Проблеми історії козацтва в працях С.М.Соловйова

"Наукові записки" Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. - Київ, 2001. - Т.6. - С.291-295.

Сергія Михайловича Соловйова (1820-1879) без перебільшення можна назвати одним з найвидатніших представників російської історіографії XIX ст., адже його працями в російську науку було міцно закладено принцип історизму, вперше всі знання про історію Росії були зведені до єдиної наукової системи.

Творчість Соловйова була і залишається об'єктом прискіпливої уваги історіографів, проте досі належного значення не надається вивченню його доробку, присвяченого історії України. Між тим українська проблематика займає значну частину наукового доробку вченого.

Так однією з перших робіт Соловйова був "Нарис історії Малоросії до підкорення її царю Олексію Михайловичу" [9]. Вважається, що ця праця була своєрідним весільним подарунком історика своїй дружині - Поліксені Володимирівні, що належала до родини малоросійських дворян, і була за материнською лінією родичкою українського філософа XVIII ст. Г.Сковороди. Можливо, що походження дружини певною мірою відбилося на наукових зацікавленнях Соловйова, адже і в подальшому він у своїх працях велике значення приділяв історії України (Південно-Західної Росії, Малоросії).

Українська проблематика в творчості С.М.Соловйова заслуговує на окреме дослідження, а нас цікавлять його погляди на історію запорозького козацтва - походження, характер, роль в історії. Проблем козацтва Соловйов торкається в багатьох своїх роботах, як спеціально присвячених цій темі, так і загальних працях з російської історії, зокрема фундаментальній багатотомній "Історії Росії з найдавніших часів".

Генезу козацтва Соловйов шукав у природнокліматичних умовах Південно-Західної Русі. Сусідство країни зі степом визначило те, що певна категорія людей - ті, які за тією чи іншою причиною не могли або не бажали жити у суспільстві - переселялися до малозаселених степових областей.

Що стосується часу появи козацтва Соловйов погоджується з думкою Карамзіна про те, що слово "козаки" сягає часів Київської Русі. Ця назва належала тюркським народам, які жили на берегах Дніпра нижче Києва - торки та берендеї. Іншою їхньою назвою є "черкаси". Ці "козаки" жили як вільні люди, не бажаючи підкорюватись будь-якій владі, на неприступних островах Дніпра. До них приєднувалось чимало росіян, котрі змішувалися з ними і вже у Х ст. козацьке населення є майже повністю російським. Саме ці козаки й були основою малоросійських козаків, яких нерідко називали черкасами [7, c.122].

Цю думку Соловйов вважає дуже слушною. Він визнає досить вірогідною можливість приєднання до численних напівкочових-напівосідлих народів, відомих під загальною назвою "чорні клобуки" або "черкаси", багаточисельних козаків суто руського походження; тим більше, що дніпровська окраїна Південно-Західної Русі (Київське, Чернігівське та Переяславське князівства) здавна мала характер країни воєнних укріплень [2, c.306; 5, c.31-32].

В ранніх своїх роботах Соловйов характеризує козацтво як свого роду воєнні дружини. Тут, мабуть, певний вплив на нього справили праці Д.Бантиша-Каменського та М.Маркевича, на які він неодноразово посилається. Втім Соловйов не вважає, що запорозьке козацтво мало більш-менш "правильний устрій, правильні відносини, правильне обрання гетьманів на все життя и т.п." [9, c.160-161]. Більше того, козацтво, за Соловйовим, виступає в історії як руйнівний, антидержавний та антинародний елемент.

Характер козаків Соловйов визначає так: "козак шукав в степу через бігство із суспільства лише особисту свободу... він біг... для того, щоб бути вільним козаком... польний козак молодець зовсім не хотів працювати або працювати якомога менше, хотів жити за чужий рахунок, за рахунок чужої праці" [6, c.132-133].

Звідси витікає різко негативна оцінка Соловйовим козацтва. Він виступає проти ідей А.Щапова і М.Костомарова, котрі бачили у збіглих селянах та козаках народних героїв, вбачали у цьому явищі протест проти несправедливого суспільного устрою. "Хорош протест в ім'я народу, в ім'я народних інтересів, протест, який полягає в тому, щоб заважати народній праці, заважати трудівникам працювати і працею покращувати своє становище!.." [10, c.25-26].

"Хижацький" характер козаків, їхня войовничість обумовлені географією країни, сусідством із кочовими племенами. Козаки селилися в основному на південно-східних окраїнах держави, де одразу ж підпадали під агресію азіатських племен. Боротьба проти них була не лише захистом, але й джерелом здобуття засобів до існування. Для держави це могло бути корисним, бо вона мала можливість "протиставляти хижацтво козаків хижацтву степових орд, ногаїв, кримчаків: але й тут цю користь від козацтва переважувала шкода, бо козаки… нападали на сусідів й тоді, коли державі це було шкідливо…", створюючи таким чином дипломатичні труднощі і ставлячи державу під загрозу війни з Туреччиною [6, c.133].

Вперше антидержавницький, анархічний характер діяльності запорозьких козаків проявляється, за Соловйовим, десь за часів Стефана Баторія. Нападаючи на турецькі володіння тоді, коли це було не вигідно державі, козаки втягували Польську державу у небезпечну ворожнечу з Туреччиною. Хоча Соловйов вказує, що для Москви ці несанкціоновані напади козаків на татар і турок інколи були вигідними, бо "роздражали султана й хана проти Литви, відволікали їх увагу від Москви" [4, c.251-253].

Втім позитивним моментом було те, що військові поселення козаків фактично слугували лінією укріплень, яка захищала російське населення від спустошувальних нашесть степовиків.

За Соловйовим складається враження про козацтво як злу руйнівну стихійну силу. Ця аморфна маса не діє самостійно, а лише під впливом зовнішнього регулюючого начала. Отже при вмілому маніпулюванні ними можливим є використання їхньої агресії на благо держави. Так, наприклад, Катерина II погрожує полякам "спустити" на них запорозьких козаків, якщо Польща зачепить російські інтереси [1, c.413]. Такий напрям має діяльність гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, котрий "намагався відокремити справу козацьку від справи простонародної" [4, c.420-421; 6, c.136-137].

Контролюючи дії козаків, держава мала можливість спрямовувати стихійну агресію, котру являло собою козацтво, в корисне русло, в першу чергу для захисту кордонів. Більше того, контроль над козаками був одним з найбільш дійових шляхів знищення козацтва, усунення цієї загрози. У цьому уряд використовував давні перевірені методи: "Як поводилася держава з давніх часів з татарами, приймаючи їх на службу і використовуючи проти ворожих собі співплемінників їх, так само поводилася вона і з козаками, примушуючи вірних собі козаків переслідувати козаків непокірних або воровських" [3, с.280].

Втім запорозькі козаки не бажали підкорюватися польському уряду. Спроба приборкати їх призвела до козацького повстання під проводом Косинського та Наливайка, яке було придушено, але воно показало антинародний характер козацтва. Соловйов наводить уривки з документів того часу, що яскраво розповідають про свавілля козаків - грабіжництво, вбивства тощо. Соловйов протиставляє козацтво і народ: "загальне явище було таким, що селяни , які були незадоволені своїм становищем, за характером своїм були схильні до козацтва, припиняли бути селянами, йшли до козаків і починали бити й грабувати передусім своїх же братів - селян, котрі в свою чергу толпами озброюються проти козаків для захисту своїх сімей, власності і мирної праці" [3, c.380].

Соловйов не вважає козацтво суто національним російським феноменом. Він вбачає аналоги цьому явищу в історії інших народів. Він, зокрема, порівнює козаків із грецькими клефтами, які були однією з рушійних сил у визвольній боротьбі Греції проти турецького панування. За своїм характером та походженням вони були схожі з малоросійськими та великоросійськими козаками. Подібно до запорожців вони стояли в авангарді визвольної боротьби, яка так само мала релігійний характер, як і боротьба України із Польщею. Соловйов бачить у давніх франків устрій подібний до військового устрою запорожців [8, c.161-162]. Саме слово "козаки" для Соловйова є нарицательным. Він використовує словосполучення "козаки Західної Європи" для позначення найманих військ: "Всі люди, котрим було тісно чомусь у суспільстві, котрі були незадоволені своїм положенням, між тим були сильними фізично... всі ці люди охоче поступали в дружини, які наймалися в різних державах… Таким чином в Західній Європі утворилися в певний час дружини, зграї найманих військ, які представляють таке ж явище, яке у Східній Європі представляли Польща і Росія в своїх козаках" [5, c.85-88].

Соловйов бачить загальні тенденції в історії малоросійського та великоросійського козацтва. Вони мають однакове походження, одного роду діяльність, однакові тенденції розвитку тощо. Запорозькі козаки мали однаковий устрій та тісний зв'язок з донськими; подібно до них вони поділялися на "городових" і "степових"; мали схоже походження. Втім, існувала велика різниця між історичною роллю російських козаків та українських. Обидві держави - Московська і Польська - вороже ставилися до козацтва. Після великого конфлікту між східними козаками і державою під час "Смути" російському уряду вдалося приборкати козацьке свавілля. Проте, на відміну від Москви, Польща слабшала, і, як ознака слабості держави, посилилося козацтво. Причиною такого посилення Запорожжя і послаблення Польщі Соловйов вважає глибокий конфлікт між католицькою Польщею та православним населенням Малоросії: "…козаки, воюючи за свої інтереси з державою, могли завдяки унії пов'язати свою справу зі справою священною, народною, підняти релігійний прапор" [4, c.405; 6, c.133-134]. Саме у цьому полягала величезна позитивна роль запорозького козацтва в історії.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Соловьев С.М. История падения Польши// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.16. - М.: Мысль, 1995. - С. 405-628.

2. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Т.5-6// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.3. - М.: Мысль, 1989. - 783 с.

3. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Т.7-8 // Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.4. - М.: Мысль, 1989. - 752 с.

4. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Т.9-10// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.5. - М.: Мысль, 1990. - 718 с

5. Соловьев С.М. Лекции по русской истории// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.21. - М.: Мысль, 1998. - С.6-246.

6. Соловьев С.М. Малороссийское козачество до Хмельницкого// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.22. - М.: Мысль, 1998. - С.132-147.

7. Соловьев С.М. Н.М.Карамзин и его литературная деятельность: "История государства Российского"// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.16. - М.: Мысль, 1995. - С.43-186.

8. Соловьев С.М. Наблюдения над исторической жизнью народов// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.17. - М.: Мысль, 1996. - С.5-202.

9. Соловьев С.М. Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу// Отечественные записки. - 1848. - № 11. - Отд.ІІ. - С.1-34; 1848. - № 12. - Отд.ІІ. - С.147-166; 1849.- № 2. - Отд.ІІ. - С.215-270.

10. Соловьев С.М. Публичные чтения о Петре Великом// Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. - Кн.18. - М.: Мысль, 1995. - С.5-152.

11. Соловьев С.М. Уния, козачество, раскол. По поводу сочинений М.Кояловича, Н.Костомарова и А.Щапова// Атеней. - 1859. - №8. - С.393-420.

Повернутися до Головної сторінки