КОЗАЦЬКА ЕРА

Порубіжне суспільство

Козаки

Перші повстання

Події церковного й культурного життя

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української
історії стали Галичина й Волинь. Проте, на кінець XVI ст. центр подій знову пере-
міщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося мало-
заселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями
на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба
між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням хри-
стиянства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжу-
вав численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед
кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан — козацтво, що селилося на
порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар,
сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдоскона-
лювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз пере-
конливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками,
українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти
мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та
суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на про-
відне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь
у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть
забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок
полонізації української знаті.

Порубіжне суспільство

Протягом століть осіле населення України робило спроби освосяня родючих зе-
мель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовиків і сприяти заселенню
земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте
монгольська навала змела їх. Згодом, у період правління великих князів литовських,
освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося створенням кількох
фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці XV ст.,
з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чор-
ному морі впали під ударами турків. На середину XVI ст. межі заселених україн-
цями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраї-
ни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Ка-
нів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».

Татари. Найбільшою небезпекою «Дикого поля» були татари. Рік у рік на міста
й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих

і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту
Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для та-
тар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське госпо-
дарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари
могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської
імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки
цих наскоків:

Сеї ночі в опівночі
Ще кури не піли,
Як татари в наші гори
З вітром налетіли.

Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину
наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони
також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвід-
чено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених
у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис.
Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578
і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Колонізація земель. Незважаючи на татарську загрозу, багаті незаймані землі
непереборно вабили поселенців. Із розвитком торгівлі збіжжям польські та поло-
нізовані магнати, використовуючи зв'язки при дворі, домагалися для себе величезних
земель на сході. Щоб освоїти ці землі, вони переманювали селян від інших феодалів,
пропонуючи їм право землекористування без сплати оброку протягом 10, 20 і навіть
ЗО років (слободи). Багато селян із Галичини та Волині тікали від своїх панів
і йшли шукати щастя на сході. Через одне-два покоління на новоосвоєних землях
вони ставали людьми іншого гатунку порівняно з тими, що лишалися у західних
краях. Уже одне те, що вони переселялися на порубіжжя, піддаючи себе небез-
пеці, свідчило про їхню сміливість і незалежність. Часто змушені орати свій наділ
з мушкетом напоготові на випадок татарського наскоку, вони розвинули військову
майстерність, не властиву західним жителям, їхні діти, що ніколи не знали
кріпацтва, виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов'язаних людей.
Вони лишалися такими навіть тоді, коли термін слободи закінчувався, оскільки,
як правило, платили своїм магнатам грошовий або натуральний оброк, а не відбу-
вали виснажливу й принизливу панщину. За наявності більших площ земель колоні-
сти, звичайно, й жили заможніше, нерідко маючи наділи величиною в цілий лан
(близько 40 акрів), тобто більше, ніж у багатьох шляхтичів на заході.

Іншою рисою освоюваних (власне, повторно освоюваних) київських та особливо
брацлавських земель було швидке зростання міст. На початку XVII ст. лише на
Київщині постало 200 нових міст, збільшивши їхню загальну кількість до 348, що
становило близько третини всіх міських центрів України. На середину століття
на напівбезлюдній колись Брацлавщині на кожні 218 кв. км припадало по місту. Хоч
на середину XVII ст. в містах проживало майже 60 % усього населення порубіжжя,
насправді вони не являли собою міських центрів. Це були скоріше прикордонні фор-
ти, за дерев'яним частоколом яких рідко коли налічувалося більше 100 дворів. Під
захистом цих укріплень жили переважно селяни, що обробляли навколишні землі.
Самі ці міста здебільшого не мали самоврядування, а належали магнатам, що буду-
вали та обороняли їх.

Магнати володіли більшою частиною земель у порубіжжі, мало що лишаючи се-
редній та дрібній шляхті. Польська шляхта у Придніпров'ї складалася, при-
наймні спочатку, не з землевласників, а, як правило, з урядників, адміністрато-

рів та управителів магнатських маєтків. Лише з часом вони наживали відносно скром-
ні володіння. Іншою причиною такого становища середньої та дрібної знаті
порубіжжя була її малочисельність. У Київському воєводстві в середині XVII ст.
на 350—400 тис. населення припадало лише 2—2,5\тис. шляхтичів, тобто менше
І %, в той час як у решті воєводств Речі Посполитої знать складала в середньому
8—10 % населення. Швидке накопичення пограничних земель у магнатів, пере-
шкоджаючи припливові дрібної знаті у Центральну та Східну Україну, водночас
сприяло імміграції сюди євреїв. Багато магнатів, яким більше подобалося жити
у Кракові, Варшаві та Львові, на період своєї відсутності наймали управителями
маєтків євреїв. Проте більшість тих євреїв, що селилися у розквітаючих містах,
були ремісниками, торгівцями та лихварями, на яких був великий попит. На початку
XVII ст. по всій Україні налічувалося вже близько 120 тис. євреїв.

На найвищому щаблі соціальної драбини порубіжжя стояла невелика група
казково багатих магнатів, які високо підносилися над усіма іншими верствами.
Наймогутнішими серед них були такі полонізовані українські роди, як Вишне-
вецькі, Острозькі, Збаразькі та Корецькі, новоприбулі з Польщі роди Замойських,
Конєцпольських, Каліновських, Оссолінських та Потоцьких. На початок XVII ст.
їхні величезні володіння охоплювали більшість земель порубіжжя. У Брацлавському
воєводстві із загальної кількості 65 тис. дворів 60 тис. належало 18 магнатським
родинам. Найбагатшому магнатові — щойно спольщеному Яремі Вишневецькому —
лише в Київському воєводстві належало 7,5 тис. маєтків, крім того, що його воло-
діння охоплювали майже всю Полтавщину. За деякими підрахунками, на його землях
проживало близько 230 тис. селян. За своєю площею вони були найбільшими не
лише у Речі Посполитій, а й в усій Європі. Оскільки землі таких магнатів за
територією й населенням перевищували деякі князівства тогочасної Західної
Європи, їхніх володарів часто називали «корольками».

Це був влучний епітет, позаяк багато цих зарозумілих феодалів поводилися, як
повновладні правителі, будуючи розкішні палаци, прикрашені картинами голланд-
ських малярів та східними килимами, утримуючи пишний двір і велике власне
військо. Вони глузували з наказів короля й часто порушували закони. Один магнат
на ім'я Лящ, відомий своїм жорстоким ставленням до селян, крім того, ще й так часто
ображав дрібну шляхту, що 236 разів засуджувався на заслання. Завдяки підтрим-
ці інших могутніх магнатів жоден із цих вироків так і не був виконаний, а Лящ
знахабнів настільки, що наказав пошити йому вбрання із судових постанов, яке він
носив при королівському дворі. Хоч приклад Ляща є винятковим випадком, але він
свідчить про зростання сили і зарозумілості магнатів, з одного боку, та про слабкість
королівської влади — з іншого.

Козаки

Підсумком формування на рівнинах Придніпров'я нового суспільства стала
поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжжі,— стану козаків. Тюрк-
ське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей,
які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни.
Вперше слов'янські козаки з'явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням
кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Спочатку основну
масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені
сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися
поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість
населення Придніпров'я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся
далі на схід, на р. Дон.

Первинна організація козацтва. У пошуках волі українські козаки просувалися
все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні за-
стави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організову-
вали уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням
худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них
з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали
своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених,
сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на

Козацький табір. Сучасна гравюра

ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу
засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими
залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.

Королівські старости на пограничних землях непокоїлися, спостерігаючи, як зро-
стає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до
влади. Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі наживалися на ситуа-
ції та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонова-
ними) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами
тварин тощо. Однак важливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних обо-
ронців кордонів від татарських наскоків, а одним з найобтяжливіших обов'язків ста-
ростів якраз і був захист кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько
Полозович завербував загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні де-
сятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський

та Бернард Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони,
а й для нападів на турків.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними
українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишне-
вецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендар-
ному житті важко хідділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що
у 1553—1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на відда-
леному, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця

Дмитро Вишневецький (Байда)

форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку
Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми коза-
ками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих
турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилася підтримати його хрестовий похід
проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки
на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся
у молдавські справи. Цей крок виявився для нього фатальним — молдавани
підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його в Константи-
нополі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні,
багато з яких співають і нині.

Запорозька Січ. Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька
Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен христия-
нин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього
острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися
до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди
не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись
визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування
згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали
рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше пере-
магала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких
ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь
(це слово згодом ста'ли вживати як назву військової одиниці, що жила в куре-
ні) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних похо-
дів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування
смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців
налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою,
в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.
Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво,
солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Пос-
политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля.
Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою
старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально-еко-
номічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у завору-
шення.

Міські та реєстрові козаки. Багато козаків проживало й у порубіжних містах.
Зокрема, населення Канева у 1600 р. налічувало 960 мешканців, що належали до
стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січовики, міські козаки ігнору-
вали урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Розуміючи марність будь-яких
спроб підпорядкувати далеку й непокірну Січ, польський уряд, проте, сподівався за-
лучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні певну його частину.
В 1572 р. король СигізмунД Август санкціонував утворення загону з 300 оплачува-
них козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпо-
рядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його
поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи
принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим
мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону
мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив пла-
ту шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал
і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхти-
чів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали
зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру
(реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі
за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис.
В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися
як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім'я
Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси
й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі
проценти).

Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових коза-
ків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєст-
рових і близько 40—50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напру-
ження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ
у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити
собі багатства. Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих
категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорож-
ці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка

Запорожці пишуть листа турецькому султанові. Картина 1. Ю. Рєпіна

мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно
визнаного статусу.

Боротьба проти турків і татар. На перших етапах свого формування нереєстрові
козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських уряд-
ників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників
і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав
змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що козаки
дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена —
оттоманських турків. Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст.
тремтіла від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1529 р. спустошили Угор-
щину й мало не захопили Відень. Велика частина Східної Європи лишалася під
прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто насмілювався кинути
виклик «бусурманам», як говорили українці про мусульман, обов'язково завойову-
вав прихильність земляків і славу за кордоном.

Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але,
організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар далі від
своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої

прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували
флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких
могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі
Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському
узбережжі. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі,
коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні
роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну
славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу.
Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого
посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких
військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ
діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи
власні зовнішні стосунки.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р.
козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі,
у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію,
Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії.
А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на
очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань,
спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р.,
вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників. Опи-
суючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма зауважує: «Можна
стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і
менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи,
завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьо-
му світі».

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю
Польщі приборкати козаків, султан Осман II зібрав величезне 160-тисячне військо
й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. В 1620 р. під
Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рік 35-тисячне польське
військо, що намагалося затримати турків під Хотином, врятувала від неминучої
загибелі вчасна підмога 40 тис. козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.

Усі ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх нерідко
зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри,
лицарським братством, борцями за народне благо. Така риторика певною мірою
слугувала вузькостановим інтересам козацтва й мала на меті переконати уряд, що
козакам належать права та привілеї, звичайно даровані воїнам. Водночас козаки
значною мірою серйозно проймалися ідеєю оборони християнства й власного наро-
ду. Це нове усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пеку-
чими проблемами внутрішнього життя суспільства.

Перші повстання

Польський 'уряд і шляхта реагували на швидке зростання козацтва розгублено
й нерішуче. Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вва-
жали лише збіглими кріпаками) перетворилися на виразно сформоване суспільне
ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта була не від того, щоб викори-
стовувати їх, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали
безжалісно винищувати «цю своєвільну голоту», охоче збільшували число реєстрових
козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога коза-
ків у війнах проти Московії чи Оттоманської Туреччини. Але з відновленням

миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти коза-
ків. Така непослідовність посилювалася неоднаковим ставленням до козаків, з одного
боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками,
а з іншого — королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої й водночас дешевої
військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. За-
гострення цих суперечностей було лише справою часу.

Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич
і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за
службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський ста-
роста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи
марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що
напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки
й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам
за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів
проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких —
Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але
покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання,
змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського — тричі вклонитися
зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Трохи
згодом його вбили у випадковій сутичці за нез'ясованих обставин.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання,
цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко, що, за польськими джерела-
ми, був «чоловіком видатної вроди й визначних здібностей... до того ж знаменитий
артилерист». Син галицького шевця, котрий загинув від магнатських побоїв, моло-
дий Северин із братом Дем'яном знайшов притулок у маєтку князя Острозького
в Острозі. Брат його став священиком і відомим письменником, а Северин
вирішив «добувати свій хліб козакуванням». У 1595 р., після вдалого нападу на
турків у Молдавії, на чолі 2,5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину,
але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали про-
ти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливі-
шим було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сфор-
мованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили
самі козаки.

В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули
діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь
та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак,
усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали
відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки
поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат
серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у
таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали
переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а пов-
станців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до
табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави
і згодом стратили.

У пошуках компромісу. Поляки вважали, що цією перемогою вони розв'язали
козацьку проблему,— тим більше, що серед козаків загострювалися внутрішні
конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до перегово-
рів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний
статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних
за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців

та нереєстрових козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпа-
чення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище
в суспільстві. Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими дво-
ма угрупованнями, які нерідко виливались у відкриті сутички.

В цей критичний момент події стали розвиватися у сприятливому для коза-
ків напрямі. На початку XVII ст. Річ Посполита ув'язла в майже безперервні
війни й знову звернулася до козацтва як випробуваного воїнства. У 1601 р. двоти-
сячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії,

Петро Сагайдачний

а у 1605 та 1609 рр. запорожці брали участь у польській інтервенції в Моско-
вію, що була для царства справжнім лихом. Рідко коли на засіданнях сейму поль-
ські політики приймали рішення чи висували проекти, що не передбачали викори-
стання військового потенціалу козацтва, одночасно ухиляючись від вимог збільшити
реєстр та розширити автономію. За таких складних політичних обставин з-поміж
козаків, на щастя, знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання.

Гетьман Петро Сагайдачний. Історики загалом погоджуються в тому, що
найвизначнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Ко-
нонович Сагайдачний. Бідний шляхтич із м. Самбора в Галичині, він навчався
в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після знаменитого

морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка,
його обирають гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються си-
лою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї
політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безпе-
рервних війнах з Москвою та Оттоманською імперією. Прихильник суворої дисциплі-
ни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний поклав край бунтів-
ній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб уникнути
конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3 тис., заборонив несанк-
ціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких стар-
шин.

Однак найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків
не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних
рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва
з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання
відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким
Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак
запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.

Того ж року Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва
єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів.
Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпе-
чив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний
на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кор-
дону. Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р.
він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської
школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагай-
дачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його
діяльність із традиціями київських князів. Козацтво з усією очевидністю ввійшло
в нурт життя українського суспільства.

Інші повстання. Після смерті Сагайдачного конфлікти знову стали основною
рисою польсько-українських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було уникну-
ти, бо найближчі наступники померлого ґетьмана Оліфер Голуб та Михайло Доро-
шенко були водночас його близькими однодумцями й поділяли принципи політики
примирення. Але після битви під Хотином у 1621 р. серед козацтва, й особливо
нереєстрового, зростало невдоволення, оскільки загартоване в боях 40-тисячне
козацьке військо поверталося на Україну без усякого наміру знову стати кріпа-
ками, як того вимагав уряд, але водночас і без надії на те, щоб бути включеними
до реєстру. Частина з них збиралася на Запорозькій Січі, в той час як більшість
поверталася до своїх міст і сіл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму
невдоволенню. В середині 1620-х років, намагаючись спрямувати їхній запал
в інше річище, Дорошенко організував ряд морських походів проти турків,
повідомивши мусульман, що « [польський] король [може] й міг замиритися з вами,
тільки не ми». Вперше козаки були втягнуті у внутрішні чвари в Криму, підтримуючи
настроєного проти турків претендента на ханський трон.

Поляків дуже дратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок держави
в державі. Король скаржився в сеймі: «знову на передній план виходить внутрішня
анархія, котра породжує ускладнення і втягує нас у конфлікти з могутніми сусі-
дами. Ігноруючи зобов'язання вірності й служіння своїм панам, вони (козаки.—
Авт.) встановили власний порядок і загрожують життю і майну невинних людей.
До того ж їм підкоряється вся Україна». Вирішивши застосувати до козацтва
політику «твердої руки», для її проведення уряд призначив гетьманом Станіслава
Конєцпольського — рішучого й досвідченого полководця, який мав величезні маєтки

на Україні. У 1625 р. на чолі восьмитисячного війська Конєцпольський вирушив на
Україну. Із Запорозької Січі йому назустріч вийшло шеститисячне козацьке
військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв із поляками запо-
рожці знову обрали гетьманом поміркованого Дорошенка й розпочали з ними перего-
вори, що завершилися компромісом. Реєстр було збільшено до 6 тис., і це імпону-
вало внесеним до нього заможним (і «більш заслуженим») козакам, але переважна
частина рядового козацтва мала повернутися під владу панів.

Із завершенням складання реєстру Дорошенко взявся вдосконалювати організа-
ційну структуру 6 тис. «законних» козаків. Він поділив їх на шість полків з осеред-
ками в Києві, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі та Черкасах. Кожний
полк поділявся на сотні з осередками в менших містечках, розташованих на пол-
ковій території. Цивільна і військова влада над усіма козаками відповідної терито-
рії належала козацьким старшинам, у той час як загальне управління здійснював
гетьман зі своєю канцелярією. Він обирався козаками й затверджувався королем.
Так реєстрові козаки вдосконалювали своє самоуправління попри пильний нагляд
поляків. На відміну від них Запорозька Січ — цей бастіон войовничих і «неза-
конних» козаків — хоч і формально підпорядковувалася гетьманові, де-факто
зберігала автономію.

Давши згоду на збільшення реєстру, поляки сподівалися, що реєстрові козаки
контролюватимуть інших. Коли у 1629 р. гетьманом обрали Грицька Чорного —
виразника пропольських настроїв. Річ Посполита, здавалося, нарешті знайшла
ідеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити урядові, він викликав серед
козаків таку лють, що на початку 1630 р. загін запорожців викрав Чорного на Січ,
де його судили і стратили. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом
відважного Тараса Федоровича (прозваного Трясилом), який повів у старостівські
землі велике повстанське військо. І знову Конецнольський на чолі королівського
війська і реєстрових козаків був змушений розпочати виснажливу воєнну кампа-
нію. Цього разу йому щастило менше, ніж раніше, й у серпні в укладеній у Пе-
реяславі угоді повсталі козаки добилися несподівано великих поступок: реєстр збіль-
шувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія.
Проте нерозв'язаними лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що при-
звели до повстання.

У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання непо-
кірних козаків. На Дніпрі, на північ від Січі, поляки збудували грізну фортецю Кодак,
що мала стояти на перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до закінчення її
спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою зруйнував фортецю й зни-
щив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козаків, прагнучи вислужитися перед
поляками, видала Судиму королівським властям, які засудили його до страти. Неза-
баром, у серпні 1637 р., в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке
військо на чолі з Павлом Павлюком. До Павлюкових сил, що рухалися із Січі на
північ, приєднувалися великі групи селян Правобережної України та щойно освоє-
ного Лівобережжя. Але знову повстанців перехитрили вдалим маневром на від-
критій місцевості, й у грудні 1637 р. під Кумейками, біля Чигирина, польська
армія завдала їм рішучого удару. Проте ця поразка ще не стала кінцем повстання,
яке продовжувалося на Лівобережжі під проводом Яцка Острянина та Дмитра
Гуні аж до остаточного придушення влітку 1638 р.

Сповнені жадобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися. Нато-
мість вони диктували свої умови. За «Ординацією» (законом, ухваленим сеймом)
реєстр зменшувався до 6 тис. і навіть реєстрові козаки втрачали право на
самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість вводилася посада
польського старости, затверджуваного королем. Козацькі полковники та осавули
тепер мали обиратися із шляхти. Суворо обмежувалася територія розселення коза-

ків, а кожний, хто без дозволу намагався втекти на Січ, карався на смерть.
Тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками. На додаток до
цих драконівських заходів магнати, зокрема Ярема Вишневецький — найба-
гатший на Україні землевласник,— установили в країні жорстокий терор, без розбору
мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. Ось як цинічно польська
знать виявляла своє розуміння козацького питання: «Козацтво — це нігті в орга-
нізмі нашого суспільства, вони надто швидко відростають і тому потре-
бують частого підстригання». І справді, протягом наступних десяти років небувалого
спокою та стабільності, що їх польські історики часто називають «золотим спо-
коєм», здавалося, ніби репресії — це найефективніший спосіб взаємин із коза-
ками.

Тут важливо розглянути причини, з яких п'ять згаданих великих козацько-
селянських повстань, що відбулися на Україні за 45-річний період, не мали успіху.
Великою мірою причиною цих невдач було те, що, незважаючи на провідну роль
козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання
характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Ви-
бухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не
мали далекосяжних цілей. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки,
ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну
відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях,
оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби
чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінно-
стями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як прави-
ло, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася
до переговорів, компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне
наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повста-
лих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок
козацтва із селянами та справою оборони православ'я. Десятирічний «золотий спо-
кій» лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути.

Події церковного й культурного життя

Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної
та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується
на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею
сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського
православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Так, коли
в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей «стовп православ'я», його онука,
новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку ака-
демію єзуїтам. Львівське братство також почало занепадати, оскільки українські
міщани більше не в змозі були підтримати його, терплячи все більші утиски з боку
католицької церкви та польського уряду. В той же час східні воєводства, що швид-
ко розвивалися, перебували далеко від тиску польського католицизму. І знову Київ,
що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ'я.

Рушійною силою православного відродження на новоосвоюваних землях України
була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит
Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе осві-
чених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія
Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбав-
ши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавни-

чий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько ЗО книг головним
чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надру-
кованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою
православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Ки-
єва, натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.

Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим кон-
тактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемиро-
ві — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р.
вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо пра-
вослав'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці
на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко
сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значен-
ня. Адже з укладенням Берестейської унії в 1596 р. та приєднанням до неї пе-
реважної більшості єпископів православна церква втратила своїх ієрархів. Коли
патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Іова
Борецького на митрополита київського, православні українці знову мали своїх цер-
ковних владик. Як і належало чекати, у католиків і греко-католиків цей
«незаконний», як вони його оголосили, акт викликав лють. Однак польському урядові
потрібна була підтримка козаків у веденні війни, тому він не втручався у справи, й но-
ва православна ієрархія дістала визнання.

Події 1620 р. значно загострили ворожнечу між православними та греко-
католиками. На додаток до розбіжностей із питань догми та церковних обрядів
між ними розгорівся затяжний конфлікт за церковні володіння. Суперечка дов-
кола права розпоряджатися церквами, монастирями із закріпленими за ними земля-
ми досягала такої гостроти, що у сутичках, які нерідко були заздалегідь спланова-
ними битвами, з обох сторін гинули сотні священиків. Найбільшого розголосу
набуло вбивство у 1623 р. греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцеви-
ча натовпом православних віруючих, розлючених його спробами конфіскувати дві
православні церкви. Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних свя-
щеників, зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київ-
ської братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, «що
об'єднав би обидві Русі». Але хоч у Києві та Львові кілька разів скликалися
собори, спроби примирення не мали успіху.

Розчаровані войовничою непримиренністю своїх православних співвітчизників,
Смотрицький із Саковичем урешті-решт стали на бік греко-католиків. Тим часом
інші представники православного духовенства звернулися за підтримкою до мо-
сковського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львівське
братство контактувало з православною церквою Московії, а на початку XVII ст. бага-
то українських православних ченців утікали до Московії від переслідувань
католиків. У 1625 р., переконаний в тому, що православ'я під владою Польщі
не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням при-
йняти Україну під своє покровительство. Проте Москва реагувала з обереж-
ністю. Побоюючись викликати роздратування Польщі, вона надала українцям
підтримку заохочуючим словом і грішми, не беручи зобов'язань стати на захист
їхніх прав.

Боротьба між православними та греко-католиками спричинялася до такого хаосу,
що врешті-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд, нав'язавши
компроміс. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність, що
викликала суперечки, ділилася між двома церквами. Одним із головних «архі-
текторів» цього компромісу став митрополит Петро Могила — провідний укра-
їнський релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила,
як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у Львівській братській

школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся на Україну, щоб зробити
кар'єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці, він стає архімандритом Києво-
Печерської лаври, а через п'ять років — митрополитом київським.

Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила проводить
конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних та учбових закла-
дах. Разом із групою освічених богословів і письменників, яку часом називали
Могилянським Атенеумом, він систематизував православні догми та обряди й підго-
тував до друку перший православний Катехізис. Об'єднавши засновану ним

у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства, Могила заклав
підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважли-
віших учбових закладів слов'янського світу. Взявши за взірець єзуїтські школи,
особливу увагу в колегії звертали на вивчення класичних дисциплін, особливо
латини та польської мови. Грецькій мові, такій популярній колись у братських
школах, вже не надавалося великого значення. Програма школи, заснованої
Петром Могилою, свідчила про його прагнення поєднати традиції слов'янського пра-
вослав'я з латинськими традиціями католицького Заходу. Але, захоплений куль-
турою Заходу, митрополит Могила та коло його послідовників не розуміли,
що латинські філософські трактати, історичні й поетичні твори приваблювали

тільки невелику купку вчених-схоластів, а в українському суспільстві в цілому вони
не знаходили широкого розуміння. Відтак між елітарними київськими схоластами
та рештою українського суспільства поступово намітився культурний розрив.

У культурі українських верхів, тобто невеликої освіченої еліти, й далі панували
релігійні теми. У більшості книжок, зокрема таких, як «Палінодія» Захарії Ко-
пистенського, «Зерцало богословія» Кирила Ставровецького, робилися спроби
продемонструвати істинність православ'я, довести, що воно — єдиний шлях до
людського спасіння. Навіть у «бестселерах» того часу, призначених для масового

Запорожець у танці. Худ. Т. Калинський. Кінець XVIII ст.

вжитку, порушувалися теми житія святих чи давався каталог чудес, що відбу-
валися в Києво-Печерській лаврі. У переважній своїй більшості ці книги писа-
лися складною для розуміння церковнослов'янською мовою, котра все ще ви-
користовувалася на Україні як літературна. Проте чимдалі серед письменників
поширювалася й «проста» мова. Так, Памва Беринда протягом ЗО років складав
свій «Лексикон», в якому подав до церковнослов'янських слів їхні українські
відповідники. Новим фактом літературного життя того періоду стала зростаюча
популярність поезії й особливо панегіриків. До найкращих зразків цього жанру
належать «Вірші» Касіяна Саковича, написані на смерть Сагайдачного, та вірші,
присвячені Петру Могилі. П'єси, що складалися й ставилися по школах, також
були популярними і часто містили елементи народної творчості. В міру того як
братські школи та Могилянська колегія випускали нові сотні студентів, а друкар-
ні — нові книги, грамотність набувала на Україні дедалі відчутнішого поширення.

Якщо релігійне суперництво та західні зразки стимулювали культурний розви-
ток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили відбиття зем-
леробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пісень,
а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця

на землі, особисті стосунки між людьми. В них оспівувалися такі чесноти, як
працьовитість, правдивість, висміювалися негідні вчинки. Найяскравішим виразом
творчого духу народу в XVI—XVII ст. були думи. Їх співали мандрівні кобзарі
в дні ярмарків чи релігійних свят, у козацьких таборах, на сільських майданах.
В основному ці великі за розміром віршовані оповіді торкалися двох проблем,
болючих для українського суспільства пограниччя: боротьба з турками й татарами
та опір утискам шляхти.

Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового
періоду східноєвропейської історії. Як на Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися
і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших
християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією.
Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві,

як козаки на Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного
населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила
козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок
цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній
свідомості українців,— так, як ковбой в американців чи вікінг у скандінавів.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилося українське
релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ'я. Для релігійної
та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов'язана з Могилянською
колегією, це, за словами Ігоря Шевченка, був «час духовного злету й інтелектуаль-
ного розвитку». З одного боку, відродження православ'я сприяло послабленню
полонізації. З іншого — воно впровадило в українську культуру західні елементи,
які в пізніші часи уповільнювали русифікацію. Таким чином, небезпечно набли-
зившись до цілковитої асиміляції панівним польським суспільством та його куль-
турою, українці водночас розвинули риси, що відрізняли їх від сусідніх народів.