На початок : Ще Матеріали : Browser : Tool :  

"Пусть обрежут свои хохлы и заведут бороды".
(Вказівка царя Олексія Михайловича запорожцям)
"Не хочемо бути аки цапи".
(Відповідь запорожців)
  Частина.1

Есхатологічні передчуття людства та відбиття їх у поезії

Лев Бакст, всесвітньо визнаний маляр, протягом всього життя був закоханий в античний світ та стародавні культури. Разом з Валентином Сєровим, автором не тільки численних портретів, але й знаменитої картини на античний сюжет "Уводини Європи", подорожував він по Греції, уважно і любовно вивчаючи старожитності древньої Еллади. Про ці культурологічні мандри в просторі і часі залишилася прекрасна книжка спогадів митця. Гострим відчуттям свого часу (епохи) як катастрофічного викликана до життя і його відома картина "Теrrоr Аntiquus" ("Прадавній жах"), яка зразу привернула до себе увагу сучасників та стала приводом до суперечок.

Одностайного сприйняття і оцінки картини не було. Олександр Бенуа досить дотепно й влучно назвав картину свого друга "вченою дисертацією". Іронічну усмішку викликали в нього й катастрофічні передчуття "старших" та "молодших" символістів.

В статті "В чеканні гімну Аполлону" (Аполлон, 1909, N 1) він, зокрема, писав: "Завтра повинно відбутися нове відродження. Багато хто про це знає. Але де це завтра, коли воно прийде, якою-то буде остання ніч? У всякому випадку, близько нині до полуночі, і зоря сильно пересунулася на схід" ( N 1, с. 6). Слід зазначити, що більшість митців не поділяла скепсису Олександра Бенуа. Навпаки. За Бакста вступили в бій такі авторитетні митці, як В'ячеслав Іванов та Максиміліан Волошин.

У мистецьких колах символістів картина мала великий резонанс. Все це спонукало до роздумів та аналізу самого змісту картини. Саме це й зробив В’ячеслав Іванов у однойменній статті, що увійшла в його книгу "По зірках". Там же була надрукована репродукція з цієї картини. Впер ж картина репродукована на шпальтах часопису символістів "Золоте руно" (1904, N 4). Стаття Іванова — своєрідна рецензія-коментар до картини Бакста, де загибель античного світу в полум’ї космічної пожежі (експірозісу, як казали древні греки) ототожнюється з загибеллю древньої Атлантиди.

За думкою поета, картина Бакста викликана до життя предвічною прапам"яттю людства про цю глобальну подію, оскільки душі поета-митця природно притаманна особлива вразливість до подібного роду архетипових подій та викликаних ними образів.

По-своєму переказуючи діалог Платона "Тімей", В’ячеслав Іванов, зокрема, пише: "За вісім тисяч років до Солона, по навчанню Платонова жерця, були записані в Єгипті події, що змінили обличчя тодішньої землі, в той час як племенами не раз з тих пір втрачено було саме мистецтво письма, — і записи ці неторканими збереглися в храмах. Священні написи зберегли пам’ять про діяння народів, які мешкали в Атлантиді, на великому острові, що тягнувся далеко на захід, за Геркулесові Стовпи, на простір, не менший, ніж поверхня Азії і Лівії, взяті разом, по місцях, де зараз простелилося водне лоно. Ієрогліфи зберегли пам’ять про поневолення Атлантами сусідніх країн до Етрурії Азії, про здійснені ними злочини проти людей та богів і про остаточну загибель від трусу і потопу всього острова, в один день і в одну ніч затонулого і поглинутого хвилями морськими. Єдиний народ непереможно протистояв колись зброї титанічних Атлантів: то були пращури еллінів, яких нащадки забули, забувши разом з їх іменем і свою кращу славу.

Так викликає Платон (в "Тімеї" і "Крітії") світову тінь Атлантиди, питання про існування якої гіпотетично вирішується частково в позитивному смислі геологами, — для археологів же та істориків культури пов’язане з мрією та надією добути в поєднанні Платонова міфа з спогадами про всесвітній потоп бажаний ланцюжок, що з’єднує різноманітно схожі і водночас різнорідні явища, як, наприклад, пам’ятки древнього Єгипту і Мексики, і розв’язати чимало загадок середземноморської культури, як, наприклад, загадку Крита і Етрусків". Далі В’ячеслав Іванов (наголосимо: задовго до К.Г.Юнга) тлумачить картину Бакста у подвійному ключі: "дуалізму долі—Погубительки і Любові—Родительки".

"Отже, Доля, предмет прадавнього жаху, Доля—Погубителька є саме та богиня любові, з її посмішкою і голубом, яку бачимо ми на першому плані картини, що святкує якесь нескінченне утвердження життя серед загибелі закоханих у неї чоловічих сил. Це вона засуджує чоловіче до загибелі, і чоловіче вмирає, заплативши мсту за жіночу любов, — вмирає, тому що не задовольнило Ненаситимої, і немічним виявилося перед Необорною. В несвідомій ісконній пам’яті про приреченість чоловічого на загибель і про необхідність розплати життям за володіння жінкою лежить те зачарування таємно притягуючої до себе і містично страшної правди, яке справляють на нас "Єгипетські ночі" Пушкіна. Сукупна чоловіча енергія не спроможна виконати міру безсмертних бажань багатоликої богині, і тому вона губить своїх коханців, від яких народжує, багатогруда Кибела. Тільки недоносків і викиднів губить і відтворює знову в надії на істинний шлюб, але змарніла сила Сонця замала в синах, мужах Іокасти, і знову вони, сліпі, як Едіп, тобто змарнілі сонцем, гинуть. Богиня все чекає свого справжнього оплодотворення від Сонця.

Ось містична правда про Світову Душу і її чекання небесного Жениха, яка вже відкрилася тим древнім людям, що вклонялися Єдиній Богині (така ж сама вища правда відбивається і в біологічному феноменові смерті чоловічих осіб після акту оплодотворення, і в феномені торжества і панування над самцями, наприклад, у бджіл). [...] "Мученичество і убієніє чоловічого бога", — провідний мотив жіночих релігій (якою є релігія Діоніса), релігій, що відживляють своє коріння в побутовому укладі тих забутих суспільств, де жінка була родоначальницею і царицею.

Новітні спроби заперечувати матріархат мають лише обмежене значення. [...] Явні переживання матріархату в Єгипті і у етрусків дозволяють, може статись, пов’язувати уяву про розквіт жіночого володарювання саме з міфом про Атлантиду, оскільки останній, здається, містить в собі втрачену історичну правду" (с. 103—105). У контексті цих міркувань стає зрозумілим вірш В'ячеслава Іванова "Атлантида", де говориться про те, що Атлантида відродиться, осяяна небесною правдою християнства.

Свою статтю В’ячеслав Іванов закінчує такими знаменними словами: "Християнство вирішило проблему боротьби статей. Чоловіче як Син, жіноче як Невіста, кожна дія як шлюб Лотоса і Душі Світу, Земля як Дружина, що стоїть на Місяці і зодягнена в Сонце при зустрічі з Нареченим — ось символи розкритої в християнстві таємниці про жіноче і чоловіче, істинне проникнення в яку не може бути тільки досягненням внутрішнього спостереження і досвіду і яка одна спроможна врятувати нас від прадавнього жаху, — він же донині й наш жах".

Таким чином, ми бачимо, що В’ячеслав Іванов задовго до Юнга звернув увагу на аналіз архетипових образів, що пробиваються на поверхню свідомості з глибин колективного, індивідуального підсвідомого. Нічого подібного не можна сказати, звернувшись до відомої картини Карла Брюллова "Останній день Помпеї", бо на цій картині художник намагається відтворити історичну правду про соціальні, а не міфічні події. Психоаналітику тут нема чого робити. Отже, не випадково саме картина Бакста привернула увагу В. Іванова. Він тлумачить її як перехід від язичництва до християнства через катастрофу космічну, а суть конфлікту вбачає в протилежності і боротьбі чоловічої і жіночої статі. Саме так розмірковував і Платон у своєму знаменитому діалозі "Бенкет". На думку Іванова, ця проблема була вирішена тільки християнством.

Вельми цікава річ. Іванов трактує боротьбу статей з позиції матріархату, в той час як К.Г.Юнг, який дещо пізніше теж звернувся до цієї ж проблеми, з точки зору патріархату. Поза увагою В.Іванова не залишилася і творчість М.К.Чюрленіса, який, як відомо, був надто вразливий до сприйняття образів підсвідомого. У статті "Чюрленіс і проблеми синтезу мистецтв" (Аполлон, 1914, 3) поет повертається до теми Атлантиди: "В "Морській Сонаті" він (Чюрленіс— О.К.) показав нам в пурпурній млі глибин поховану на дні океану, але і там все ще живу Атлантиду. Ковчег стоїть над вологою поверхнею, на скелястому престолі. На картині "Захід" хмаристі звірі, що один за одним виступають із-за обрію безмежних хвиль, здаються астральними мешканцями Ноєва корабля, що йдуть втілитися на омитій потопом, новій землі.

Чередою грандіозних видінь розвертається перед нами градобудівництво народів — до того дня, коли пролітає над ними апокаліптичний Вершник. Але всі ці багатоступінні вишки, подібні до Екбатанських бійниць, помережаних астрологічними знаками, на березі великих вод, ці колоси, піраміди, башти, стовпо- і людиноподібні твердині, ці нагромадження циклопічних міст, ці чорні сонця в прольотах і переходах жахливих замків і кремлів, споруджених племенами волхвів-титанів,— може статись, все це — суцільне марево про загиблу Атлантиду?"

Від редакції: Троя - місто за 25 - 30 км від гирла Босфору. Зруйноване під час Троянської війни (1194 - 1184 до н.е.). Оспіване Вергілієм. Відкрите Т.Шліманом в 1871 р. Край Пелігнійський - батьківщина Овідія на Апеннінському п-ові. Його плем’я пелегнів генетично пов’язане з пеласгами (III - І тис. до н. є.).

Свої міркування поет підсилює цитатою з книги "Буття": "За тих днів на землі були велетні, а також по тому, як стали приходити Божі сини до людських дочок. І вони їм народжували — то були силачі, що славні від віку; і бачив Господь, що велике розбещення людини на землі..." (6, 4-6) Отже, Іванов намагається тлумачити античні міфи через міфи християнські. На його думку, що збігається з тим, про що йдеться в книзі "Буття" (а саме про причини всесвітнього потопу) , Атлантида загинула тому, що її мешканці не спроможні були позбутися Зла — вони його коїли повсякденно, — тому саме Божа кара у вигляді землетрусу не минула жодного з них. Тільки праведний Ной врятувався.

Таким чином, після загибелі язичницької Атлантиди розпочинається нова ера в культурній історії людства— християнська, бо саме в цю пору починає втілюватися в життя Добро, наступає новий етап примирення статей чоловіків і жінок у любові, а не в похоті. Стаття В.Іванова про картину Бакста "Прадавній Жах" справила велике враження на Максиміліана Волошина. Він у свою чергу написав статтю "Архаїзм у російському живописі" (Реріх, Богаєвський, Бакст) (Апполон, 1909,1, с.43-53). Волошин загибель Атлантиди намагається ототожнити із загибеллю Крітської культури і віддає належне проникливості та далекоглядності В.Іванова. Зокрема, він пише: "В’ячеслав Іванов у величній статті, присвяченій "Прадавньому Жаху", описав і розтлумачив цю архаїчну Афродіту Бакста, що спокійно стоїть з голубом у руках над схвильованою кременистою лускою планети; але як поет, філолог і мислитель він втілив свій особистий, суто літературний зміст у декоративний і живописний задум художника і колосально розширив рамки живописно можливого.

Але якщо на мить забути про цей образ Афродіти-Мойри, віднині нерозривно пов’язаної з картиною Бакста, відмежуватись від того великого символу, в який перетворив її В’ячеслав Іванов, і вдивитися тільки оком, а не розумом у живописний сенс ліній, то перш за все кидається у вічі жіноча витонченість сукні і уборів богині, виписаних з такою зосередженою любов’ю, і схожість її обличчя з обличчям самого Бакста, котре виступає в ній також природньо, як обличчя Дюрера проглядає в його "Христах" (М.Волошин. Лики творчества.Л., 1988,с.278).

Отже, ми бачимо, що М.Волошина привертає в картині Бакста її суто живописний аспект. Таким чином, на початку XX століття Атлантида як прабатьківщина світової культури привертає до себе увагу багатьох митців. Так, В.Брюсов пише поему "Атлантида" (1907), трагедію "Загибель Атлантиди" (1910), нарис "Учителі вчи¬телів" (1917). Вірш, присвячений цій темі, знаходимо і у К.Бальмонта. Л.Рейснер створює драматичний твір "Атланти¬да" (1913). Цілу низку нарисів атлантичній тематиці присвятив Дмитро Мережковський. Не залишилась вона і поза увагою футуристів, зокрема В.Хлєбникова та Б. Лівшиця. Але розуміли і трактували цю тему різні митці по-різному. Про це дещо узагальнено, але по суті висловився Микола Гумильов. З приводу картини Л.Бакста "Прадавній Жах" він писав: "Античність зінтерпретована не як рожева казка золотої доби, а як багряне зарево світових пожеж". Отже, в російській поезії початку XX століття тема Атлан

тиди займає визначне місце, а розвиток цієї теми можна прослідкувати навіть до романів В.Набокова ("Блідий вогонь", "Ада"). Зазначимо, в культурологічному аспекті немає рації говорити про те, чи існувала Атлантида насправді. Для культуролога Атлантида існує в специфічній формі образу, символа і міфа. З предметною і матеріальною реальністю має справу археолог, а міфолог — з образною і ідеальною, що не підлягає пагубній дії часу. Для культуролога Атлантида існує відтоді, як про неї з'явилася згадка в діалогах Платона "Тімей" та "Крітій". Отже, Атлантида існує в своєрідному текстовому просторі і часі, специфічному вимірі літературного хронотипу, а також в усіх текстах-коментарях, що з'явились після платонівського першоджерела. Сьогодні атлантидологія налічує більш ніж 25 тисяч різного виду тлумачень і розвідок. Одна з останніх безпо¬середньо стосується платонівських текстів. Це робота Д.В.Панченка "Платон і Атлантида" (Л.: Наука, 1990). Дивіться також науково-популярну брошуру В.І.Щербакова "Де шукати Атлантиду?" (М.:3нание, 1990).

Зразу ж зазначимо: ми розглядаємо і трактуємо тему Атлантиди в суто міфопоетичному аспекті, як один із символів золотої доби людства. За багатовікову історію свого існування Атлантида як міфопоетичний символ набула чимало тлумачень та значень. Перелічимо деякі з них: 1.Атлантида— прабатьківщина людства; 2. Атлантида — золота доба людства; З.Атлантида — символ глобальної катастрофи античного світу (варварства, за В.Івановим); 4. Атлантида — епоха зміни культурно-історичних орієнтацій, еонів, перехід від язичництва до християнства (за В.Івановим); 5. Атлантида — початкова точка відрахунку часу в середземноморському культурному ареалі. Найбільш повно символічні контексти Атлантиди було розкрито в згадуваній статті В.Іванова, але і вони не можуть сьогодні вважатися досить повними, оскільки культурний простір і час відкриті назустріч прийдешньому, притаманному новим народженням, повнотою і завершеністю буття. Отже, чи загинула Атлантида? часів Гесіода і Платона старовинний сон і мрія людства про золотий вік, про Аркадію щасливу, про ле¬гендарну Атлантиду співвідноситься або з канулим у Літу минулим, або з далеким майбутнім, прихованим від поглядів нині сущих. У знаменитій елегії О.Мандельштама "Черепаха"(1919) перед нами постає картина щасливого ди¬тинства людства, яка пройнята тугою за минулим, за втраченим раєм. Поит дуби холодная криница, Простоволосая шумит трава. На радость осам пахнет медуница. О,где же ви,святые острова? Где не едят надломленного хлеба, Где только мед,вино и молоко, Скрипучий труд не омрачает неба, И колесо вращается легко. У цій елегії туга за світовою культурою виражається у формі туги за золотим віком людства, коли людина ще не несла на своїх плечах тягаря примусу й обов'язку, перебувала у стані блаженства й безгріховності. Одним з найстійкіших топосів середземноморського культурного кола є особлива ситуація "вигнанності з раю". Ця ситуація - одне з найсильніших джерел поетичних переживань не лише О.Мандельштама, а й Б.Лівшиця,А.Бєлого,Т.Еліота. Весь цей комплекс проблем у етичному, естетичному й загальнофілософському плані був глибоко осмислений і пережитий Ф.Шіллером. Найяскравіше тому свідчення - вірш "Хлопчик-пустун".

Крошка невинный,играй.Ты. покуда в Аркадии светлой.
Радость,лишь радость одна властно владеет тобой.
Силы кипучей прилив сам себе ставит пределы.,
Чужды отваге слепой долг и житейская цель.
Смейся! Уж труд недалек,истощающий,тяжкий,гнетущий,
Долг, повелительный долг пыл и отвагу убьет.

Все тут зведено воєдино: безтурботність дитинства окремої середземноморської і європейської культур. На відміну, скажімо, від далекосхідних культур, які спираються на зовсім інші традиції і символіку, а значить, мають і свої особливі парадигми. У свій час Ц.Норвід у нотатках із Риму, з’ясовуючи для себе його статус як вічного міста, говорив про те, що наоч¬ним прикладом потужності язичницького Риму може служити колона Трояна на древньому Форумі. На ній зазначені відстані до найвіддаленіших міст і місць римської ойкумени. Римська держава, як і держава Олександра Македонського, являла со¬бою один із прикладів демонстрації фізичної сили й організаторських здібностей людини на певному етапі історії. Якщо Римська імперія - це переважно експансія простору, то християнський Рим - це експансія сердець і душ людських. Короткий меч римського воїна безсилий перед кротким словом середземноморського євангеліста. Земне відступає перед небесним.

Тому, коли ми читаємо у Мандельштама:
Здесь, Капитолия и Форума вдали,
Средь увядания спокойного природи.
Я слишу Августа и на краю земли
Державным яблоком катящиеся годы, -

то для нас зрозуміло, про який Рим говорить поет. У поезії М.Волошина імена столиць національних держав виступають як знаки-символи, які означають певні культурно-історичні утворення. І всі вони розташовані в певній послідовності. Значення цих просторово-часових центрів і вогнищ культури повністю визначаються їхнім місцем і роллю в єдиному культурно-історичному процесі - в історії "світовій". Послідовність згадування цих вогнищ культурно-історичної єдності Середземномор’я підпорядкована ідеї, яка полягає в тому, щоб позначити шлях розвитку європейської цивілізації і вказати на її джерела.

"Кіммерієць" Волошин як пралоно європейської і середземноморської культур обирає легендарну Атлантиду. Композицію вірша М.Волошина можна назвати низхідною, оскільки порядок чергування імен (Париж - Царград - Рим -Атлантида) співвідносимо з тією часовою послідовністю, якою відмічений ріст історичного значення цих міст. Думка поета рухається відносно осі часу від теперішнього (Париж) до минулого (Царград - Рим) і далі в глибину часів, до Атлантиди як материкового пралона і празародкалюдини,прирівнена до блаженства золотого віку людства, коли воно перебувало на світанку історії в Аркадії щасливій. Про неї поет говорить і в поезії " Резіньяції" (перший рядок широко відомий: "І я народжений в Аркадії"; див. також вірш А.Фета "Золотий вік").

Поет проводить паралель між стадіями історичного розвитку людства і віковими станами окремого індивідума.Тим самим суміщуються онтогенетичний і філогенетичний плани розвитку, макро- і мікрокосми. За думкою поета, в образі хлопчика найповніше проявляються споконвічні сутнісні сили й енергії людини - її невинність і чистота, свобода і безхмарність. З жалем і сумом поет говорить і про те, що на зміну цьому щасливому часові дитинства іде інший вік -пора мужності.

В цьому віці людина усвідомлює себе по-іншому - як істота невільна і гріховна. Гра поступається місцем праці. Свобода - необхідності. Невинність - гріховності. Без¬хмарність - стурбованості. На зміну людині, що грається, приходить людина, що трудиться. Найдревніше протиставлення, що знайшло, може, найяскравіше втілення в біблійних образах Сари й Агарі, Рахілі і Лії, Марії і Марфи. Всі ці моменти не просто вловлені Шіллером, але й показані як стадії життєвого шляху.

Тепер розглянемо вірш М.Волошина, який написано в розпал першої світової війни.
Париж. Царьград и Рим -
Кариатиды при входе в храм.
Вам - солнцам городам,
Кольцеобразно легшим по водам.
Завещан мир.
В вас семя Атлантиды
Дало росток...

У композиційному вирішенні поетичного завдання можна побачити певний ідейно-тематичний принцип. Тут імена сто¬лиць узяті і вжиті у ширшому смислі як світові центри культури. Для нас більш звично і природньо вважати: Париж -столиця Франції, Царград - столиця Візантії. В поезії Волошина ці топоніми виступають в особливій ролі, так би мовити, культуронімів. Імена цих міст трактуються не стільки як певні місця на планеті і географічні точки на карті, скільки як символи національної єдності.

Це з одного боку. З другого - символи культури і культурної єдності, взятої в часовому вимірі і спадковості історичного процесу. Звичайно, мова йде про певний культурно-історичний ареал, про єдність середземноморської культури. На цій точці рух униз припиняється. Далі легендарної Атлантиди він не йде.

Це найвищий рівень узагальнення в поезії Волошина. Однак культурологічна перспектива і топографія середземноморської культури М.Волошина відрізняється від звеличування "романського світу". Таким чином, з цього прикладу має бути зрозумілим, що нас цікавить ідея куль¬турологічної топографії і її відображення в поезії. Отже, для творчості таких російських поетів, як Пушкін, Тютчев, В.Соловйов, Блок, Бєлий, Сологуб, В.Іванов, Мережковський, Брюсов, а також для творчості поетів-неокласиків можна встановити культурологічні маршрути і знаки-символи, якими позначені віхи розвитку та зміни культури Візьмемо за вихідну точку пульсацію світового цілого і від неї почнемо відлік культурно-історичних центрів - локусів: Атлантида - Троя - Афіни - Єрусалим - Рим (язичницький і християнський) - Костянтинополь - Київ - Володимир -Москва - Петербург. Ми можемо, взявши цей ланцюг за інваріант-маршрут для східнослов'янської культури, говорити про окремі варіанти його в творчості тих російських поетів, яким була притаманна культурологічна проблематика. Для одних це маршрут екс¬курсів і мандрів на крилах творчої уяви в минуле і майбутнє короткий, як для Гумильова, який прямо заявляв:
Надо мной небо Эллады Не струило свой нежный свет.

Для інших - дуже довгий (творчість В.Брюсова, БЛівшиця, О.Мандельштама). Водночас варто зазначити, що, наприклад, уявлення М.Клюєва про Росію як про "білу Індію" мають зовсім іншу культурологічну орієнтацію і перспективу. Так само, як і творчість В.Хлєбникова, з його прагненням до глобального міфопоетичного синтезу євроазійських міфологічних систем. Цикл Б.Лівшиця "Патмос" повністю пронизаний "атлан¬тичним світоглядом". Ми не помилимося, якщо скажемо, що острів Патмос трактується поетом радше як острів атлантів, а слово Іоанна сприймається як дохристиянське атлантичне пророцтво.

Безпосередньо про Атлантиду йдеться в двох віршах поета. Це "Есть в пробужденьи вечная обида...","И вот умолк повествователь жалкий..." Наведемо їх повністю, щоб одразу було зрозуміло, про що мова.

Есть в пробужденьи вечная обида:
Оно изгнание, а не исход
Из сновиденья, где Атлантида
Вне времени явилась нам Из вод.
Насельники исчезнувшего брега
И с явним брегом явно не в ладу,
Зачем должны мы, идя внутрь ковчега,
Менять сердцебиенье на ходу?
И петь! И петь!
Иль в самом деле снова
Поющей плотью станеш зтот крик
-И выплывет Из океана слова
Метафоры оживший материк.

Цей вірш (1919) за своєю темою примикає до елегій, побудованих на спогадах про золотий вік (Гесіод), про блаженні острови (Піндар, Горацій). Якщо Мандельштам для вираження елегійного суму про прекрасне та втрачене минуле звертається безпосередньо до "Теогонії" Гесіода, в якій розповідається, що музи вперше з'явилися в Піерії, де їх зачала мила серцю Зевса Мнемозина, - На каменных отрогах Пиэрии Водили музы первый хоровод, Чтобы, как пчелы, лирники слепие Нам подарили ионийский мед.., Лівшиць віддає перевагу Атлантиді. Для нього гіркота пробудження пов’язана не з Аркадією, а з Атлантидою. Поет звертається в своєму вірші до зображення того часу, коли після всесвітнього потопу людина була вигнана з Атлантиди - землі обітованної. Гостро переживаючи розкол, ліричний герой виражає змішану із сумнівами надію, що єдність і щастя роду людського повернеться на землю. Не тільки в слові, але й через слово Атлантида воплотиться.

Зажурними питальними інтонаціями переповнені й заключні строфи елегії Мандельш-тама:

О Где же ви, святые острова,
Где не едят надломленного хлеба,
Где только мед, вино и молоко,
Скрипучий труд не омрачает неба,
И колесо вращается легко.

Елегія Лівшиця проникнута вірою в творчу, созидающу силу слова. Ця незначна відмінність у позиціях двох видатних поетів тим більш цікава, що вірші були написані в одному й тому ж центрі світової культури, майже в один і той же час - в благословенному Києві, 1919 року, за тісного, дружнього спілкування між собою.

Для історичної повноти картини зазначимо, що існує версія (Ю.Терап"яно), згідно з якою заключні рядки елегії Мандельштама написані В.Макавейським. Це автор "Стилосу Александрії", поет, близький за духом до Лівшиця і Мандель¬штама. Проте в своїх поетичних пошуках він значно більшою мірою орієнтувався на естетику С.Маларме і улюблених поетів - ерудитів александрійської доби. Ми вирішили про все це нагадати тому, що Київ у творчій і особистій біографії Лівшиця займає визначне місце. Тут він учився в університеті разом із Ганною Горенко (Анною Ахматовою). Тут він видав першу збірку - "Флейта Марсія"(1911). Тож для Лівшиця джерелом натхнення була не тільки "курбатівська петербургологія" (вислів В.Пяста), а також "Києвологія". Київ цікавий передусім як столиця древньої держави і місто на березі ріки, на відміну від Петербурга - міста приморського. Це розмежування, на наш погляд, вельми істотне для розуміння міфопоетичної картини світу Лівшиця. До речі, петербурзький вірш "Из топи блат" також уперше опубліковано у Києві (1922). Слід додати, що на Україні, зокрема в Києві, в період з 1910 ("Гилея", зб. "Садок судей І") по 1919 р. (зб. "Гермес") діяло під різними назвами кілька поетичних груп, які тяжіли до традицій класицизму. Нага¬даємо, що українські поети-неокласики були в дружніх стосун¬ках із цими поетами. Так, Б.Лівшиць перекладав твори М.Зерова.

Ретельнішого розгляду заслуговує друга поезія Б.Лівшиця на атлантичну тему. Наведемо її також повністю.

И вот умолк повествователь жалкий,
Прародины последняя заря,
Не догорев, погасла в орихалке...
Беспамятство. Саргасские моря.
Летейский сон. Летейская свобода.
Над памятью проносятся суда
Да в простодушном счете морехода
Двух - трех узлов не хватиш иногда.
Да вот еще...Когда, смежая очи,
Я Саломее говорю: пляши! –
В морях веков, в морях единой ночи,
Ты. оживаешь, водоросль души.
О, танцовщица! Древняя русалка, Опознаю сквозь обморок стиха
В твоих запястьях отблеск орихалка
И в имени - все три подводных "а".
А по утрам, когда уже тритона
Скрываются под влагой плавники,
Мне в рукописи прерванной Платона
Недостает всего одной строки.

Читати далі

На титульну сторінку

.

.
.
.

  На початок : Ще Матеріали : Browser : Tool : : : книги Які ми рекомендуємо першочергово 
 
Hosted by uCoz


Hosted by uCoz