АЛЬФРЕДО КОРДОНА ПЕНЬЯ

ПЕРСТЕНЬ З ОРІХАЛКОМ

Так, хотів би докладніше познайомитися з результатами аналізу. Заради цього я облишив усі справи в інституті, як тільки одержав од пана звістку, — сказав відомий археолог Корнеліо Дедалус докторові Еміліо Хаспе з відділу хімії.

—Присядьте, будь ласка. Випадок надто цікавий. І навіть... радше неймовірний.
—А я що казав! — спалахнули очі гостя. — Ще коли я пе-ред-ба-чав! Але, перепрошую, продовжуйте... Хімік дістав із шухляди бюро масивний перстень, переданий йому кілька днів тому археологом. Дедалус аж прикипів до коштовності:
— Погляньте, пане докторе. На перший погляд нічого особливого, проте...
—Неймовірно! Ви, звичайно, запримітили, що серединка розкривається, як у італійських перснях часів Відродження... Я демонтував камінь, зробив проби різними методами й одержав, уявіть собі, різні результати. Починав із закону многократних стосунків Дальтона, далі перейшов до способу Конізара, що застосовується в поєднанні з числами Авогадро. Вдався й до електронної технології, й до методики Бал мера. Навіть намагався визначити питому вагу за допомогою електроскопічного опромінювання Рентгена, як радить Мослі... І щоразу — можна збожеволіти! — щоразу різні результати. Він змовк — і запала лунка тиша. Чулося лише тікання наручних годинників. Дедалус, підперши лівою рукою підборіддя, поглинав жадібними очима хіміка.
—Отже, нічого не залишається, як припустити, що таблиця Менделєєва й разом з нею всі наші знання в галузі хімії та фізики хибні. Або ж цей перстень не існує! Я не жартую: його існування просто неможливе.
—Ура! — вигукнув Дедалус. — Перемога!
—Я б ужив інше слово, — відказав хімік. — Коли наука не здатна чогось з’ясувати, можна говорити лише про поразку... Дедалус підвівся. Спершись долонями на стіл, археолог навис над співрозмовником:
—Обережно, приятелю! Якщо ваші дослідження виявилися марними щодо природи металу в цій оправі, то це підтвердило його неоціненну вартість. І з точки зору віку, й з огляду на походження.
--Звідки ж він, перепрошую?
--З Атлантиди!
--З Атлантиди? - Хаспе зняв окуляри. — Любий друже, невже ви повірили казкам Індіанця?
--А чому б і ні? Чому це не може бути правдою?
--Будьмо розважливими. Той чоловік... Як його звати?
--Хуан Цітук із Квінтано Роо.
--Гаразд. Той Хуан Цітук, як і кожен тубілець, затурканий пересудами свого роду-племені...
—Одну хвильку! — перебив його Дедалус. — Індіанець жодним словом не обмовився про Атлантиду .Це моє припущення.
—Ваше?
—Так. Моє власне. Археологові кортіло продовжити академічну бесіду. Він знову сів. І хоч на дні душі нуртувала образа, мовив звичним тоном справжнього вченого мужа:
—Коли минулого року університет організував екскурсію до Кампехе та Квінтано Роо, я охоче приєднався до групи. Мені давно хотілося на місці перевірити кілька етнологічних гіпотез щодо майя. Подолавши перевал на західному пасмі гір Юкатану, ми заночували в сільці Макскану. Наступного ранку вирушили на південь. Обійшли озеро Бакалар і вздовж морської затоки дісталися болотистої місцини. Вона живить водою все в окрузі Квінтано Роо.

Нарешті, прибули до майя з Тікскакал. Зустрів нас той самий Хуан Цітук — усміхнений і щиросердий, не зважаючи на спіткале його лихо, про яке зараз вам розповім. Дивовижний профіль Хуана міг би прикрасити космогонічну стелу. Міцна статура, шкіра кольору спижу, живі очі— виразні антропологічні риси майя, хоч йому вже стукнуло вісім десятків. Природна ілюстрація студій Морпі. Настрій цього лагідного чоловіка можна вгадати одразу. Цітук познайомив нас із юнаком невисокого зросту. Той повідав мені, що його наймолодший син опинився на смертному одрі. Поки мої товариші в супроводі Цітука таборилися в селі, я пішов глянути на хворого. Було то шестимісячне немовля, та таке кволе, що не мав сили дивитися на нього. Я одразу ж послав по нашого лікаря. Ретельно обстеживши дитину, він поставив діагноз: зневоднення організму. Уколи з фізіологічного розчину, інші ліки, навіть звичайнісінька вода, яку силоміць змусили його ковтнути, — все це повернуло хлопчика до життя.

Пробули ми в селі три дні. Я встиг зробити чимало обстежень. Щоправда, здебільше філологічного характеру. Заприятелював із Цітуком та його родиною. Вони почувалися щасливими в нашому товаристві. Надто полюбляли позувати перед фотокамерою. Та наприкінці тижня довелося збиратися в дорогу, далі. У неділю, після сніданку, на який нам приготували кукурудзяний узвар, м’ясо оленя й коржі, Хуан од-кликав мене вбік:
— Маю віддячити тобі за все. Якби не твій приятель, що вміє знахарювати, немовля пропало б ні за цапову душу. Грошей у мене катма. Я вирішив подарувати тобі перстень, що належав ще дідові моєму. — Цітук зняв із пальця коштовний камінь і розкрив долоню. Відмовитися? Це образило б гордого старця. Я прийняв дарунок. Та якби на цьо му все й скінчилося б, — не мали б ми клопоту. Та Хуан, приглушивши голос, мовив довірливим тоном:
— Знай, це старий перстень. Дуже старий. З пращурної доби. Дід мій казали, що напередодні смерті володаря персня камінь спалахує червоним сяйвом. Справді, в канун дідового відходу зі світу сього, на його пальці я побачив це дивне світище. Не віриш? — осміхнувся індіанець.
— Дякую. Приймаю твій дар, — міцно потис я Хуанові руку. На тім і розпрощалися ми з майя. Ось і все, що мав розповісти вам.
— І це все? — недовірливо перепитав доктор Хаспе.
— Атож. Зізнаюся вам, що Хуанові слова про древність персня і червоний знак смерті справили на мене приголомшуюче враження. Чесно кажучи, не дуже вірю в цю властивість персня, але... але... але... Дедалус замовк. Пальці мимоволі відбивали нехитрий ритм. І раптом запитав хіміка:
— А. ви читали Мережковського?
— Кого?.. Н-ні. А що?
— А те: Мережковський у книзі про Атлантиду описує таємничий метал оріхалк, яким були облицьовані мури загиблого міста. Перед землетрусом вони палахкотіли вогнем ними барвами, хоч за звичайних умов відбивали не бо, як цей перстень.
— Слухайте, пане Дедалусе, забудьте ці вигадки. Я не можу припустити існування чогось подібного. Мій світ — це світ вузькоспеціальних студій. Відверто кажучи...
— Перепрошую, я нічого не стверджую з цілковитою певністю. Водночас не можу зовсім перекреслити таку можливість. Число ймовірностей природи росте. Саме в нашу добу. Тож скепсис і слушний, і навіть корисний. Та я...
— Пробачте, ну на якій такій підставі правомірно пов’язати перстень майя з островом атлантів?! Що ви маєте на увазі?
— Анічогісінько. Крім того, що хочу нагадати стару теорію. Та ще пильніше пригледітися до ієрогліфів, якими ці такі ж допотопні, як і премудрі індіанці закарбували свідчення про вселенський катаклізм. Нарешті археолог відчув під ногами твердий ґрунт. Зовні він не порушував статечності досвідченого фахівця, хоч серце калатало зовсім по-юнацьки. — То, може, ви покажете мені якісь документи про цю, з дозволу сказати, подію? — О, їх не так уже й мало! Гадаю, досить навіть двох покликів. У Кодексі з Чімалропока читаємо: "І небо опустилося до свічада водного, і протягом одного дня все щезло". А в книзі мудрості Попул Вух каже: "Предвічні води закипіли в серці неба, і хлинули суцільною зливою на все живе. Вода й огонь поглинули землю до останку". — Ви цитуєте записи напам’ять. Навряд чи достеменно. Треба дістатися самих витоків тих джерел. — Авжеж. Схоже, ви вже захопилися таїною таїн?
— Мушу визнати: це справді так... Дедалус підкинув перстень кілька раз над столом, ніби граючись у крем’яхи. Затим покотив у бік Хаспе, мов гравець у кості. Рвучко зиркнув на годинник:
— Ой, уже третя. Маю йти. Хай він побуде у вас ще днів зо три. Помізкуйте над ним. Може, дивний сей камінь відкриє нам істину атлантичного міфу.
— Між іншим, — замислено мовив Хаспе, — у вакуумі камінь поводиться, як вольфрам. Під дією змінного струму він набуває червоного тону. Проте жодних інших властивостей цього металу немає.
— Отже, початок — половина успіху. Щасти, боже! Корнеліо вже прочинив двері, коли Хаспе вдавано похмурою інтонацією запитав:
— А якщо перстень насправді віщує смерть? Дедалус миттєво обернувся. Всередині щось тьохнуло. В той же момент опанувавши собою, розсміявся:
— Господи! Пан доктор повірив-таки... Через пару днів ми здибаємося. Хіба раптом щось розгадаєте — повідомте. На все добре! І рішуче зачинив двері. Хаспе охопив голову руками. Поза сумнівом, Дедалус дійсно повірив у слова індіанина. Більше того, в глибині душі переконаний: камінь має фатальну силу. В кожному разі...

Доктор ще раз уважно оглянув коштовність. Відтак занурився в результати лабораторних аналізів, роблячи помітки на полях аркуша. Та розбурхана уява весь час повертала його до самого персня: "Це дивно, надто дивно... Може, під впливом часу змінювалися зв’язки елементів? Ні, це вже домисел. А фантазія лише губить істину, тим більше в науці. Ідеаліст Дедалус клюнув на міф. Ні, в жодному разі! Треба повторити досліди у вакуумі. А що, як спробувати запалити перстень червоним кольором без струму? Штучно? Якби Дедалус побачив його на своїй руці, жив би, ясна річ, як і жив. Зате переконався б навіч, що індіанець фантазував. Що лише матеріальне піддається осягненню. Принаймні позабавляємося!" Хаспе гукнув секретарку:
— Простежте за результатами. Не забудьте зіставити їх із попередніми даними.
— Добре. Ви вже йдете?
— Так. Додому. Сьогодні вже не буду.
— А якщо зателефонують із університету?
— Остаточні висновки передам завтра.
— Інші доручення є?
— Немає. Дорогою переконував себе: "Запалю світло в мороці забобон — Дедалус лише дякуватиме". Вдома Хаспе піднявся в невеличку лабораторію, попросивши дружину нікого не пускати до нього:
— Термінова робота! У кабінеті, начиненому найрізноманітнішим устаткуванням, доктор одразу взявся до діла. Треба було закріпити в невеличкому заглибленні персня кілька елементів, що здатні випромінювати червоне світло певний час. Справа була марудною і філігранною, потребувала максимальної точності, щоб, замкнувши кришечку, залишити все без видимих змін. Не повинен був видати хіміка й годинниковий механізм, яким належало обладнати випромінювач. Хаспе в самій сорочці, озброєний сильною лупою, мов годинникар, заходився робити обміри й розрахунки. "Точність і ще раз точність. Так-так, електроди мають бути з найтоншого алюмінію. Мікрогодинник виготовить університетський майстер. Дедалус, казав, лягає спати об одинадцятій. На ніч він знімає перстень. Отже, треба, щоб хтось із подружжя помітив перед сном сяйво каменя".

Пробило дев’ять, коли Хаспе, потираючи від задоволення руки, спустився вечеряти. Мікрогодинник був готовий за тиждень. Докторові вдалося сконструювати досконалий електронний механізм. Наостанок Хаспе перевірив його дію. Відхилення склало три хвилини і дві секунди порівняно з першим випробуванням. Невеличке запізнення задум не зруйнує: червоне світло спалахнуло о 3 хв. 2 с. після півночі. Головне, що не відчувається збільшення ваги і годинничок ходить мовчком. Досконало! Вранці Дедалус одержить перстень. Нічого особливого, крім збільшення температури... Треба поносити два дні, постежити за реакцією металу. Експеримент матиме УСПІХ! Наступного дня археолог забрав свій скарб, пообіцяв не знімати. Хаспе так хвилювався, що ледве не впустив перстень долі. Відвертаючи увагу Корнеліо, став пояснювати йому:
— Є такі метали, що змінюють температуру й навіть забарвлення залежно від ритму пульсу свого власника. Може, й цей такий? Як тільки що — негайно повідомте мене. Я ж залишаюся скептиком. Навіть коли перстень імітував світловипромінювання, це не дає підстав оголошувати-його провісником смерті.
— Не заперечую, але й не стверджую. Знаю тільки, що властивості його невідомі і що індіанці не вміють брехати.
—Гаразд-гаразд. Час розсудить, повірте моєму слову. Хаспе потис руку колезі, заінтригований уже більше нього. О пів на першу вибухом пролунав телефонний дзвінок. Хаспе прожогом кинувся до апарату. Це була дружина археолога:
— Негайно приїздіть! Сталося щось жахливе! Коли захеканий Хаспе ввірвався до помешкання приятеля вона билася в істериці, показуючи рукою на спальню:
— Там, там! Зробіть що-небудь!
— Що ж трапилось?! Дедалус лежав горілиць. На його вже холодних устах завмерла тінь дивної посмішки. Зі вказівного пальця лівої руки, на якому звично носив перстень, фосфорувало оранжеве світіння. Посеред лементу вбитої горем жінки Корнеліо скидався на привида. Хаспе кинувся до покійника і спробував зірвати перстень з фаланги. Та миттю він відсмикнув руку: розпашілий метал обпік пальці.
— Поліцію! — гукнув хімік пані Дедалус. — Це я його вбивця... Решту повідала преса.

Згодом доктор Еміліо Хаспе був реабілітований. Його поновили на посаді. Сталося так, що на час, коли прибула поліція та судовий медексперт, перстень охолонув і дивосвітло погасло. Спантеличений Хаспе демонтував перстень. І не виявив ні мікрогодинника, ні електродів! Прийшовши до тями, хімік покаявся в смертельному грісі. Коли вже був за крок до ув'язнення ("тридцять років", — писали репортери кримінальної хроніки), слідчі знайшли адресованого йому листа за підписом, що не викликав жодних сумнівів: "Дорогий Хаспе... Ви хотіли наді мною позбиткуватися, плачу тим самим. Це я викинув годинниковий механізм та випромінювач (блискуча робота!). Таким чином, перстень не зможе провістити мою смерть (а може, й так). Але я її стимулюю, щоб провчити вас. Якщо ж, часом, помру насправді, прошу повернути речові докази законному власникові, який знає ключ до віщої таємниці. Це останній клопіт. Моє шанування. Ваш Корнеліо Дедалус".

Минуло десять літ. Ніхто не знав, куди подівся Еміліо Хаспе. Відомо лише, що покинув університетські студії і подався кудись у штат Юкатан. Востаннє його бачили біля боліт Квінтано Роо. Він розпитував місцевих жителів про якогось Хуана Цітука. На шиї Хаспе носить медальйон величиною з голубине яйце, не розлучаючись із ним ані на мить. Переклад К. Андрієнка.

---

На титульну сторінку .