишилися на волі, Апостол в тому ж році був відновлений на полковництві 11, Самойлович зберіг звання стольника, але тимчасово був залишений у Москві.
Проте старшинська опозиція не відмовилася від дальшої боротьби і тільки вичікувала слушного моменту для нового виступу проти Мазепи. Ждати довелося недовго. Невдача нового Кримського походу 1689 р., а головне московський двірський переворот 1689 р. пожвавили діяльність опозиції, яка намагалася скинути Мазепу з гетьманства. Мазепа якраз був тоді у Москві. І на Україні, і в Москві були певні, що він поділить долю свого приятеля — князя В. Ґоліцина. М. Самойлович уже сподівався, що йому вдасться «гетману сняти c плечь голову» і самому зайняти його місце. Про ці наміри Самойловича знали також П. Полуботок і Д. Апостол 12. Однак Мазепа дав собі раду і в цій дуже небезпечній для нього ситуації.
Опозиція й тепер не припинила своєї діяльности. В 1689-1690 рр. М. Самойлович зі своїми однодумцями посилив боротьбу проти гетьмана. Особливо небезпечна для Мазепи була інтриґа, зв’язана з ім’ям ченця Соломона (світське ім’я Семен) Гродського (чи Троцького), посланого опозицією до Польщі з підробленими листами від Мазепи на ім’я короля Яна Собєського і великого коронного гетьмана Станислава Яблоновського, в яких Мазепа нібито пропонував піддати Україну Польщі. Однак польський уряд в умовах війни з Туреччиною боявся встрявати в цю провокацію, суть і цілі якої він, звичайно, добре розумів. Гродський був виданий російському урядові і на тортурах признався, що був інспірований М. Самойловичем 13.
Хоч і на цей раз переміг Мазепа, проте відносини між старшинською опозицією і Гетьманом настільки загострилися, що в 1691 р. московському посланцеві Івану Циклеру було указано «сказать генералной старшинЂ и полковникам, чтоб они гетмана почитали» 14. Однак російський уряд, не цілком довіряючи Мазепі, секретно доручив генеральному писареві Кочубею доглядати за Гетьманом 15.
Це, звичайно, не могло не пожвавити активности опозиції, яка після кількох невдалих спроб скомпромітувати Мазепу в очах Москви вирішила організувати ширший виступ проти Гетьмана. Для цього вона створила бльок опозиційних угруповань, в якому найактивнішу ролю, безперечно, грала так звана полтавська старшинська опозиція. Цей бльок очолив один з керівників останньої — генеральний писар В. Кочубей, кандидат старшинської опозиції на гетьманство.
2. Полтавська опозиція в 90-х роках XVII ст.
Якщо діяльність великостаршинських угруповань загрожувала насамперед самому Мазепі, то незрівнянно ширше, а тому й небезпечніше для політики Мазепи значення мали опозиційні настрої на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, тим більше, що незадоволені елементи завжди могли увійти в контакт з великостаршинською опозицією. Ці опозиційні настрої викликані були як зовнішньою, так і внутрішньою політикою гетьманського уряду в 90-х роках XVII ст.
Основне значення в цих суперечках мали, безперечно, зовнішньополітичні події того часу, а саме війна з Туреччиною і Кримом.
Саме на південні полки Гетьманщини лягав головний тягар цієї війни. Переходи величезного українсько-московського війська, надмірні податки й побори для постачання його, відрив великої кількости населення від господарства, зрозумілий в умовах воєнного часу відхід посполитих у козаки, нарешті, невпинні татарські напади — усе це руйнувало південне Лівобережжя і створювало масову базу для активного невдоволення місцевого населення політикою Мазепи. Невдача Кримських походів 1687 і 1689 рр. ще більше загострила становище на півдні Гетьманщини.
Війна з Туреччиною і Кримом особливо відбилася на торговельнопромислових інтересах південно-лівобережної, переважно полтавської, старшини (і купецтва), а також запорозької старшини. Як відомо, південні полки Гетьманщини й Запоріжжя, крім найтісніших торговельних стосунків між собою, провадили значну торгівлю з Кримом і турецькими «городками» на долішньому Дніпрі, причому маштаб цих операцій далеко виходив за межі самого Криму. Українські купці возили до Криму хутра, сукна і т. ін. Зі свого боку, Запоріжжя торгувало з Гетьманщиною рибою і сіллю, а діставало звідти борошно, горілку, залізо, сукно, смолу, рибальські сітки і т. п.
Мазепа оповідав у 1690 р. московському посланцеві дяку Постнікову, що в мирний час «народ кримскій... велми користовал, имЂючи... всякое отселя з их, великих государей, богохранимое державы в продажах потребных им вещей и живностей доволство; чим не точію сами они, кримци, вспомагалися, але и заморскіе краи имЂли пожиток».
Війна послабила ці торговельні стосунки, але не припинила їх зовсім. Особливо це стосується Запоріжжя, яке провадило щодо Криму свою окрему політику. Кошовий отаман Іван Гусак, виправдовуючи перед московським урядом укладення перемир’я з Кримом, писав, що запорожці зробили це «для той причины, бо барзо нуждны, нендзны, бЂдны и в убозст†погружени» 16. Запорозькі «торговыи люде» були в Криму і в 1691 р.
У 1692 р. Гусак писав Мазепі, що «оны, запорожци, миру своего c бесурманами розривати не хочут, найбарзЂй для того, же многіе межи ними обрЂтаются таковыи товаришы, которіи одно господарным промыслом, а другое торговыми гандлями бавятся, а в военных боях не смакуют».
Складніше було становище південних полків Гетьманщини, які, звичайно, більше залежали від гетьманського й царського урядів. Однак, незважаючи на всі обмеження і навіть заборони, торгівля південного Лівобережжя з Кримом і Туреччиною через Запоріжжя не переривалася. У 1691 р. «многіе малороссійских городов купцы в СЂчЂ стоят и хотят итти в городки» (турецькі) 17.
Гетьманський уряд починає чинити перешкоди торговельним зносинам Гетьманщини із Запоріжжям. Коли запорожці просили Гетьмана, щоб він не перешкоджав «людем торговым запускатися для покупки соляной и рибной» до Запоріжжя, Мазепа заперечував, що «торговым людем ватажным» було боронено «таковой волной дороги». Проте немає жадного сумніву, що в руках гетьманського уряду це було досить сильною зброєю проти Запоріжжя.
А втім, торговельні стосунки Гетьманщини з Кримом продовжувалися і пізніше. У 1693 р. в Бахчисараї були «с купецкими вещами» полтавські купці Степан Козельський «з иншыми чюмаками», Захар Старицький (син полтавського протопопа) та «люди купецкіе» з Кобиляк та інших міст південної Гетьманщини. Отже, хоч в 1695 р. в Полтавському полку наказано було, «дабы оттуда никто в Крым c рухлядными товарами Ђхать не дерзал», навряд чи і цей наказ був виконаний.
Політика гетьманського уряду в цьому питанні, звичайно, не була послідовною і рішучою. У торговельних стосунках з Півднем було заінтересоване купецтво всієї Гетьманщини, отже, всякі затримки в цій торгівлі давалися взнаки всьому українському купецтву. Наприклад, київські купці, щоб проїхати до Туреччини, змушені були їздити через Польщу й Угорщину.
Нарешті, у цьому заінтересована була і вища старшина Гетьманщини, торговельні інтереси якої нерідко зв’язані були саме з південною торгівлею Гетьманщини. Не можна не згадати також, що в південних полках Гетьманщини старшина й купецтво були дуже тісно зв’язані й споріднені між собою.
Про все це добре знали в Західній Европі, де вважали можливим (в 1690 р.), що московський уряд дозволить українським купцям вільно торгувати з Кримом 18.
Отже, зважаючи на всі ці інтереси, український уряд не міг зайняти виразної й рішучої позиції щодо торгівлі з Кримом і Туреччиною. Доводилося також числитися з нагадуваннями московського уряду про повне припинення торговельних зносин з ворожими країнами. А головне — стан війни дуже несприятливо відбивався на торгівлі.
Війна з Туреччиною і Кримом пошкодила і промисловим інтересам старшини та козацтва південного Лівобережжя і Запоріжжя. Полтавські козаки звичайно ходили «за промислом соляним» на Запоріжжя і на низ Дніпра. Війна не припинила зовсім цієї промислової діяльности (маємо згадки про те, що полтавці, наприклад, в 1690 р. ходили по сіль у Запоріжжя і Газі-Керман 19), але відбилася на ній дуже неґативно.
Татарські напади були небезпечні також для салітряних заводів, які належали здебільшого старшині й великим купцям (зокрема Полтавського полку). У 1690 р. полтавський полковник Жученко повідомляв Гетьмана про те, що татари, «припавши к могилам робленим селЂтру под городком Нефорощею будучим купою немалою оных через сей день усиловуют добувати, хотячи загорнути в полон свой агарянскій майданников» 20. Відбивати цей напад довелося збройною силою (з артилерією).
Для невдоволення полтавської старшини і купецтва були поважні підстави не тільки в галузі зовнішньої політики гетьманського уряду. Становище Полтавського полку було дуже відмінне від становища північних полків. У місцевому господарстві тут ще переважали різні промисли (мисливство, рибальство, бджільництво), торгівля й почасти промислове скотарство. Отже, проблема робочих рук на півдні Гетьманщини не стояла ще так гостро, як у полках північних. Тим-то ми і спостерігаємо тут цілком відмінне ставлення до одного з болючих питань того часу — рееміґрації вихідців з Правобережної України. Тим-часом як старшина північних і центральних полків рішуче боролася проти переселень на правий берег Дніпра, полтавська старшина й купецтво скаржилися на «утиски» з боку переселенців з Правобережжя. У 1690 р. полтавці писали Мазепі: «Когда з того боку ДнЂпра многіе народы на жите сюда удалися, тогда многіе нам в тых наших кгрунтах и землях вчинилися обиды, а особно на власных полях наших осЂли слободки, Коломаком и Хмеліовом прозиваеміи... Еще паче первого теперь тіе слобожане ближей под Полтаву подбираючися, предковые и отчизные наши кгрунта, пасЂки и хуторы почали под себе подгортати и пустошити, же нам до своего доброго з великого жалю нельзя и пріЂхати... нибы в безпанской и в безправной землЂ». Просячи у Гетьмана допомоги, полтавська старшина й патриціят загрожували, що «если ваша вельможность о том не влежитеся и не защитите нас, то вже и не знаем, що чинити, хиба тилко, покинувши сій стислыи жилища наши з великого и неутолимого жалю шукати собЂ в чужих кутах мешканя» 21.
Навряд чи добрі полтавці серйозно думали покинути свою Полтаву, «предковыи и отчизны» свої. Звичайно, не надавав значення цій погрозі і гетьманський уряд, який не міг в інтересах лише полтавської старшини відмовитися від тієї політики щодо переселенців з Правобережжя, яка відповідала інтересам цілої Лівобережної України, особливо у пайвпливовіших у політиці українського уряду центральних і північних полках. Однак і полтавська старшина мусіла обстоювати свої вимоги, а це неминуче викликало в неї вороже ставлення до уряду, і то не лише в цьому питанні.
На цьому ґрунті зростала опозиція старшини і близьких до неї кіл купецтва. Основними вимогами цієї опозиції були: відмовлення України від участи в антитурецькій коаліції й усунення конкуренції переселенців з Правобережжя шляхом примусового повернення їх назад.
Легко помітити, що в цих вимогах полтавці відбивали й інтереси Запоріжжя, яке до цього додавало ще ширші політичні вимоги, а саме стару вимогу запорозького невтралітету між Московщиною (і Україною) і Туреччиною (і Кримом), що в тогочасних умовах, під впливом турецько-кримської політики, неминуче приводило Запоріжжя до конфлікту з Московською державою. Немає жадного сумніву, що деякі вимоги полтавської опозиції збігалися з інтересами відповідних кіл Правобережної Наддніпрянщини (насамперед старшини та монастирів).
На чолі полтавської опозиції стояло кілька найвпливовіших старшинських фамілій Полтавщини — насамперед Жученки й Іскри. Найбільш активним з керівників цієї опозиції був старий полтавський полковник Федір Жученко, який протягом кількох десятків років (хоч і з перервами) керував Полтавським полком і нажив тут собі чималі маєтки 22. Правою рукою у нього був зять його, представник однієї з найвизначніших старшинських фамілій Гетьманщини — Іван Іскра, син кандидата в гетьмани (в 1658 р.) Івана Іскри і внук гетьмана Я. Острянина 23. За ними йшли їхні численні родичі, свояки і прихильники серед старшини, купецтва й духовенства.
Значення цієї опозиції підсилювалося ще дуже впливовими зв’язками полтавської старшини серед вищої старшини, навіть серед уряду Гетьманщини. Аджеж цю опозицію у відповідальний момент її широкого політичного виступу очолив другий зять Жученка — генеральний писар Василь Кочубей, найактивніший учасник перевороту 1687 р., дуже близький тоді до гетьмана Мазепи і зв’язаний як із старшинською аристократією цілої Гетьманщини, так і з деякими боярськими колами у Москві. Саме Кочубей очолив бльок опозиційних угруповань Гетьманщини й Запоріжжя, який в 1691-1692 рр. організував повстання Петрика 24.
3. Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-Кримська угода 1692 року
Петро Іванович Іваненко був родом з Полтавського полку (з Полтави або м. Нових Санжарів), мабуть, син козака 25. Людина здібна, освічена й бувала, він дістався до Генеральної військової канцелярії, де незабаром став військовим канцеляристом, чому допомогло також одруження Петрика з небогою генерального писаря В. Кочубея, онукою полковника полтавського Ф. Жученка 26. Року 1689 Петро Іваненко був одним з 8 канцеляристів, які їздили з Гетьманом до Москви, причому займав він у списку посольства перше місце після Василя Чуйкевича, майбутнього реєнта Генеральної військової канцелярії й генерального судді. Року 1691 Петрик був уже старшим військовим канцеляристом і користувався повним довір’ям та прихильністю як Кочубея, так і самого гетьмана Мазепи. Він вже мав родину (джерела згадують про його сина, а він сам — про «дітей»), непоганий маєток («худобу неподлую», за його власними словами), зокрема двір у Батурині. Перед ним відкривалася добра старшинська кар’єра. Але для цієї небуденної людини цього було замало.
Петрик був добре обізнаний з історією й тогочасним станом України й політикою українського уряду. Переконаний український державник, Петрик розумів усю небезпеку для України з боку Москви й Польщі. Ідея визволення України від усякого чужого панування, а передусім «одобраня от московское власти милое отчизни своее Украйны» (лист Петрика до Запоріжжя з 18 травня 1692 р. 27), стає головною метою Петрика. Петрик вважав, що союз з Кримом (і, мабуть, Туреччиною) був би важливою, а на той час чи не єдиною ґарантією державної самостійности України. Тим часом Україна, як союзник Московщини, була в стані війни з Кримом і Туреччиною. Так зародилася думка про союзну угоду України з Кримом, що об’єднала цілі Петрика й впливових українських політичних кіл, які й роблять Петрика своєю довіреною особою.
На початку 1691 р. посланий у службових справах до Гадяча й Полтави Петрик таємно подався (в кінці лютого) на Запоріжжя, де його незабаром обрано на військового писаря. Перебуваючи на Січі, Петрик розпочинає переговори з Кримом і мобілізує запорозьку урядову й громадську опінію проти Москви й офіційної політики гетьманського уряду. В кінці квітня 1692 р. він «тайным обычаем», але з відома кошового отамана І. Гусака, вирушив до Криму, де від імени міродайних кіл Гетьманщини й Запоріжжя продовжує переговори з кримським урядом, які завершилися трактатом союзної угоди між Україною й Кримом, підписаним у Газі-Кермані (Казикермені) 26 травня того ж року 28.
Що акція Петрика була пов’язана з політичними колами в Батурині й Полтаві, більш того, була ними підготована й організована, про це широко говорили на Україні й поза межами її. Український посланець у Москві Юрій Харевич 1691 р. казав, що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і послал де ево, Петрушку, ис Полтавы до Запорожья провадить полтавской полковник нарочного своего... і знатно де совершенно, что тот побЂг... учинился c вЂдома КучюбЂева» 29. Гетьман Мазепа ясно заявив (у травні 1691 р.) московському посланцеві дякові Нікітіну, що «Петрушка совершенно побЂжал c вЂдома КучюбЂева і полтавского полковника...» 30. І тоді, і пізніше (в 1708 р.) Гетьман записував справу Петрика на карб Кочубея (а також М. Самойловича та інших лідерів опозиції). Зрештою, Гетьман прямо обвинувачував Кочубея у підготові втечі і в дальших діях Петрика на Запоріжжі в Криму. Він не тільки казав це Кочубеєві в вічі й гостро сварився з ним, але й наказав його «взяти в замок за караул» 31. Отже, це була офіційна версія українського уряду, хоч і не призначена для ширшого загалу — і разом з тим це була публічна опінія, яка, однак, не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження. Про це знали також у Москві і в Криму. Зрештою, сам Петрик не крився зі своїми зв’язками серед вищих українських кіл.
Не виключена можливість участи в акції Петрика навіть самого Мазепи. Ще сучасники думали, що Гетьман був причетний до цієї справи. Чутки про це походили від самого Петрика, і їх залюбки повторювала, боронячися від урядових обвинувачень, опозиція, зокрема Кочубей, який згодом (1708) писав, що Мазепа «виправив до Криму Петрика... давши ему науку, як орду вывести на крайние Украинные городы... и так справовался (Петрик), як ему от Гетмана была наука». Це повторювали й інші вороги Мазепи в своїх доносах на Гетьмана до Москви. Сучасний історик мазепинської доби С. Величко під впливом цих обвинувачень і чуток пише (1720), що Мазепа був промотором всієї акції Петрика. Ця думка знайшла собі підтримку і в новітній українській історіографії (зокрема, М. Слабченко). Нарешті, досліджуючи це питання спеціяльно, на підставі всіх джерельних матеріялів, ми також прийшли до висновку, що участь Мазепи в справі Петрика (зокрема щодо угоди з Кримом) можлива, в зв’язку з антимосковськими плянами Мазепи, які, певною мірою, поділяла й старшинська опозиція 32.
Політична програма Петрика цілком ясна. Мета повстання — це «одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины» 33. Петрик добре поінформований у тогочасній політичній ситуації України й чудово розуміє велику небезпеку для неї з боку «ненавистных монархов» московських і польських. «Гды ж тые монархове наши, — писав він до Запоріжжя 22 червня 1692 р., — ... власне як л†лютые пащоки своЂ роззявивши, хотячи нас коли колвек поглотити, сЂрЂч учинити своими неволниками». «И не дивно ж кролеви полскому, попеваж здавна мы его были подданые, а за Божіею ласкою и помощью, з ордами за Хмелницкого выбившися c подданства, такую ему учинили шкоду, од якоЂ он и до сих час не может поправитися, для чого всЂми силами старает як бы могл обняти в подданство Малоросійский край наш, и тую свою через нас учиненную одомстити шкоду». Так само й «хан Кримский за тое на нас враждует, иж мы ему и всему панству Кримскому, в сусЂдст†мешкаючи, як з давных часов, на полЂ и на водЂ чинили шкоду, в людех и в набытках, так и тепер чинимо завше». Але «дивно московским царям, которіе не через мЂч нас обняли, але доброволне для віри христианскоЂ продкове наши им поддалися; до того, звЂвши наш край Чигиринский на ЗаднЂпрскую сторону, обсадилися нашими людми от всЂх сторон неприятелских, и откол колвек неприятелЂ войною прийдут, то наши городы и села попаливши и людей c потребу набравши, назад поворочают, а Москва вся завше за нашими людми, як за стЂною, знайдует в цЂлости; и тым всЂм не контентуючися, старает всЂх нас починити своими холопами и неволниками, для чого первей наших гетманов, МногогрЂшного и Поповича (себто Самойловича — О.О.), которие за нами стояли, забрали зовсЂм в неволю, а потом и нас всЂх хотЂли загорнути у вЂчное свое подданство» 34. Отож, «бысмо болш нЂчіего ярма, нЂ московского, нЂ полского, не носили на своих волных шиях и не терпЂли такое от неприятелей своих иеволЂ, которая нас от Москвы и от ляхов потикает, горше нЂжли от бесурманов» (лист Петрика до Запоріжжя з 12 липня 1692 р. 35), — Петрик вважав за потрібне скласти угоду з Кримським ханством, щоб з його допомогою визволити Україну з-під московської влади.
Договір Петрика з Кримом 26 травня 1692 року 36 був укладений від імени «волного государства» «Княжества выдЂлного Киевского, Черниговского и всего Войска Запорожского городового и народа Малороссійского» на засадах рівности й обопільиости зобов’язань.
Це трактат вічної згоди й союзу між двома державами Україною й Кримом. Він складається з короткого вступу й 16 пактів. Низка пактів присвячена політичним взаєминам обох держав. Тут відрізняємо дві групи пактів: загальні зобов’язання постійної обопільної допомоги й зобов’язання спеціяльні, тимчасові. Складено було угоду оборонного союзу. Кримська держава зобов’язується Україну «от поляков и от Москвы и от всЂх непріятелЂй оборонять всЂгда». Зі свого боку, «княжество Малороссійское» усіма своїми силами мусить захищати Кримську державу. Ця допомога подається без нагороди, за вийнятком, коли треба було б іти «в далные мЂста, а зимняго времяни». Тоді «тЂм войскам и лошедям повинен быть харчь и опочив пристойной і налЂжащей» (арт. ТІ, X). Всі непорозуміння між Україною й Кримом мали полагоджувати дружнім шляхом. Застережено було обопільне полагоджування й відшкодування претенсій підданців обох держав (арт. VIII). Встановлений був порядок зносин дипломатичних (через послів та гінців), для чого було б зорганізовано пошту в Переволочні й у Газі-
Кермані (арт. XIV, XV). Безпосереднє значення належало зобов’язанням спеціяльним. Основний пакт — це обов’язок Кримської держави допомог™ Україні «для отобранія от московской власти Малоросійской Украины» (арт. III). Зі свого боку, Україна мусіла «отворить Муравскіе шляхи» татарам (арт. VII). Звичайно, договір одкидав можливість сепаратної угоди. Це мусіло бути «вопче... по совету c пожитком общаго добра обоих сторон». Проте цей пакт мав і ширше значення на майбутнє (приміром, на випадок війни з Польщею — арт. XVI).
Певну увагу присвячено було економічним взаєминам обох держав. Застережено було право української людности організовано, «за ведомом Войска Запорожскаго и Государства Крымскаго і за листами», «волію добыватца на рыбной і на звериной ловлЂ и насоли» — на Дніпрі й на всіх допливах Дніпрових по обох боках, без будь-якої оплати (арт. VI). Далі проголошено було обопільне право вільного торгу — на загальних підставах — купців українських в Криму, Білогородщині й в інших землях Кримської держави; кримських купців — на Україні. Купців-чужоземців зрівняно було в митних правах з купцями місцевими. Торговельний шлях ішов купцям українським через Переволочну на Газі-Керман; купцям кримським — на Переволочну (арт. IX).
Найбільшу вагу для історії української політичної думки безперечно мають пакти конституційного характеру. Основні ідеї політичні в діяльності Петриковій — визволення України з-під чужоземної влади та об’єднання українських земель у межах осібної держави — яскраво виявилися в трактаті 1692 р. «Княжество (выдЂлное) Киевское і Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским», або коротше «Княжество (Государство) Малоросійское» — ось формула української державности, виявлена в діяльності Петриковій і в трактаті 1692 р. зафіксована та міжнародньо-правним способом визнана. Перший артикул трактату визнав цю державну організацію: «Княжество Киевское и Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским имЂет быть выдЂлное при всяких своих волностях». Кримське ханство не мало права втручатися у внутрішні справи України. «Княжеству Малороссійскому і всЂму Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное государство, чтоб права сЂбе природное и порядок, которой полюбитца, учинить волно» (арт. XI).
Ідея державної території України позначилася в договорі 1692 р. дуже яскраво. Князівство Малоросійське, очевидно, складалося б із земель колишніх воєводств Київського та Чернігівського, отже, охоплювало Лівобережжя й чималу частину Наддніпрянського Правобережжя. На сході до цієї держави прилучено було б частину Слобожанщини, а саме полки «Ахтырской и Сумской со всЂми принадлЂжносьтьми своими». Полки Харківський і Рибінський (Острогозький) мали бути переведені на Правобережжя («на Чигиринскую ДнЂпра сторону»), а їхні землі мали спорожніти (арт. IV). Це відповідало традиційній кримській політиці, що воліла утворити степовий бар’єр поміж Кримом і Московщиною (та Україною). На півдні кордони українські сягали лиш до р. Самари, але на Самарі не можна було «городов никаких и деревнь, ни строенія никакова» ставити (опріч монастиря Самарського. — Арт. XII). Складніше питання щодо правобережних земель Української держави. Відповідний пакт зредагований досить невиразно. Правобережжя («Чигиринская сторона со всЂми городами») мало увійти до складу Князівства Малоросійського в межах «пока Хмелницкой завоевал c ордами от поляков» (арт. V). Неясно, чи це була вся територія, завойована за Богдана Хмельницького, чи тільки та частина її, що визнана була за козацьку у Зборівському трактаті 1649 р. Та коли згадати за назву «народ Малороссійскій» у титулі Української держави в договорі 1692 р., ясно буде, що права цієї держави на всі правобережні землі було принципово застережено. Але практично договір 1692 р. цікавиться лише наддніпрянською частиною Правобережжя, давньою територією Козаччини, мабуть, тому що міжнародні договори другої половини XVII ст. (Бучацька угода 1672 р. і Журавнинська угода 1676 р. Польщі з Туреччиною, Бахчисарайська угода між Кримом та Туреччиною і Московщиною 1681 р.) визнали значну частину Правобережної України за володіння Туреччини (зверхника Криму), без згоди якої не можна було вирішити дальшу долю цих земель.
Договір 1692 р., безперечно, відповідав національно-державним інтересам України і, хоч не був визнаний леґальним українським урядом, мав певний вплив на дальшу українську політику щодо Криму. Бендерська конституція 1710 р. ствердила: «поневаж нам всегда пріязнь сусЂдская Панства Крымского есть потребна... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати», — «теды... мЂет ясневельможный гетман (Орлик)... старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчиой пріязни». Й наступного року (23.I.1711) гетьман Пилип Орлик уклав новий союзний договір з Кримом.
Ще більше значення договору 1692 р. в історії української державницької думки. Він є яскравим доказом того, що навіть у перші роки гетьманування Мазепи, після Коломацької угоди з Москвою 1687 р., українська політична думка мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборности, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 р. безперечно свідчить про те, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою й рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 р. й навіть перекреслений Переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 р., укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовок) Мазепиного виступу проти Москви в 1708 р.
Влітку 1692 р. Запоріжжя приєдналося до угоди Петрика з Кримом. Та незабаром з’ясувалося, що, схвалюючи цю угоду, Січ відмовляється пристати до Петрика й подати йому військову допомогу. «Кошевой... атаман и иныи куренные атаманы и многіе знатные козаки о ПетрушкинЂ... замыслЂ... печалны». Зате рядове запорозьке козацтво було на боці Петрика: «иные... пьяницы и голудба меж себя говорят, и они де пойдут c Петрушкою рандарей бить, и в ЗапорожЂ де козаки меж себя мутятца» — так сповіщав Москву боярин і воєвода Б. Шереметєв 37.
Допомога січової голоти не могла заступити організованої помочі всього Війська. З другого боку, можливість якоїсь активнішої підтримки з боку опозиційної старшини Гетьманщини була виключена, хоч би вже тому, що вся опозиція фактично опинилася в руках Гетьмана й московського уряду 38. Тоді виникло питання про політичну організацію повстання. До середини 1692 р. Петрик, мабуть, не думає про булаву. Проте дальший хід подій примусив його подбати про обрання нового гетьмана. З допомогою кримців Петрик був обраний на гетьмана на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р. Тоді ж було призначено трьох полковників (Василя Бузького 39, Кіндрата й Левка Сису) і 6 сотників 40. 29 липня Петрик видав свій перший гетьманський універсал до населення України 41. Це був повний і остаточний розрив керівника повстання з тими політичними колами на Гетьманщині, які організували це повстання.
В таких умовах неминуче виникала соціяльна проблема. Вага запорозької голоти та надія на повстання поспільства на Гетьманщині зростають. Спочатку Петрик дивився на це лише з погляду політичних інтересів повстання. Він добре розумів силу соціяльно-економічного невдоволення й протесту з боку широких народних мас, і ставка на це була однією з найбільших у тактиці Петрика, в якого згодом викристалізується думка про організацію упосліджених шарів суспільства. В універсалі 29 липня 1692 р. Петрик писав: «Сами знаєте, що вам дЂют москалЂ и свои драпЂжние пани и що ся вам чинит от арендаров, все тое добре знаєте, поневаж объЂздили вам подданством шіи, и худоби ваши всЂ поотбирали» 42. В численних бесідах, зокрема на Запоріжжі в 1691-1692 рр., Петрик висловлювався ще гостріше: «Я, пане Кошовый, горло свое ставлю и велите мене на составы порубати, коли тобЂ вся Украйна, почавши од самой Полтави, не поклонится, тилко хоч шисть тисячей озми орди, да пойдем в городи; мене пошли вперед c килкосот конми в Полтавщину. Я знатиму, з якого конца зачати; да и дЂдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули c полковництва; а гетман сей зараз на Москву утечет, бо там его вся душа, а тут тилко тЂнь его... Пане Кошовый, (чи) не помогут нам братя наши голоколЂнки из бЂдними людми, тилко которих сердюки, арендари да и тие дуки, що им цари маетности понадавали, мало живих не Ђдят; они почуют, що ти з войском рушишся з СЂчи, то сами оны тих чортув панув подавят, а мы вже прийдемо на готовий лад» 43. Важко сказати, чи це була щира думка Петрика, чи лише звичайнісінька демагогічна тактика. Але вона не могла не вплинути на становище старшинської опозиції.
Наприкінці липня 1692 р. Петрик з’явився на півдні Гетьманщини. З ним ішло щось з 500 «охотників», здебільшого із Запоріжжя, й 20-тисячне кримське військо на чолі з калгою-султаном (ханським престолонаслідником) Девлет-Гиреєм і Батирчею-мурзою. Перші кроки Петрика були досить успішні. Населення південної частини Полтавського полку (міста й містечка над Ореллю та лівим берегом Ворскла) зустріли його дуже прихильно. Орельські міста Царичанка і Китайгород приєдналися до Петрика. Повстання загрожувало перекинутися й на правий берег Ворскла. Міста Кишенка й Соколка почали «малодушествовать» і схилятися на бік Петрика.
В Полтаві, як писав гетьман Мазепа царям, «от легкомыслных людей шкодливыи в поголосках произносилися плевелы» 44. В одному пізнішому (1700) документі згадується, що в 1692 р., під час наступу Петрика, «Полтава змЂнила». Але дальшому розгортанню цього руху в Полтаві перешкодило наближення великого гетьманського й московського війська.
Нарешті була загроза, що повстання перекинеться і на інші полки південної Гетьманщини.
Перед загрозою поширення повстання й татарського наступу гетьманський уряд вжив певних заходів. Були мобілізовані чотири козацькі полки (Прилуцький, Миргородський, Лубенський і Ніженський) і, разом з охочекомонним полком Пашковського, відряджені до Полтави і далі до південного кордону Гетьманщини. Слідом за ними рушив і Гетьман з п’ятьма охотницькими полками і частинами полків Київського, Чернігівського й Стародубівського. На допомогу йому йшли московські воєводи Б. Шереметєв і князь Барятинський.
Тим часом населення окупованих татарами місцевостей мало змогу переконатися в тому, чим насправді була татарська «допомога». Татарські загони почали чинити різні насильства над українським населенням і захопили в ясир чимало людей. Це викликало велике невдоволення людности. Ряди прихильників Петрика почали танути.
Кілька міст на Орелі, які відразу не піддалися Петрикові (Маячка і Нехвороща), почали чинити більший опір. Позбувшися підтримки місцевого населення і не відважуючися вступати в бій з гетьманським військом, Петрик зі своїми татарськими союзниками (які були заклопотані ще й становищем у Криму, де точилася тоді боротьба за ханський престол) спішно відступив до Перекопу.
Невдача першого походу Петрика вирішила долю всієї справи. Народні маси, які побачили, чого варта татарська «допомога», швидко відступилися від Петрика. Запоріжжя, яке і раніше підтримувало його мляво, тепер рішуче зреклося будь-якої спілки з Петриком. Старшинська опозиція переконалася в тому, що ні кримське військо, пі навіть соціяльна демагогія Петрика неспроможні подолати силу московського й гетьманського війська. А головне, старшинська опозиція, так само як і гетьманський уряд, боялася народніх заворушень. Неминучість соціялыюго зрушення неминуче перекидала опозиційну старшину на бік уряду. Зі свого боку, урядові кола теж прагнули згоди.
Коли надія старшинської опозиції на кримську допомогу виявилася марною, гетьманові Мазепі, якого підтримував московський уряд, неважко було розколоти опозиційний бльок. Опозиційна група прибічників Самойловичів, загрозлива особисто для Мазепи, зазнала репресій: Михайло Самойлович був засланий на Сибір; Полуботки — батько і син ~ були заарештовані і, за ухвалою військового суду, позбавлені маєтностей 45.
Цілком відмінну тактику застосував Мазепа до полтавської опозиції: Кочубей зберіг уряд генерального писаря і добрі стосунки з Мазепою, а Жученко, хоч і був позбавлений (1691) полковництва, але в 1696 р. полтавським полковником призначений був І. Іскра.
На деякий час діяльність старшинської опозиції була послаблена, але вона не припинилася і з новою силою виявилася на початку XVIII ст., в складних умовах Північної війни 46.
Петрик не відмовився від дальшої боротьби. Хоч він і втратив свою базу на Гетьманщині й на Запоріжжі, але ще не раз приходив з татарами на Україну. Татарські напади й руйнації 1693, 1694 і 1696 років були пов’язані з ім’ям і участю Петрика. В поході 1693 р. (січень) брали участь козаки Петрика й чимале (джерела подають різні цифри: ЗО і 10 тисяч) татарське військо на чолі з Нуреддином-салтаном, зятем хана Селим-Гирея, і Ширин-беєм, ханським сином. Похід був невдалий, хоч татари дійшли до околиць Полтави. Запоріжжя не підтримало Петрика, а населення Полтавського полку, з огляду на татарські руйнації та здирства, поставилося до нього неприхильно. Наближення великого гетьманського й царського війська примусило Петрика й татар відступити.
Ще більш невдалим був похід Нуреддин-салтана на Слобожанщину влітку 1694 р., в якому, здається, Петрика не було. Ширших розмірів був похід 1696 р., коли в січні великі сили татар — кримських, білгородських та інших — з’явилися на півдні Гетьманщини, на території полків Полтавського, Миргородського й Гадяцького, з наміром іти на Батурин. З Білгородською ордою був і Петрик. Гетьман Мазепа мобілізував кілька полків — козацьких і компанійських — і сам з рештою війська рушив у похід до Лохвиці, закликаючи на допомогу Шереметєва, який знаходився в Охтирці. Гетьман наказав також батуринському сотникові підготуватися до оборони Батурина. Але й цей похід Петрика, після перших успіхів, закінчився невдало. Почався розбрат серед татарського війська, а передчасна відлига примусила його спішно відступати. Повторилася звичайна історія: татари в Полтавському полку «Китайгород весь спалили, тилко люде з душами в замочку тамошном спаслися, тое ж КишепцЂ и КелебердЂ досталось»; а в Миргородському полку татари «побережніе городки и села... знесли огнем и мечем; людей где нагабали впень рубали, не беручи живцем, и так чрез недель З стоячи, любо в людех малую, однак в селеніях и пожитках их великую здЂлали руину». Відступаючи, кримська орда в Полтавському полку «людей, уже не рубаючи живцем, брала, где кого заскочила» (С. Величко); а білгородська орда ловила ясир на Наддніпрянщині.
Це була остання спроба Петрика повторити велике діло Богдана Хмельницького — тільки проти Москви, проти «москалів і своїх панів», як він залюбки писав і казав. Історична роля Петрика була скінчена, хоч він ще довго турбував український і московський уряди, як гетьман «Ханської України» (так називалася частина Південної України між Богом і Дністром, що входила до складу Кримського ханства) 47. Призначений на цей уряд ще в середині 1690-х років, він згадується востаннє, як «дубосарський гетьман», в 1711-1712 рр., в зв’язку з подіями нової російсько-турецької війни й діяльністю мазепинської еміґрації, *до якої він поставився неприхильне* 48. А Голобуцький умерщвляє його руками Мазепи, то в 1695 (sic!), то в 1705 р.
[*-* В коректурному примірнику ця фраза викреслена. (Прим. ред.).]
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ V
 1 Про це — див. нашу статтю «Чорноморська проблема в українській політиці часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)» — «Чорноморський Збірник», XI, 1947. Передруковано в «Українському Самостійнику», 1954, ч. 8 (214).
 2 Гетьманич Григорій Самойлович був одружений з донькою гетьмана Івана Брюховецького. Див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів» — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. З, 4.
 3 Пізніше (під час Північної війни) Б. Шеремстєв був приятелем Мазепи (див. далі).
 4 Дмитро Зеленський, з правобережного шляхетського роду, знатний військовий товариш (1689), полковник лубенський (1701- 1709). Один з головних дорадників Мазепи. В день Полтавської битви здався росіянам і був ув’язнений, а 1711 р. засланий на Сибір, де й помер.
 5 Іван Мирович, полковник Переяславський (1692-1706), був одружений з Пелагією Голуб, донькою Захара Голуба, шваґра гетьмана Самойловича й приятеля Мазепи.
У Чернігівському історичному музеї (збірка Тарновського) був золотий личман, мистецької західноєвропейської роботи, що був колись подарований Мазепою Пелагії Мировичевій (вказівка проф. П.П. Курінного).
 6 Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи (ГАФКЭ), Москва, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 531 (513).
 7 ГАФКЭ, «Столбцы Малороссійскаго Приказа», ч. 6020 (209), арк. 53, 200, 214-216.
Григорій Карпович Коровка-Вольський, з правобережного шляхетського роду Вольських, сотник батуринський (1669-1672), генеральний хорунжий (1672-1676), полковник чигиринський (1677- 1678), полковник стародубівський (1678-1681), полковник київський (1682-1684, 1690).
 8 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199, 201; «ДЂла Малороссійскія», в’язка 75, ч. 50.
 9 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199; «Мал. подл. акты», ч. 566 (547), 567 (548).
 10 ГАФКЭ, Ст. Мал. Пр., ч. 6020 (209), арк. 199.
Леонтій Артемович Полуботок, чернігівський полковий писар (1668), сотник чернігівський (І671-1672), генеральний бунчужний (1672-1677), генеральний осаул (1678-1681), полковник переяславський (1685-1687, 1689-1690). 15.XI.1690 Леонтій Полуботок, бувший пол[ковник] переяславський (Фед[оренко], [с.] 214). Федоренко ([с.] 210) помилково називає Леонтія Полуботка полк[овником] черніг[івським] і переяслав[ським]. Помер коло 1695 р. Павло Леонтійович Полуботок (1660-1724), вихованець Києво-Могилянської колеґії, знатний військовий товариш (1689), залишався без уряду до 1706 р., коли дістав полковництво чернігівське (1706-1724). Наказний гетьман (1722-1724). Очолив українську національну опозицію централістичній політиці Петра І, за що був ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Петербурзі, де й помер.
 11 ГАФКЭ, «ДЂла Малор.», в’язка 75, ч. 104.
 12 ГАФКЭ, «Книги Малороссійскаго Приказа», ч. 66, арк. 311-314.
 13 Соломон був страчений у Батурині 7 жовтня 1692 р. Справа Соломона давно вже з’ясована в історіографії як українській (Костомаров), так і польській (див.: A. Darowski, Intryga Salomonka — «Szkice historyczne», Seria I, wyd. II, Warszawa, 1901, str. 191-237). Тому спроба новітньої совєтської історіографії (див.: В. Шутой, Борьба народных масс против нашсствия армии Карла XII, М., 1958, ст. 64-65) боронити (без жадних, однак, доводів) твердження декого з старих російських істориків (зокрема Н. Устрялова), що вважали Соломона справжнім посланцем Мазепи, стоїть поза межами наукової критики
 14 ГАФКЭ, Кн. Малор. Пр., ч. 62.
 15 Мазепа довідався, що «без указа великих государсй и без приказа боярина Льва Кирилловича Нарышкина (начальник Посольського Приказа — О. О.), приказал думный (дяк) Емельян Игнатьевич Украинцев накрепко Василью Кочубею смотрЂть над всЂм поведенісм гетманским; от того приказанія учинилось Кочубево многое лукавственное коварство...». Хоч Кочубей (в листі до митрополита Варлаама Ясинського з червня 1692 р.) заперечував це, але, мабуть, Гетьман мав певні інформації.
 16 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 799 (783).
 17 Ibid.
 18 Mercure Historique, p. 219, 1690, Fevrier.
 19 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 636.
 20 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 668. «Могила» — місце розробки салітри; «майданник» — робітник на салітрарні.
 21 ГАФКЭ, «Мал. подлин. акты», ч. 729 (712).
 22 Федір Іванович Жучснко (Жук), старий полтавський козак, записаний ще в реєстрі 1649 р. Року 1659 був обраний полковником полтавським і підписався під Переяславськими «статтями» гетьмана Юрія Хмельницького 1659 р. Кількакратно був обираний на полковника полтавського й був ним у 1659-1661, 16701672, 1679-1681, 1687-1689, 1689-1691 рр. Брав участь у чигиринському поході 1678 р. і кримських походах 1687 і 1689 рр. Року 1691, у зв’язку зі справою Петрика, був усунутий з полковництва й залишився до кінця «значним і заслуженим войсковим товаришем» («знаменитий в Войску Запорожском товариш» — 1708 р.). Помер 1709 р.
 23 Іван Іванович Іскра, полковник Полтавський (1696-1703), був одружений з Прасковією Федорівною Жученко.
 24 Про повстання Петра Іваненка (Петрика) — див. наші праці: «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» («Ювілейний Збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927); «До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928); «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. XXIII, К., 1929); «Орлик і Петрик» («Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. ХХV, К., 1929) — передруковані в Збірнику ВУАН «Студії з Криму» (К., 1929), під титулом «Петрик — ханський гетьман України», і видані окремою збіркою «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929 (вид. ВУАН); «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика» («Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського Державного Університету ім. Ів. Франка», т. І, Львів, 1940); «Нові матсріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (Авгсбурґ, 1949); «З історії державницької думки доби Мазепи» («Вісник», 1955, ч. 6/80); «Українсько-кримський договір 1692 року» («Вісник», 1957, ч. 2/100).
 25 Питання про походження Петрика досить складне. Відомий «отвористий лист» 1692 р. «от полтавцов и всего полку Полтавского жителей», сфабрикований у похідній гетьманській канцелярії з метою дискредитувати Петрика (текст його наведений у С. Величка), каже, що батько його був жебраком і жив у Полтаві в богадільні, а сам Петрик, коли вчився в школі (мабуть, спочатку в Полтаві) «валявся між жебраками на вулиці». Це, звичайно, пропаґандивне перебільшення. Хто саме був Іван (прізвище невідоме), батько Петрика, невідомо. Припускаємо, що він був козак з Нових Санжарів, де Петрик одвідував своїх «кревних» перед втечею на Запоріжжя. Він був живий 1691 р. Петрик підкреслював, що він «отца своего, жену, дЂти и родственных своих с маетностію немалою оставил». Отже, мати Петрика тоді вже не жила. Хто вона була, невідомо (див. наступну примітку).
 26 Питання про фамілійні зв’язки Петрика з Кочубеєм залишається не цілком з’ясованим. Мазепа називає Петрика племінником Кочубея або його «близьким кревним» (чи «близьким сродником»). Та, найповніше, цс було не споріднення, а свояцтво, бо Петрик називав Ф. Жученка, тестя Кочубея, своїм «дідусем». Але знов-таки неясно, чи це було споріднення самого Петрика, чи його жінки Ганни (Костомаров, Яворницький, Уманець, Соловйов називають її небогою Кочубея, себто, очевидно, Кочубсїхи). Отже, є дві можливості: або Петрикова мати була донькою Ф. Жученка, або мати Петрикової дружини була донькою Ф. Жученка (синів у нього не було). Хоч родовід Жучснків, поданий у «Родословнику» Модзалсвського, знає тільки трьох доньок Жученка — Кочубєєву, Іскрину й Заліську, але в нього була принаймні ще одна донька, яка була одружена з Черняком. Можливо також, що донькою Ф. Жученка була дружина Петра Буцького, полтавського полкового судді (1688 -1700), син якого Матвій, згодом сотник новосанжарівський, був «родичем» Кочубея. Чи не була дружина Петрика — Ганна донькою Петра Буцького?
 27 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты».
 28 Про історію цих переговорів — див. нашу працю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» — «Ювілейний Збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 738-740.
 29 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, Стовпці Малор. Приказа, ч. 6020 (209), арк. 310.
 30 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, Кн. Малор. Приказа, № 62, опис, червень.
 31 ГАФКЭ, Архів Мін. Юстиції, стовпці Малор. Приказа, ч 6030 (219), арк. 330 sq. Це стверджує й Мазепа в своєму листі до Меншікова в справі Кочубея з березня 1708 р.
 32 Про це докладно — в нашій праці «Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика)» — «Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН», кн. ХХIII, Київ, 1929, с. 189-219. Дальші наші досліди над цим питанням ще більше ствердили можливість участи Мазепи в цій справі. Проте, через брак певних даних, питання й надалі залишається дискусійним.
 34 Універсал Петрика до людности Полтавського полку з дня 29.XII.1692 р.: «А теє видайте, щ ця війна на Москаля піднялося не для чого іншого, але для ваших вольностей і загального всенародного поосполитого добра».
 34 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 851 (836). Лист Петрика до Запоріжжя з 22 червня 1692 р. (з Акмечета) — це вийнятково важливий історично-політичний трактат, який дає яскраву картину політичного становища тогочасної України і, разом з тим, з’ясовує мету й завдання Петрикової акції. Він був опублікований в уривках (і в московському перекладі) Костомаровим («Мазепа и мазепинцы», с. 434-436) і повністю, але не дуже справно, Яворницьким («Источники для исторіи Запорожских козаков», т. І, Владимир, 1903). Ми опублікували повний текст цього листа з архівного ориґіналу в додатку до статті «З історії державницької думки доби Мазепи» — «Вісник», 1955, ч. 6/80, с. 13-15.
 35 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты».
 36 Договір 1692 р. дійшов до нас лише в тогочасному московському перекладі, не дуже справному, зокрема щодо правничої термінології. Повний текст договору був опублікований нами в «Ювілейному Збірнику ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 741-744. Передруковано його в додатку до нашої статті «Українсько-Кримський договір 1692 року» — «Вісник», 1957, ч. 2/100, с. 23-25.
 37 ГАФКЭ, архів Разряда, Білгородський стіл.
 38 У зв’язку зі справою Петрика, були його «отсц... жена й сродники озлоблсны вязенісм» (Арх. Мін. Юст., стовпці Мал. Приказа, ч. 6020 (209), арк. 164171). Але, здається, незабаром батько й дружина Петрика були звільнені.
Зате особливу увагу гетьманського уряду було звернено на можливих промоторів і спільників Петрика. Зокрема, Кочубсй, як казали і в Батурині, і в Москві, був «взят в замок за караул» і навіть «окован» (цс, мабуть, перебільшення). «Да с ним же КочюбЂем... держат за караулом іс Чернигова сотника Николая Грембецкого и некоторого Высоцкого... гетманского дворецкого, и Григорья Карпова, полковника бывшего Киевского, і иных многих, которые были в совЂте вместе с КучюбЂем» (Арх. Мін.Юст., стовпці Мал. Приказа, ч. 6030 (219), арк. 330 sq.). Слідство провадив писар генерального суду Захар Шийкевич (колишній генеральний писар за Брюховецького), якому Мазепа взагалі доручав подібні справи. На жаль, не знаємо докладніше деталів цієї справи, бо державний український архів того часу загинув у 1708 р., в Батурині, та й, мабуть, це слідство широко не розголошувано.
Григорій Карпов — Григорій Коровка-Вольський (див. прим. 7).
Висоцький — це, очевидно, Роман Висоцький, гетьманський дворянин, відомий дипломат мазепинських часів, згодом священик у Ромні.
Дуже цікава особа Миколи Грсмбецького, кол. дворянина гетьмана Многогрішного, сотника Роїського (1689-1692), згодом чернігівського полкового обозного (1698-1711), близького свояка колишнього генерального писаря Карпа Мокрієвича, генерального осаула (на той час) Івана Ломиковського й полковника стародубівського Михайла Миклашевського, а також інших представників вищої старшини Гетьманщини. Син Миколи Грембсцького — Федір згодом одружився з донькою пасерба Мазепи — Криштофа Фридрикевича — Євдокією. Арешт М. Грембецького в 1692 р. вказує на те, що слідство дошукувалося дальших зв’язків старшинської опозиції.
 39 Василь Вузький був (за словами Костомарова) запорожець, приятель Петрика, якого супроводжував до Газі-Кермана навесні 1692 р. Потім, на Запоріжжі, коли Рада дозволила охочим козакам йти до Петрика (таких охотників зібралося коло 500), вони обрали Бузького своїм полковником, і цей вибір був затверджений Петриком на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р.
На нашу думку, Бузький — це, мабуть, Буцький, з відомого полтавського старшинського роду, спорідненого (чи посвояченого) з Кочубсєм, отже, правдоподібно, родич Петрика.
 40 Окрім того, генеральним писарем у Петрика в 1692 р. був Григорій Волковський.
 41 Цей універсал наводить (до речі, бездоганно точно) в своєму творі С. Величко. Він розсилався до різних міст, що лежали на шляху Петрикового походу 1692 р. Оригінал такого універсалу до «товариства и посполитих обывателей мЂст Ворскляних» зберігся в московській збірці «Малороссійских подлинных актов», ч. 863 (848). В універсалі Петрик титулує себе так: «Петро Іванович, з Божеи ласки Гстман Войска Запорозкого» й підписується: «Звышменованный Гетман рукою власною». На універсалі збереглася державна печатка Війська Запорозького.
 42 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 863 (848).
 43 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 790 (775).
 44 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 866 (851).
 45 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 66, арк. 311-314; Відділ рукописів Державної Публічної Бібліотеки УРСР, збірка Судієнка, ч. 97, том V, ст. 564.
Окрім того, зазнала суворих репресій старшина тих міст Полтавського полку, які визнали владу Петрика. Сотник Царичанський Сало був скараний на горло. Сотника Китайгородського та інших було вибито кнутом і заслано на Сибір.
 46 Протягом цілого гетьманування Мазепи не вгавали спроби різних його ворогів — політичних і особистих — скомпромітувати його в очах царського уряду. Звичайно головним пунктом усіх цих обвинувачень, а здебільшого просто наклепів, була, мовляв, «державна зрада» — таємні зносини Гетьмана то з Польщею, то з Кримом (і Туреччиною), але не бракувало всіляких закидів та очорнень і приватно-псрсонального характеру. Немає сумніву, що деякі з цих виступів та доносів були пов’язані з діяльністю старшинської опозиції, якій на карб це ставив Гетьман. Зокрема треба згадати про донос на Гетьмана, який 1699 р. подали бояринові Б. Шереметєву бунчуковий товариш Данило Забіла (син генерального хорунжого й унук генерального обозного) і Андрій Солонина (колишній слуга Гетьмана), обвинувачуючи Гетьмана у «зраді», зносинах з поляками, а головне в тому, що він «Петрика к бусурманом выслал и о приходЂ бусурманском под городы был желателен». Московський уряд не повірив доносові й видав Забілу й Солонину на суд Гетьмана, який помилував їх. Згодом Данило Забіла став немовби професійним донощиком і ще довгі десятиліття доносив до Москви і на гетьманів (зокрема, І. Скоропадського), і на вищу старшину, і взагалі на українські порядки та звичаї.
Але в певних старшинських колах були й іншого роду закиди на адресу Гетьмана. Року 1705 Матвій Мандрика, сотник Кобижчанський (Київського полку), дорікав Мазепі, що «не буде у нас на Украйні добра, поки сей гетман живый буде, бо сей гетман одно з царем разумЂст; царь на Москві своих губит и в ссылку засыласт, а гетман розными способами до умаленія Украину приводит и тепер... килька добрых молодцов без всякой помочи и надсжды пропало; для того-то он часто на Москву бЂгас, щоб там науку брать, яким то способом сей народ сгубити». З наказу царя, Мандрика був прилюдно скараний на горло у Батурині 11 травня 1705 р. «при бытности Генеральних особ u полковников, которые на сей час туть в Батурині прилучились u иных ратных войсковых людей так же u при множест†народа» (Дядиченко, [с.] 387-388). Мандрика належав до відомого старшинського роду, спорідненого з Полуботками (брат Матвія Мандрики, Олексій, згодом також сотник Кобижчанський, був одружений з донькою Леонтія Полуботка), Ханснками та іншими великостаршинськими фаміліями Гетьманщини.
 47 Ханські гетьмани — адміністративно-політичний інститут XVIІ-XVIII ст. Це був призначуваний турецьким урядом (на рекомендацію кримського уряду) вищий начальник над українською людністю, що жила на території Ханської України. Він був не лише адміністратором, але й репрезентантом місцевої української людности перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому ширшого політичного значення. Ханські гетьмани були здебільшого (в XVII ст. виключно) українського (козацького) походження. Деякі з них (Стецик, Петрик, Іван Богатий) мали поважний вплив на українсько-татарські відносини, ба навіть подекуди й на загальноукраїнські справи. Резиденція ханських гетьманів була в Ягорлику, згодом у Дубосарах (на Дністрі). Ханські гетьмани були в Дубосарах ще в 1760-х роках.
Сулименко (провідник правобічних козаків, які в жовтні 1684 року перейшли на турецький бік і пробували за допомогою турків і татар здобути від Могили Немирів), гетьман у Ягорлику, 1685 р. був схоплений Могилиними козаками й відісланий до Яворова королеві Якову Собєському. Замість нього, гетьманом над ягорлицькими козаками став Стецько (Стецик).
Отже, послідовність ханських гетьманів така: ? ; Сулименко 1684-1685; Стецько (Стецик) 1685-?; Петро Іваненко (Петрик); Іван Богатий (?-1698); Петро Іваненко [(Петрик)] (1698-1712-?).
Питання про ханських гетьманів ще не розроблене в українській історіографії. Над ним працював Покійний М.Н. Петровський, який опублікував деякий матеріял про ханського гетьмана Івана Богатого. М.Петровський. Епізод з УкраїноКримських відносин кінця XVII в. — «Науковий збірник за рік 1929». Записи Українського Наукового Товариства в Києві, тепер історичної Секції Всеукраїнської Академії Наук під редакцією м. Грушевського.том XXXII. Але ширша розвідка Петровського про ханських гетьманів, здається, ще не опублікована.
 48 Про це докладніше — див. наші розвідки: «Орлик і Петрик» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. ХХV, К., 1929, і «Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Авґсбурґ, 1949, ст. 11-14.
Розділ VI
ГЕТЬМАН МАЗЕПА І ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА
1. Правобережна Україна в кінці XVII — на початку XVIII століття
Друга половина XVII ст. в історії Правобережної України — це доба приборкання польським урядом національно-визвольної боротьби українського народу на цій території, руїнницької інтервенції Польщі, Московщини й Туреччини й боротьби цих держав за панування на Україні, нового польського наступу на українські землі. Андрусівське перемир’я 1667 р. і «вічний мир» 1686 р. залишили в руках Речі Посполитої Правобережну Україну (крім Києва), але поразка Польщі у війнах з Туреччиною віддала останній Поділля і зверхність над південносхідною частиною Правобережжя — Брацлавщиною і півднем Київщини. Нарешті, правобережна Наддніпрянщина за Бахчисарайською угодою 1681 р. і «вічним миром» приречена була на пустелю.
Польща нічого не забула й нічого не навчилася. На Волині і в північній Київщині були відновлені давні права шляхетського землеволодіння й стара система панщини. Однак якщо на Волині і, звичайно, в Галичині шляхетське господарство майже не переривалося, то Київщина, власне — київське Полісся, знову пережила період польської експансії. Вигнана Хмельниччиною шляхта поверталася в свої маєтки і, хоч нерідко знаходила там справжню «desertam Arabicam» i «locum, ubi Troia fuif», вона, не гаючи часу, бралася відновлювати цілу систему економічного визиску й національного гноблення українського народу.
На території Правобережної України в другій половині XVII ст. з’являється чимало нових землевласників як з місцевої шляхти, так особливо із зайшлих польських і литовських маґнатів та шляхтичів. Панські маєтки здебільшого майже весь час перебували в руках заставних або орендних державців (або посесорів) — майже виключно з середньої та дрібної польської і частково литовської шляхти. Замість володінь київських монастирів і київської православної митрополії, які після 1686 р. зосередили своє господарство на Лівобережжі і в тій частині Правобережжя, що відійшла до Росії, в межах Правобережної України з’явилися володіння різних католицьких та уніятських церковних інституцій і серед них володіння (з 1684 р.) такого великого землевласника, як київська уніятська митрополія.
Разом з тим відновлюється і посилюється економічний визиск селянства. Вже в 50-60-х роках XVII ст. нормою панщини на Волині було 3 дні, але нерідко зустрічалася панщина і в 6—7 день на тиждень (до 356 робочих днів на рік з селянського господарства). Навіть на сході Правобережжя інвентарі наддніпрянських поліських сіл вже на початку 1660-х років згадують дводенну панщину (1660 р. — села Козаровичі й Глібівка), тимчасом як у сусідніх селах на території Гетьманщини панщини ще майже не було.
У кінці XVII — на початку XVIII ст. звичайною нормою панщини на Правобережній Україні було 3—4 дні на тиждень, на Лівобережжі — лише 2 дні на тиждень. Крім панщини, правобережноукраїнський селянин був обтяжений найрізноманітнішими повинностями. Селяни мусіли відробляти на державців ще надурочні дні («зажинки», «обжинки», «закоски», «обкоски», «заорки», «оборки», «шарварки», «толоки» і т. д.). Вони повинні були також садити панові капусту, полоти папські городи, готувати прядиво, давати сторожу для панського двору, виконувати різні роботи на панських промислових закладах (наприклад, конати й возити руду для залізних заводів — «рудень», випалювати вугілля і т. ін.) тощо. Селянин був обкладений різними данинами — натуральними і грошовими — на користь панові. Зокрема, селяни давали так званий «осип» (данина житом або вівсом), десятину від гусей, курей та яєць, «мотки» (десятина від льону й прядива), гриби, хміль, десяту колоду від бджіл (або «очкове» — грошовий податок від бджільництва) тощо. Грошова данина збиралася під двома назвами: «чинш» і «подорожчизна» (остання була і натуральна).
Якщо всі ці повинності перевести на робочі дні, то на початку XVIII ст. на кожне селянське господарство Волині припадав пересічно 231 робочий день на рік, київського Полісся — 162 робочі дні; навіть на Поділлі, яке в 1700 р. щойно повернулося до Польщі, на кожне господарство припадало 82 робочі дні. Лише на Брацлавщині й на півдні Київщини переважали грошові чинші й натуральні данини.
Надзвичайно тяжким для селянства був один із шляхетських привілеїв — право пропінації, а також монополія млинарства.
Важким тягарем лягали на селянство ще й різні державні повинності й податки. Та найголовніше було те, що польська шляхта мала повну, необмежену владу над усім майном і над особою, навіть над життям українського селянина.
Унаслідок великого економічного визиску й соціяльного гніту, в другій половині XVII — на початку XVIII ст. надзвичайно частішають селянські втечі. Це був масовий рух селянства, яке тікало від панського визиску «з жінками, дітьми, з кіньми, волами й з усім своїм хатнім майном». Десятки й сотні втікачів ішли світ за очі, здебільшого на схід України, шукаючи там кращої долі. Навіть переслідування й жорстокі кари були неспроможні стримати цей рух. Маєтки Волині пустіли. Так, у володіннях Яна Конєцпольського, воєводи Белзького, в повітах Луцькому й Кремінецькому (частина колишньої Острожчини) до 1651 р. лічилося не менш як 3850 дворів, а в 1690 р. було лише 143 «дідичних», 291 «захожих» і 68 дворів дрібної шляхти (причому в 7 селах, де колись було 394 дими, в 1690 р. не було вже жадного). Отже, від старого населення на кінець XVII ст. залишалося тільки близько 4%. Навіть коли взяти на увагу «захожих», то й тоді населення даної місцевости становило в 1690 р. лише 12% того, що було тут перед битвою під Берестечком 1.
Не легше жилося під польською владою і українському населенню міст. Українське міщанство було майже позбавлене прав. В інтересах польської шляхти і польського міщанства його було дуже утиснено в промислах, торгівлі тощо.
У кінці XVII — на початку XVIII ст. польська панська або старостинська влада остаточно підпорядкувала собі місто. Особливо тяжке було становище міщанства в приватно-власницьких містах. Навіть більші з них, що мали «маґдебурґію», звичайно цілком залежали від панської влади. Міщани були обтяжені різними повинностями: вони повинні були платити грошовий чинш, віддавати різні натуральні данини, відбувати різні шарварки. Дуже поширюється в цей час панщина міщан на користь фільварку (або замку). Наприклад, у м. Старокостянтипові посесор у 1701-1703 рр. «ґвалтовним способом притягав міщан» на панщину у фільварку, для якого відібрані були міщанські землі. У 1703 р. до різних польових робіт притягнуто було всіх міщан, не виключаючи нікого («nemine escepto»). Ця «роботизна» була остільки тяжка для міщан, що в тому ж році вони відкупилися від неї за 500 злотих. А втім, і падалі міщани повинні були зжинати та звозити збіжжя і викопувати деякі інші фільваркові роботи. Дуже давалася взнаки міщанам також транспортова повинність («подорожчизна»). «Неналежитими підводами нас унівець обернули», — скаржилися міщани. Так само було і в Дубні, Миколаєві, Гайсині та в багатьох інших містах Правобережної України як панських, так часто і королівських.
Міське самоврядування на Правобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. дедалі більше перетворювалося на фікцію. Зрештою, далеко не всі міста мали маґдебурзьке право. Відновлюючи міста після руїни другої половини XVII ст., польський уряд або дідичі лише в рідких випадках надавали їм магдебурзьке право, обмежуючися здебільшого правом ярмарків та шинкування горілкою. А втім, навіть і «магдебурґія» цілком залежала від дідичів (у приватних містах) і старост (у містах королівських).
Судова влада в містах фактично переходить до рук старости чи державці. Наприклад, у Старокостянтинові в 1719 р. ратушний суд був скасований, і розгляд усіх судових справ став провадитися в замку. Старостинська або панська влада почала відбирати на себе частину міських прибутків. Нарешті, державці або представники старостинської влади стали безпосередньо втручатися у внутрішні справи міського самоврядування. Так, у Старокостянтинові в 1719 р. державця скасував вибори війта і своєю владою призначив «за лянтвійта Трояна, давнього погубителя міста». Коли ж міщани висловили невдоволення з приводу цього брутального порушення їхніх стародавніх прав, посесор кількох з них «збив, скалічив» і кілька днів «тримав у ямі». Цілком зрозуміло, що такі призначені старостою або державцею міські урядники були слухняними виконавцями панської волі. Факти різних надужить маґістратських урядників над міщанством, зловживання своєю владою, розшарпання міських земель, розтрати тощо були звичайним явищем на Правобережній Україні в кіпці XVII — першій чверті XVIII ст.
Важкий економічний визиск, брутальний націоиалыю-релігійний гніт, необмежена панська сваволя, постійні грабунки й руйнації з боку польських військових загонів — все це призвело до великого занепаду міст. Недарма в 1719 р. старокостянтинівські міщани «всі хочуть піти з міста». Зубожіння міщанства і часті втечі міщан теж були характерними явищами на Правобережній Україні того часу.
Навіть автор «Космографіи», складеної в Росії в другій половині XVII ст., писав про становище в Речі Посполитій: «Воинскіе же люди и велможи волность имЂют велику, паче всЂх земель и вся творят по своей воли. Кралей же имЂют особно избранных и сих мало слушают... Купецких же людей и поселян имЂют в великой неволЂ и дапи на них емлют тяжки и необычны».
Страшним бичем для населення Правобережної України в кіпці XVII — на початку XVIII ст. були часті татарські напади (наприклад в 1684, 1698, 1711 рр.), які сягали аж до Прип’яті. Особливо давалися взнаки нескінченні походи військових загонів коронного війська і місцевої шляхти, а також російського війська. Ці походи завжди супроводжувалися грабуванням, а часто-густо й побиттям або вбивством селян та міщан, спустошенням їхнього господарства, руйнуванням промислових закладів тощо. Так, у 1686-1687 рр. три хоругви жовнірів, які протягом восьми місяців стояли у Веледницькій волості (що належала овруцькому старості Францишкові Потоцькому), вчинили збитків на 11 601 злотих 14 грошів, з яких на селян 15 сіл волості припало 9 068 злотих (пересічно 80 злотих на двір), на міщан (українців і жидів) — 2 131 злотих 14 грошів, а на папський двір — лише 402 злотих. Року 1691 жовніри панцерної хоругви ротмістра коронного війська Вільґи пограбували рудню Хабенську 2. Року 1698 польське наймане військо спустошило рудню Жеревецьку і пограбувало рудників 3. У 1699 p. панцерна хоругва заподіяла великої шкоди рудні Удалівській та її рудникам 4. Подібні факти були звичайним явищем на Правобережній Україні і на початку XVIII ст. 5
Наслідки цієї руїни і жорстокого економічного визиску дуже позначилися на сільському господарстві Правобережжя, яке переживає період довгого застою. Це яскраво помітне на експорті сільськогосподарських продуктів (головне хліба) з Речі Посполитої. Друга половина XVII й початок XVIII ст. характеризуються великими коливаннями і загальним занепадом українсько-польського хлібного експорту (особливо пшениці). Наведена нижче таблиця показує вивіз хліба з Ґданська (Данціґа) (в тисячах лаштів) 6:
Роки | Пшениця | Жито
1685 | 19,6 | 33,8
1690 | 6,3 | 13,2
1695 | 12,0 | 9,7
1700 | 3,1 | 9,6
1705 | 5,9 | 14,3
1710 | 3,5 | 6,9
1715 | 0,9 | 2,0
Порівнюючи ці дані з даними хлібного експорту 1648 р. (128 790 лаштів), бачимо, що вивіз хліба в 1715 р. становив тільки близько 2,3% хлібного експорту 1648 р. 7
Але польське панування на Правобережній Україні не обмежувалося економічною експлуатацією українського селянства та міщанства. Українська людність Правобережжя знову відчула польський націоиально-релігійний гніт. Польський уряд повів традиційний наступ на національні права українського народу — його мову й культуру, освіту, а передусім на його віру.
Щоправда, міжнародні договори Польщі ґарантували релігійні права українського і білоруського народів. Андрусівська угода 1667 р. забезпечувала православним «волнее заживане релЂгіей грецкой, без жадного в отправованю набоженства затрудненя». Стаття 9-та «вічного миру» 1686 р. ґарантувала «церквам Божіим и епископіям Луцкой и Галицкой, Премышльской, Львовской, БЂлороссійской и при них монастырям, архимандріям: Виленской, Минской, Полоцкой, Оршанской и иным игуменствам, братствам, в которых обрЂталось и нынЂ обрЂтается употребленіе благочестивой греко-россійской вЂры, и всЂм тамо живущим людем, в КоронЂ Польской и Великом Княжест†Литовском в той же вЂрЂ оставающим, никакого утЂсненія и к вЂрЂ римской и к уніи принуждеиія чинить не велить и быти то не имЂет, по по давным правам во всяких свободах и вольностях церковных будет блюсти» 8.
Однак Польща не виконала своїх зобов’язань. Польський уряд передає православні єпископії уніятській Церкві. Року 1691 переходить в унію єпископ перемишльський Інокентій Винницький, року 1700 — єпископ львівський Йосиф Шумлянський, року 1702 — єпископ луцький та острозький Діонисій Жабокрицький. Єдиною православною єпископією на всій території Речі Посполитої залишилася Білоруська.
Польський уряд формально в кінці XVII — на початку XVIII ст. не переслідував православних. Але він поступово обмежує їх у правах і доходах. Маєтки київських православних монастирів, які залишилися в межах Речі Посполитої, передані були уніятам і римо-католикам. Король Ян Собєський, маючи право патронату над православним духовенством, що було в королівських маєтностях, роздавав архимандрії і парафії, а разом з тим і церковні бенефіції особам, які співчували унії. Багато монастирів і парафій було відібрано від православних і передано уніятам. Протягом десяти років (1686-1695) лише в Луцькій єпархії близько 300 церков і чимало монастирів перейшли до уніятів. Виконання православних обрядів часто ставало неможливим. Польський уряд позбавив православну шляхту права мати місце в сенаті, посідати будь-які уряди, а також діставати староства. Процес спольщення і окатоличення української шляхти в другій половині XVII ст. відбувався швидкими темпами, у зв’язку з чим в ухвалах шляхетських соймиків Правобережної України дедалі рідше висувалося вимогу про забезпечення прав православної Церкви.
Новий наступ польського уряду на національно-релігійні права українського народу починається в 1699 р., після закінчення війни з Туреччиною. Соймова конституція 1699 р. щодо Кам’янця встановлювала, що «люди грецької релігії — дизуніти не можуть жити в цьому місті». Друга соймова конституція 1699 р. («Унія грецької віри») забороняла православним міщанам займати маґістратські уряди, мотивуючи це бажанням «заохотити дизунітів грецької релігії до єднання в святій вірі» (тобто унії). Нарешті, в 1699 р. було відновлено jus patronatom, що цілком віддавало сільське духовенство в руки польської шляхти.
Але й прийняття унії не давало українському населенню Речі Посполитої рівних прав з поляками. Польський уряд, який щонайбільше лише толерував уніятську Церкву, не міг опертися на неї в своїй антиукраїнській національній політиці. Бо наступ Польщі проти українського народу йшов не тільки лінією релігійно-церковних утисків і заборон. Наприкінці XVII ст. були фактично скасовані права руської (української) мови. Соймова конституція 1697 р. ухвалила провадити урядове діловодство польською мовою. Руську мову перестають уживати в урядових актах, замінюючи її польською 9; навіть копії старих документів, писаних руською мовою, нерідко передаються латинською абеткою.
Все це мало фатальні наслідки для української людности Правобережжя, для українсько-польських відносин у Речі Посполитій і, кіпець-кінцем, для самої польської державности, перед якою постає загроза нової української революції й московської інтервенції.
2. Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій
Але польська політика на Україні не могла осягнути своєї головної мети — цілковитого опанування Правобережжя, доки там була сила, що з нею Польща мусіла рахуватися. Ця сила була козаччина.
Ставлення до козацтва в польських колах було подвійне. Загалом польська шляхта ставилася вороже до козаків, навіть тих, що служили Речі Посполитій. Вона добре знала, що це був надійний і міцний керівник української людности в її віковічній боротьбі проти польського панування. Вона знала також, що ця організована збройна сила, яка не могла довго миритися з чужим пануванням, була нерідко на Україні єдиною вирішальною силою. Отже, шляхта всіх українських воєводств настирливо вимагала від уряду ліквідації козацтва на Правобережній Україні.
А втім, були й інші шляхетські голоси, що більш тверезо оцінювали ситуацію на Україні. Вони виходили з інтересів державної оборони, передусім оборони від невпинних і страшних турецько-татарських нападів. Відомий шляхетський ділок і дипломат свого часу, знавець українських справ і один з промоторів Гадяцької унії 1658 р., чернігівський воєвода Станислав-Казімір Бєнєвський, у своїй записці про становище Речі Посполитої в 1675 р., писав: «Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли конституцією 1638 р. довели їх, дійсно, до розпачу? ...Якщо, справді, згубна війна Хмельницького викликана нами, то, звичайно, келих наповнився вщерть; а потім на пас звалилися війни з сусідами — Туреччиною і Москвою. Я тільки нагадую, що, коли ми падалі не втримаємо за собою України, даремна буде наша праця... Треба мати на оці, що наша Річ Посполита не може боротися проти такого могутнього ворога (Туреччини) лише з одним найманим військом».
Досвід тяжкої війни з Туреччиною наочно доводив польському урядові, що для захисту Правобережної України і всієї Речі Посполитої від турецько-татарської навали треба мати козацьке військо. Ще гостріше постало це питання тоді, коли Польща ввійшла до антитурецької коаліції і розпочала контрнаступ проти Туреччини. З другого боку, польський уряд ніколи не залишав думки про повернення Лівобережної України й Києва, і в цих далекосяглих плянах правобережне козацтво мало відіграти певну ролю. Нарешті, на початку 80-х років XVII ст. військово-політичні й економічні інтереси польського уряду визначали потребу колонізації Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини.
Після смерти польського козацького гетьмана, колишнього подільського полковника Остапа Гоголя (1679) 10 польський уряд не призначив нового гетьмана. Рештки козацького війська, осередком якого було Димерське староство (Київщина), перетворилися фактично на загони найманого війська Польщі; вони одержували (1682) щорічної платні лише 1000 злотих і перебували в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цих козаків були полковник Мирон і шляхтич Урбанович.
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVII ст. на території Київщини й Брацлавщини з’являються мандрівні загони охотників на чолі з «ватагами» (з козаків лівобережних або запорозьких), які називалися полковниками. Вони «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского христіян и границ обороняючи, по диких степах... кормячися от диких звЂрей мясом и криючися, татарскіе загони, c Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в БЂлоградщину в неволю проваженними розбивали и користей — з конми и оружіем — татарських доставши, употребляли» (Граб’янка).
Ця степова «вольниця» і була резервом того організованого козацького війська, яке створене було польським урядом у 1683 р. На чолі цього війська поставлений був гетьманом, з осідком у Немирові, український шляхтич Степан Кумицький 11, що його в 1684 р., після розгрому його загону татарами, замінив Андрій Могила, виходець з Лівобережжя, про якого Мазепа (1689) висловився категорично: «Оний не тилко пяний, але и тверезий розуму не мает» 12. Могилі, як і його наступникові Гришкові 13, також не вдалося організувати міцне та боєздатне і разом з тим покірливе польському урядові козацьке військо.
Невдача цих спроб довела польському урядові й королеві Яну Собєському, що такі «охотні» загони по суті є лише найманим військом і, ясна річ, не спроможні забезпечити відповідні військово-політичні й господарські інтереси Речі Посполитої на Україні. Тоді польський уряд, не відмовляючися й надалі від вербування найманих козацьких полків, вирішив стати на шлях організації територіяльного козацького війська Речі Посполитої на основі нового залюднення правобережної Наддніпрянщини. Отже, з дозволу польського уряду, починаючи з 16841685 рр., у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіяльні козацькі полки на чолі з полковниками Захаром Іскрою — в Корсуні 14, Самусем (Самійло Іванович, згодом — гетьман) — в Богуславі 15, Андрієм Абазином — у Брацлаві 16, Семеном Палієм — у Фастові (пізніше — з титулом білоцерківського).
Найвидатнішим з них був, безперечно, Семен Палій, «полковник його королівської милости Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський» 17.
Семен Пилипович на прізвище Палій був родом з Борзни (хоч предки його могли походити і з Правобережжя) 18. Народився він десь на початку 40-х років XVII ст. Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колеґії.
Довгий час Палій був звичайним козаком, записаним до реєстру Ніженського полку. Він оженився, мав деяке майно і спочатку мало чим, мабуть, відрізнявся від інших козаків Ніженського полку 19.
Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом. Наприкінці 70-х років, овдовівши і видавши дочку заміж (за Антона Тапського, в 1677 р.) 20, він пішов на Запоріжжя, де був і на поч, 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Однак рамці Запоріжжя, що прагнуло жити в мирі з Кримом, особливо після Бахчисарайської угоди 1681 р., були для Палія надто вузькі. Шукаючи воєнних подвигів, іде він зі своїм «охотпим» загоном на службу до короля Яна Собєського, який вів тоді боротьбу проти Туреччини. Є неясні відомості, що Палій брав участь у розгромі турецько-татарського війська під Віднем в 1683 р. У 1684 р. Палій, тоді вже полковник 21, перебував на Запоріжжі. У тому ж році польський уряд з метою охорони Правобережжя від татарських нападів, а також готуючися до війни проти Росії, підтвердив права козаків на території правобережної Наддніпрянщини і дозволив їм жити (за вийнятком шляхетських маєтків) в околицях Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані і в басейні річок Тясмина і Тікича. Соймова конституція 1685 р. ствердила права правобережного козацтва.
Цим дозволом і скористався Семен Палій. Він оселяється зі своїм полком на Фастівщині, в маєтках Київського католицького біскупства. Згодом, підбиваючи підсумки своєї діяльности над залюдненням краю, Палій казав, що він знайшов тут спустошену землю і працював коло Фастова, як коло власного господарства.
В 1688 р., «утишивши... ЗаднЂпра» (тобто правобережну Наддніпрянщину) і «поосажовавши многіе гради людми», Палій стає фактичним володарем усієї Білоцерківщини (крім фортеці Білої Церкви), справжнім «удЂлним паном», за виразом Граб’янки.
Однак територія «Паліївщини» далеко виходила за межі колишнього Білоцерківського полку: вся правобережна Наддніпрянщина, від Полісся до «Дикого поля», за вийиятком хіба самого узбережжя Дніпра, фактично була в руках Палія. Нерідко «покозачувалися» цілі села (наприклад, с. Лешня, маєток Чорнобильського домініканського кляштору в 1684 р.) 22. Саме в цей час на всю широчінь розгортається господарська і політична діяльність славетного «охотного» полковника, який провадить героїчну боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства, а головне — очолює визвольну боротьбу українського народу на Правобережній Україні проти польського панування й шляхетського гніту, за об’єднання Правобережжя з Лівобережжям, — боротьбу, яка зробила Семена Палія народним героєм України і серед його сучасників, і серед наступних поколінь, а славу його імення поширила далеко за межі України.
Значна частина Правобережної України — Київщина і Брацлавщина були страшенно спустошені війною і перетворені майже на пустелю. Клясичний опис цієї руїни подає С. Величко: «ВидЂх многіе гради и замки безлюдніе и пустіи, вали, некгдись трудами людскими аки гори и холми висипанніе, и тилко звЂрем дивіим прибЂжищем и водвореніем сущій... ВидЂх пространніе... поля и розлегліе долини, лЂси и обширніе садове, и красніе дуброви, рЂки, стави і озера запустЂліе, мхом, тростіем и непотребною лядиною заросліе... ВидЂх же к тому, на розних там мЂстцах, много костей человЂческих, сухих и нагих, тилко небо покров себЂ имущих». Особливо спустошена була правобережна Наддніпрянщина, власне її південна частина, стара територія козаччини.
Проблема правобережної Наддніпрянщини, особливо Дніпровського узбережжя, мала на той час велике міжнародпьо-політичне значення. У Бахчисарайському трактаті 1681 р. було застережено, що «от Кіева до Запорог по обЂ стороны ДнЂпра городов и городков не дЂлать». В договорі «вічного миру» 1686 р. визначено було: «О... разореных городЂх и мЂстЂх, которіе от мЂстечка Стаек вниз ДнЂпра по рЂку Тясму были... Ржищев, Трахтемиров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин... договорили и постановили, что тЂ мЂста оставатись имЂют пусти так, как нынЂ суть» (п.7). Ця наддніпрянська пустеля в російських і польських урядових колах вважалася тоді найкращим бар’єром не тільки між обома державами (а також Туреччиною і Кримом), але й між двома роз’єднаними частинами України — Лівобережжям і Правобережжям. Недаремно один з найактивніших провідників політики московського уряду на Україні, окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Ґоліцина, згодом (1689) ставив собі в особливу заслугу те, що «ЗаднЂпровская страна без остатку запустошеиа, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь имЂетца тишина».
А проте життя було сильніше, ніж кабінетні пляни політиків і дипломатів. В той час, коли Неплюєв у своєму засланні вважав правобережну Наддніпрянщину пустелею, тут, у цій багатій і родючій місцевості, вже буяло нове життя. Під проводом Палія швидко залюднювалася ця спустошена територія, росли села й містечка, ставало заможнішим козацтво. Сюди, на «Паліївщину», з різних кінців України масами йшло селянство. Широкі поля засівалися хлібом, збільшувалася кількість населення, як писав гетьманові Мазепі про це відродження правобережної Наддніпрянщини Палій. Ще до початку 90-х років XVII ст. була залюднена територія старих козацьких полків — Білоцерківського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині,
Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі — Фастів: «Городина хорошая, красовито стоит на горЂ; острог деревянній круг жилья всего; вал земляной, по виду не крЂпок добре, да сидЂльцами крЂпок», — писав про нього в 1701 р, московський мандрівник Іван Лук’яиов. І кривим оком дивився на це нове життя міцно укріплений Білоцерківський замок, головний центр польського панування на правобережній Наддніпрянщині.
Утворення козацької території на Правобережній Україні відразу викликало великі комплікації. Хоч королівські універсали 1684 р. і застерігали, що козаки не повинні жити в «добрах дідичних шляхетських», але фактично на підвладній Палієві території незабаром не стало польських дідичів, скасована була панщина, і селяни мусіли відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів (головне, київських). З другого боку, «войска свои охотніе по ПолЂсю, даже до литовской границЂ розстановляющи», Палій побирав на себе «десятини з пасЂк, индукти и всякіе приходи со всего ЗаднЂпра, даже до ДнЂстра и Случи». Отже, фактично права шляхетського володіння на всій цій території перетворювалися на фікцію.
В 1683-1684 рр. козаки Палія й Захара Іскри зайняли маєток Ф. Немирича (Горошки й Ушомир з селами) і стояли там протягом майже 16 років. Внаслідок того, шляхетське господарство було спустошене більше, ніж після татарського нападу або «по війнах давніх козацьких», не кажучи вже про те, що за весь цей час дідич не діставав з маєтку жадного прибутку. Те саме робив Палій і по інших місцях: приміром, зайнявши (коло 1696 р.) низку шляхетських маєтків в околицях м. Бишева, він узяв на себе прибутки з шинків та ґуралень 23. Тим самим Палій руйнував економічну базу польського панування на Правобережній Україні.
Недарма шляхта Київського воєводства скаржилася в 1688 р. великому коронному гетьманові Станиславу-Янові Яблоновському: «Не можна вимовити того, якої великої руїни зазнає через тих козаків наше воєводство; аджеж не тільки вони, повертаючися з походу, не хочуть протягом шести й більше тижнів розквартируватися, але сотнями переходять з місця на місце і зганяють один одного «з кращого хліба», людей б’ють і розганяють, а самі в клунях і хатах їх хазяйнують. Мало того — вони роблять собі границю по р. Случ з боку Волині і р. Ушу з боку Князівства Литовського; вони позбавляють панів і підстарост підданського послушенства, підбурюють тутешніх селян до бунтів, розбійничають по лісах та великих шляхах». Зрештою, це добре знав і сам Яблоновський, який ніяк не міг подарувати Палієві, що той (1694) тримав у своїх руках його власні «меди» і в маєтках Яблоновського — Трилісах і Шамраївці розміщував своїх козаків. Польські реґіментарі С. Дружкевич і Б. Вільга 24 не в силі були допомогти дідичам, і обурена шляхта закидала їм бездіяльність і навіть потурання козакам. Сам Яблоновський, якому безпосередньо підлягали козацькі полковники на Правобережжі, не раз (приміром, 1690 р.) даремно наказував Палієві припинити «безправ’я», загрожуючи йому карою й відшкодуванням шляхетських збитків. Року 1692 шляхта Київського воєводства знову скаржилася на те, що «почавши від річки Ірпеня до річок Славечни і Случа, утворилася й робиться руїна й пустеля, чиняться побиття і вбивство людей, наїзди на шляхетські двори й доми, грабунки й забирання всілякого майна, так що вони — шляхта — у своїй власності не можуть бути вільні й безпечні».
Київська шляхта висловлювала побоювання, як би «ця непритушена іскра коли-небудь, за давнім звичаєм, не спричинилася до великої пожежі». Шляхетство Київського воєводства просило, щоб козакам на зиму заборонено було жити на Поліссі. Подібні скарги повторювалися мало не щороку. Так само шляхта Брацлавського воєводства не раз (в 1687 (див. Сергієнко, с. 57) 1688, 1691, 1693 рр.) просила вивести козаків за межі воєводства, заборонивши їм заводити тут нові поселення.
А втім, і польська сторона не лишалася пасивною щодо Палія. Сусідні маґнати і шляхта раз у раз вдираються у володіння Палія, грабують і вбивають селян і козаків, чинять усякі інші ґвалти.
Палій добре розумів, що знищити гніт польської шляхти можна тільки шляхом ліквідації польської державної влади на Правобережній Україні. Тим-то він не обмежувався вигнанням шляхти з її маєтків, а намагався знищити весь польський шляхетський устрій, замінивши його козацьким. Недарма козаки нищили в захоплених ними панських маєтках всі юридичні документи. У 1697 р. козаки Палія затримали в с. Калинівці (на шляху з Овруча до м. Кухарів) київського каптурового суддю Реміґіяна Сурина. Козаки побили Сурина і його супутників, кажучи: «Бийте ляхів, бийте, нехай не їздять на суди — паш тут козацький суд!».
Ці прагнення Палія були ясні для польської адміністрації Правобережжя. Реґіментар Дружкевич писав королеві Яну Собєському 1692 р., що «Палій організує коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претенсії на весь край до Случа».
Зрозуміло, що польські маґнати були надзвичайно роздратовані діяльністю Палія. Ф. Замойський (зі Львова) писав Палієві 19 березня 1694 р., що той хоче «порватися з мотикою на сонце», що він має «sobie w g\x0142owie udzielne pa\x0144stwo d’f Chwastowie» (причому порівнював Палія з курфюрстом бранденбурзьким); усе це Замойський пояснював «gorza\x0142czan\x0105 rad\x0105» 25. Ще гостріше дорікав Палієві Яблоновський (17 березня 1694 р.) за те, що той «майже весь Поліський край» «привернув під свою владу й послушенство» 26.
Діяльність Палія, що особливо посилилася в 1688- 1689 рр., не залишала жадного сумніву щодо його «звыклой к шляхетскому стану ненависти», а величезна популярність Палія на Україні й за межами її робила з нього дуже небезпечного ворога для Речі Посполитої. Отже, польський уряд скористувався першою нагодою, щоб захопити Палія в свої руки. Восени 1689 р. Палій напав на Немирів (резиденцію гетьмана Гришка, ворога Палія), але взяти Немирів не вдалося, і Палій був заарештований польським немирівським командантом. Згодом (на початку жовтня. — Сергієнко, с. 57), довідавшися про зносини Палія з московськими воєводами в Києві, поляки перевезли його до Галичини і ув’язнили в м. Підкамені, де він і перебував до весни 1690 р. Але Палієві пощастило визволитися у квітні 1690 р. з ув’язнення і повернутися до Фастова 27.
Палій був перекопаний, що для визволення Правобережної України з-під польської влади йому потрібна допомога Гетьманщини. Ідея єдности України по обох боках Дніпра завжди була властива Палієві. Спільна боротьба проти турецько-татарських нападів новою кров’ю скріплювала зв’язки між Правобережжям і Лівобережжям. Палієві краще, ніж будь-кому, ясна була нездатність Польщі оборонити Правобережну Україну від турецько-татарської навали. Тільки силами всієї України можна було зліквідувати загрозу з боку Туреччини й Криму. Палій, лівобережанин родом, особисто був зв’язаний з Лівобережжям. Тим легше було йому нав’язати стосунки з гетьманом Мазепою, а водночас і з московським воєводою у Києві.
У зносинах з Мазепою 28 Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Перші звернення Палія в цій справі припадають ще на 1688 і 1689 рр. Але зв’язаний умовами «вічного миру», а головне — війною проти Туреччини й Криму, московський уряд відхилив клопотання Палія й доручив Гетьманові повідомити його про неможливість «явственного» прийняття Правобережжя під протекцію царя. Натомість Палієві було запропоновано перейти з частиною полчан на Запоріжжя, а звідти вже — на Лівобережжя 29.
З особливою силою Палій поновив своє клопотання після відкритого виступу проти Польщі й свого ув’язнення. Довідавшися про намір польського війська напасти на Київ і чекаючи його наступу на Фастів, Палій писав 16 квітня 1690 р. до київського воєводи, боярина князя М.Г. Ромодановського: «Я тут, оставаючи на том пограничю, былем всегда жичливим и вЂрним пресвЂтлЂйшим православным государем... завше вЂдомость подавал в град Кіев для перестороги от непріятеля Креста Святого 30; так же отбивалем и вызволялем з рук поганских христіан, подданных их ц. п. в.» 31. Самі по собі ці зносини прикордонних властей в умовах «вічного миру» 1686 р. і спільної участи Польщі і Московщини в антитурецькій коаліції не повинні були викликати заперечень або підозри з боку польського уряду. Та справа в тому, що Польща давно вже хотіла вийти з коаліції і взагалі ніколи не кидала своїх реваншистських зазіхань на Лівобережну Україну. У зв’язку з цим польський уряд і провадив таємні переговори з Кримом і Туреччиною, і саме про ці переговори сповіщав Палій московський уряд.
Одночасно Палій просив гетьмана Мазепу і князя Ромодановського допомогти йому військом проти польського наступу на Фастів: «Бо вже полки и корогви польскіе на мене скупляются и сближуются» 32. Проте і на цей раз московський уряд не підтримав Палія.
Тимчасом польський уряд не зрікся свого наміру зліквідувати Палія. У 1691 р. (у жовтні. — Сергієнко, с. 58), коли Палій повертався з походу під Аккерман, реґіментар Дружкевич послав йому навперейми польський загін з козацьким полком Апостола-Щуровського 33 під Паволоч, але козаки Апостола вбили свого полковника і приєдналися до Палія, що примусило польське військо тікати.
Дальше загострення відносин між Палієм і польським урядом викликало нові звернення Палія до гетьманського й царського урядів про допомогу. Мало не щороку (в 1691 р., двічі в 1692 р., в 1693 і 1694 рр.) Палій наполегливо добивається або приєднання Білоцерківщини до Лівобережжя, або принаймні якоїсь реальної допомоги з боку Гетьманщини і Москви.
Та незабаром стало ясно, що в умовах війни з Туреччиною і Кримом московський уряд не згодиться на розрив з Польщею, що було цілком неминучим в разі прийняття Білоцерківщини під протекцію царя. Тим самим ставало неможливим здійснення одного з головних прагнень українського народу на Правобережжі й однієї з найкращих мрій самого Палія — об’єднання Правобережної і Лівобережної України. Незважаючи на це, Палій твердо стояв на тому, що він не має права покинути українську людність на поталу полякам. Відкидаючи пропозицію царського і гетьманського урядів перейти зі своїм полком на Запоріжжя, а згодом на Лівобережжя (чи оселитися на російському правому березі Дніпра), Палій казав (1694), що «в Хвасто†на згубное имя людей оставити здается быти встидно и грЂшно», тим більше, що «люде тій от него розпитися и полской власти приняти на себе не хочут». Не особистого притулку шукав Палій, і не міг він згодитися на ту ролю «охотного» полковника, найманого сторожа на українськотурецькому пограниччі, яку пропонував йому московський уряд. У крайньому разі, Палій згоджувався (29 грудня 1692 р.) з усім «тим людом рушитись и сЂсть в Треполью албо в Василко※ (згодом, в 1693 р., — в Умані). Отже, Палій і надалі залишається на сторожі інтересів українського народу в його боротьбі проти Польщі.
Палій вирішує боронитися й зміцнює укріплення Фастова 34. Але йому потрібна була військова допомога. Коли 1692 р. польське військо почало новий наступ на Фастівщину, Палій просив зосередити московське військо (з Києва) в м. Білгородці, «с чего бы поляки повзявши пострах не смЂли на него наступовати». Проте московський уряд не погодився навіть на таку військову демонстрацію, й гетьманові Мазепі не дозволено було втручатися в польсько-козацькі суперечки.
Становище Мазепи в цій справі було досить складне. З одного боку, Гетьмана, що вважав приєднання Правобережжя до Лівобережної України за одну з головних цілей своєї політики, не могла не вабити перепектива включення правобережної Наддніпрянщини, принаймні Білоцерківщини до складу Гетьманщини. Крім того, Палій грав велику ролю в боротьбі проти татарських нападів на Лівобережну Україну. З другого боку, Мазепа, шляхтич pur sang, ніяк не міг погодитися з гостро антишляхетською політикою Палія, яка створювала дуже небажаний і навіть небезпечний прецедент для гетьманської України. Гетьман не міг також не зважати на велику популярність Палія і на Гетьманщині, і особливо на Запоріжжі. Він не міг прийняти Палія під свій реґімент, але й відкинути його до ворожого табору — чи то польського, чи то кримського (Палія весь час переманював до себе кримський хан) 33 — було б ще більш небезпечно. Тим-то Мазепа займає щодо Палія двоїсту позицію 36. Коли в кінці 1693 р. Палій, під загрозою нового польського наступу, зневірений у допомозі Гетьмана й Москви, поставив питання про неминучість піддатися під турецько-татарську зверхність (звернутися по допомогу «к басурманской сторонЂ»), Мазепа радив московському урядові допомогти Палієві: «Лучше малую искру загасить, чЂм большой огонь тушить». Коли ж у 1694—1695 рр. настало тимчасове замирення у відносинах Палія з Польщею, Гетьман повідомляв Москву (восени 1695 р.) про «перемЂну» в Палії, про його «хитрости», зносини з польськими маґнатами тощо.
Політика польського уряду щодо Палія була також досить нерівною. Зокрема на початку 1690-х років. Польща перебувала під загрозою нового турецько-татарського наступу, і тому потребувала допомоги козацтва. До того ще Польща й раніше побоювалася, щоб Палій «з Ордою не змирив» 37. Це дало можливість Палієві зміцнити свою владу на київському Поліссі (він дістав навіть звання «стражника Поліського») 38, яке мало важливе значення для нього як господарча база й стратегічне запілля. Але це тривало недовго. Й коли польські хоругви почали виганяти паліївців з Полісся, Палій рішуче заявив (18 грудня 1695 р.), що за найменшу кривду він буде битися з польським військом, як з ворогами. Року 1696 шляхетські соймики в Польщі рішуче вимагають знищення козацтва.
Коли надії на допомогу Мазепи і Москви не здійснилися, а збройна сутичка з Польщею стала неминучою, Палій головні зусилля звернув на мобілізацію всіх сил українського народу для рішучого наступу проти Польщі. Хоч ця сторона діяльности Палія нам мало відома, але з окремих фактів, а головне з ґрандіозного розмаху повстання 17021704 рр. цілком ясно, що під покровом нібито тихого й буденного життя славного полководця в другій половині 90-х років XVII ст. кипіла напружена, гарячкова робота блискучого організатора й народнього вождя. Це — період найбільшого виливу Палія, коли він не припиняв стосунків з Гетьманщиною і особливо з Запоріжжям: як і раніше, погляди і прагнення його, як і всієї правобережноукраїнської людности, були звернуті на Лівобережжя.
Міцним муром стояла козацька сила і на українсько-турецькому пограниччі. Недарма турецькі військові казали Іванові Лук’янову про Палія: «У нас де про него страшно грозная слава, да мы де никого не боимся, что его». У зносинах з Польщею Палій використовує суперечки між різними маґнатськими угрупованнями і навіть окремими шляхтичами 39. Борючися з місцевою польською шляхтою, він разом з тим додержує добросусідських стосунків з одними з найвпливовіших маґнатів Польщі — князями Любомирськими 40, з деякими литовськими маґнатами (гетьман литовський Сапєга, менський воєвода Криштоф Завіша та ін.).
Однак головна увага Палія була звернута на консолідацію місцевих українських сил. Властиво, боротьба української людности — козацтва, міщанства, селянства, дрібної шляхти, духовенства — проти польського панування ніколи не вщухала на Правобережжі. Актові книги кінця XVII ст. вщерть повні скаргами обуреної і переляканої шляхти, яка боялася не тільки активних дій, а взагалі будь-яких виявів соціального і національного протесту з українського боку. Справді, в пам’яті українського народу ще свіжі були спогади про Хмельниччину. Жили ще чимало учасників цієї героїчної епопеї, тих людей, хто «ділом дейнецьким бавився й кров шляхетську розливав», за виразом одного сучасного документа 41. Характерно також, що в різних тогочасних виступах української людности проти поляків мова йшла не тільки про знищення соціяльно-економічного гніту, а й про повну ліквідацію польського напування на Правобережній Україні. Року 1684 в Овручу бурмистр Гарасим Митюхно-Москаленко при всьому поспільстві й міщанстві одверто казав: «я тут король, воєвода й староста Овруцький, не новина мені й помічникам моїм ляхів забивати й топити, що все те скоро я з моїми помічниками доведу під слушний час над панами, мешкаючими коло Овручу». Року 1688 овруцька шляхта скаржилася на місцевих міщан за те, що вони, «набравшися сваволі під час ребелії козацької», явні «кривди, утиски, образи, ганьбу, лайку, поношення й знущання на шкоду гонору» шляхетському чинять, нерідко одверто погрожуючи повстанням і різаниною шляхти. Так було й по інших містах Правобережжя. Селяни також скрізь казали, що «за Вислу треба ляхів прогнати, щоб їх тут і нога не ставала».
Палій тісніше зв’язується з колами українського міщанства Правобережної України. Низка фактів свідчить про активну участь міщанства в підготові повстання. Року 1703 в м. Костянтинові був заарештований війт м. Кузьмина (Волинь), в якого знайдено було список людей, що мали взяти участь у повстанні.
Палій поширює давні свої зв’язки з київським православним духовенством. Він часто наїжджає до Києва, відвідуючи своїх приятелів та знайомих. В кінці 90-х років XVII — на початку XVIII ст. зростає кількість різних надань Палія київським монастирям (зокрема на млини).
Ясна річ, що, працюючи над об’єднанням всіх українських сил для боротьби проти Польщі, Палій не міг нехтувати й численною дрібною та середньою православною українською шляхтою. Хоч вона вже була на той час чимало спольщена, а проте старі національні, релігійні й культурні традиції ще жили у свідомості кращих її представників. Таким був, наприклад, Данило Братковський, підчаший венденський, видатний член Луцького братства, «человЂк ученый, поэт отличный» (Величко), автор гострої сатири на сучасну польську шляхту «\x015Awiat po cz\x0119\x015Bci przejrzany» (Краків, 1697). Гарячий патріот своєї батьківщини, Братковський яскравими фарбами малює картину громадського й побутового розкладу польської шляхти, повного поневолення селян, брутального національно-релігійного гноблення українського народу. Активний політичний діяч протягом багатьох років, Братковський добився того, що православна шляхта Київського й Волинського воєводств включила до інструкцій депутатам на сойм 1699 р. вимогу ґарантувати права православної Церкви. Однак ця справа закінчилася нічим. Зневірений в леґальних методах боротьби, Братковський їде до Батурина, до свого приятеля («здавна знаемого») гетьмана Мазепи, а побачивши його обережне ставлення до цієї справи, звертається до Палія 42.
Є відомості про те, що десь близько 1701 р. у Палія у Фастові відбулася таємна нарада, де, крім керівників правобережної козаччини на чолі з Палієм і Самусем, були представники православного українського духовенства (наприклад, священик м. Клевані о. Іван) і міщанства (межиріцький війт Юрій Косович 43, якийсь острозький міщанин тощо). Участь у цій параді взяв також Братковський. Мабуть, з доручення наради Братковський склав відозву до українського населення Правобережжя із закликом до боротьби за православну віру і взяв безпосередню участь в поширенні цієї відозви, що справила велике враження. За це польський уряд 1702 р. скарав Братковського на смерть.
Отже, в різних суспільних колах і в різних формах готувалося велике народнє повстання проти польського панування на Правобережжі. Польський уряд добре розумів небезпеку цього руху. У квітні 1701 р. пильний коронний гетьман Фелікс Потоцький у своїх універсалах попереджав шляхту, що «козацький полковник Палій, захоплений палкою уявою і пустою пихою, намагається йти по слідах Хмельницького, що запалив смолоскип хлопської війни».
3. Повстання 1702-1704 років
Війна Польщі з Туреччиною добігала кінця. Обидві сторони, особливо Польща, давно вже шукали шляхів до замирення. Воєнні дії розгорталися мляво, і головний тягар багаторічної і тяжкої війни падав лише на Україну і Росію. Польське військо у 90-х роках XVII ст. будьякими успіхами в цій війні похвалитися не могло. Численні татарські напади страшенно руйнували Правобережну Україну. Країна була спустошена, населення зубожіло. Війна в широких колах польської шляхти ставала дедалі непопулярнішою. На Правобережжі шляхта була переконана, що їй не так страшні «погані» (турки і татари), як свої козаки і «хлопи». Маґнатські кола були глибоко незадоволені «вічним миром» 1686 р. (який аж до 1710 р. не був затверджений польським соймом) і одверто висловлювалися за припинення війни з Туреччиною і Кримом, щоб мати вільні руки для наступу на Лівобережну Україну за допомогою Туреччини й Криму. На Гетьманщину засилається польських шпигунів для розвідки і підпалів сіл і міст 44. З кінця 1680-х років польський уряд вів таємні переговори з Кримом. «Священна Ліґа» розпадалася.
Вже після укладення Карловицького миру польський уряд намагався перешкодити замиренню Туреччини з Росією. Року 1700 польський посол у Константинополі Лещінський «просил прилежно у турков именем всего сенату короны Польской и великого княжества Литовского и всей Речи Посполитой обоих народов, чтоб они c великим государем (Петром І) не мирились и учинили c ними союз против его, великого государя, и помогли им отыскивать Кіев и всю Малороссійскую Украину, а на короля своего (Авґуста II) он им жаловался, что он великій друг царскому величеству, и они его ни в чем слушать не будут и c королевства его скинут». Спроба не вдалася, але цей факт свідчить про те, що конфлікт між Авґустом II і керівними польськими маґнатами був зв’язаний також з польсько-українськими відносинами. Палій був тим більш небезпечний для Польщі, що він перегороджував їй шлях до Лівобережної України.
У січні 1699 р. в Карловиці підписаний був мирний договір між Польщею і Туреччиною. Польща здобула назад Поділля з Кам’янцем; Туреччина назавжди зреклася своїх претенсій на Україну. Перед Польщею на Правобережній Україні відкривалися привабливі перепективи. Польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. На Поділлі відразу були відновлені старі польські порядки. Українське селянство знову потрапило в неволю польських панів; українське міщанство зазнало суворих обмежень в торгівлі й промислах. Соймова конституція 1699 р. фактично забороняла українцям жити в Кам’янці. Православному українському населенню, як і жидам, не дозволялося мати тут земельну власність, займатися торгівлею і проживати в місті більше як три дні. Всі українські церкви в Кам’янці (крім однієї, яка перейшла до уніятів) були закриті.
Однак польський наступ на Брацлавщину й Київщину натрапив на рішучий опір усього українського населення, зокрема козацтва. Карловицький мир розв’язав Польщі руки щодо козаччини. Сойм 1699 р. 45 ухвалив зліквідувати козацьке військо на території Речі Посполитої.
Виконуючи соймову ухвалу, гетьман С. Яблоновський 20 серпня 1699 р. наказав гетьманові Самусеві і полковникам Палієві, 3. Іскрі, Абазинові, Барабашеві 46 та ін. негайно розпустити козацькі полки і покинути всі королівські, шляхетські і церковні добра. Яблоновський загрожував непокірним, що він буде вважати їх за «купи свавольні і неслухняні», які будуть знищені, як вороги, для чого і послано було кілька десятків польських кінних хоругов і піші полки. Польська шляхта рушила на «Паліївщииу».
Настав вирішальний момент у боротьбі українського народу на Правобережжі проти польської влади. Досі селянство за допомогою козацтва стихійно й ізольовано боролося проти окремих, хоч і численних, польських державців. Леґальне існування правобережного козацтва чимало утруднювало для шляхти боротьбу проти козацтва й селянства, і Палій вміло використовував це. Але соймова ухвала 1699 р. ставила козацтво поза законом, і дальша боротьба українського козацтва й селянства перетворювалася на визвольну боротьбу українського народу проти Польщі, проти польського панування на Правобережній Україні.
Палій та інші козацькі керівники не скорилися соймовій ухвалі. Коли посланці Яблоновського з’явилися до Фастова, Палій відмовився виконати гетьманський наказ: «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема жадного діла до цього краю: тільки я, як справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Католицькі ксьондзи, які приїхали до Фастова, були вигнані з міста.
Польський уряд вдався до збройної сили, щоб приборкати Палія. У вересні 1700 р. реґіментар Цінський на чолі чотиритисячного війська з артилерією напав на Фастів, але був відбитий і змушений відступити на Волинь. В руках Палія фактично опинилися Київське і Брацлавське воєводства.
Даремно київська й волинська шляхта в 1701 р. вимагала негайного знищення «бунтівника Палія». Даремно король Авґуст II 25 січня 1702 р. офіційно і особисто звертається до Палія з наказом викопати соймову конституцію 1699 р. Палій енерґійно готується до дальшої боротьби з Польщею. Він гуртує навколо себе всі правобережні козацькі сили, шукає допомоги на Лівобережжі і підтримує зносини з Запоріжжям, яке обіцяє йому підтримку. Він об’єднує всі антипольські сили на Україні.
Все було готове для боротьби; потрібна була тільки іскра, щоб запалити вогонь народнього повстання.
Влітку 1702 р. почалися селянські заворушення на Поділлі та Брацлавщині 47. Незабаром почалися розрухи на Київщині. У серпні 48 до Богуслава, Корсуня, Лисянки та інших місць прибули з військом польські дідичі та їхні управителі і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в папське підданство. У відповідь на це козацтво на чолі з Самусем, 3. Іскрою, Семашком (пасинок Палія) 49 та іншими повстало проти поляків. Польська шляхта і військо в усіх цих місцях були перебиті. Повстання перекинулося на інші місцевості Київщини і Брацлавщини. Скрізь селяни приєднувалися до козаків. Самусь оголосив селянам вічну волю від панського гніту. Великі маси селян кидали свої оселі, забирали жінок і дітей, палили свої хати і з усім майном та худобою ішли до козацького війська. У повстанні взяли участь також робітники місцевих промислових закладів, зокрема рудень. Зібравши значні військові сили, Самусь обложив Білу Церкву. Керівники повстання звернулися по допомогу до гетьмана Мазепи 50.
Спочатку польський уряд не звернув особливої уваги на повстання Самуся та Іскри, тим більше, що Палій, хоч і допомагав активно повстанню, а проте ще не приєднався до нього відкрито. Немає сумніву, що в такий спосіб Палій хотів забезпечити собі підтримку Мазепи і Москви.
Польський уряд спробував використати Палія в своїх інтересах. «При першій звістці про нову й несподівану революцію на Україні і заколоти, підняті полковником Самусем», король Авґуст II звернувся до Палія, вимагаючи від нього негайно «докласти всіх сил і засобів, щоб потушити цей вогонь». Проте незабаром Польща мала змогу переконатися, що «ця пожежа при допомозі» Палія «все більш поширюється».
Поляки зробили також спробу домовитися з Самусем, але Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». У листі з 7 вересня 1702 р. до козацьких ватажків на Дністрі — Палладія, Валазона й С. Рингаша 51 Самусь писав, що він до останньої краплі крови битиметься «за весь народ православний український», і закликав їх «одностайно стояти з Військом Запорозьким (тобто з Гетьманщиною і Запоріжжям) проти ворогів наших — поляків за вольності козацькі, як було раніше, щоб від цього часу ляшки з наших рідних українських земель відступили і більш не поширювалися на Україні». Наддністрянське козацтво приєдналося до повстання і визнало своїм вождем Палія.
Отже, було сформульовано основну мету повстання: повне і остаточне знищення польського панування над Україною.
Маючи за собою підтримку всього українського населення на Правобережжі і сподіваючися допомоги з Лівобережжя і особливо Запоріжжя, Палій бере на себе головне керівництво повстанням. Він розробляє зовсім доцільний за тих умовин плян військових дій. Головні сили на чолі з Самусем виступили на захід, щоб швидким маршем розгромити польське військо і допомогти місцевим селянським рухам. Друга частина козацького війська на чолі з Семашком була послана на Брацлавщину й південно-східне Поділля (Побережжя), щоб допомогти місцевому населенню, яке ще в першій половині 1702 р. почало виступати проти державців, а також щоб не допустити можливого татарського демаршу. Нарешті, третя частина козацького війська з Палієм на чолі продовжувала облогу Білої Церкви, яку треба було будь-щобудь взяти, щоб зліквідувати головну військову базу Польщі на правобережній Наддніпрянщині. Крім того, Палієві треба було бути близько Фастова, як головного осередку повстання, а також Києва, звідки він сподівався дістати допомогу від українського та московського урядів.
17 жовтня 1702 р. 52 під Бердичевом Самусь розгромив польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 чоловік. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину. Дорога на Волинь і Брацлавщииу була відкрита. Однак Самусь, добре поінформований про те, що волинська шляхта готує великий спротив повстанцям, пішов на Брацлавщину й Поділля, де і з’єднався з полковником Абазином.
У кінці жовтня 1702 р. 53 Самусь і Абазин з допомогою місцевих міщан та селян оволоділи фортецею Немировом, де була чимала польська залога. Далі козаки зайняли Вінницю, Бар і Межибіж. Отже, вся Брацлавщина й значна частина Поділля опинилися в руках Палія.
Одним з визначніших керівників повстання на Поділлі й Брацлавщині був полковник Федір Шпак (Білецький). Це був один з «осадчих» у маєтках київського воєводи Йосифа Потоцького. Коли Семашко прийшов на Брацлавщину, він оголосив осадчим, «що тільки вони тут пани і повинні об’єднуватися в загони для визволення краю з-під шляхетського гніту». Тут, особливо на Побережжі, утворилося багато козацько-селянських загонів, з’явилися нові козацькі полки — Шаргородський, Могилівський та інші; сюди ж прийшло чимало охочих загонів з Молдавії. На чолі великого козацько-селянського загону діяв Шпак. Він брав активну участь у взятті Самусем і Абазином Немирова. Продовжуючи боротися проти польської шляхти і в 1703 р., Шпак казав селянам, що вони вільні від панського гніту, що він чинить це з наказу короля тощо.
Паніка охопила польську адміністрацію в Кам’янці. Повстання загрожувало перекинутися на Волинь, Галичину і Підляшшя. «Сказывают, что и Черная Русь вслЂд за ним тож чинить будет, и иго c себя скинуть... Казаки зЂло грозят Львову», — писали московські «ВЂдомости». Перелякана шляхта тікала на захід — до Галичини й Польщі, галасуючи про нову «Хмельниччину».
Одним з найголовніших досягнень Палія було взяття ним на початку листопада 1702 р., після семитижневої облоги 54, Білої Церкви. Польська влада на Правобережній Україні (крім Волині) була зліквідована.
Повстання Палія і Самуся 1702 р. поставило на порядок денний питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Палій думав, що фактична ліквідація польської влади на Правобережжі поставить московський уряд перед доконаним фактом і примусить його прийняти Правобережну Україну під протекцію царя. Самусь навіть склав присягу на вірність цареві й гетьманові Мазепі. І Самусь, і Палій почали писатися «його царської милости». Внаслідок аґітації Палія, населення Правобережної України було переконане, що гетьман Мазепа й московський уряд співчувають повстанню і допоможуть йому.
Тимчасом це було далеко не так. Одержавши від Самуся повідомлення про повстання з проханням про військову допомогу, Мазепа дав невиразну відповідь. Сповіщаючи про це Петра, Мазепа писав, що на Правобережжі «смута принадлежностям нашим зЂло есть не противна» , оскільки вона перешкоджає аґресивним плянам Польщі щодо Києва й Лівобережної України. Гетьман трохи допоміг повстанцям військовими припасами (порох і оливо), щоб «не стогнать вовсе Самуся от моего рейменту».
Проте ні московський, ні український уряди не збиралися, та й не могли на той час допомогти Палієві. Головна увага Москви звернута була тоді на війну зі Швецією, а в цій війні союзником Росії була Польща. Шведське військо окупувало тоді значну частину Речі Посполитої; маґнатська опозиція Авґустові II піднесла голову. Союз з Росією був дуже мало популярним у польських політичних колах, і будьяка підтримка Палія московським урядом, безперечно, ускладнила б становище Росії в Північній війні".
У польських колах зі шведських джерел ширилися чутки про те, що московський уряд і гетьман Мазепа підтримують повстанців. Зокрема говорили, що Мазепа з 20-тисячним військом має прийти на допомогу Самусеві. Польський уряд кілька разів у 1702—1703 рр. звертався до Петра І з проханням допомогти йому приборкати повстання. Зважаючи на це, московський уряд не тільки відмовив Самусеві й Палієві в підтримці, але вимагав, щоб вони припинили боротьбу. Відповідні інструкції одержав і гетьман Мазепа. Палій і Самусь відповідали на царські й гетьманські поради, що вони не можуть припинити справедливої і переможної війни проти Польщі.
А втім, становище українського уряду перед лицем правобережного повстання було дуже складне. Боротьба Палія проти Польщі була надзвичайно популярна в широких масах українського народу. Вона високо піднесла авторитет Палія й зробила його народнім героєм. Чимало козаків і селян Лівобережжя, всупереч урядовим заборонам, йшло на допомогу Палієві. Ще в більшій кількості йшли до Палія запорозькі козаки. Нові суворі заходи Мазепи проти переходів на правий берег Дніпра, із загрозою навіть смертної кари порушникам кордону, не могли стримати цього руху. Більш того: на Лівобережжі почалися розрухи проти державців та орендарів. «Из огня через Самуся на той сторонЂ рЂки ДнЂпра розженого залетЂла злая искра» і в полк Переяславський, — писав Мазепа цареві. На початку серпня 1702 р. населення м. Воронкова, після виступу переяславського полковника в похід, «збунтовалося», причому заколотники забили орендаря, а потім, «побЂжав на села монастырскіе, старост одних чуть не до смерти побили, а другіе страха ради сами прочь разбЂжались». Заколот у Воронкові незабаром був придушений, але ці події дуже стурбували Гетьмана, який боявся, що вогонь охопить весь Переяславський полк і перекинеться на інші полки 56. Недарма він писав Петрові І, що селяни всі «злобятся» на нього і хочуть тікати за Дніпро.
Особливо непокоїли Гетьмана запорожці, які 1702 р. «не престають... из уст своих бунтовных слов выпускать и безпрестанныя посылки к Крыму посылают» 37. «Встанет вскорЂ на Москву другая Хмеливщина, — казали на Запоріжж