Михайло ВЕРКЛЛЕЦЬ
А.КРИМСЬКИИ ПРО "КОЛИСКУ НАРОДІВ"
Досліджуючи кілька тисячолітню історію України, А.Кримський пише ґрунтовні наукові дослідження — "Персія й Україна в часи козацтва", "Історія хозар", де в страшні 30-ті роки нинішнього століття спростовує вигадки про "колиску" трьох братніх народів, засвідчивши
надзвичайно древнє походження українського народу та його цивілізації.
Ці праці нашого славетного вченого мають велике значення не тільки для розвінчання псевдонаукових доводів дореволюційної історіографії "старшого брата, а й сучасної. Бо й зараз нагадують нам деякі "братчики", що ми малороси.
Не забувають про це й автори " Комсомольской правды", ленінградські екскурсоводи, які починають російську історію від київського престолу, а Києво-Печерську лавру зараховують до духовної скарбниці російського народу.
Та що
екскурсоводи! Усіх їх переплюнув пан Солженіцин, обурюючись: якісь там "малороси" сміють заявляти про "особливий український народ", що існував у XI столітті та й смів розмовляти якоюсь особливою "неросійською"... Що на це відповісти?
Мабуть, таки добряче покаламутилося в голові російському дисидентові, коли навіть. рідною мовою галичан називає
рросійську. Чи не гоже було б панові з-за кордону вивчити етимологію рідної йому лексики, хоч би на букву "а", де суцільні тюркські запозичення. Власне, всі знають, що між Волгою та Уралом були азіатські кочовища печенігів та половців, що позбулися за певних обставин власної мови, прилучившись до російського населення і захопивши з собою значну кількість тюркських слів. Розбиті в боях хозарами, печеніги покинули свої заволзькі кочовища і переправилися на європейський субконтинент аж до Чорноморських степів. З тих пір ординці були неабиякою загрозою не тільки для висококультурних хозарів, а й Київської Русі.
"А разом з тим, - зауважує А.Кримський у своїй праці Хозари", - саме ж у 880-х роках, як знаємо, розіллялися стрімким потоком по степовій Україні хижі ОРДИ грабіжників-печенігів, загрожуючи своїм хижацтвом самому існуванню торгового степового шляху з хозарського Ітіля на Дунай, приневолюючи Слов’янську людність степової України кидати свої сади та й тікати геть до середньої, не степової Наддніпрянщини".
Ведучи мову про хозар VII століття, Кримський зазначає, що дійшли вони аж до Дунаю, а західним кордоном їхньої держави був басейн Дніпра, або Наддніпрянщина з її "слов’янською праукраїнською людністю".
На новгородській Півночі правили Рурики, що були нормано-варязького походження. Хоч Новгородська та Київська держави були населені русичами, але культурний рівень останніх був набагато вищим. Тут, напевно, позначився вплив висококультурних хозар, що володіли клинописом, яким створено
архоно-єнісейські епіграфічні пам’ятки VIII століття.
Північні русичі, змішані з половцями та печенігами, не зупинялися ні перед чим. "Руриків новгородський наступник князь Олег, — стверджує цю думку Кримський, —ПІДПЛИВШИ З СВОЇМ добре прихованим варязьким військом до Києва, підступно вбив Аскольда и Діра та й запанував над Київською землею (882)" (Ф.І, N25500).
Невдовзі, як засвідчують документи, Олег підкорив собі чернігівських сіверян та радимичів, а далі —тиверців й уличів коло Чорного моря. Що стосується земель в’ятичів на Оці, то сюди Олег не насмілився ступати і ще близько 80 років вони перебували під хозарами.
Солженіцин, претендуючи на українські землі й душу нашого народу, не є, звичайно, першопрохідцем. Він вихований на усталених традиціях "старшого" брата. Адже ще з дитячих років засвоїв, наприклад, хрестоматійну Песнь о вещем Олеге" О. Пушкіна, де аж надто неправильно змальовано битву з хозарами.
Не міг же Олег "обречь мечам и пожарам хозарські села та ниви, бо сплюндрував якраз хати та ниви звичайнісіньких слов’ян Сіверщини та землі радимичів.
Ще більш антиісторичною, пише Кримський, є фантазія Пушкіна про буйные набеги" хозар на Олегову Русь. "Професійні охоронці супокою, - продовжує Кримський, - на комерційних караванних шляхах, миролюбиві й розумні (а не "неразумные") хозари далекі були од звички робити кудись "буйные набеги , грабіжницькі наскоки. Пушкін своєю поетичною фантазією .напевне, поплутав висококультурних хозарів з хижими степовими кочовиками,- такими, як печеніги" (Ф.І, N25500).
Тут доречно оприлюднити рукописні ескізи геніального поліглота (знав понад 100 мов!) щодо походження української мови, термінів Русь", "великороси", "малороси" та "Україна". Термін із зневажливим відтінком значення, пише А. Кримський, спершу не мав одіозного змісту. "Його набуто, - продовжує Кримський, - в останній чверті XIX століття внаслідок гонінь, висунутих царсько-бюрократичним обрусінням проти української мови та літератури" (Ф.І, N
25732)
Як засвідчує А. Кримський, у домонгольську добу Руссю (рідше Росією) називали переважно тільки землі полян зі стольним градом Києвом, а їхніх мешканців — русинами.
Це була могутня й незалежна держава, що підтримувала жваві торгові та дипломатичні взаємини з найвіддаленішими країнами. За часів, коли Київською державою правили Ольга, Володимир та Ярослав, тобто до середини XII століття, Руссю називали тільки саму Київщину. Що стосується західноукраїнських земель того часу, то такої назви до себе вони не застосовували. Так само, як не застосовували її й землі нинішньої Білорусії та Росії.
Поступово, зокрема перед самісіньким монгольським нашестям, русинами почали йменувати себе предки теперішніх гуцулів, подолян, галичан та волинян, які розмовляли мовою, дуже близькою до стародавньої київської.
Внаслідок татаро-монгольської навали в XIII столітті Київська земля занепадає економічно, поступово втрачаючи й політичне значення. Водночас міцніє й виділяється в самостійну державу Галицько-Волинське князівство. "Коли в XII столітті, — пише А. Кримський, — Київська земля занепала в своїм політичнім значенні, а поруч піднялося могутнє князівство (пізніше — королівство) Галицько-Волинське, воно гордовито відтепер почало величати себе Мала Русь" (Ф.І, N 25732).
Цим самим володарі князівства підкреслювали, що в політичному значенні вони повністю зрівнялися зі старою Руссю, тобто стольним містом над Дніпром. Наприклад, Юрій II у 1334 році гордо величає себе в своїм офіційнім титулі: "З божої ласки природжений князь цілої Малої Русі" (Там же).
Пізніше виникло й Московське князівство, яке заходилося об’єднувати північні землі під нашою назвою Русь'. Ігноруючи правом на неї Київщини, Галичини й Волині, московський князь Симеон Гордий (1341-1358) самовільно почав іменувати з тих пір московські землі Вся Русія".
Таким чином, вийшли серйозні непорозуміння торговельного та релігійного характерів. Як відомо, вся православна територія під політичною владою Москви та Литви
становила в розумінні греків XIV століття одну спільну митрополію їхньої Константинопольської патріархії, іменуючись однією спільною назвою "Росія".
Це було, безперечно, дуже незручно, оскільки штучно об’єднувалися зовсім різні держави. Тоді греки, аби не плутати землі Московського князівства з південними землями, почали йменувати територію північного регіону "Велика Росія", а всю східну та Західну Україну — спільною назвою "Мала Росія", тобто йменням, яким до тих пір титулувалося виключно
Галицько-Волинське князівство.
Значить, відбулося зміщення понять, що склалися історично на позначення самих лишень частин України. Кримський схильний вважати, що домінуючу роль у цій плутанині зіграв ставленик Москви на
Царгородському синоді 1354 року — великоруський митрополит Олексій, започаткувавши цим самим наступні імперські апетити "собирателей земель".
Однак, не вміщуючи в собі бодай найменшої тіні зневаги, назва ця функціонувала переважно у книжній мові. Усне мовлення нашого народу такого ймення щодо себе не зафіксувало. Натомість кожен мешканець як східного, так і західного регіонів повсюди називав себе "русином" — старою назвою прабатьків.
І так би йменував себе й досі, якби Україна "не потрапила в V, тобто XVII столітті під володіння Москви". "Скрізь, — констатує прикрий факт А. Кримський, - де над українцями запанувала Москва, вони одтоді не звуть себе уже "руським людом"; в їхній мові слово "руський" зробилося тепер ім’ям для великоруса, якого вони часом дражнять "кацап .
Тільки в Австрії, де нема великорусів, українці звуть себе ще й досі "русинами", а свою мову — "руською". (Там же). Що стосується української літератури ХУП-ХІХ століть, створеної живою народною мовою, то в ній інколи термін " малоросійський " зустрічається як офіційна писемна традиція. Водночас у фольклорних надбаннях нашого народу його не зафіксовано жодного разу. Скрізь же перевага надається улюбленому пісенному термінові "Україна, український". З цього приводу не зайвим буде нагадати й про функціонування терміну "Україна", довкола якого велися найогидніші маніпуляції як з боку поляків, так і з боку росіян.
А виник він у сиву давнину, коли ні першим, ні другим "опікунам" нашого народу не було ще змоги вступати у поєдинки. Вперше, як твердить А. Кримський, зустрічається він в "Іпатіївськім літописі" за 1187 рік з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича, а також за 1213 рік з нагоди князювання Данила Галицького.
Ось так між самими українцями, образно кажучи, відбувся обмін термінами. Свого часу Наддніпрянська Україна запозичила з Галичини ім’я "Мала Русь", а згодом Галичина запозичує з Наддніпрянщини назву "Україна".
Російського посередництва у цьому взаємообміні не було ніякого.
Натомість було далекоглядне посягання на термін "Велика Русь , під гаслом якого здійснювалося згодом планове винищення не тільки української мови, а й самого її носія — народу.
Горезвісний урядовий указ 1876 року, — констатує А.Кримський, — що забороняв українську літературу, спричинив також собою різні цензурні гоніння на слова"український", "українці" , як політично неблагонадійне; подібно до того, як для Польщі придумана була обрусіла назва "Кривичлянський край", для України дозволено було тільки ім’я "Малоросія" для мови — "малоросійське наріччя" — терміни, які з цих пір стали для національно мислячи* українців ненависними як лозунг насильного обрусіння" (Там же). (188)
На титульну сторінку
