Дуліби і Слов’янщина

Також можливо, що традиція Галичиної могили, освоєна прийшлими германцями, першопочатково мала стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я – алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий „Священний шлях” - Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем’я (т.зв. східний гальштат, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: „Галич” < албан. gjalliqes „воскресіння (< gjallё „живий” ~ гот. *qius „живий” > „Київ” як місто готів-росомонів із горою Кия)” (урочище Воскресенське із ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё „скеля”; Кодри < алб. kodёr „пагорб”; Уж (гідронім) < алб. ujё „вода”; Лімниця (гідронім) алб. < lumё „ріка”; Kути (поселення) < алб. kuti «вмістилище»; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah „плече; рука”; ліс < алб. lis „дуб”; мур < алб. mur „стіна; „неня” < алб. nёnё „матір”; „бояри” < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё „муж” ~ кельт. boaire „власники стад худоби). Слід взяти уваги зауваження А.В. Десницької, що запозичення у східнослов’янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов’язані саме з культовими реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походжння (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи. Про існування якихось „північних іллірійців” підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови. За Т. Лер-Сплавинським, К. Міодовіч та В. Гензелем, праслов’яни виникли в результаті нашарування „кентумних” іллірійських венетів (носіїв лужицької культури; вважається також, що до неї належали пізніше германізовані племена свевів-квадів та віктогалів) на західних прабалтів (неврів Геродота ?) в районі басейну середньої та верхньої Вісли і прип’ятського Полісся в ІХ-VII ст. до н.е. (за Шахматовим праслов’яни спочатку мешкали на Зах. Двіні, а потім — у Повіслянні). Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності". З прабатьківщини праслов’яни вирушили у Середнє Подунав’я та Адріатику, де використовували для самоозначення етнонім „венети” (К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільності, зафіксованого, за Г. Ловм’янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв’язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi “великі, високі”) як спадок від більш реліктової індоєвропейської спільності, з чим погоджується А. Брюкнер: “Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)”; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і рядом європейських топонімів та гідронімів ~ синонімами є наступний ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока"). Зазнавши романського впливу, праслов’яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав’ї та етулійська на Нижньому Подунав’ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких — гірське плем’я котінів — спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями. а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров’я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини — сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст), на наш погляд, і пов’язаний субетнонім „гуцули”: пор. з осетин. гыццыл чизг „дівчинка”, де „гыццыл” – „мале/малий”, а „чизг” – „дівиця”, що у європейських писемних джерелах фігурує власне як „язиг” (етнонім сарматського племені, тісно пов’язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули — це „малі язиги” в сенсі того, що залишилися в Карпатах, а не вирушили у Європу, змішалися з германськими гото-вандальскими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на „готські”: got/guth + румунський означений постартикль –ul > gutul „розбійник, рекетир”. На відміну від пшеворців в Мазовії, Підляшші та Галичині, де місцеве населення фракійського та сарматського походження стало сусідувати з новоприбулими (в 170 р.н.е.) германцями (східногерманські скіри, лугії, вандали, бургунди та західногерманські лангобарди-вініли) і симбіозом германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів (писемні карпіни/карпи). Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатуєють археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися виключно з єдиної причини — некомпліментарних стосунків між релігійними системами волинських гото-гепідів та тубільців (фракійців). Саме гото-гепідська група дотримувалася своєрідного нордичної генези „культу пророків та провіщувань” („... творяче божество ототожнювалося зі звуком та словом, слід співставити англ. god „бог” та ірл. guth „голос”, кімрськ. gweddi „промова, oratio”, дв.-англ. gedd „proverbium, parabola”. Пор. також рос.діал „гад”-„пророкувач”, рос. „гадать”. До цього ж кореня належать і англ. good, нім. gut „добрий”...”), на відміну від фракійської обрядово-ритуальної релігійності (за якою лише слід дотримуватися раз і назавжди даних богами настанов і табу і не турбувати їх своїми домаганнями (божества мовби „німі” до людей, не доступні для спілкування з ними; германці цей світоглядний тип означували si?-venja „обряд ванів”; окрім того, фракійці та іллірійці, як і кельти, на відміну від інших індо-європейців, вірили в перевтілення душі після смерті). Навпаки, компліментарність між праслов’янами та фракійцями призвела до еволюційної асиміляції останніх (а також карпів) першими та засвоєння культурних надбань асимільованих (що, власне, ще більше диференціювало нащадків пшеворсько-черняхівського континууму): "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг. прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ...". Зрештою формується нове етнічне утворення, відоме як „ду(д)ліби”. В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв-ірл. tuath "народ, плем’я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як ввіжає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців). Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" — "плем’я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо. В.Д. Баран уклав карту сучасних населених пунктів з назвою „Дуліби”. Надалі, внаслідок забуття нащадками дулібів значення етноніму, відбулося його „народноетимологічне” пояснення, внаслідок чого виникає начебто його слов’янський переклад: "волиняни" (кельт. *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь", або германське витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). На нашу думку, етнонім "ду(д)ліби" зазнав на Волині народноетимологічного витлумачення в "діди" і зафіксований в ритуалі культу предків на території від Устилуга до Сокаля, тобто виключно Західної Волині, а також у східній Польщі: "... Новорічні обходи тут репрезентує обрядове дійство "Діди". Заходячи до хати, перебранці в масках ддів показово виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних соломою горбах дерев'яними довбнями". Пізнішою інвазією на північ з IV ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” < „беугене” < „певкіни”, вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд „коструб” (дв.-ісл. kostr „вибір, перевага” або kost-gripr „скарб”). У песемних джерелах ті слов’янські племена (венеди, симбіотичні з германцями), які вступили у симбіоз із іранськими та північно-кавказькими племенами (сармати та пізноскіфські племена) і відомі як носії пеньківської культури, визначаються саме терміном „анти” (іранське „крайні, порубіжні” або ж етнонім пов’язується з англійським haunt "переслідувати", "з'являтися (як привид)", литовським ginti "гнати (стадо)", давньо-пруським hantas "бити", давньо-ісландським honthr "боєць"), а ті з пшеворських племен, що утворили симбіоз із фракійцями та карпами, — „склавіни” (древності яких навіть фіксуються на Нижньому Дунаї та в Болгарії в VI-VII ст. — пам’ятники типу Іпотешть-Киндешть-Чурел та Костиша-Ботошан). Надалі племена антів, склавінів, венедів та карпів, які взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров’я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як „хорвати” (регіональний комплекс Придністров’я та Попруття празько-корчакської культури, V-VII ст.). Звісно, вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пенківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур (похідних від пшеворської, зарубинецької та київської культур), але виключно на „суперетнонімному” рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),— "слов'яни" — "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" — "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків), „квади” - „ті, що (зрозуміло) говорять” (дв.-ісл. kve?a „говорити”; ранньогерманські племена, відомі ще як Свевський союз). Зрештою, станом на VIII-X ст. на території Волині, Подністров’я, Потисся, Попруття Побужжя та Правобержжя Дніпра і аж на південному березі Дунаю виникає в рамках Східної Європи субцивілізаційне утворення, відоме як Луко-Райковецька культура (в Румунії вона називається Хлинча І; охоплюючи території літописних племен білих хорватів, бужан, волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців; як встановлено антропологами, саме ці етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами — розміри обличчя), у літописі – „Велика Скіфія”, у Константина Багрянородного — „Велика Хорватія”, а у анонімній арабській „Книзі меж світу” — Артанія (Уртаб; поряд з Куявією-Київщиною та Славією-Переяславщиною). Саме носіїв Лука-Райковецької культури, на думку М. Брайчевського, літописець і визначає поняттям „толковини” , а також їх згадує „Слово о полку ...” як „поганих толковинів” (тобто прихильників „провісницької, друїдично-волхвувальної релігійної доктрини” кельто-германського світу). Як на нас, слово „толковин” є запозиченою германською ідіомою (англ. talk „розмова, витлумачення” < tale „розповідь, казка” < „сила сказаного слова” < „сила”, ~ ср.-ірл. „сила”) для позначення прихильника певної світоглядно-релігійної системи (з підкурганними похованнями і тілопаленням). Слід також пам’ятати про іллірійськість паннонських нориків (поряд з іншими іллірійськими племенами, як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки, а деякі з племен іллірійців — япіги, мессапи — населяли Апеннінський п-ів, а споріднені з іллірійцями лігури та амброни, асимілювавши тубільців, власне й створили іберійську середземноморську цивілізацію), з якими праслов’яни-венети та деякі кельтські племена у І ст. до н.е. утворили державу Норик, згадану саме як прабатьківщина слов'ян у “Повісті временних літ”. Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Саме Норик контролював знамениту “Бурштинову дорогу”, що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети – венети заснували Венецію та заселили Патавію – Падую та Аквілею), проходила через міста Норика та Паннонії – Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, “Германія”, 45). Свідчення про останнє наявне вже у Геродота: “… Адже я не вірю в існування ріки, що називається у греків Ерідан, котра впадає у Північне море (звідти, за розповідями, привозять бурштин)” (Геродот, “Історія”, 3 : 115). На нижній Віслі у Вроцлаві (Бресляу, Переяслав) було перевалочне торжище. Саме звідти поступав бурштин у міста північної Італії. Власне з Паннонії бурштин доставляли римлянам венети (енети), але встановлення в 181 р. до хр.е. римської колонії у венетській Аквілеї та перехід торгівлі бурштином до рук римських купців призвело до втрати зв'язку венетів із Бурштиновим шляхом. Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське “моністо”. Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum (“бурштин”) ще й венетське glaesum (буквальне значення “жовтий”). Так само італо-сабінське слово rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. “рогата”. На часі переселення венетів з Адріатики у Повісляння, спричиненого натиском кельтів, відбулося пересення уявлення про короля венетів (Норику; Юлій Цезар знає його як Voccio; Caes. B.G., І, 53; а в іллірійських глосах — Vesclevesis, де іллір. ves- "добрий, хороший" + cleves- "відомий", пор. з: санскр. wasu "добрий" і латин. clarus "відомий", дв.-грец. kleos "відоме", слов. "слава" < і.-є. *kleu- "щоб слухати") на короля венедів/вандалів-носіїв пшеворської культури, перебуваючих вже у симбіозі (а не ворожнечі) з кельтами (кельтський король Wenceslas), а потім було перенесене на родоначальника-“пракороля” вятичів Вятка (Вячеслава), кургани яких з'являються із ІV ст. н.е. Генетично епічний король праслов’янських венедів В’ячеслав тотожний володареві балкансько-анатолійських венетів/генетів Пілемену, і є варіантом анатолійсько-месопотамського Більгамоса/Гільгамеша і ведичного Васіштхи. Саме тут, у Повіслянні, в регіоні прабалтослов'янського (венедського) родоначальника-короля, князь Данило Романович приймає титул "короля", попередньо розгромивши осілий в Дорогочині (Дрогичині) Орден Мечоносців. Отже, спостерігаємо перенесення уявлень про короля доби переселень народів Європи (Venceslas) на наступні історичні реалії, внаслідок чого у “Літописі Руськім” постала легенда про відселення вятичів (ventici, ventici) “від ляхів” на чолі з вождем Вятком (Ventko), котрий, отже, виводив свій рід від венетських королів і носив той же титул “венетський” (“венети” — “піддані венета”, тобто короля, де в титулі “венет” вбачаємо і корінь ue-: “вождь, вести, воєвода”). Аналогічно, вважає О. Трубачов, ім’я готського короля Вінітарія — Vinitharius — є саме прізвиськом, епітетом. Йордан сам зазначає, що це слово означає “переможець венетів” (“Діяння готів”, XIV, 79), де правильно відображається догерманське *uenetes готським *winith-, а другий компонент імені arjan означає “орати” (пор. з літописним: “Романе, Романе, худим живеши, литвою ореши”). А сам Вінітарій, проте, мав справу не з венетами, а з антами ІV ст., а з венетами (венедами) сусідував у низинах Вісли. Забуття відпочаткового іллірійського значення топоніму Галич (культурний археологічний шар Галича сягає восьми метрів !) породило наступні колізії з переосмисленням місцевим населенням у напрямку до історичних реалій (кельтський Халдін, германський Гальдр/Галлус/Глідскяльв, каварський Халіс, слов’янський Галич). Також із іллірійськими алазонами, як на нас, слід пов’язувати аналогічні топоніми, зібрані О.С. Стрижаком, — Галиця (місцевість навпроти міста Каліуса на правобережжі Дністра, між селами Непоротовим, де є відоме городище Кучелмін і печерний монастир, та Ломачинцями, де теж наявне городище), Галиця (права притока ріки Сучави), Галичь (гора при витоках Сяну), Galacz (біля витоків рік Бистриці, Черемош і Візо), Галац (місто в сучасній Румунії), Galacz (на р. Уж басейну Тиси), civitas Galicz (у аль-Ідрісі, 1150 р., у Словаччині), Halicza (у Бескидах, на межі Галичини і Закарпаття), поселення Galicija (у Словенії), Galicani (у Македонії), Galicici (у Боснії та Герцеговині).

---

Кто имеет права на Киевскую Русь | “Українське бароко”. Театральне мистецтво. | Релігія, мистецькі набутки слов’ян. | Сковорода | Трипільська та Черняхівська культури. | Культурний процес України у ХVІІІ ст. | Слов’янська писемність. | Архітектура та образотворче мистецтво. | Україна в другій половині ХVІІ століття.
МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ *Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів *Українська та великоруська культури у XVII столітті: культурний вплив чи культурний конфлікт? *Ідея Козацтва - в Українській Душі *Етнополітична термінологія XIV-XVI століть *О территориальной привязке этнонима «русские» *Представления об этнической доминации * “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении . *Эмский указ. *Есхатологічні Передчуття Людства та Відбиття їх у Поезії *Ідея Козацтва - в Українській Душі * Українська Ідея *Гог в Краю Магога і Місія України * З Води Та Вогню * А.Кримський Про "Колиску Народів" *Триполізм - Наша Ідея *Чи може бути столиця "молодшого брата" матір'ю міст руських? *Епітафія Енеєві * Підвалини Європейської Цивілізації *На Якій Землі Живемо? * Тризуб Посейдона І Володимир *Феномен Шевченка *ЩО ТАКЕ Національна Ідея? *Древність Українських Говорів *Та Спитайте: Хто Ми, Чиї Сини. *Потоп На Україні * Перстень З Оріхалком * Хлібороб Світу - Історичне Призначення Українців * Братня Дружба *Хронолог

Ви,при бажанні, можете надсилати статті з історії України на нашу адресу
( ukrainaforever@yandex.ru ), і ми розмістимо їх на нашому сайті www.ukrainaforever.narod.ru

---