Історія України |
| До Головної сторінки |
Заповіт “тарасівців”Автор: Віктор СТРИЖ Заповіт “тарасівців” Коли політичні пристрасті
знову вихлюпуються на вулиці і вкотре вже вирішується питання про те, якою буде
Україна, яким шляхом піде та на які ідеали їй орієнтуватися, незайве згадати:
а як починалася боротьба за незалежність та єдність України в нові часи? Чи
відомо українському загалові, хто стояв біля витоків цієї боротьби і якими ідеалами
керувався? Хто на Наддніпрянській Україні, тобто на підімперській “Малоросії”,
першим підняв прапор боротьби за свободу? Най-найпершими, звісно, стали члени Кирило-Мефодіївського
Братства — ті півтора десятка молодих інтелігентів та студентів, які в 1846—1847
роках спробували було осмислити процеси національного життя й висунути зрозумілу
народу програму побудови вільної України. Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь
Білозерський, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Опанас Маркович... Братство
ґрунтувало свою діяльність на ідеях панславізму і виходячи з них пропагувало
федерацію всіх слов’янських народів. А далі, мабуть, були члени гуртка Сергія
Подолинського, який гучно звався Українською соціально-демократичною партією.
Цього року виповнюється 130-ліття від заснування цієї організації. Проте помітного
практичного сліду вона по собі не лишила і невдовзі, коли сам Подолинський тяжко
захворів, припинила існування. Серед перших були й українці-народовольці. Але
тут ішлося про загальноросійську організацію, котра (завдяки тому, що більшість
у її керівництві становили українські революціонери) ставила на меті перетворення
Російської імперії на федеративну республіку, в якій Україна стала б автономією
з широкими правами. Не можна сказати, що лідери цих організацій не усвідомлювали
свого українства та національних потреб своїх земляків. Але на чільному плані
у них усе-таки були соціальні та загальнополітичні питання. Першою ж організацією, яка виразно заманіфестувала
завдання визволення української нації і досягнення нею рівності з іншими націями,
відмовившись від ідей панславізму, стало створене влітку 1891 року “Братство
тарасівців”. “Ми як козакофіли, що любимо всіх людей
і бажаємо усій людскості однакового права і широкої волі, повинні бути націоналами,
бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі сили на
те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати
задля користі людскості ще одну вільну духом одиницю”. Це фрагмент з того єдиного документа “Братства
тарасівців”, який дійшов до нас і засвідчував їхні програмні настанови. У цьому
немає нічого дивного. Йшлося про добу імператора Олександра ІІІ, коли за саму
спробу політичної діяльності (навіть ліберальної) відправляли до Сибіру, коли
було заборонене українське книговидання, а оперу Миколи Аркаса “Катерина” за
Шевченком не дозволили ставити ні в Миколаєві, ні в Києві, натомість дозволивши
зробити це... у Москві. Отож улітку 1891 року на могилі Тараса
Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти Михайло Базькевич,
Микола Байздренко та Іван Липа разом з харківським чиновником Віталієм Боровиком
заснували таємне політичне товариство під назвою “Братство
тарасівців”. За деякими даними, серед
засновників були і Борис Грінченко та Микола Міхновський. За іншими відомостями,
вони приєдналися до організації одразу після її заснування разом з такими знаними
постатями української історії, як Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Володимир
Шемет, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Євген Тимченко та інші. За оцінками сучасних дослідників, за рік
клятва служіння Україні, яку дали на Чернечій горі кілька молодих людей — віком
від 18 до 27 років, стала настановою для діяльності цілого ряду представників
того покоління. Перший осередок Братства виник у Харкові, наступного року —
у Києві, згодом — в Одесі, Лубнах, Прилуках, Полтаві й інших містах України.
Загалом до десяти філій Братства входили близько ста осіб, коло ж впливу організації
було значно ширшим, адже братчики пропагували свої ідеї переважно серед гімназистів
та студентів, поширювали привезену з Галичини нелегальну українську літературу
(власне, тоді майже вся українська література була нелегальною). Одним із джерел
фінансування діяльності Братства були таємні пожертви благодійників, зокрема
цукрозаводчика Василя Симиренка. Вважають, що найвпливовішим і найбільшим
осередком Братства був київський. Центром діяльності товариства спочатку був
Харків, і саме там влітку 1893 року поліція заарештувала кількох братчиків.
Зокрема, Івана Липу було засуджено до ув’язнення за звинуваченням у підготовці
“відторгнення Малоросії від Великої Росії”. Після арештів у Харкові центр Братства
перемістився до Києва. Того ж року у Києві під головуванням Миколи Міхновського
відбувся підпільний всеукраїнський з’їзд “Братства тарасівців”, в якому взяли
участь 30 делегатів. А тепер про той документ, фрагмент з якого
наведений вище. Йдеться про програмний документ організації, званий “Profession
de foi (символ віри. — В.С.) молодих українців”. Програма Братства була виголошена
Іваном Липою у Харкові на відзначенні Шевченківських роковин у лютому 1893 року.
А вже у квітні її нелегально перевезли через кордон і з деякими доповненнями
анонімно опублікували у Львові в часописі “Правда”. Програма засвідчувала рівноправність
української нації у колі інших націй, містила вимоги політичної автономії українського
та інших народів у складі демократичної федеративної Росії, а також захисту
культурних й економічних прав українців. “Наука і життя Вкраїнського народу доводить
нам, що Україна була, єсть і буде завсігди окремою нацією, як і кожна нація,
так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу”, — говорилося
у “Символі віри”. Члени Братства гостро критикували старше
покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. Саме діячі
Братства і кола прихильників його ідей ввели у широкий вжиток слово “українець”,
відмовившись від усіх інших означень. “Ми вже не звемося українофілами, — писала
Леся Українка своєму дядькові-політемігранту Михайлу Драгоманову. — Ми звемося
українцями”. Під впливом ідей Братства було написано
чимало публіцистичних і художніх творів, приміром “Листи з Наддніпрянської України”
Бориса Грінченка та казка “Хо” Михайла Коцюбинського. Резонанс діяльності глибоко
законспірованих (досі невідомі прізвища більшості членів організації) братчиків
був дуже значним. Під його тиском представники більш поміркованого крила українських
діячів, об’єднаних у так звану Стару Громаду, 1897 року заснували Загальну Українську
Безпартійну Демократичну Організацію на чолі з Володимиром Антонувичем та Олександром
Кониським, яка 1904 року перетворилася на Українську демократичну партію (звісно,
йшлося про підпільні організації, як тільки і могло бути у Російській імперії).
Під впливом ідей Братства діяли соціал-демократи Івана Стешенка. Натомість саме
Братство стало основою створеної 1900 року зусиллями Дмитра Антонувича (сина
Володимира), Левка Мацієвича та Михайла Русова Революційної Української Партії
(РУП) — першої “справжньої” політичної партії Наддніпрянської України. А ще “Братство тарасівців” чітко заманіфестувало
національну єдність українського народу: “Для нас, свідомих українців, єсть
один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні,
і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу”. Гасло, яке з певних
політичних мотивів набуло особливо актуального значення саме сьогодні. Як і
головне у діяльності “братчиків” — служіння не грошам і не чужим державам, а
Україні.
 |