Історія України

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТА ЛІНГВІСТИЧНІ НАРИСИ

НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША
Т.Г.Шевченко

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛІТОПИСУ.

Етнографія Угорської Руси.

Українське козацтво.Генеза і становлення козацтва в Україні. Українське козацтво: формування соціального стану.Історичні передумови та причини виникнення.

Римський імператор — Русин.

Михайло Дорошенко - гетьман-флотоводець.

АРХАЇЧНІ ЕЛЕМЕНТИ КУЛЬТУРИ КОЗАЦТВА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНОЗНАВСТВА.

L'HISTOIRE : LE DEBUT DE LA COSAQUERIE. Історія УкраїниУкраїнське
Пошуки прадавніх Русів.
Історія УкраїниГлибини Нашої Пам'яті
Історія України"Русь" і "Україна".
Історія УкраїниІван Сірко У Полоні Багато векторності.
Історія УкраїниУКРАЇНА – назва нашої землі з найдавнішніх часів.
Історія УкраїниЕдвард Кінан. Російські міфи про київську спадщину
Історія УкраїниФормування Української Літературної Мови В Галичині В Умовах Австрійського Режиму.
Історія УкраїниІсторик та археолог, професор Михайло Юліанович Брайчевський.
Історія УкраїниФормування української народності. Походження та поширення назви «Україна».
*До історії використання топоніму “Русь”, “Россія” в українській історіографії до XVIII ст.
*Есхатологічні Передчуття Людства та Відбиття їх у Поезії
*Ідея Козацтва - в Українській Душі
* Українська Ідея
*Гог в Краю Магога і Місія України
* З Води Та Вогню
* А.Кримський Про "Колиску Народів"
*Триполізм - Наша Ідея
*Чи може бути столиця "молодшого брата" матір'ю міст руських?
*Епітафія Енеєві
* Підвалини Європейської Цивілізації
*На Якій Землі Живемо?
* Тризуб Посейдона І Володимир
*Феномен Шевченка
*ЩО ТАКЕ Національна Ідея?
*Древність Українських Говорів
*Та Спитайте: Хто Ми, Чиї Сини.
*Потоп На Україні
* Перстень З Оріхалком
* Хлібороб Світу - Історичне Призначення Українців
* Братня Дружба
*Хронолог
*
Раскрутка
*ПЕРЕКЛАДАЧ онлайн
*НАТИСКАЙ! Тут можна пограти...
Історія УкраїниАналіз Вашого Сайта
*Аналіз Ключових Слів
Історія України HEX CODE
Історія України Розкрутка
Історія України Автоматична реєстрація сайту
Історія УкраїниКаталог сайтів
Історія УкраїниДодати Сайт
Історія УкраїниЛінки Різні
Історія УкраїниInformer
Історія України Informer
Історія України Безоплатні Оголошення
Історія УкраїниІсторія УкраїниІсторія України
Історія УкраїниІсторія УкраїниІсторія України
Історія УкраїниІсторія УкраїниІсторія України Онлайн студія веб-дизайну Siteimage
Юрій Фігурний

з автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

АРХАЇЧНІ ЕЛЕМЕНТИ КУЛЬТУРИ КОЗАЦТВА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНОЗНАВСТВА

1. Джерельна база та історія вивчення питання

В розділі досліджується джерелознавча база витоків козацької традиційної культури та історія вивчення питання походження цих стародавніх компонентів у козаків.

Розпочинаючи дослідження архаїчних індоєвропейських елементів у культурному комплексі українського козацтва як своєрідного прояву індоєвропейської мілітарної культури взагалі, треба одразу ж відзначити фрагментарність джерельної бази проблеми. Це поки що не дозволяє в повній мірі реконструювати генетичну спадкоємність і неперервність розвитку індоєвропейської військової культури безпосередньо від праіндоєвропейців IV-III тис. до н. е. Однак міждисциплінарний підхід дає змогу простежити глибинні витоки історичного коріння козацької військової культури. Все ж наявних археологічних, фольклорних, лінгвістичних, історичних джерел достатньо для того, щоб вважати українське козацтво типовим проявом загальноіндоєвропейської мілітарної культурної традиції, та своєрідним різновидом військово-лицарської культури середньовічної Європи.

Першорядну роль у справі вивчення генетичного коріння індоєвропейської мілітарної культури відіграють дані археології та лінгвістики. В більш пізні часи, а саме в II — на початку I тис. до н. е. відбувається розширення джерельної бази. Окрім вищеназваних археології та лінгвістики, набувають великого значення дані історії, фольклору та етнографії. Саме з другої половини II тис. до н. е. відомі найдавніші індоєвропейські письмові свідчення, що стосуються предмету дослідження. Маються на увазі Рігведа та Авеста індо-аріїв, епос Гомера тощо.

Лицарський військово-культурний комплекс розвивався і збагачувався протягом усього середньовіччя. Світло на ці процеси проливають хроніки, літописи, лицарські епоси (“Беовульф”, “Старша Еда”, “Пісня про Нібелунгів”, “Пісня про Роланда”, “Слово о полку Ігоревім”) і багато скандинавських героїчних саг, французьких середньовічних балад і билин Київської Русі-України.

Козацький побут та звичаї широко відобразилися у фольклорних джерелах, українських думах, історичних піснях, легендах і переказах, у писемних згадках сучасників, в матеріальній культурі у вигляді пам’яток археології, музейних зібраннях пам’яток старовини, історичних працях і дослідженнях, архівних документах (зокрема архіви Коша Нової Запорожської Січі та Генеральної Військової Канцелярії), етнографічних та мовознавчих матеріалах.

Незважаючи на значний рівень дослідженості історії українського козацтва, вивченню козацької культури та її генези на тлі традиційної культури інших народів не приділялося достатньої уваги. Наукові роботи з цієї тематики практично відсутні, за винятком хіба що опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка “Нариси стародавньої історії України”, в якій визначено загальноіндоєвропейське коріння деяких елементів козацького культурно-військового комплексу. Однак, ця праця, започаткувавши пошуки витоків складових чинників козацької мілітарної культури, загальноіндоєвропейській спадщині, не торкається усього багатства козацького культурного комплексу. Разом з тим, існує велика спеціальна література, присвячена окремим елементам індоєвропейської культурної традиції, які пізніше успадкувало українське козацтво. В цьому аспекті ми розглянемо праці тих науковців, які займалися вивченням певних проблем загальноіндоєвропейської мілітарної культури взагалі і козацького військового культурного комплексу зокрема.

Д.Телегін досліджував колективні могильники маріупольського типу, які належали нащадкам племен дніпро-донецької культури. Вже у V тис. до н. е. вони засипали свої поховання червоною вохрою. Ця традиція була продовжена воїнами-скотарями середньостогівської культури, які мешкали в українських степах у IV тис. до н. е. Крім того, Д.Телегін (1973 р.) певною мірою досліджував культ коня, бо саме середньостогівці вперше приручили коня на теренах Європи. Пізніше в українських степах поширюється колісний транспорт, вершництво, що супроводжувалось формуванням сакрально-мілітарного культу коня.

О.Кузьміна (1974, 1986 р.) вивчала шляхи становлення у індоєвропейців культу коня. Надзвичайно багато цінної інформації з цієї проблеми ввели в науковий обіг Т.Гамкрелідзе і В.Іванов (1984 р.) Зокрема, на основі лінгвістичного аналізу стародавніх хеттських текстів ці науковці зробили висновок про виключно високий рівень конярства у арійців взагалі і широке військове застосування та існування культу коня зокрема. Значний внесок у вивчення індоєвропейської культури шляхом дослідження Рігведи та Авести зробила Т. Єлізаренкова (1972, 1989).

Розвиток індоєвропейських військових традицій тривав у скіфо-сарматську добу (I тис. до н. е.) в Україні. С.Бессонова (1983 р.) досліджувала історію виникнення і розвитку культу меча у скіфо-сарматську добу (I тис. до н. е.) в Україні. Відомий французький вчений Ж.Дюмезіль (1986, 1990 р.) послідовно проводить думку, що осетинський герой-нарт Батрадз — це міфологічний, героїчний прояв скіфського бога війни, символом і уособленням якого був саме меч. Ці висновки дослідник зробив, грунтуючись на нартському героїчному епосі осетин, а, як відомо, він є далеким відгомоном скіфо-сарматської міфології.

Культ воїна-звіра різною мірою досліджували В.Іванов (1975, 1977, 1991-1992) Т.Гамкрелідзе, В.Іванов (1984 р.), Ф.Кардіні (1987 р.), А.Іванчик (1988 р.), Л. Залізняк (1994 р.), В. Балушок (1998).

Традиції побратимства досліджували Ф. Вовк (1891), М. Громико (1984).

Визначний внесок в розуміння генези лицарської культури зробили К.Іванов (1901 р.), С. Єфімова (1914 р.), Г. Дельбрюк (1933 р.), Ф. Кардіні (1987 р.), Й. Хейзінга (1988 р.), Б. Печніков (1991 р.), Ж. Руа (1996 р. ) та багато інших.

Проблемами лицарсько-дружинної культури Київської Русі-України займалися А.Фамінцин (1891 р.), А.Арциховський (1944 р.), Д.Ліхачов (1950), Ф.Колесса (1969 р.), Б.Рибаков (1981 р.), Н. Яковенко (1993), П. Толочко (1996) та багато інших.

Численні наукові розробки з індоєвропеїстики допомагають в осмисленні архаїчних елементів в козацькому культурному комплексі. Разом з тим, слід відзначити відсутність узагальнюючих досліджень витоків традиційної козацької культури на тлі культурних традицій сусідніх народів. Автор не претендує на всеосяжне висвітлення глибинних витоків козацтва. В роботі аналізується походження та семантика лише деяких архаїчних індоєвропейських елементів в культурному комплексі українського козацтва.

2. Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва

В розділі досліджуються витоки стародавніх елементів у козацькій культурі: культ коня, культ меча-шаблі та бойового поясу, козаки-характерники, кобзарі – співці козацької слави, символіка червоної китайки, вишкіл молодих воїнів, зв’язок битви з бенкетом, особливе ставлення запорожця до жінки, козацьке побратимство тощо.

Одним з важливих архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня. Культ коня як бойового козацького побратима не є своєрідним надбанням українських козаків, а являє собою далекий відгомін сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню. Українські степи – батьківщина свійського коня. Саме тут вперше використали коня не тільки в господарстві, але й у військо-транспортних цілях (вози з поховань ямної культури, військові колісниці). Звідси розселялися племена, які поширили на величезних обширах Євразії навички конярства, військові колісниці і культ коня.

Сакрально-мілітарний культ коня існував у стародавніх українців. Один з їхніх головних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником (як і германський Одін, осетинський Уастирджі, християнський святий Юрій-Георгій). Кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого коня). Іноді він супроводжував свого господаря в потойбічний світ. Саме в цьому випадку виступає підземне, хтонічне обличчя культу коня, спільне для багатьох індоєвропейських народів. Українське козацтво теж було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відлунням яких і був у козацькій культ коня. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу коня формується в козацькій культурі своєрідне побратимське ставлення до коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі. В багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака.

Таким чином, культ коня широко відобразився в індоєвропейській військовій та сакральній традиціях. Саме індоєвропейці перші приручили коня, і саме кінь дав їм змогу опанувати і завоювати величезні простори євразійського континенту. Культ коня простежується у середньостогівців, аріїв Рігведи і Авести, стародавніх греків, хеттів, іранців, скіфів і сарматів, у зародженні (стародавні германці) і становленні західного, північного і східного європейського лицарства, а також у культурному комплексі українського козацтва, де він, як невід’ємна частка загальноєвропейської лицарської культури, пов’язує козацьке світобачення з загальноіндоєвропейським культурним комплексом.

Почесне місце посідає у козацькій військовій традиції шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатющий український фольклор. Можна стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як далекий відгомін прадавнього військового культу меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі був ознакою приналежності до лицарського стану, так і шабля на території України в XVI-XVIII ст. була символом незалежної козацької верстви. Шабля як вид холодної зброї є далекою родичкою меча. Історія меча сягає своїм глибоким корінням стародавніх часів. З’явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч зразу ж посідає цільне місце серед холодної зброї і лише в новітні часи поступається своїм видозмінам, в тому числі і шаблі.

Таким чином, культ шаблі у козаків є реліктом дуже древньої загальноіндоєвропейської сакральної традиції. Його неперервний розвиток простежується по археологічних, писемних, фольклорних джерелах від воїнів перших індоєвропейців, хеттів, скіфів, сарматів (аланів), греків, римлян, германських і слов’янських племен, європейського лицарства, аж до українського козацтва. Шабля, як і меч, — це істинно лицарська зброя, ознака приналежності як до середньовічного лицарського стані, так і до козацько-шляхетської лицарської верстви. Ще під час християнізації Європи церква включила варварський по своїй суті культ меча і бойового пояса в систему християнських цінностей, канонізувавши концепцію Христового воїнства. У пізньому середньовіччі посвята в лицарі відбувалася в церкві за допомогою меча.

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.

Образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Певний зв’язок простежується між образами давньоруського князя-волхва XI ст. Всеслав Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка. Міцність та спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовною традицією княжих дружин Х-ХІІ ст., що були різновидом ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв’язок українського козацтва з військовою лицарською європейською культурою.

Архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі — військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а важливою складовою індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого і були військові співці. В стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, яскравим уособленням яких став Гомер. Співцями лицарської слави у середньовічній Європі ними були барди, скальди, трувери, менестрелі, мінезингери. В часи Київської Русі при княжій дружині теж були військові співці, найвідоміший з них – Боян.

Кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі-України і відіграло велику роль у формуванні українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України, усього українського народу — і своєрідно вилилася в середині XIX ст. в творчості Великого Кобзаря — Тараса Шевченка. Таким чином, однією з засад формування української ментальності була кобзарська пісня та дума, а кобзарство відіграло визначну і роль у творенні української ментальності.

У військово-культурному комплексі українського козацтва символіка червоного кольору відтінком якого є і малиновий, посідає почесне місце. Як свідчать археологічні, історичні та фольклорні джерела, українські козаки широко використовували цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань загиблих козаків (покривали мертвого лицаря-козака червоною китайкою).

Джерела свідчать, що в минулому у різних народів індоєвропейської сім’ї червоний колір був символом війни та війська. В червоне вдягалися воїни стародавніх арійців, персів, скіфів, греків, римлян, кельтів, давньоруські дружинники. У Київській Русі червоний колір, як колір військової верстви воїнів-професіоналів, панував не тільки на бойових стягах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. В українських козаків-професійних воїнів, червоний колір теж був уособленням військової верстви. Це проявлялося в червоно-малинових знаменах, в козацькому одязі, в ритуальній та символічній насиченості червоної барви як кольору професійного військового стану українського козацтва.

Отже, військова символіка червоного кольору, беручи початок ще у V тис. до н. е. і наповнюючись на кожному історичному етапі розвитку військової верстви воїнів-професіоналів новим соціально-політичним змістом, неперервно розвивалася протягом усієї історії індоєвропейських народів. Червоний колір в індоєвропейській мілітарній і культурній традиціях є уособленням крові, вогню, війни, ознакою приналежності до стану воїнів-професіоналів, символом бога війни та провідної військово-аристократичної верстви. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.

В культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів є одним з важливих архаїчних елементів. Козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни, посилено займалися фізичною і військовою підготовкою, щоб пройшовши ініціацію стати повноцінним членом суспільства. У всіх індоєвропейських народів велика увага приділялася становленню молоді, отриманню нею початкової військової підготовки, що давало можливість її представникам стати справжніми фаховими воїнами. Для західноєвропейського лицарства була властива комплексна підготовка молоді, тривале навчання майбутніх воїнів (з 7 до 19-21 року), що закінчувалося святковим обрядом посвячення у лицарі.

Лицарство Київської Русі-України теж приділяло велику увагу військовій підготовці дружинної молоді. Традиції стародавнього українського лицарства не загинули, а були з часом успадковані новою військовою верствою України — козацтвом. Українські козаки створили свою систему військової підготовки молоді — так званий “інститут джурів-молодиків”. Його характерні риси — кропітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (яке тривало з 7-9 до 20-21 року, що повністю відповідає європейській лицарській традиції), постійне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, насамперед, повне проходження юнаком тернистого і нелегкого шляху — від джури до фахового козака-воїна.

Одним з архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є зв’язок битви та бенкету. В усній народній поетичній творчості, а саме в творах, пов’язаних з козацтвом, широко побутувала традиція порівнювати і пов’язувати козачий бенкет з кровопролитною битвою. Крім того, в козацькому світосприйманні битва і бенкет набували особливого містично-героїчного забарвлення. Фольклорні матеріали свідчать, що битва і бенкет для козаків навіть мали сакральний характер.

Традиційний ритуальний зв’язок між битвою і бенкетом, що був характерним для культури українського козацтва, є однією з складових частин індоєвропейського мілітарного культурного комплексу воїнів-професіоналів. Він характеризувався, насамперед, тим, що зародився ще в стародавні часи індоєвропейської спільноти і вперше був зафіксований у священних гімнах Рігведи. Впродовж тисячоліть відбувається тісне зближення понять-символів “битви” і “бенкету”. В світосприйманні воїнів-професіоналів вони являють собою єдине взаємопов’язане ціле. Битва — це головне поле їх діяльності, бенкет — це нагорода за їх мужню військову працю. Під час битви воїн — головна діюча особа-виконавець. А вже під час бенкету військовий лідер (ватаг, конунг, сюзерен) віддячує своєю щедрістю, багатством і покровительством за відданість і героїчну звитяжність воїнів-дружинників. Зв’язок битви і бенкету набуває, крім ритуально-героїчного, ще й хтонічного (підземного) змісту, тому що загиблі на полі бою воїни-герої продовжували і в потойбічному світі вести вічну війну і вічно бенкетувати. Цей архаїчний елемент індоєвропейської військової культури зберігся в традиціях українського козацтва. Це відобразилося як в уявленні народу про козаків, так і в їхньому власному світобаченні. Життя козаків можна символічно розділити на два головних періоди-цикли, що постійно змінювали один одного: військовий (битва) і мирний (бенкет).

Одним з архаїчних елементів культури українського козацтва є своєрідне ставлення козака до жінки. Саме те, що запорозькі козаки мусили залишатися неодруженими, хоча й серед них були винятки (сімейні козаки). Це важливий прояв індоєвропейського військового комплексу.

Витоки цієї традиції треба шукати в часи зародження індоєвропейської мілітарної культури. Ймовірно, вони тісно пов’язані зі звичаями первісних чоловічих таємних об’єднань, вступ до яких був заборонений жінкам. Особливо ці звичаї були розповсюджені в середовищі воїнів-звірів (воїнів-вовків), які не одружувалися і займалися викраданням жінок для задоволення своїх суто чоловічих проблем. Ці традиції виявилися досить живучими. Так, у стародавніх германців, окрім воїнів-дружинників, існували так звані берсеркери. У скандинавських сагах є згадки про берсеркерів, які в приступах шаленої люті тероризували місцеве населення, чинили різні насильства, викрадали жінок. У середньовічній Західній Європі теж простежується особливе ставлення воїна до жінки. Наприклад, існували духовно-лицарські ордени у XIІ - XIV ст., члени яких, лицарі-ченці, як правило, були неодруженими, оскільки, за Євангелієм, “неодружений думає про Господа, одружений про жінку”. Отже і запорожців, і лицарів-ченців об’єднувала обітниця целібату (неодруження) і цноти.

Досліджуючи витоки козацької культури неможливо залишити поза увагою такий її архаїчний елемент як побратимство. Традиції побратимства сформувалися на засадах первісної родової общини і стали тим стрижнем навколо якого відбувалося становлення ранньолицарських військових дружин-комітатів. Ритуал і звичаї побратимства, як ідеалу індивідуальної і колективної взаємодопомоги, духовного єднання побутували на території України, ще в стародавні часи, і вперше письмово зафіксовані батьком історії Геродотом в розповіді про скіфів. Побратимство широко відобразилося в билинах Київської Русі, в українських казках і легендах. Запорізька Січ була заснована на засадах побратимства, які були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства княжих часів. Збереженні козацтвом традиції побратимства стали органічною складовою ментальності українців.

3. Культура українського козацтва, як своєрідний прояв індоєвропейської
мілітарної традиції між лицарською Європою та степовим світом тюркомовних номадів

В розділі проводиться аналіз деяких тюркських впливів в традиційній козацькій культурі, також розглядаються паралелі між культурою козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи, і формулюються етапи складання індоєвропейської військової традиції і розвиток українського козацтва в цьому контексті.

В культурному комплексі українського козацтва простежуються паралелі с культурою степових номадів. Як зазначалося в попередніх розділах, українське козацтво — це типовий вияв індоєвропейської військової культури і певною мірою є своєрідним проявом на українському грунті загальноєвропейських лицарських традицій. Хоча козацтво сформувалося і постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., але його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже давніх загальноіндоєвропейських військових традицій. Безсумнівно, мілітарна традиція протягом всього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, але стрижень її залишався незмінним.

Отже, такі архаїчні елементи в козацькому культурному комплексі, як співці військової слави, вишкіл молоді, червоний колір як ознака військової верстви, ставлення воїна до жінки, сакральні культи меча, коня, воїна-звіра, зв’язок битви з бенкетом, побратимство, за своїм походженням належать до архаїчного індоєвропейського культурного комплексу. Ці елементи активно розвивалися в народів індоєвропейської мовної сім’ї в III-I тис. до н. е., а деякі з них зародилися ще в період V-IV тис. до н. е., під час існування і початку розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти.

Що ж стосується народів алтайської мовної сім’ї, а саме тюрко-монголів, то в них більшість цих архаїчних елементів, схоже, з’явилися пізніше, ніж у індоєвропейських народів. У тюрків вони мають вторинний характер, запозичені ними у стародавніх скотарів-індоєвропейців у III-I тис. до н. е. Сталося це внаслідок міграції кочовиків-індоєвропейців, які близько 5 тис. р. тому пересувалися степом Євразії на схід і принесли в алтайські степи скотарство, вершництво і пов’язаний з ним культ коня, воїна-звіра, сакральний зв’язок битви і бенкету, символіку червоного кольору, матеріальну культуру (одяг, юрту, упряж, колісний транспорт) тощо.

Внаслідок приходу в українські степи народів алтайської мовної сім’ї в середньовічну добу почалися зворотні впливи. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найкраще у свого споконвічного ворога — татаро-турецьких нападників. Це стосується і зброї — шабля (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків була вогнепальна зброя — мушкет, рушниця, а шабля, як вид холодної зброї, перейняла на себе культову сакральність меча — священної зброї воїнів-індоєвропейців), військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу. Однак, багато елементів, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів (одяг, зачіску), мали давньоіндоєвропейське походження. Проблема індоєвропейсько-алтайських взаємовпливів складна і багатопланова. Вона потребує наукових зусиль різних фахівців і ще чекає на свого дослідника.

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру українського козацтва. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство християнізувалося. Розпочинається новий етап його розвитку, а саме відбувається формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів. Своїм існуванням та успішною боротьбою з ворогами ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки серед західноєвропейського неорденського лицарства, але і на своїх близьких та далеких сусідів, в тому числі і на східноєвропейські військові стани, включаючи козацтво. Цей вплив на українське козацтво знайшов своє відображення в найвищому його прояві — Запорозькій Січі — “козацькій християнській республіці”. Недаремно один із найвідоміших істориків і історіософів XX ст. Арнольд Тойнбі у своїй відомій праці “Дослідження історії” писав, що січове товариство дніпровських козаків утворювало напівчернецьке військове братство, маючи спільні риси як з еллінським братством воїнів-спартіатів, так і з орденами лицарів-хрестоносців.

Таким чином, Запорозька Січ мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII-XIV ст. З ними Січ пов’язують релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія (св. Юра). Ймовірно, що ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а скоріше всього, опосередкованими, через Польщу, можливо Мальтійський орден. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об’єктом для наслідування запорозькими козаками. Зокрема, і січове козацтво розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському грунті.

Сучасний стан джерелознавчої бази дозволяє виділити такі послідовні етапи розвитку індоєвропейської військової традиції: 1) неолітичний – зародження; 2) енеолітичний – формування степового культурного комплексу і таких головних його компонентів, як& насипань курганів, посипання небіжчиків червоною вохрою, присутність в похованнях зброї, кам’яні антропоморфні стели, культ коня та колісниці тощо в енеоліті; 3) доби бронзи або рігведо-гомерівський етап. В цей час в середовищі індоєвропейців відбувається активне формування мілітарно-культурного комплексу і підвищення ролі військової еліти і воїнів; 4) доба раннього заліза або скіфо-античний характеризується активним розвитком індоєвропейської військової традиції; 5) ранньосередньовічний – утворення комітатів, дружин, становлення лицарського культурного комплексу; 6) пізньосередньовічний – діяльність лицарсько-чернечих орденів, поява і розвиток українського козацтва і найвищого його прояву — Запорозької Січі, формування культури українського козацтва, як своєрідного прояву індоєвропейської мілітарної традиції.

Висновки

Проведення дослідження дозволяє зробити такі висновки.

1. Автор зробив спробу розглянути комплексну проблему витоків, зародження та розвитку деяких архаїчних елементів культури українського козацтва в контексті українознавства. Дослідження охоплює великий проміжок часу, починаючи з V тис. до н.е. і закінчуючи ІІ тис. н.е. Розглядаються різноманітні прояви індоєвропейської культурної традиції на величезних обширах Євразії, які знайшли відображення в культурі українського козацтва. Великі часові і просторові виміри пояснюються, насамперед, тією активністю стародавніх індоєвропейців, з якою вони заселяли і обживали величезні простори Євразії та їхньою роллю в історії людства.

2. Інтегративний підхід дає змогу простежити розвиток деяких елементів загальноіндоєвропейської військової культурної традиції, від їх зародження в доісторичні часи до проявів в культурі українського козацтва пізнього середньовіччя. Це: культ меча-шаблі, культ коня, символіку червоного кольору, сакральний зв’язок між битвою і бенкетом, культ воїна-звіра, характерники-берсеркери, бойовий вишкіл молоді, співців військової слави, особливе ставлення козака до жінки, побратимство та інші.

3. Дається нова інтерпретація деяких тюркських впливів в традиційній козацькій культурі. Багато елементів культурного комплексу, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів, мали давньоіндоєвропейське коріння (одяг, вершництво, культи коня і шаблі, червоного кольору тощо). Наголошується, що Запорозька Січ мала аналогію з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХІІ - ХІV ст. З ними Січ позв’язують релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія (св. Юра). Аналізуються етапи формування індоєвропейської військової традиції і простежується шлях розвитку українського козацтва як її складової частини.

 

---| список публікацій |---------------------------------------------------------------------

[1] Фігурний Ю.С. Історичні витоки військової культури українського козацтва. – К.: Київське братство, 1997. – 124 с.

[2] Фігурний Ю.С. Історичні витоки військової культури українського козацтва, 2-ге видання. – К.: Бібліотека українця, 1999. – 124 с.

[3] Фігурний Ю. Підготовка молодих воїнів в українській військовій культурі // Історія України. – 1999 р. – №29-30. Серпень. – С. 7.

[4] Фігурний Ю. Зв’язок битви з бенкетом в українському фольклорі // Українська мова та література. – 1999 р. – № 30. Серпень. – С. 4-5.

[5] Фігурний Ю.С. Про зміни в структурі козацького війська за доби Богдана Хмельницького. Військовий та світоглядний аспекти. // Богдан Хмельницький як історична постать і літературний персонаж. — К.: Живиця, 1996. – С. 167-170.

[6] Фігурний Ю.С. М.Максимович, про кобзарів, співців козацької слави // Педагог, учений, патріот. Матеріали IV, Науково-освітн. Конференції присвяченої М. Максимович (гр. 1994). – К.: Київський ун-т, 1997 .– С. 68-71.

[7] Фігурний Ю.С. Організація віськово-виховного процесу в українських козаків // Культура і освіта: проблеми, пошуки, творчі знахідки, Вінниця, 1995, том1. – С. 74-75.

[8] Фігурний Ю.С. Червоний колір — колір верстви воїнів-професіоналів // Матеріали IV міжнародної археологічної конференції студентів і молодих вчених. — К.: Соборна Україна, 1996. – С. 71-72.

[9] Фігурний Ю.С. Ставлення козака-воїна до жінки як один з важливих елементів становлення української культури // Матеріали VI наукової конференції молодих вчених “Історія науки, освіти і культури в Україні: традиції і сучасність”. — Миколаїв, 1996. – С.87-89.






Історія України

Історія України МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

***Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів
***Українська та великоруська культури у XVII столітті: культурний вплив чи культурний конфлікт?
***Ідея Козацтва - в Українській Душі
***Етнополітична термінологія XIV-XVI століть
***Переяславське "Воссоединение"
***Запорізька Січ: становлення.
***КОЗАЦЬКА ЕРА:ЕТАП ФОРМУВАННЯ.
***Проблеми історії козацтва в працях С.М.Соловйова.
***О территориальной привязке этнонима «русские»
***Представления об этнической доминации
*** “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении .
***Эмский указ.
***ТРИПІЛЬСЬКА ХЛІБОРОБСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ І КАРТВЕЛЬСЬКІ МОВИ
***ТРИПІЛЬСЬКИЙ НАПИС ПРО КУПАЛУ
***ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА Й УКРАЇНСЬКА МОВА
***СЛОВА З МОВИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В РАННІХ ПОЕЗІЯХ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
***Таємниці України.
***САНСКРИТ ВДИВЛЯЄТЬСЯ У МАТЕРИНСЬКІ ОЧІ УКРАЇНИ…
***Тернистий шлях українства
***«Меч Арея»
***Вірменська мова та її зв'язки з іншими індоєвропейськими мовами
***ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ?
***ВIЙСЬКОВА IСТОРIЯ ОЧИМА ПОЛЬСЬКИX I УКРАЇНСЬКИX ДОСЛIДНИКIВ
***Переписи Населення - НАС МОГЛО БУТИ БІЛЬШЕ...
***[Байда-Вишневецький]
***[Олег Ольжич]
***[Походи запорожців на Стамбул]
***[Прутський мир 1711 р.]
***[Цікаві факти з історії України]
***[Фортеця Кодак ]
***[У 1920-тi роки «гуртки рідної мови» створювали навіть у тюрмах ]
***[Земельне питання в економічному розвитку Запорозьких Вольностей ]
***[Золотий міст (Російська діаспора і духовне відродження України)]
***[Заповіт “тарасівців” ]
***[ХТО ТАКІ БРОДНИКИ]
***[УКРАЇНСЬКІ ЕПІЧНІ ПРОЗОВІ НАРАТИВИ]
***[Українське козацтво в І чверті ХVII ст]
***[УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ]
***[Русь-Україна - то серце і розум Великої Руси]
***[DESCRIPTION D’VKRANIE, Par le Sieur de BEAVPLAN.]
***[Трипілля і Халеп'я: дивовижні паралелі]
***[Торгівля. Фінанси Київської держави]
***[КОЗАК МАМАЙ ЯК СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ]
***[Шевченківська скарбниця]
***[Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний]
***[Треба підтримувати мову]
***[ПЕРЕХІД ВІД ПРОТОУКРАЇНСЬКОЇ ДО ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ]
***[Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.]
***[Оповідка про козацькі місця України. Трахтемирівщина.]
***[АПАНОВИЧ Олена Михайлівна]
***[ОАЗИ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ ]
***[Медитація козака Мамая...]
***[ЛЕГЕНДАРНІ АРГОНАВТИ ПЛАВАЛИ ПІД ЖИТОМИРСЬКИМИ ВІТРИЛАМИ ]
***[Козацтво зародилось в Північному Приазов’ї]
***[Косак - захисник Роду ]
***[Гуни — це анти ]
***[ГУМАНІЗМ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА]
***[ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНИ ]
***[І. Франко-індолог ]
***[Фортеця Кодак ]
***[ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО EТНОСУ]
***[ДУЛІБИ І СЛОВ’ЯНЩИНА]
***[МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ]
***[Образ досконалого володаря ]
***[Берестейщина – регiон в лабетах геополiтики ]
***[Бальзак і Дубно]
***[Беседа: M. П. Драгоманов ]
***[Арійська метацивілізація ]
***[АКСІОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦІЙ ]
***[Фортеця Кодак ]
*** Український етнос.І. Стан українського етносу. . ІІ . Причини занепаду руського етносу ІІІ . Можливості русько-українського етносу IV . Можливий варіант розвитку планетарного суспільства в ХХІ сторіччі V . Що далі?
***Національна Парламентська бібліотека України. Історія бібліотеки........................................................
*** ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ . Становлення зовнішньополітичної служби України .
***Варіації про походження назв "Русь" і "Україна" .

Історія УкраїниКозаччина
Історія УкраїниСкити(Скіфи).

www.ukrainaforever.narod.ru

  На початок : Ще Матеріали : Browser : Tool :

Кто имеет права на Киевскую Русь | “Українське бароко”. Театральне мистецтво. | Релігія, мистецькі набутки слов’ян. | Сковорода | Трипільська та Черняхівська культури. | Культурний процес України у ХVІІІ ст. | Слов’янська писемність. | Архітектура та образотворче мистецтво. | Україна в другій половині ХVІІ століття. МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША Т.Г.Шевченко


Hosted by uCoz