Бажаючі опублікувати свої роботи (статті, реферати) на сайті
http://www.ukrainaforever.narod.ru , надсилайте їх на ukrainaforever@narod.ru !

Олена Русина

Етнополітична термінологія XIV-XVI ст.

(з книги “Україна під татарами та Литвою”)

Як уже відзначалося, впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.

“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.

У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишали­ся сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачи­мо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константи­нопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнту­вались у тогочасних географічних реаліях.

До останніх слід, очевидно, віднести поділ руських земель на "верхні" та "нижні", відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі "верхньоземськими" названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов). Так, автором антикатолицького твору, написано­го на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича у 1511 р., був Василь Никольський "от Долнєє Руси" — очевидно, писар литовсь­кої великокняжої канцелярії того ж імені, уродженець Чернігівщини, котрий у 1508 р. в почті князів Глинських виїхав до Росії. Як "Понизовьє" згадується Наддніпрянщина в безмитному листі Сигізмунда-Августа (1558 р.). Наприкінці XVI ст. "Нижньою Руссю" називав Подніпров’я київський бискуп И.Верещинський. Цей же термін фігурує в подорожніх нотатках Амброджіо Контаріні (1474 р.); щоправда, за твердженням венеціанця, Київ був розташований поза межами "Нижньої Русі", до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород. Зазначений факт, як і деякі інші середньовічні уявлення про географію українських земель, ще не знайшов свого пояс­нення. Однак цілком очевидно, що архаїчний поділ східнослов’янських земель на “верхні” та “нижні” обумовлювався їхніми просторовими ха­рактеристиками, а не етнографічною забарвленістю.

Зрозуміло, що в XIV-XVI ст. у межах східнослов’янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом при­звели до формування російської, української й білоруської народно­стей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежу­ються з XІV-XV ст., однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутово­му рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов’ян. Цікаві, хоч і непрямі свідчення на користь цього навів мос­ковський дослідник Б.Флоря. За спостереженнями науковця, в поль­ській літературі XVI ст. побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише "жорстока тиранія" московських володарів відлякує православне населення ВКЛ від перспективи переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті останнього Ягеллона (1572 р.) було висунуто ідею обрання королем Івана IV, у польській публіцистиці знайшлося місце як для застережень, що русини "труснуть рогами , отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа", так і для тверджень, що властиве московитам "варварство" не є нездоланним бар’єром на шляху об’єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляка­ми досвід "цивілізаторства": "Погляньте, яким був раніше люд литов­ський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем’я". *

* Заради справедливості відзначимо, що й сама Польща тривалий час користувалася репутацією "варварської землі", заселеного простим народом суворого краю, "де по замерзлих водах морів пробігає сарматський селянин" у пошуках бурштину (так наприкінці XV ст. характеризував Польщу "німецький Горацій" Конрад Цельтіс). Ця "сарматська" термінологія Цельтіса не була випадковою, оскільки в Європі від часів раннього серед­ньовіччя усталилась думка про слов’янський світ як Птолемеєву Європейську Сарматію, що простягалась від польсько-німецьких кордонів до Танаїсу (Дону); у ХV-XVI ст. ці уявлення розвинулись у так званий сарматизм — суто польський паросток "яфетичної" теорії походження слов’янства.

На думку Б.Флорі, є всі підстави вбачати в цих висловах репроду­кування уявлень, характерних для тогочасного східнослов'янського середовища, адже "в польському суспільстві не існувало якоїсь самос­тійної традиції щодо етнічних відносин у Східній Європі... ; до того ж, представники польської еліти аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб підкреслювати єдність східного слов’янства (й тим самим, хай і в непрямій формі, визнавати справедливість претензій московських государів на давньоруську спадщину)".

Втім, політичне, а з середини XV ст. — і церковно-ієрархічне відчуження руських земель, зрештою, мали позначитись на свідомості їхніх мешканців. Б.Флоря вважає, що це відбулося в останній чверті XVI ст., коли з’явилося навіть генеалогічне "обґрунтування" уявлень про "русь" і "московитів", як два різні народи: за твердженням Стрийковського, їх нібито започаткували брати Рус і Москва. Заслуговує на увагу саме "братній" характер їхніх взаємин, який пізніше, у 20-х рр. XVII ст., декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як Іов Борецький та Иосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — "єдиноутробними" братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Риму зазначав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів.

Заслуговує на увагу термінологічне оформлення цього етапу етнічної диференціації східного слов'янства. Наприкінці XVI ст. на те­ренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва "Мала Русь (Росія)". У XIV ст. цей термін, за слушним спосте­реженням М.Грушевського, "не встиг відповідно ствердніти і вик­ристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні". Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митропо­литів (з 1589 р. — патріархів) визначення "всієї Русі": "коли київсь­ким митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу", їм "незручно було писатись в листах до московсь­кого правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдо­ма — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства по­чинають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії".

Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про на­дання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592 р. ). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням "ко всем православним христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому". В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах.

Втім, було б помилкою ототожнювати "Малу Русь" зламу XVI-XVII ст. з "Малоросією" XIX ст., оскільки перше поняття охоплюва­ло не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі* — власне, територію київської митрополії. Це й не дивно — з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від "Малої Русі" XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі" як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу — білорусько-українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской"**. Не можна не погодитися з Б.Флорею, котрий, ґрунтовно проаналізу­вавши це питання, зауважив: "Поява в російських джерелах першої половини XVII ст. таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни посту­пово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов’яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спіль­ність, відмінну від російського (великоруського) народу". Водночас дослідник наголосив, що поява цієї термінології в російському діло­водстві не дає жодних підстав для тверджень про завершення етногонічних процесів на руських землях Польщі й Литви, про чітке усві­домлення в XVII ст. відмінностей між українцями та білорусами.

* Одне зі своїх послань Іван Вишенськнй адресував "христианам Малой России — братству Львовскому й Вилєнскому". Захарія Копистенськнй у "Палінодії" писав: "Россия Малая..., то єсть Киев й Литва".

*** До речі, ця "білоруська мова" (Й.Рутський у листі до Риму називав її не більш відмінною від мови "московитів", ніж говірка мешканців Бергамо відрізняється від тієї, якою розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині — грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали.

До речі, охрестивши "Білою Руссю" східнослов’янські регіони Речі Посполитої, росіяни вдалися до терміна, який тривалий час уживався лише стосовно їхньої батьківщини. Щодо Північно-Східної Русі ця назва використовувалась уже на початку XV ст., виступаючи як рівно­значна з "Великою Руссю", її можна зустріти як у різноманітних писемних пам’ятках, так і на картах (зокрема, італійських, де фігурує "Біла Русь, або Московія"); при цьому самі московити воліли назива­ти свою землю "Руссю". Однак на початку XVII ст. джерела нотують нове, локальне, значення терміна "Біла Русь": так називали в Речі Посполитій округу Полоцька, Вітебська, Орші, Могильова й Мстиславля, тобто сучасну Східну Білорусь. Відтак, по різні боки московсь­ко-литовського кордону в поняття "Біла Русь" вкладали зовсім різний етногеографічний зміст. Ця суперечність зайвий раз засвідчує, яким непростим був процес номінування нових історичних реалій.

Неважко помітити, що, аналізуючи термінологічне оформлення етнокультурних процесів у східнослов’янському ареалі, ми дещо забігли наперед і вийшли за хронологічні межі нашої праці, позаяк логіка дослідження змусила нас "зазирнути" до першої половини XVII ст., щоб переконатися: тогочасний поділ східного слов'янства був двочленним і в своїй основі політичним. Гадаємо, це стане застереженням від спроб розглядати події ХІV-ХVІ ст. під кутом зору "українського питання": адже, перейнявшись цією ідеєю, навіть твердження Контаріні про існування "Верхньої" та "Нижньої" Русі можна витлумачити як свідчення існування в XV ст. "двох етноісторичних реальностей" — Росії та України (дарма що в межах останньої чомусь не знайшлося місця для Києва). На жаль, і в суто наукових працях є місце для подіб­них "реконструкцій" - як і для "праведного гніву" на адресу тих, хто обстоює "проблематичну етноісторичну єдність" східного слов'ян­ства XV ст., "навіть не згадуючи" про Україну.

Й справді, термін "Україна" фігурує ще в давньоруському Іпатіївському літопису — втім, тільки в своєму "окраїнному" значенні, що не­двозначно демонструє його використання в тому ж літопису щодо те­риторії Польщі й пов’язане з цим словосполучення "ляхове-укринянє". Таке його значення зберігалось і в пізніші, литовські часи — при цьому в державі з центром у Вільно "українними" вважалися не тільки Чернігів і Київ, а й Полоцьк і Вітебськ. Щодо мешканців цих "україн" від XV ст. використовувався термін "люди украинныє (вкраинныє)", "украинники" ("вкраинники"), головно, коли йшлося про специфічні явища місцевого життя, пов’язані з їхнім периферійним статусом (при­кордонні конфлікти, татарські "наїзди", свавілля адміністрації тощо). Так, у 1486 р. Казимир Ягайлович передав Іванові ІІІ: "С твоєй земли люди нашим вкраинным, мценянам й любучанам (мешкан­цям пооцьких міст Мценська й Любутська — авт.), многиє шкоды починили в татьбах и в разбоях, и в грабєжах"; у 1498 р. великий князь литовський Олександр закидав тому ж Іванові III, що його посол до Туреччини й Криму Михайло Плєщєєв на зворотній дорозі "поєхал полем, и многих людєй и татар с собою взял, и шєл мимо Черкас, и мимо Канєв, и мимо Києв, и вести вкраинникам нашим нє хотєл никоторое дати о тых татарах; ...сам поєхал до Путивля, а татаровє, которыє с ним єхали, впадши в нашу землю, шкоды немалыє нам починили"; того ж року він мусив виправдовуватись перед Іваном III, що "кривды великиє", заподіяні росіянам у Мценську, Рильську, Путивлі, Смоленську та Полоцьку, сталися без його відома і тепер він "до тых своих урядников до городок украинных посылаєт без мешканья и кажєт всих тых дел доведатися".

Така географія "україн" не дає можливості інтерпретувати литовсь­ких "українників" як українців; у неетнографічному сенсі вживався цей термін і московською стороною (наприклад, перед початком московсь­ко-литовських переговорів 1503 р. Іван ІІІ мав наказати "своим украинным князєм и наместникам, и волостєлєм, и всєм своим украинникам, чтобы вєликого князя Алєксандра украинам зацєпки (тут: шкоди — авт.) никоторой не чинили").

Щоправда, згідно з твердженням М.Грушевського, в XVI ст. слово "україна" перестає "уживатись у загальному значенні пограничної землі, спеціалізується для Середнього Подніпров’я і з часом стає не тільки технічним виразом, але й власним іменем для східно-полудне­вих українських земель (Подніпров'я з Середнім Побужжям)". Однак ця тенденція ще недостатньо простежена в спеціальній літературі, як і процес подальшої еволюції даного терміна. Тож, гадаємо, варте уваги спостереження Г.Боряка, котрий зауважив, що наприкінці XVI ст. назва "Україна" поширилась із традиційних "українних" воєводств, Київського й Брацлавського, на інші українські землі, що й відбилось у сеймовій постанові 1580 р., де згадується "Україна Руська, Київ­ська, Волинська, Подільська, Брацлавська". Цікаво, що кордони України однаково окреслені в сеймовій постанові 1643 р. (в ній йдеться про "комори від границь московських через Україну до Валахії") та в "Описі України" Боплана (1651 р.)., який розумів під нею кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії".

До речі, впродовж тривалого часу "Україна" не включала у себе Сіверщину. "Співіснування" цих історико-географічних понять засвідчують писемні пам’ятки XVIІ-XVIIІ ст., зокрема український хронограф за списком Л.Боболинського (повідомлення про перехід під "защиту и опєку" царя Олексія Михайловича Богдана Хмельницько­го "со всєм Малороссийским панством (державою — авт.): Сєвєром и Украиною, и цєлым Запорожьєм со всєми казаками"), Могильовська хроніка ("на Україні за Дніпром і на Сівері"), літопис Самовидця ("многиє выходили на Украину на мєшкання и у Сивер"; "того ж року вєликая саранча была на Украинє и коло Стародуба на Сєвєрє"). Водночас Сіверщина вважалася частиною "Малої Росії", що унаочнює "Скарбниця" І.Галятовського (1676 р.) : "в Малой России, на Сєвєру, близко мєста Чєрнигова"; "в Малой России, на Сєвєру, єсть мєсто, Погар названноє". На цих прикладах неважко переконатись, як непро­сто взаємодіяли між собою різноманітні макротопоніми в процесі скла­дання нових етноісторичних реалій.

На закінчення зробимо кілька зауважень стосовно теоретичних засад, які формували етнічну свідомість у XVI ст. Як уже відзнача­лось, ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов’язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько-латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, в якій “руськість” поступалася місцем усвідомленню своєї належності до “польської нації”.

Серед православного духівництва (його представники в 1476 р. вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як “российских славян”, “российских сынов… великородного славянского языка”) побутував і далі етногонічний міф про походження русів від Яфета, в категоріях якого осмислювались як взаємини із “московитами” (вони вважалися частиною “Яфєто-Росского” племені), так і нові соціальні реалії. Згадаймо хоча б хрестоматійну характеристику козацтва в маніфесті 1621 р.: “Се ж бо то плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке царство морем Чорним і сухопуттю”. Що ж до самого козацтва, то саме йому як найрухливішому й найактивнішому елементові “українного” суспільства судилося відіграти провідну роль у формуванні етнотипу українця-“козакорусса” (не дарма ж уживані щодо козаків назви – “черкаси” та “хохлачі” – згодом поширилися на все українство).

О.В.Русина. Україна під татарами та Литвою. Україна крізь віки. Т.6., К., 1998.
Бібліотека - Exlibris Нариси з історії України.