Історія України

Велика кількість, якщо не абсолютна більшість авторів робіт з історії українського козацтва вважає його унікальним явищем історії і, само собою зрозуміло, шукає його витоки. В ході цих пошуків народилася і стала домінуючою точка зору, що українське козацтво стало наслідком втечі на простори Дикого поля селян-кріпаків, в зв’язку посиленням феодального гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин в Литовсько-Польській державі, до складу якої входили споконвічно українські землі, а також із створенням груп вільних озброєних людей, що йшли на промисли в Дикий степ. Обґрунтовуючи ці дві точки зору, вони посилаються на «Описание Украины» Гійома Боплана (1531-1614 рр.), який вважав батьківщиною козаків Київщину і писав, що «саме звідси пішли ті благородні люди, які нині називаються козаками. Впродовж багатьох років вони заселяють різні місця по Борисфену і в окрузі». Авторитетним вони вважали і ствердження М.Грушевського, який підкреслював, що «справжні кадри козацтва були убогим прикордонним українським людом, який відважно промишляв і все більше перетворював цей промисел на своє постійне ремесло». Посилалися вони і на Д.Яворницького, який вважав першопричиною зародження козацтва ходіння озброєних людей на полювання та риболовлю на Дикому полі, і що українське козацтво сформувалося на межі землеробської і кочової цивілізацій. На користь аргументів прихильників такої теорії формування українського козацтва можна було б приводити свідоцтва ще багатьох і багатьох авторів. Проте логічний аналіз цих аргументів дозволяє якщо повністю не спростувати їх, то зробити далеко не первинними. Насправді, в XIV-XV століттях кріпацький стан на українських землях не був настільки важким, тим паче, що селянин мав право переходу до того феодала, який пригноблював не так сильно. Навіть у Росії право переходу від одного боярина або поміщика до іншого («Юр’їв день») було скасоване в 1580 році, коли Запорізька Січь вже існувала. Само собою зрозуміло, що маючи право такого переходу, жоден селянин не наважувався бігти в Дикий степ, не знаючи куди, але знаючи, що легко може стати татарським полоненим і бути проданим в рабство на невільничому ринку. Бігти кріпосний селянин міг зважитися тільки туди, де за відомостями, що доходили до нього, були по-справжньому вільні люди. Не може служити доказом виникнення козацтва і так звана теорія «уходництва». При такій великій кількості звіра в степах і риби в річках Дикого поля озброєні люди повинні були повертатися назад, щоб збути багату (а вона була справді багатою) здобич. Отже, два-три таких походи робили їх вже заможними і у них пропадало бажання ризикувати своїм життям. Є заперечення проти обох теорій і серйозніші. Ні селяни-утікачі, ні так звані уходники не могли в перебігу декількох десятиліть створити таку багатоетнічну організацію, як Запорізька Січ з її неписаними суворими звичаєвими законами виборності старшини, рішенням питань війни і миру на загальній раді, із спільністю майна як рядових козаків, так і старшини і т.д. (звичаї народжуються на протязі не десятків років, а століть). Не змогли ще і тому, що ці вічові порядки Київської Руси на території українських земель, що входили до складу Литовсько-Польської держави були давним-давно забуті. Ще вагомішим контраргументом є наявність в лексиконі запорізького козацтва багатьох слів тюркського, татарського походження таких, як «козак», «кош», «отаман», «курінь», «осавул», «бунчук, «майдан», «тулумбаси» і ін. Мова сама по собі консервативна у відборі слів для лексикону. І для того, щоб нові іншомовні слова прижилися в українській мові декількох десятиліть було недостатньо. При цьому слід пам'ятати, що такі слова можуть приживатися в разі прямих контактів з турками або татарами. Особливо яскраво це виявилося в еволюції слова «козак». Спочатку воно на кримському варіанті татарської мови означало людину вольну, незалежну, вершника, а також здобувача, бродягу, але для козаків спочатку звучало як прізвисько. Потім вони звикли до нього, і слово «козак» перетворилося для них вже в самоназву, якою вони стали пишатися. На таку еволюцію слова «козак» пішло більш ніж півтора сторіччя. І ще одне тюркське слово – «бунчук», що означає прапор кінного війська у вигляді кінського хвоста на держаку – було запозичено запорожцями у турок і татар в ході мирних контактів, яких не було на межі землеробської, тобто слов'янської і кочової, тюркської цивілізацій. Під час подібних контактів, зокрема, було запозичено козаками і куріння тютюну (до Росії завіз його тільки Петро I), гоління бороди, носіння шароварів і т.д. Прагнення українських, також як і російських істориків, знайти національні витоки козацтва як запорізького, так і донського, не дозволило їм розширити область пошуків, як це зробили Б.Греков, А.Якубовський, А.Попов, Н.Волинкін, які заявили, що і запорізьке і донське козацтво має загальне коріння. Справді, достатньо навіть поверхневого порівняння, щоб переконатися, що вони схожі, як рідні брати. Народження їх відбулося в одних часових межах. І у тих і у інших існували залишки вічових порядків стародавніх слов'ян. І у тих і у інших в їх лексику ввійшли одні і ті ж тюркські слова: «козак», «отаман», «курінь», «майдан», та інші. І ті і інші вважали загальною військову здобич і ділили її порівну і т.д., і в тих і в других були схожі човни, на яких вони ходили в морські походи. На підставі цих даних, вказані вище учені висловили думку про те, що попередниками і запорізьких і донських козаків були бродники, про яких у Великій Радянській енциклопедії мовиться, що «це залишки древньослов’янського населення південних степів», «войовниче населення берегів Азовського моря і Нижнього Дону (XII-XIII ст.)». Це була не тільки на їх думку, але і на думку інших учених військово-промислова і торгова вольниця, що надовго зберегла слов'янські вічові порядки. Про неї добре знали і в князівствах Київської Русі і в Західній Європі. Зокрема, до допомоги бродників удався в 1147 році чернігівський князь Святослав в боротьбі за великокнязівський престол з київським князем Ізяславом. А на початку XII століття Ватикан мав намір послати своїх місіонерів в «країну Бруднію», яка «знаходилася в безпосередній близькості від Азовського моря». Про це, ґрунтуючись на угорських документах писав П.Голубовський в своїй роботі «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар». Про те, що Броднія значною мірою уціліла після монголо-татарського нашестя свідчить лист угорського короля Бели IV папі Римському Інокентію в 1254 році, в якому він повідомляє, що монголо-татари «примусили платити дань Русь, Куманію, Бродників, Булгарію», тобто ті країни, по яких вони пройшли в першому своєму розвідувальному поході: Київську Русь, половців, бродників і волзьких булгар. Бродники, зокрема, уціліли тому, що по-перше, здавшись на волю переможця, виступили з ними проти дружин російських князів, погодилися платити дань і до того ж сиділи на бродах-переправах і послуги яких були потрібні завойовникам. Судячи по тому, що жоден з авторів робіт з історії Маріуполя не заперечує існування «стародавнього міста Адомахи», а також думки маріупольського історика, старшого наукового співробітника міського краєзнавчого музею Р.Саєнко, що «місто» Адомаха існувало задовго до появи в гирлі Кальміуса запорозьких козаків, Адомаху могли побудувати і побудували саме бродники. При цьому не можна виключити, що Адомаха була якщо не стольним містом Броднії, то, в усякому разі, найбільшим її опорним пунктом. Нам невідомо, що трапилося з самою Адомахою і з «країною Броднією», Проте, як свідчить Ю.Тушин в роботі «Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII век)»), «на Дикому полі… продовжувало жити, хоч і поріділе російське населення. Це були мисливці, риболови, скотарі, так звані бродники». Саме там і відбувалися контакти між їх загонами і татарами. Якраз від татар вони і запозичили слово «козак», яке незабаром перетворили на свою самоназву. Про те, що такі контакти були можливими, свідчить існуючий на Нижньому Доні переказ про те, що один із загонів бродників очолював татарин Ахмет. Поступово лексикон бродників поповнив і іншими татарськими словами. На користь того, що колишні жителі «країни Броднії» стали з часом іменувати себе козаками говорить і вивід Ю.Котляра, який, проаналізувавши безліч різних джерел, в роботі «Кто такие бродники» (к проблеме возникновения казачества)», заявив, що назва «козак» з'являється якраз тоді, коли зникають вісті про бродників. Як відомо, перші згадки про козаків відносяться лише до кінця XV століття. Ґрунтуючись на них, переважна більшість авторів і стали вважати що саме в цей час і зародилося козацтво. Проте такий видний історик, як В.Голобуцький переконує, що хоча документальні відомості про козаків відносяться лише до кінця XV століття, виникнення козацтва слід віднести до більш ранішого періоду». Цим періодом могли бути друга половина XIV - початок XV століття, коли вісті про існування на Дикому полі груп вільних людей, не тільки досягли селищ, що граничили на півночі з ним, але і до території Польсько-Литовської держави. Ось тоді селяни-кріпаки і почали тікати від своїх феодалів, не світ за очі, а щоб влитися в ряди вільних людей - бродників, які вже іменували себе козаками. Тому можна погодитися з А.Чорногором, який в статті «До історіі заснування м.Жданова» в квітневому номері «Українського історичного журналу» за 1971 рік писав, що в 1500 році в гирлі Кальміуса був побудований зимівник Домаха. Швидше за все його могли побудувати нащадки тих, хто жив в ще не забутому місті Адомаха. Про те, що в XVI столітті в гирлі Кальміуса існувало козаче поселення Домаха, писав і автор книги «Конец Дикого поля» А.Лисянський. Багато хто з істориків і краєзнавців заперечує ці твердження, виходячи з уже сталої думки яка затвердилася, що Дике поле знаходилося в неподільному пануванні спочатку Золотої Орди, а потім, після її розпаду – Кримського ханства. Проте навіть самі татари довгий час не вважали його своїм. Про це писав в своїй книзі про історію України польський історик Подгородецький, цитуючи лист кримського хана польсько-литовському королю, в якому він писав «Дике поле, - земля не польська і не татарська, хто міцніший, той і тримає». Правда, починаючи з останньої чверті XV століття, Османська Туреччина і скорений нею Крим, все частіше починають чинити набіги на українські землі, розоряючи феодальні володіння і беручи в полон для продажу на невільничих ринках десятки тисяч молодих чоловіків, жінок, а то і дітей. Тому в долю козацтва починають втручатися приграничні влади. Так, Черкаський і Канівський староста князь Дмитро Вишневецький в 1552 році побудував на острові Хортиця замок для козаків з метою об'єднання зусиль всіх загонів в боротьбі з турками і татарами. Цей рік і вважається роком створення Запорізької Січі. Плани Вишневецького увінчалися успіхом, і вже в 1558 році відбувся похід очолюваних ним запорізьких козаків разом з російським військом на Кримське ханство. І хоча взяти фортеці Аслам-Кермен і Очаків тоді не вдалося, перший завданий по кримчаках удар був досить відчутним: багато турків і татар були вбиті, ще більше їх захопили в полон. І турецький султан і кримський хан тоді відчули, що народилася сила, здатна їм протистояти. Запорізька Січ, ця козача вольниця, багато в чому як би повторила вже в нових умовах свою попередницю вольницю бродників. Так на формування останньої за наявними мізерними відомостями пішли принаймні два століття (IX-XI ст.). Стільки ж приблизно часу (XIV-XV ст.) пройшло з часу зародження козацтва до повного його становлення. Як вже мовилося вище, і там і там діяли вічові порядки, що збереглися до деякої міри. І бродники і запорізькі козаки займалися рибним і мисливським промислами, торгували здобутою і обробленою рибою, м'ясом дичини, хутряними шкірками. І одні і другі стягували обов'язкову плату за переправи на бродах. І це буде цілком зрозумілим, якщо виходити з того, що бродники були попередниками козаків. Нарешті, є і речові докази того, що козацтво як донське, так і запорізьке, народилося в Подоннні і в Північному Приазов'ї. Це «запорізькі чайки» і донські човни. Дослідник торгового і військового мореплавання по Азовському морю з VI століття до нашої ери і до 1945 року В.Павлій в книзі «Азовське море» писав, що і донські і запорізькі козаки будували і річкові і морські судна (підкреслено мною – М.Р.). Для виходу в море, - свідчить автор, - козаки будували спеціальні з своїх конструктивних особливостей човни, що витримують штормове плавання в морі (підкреслено мною – М.Р.). Човни будувалися, в основному, перед морським походом. Довжина такого човна була від 12 до 20 метрів, шириною від 2,5 до 4 метрів. На човні встановлювалася одна щогла, яка озброювалася одним прямим вітрилом Вітрило козаки використовували тільки у відкритому морі і при попутному вітрі» (підкреслено мною – М.Р.). «Такої або майже такої конструкції, але тільки меншого розміру і більш легкі будували для морських походів і донські козаки» (підкреслено мною – М.Р.). Для захисту від стрілянини і з метою забезпечення непотоплюваності і донці і запорожці обв'язували борти своїх судів жмутами очерету. Само собою зрозуміло, що такі довершені судна для морського плавання створювалися віками не на Дніпрі. Адже на створення їх конструкцій, випробування таких суден в умовах штормового моря і подальшого їх вдосконалення були потрібні не десятиліття, а сторіччя. А це могли робити лише попередники козаків - бродники. Тим паче, що В.Павлій в ході своїх досліджень підкреслює, що «схожість конструкцій запорізьких чайок і донських човнів нагадує загального предка – київської лодьї». А пам'ять про лодьї на яких не тільки Олег, але і Ігор здійснювали походи на Константинополь, могли зберегти тільки нащадки тих слов'ян, які колись пішли на береги Азовського моря і створили там «країну Броднію». Отже, із всього сказаного вище витікає єдиний висновок: українське козацтво як таке спочатку зародилося в Північному Приазов'ї, а Донське – на Нижньому Доні. І передували їм слав’яни-бродники. До речі ця точка зору співпадає з теорією пасионарності Л.Гумільова. Не суперечить їй і той факт, що ще через два століття українське козацтво в уже незалежній Україні почало відроджуватися в новій якості – носія національної ідеї. І на цій стадії багато козачих організацій, які виникли, чекають свого об'єднувача. Хто ж заснував наше місто? Серед маріупольських краєзнавців немає єдності в питаннях коли і хто заснував їх місто. По-перше, вони поділилися на тих, хто рахує вік Маріуполя з того часу, коли він отримав статус міста і на тих, хто сповідує його еволюційний розвиток з дрібних селітебних одиниць - зимівника, фортеці, слободи і т.д., а, зокрема, з фортеці Кальміус. І, по-друге, якщо в таборі еволюціоністів всі без виключення визнають, що місто засноване запорозькими козаками, як мінімум, в 1734 році, то в протилежному таборі ні про яку єдність мови йти не може. Так, старший науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею Р.Саєнко доводить, що місто засноване в 1778 році губернатором Азовської губернії Чертковим і носив ім'я Павловська. Аргументи свої вона виклала в роботі «Из истории основания г.Мариуполя». Завідувач відділом наукових досліджень і видавництва ради Маріупольського товариства греків, художник-монументаліст Л.М.Кузьмінков в історико-критичному нарисі «Переселение крымских греков в Северное Приазовье в 1778-1780 гг.» доводить, що Маріуполь заснований греками в 1779 році. Позицію Л.Кузьмінкова останніми роками підтримував і нині покійний філолог Л.Д.Яруцький, зокрема, в статті «Так сколько же лет Мариуполю?» («Приазовский рабочий», 23.03.2002) і в розділі «Сколько лет Мариуполю» в другому томі «Маріупольськой мозайки» стор.287 - 291), хоча раніше в «Мариупольськой старине» називав містами і Кальміус, і Павловськ (стор.62). І, нарешті, доктор фізико-математичних наук С.Калоєров категорично наполягає на тому, що місто Маріуполь засноване греками в 1780 році і навіть дав заголовок статті на цю тему: «Известна точная дата основания Мариуполя - 1780, и не о чем спорить!» («Приазовский рабочий», 26.01.2002 року). Отже, існує чотири дати заснування нашого міста: 1734, 1778, 1779 і 1780 роки. Про те, наскільки переконлива кожна з них, і піде мова в пропонованій роботі. Але перш ніж вести розмову про науково обґрунтований вік нашого міста, слід розглянути декілька загальних аспектів містоутворювання в далекому і близькому минулому на території дореволюційної Росії і Радянського Союзу, зокрема Донбасу і Приазов'я. АСПЕКТ ПЕРШИЙ Він торкається генези, тобто процесу зародження і розвитку міст. Використовуючи дані енциклопедичних видань, можна встановити, що час заснування цілої низки міст іде в глибину сторіч першого тисячоліття, а час заснування іншої низки міст навіть у другому тисячолітті нам невідомий. Тому їхній вік обчислюють з часу першої згадки в літописах та в інших історичних документах. Тому про них пишуть: відоме з такого року і місто з такого року. У рідкісному винятку вік міста визначають на основі археологічних даних, як наприклад, 1500-річний вік Києва. В окрему групу слід виділити міста, які засновувалися на території Росії відразу як адміністративні, торгівельні, промислові і культурні центри з часів Петра I. Час заснування кожного з них відомий і зазначається в усіх джерелах. Прикладом може бути Санкт-Петербург. Переважне ж число міст виросло еволюційно з невеликих населених пунктів, тому про них в енциклопедичних виданнях пишуть: місто з такого року. АСПЕКТ ДРУГИЙ У ньому слід розглянути наукове трактування як узагальнюючого терміну «населений пункт», так і назв усіх існуючих забудовних одиниць. Отже, НАСЕЛЕНИМ ПУНКТОМ вважається «місце, заселене людьми; первинна одиниця розселення людей у межах однієї забудованої ділянки. Обов’язковою його ознакою є постійність використання його як місця проживання з року в рік (хоча б сезонно)» (тут і надалі «Советский Энциклопедический словарь»). ЗАЇМКА – “земельна власність, придбана правом першого зайняття вільної землі”. У Сибіру так називали однодвірні поселення віддалік од освоєних територій. Починок (від слів «почин», «починати» – невелике нове селище. ПОГОСТ – “у Київській Русі спочатку сільська громада та її центр, згодом – адміністративно-територіальна одиниця. Поділ на погости існував у північно-західних районах російської держави до 1775. У ХV - ХІХ ст. погост – невелике селище з церквою і кладовищем”, в останні часи кладовище. ВИСЕЛОК – «сільське поселення, куди всі жителя якого переселились з іншої місцевості або іншого населеного пункту». ЗИМІВНИК – “господарство, хутір у запорозьких, чорноморських і частини донських козаків, місце, де вони перебували, коли не було воєнних дій (особливо взимку)”. Виникли у 1-й половині ХVІ ст.; за В.Голобуцьким – значно раніше на час ліквідації Запорозької Січі (1775) було 763 запорозьких зимівника, де мешкало 8,7 тис. козаків. ХУТІР – “1. Відокремлене селянське господарство разом з садибою власника. (В Україні Х. існували до 1940 р.). 2. Невелике селище, яке виникло внаслідок переселення людей з сіл, козачих станиць тощо. Хуторами були і зимівники запорозьких козаків”. ОСТРОГ – “дерев’яне укріплення в прикордонній смузі. Відоме з ХVІІ ст.”. ФОРТЕЦЯ – “укріплений пункт з постійним гарнізоном, озброєнням та різними запасами, призначений для тривалої кругової оборони”. Деревня – «невелике сільське поселення». Переважно в Росії. СЕЛО – “населений пункт (звичайно великий) не міського типу, жителі якого займаються переважно обробкою землі”. У росіян ще – невелике поселення без церкви. СЕЛИЩЕ – “1. Населений пункт у сільській місцевості. 2. Населений пункт міського типу, розташований поблизу міста або фабрики, заводу тощо”. МІСТО – “великий населений пункт; адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр”. У різних країнах до міст зараховували поселення з різною кількістю жителів. Їх поділяють на 3 категорії: республіканського (понад 500 тис. ж.), обласного (понад 50 тис. ж.) і районного (не менш 10 тис. ж.) підпорядкування. Зарахування того чи іншого населеного пункту до категорії міст регулювало законодавство союзних республік. АСПЕКТ ТРЕТІЙ Тут необхідно визначити різницю в трактуванні терміна «місто» з погляду сучасності із історичної точки зору. МІСТО В НИНІШНЬОМУ ПОНЯТТІ – це великий населений пункт, адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр. МІСТО В ІСТОРИЧНОМУ ЗНАЧЕННІ – це населене місце, обгороджене і укріплене стіною; фортеця («Словарь русского языка»). Про це друге значення слід пям’ятати, визначаючи вік будь-якого міста. Адже за середньовіччя (V cт. – кінець ХVII ст.) і в Європі, і на території староруських земель і князівств усі виникаючі міста оточувалися укріпленнями для захисту від навали кочівників і нападу ворогуючої сторони. Саме в межах цих тимчасових рамок могло виникнути й виникло “стародавнє місто Адомаха”. У Московській же державі міста-фортеці виникали для захисту від татар. З ХVІІ ст. такі міста-фортеці з’являються і в Північному Приазов’ї. Так, у 1676 році з’являється фортеця Тор (нині Слов’янськ), у 1696 році – фортеця Троїцька на Таганьому Розі (нині Таганрог), у 1697 році - Бахмутська (нині Артемівськ), у 1761 році – фортеця святого Дмитра Ростовського (нині Ростов-на-Дону). Про фортецю в гирлі Кальміусу слід поговорити більш детально. Річ у тому, що ще в 1826 році повітовий землемір, маріуполець Яків Калоферов у “Камеральном описании городу Мариуполю” писав, що тут “колись була вибудована фортеця на ім’я невідома (підкреслено мною – М.Р.), бастіони якої і рови понині в натурі ще видні”. Відзначимо: якби це було укріплення, побудоване запорозькими козаками в 1734 році, колезький реєстратор Я. Калоферов не забув би написати про це. Адже з часу ліквідації Запорозької Січі тоді минуло тільки півсторіччя і ще були живі багато першопоселенців. І якщо дотримуватися історичної логіки, то ці «бастіони і рови» належали найдавнішому місту-фортеці Адомасі, на місці якого виникло наше місто. АСПЕКТ ЧЕТВЕРТИЙ Необхідне також чітке визначення терміна «паланка». Він має два значення. Перше: паланка – слово татарське, і в буквальному перекладі означає «невелика фортеця», а друге – це назва територіальної військово-адміністративної одиниці Запорозької Січі. Ці два значення треба точно розрізняти. І тоді буде ясно: коли Д.Яворницький писав про Кальміуську паланку, що вона залишається на великій відстані, то це значить, що йдеться про фортецю Кальміус. І коли Феодосій Макар’ївський у праці “Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы 18-го столетия” вів мову про знамениту, найдавнішу, старожитню запорозьку Кальміуську паланку, то говорив він про фортецю Кальміус (стор.461). АСПЕКТ П'ЯТИЙ З історії містоутворення відомо, що переважна більшість міст (за винятком тих, які будувалися відразу як міста, при цьому на порожньому, необжитому місці, як, наприклад, Санкт-Петербург) еволюційно виростали з дрібних селітебних одиниць. Тому в довідковій літературі в обов'язковому порядку вказується, коли заснований, а якщо немає точної дати, то з якого року відомий і коли став містом. Це, зокрема, ілюструють таблиці, що додаються. ВІДОМОСТІ ПРО МІСТА КОЛИШНЬОГО СРСР № Назва міста Відоме з Стало Примітки п\п якого містом часу або засновано 1 Арзамас 1578 1779 2 Бійськ 1709 1782 3 Богуслав 1195 1938 4 Бориспіль 1590 1956 5 Борислав 1387 1940 6 Вінниця 1363 1793 Виросла із фортеці 7 Вишгород 946 1968 9 Глухів 1152 1782 10 Єйськ 1770 1840 Виріс із військових укріплень 11 Загорськ 1340 1930 12 Ізяслав 1127 1795 13 Камінь-Каширський XII ст. 1791 14 Канськ 1626 1822 Виріс із острогу 15 Коломна XII ст. 1781 16 Коростишев 1499 1938 17 Красноярськ 1628 1822 Виріс із острогу 18 Лохвиця 1320 1781 19 Лубни 988 1783 20 Омськ 1716 1804 Виріс із острогу 21 Орськ 1735 1865 Виріс із фортеці 22 Остер 1098 1967 Виріс із фортеці 23 Шлісельбург 1323 1702 24 Пирятин 1155 1781 25 Пропойськ 1150 1945 26 Таганрог 1698 1775 Виріс із фортеці 27 Томськ 1604 1804 Виріс із острогу 28 Фастів 1390 1938 29 Хабаровськ 1858 1880 Виріс із військового поста 30 Хорол 1083 1781 31 Черкаси 1394 1795 32 Чигирин XVI ст. 1795 Джерело: УРЕ. т.1-16. К.,УРЕ, 1987. ВІДОМОСТІ ПРО МІСТА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ №№ Назва міста Засновано Рік Одержано п\п як: заснування статус міста 1. Авдіївка село 1884 1956 2. Амвросіївка пристанційне 1869 1938 селище 3. Артемівськ козача 1571 1783 сторожа 4. Волноваха пристанційне 1881 1938 селище 5. Горлівка шахтарське 1867 1932 селище 6. Дебальцеве пристанційне 1878 1938 селище 7. Дзержинськ хутір 1810 1938 8. Добропілля хутір 1859 1953 9. Донецьк селище 1869 1917 10. Дружківка пристанційне 1878 1938 селище 11. Єнакієве заводське 1883 1925 селище 12. Костянтинівка пристанційне 1870 1932 селище 13. Краматорськ пристанційне 1868 1932 селище 14. Красноармійськ пристанційне 1880 1938 селище 15. Красний Лиман фортеця 1667 1938 слобода 16. Макіївка козача 1777 1925 17. Мар’їнка село 1844 1977 18. Микитівка (нині козачий Поч. з 1938 у складі Горлівки) зимівник XVII ст. у складі Горлівки 19. Новоазовськ козача станиця 1840 1960 20. Селидове село 1782 1956 21. Слов’янськ фортеця 1676 1794 22. Сніжне заїжджий двір 1784 1938 23. Старобешеве село 1780 ? 24. Тельманове німецька 1835 1932 колонія 25. Торез село 1783 1932 26. Харцизьк слобода 1783 1938 27. Шахтарськ злиття трьох 1953 1953 селищ 28. Ясинувата пристанційне 1872 1938 селище Джерела: Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. К., УРЕ, 1970. УРЕ. т.1-17. К.,УРЕ, 1987. Тепер, коли уточнена необхідна термінологія, що стосується заснування міста і приведена загальновизнана методика визначення віку міст взагалі і отримання ними статусу міста зокрема, можна повести мову про те, коли в історичній літературі і архівних документах згадувалося поселення в гирлі Кальміуса. ХРОНОЛОГІЯ ПЕРЕДІСТОРІЇ TA ПОЧАТКОВОГО ПЕРІОДУ ІСТОРІЇ НАШОГО МІСТА IX-X сторіччя. - Салтово-маяцьке поселення Адомах у гирлі Кальміусу, знайдено археологами під час будівництва заводу “Азовсталь”. Матеріали маріупольського краєзнавчого музею; “Список памятников археологии Украины”. Донецька обл. - м. Київ, 1988. Руденко М. Сквозь тьму тысячелетий. – Маріуполь, 2000. с. 44-47. XII-XIII сторіччя. - „... Руські порти в гирлі Кальміусу”. Мавродін В. Руське судноплавство по південних морях з найдавніших часів і до XVI сторіччя включно. - Сімферополь, 1959. „... Ці порти на стародавніх генуезьких картах були гаванями “стародавнього міста Адомах”. Руденко М. Сквозь тьму тысячелетий. - Маріуполь, 2000, с. 48. 1500 рік. Козаки (нащадки колишніх бродників – ще до об’єднання в Запорозьку Січ побудували в гирлі Кальміусу зимівник Домаха. Чорногор А. До історії заснування м.Жданова.//Український історичний журнал. -1971. -№4. Лаврів П. Історія Південно-Східної України. - Київ, 1996. Руденко М. Сквозь тьму тысячелетий. - Мариуполь, 2000. XVI сторіччя. Перша третина. „Біля самого гирла Кальміусу ... в XVI сторіччі виникло запорозьке городище Домаха. Лисянський А. Конец Дикого Поля. - Донецьк, 1973. 1584 рік. Донські козаки ходили на татар під Кальміус (підкреслено мною – М.Р.). Примітка: Запорозька Січь не мала ніяких справ тоді з Московією. Лисянський А. Конец Дикого Поля. - Донецьк, 1973. Архіви часів царя Федора Іоанновича. 1593 рік. Татари мали в гирлі Кальміусу місто Кальміус (підкреслено мною – М.Р.). Фоменко В. К топонимике Приазовья. //«Донбас». - 1964. - № 6. (Цитує документ царя Федора Іоанновича). XVII сторіччя. Початок. На правому березі гирла річки Кальміус у запорожців була фортеця Кальміус (підкреслено мною – М.Р.). Грушевський Д. Жданов. - Донецьк, 1971. 1660 рік. «У гирлі тієї річки Кальміусу був бій великий між татарами і стрілецьким загоном Ізосими Маслова». Акти Московської державної імператорської академії під редакцією Д. Я. Самоквасова. т.3. Розрядний приказ, московський стіл 1660-64. - Санкт-Петербург, 1901. 1694 рік. Кошовий отаман Іван Шарпило на початку осені ходив під місто Паланку (підкреслено мною – М.Р.) разом із загоном малоруських козаків». Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Санкт-Петербург, 1892. Примітка: єдиною паланкою (фортецею) в Північному Приазов’ї була старожитня Кальміуська (підкреслено мною – М.Р.). 1734 рік. Запорозькі козаки будують у гирлі Кальміусу нове укріплення. Поряд виникає поселення. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - Київ, 1957. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. - Київ, 1992. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т.3. - Санкт-Петербург, 1892. Саєнко Р. З історії заснування міста Маріуполя. - Маріуполь, 2002. Виходячи з наведеної хронологічної таблиці, ми могли б почати обчислення віку міста: а) аналогічно історикам Києва на підставі даних археологічних розкопок 1928 - 1931 рр. з IX сторіччя, оскільки поселення салтово-маяцької культури в гирлі Кальміусу було населеним пунктом в точному розумінні цього терміна (див. аспект другий); б) з часів існування стародавнього міста Адомахи (до 1223 року, тобто до нашестя монголо-татар); в) з часу побудови козачого зимівника в 1500 р. (зимівник – теж населений пункт); г) з часу виникнення запорозького городища в першій третині XVI сторіччя; д) з часу першої згадки в історичних документах, тобто з 1584 або 1593 рр. (див. аспект перший); е) або з 1611 року, як припускав маріупольський історик Д. М. Грушевський. Проте вважати початком біографії міста яку-небудь із зазначених вище дат, окрім 1734 року, було б дуже сміливим і навряд чи коректним, оскільки не знайдені достатні документальні дані, які б довели, що немає великих часових інтервалів у населеності гирла Кальміусу, хоча, виходячи з літературних даних, можна вважати, що в гирлі Кальміуса по черзі жили то татари, то козаки. А наслідувати приклад артемівських краєзнавців, істориків і батьків міста, які необґрунтовано збільшили справжній вік Артемівська більш ніж на 100 років (// «Донбас». -1991. - № 6. - з. 189-191) було б, принаймні, непорядним. Визначення дати заснування нашого міста не можна визначати без урахування історіографії містоутворювання на землях вільностей запорозьких, тобто на території колишньої Запорозької Січі. Тому не слід обходити увагою ще і наступний аспект. АСПЕКТ ШОСТИЙ Заселяючи землі запорозьких паланок, Катерина II проводила в життя антикозачу, антиукраїнську політику. Багато міст вона засновувала на місці козачих поселень. Приклад тому перейменування козачого Кальміуса в Павловськ (Павлоград). Ще одним прикладом може послужити нинішнє місто Нікополь. Згідно історіографії містоутворювання, що йде з часів Катерини II, він заснований в 1782 році. Але заснувала його Катерина II, на місці села Микитино, тобто на тому місці, де з 1638 по 1652 рік існувала Микитинська Січ. Історіографія містоутворювання, початок якій поклала Катерина II продовжувала залишатися незмінною і при радянській владі. І лише зовсім недавно учені відновили істину, і Нікополь став старшим на добрих дві сотні років. Для переконливості приведемо ще один приклад. На місці нинішнього Донецька, як пише в своїй роботі «Найдавніші міста Донеччини» доктор історичних наук В.Пірко, ще з 1690 року існували козачі зимівники. Вони Катериною II після розгону Запорозької Січі були передані поручику Є.Шидловскому. Він і заснував села Александрівку і Євдоксієвку, які є складовою частиною центральних районів Донецька. Проте, слідуючи тій же історіографії, історики порахували за селище Юзівку, засноване на території козачих земель, хоча сам він, приїхавши з-за кордону в 1869 році, жив в тій же Александрівці. Отже, до останніх днів вважалося, що Донецьк був заснований в 1869 році, а статус міста отримав в 1917 році (дивися таблицю аспекту п’ятого). Правда, міськрада Донецька відновила справедливість, ухваливши рішення про те, що місто бере свій початок з сіл Александрівки і Євдоксіївки. Тепер, коли розставлені всі крапки над «i», слід критично розглянути версії, які заперечують козацьке коріння нашого міста і запитати: А чи було місто Павловськ? При уважному читанні роботи старшого наукового співробітника Маріупольського краєзнавчого музею Р.Саєнко «Из истории основания г.Мариуполя» у читача виникає цілий ряд питань, що залишаються без відповіді. По-перше, чому Кальміуській повіт Азовської губернії був перейменований в Павлівський (Павлоградський) за два роки (?!) до закладення Чертковим Марії-Магдалинінської церкви, що повинне було означати заснування міста Павловська на честь Цесаревича Павла? По-друге, чому Чертков вирішив «устроить в новой своей губернии город Павловск», зовсім поряд з козачою фортецею і Кальміуською слободою. По-третє, чому Чертков дав команду скласти «карту, представляющую Азовскую и Новороссийскую губернии, с показанием смежных ко оным земель» і нанести на ній Павловськ «в географической точке современного Мариуполя» в той час, коли будівництво його навіть не починалося? По-четверте, звідки до кінця 1778-го року в гирлі Кальміусу прибули купці, міщани і цехові, щоб поселитися в «городовой Павлоградской округе»? По-п'яте, скільки сімей утворювали жителі «городовой Павлоградской округи» на 1 січня і на 1 квітня 1779 року? Адже в переважній більшості випадків будинки будували сімейні люди. По-шосте, навіщо 75 чоловікам, що рахувалися за станом на 1 квітня в «городовой Павлоградской округе» (навіть якщо вони могли створити максимальну кількість сімей - 37) будувати в 1778 - 1779 роках не 37, а 55 будинків (стор.13). Сьоме, чи можливо це було зробити за 7-8 погожих місяців? Ці питання навряд чи ставила собі Р.Саєнко. А якщо і ставила, то відповіді на них замовчувала, оскільки вони не укладалися з її концепцією заснування міста Павловська азовським губернатором В.Чертковим. Через це довелося шукати відповіді на них, розглядаючи події тих років з урахуванням антикозачої політики Катерини II, яка отримала гранично ясний вираз в наступній фразі відомого її «Маніфесту»: «Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и названия запорожских казаков» (підкреслено мною - М.Р.). Як відомо, відразу ж після ліквідації Запорозької Січі були скасовані її адміністративно-територіальні одиниці - паланки, а замість них утворені повіти. Власне на території Кальміуської паланки спочатку був створений повіт, що отримав ім'я козачої фортеці Кальміус. Проте, буквально через декілька місяців його перейменували в Павлівський. Це відбулося в 1776 році, коли В.Чертков тільки «озабочен был мыслью устроить в новой губернии город Павловск, в честь и в память наследника престола Павла Петровича» (Єпископ Феодосій «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии». Вип.1 стор. 461. (Підкреслено мною – М.Р.). А заклав його лише два роки потому. Як свідчить єпископ Феодосій, Чертков, «изыскивая лучшее и удобнейшее для этого место, остановился первоначально мыслию на старинной запорожской Паланке-на-Кальмиусе» і «В ЭТОЙ ПАЛАНКЕ при впадении реки Кальмиуса в Азовское море решился устроить новый город Павловск» (там же стор. 461. Підкреслено мною – М.Р.). Треба відмітити, що Р.Саєнко навмисне не конкретизувала за допомогою єпископа Феодосія місце, де начебто засновано Павловськ, оскільки це йшло в розріз з її концепцією і використовувала іншу, нейтральну цитату: «Наилучшее место для города Чертков избрал на Кальмиусе» (стор. 7). Не конкретизувала тому, що закладка Марії-Магдалинінської церкви поряд з колишнім центром Кальміуської паланки означала не що інше, як фактичне перейменування Кальміуса в місто Павловськ (підкреслено мною - М.Р.). Сама церемонія закладки Марії-Магдалинінської церкви відбулася в день святої Марії-Магдалини, тобто 21 липня (по старому стилю) 1778-го року. І цю дату Р.Саєнко вважає датою заснування міста Павловська. У тому ж році 8 вересня, тобто через 49 днів після закладки церкви, з'явилася складена по вказівці губернатора «Карта, представляющая Азовскую и Новороссийскую губернии, с показанием смежных ко оным земель», на якій, як пише у вказаній роботі Р.Саєнко, «впервые нанесен г.Павловск в географической точке современного Мариуполя» (стор. 8). Про що цей факт може говорити? Тільки про те, що місто це не починало будуватися і що назву центру колишньої Кальміусськой паланки, що нагадувала про козаче минуле, вирішено замінити назвою задуманого, але так і не побудованого Чертковим міста, тобто міста-фантома. На користь того, що на складену у вересні 1778-го року губернською канцелярією карту було нанесено ім'я міста-фантома, по-перше, говорить той факт, що на ній він не названий містом Павлівськом, як інші (підкреслено мною - М.Р.). А по-друге, не називає його містом і «Ведомость, какое число по уездам всей Азовской губернии как в прежних, так и вновь заведенных государственных, воинских и помещичьих слободах состоит мужеска и женска полу душ прошлого 1778 года», в якій на 1 січня 1779 року було «поселено купцов – 4 муж. и 1 жен., мещан – 11 муж. и 5 жен., цеховых (ремесленников) – 22 муж. и 8 жен., дворовых людей (слуг) – 3 муж. и 1 жен.». Характерна і наступна цитата з «Материалов…» єпископа Феодосія: «В Кальмиус к Свято-Николаевской церкви назначен был постоянным священником Иоанн Филиппов, а по смерти его, 3-го декабря 1779 определен туда к той же Николаевской уже соборной Павловской церкви протоиерей Роман Кошевский из Александровской крепости» (там же, стор. 461. Підкреслено мною – М.Р.). З того, що церковні можновладці назвали Свято-Миколаївську церкву, розташовану в колишній фортеці Кальміус, соборною Павловською, тобто головним храмом міста, можна зробити тільки один висновок: колишній Кальміус був перейменований в Павловськ. Напевно, тому вже згадувана вище «Ведомость», і назвала задуманий Чертковим і лише «полагаемый» до будівництва Павловськ не містом, а «городовой Павлоградской округой» (підкреслено мною – М.Р.). Відстоюючи свою версію заснування Маріуполя, але вочевидь, не маючи в своєму розпорядженні достатніх знань в області мовознавства, Р.Саєнко сприйняла ключове слово «округа», як поняття про територію, відведену під будівництво «майбутнього міста». Фактично ж слово «округа» розшифровується академічним «Словарем русского языка» як «околиця». Околиця швидше за все перейменованого в Павловськ Кальміуса. Як вже було сказано Р.Саєнко вище, жителями «городовой Павлоградской округи» стали купці, міщани, ремісники. Проте, вона не повідомляє, звідки вони з'явилися. Правда, через рік в статті «Имя нашего города», опублікованій 12 вересня 2003 року в газеті «Приазовский рабочий» вона, без посилання на документи, написала, що «первыми жителями Павловска стали переселенцы из Правобережной Украины и запорожские казаки». Але не вказала, скільки ж купців, міщан і ремісників з Правобережної України переселилися в гирло Кальміуса в тільки «полагаемый к строительству город». До того ж, як свідчить історія, в перші роки після розгрому Запорозької Січі, а саме з 1775 по 1782 рік, Катерина II роздавала паланкові землі тільки поміщикам і військовим чинам без всяких привілеїв, і ті переселялися в Приазов'є зі своїми кріпаками за свій рахунок. Єдиними переселенцями за рахунок держави були пізніше греки – вихідці з Криму. Тому переселятися своєкоштно поодинці або групою в декілька чоловік у той час ні купці, ні міщани, ні цехові не ризикнули б. Отже, ніяких переселенців з Правобережної України не було (підкреслено мною – М.Р.), а були запорозькі козаки, що записалися, як тоді практикувалося, у вказані вище стани. Купцями тоді могли записатися «базарні шинкарі», про яких згадував, зокрема, в своєму донесенні полковник Сидір Чалий з Кальміуса в Кіш в 1768 році (ф. КЗС, д.226, л.52). І в аналізованій роботі, і в статті «Три этапа рождения» (газета «Ильичевец» №64 за 09.06.2005 р.) автор стверджує, що «первые жители… за два лета (1778 і 1779 рр. - М.Р.). успели построить 55 жилых домов, 14 казенных деревянных строений и 6 торговых лавок». Тут слід поправити автора, яка переплутала грішне з праведним. «Перші жителі» насправді могли будувати тільки житлові будинки. А громадські будівлі і торгові лавки будували не купці, міщани і ремісники і не в 1778 - 1779 роках, а греки-переселенці вже в 80-х роках XVIII сторіччя, про що пише сама Р.Саєнко у вказаній роботі (див. стор.12). Отже, давайте розбиратися, скільки «за два літа» погожого для будівництва житлових будинків часу було у жителів «городовой Павловськой округи». Як відомо престольним днем будь-якого храму вважається день його закладки. Чертков заклав Марії-Магдалинінську церкву в день святої Марії-Магдалини, який випадав на 21 липня 1778 року. Отже, будівельні роботи того року можна було вести, як мінімум, півтора і, як максимум, два з половиною місяці, якщо жовтень був тоді погожим. Очевидно, зрозумівши, що 57 жителям «городової Павлоградської округи» було не під силу звести житлові будинки до негоди, Р.Саєнко в статті «Имя нашего города» пише вже, що окрім них «здесь же находились 383 работника, которые использовались на строительных работах, но не являлись жителями города». Автор не повідомляє, звідки узялися і де жили ці 383 працівники. Проте, навіть з їх допомогою 57 жителів «городовой Павлоградской округи» за півтора-два з половиною місяці в 1778-му і навіть 75 за шість-сім погожих місяців в 1779 році навряд чи могли побудувати 55 будинків. Підтвердженням цьому є той факт, що майже три тисячі греків-переселенців протягом тривалішого часу (з 26 липня 1780-го по 1782 рік включно) встигли побудувати лише 53 кам'яних будинки і 20 мазанок. Ці відомості, зокрема, теж належать Р.Саєнко (див. «Весь Мариуполь» стор. 30). При цьому греки були у вигідніших умовах. Їм, по велінню Катерини II і Потьомкіна, дозволялося отримувати будівельний ліс з казенних угідь, тоді як їх попередники повинні були здобувати такі дозволи персонально кожен, а потім рубати дерева і доставляти ліс здалеку в гирло Кальміуса. Нарешті, щоб розставити тут всі крапки „і”, повернемося до тих 383 працівників, які «використовувалися на будівельних роботах, але не були жителями міста». По-перше, Р.Саєнко не указує, звідки вони узялися. Але якщо узяти за аксіому факт, що в 1778 - 1779 рр. ніяких сотень переселенців в гирлі Кальміуса не було, то ці 383 людини були тою безліччю православного народу, яку, за словами того ж єпископа Феодосія, зустрів на Кальміусі азовський губернатор Чертков, коли в перші місяці існування Азовської губернії об'їжджав її територію (стор. 322). До речі, цитуючи Феодосія, Р.Саєнко прямо указувала, що «это запорожские казаки, занятые на рыбних промыслах» (стор. 11, підкреслено мною – М.Р.). По-друге, Р.Саєнко не вказує, на яких умовах використовувалися ці 383 працівники. Якщо як робоча сила, то чи не дуже невигідно обходилася вона жителям «городовой Павлоградской округи», особливо міщанам і ремісникам. І, по-третє, Р.Саєнко не уточнює, де ж жили ці 383 людини. Проте, враховуючи підказку автора, що вони знаходилися «тут же», можна зробити висновок, що жили вони у фортеці Кальміус, тобто там, де жили і до ліквідації Запорозької Січі. Отже, підсумовуючи все вище сказане, слід віддати перевагу думці С.Калоєрова, який в статті «Известна точная дата основания Мариуполя - 1780, и не о чем спорить», опублікованій в «Приазовском рабочем» в 2002 році 26 січня, писав, що 55 будиночків належали жителям Кальміуської слободи. А це означає, що задумане Чертковим місто «В честь і в пам'ять спадкоємця престолу» так і не починалося будівництвом. Навіть закладений їм Марії-Магдалінінській храм був добудований і освячений лише 13 років опісля - 4 липня 1791 року. При уважному читанні роботи «К истории основания г.Маріуполя» впадає в очі характерна особливість главки «Уездный город Павловск (Павлоград)». Не рахуючи заголовка, в ній 20 разів повторюється слово «місто», хоча Павловськ як був, так і залишився до приходу греків «городовою Павлоградською округою». До того ж в згадуваній статті «Три этапа рождения» автор дає суб'єктивне, відмінне від офіційного трактування поняття «місто», яке можна приміряти навіть до «городової Павлоградської округи». Вона в данному випадку вигадує: «Еще в древности город был поселением, население которого занималось ремеслами, торговлей, а в последующие эпохи было занято в промышленности, торговле и сфере обслуживания. Город выполняет и ряд других функций: административную, культурную. Начинается город с установления его городской черты – границы города, как административной единицы, и городских земель. Жители города составляют особую городскую общину». Для порівняння і певних висновків приводимо декілька офіційних трактувань. Абстрактне, узагальнене поняття «місто» трактується як «населений пункт, що досяг певної людності і що виконує переважно промислові, транспортні, торгові, культурні і адміністративні функції» («Советский энциклопедический словарь»). У свою чергу академічний «Словарь русского языка» дає конкретні тлумачення поняття «місто» з урахуванням часового чинника. У ньому сучасне місто - це «крупний населений пункт, адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр». А в історичному плані він трактує місто як «населене місце, обгороджене і укріплене стіною, фортецю»! (підкреслено мною – М.Р.). І як би ми не приміряли до цієї трактовки Р.Саєнко Павловськ, яке вона презентувала, ні по людності, ні по функціях, ні з історичної точки зору не був містом. А ось Кальміус, перейменований в Павловськ містом був. У захист своєї версії Р.Саєнко може заявити: «А як же бути з документами Російського держархіву стародавніх актів, в яких йдеться про те, що в Павловську в 1779 році проходив хлібний ярмарок і що по розробленому для Новоросійської і Азовської губерній плану в м.Павловську, що будувався в гирлі річки Кальміуса, передбачалося розміщення одного батальйону військ? (стор.12). Цей аргумент спростовується дуже легко. Річ у тому, що подібні торги проходили і в козачі часи, коли за рибою і за сіллю в Кальміус приїжджали чумаки і привозили для продажу хліб. А оскільки згідно перепису 1779 року окрім 57 жителів так званої «міської Павлоградської округи», 72 жителів Кальміусської слободи, в заброді (тобто на рибній ловлі) числилося 328 чоловік, то така кількість людей займалася звичною справою - ловом риби і торгівлею нею, та закупівлею хліба з метою забезпечення засобів для існування, як це було в 1774 році, так і в 1779 - му. Що ж до розміщення батальйону військ, то в Кальміусі - Павловську (безпосередньо у фортеці) було приміщення для особового складу. 1779-й або 1780-й? Відомий далеко за межами Маріуполя художник-монументаліст Л.М.Кузьмінков в 1997 році відкрився для багатьох непогано знаючих його людей з несподіваного боку: як автор солідного історико-критичного нарису «Переселение крымских греков в северное Приазовье в 1778 - 1780 гг. (Причины и следствия)». Цінність цієї роботи Кузьмінкова, на думку редактора нарису П.І.Мазура «полягає в тому, що «він вирішив відновити реальну картину героїчних і трагічних подій кінця XVIII століття». І при цьому підкреслив, що дослідження Кузьмінкова отримало визнання в наукових кругах і привів думку доцента Львівського університету В.Терезова, «що найточніше причини і наслідки переселення виразив Л.М.Кузьмінков». А професор кафедри історії України Одеського університету Д.Шелест в своїй передмові до роботи Л.Кузьмінкова вказав прямо, що вона носить глибоко науковий характер. Це примусило уважно прочитати нарис від початку до кінця. І з'ясувалося, що власне темі переселення присвячена рівно половина нарису, а друга є ні чим іншим, як полемікою з місцевими краєзнавцями про час і «етнічний пріоритет» заснування міста (підкреслено мною – М.Р.). При цьому автор робить упор на те, що місцеві краєзнавці зменшують, а то і замовчують заслуги греків в освоєнні Приазов'я, і це замовчання є ні чим іншим, на його думку, як відгомоном історико-культурного геноциду. Щоб переконатися, чи має рацію автор, слід проаналізувати його звинувачення в адресу місцевих краєзнавців. І ради цього слід зробити відступ від теми «часу і етнічного пріоритету» заснування міста. Отже, Л.Кузьмінков огульно звинувачує місцевих істориків в прагненні «знівелірувати внесок греків в історичний процес в Північному Приазов'ї як в античний час, так і у зв'язку з переселенням сюди кримських греків» (стор.11), і мало не в геноциді по відношенню до греків (стор.47). Більш того, він звинувачує їх в тому, що вони «виключають античних греків з історичного процесу в Північному Приазов'ї (стор.64). Наскільки має рацію Л.Кузьмінков, говорить той факт, що ніхто з серйозних учених-фахівців з античного періоду історії Причорномор'я: ні С.Жебельов, ні А.Ієссен, ні Д.Калістов, ні М.Ростовцев, ні Д.Шелов не згадують ніякого іншого античного міста на північному березі Азовського моря, окрім Танаїса. Могли б йти в рахунок згадувані Геродотом Кремни, якби вони були містом, а не торжищем, тобто місцем, де варвари і греки в певний час обмінювалися товарами. Так про який внесок античних греків в історичний процес в Північному Приазов'ї можна було вести мову, якщо навіть Танаїс за свідченням Д.Шелова «був найбільшим, після Пантікапея, столиці Боспорського царства, центром, де відбувалися торгівля між варварами-кочівниками і греками»? («Танаис, потерянный и найденный город» стор.88 підкреслено мною – М.Р.). І лише!.. До цих пір не отримали визнання в ученому світі і гіпотеза члена Географічного товариства СРСР В.Фоменко про грецьке походження міста Палеста, яке нібито знаходилось в затоці на Білосарайській Косі, і збіг координат Птолемея з нинішніми координатами Білосарайської Коси, на які і в першому, і в другому випадку посилається Л.Кузьмінков. Більш того, він вважає слідами перебування еллінів на території міста амфори, знайдені в с.Сартані. Правда, при цьому забуває вказати, що частину їх могли завезти сюди з Криму торгівці з поселення салтово-маяцької культури, що мешкали в гирлі Кальміусу, а іншу знайшли археологи Привалови при розкопці кургану Двогорба Могила, під яким знаходилося поховання знатного скіфа. Далі – більше. Л.Кузьмінков виділяє шрифтом нічим не обставлену і більш ніж сумнівну тезу одного з авторів книги «Мариуполь и его окрестности», Г.Тимошевського про те, що «відносини кримських греків з кальміуською країною ніколи не уривалися, тут вони торгували, або пасли стада». Тут у ті часи могли пасти стада тільки кочівники: скіфи і сармати. Шукати ж причину звинувачення в «нівелюванні внеску античних греків» (стор.10) довелося недовго. Вона була ні чим іншим, як хворобливою реакцією Л.Кузьмінкова на те, що історики, які писали про Маріуполь, при перерахуванні народів племінних союзів кіммерійців, скіфів, сарматів і т.д., які пересувалися по стовповому шляху переселення народів, не згадали античних еллінів, котрі до речі, по ній і не проходили. Розробляючи тему переселення християн з Криму на порожні південно-російські землі, Л.Кузьмінков прагне звести греків на котурни. З цією метою він твердить про вирішальну роль греків і вірмен «в заселенні Приазов'я в період його активного освоєння в 1779 - 1782 роках» (стор.19) і, при всій пошані до автора, слід сказати, що він кривить душею. Річ у тому, що заселення козачих земель почалося не з 1778 року, а відразу після ліквідації Запорозької Січі, і тільки за 7 років, з 1775 по 1782 рік, з Росії в Азовську губернію в результаті роздачі Катериною II поміщикам і військовим чинам земельних угідь було переселено 97607 душ. Тоді як загальна чисельність греків укупі з вірменами, що переселилися до Росії, не перевищила 31 тисячу. І при цьому зайняли вони до смішного малу в порівнянні зі всім Приазов'ям – від низов’їв Дону до Арабатської Стрілки територію: греки – достатню для того, щоб побудувати місто і два десятки сіл, з відведеною для них землею, а вірмени – щоб теж побудувати своє місто і п'ять селищ в окрузі. А ось заява Л.Кузьмінкова про те, що «митрополит заселив Приазов'я» (стор.83), може лише викликати саркастичну усмішку. Тим паче, що очолювані ним греки не змогли освоїти повністю відведені їм земельні угіддя, і російський уряд на порожніх грецьких землях в 1822 році поселив німців, і вони на 46 тисячах десятин створили 27 зразкових колоній. На порожніх грецьких землях в Північному Приазов'ї царський уряд поселив і євреїв, що прибували з Прибалтики. Додамо, що і після цього заселення Приазов'я не було закінчене, і в сорокових роках XIX сторіччя, зокрема, на території нинішнього Волноваського району Донецької області вихідці з північних областей України побудували 10 сіл. На неосвоєних землях в 30-х роках було поселено і Азовське козаче військо. Л.Кузьмінков з наполегливістю, гідною кращого застосування (див. сторінки 11,20,48,52,65 і 69), повторює, що місцеві краєзнавці намагаються «знівелювати (слівце, що так полюбилося авторові) внесок греків в освоєння Приазов'я», і не співають їм за це осанну. Насправді, за які заслуги слід їх виділяти? За те, що вони піднімали цілину, будували свої населені пункти в однакових умовах, як і росіяни, і українці, і німці, і грузини, і євреї? Або за те, що вони не зуміли повністю освоїти подаровані їм землі, і це зробили за них інші? Або за те, що фактично не стали займатися рибним промислом, що свого часу запропонувала Катерина II? Або за те, що не послухалися поради Новоросійського і Бесарабського генерал-губернатора М.Воронцова зайнятися інтенсивним вівчарством?.. Здавалося б, що прикладом справжнього господарського ставлення до освоєння своїх територій повинне було послужити головне в Росії місто грецького товариства на тлі контактів греків з українцями, російським населенням, і особливо німецькими колоністами. Але зразковим, як, наприклад, німецькі колонії, Маріуполь не став і через півсотні з гаком років. Ось яким побачив і описав його поліцейський чиновник Сессеман, якого в 1837 році послав туди таганрозький градоначальник, дізнавшись, що через Маріуполь пройде маршрут подорожі майбутнього царя-визволителя Олександра І: «Церковная ограда вокруг собора обвалилась, в ограде нечистоты и неопрятности. Улицы имеют рытвины и выбоины, а в иных лес и прочее недолжное, близ собора площадка в ямах и буграх, дома во многих местах требуют починки, крыши ветхи, по крайней мере не обмазаны, трубы развалились и нигде не побелены, также во многих домах нет стекол, а в других забиты дощечками или залеплены бумагой, заборы каменные обвалились и не обмазаны, деревянные разрушены или редко где сделаны через доску и около обросли бурьяном, во многих местах нет ворот, а в других, хотя и есть, изломаны и ничто не окрашено. Ряд требует починки, штукатурки и побелки, и в конце оных ветхие лавчонки угрожают падением, а около оных поставлены бочки с дегтем, с дручками и кучами лубья и прочая нечистота и неопрятность». А ось що писав в 1849 році автор книги «Письма из Екатеринослава» Г.Тітов: «…ни в каком городе я не видел столько грязи, как в Мариуполе, грязи клейкой, как смола, и неотвязчивой, как тамошняя лихорадка…». Залишається додати, що такими залишалися його вулиці до 1871 року, коли замостили лише Катерининську. Про це свідчить кореспондент газети «Кронштадский вестник». У №116 8 жовтня 1871 року в нарисі «Мариуполь»: «…Улицы не мощенные и в весеннее и осеннее время не только пешеходу, но и едущему нет возможности пробраться по ним, – грязь невылазная. Года три уже мариупольцы толкуют о мостовых, но, увы, только лишь толкуют. Одна только главная улица говорит, что Мариуполь приморский и не бедный город; она широка, вымощена и довольно чиста, постройки на ней довольно красивы; но, к несчастью, вымощена безобразнейшим образом. Боковые улицы в Мариуполе узки и грязны до невероятности». Приведені вище аргументи і цитати показують, що наполегливі звинувачення Л.Кузьмінковим в адресу місцевих краєзнавців «знівелювати вирішальну роль греків в заселенні Приазов'я» не мають під собою ґрунту, як і звинувачення в проявах «історико-культурного геноциду по відношенню до греків». Це словосполучення, запозичене автором з «Энциклопедии советских греков» настільки йому полюбилося, що він не втомлювався вживати його на сторінках 10, 11, 12, 43, 47 і 63. Під цим словосполученням укладач енциклопедії мав на увазі і геноцид у власному сенсі слова, і дискримінацію по відношенню до греків. Справжнім геноцидом по відношенню до греків укупі з іншими націями дійсно були і «ліквідація куркульства як класу» в ході колективізації, і голодомор 1932-1933 років, і терор 1937-1938 року, коли в ході так званої «грецької операції» в Маріуполі і на території Донецької області органи НКВД репресували 3628 греків, з яких 3470 були розстріляні. Тоді ж, у 1937-1938 роках, був нанесений і майже смертельний удар по культурі греків, розквіт якої почався в другій половині тридцятих років минулого століття. І для того, щоб вона почала відроджуватися, знадобилося більше половини століття плюс розпад Радянського Союзу. В умовах ідеологічного диктату, що наступив в 1947 - 1948 роках відбулася і така волаюча дискримінація греків, як майже повсюдна заміна назв грецьких сіл і перейменування Маріуполя в Жданов, про яке Л.Кузьмінков писав на стор.12, і яке було як би продовженням того, що укладач «Энциклопедии советских греков» назвав історико-культурним геноцидом. А ось звинувачувати в «інерції історико-культурного геноциду» місцевих краєзнавців не варто було за те, що в путівниках по краєзнавчому музею 1959 і 1980 років замість етноніма «греки» був спожитий його замінник «вихідці з Криму», що в публікації музею 1990 року «Об устройстве христиан-греков, выведенных из Крыма» була дана ідеалізована версія переселення, що в історико-економічних нарисах «Жданов» 1971 і 1978 років видання грецькому періоду історії Маріуполя автори присвятили «п'ять і три сторінки з 150-ти і відповідно 180-ти». Не варто тому, що робилося це під пресом ідеологічного диктату комуністичної партії Радянського Союзу. Це добре розумів і Л.Кузьмінков, та все ж заднім числом з вченим видом знавця вирішив «віддати всім сестрам по сережках». Щоб всі знали, хто «робив замах на історію греків» і завдавав ударів по їх національній самолюбності. Тепер, коли у позиції Л.Кузьмінкова, що стосується місцевих краєзнавців, розставлені всі крапки над «і», необхідно повернутися до головної теми: часу і етнічному пріоритету заснування міста Маріуполя. Уважне вивчення тієї частини критичного нарису, в якій ведеться полеміка з місцевими краєзнавцями, приводить до висновку про те, що Л.Кузьмінков, будучи завідуючим відділом наукових досліджень ради Маріупольського товариства греків, або не до кінця вивчив ордер Г.Потьомкіна від 29 вересня 1779 року №2829 і указ Азовської канцелярії №1817 від 24 березня 1780 року, або, як говорять в народі, свідомо наводить тінь на перелаз. У своєму ордері «Об отводе вышедшим из Крыма … грекам земель» на території колишньої Кальміусськой паланки, Г.Потьомкін не тільки вказав межі цих земель, але і наказав грекам майбутнє місто їх «іменувати Маріуполь» (підкреслено мною – М.Р.). Ця фраза, а також карта, що з'явилася 2 жовтня 1779 року на додаток до ордеру №2829, карта, на якій в гирлі Кальміуса замість Павловська значився Маріуполь, і ввели в оману офіційних історіографів. Впродовж двох століть вони рахували 1779 рік роком заснування Маріуполя. Але Потьомкін в 1779 році лише наказував грекам ордером № 2829 «місто їх побудувати або на березі Азовського моря при гирлі річки Кальміуса, або при гирлі річки Солоної, званою Калецом» (підкреслено мною – М.Р.). А будівництво цього міста вони, відповідно до ордера Потьомкіна і указу Азовської губернії №1817, почали в кінці липня - на початку серпня 1780 року. Здавалося б, все до кінця ясно. Та і сам Л.Кузьмінков з цього приводу писав, що Маріуполь на Кальміусе «ще належить будувати» (стор.60) і тому «роком побудови і остаточного заселення Маріуполя вважається 1780 рік» (стор.61), оскільки заснувати місто означає почати його будівництво. До речі, на стор.47 - 48 Л.Кузьмінков згадує цю дату, цитуючи підготовлене за завданням Г.Потьомкіна в 1782 році «Описание городов и уездов Азовской губернии», довідник-путівник по краєзнавчому музею 1959 року і книгу «Ждановский краеведческий музей» 1980 року. Та все ж, не дивлячись на ясну до кінця аргументацію, він з маніакальною наполегливістю продовжує стверджувати на сторінках 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 61, 62 і 77 про те, що Маріуполь заснований в 1779 році. І це не включаючи перерахованих ним енциклопедій, енциклопедичних словників і робіт цілого ряду авторів, в яких також стверджується, що Маріуполь заснований в 1779 році. У своєму прагненні у що б то не стало переконати читача, Л.Кузьмінков доходить до абсурду. Так, він пише, що «указ №1817 от 24 марта 1780 года … не может считаться определяющим дату основания города, так как он издан во исполнение ранее вышедших основополагающих документов «ордера Потемкина №2829 от 29 сентября 1779 года с прилагаемым свидетельством греческих депутатов и плана пожалованных земель от 2 октября 1779 года» (стор. 61 - 62. Підкреслено мною – М.Р.). Абсурдним ця заява є тому, що указ №1817, про який він пише, повністю дублює ордер Потьомкіна №2829 (підкреслено мною – М.Р.). Так само, спираючись не на архівні документи, а на «авторитетні довідники, не тільки вітчизняні, але й багатьох країн світу, у тому числі і на «найсоліднішу Британську енциклопедію» Л.Яруцький (до речі, який зробив в 2002 році оберт на 180 градусів по відношенню до того, що він писав у своїй «Мариупольской старине»), теж ратує за 1779 рік, і навіть радить занести ордер Потьомкіна №2829 «у золоту рамочку, оскільки він є метрикою Маріуполя, свідоцтвом про його народження». Колі зайшла розмова про народження міста, як людини, то доречно поставити сакраментальне питання: «а чи був хлопчик»? Адже міста, яке повинне бути побудованим греками в 1779 році в природі не було. І щоб в даному випадку якось звести кінці з кінцями Л.Яруцький вирішив удосконалити римське право, в якому де-юре передувало де-факто. У нього ж Маріуполь, знаходячись ще в утробі історії, 2 жовтня 1779 року став містом де-юре, а де-факто з'явився лише в кінці 1780 року. До речі, в «Описании городов и уездов Азовской губернии», написаному за завданням Г.Потьомкіна в 1782 році, мова йде прямо про те, що Маріуполь побудований в 1780 році на місці стародавнього міста Адомахи (підкреслено мною – М.Р.). Л.Кузьмінков, щоб теж звести кінці з кінцями, вдається до подвійних стандартів. Так він категорично заперечував існування вказаних на «Карте, представляющей Азовскую и Новороссийскую губернии, с показанием смежных ко оным земель» міст Павловськ і Марієнполь, оскільки вони були відсутні «на місцях їх передбачуваної побудови» (стор. 59). Що ж до Маріуполя, який теж був відсутній на місці «передбачуваної побудови» з 29 вересня 1779 по 26 липня 1780 року, то для нього, по виразу Л.Кузьмінкова, це був просто «деякий розрив між датою виходу документів про заснування і часом побудови міста» (стор. 60 - 61). Прийом, як бачимо, явно некоректний. Ще більш некоректною є заява Л.Кузьмінкова про те, що «урядових указів про перейменування Павловська в Маріуполь не існує» (стор. 52), не говорячи вже про наступне затвердження Л.Яруцького: що «Потьомкін повелів перейменувати Павловськ у Маріуполя, не має під собою документального грунту і є чистісінької води фальсифікацією» («Мариупольская мозаика» т.2, стор.290). Які ж укази і які ще документи їм потрібні, якщо в своєму ордері №2829 Потьомкін прямо вказав грекам побудувати в гирлі Кальміуса місто і найменувати його Маріуполем, а місто при річці Вовча, яке «визначено було раніше для тих греків, назвати Павлоградом», тобто Павловськом. Адже найменування міста при річці Вовча мало варіанти Марієнполь, Мари-у-поль» в гирлі Кальміуса – Павловськ і Павлоград. І вже зовсім абсурдною є заява Л.Кузьмінкова «про спробу Черткова назвати заднім числом церкву соборною Павлівською» (стор.88). Зробити це він ніяк не міг, оскільки всіма церковними справами займалася, і отже, ухвалювала рішення Славенська духовна консисторія, а не канцелярія губернатора. На закінчення, відповідь на питання, винесене в заголовок, слід дати словами автора рукописного «Описания городов и уездов Азовской губернии», датованого 1782 роком. Він, як сучасник, що знав дійсний стан справ, прямо вказав, що місто Маріуполь побудовано в 1780 році. Подібну відповідь дав і автор «Камерального описания городу Мариуполю» Яків Калоферов. Маріуполь, уточнив він, «почався побудовою в 1780 році, на тому самому місці, де в стародавній час існувало місто Адомахія». фортеця Кальміус: не міф а реальність Л.Кузьмінков ніяк не хоче визнати реальність існування фортеці Кальміус, про що і пише на сторінках 48, 52, 55, 68, 70, 71, 72, 73, 74, 75 і 89. Навіть цитату з «Камерального описания городу Мариуполю» 1826 року, в якій мовилося, що на території міста «колись влаштована фортеця на ім'я невідома, якої бастіони і рови понині в натурі видно» Л.Кузьмінков використовує як аргумент на його користь. З цією метою він заявляє, що рови і бастіони «фортеці на ім'я невідомої» не могли належати скромній паланці, яка складалася з одного палісадником захищеного двору (стор.89). При цьому, сам того не підозрюючи, Л.Кузьмінков спростовує себе, так би мовити, по всіх статтях. Якби Л.Кузьмінков був справжнім дослідником, він повинен був би співставити «фортецю на ім'я невідому» з містом Кальміусом, яке згідно грамоті царя Федора Іоановича 1593 року, залишався в руках татар, і про яке він сам писав на стор.70. Співставити і врахувати хоча б тільки тому, що в середні віки (з V по XVII століття) міста повсюдно будувалися у вигляді фортець з ровами і бастіонами. Та і «татарське місто Паланку» він так необачно не радив би шукати на картах Приазов'я XVII століття, оскільки це була все та ж «фортеця на ім'я невідома» і де козаки заснували своє укріплення-фортецю в 1734 році. А виходячи із спожитої в грамоті царя Федора Іоановича фрази про те, що «з нового міста з Кальміуса» кримські і ногайські татари робили набіги на государеві украйни», міг би зробити висновок, щодо «нового міста Кальміуса» був і старий, і що оновлювали його до цього не кочівники. І тоді б автор критичного нарису, можливо, і не став би заперечувати того, про що писав А.Черногор в четвертому номері «Українського історичного журналу» за 1974 рік. А міг би навіть довести родовід «фортеці по імені невідомої» до стародавнього міста Адомахи. І безумовно визнати, що фортеця Кальміус існувала декілька століть. І що в ній змінюючи одне одного знаходилися то татари, то козаки, особливо тоді, коли Запорозька Січь, минаючи уряд Росії, укладала перемир'я з ханом. Особливе неприйняття у Л.Кузьмінкова викликає те, що, починаючи з 1971 року і по цей час, як він пише, періодично «висувається теза про заснування міста Маріуполя запорозькими козаками» (стор.50). Він, посилаючись на роботи Е.Дружініной, Г.Арша і В.Кабузана, виключає існування на території Кальміуської паланки і в районі гирла Кальміуса постійних, осілих поселень не тільки в XVI і XVII століттях, але і в період Нової Січі. Про те, що це далеко не так, говорить один з документів Російського державного військово-історичного архіву, з якого витікає, що «у межах переважно Кальміуської паланки налічувалося 300 зимівників (РДВІА, ф.52. оп.1, ч.1, спр.66, лл.254 - 255). Про наявність таких зимівників в гирлі Кальміуса пише в своїй роботі «Из истории основания г.Мариуполя» і Р.Саєнко. Вона пише, що ці укріплені садиби-хутори з'явилися на території сучасного міста. Точне місцезнаходження перших зимівників зараз встановити неможливо, тому, що всі сліди їх існування давно знищені при забудові міста. Але ми можемо припустити, що один з них знаходився біля уривистого схилу правого берега Кальміуса, там, де і зараз діють джерела прісної води. У гирлах балок Кленової і Зінцевої, ймовірно, тоді теж існували зимівники» (стор.5 - 6). Про те, що на території міста були козачі поселення, говорять і археологічні дані. На лівому березі гирла Кальміуса при будівництві заводу «Азовсталь», – продовжує Р.Саєнко, – були виявлені і досліджені (розкопки 1931 року) землянки, в яких 300 - 250 років тому жили рибалки-запорожці (стор.5). А це означає, що на лівому березі гирла Кальміуса знаходився населений пункт (див. аспект другий). А колега Р.Саенко, старший науковий співробітник краєзнавчого музею Л.Кучугура в статті «Были ли предшественники у Мариуполя» («Приазовский рабочий», 7 березня 2002 р.) додає, що на лівому березі Кальміуса стояло укріплення з церквою в середині. Поблизу укріплення знаходилася і гончарна майстерня, де виготовлялися козацькі люльки. Але найпереконливішим про постійне перебування запорозьких козаків в гирлі Кальміуса є свідоцтво виявлення двох козачих кладовищ, про що так само написала Л.Кучугура у вище згаданій статті. Слід додати, що і до цього козаки були не новачками в гирлі Кальміуса. А.Чорногор в статті «До історії заснування міста Жданова» написав, що ще в 1500 році козаки (не запорожці, оскільки Запорозька Січь утворилась пізніше) побудували в гирлі Кальміуса зимівник Домаха. А А.Лисянський доводить, що «у самого гирла Кальміуса… у XVІ столітті виникло запорозьке городище Домаха. Впродовж цієї теми слід додати і думку маріупольського історика Д.Грушевського, що в гирлі Кальміуса на самому початку XVI століття вже існувала козача фортеця Кальміус. А доказом того, що Кальміус містом був ще в XVI столітті, приведемо повідомлення А.Лисянського, який в книзі «Конец Дикого поля» цитує грамоту московського царя Федора від 31 серпня 1584 року, в якій йдеться про посилку царської платні донським отаманам і козакам, що ходили проти татар «під Кальміус» (підкреслено мною - М.Р.). На грамоту цього ж царя, датовану 1593 роком, посилався відомий запорозький краєзнавець, дійсний член Географічного суспільства СРСР В.Фоменко, коли в своїй роботі «К топонимике Приазовья» писав, що в той рік господарями в гирлі Кальміуса залишалися татари, маючи в його гирлі «місто Кальміус» (підкреслено мною - М.Р.). Про це місто мова піде пізніше. А поки слід дати відповідь на питання, чи були попередники у Маріуполя, винесене в заголовок статті старшого наукового співробітника Маріупольського краєзнавчого музею Л.І.Кучугури. Попередники у Маріуполя були З назви статті витікає, що під попередниками вона мала на увазі не поселення тих або інших племен, починаючи з мисливців і рибалок, що залишили після себе всесвітньо відомий могильник і закінчуючи скотарями-половцями XIV століття, а населені пункти «міського» типу. А про них як раз вона чи то забула, чи то не захотіла пригадати. Зокрема, про «стародавнє місто Адомаху», на місці якого побудований Маріуполь, і яке знали і не ставили під сумнів його існування укладачі «Описания городов и уездов Азовской губернии» (1782 р.), А.Скальковський («Хронологическое обозрение Новороссийского края», 1836 р.), Енциклопедичний словник видання Брокгауза і Ефрона, Г.Тимошевський («Мариуполь и его окрестности», 1892 р.), Д.Яворницький («История запорожских казаков». 1892 р.) „Українська Радянська енциклопедія” т.5 (1961 р.) „Радянська енциклопедія історії України” (1970 р.) „Історія міст і сіл УРСР. Донецька область” (1971 р.), А.Лисянський «Конец Дикого поля» (1973 р.). Не заперечує його існування і колега Л.Кучугури Р.Саєнко («Из истории основания города Мариуполя». 2002 р.). Правда, висловлює вона свою думку доволі обережно: «ґрунтуючись на деяких документах XVIII століття, можна припустити, що «місто» Домаха (або Адомаха) дійсно існувало в гирлі Кальміуса, на місці сучасного Маріуполя, але існувало задовго до появи тут запорозьких козаків» (вказана робота, стор. 8). Характерно, що саме слово місто вона бере в лапки і тим висловлює неприйняття його як міста в історичному значенні взагалі. А коли це так, то дивує, що ніхто з науковців музею за 80 років його існування не спробував довести: існувало чи ні це місто. А такі можливості були і залишаються невикористаними. Зокрема, ще в 1826 році землемір повіту, маріуполец Яків Калоферов в «Камеральном описании городу Мариуполю» писав, що «некогда была устроена крепость по имени неизвестная (підкреслено мною – М.Р.), коей бастионы и рвы поныне в натуре еще видны». Підкреслимо: якби це було укріплення, побудоване запорозькими козаками в 1734 році, колезький реєстратор Я.Калоферов не минув би написати про це. Адже тоді з часу ліквідації Запорозької Січі пройшло тільки півстоліття, і ще були живі першопоселенці. І якщо виходити з історичної логики, то ці «бастіони і рови» могли належати якнайдавнішому місту-фортеці Адомасі. Це, так би мовити, перший слід. Другий можна було знайти в «Хронологическом описании истории Новороссийского края» А.Скальковського, де він у виносці цитує наступний рядок з «Описания Новороссийских губерний» 1806 р. У ній мовиться, що «близ Мариуполя приметна еще древняя гавань, занесенная песком и илом» (підкреслено мною – М.Р.). На третій слід можуть навести стародавні генуезькі карти, які, як пише В.Мавродін в своїй роботі «Русское мореходство на южных морях (Черном, Азовском и Каспийском) с древнейших времен и до XVI века включительно», вміщують «російські порти» у Кальміуса. Ці порти на стародавніх генуезьких картах і могли бути гаванями «стародавнього міста Адомахи» в XII - XIII століттях, оскільки в цей період північне узбережжя Азовського моря займали бродники, про яких у «Большой Советской Энциклопедии» мовиться, що це були «остатки древнеславянского населения южнорусских степей», «воинственное население берегов Азовского моря и Нижнего Дона». Вони і могли побудувати Адомаху, адже в період середньовіччя всі міста будувалися як міста-фортеці (про Адомаху і бродників див. додаток «Хто такі бродники»). Територія, на якій жили бродники, тягнулася уздовж сивого Азова до самого пониззя Дону і була відома не тільки в князівствах Київської Русі, але і в Західній Європі. В угорських документах, як пише П.Голубовський в роботі «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар», йшлося про направлення на початку XII століття католицьких місіонерів в країну Броднію, яка знаходилася «в безпосередній близькості від Азовського моря». І коли так, то Адомаха грала роль якщо не стольного міста Броднії (оскільки її територія була більше якого-небудь князівства Київської Руси, а згадуваний в літописах Плоскиня був воєводою), то головним її опорним пунктом. У роки монголо-татарського нашестя місто Адомаха вижило, по-перше, тому що здалося на милість переможців, по-друге, тому що бродники на чолі з своїм воєводою Плоскинею виступили в битві на Калці на їх стороні, і по-третє, тому що прибульцям потрібні були переправи. Тому бродники обійшлися тільки тим, що їм довелося платити данину, про що свідчить лист угорського короля Бели IV папі Інокентію, написаний в 1254 році, в якому він повідомляє, що татари «примусили платити данину Русь, Куманію, Броднію, Булгарію», тобто Київську Русь, половців, бродників і волзьких болгар – усіх, хто знаходився на їх шляху у першім поході. У зв'язку з цим не виключено, що місто Адомаха проіснувало до 1475 року, поки полчища Османської імперії перетворили його на руїни, як зробили вони це з Хаджібеєм, венеціанською Таною і сусіднім з нею Азаком. Розгромлені бродники об'єднувалися в окремі загони, щоб здобувати прожиток, захищатися від нападів. Татари називали їх козаками, що на кримському варіанті татарської мови означало людей незалежних, утікачів, а також здобувачів і бродяг. Тут доречно пригадати про статтю А.Чорногора «До історії заснування м.Жданова”, в якій він писав, що в 1500 році в гирлі Кальміуса був побудований зимівник Домаха. Зрозуміло, що побудувати його могли лише нащадки жителів Адомахи, які були одним з розрізнених загонів козацтва, що зароджувалося. До цього слід додати свідоцтво А.Лисянського, який в книзі «Конец Дикого поля» повідомляє, що у самого гирла Кальміуса при впаданні в Азовське море в XVI столітті виникло запорозьке городище Домаха». З метою захисту від нападу татар козаки, очевидно, відновлювали бастіони колишньої фортеці. Це можна побачити у вже згадуваних грамотах царя Федора Іоановича, де йдеться про «нове місто Кальміус» в гирлі Кальміуса (підкреслено мною – М.Р.). Л.Кучугура в своїй статті справедливо пише, що «гирло річки Кальміус представляло для козаків важливий стратегічний пункт». Але замовчує про те, що це нерідко примушувало козаків встановлювати контроль над ним. Зокрема, протягом майже всієї першої половини XVII століття там, як писав маріупольський історик Д.Грушевський, існувала запорозька фортеця. Вона в період походів запорожців проти татар і турок в 1615, 1616, 1617, 1620, 1622, 1624 і 1630 роках давала запасний вихід по Дніпру – Самарі – Вовчій - Кальміусу в Азовське, а потім і в Чорне море, а також можливість безпечного повернення в Кош, якщо шлях по Дніпру був перекритий турками або татарами. Запасний шлях використовувався і для з'єднання запорожців з донськими козаками для сумісних походів на турок і татар 1625, 1626, 1628, 1630, 1631, 1632, 1640 і 1641 років. Важливим стратегічним пунктом гирло Кальміуса було для Запорозької Січі і з економічної точки зору. Це визнавала і Р.Саєнко. У згадуваній вище статті вона писала, що поява запорозьких козаків на берегах Азовського моря була пов'язана з їх головним заняттям в цих місцях – рибним промислом і полюванням. А для Л.Кучугури це було не чим іншим, як поодинокими дальніми поїздками на здобич солі і смачної азовської риби (і лише на період путини). Про те, наскільки глибоко вона помиляється, свідчать такі два документи, які приводить в своїй книзі «Історія запорозьких козаків» Д.Яворницький. Одним з таких документів є звіт особистого посланця Мазепи, що побував в Запорозькій Січі. Він писав гетьманові: «Запорожцы поневоле принуждены держать с татарами мир еще и потому, что у них силы нет с таким великим царством воевать, а кроме того, еще и потому, что они сыты и пьяны и одежны от добычи рыбной и соляной». Іншим є лист кошового отамана Василя Кузьменка тому ж Мазепі. В ньому отаман пише: «А что касается, вельможность ваша, того твоего вопроса, в миру ли мы с бусурманами или нет, то на это отвечаем так. Наше перемирие, которое мы держим до сих пор с бусурманами, никому не делает убытка, но служит только к лучшей прибыли. Возьми в соображение, ваша милость, то, что если бы мы, войско запорожское, не держали с татарами мира, то откуда была бы нам добыча и харч?». Приведені документи говорять про те, що рибний, соляний і мисливський промисли, зокрема в гирлі Кальміусу, давали значну частку доходів в скарбницю Коша і забезпечували безбідне існування не тільки йому самому, але і всієї Запорозької Січі, про що повинна була знати Л.Кучугура. Але навіть якщо і не знала, то не мала права робити висновок про те, що поодинокі поїздки на здобич солі і смачної азовської риби (і лише на період путини) і згадки у зв'язку з цим річки Кальміус не можуть вважатися часом заснування постійного місця проживання. Адже трохи вище в названій статті вона писала, що на території нашого міста відомі козачі древнощі. До їх числа відноситься і зброя: наконечник списа, бойовий топірець, облогове ядро; серед побутових речей – люльки, горло глека і далі: «На лівому березі річки Кальміус в 1931 році була розкопана козацька землянка з численними предметами побуту. На правому березі річки стояло укріплення з церквою в середині. Поблизу укріплення знаходилася і гончарна майстерня, де виготовлялися козацькі люльки». Скажемо відразу: якби Л.Кучугура уважно вдумалася в це, то вона б прийшла до висновку, що гирло Кальміуса тривалий час було постійним місцем проживання запорозьких козаків хоча б тому, що ніхто б не будував майстерні для виготовлення люльок у випадках рідкісного приходу на час путини. Нарешті, найбільш переконливим аргументом на користь тривалого постійного існування козаків в гирлі Кальміуса були два козачі кладовища, про знахідку яких писала вона сама. Нарешті, закінчуючи свою статтю, автор намагається довести, що навіть до середини сорокових років XIX сторіччя гирло Кальміуса було безлюдним. І використовує вона для цього матеріали вирішення конфлікту, що виник між донськими і запорозькими козаками за право полювати і ловити рибу між річками Берда і Дон. Матеріалами цими були не документи, а свідчення старожилів, дані під присягою з того і з другого боку, зібрані уповноваженим російського уряду полковником Більсом на місці (підкреслено мною – М.Р.). У цих свідченнях, пише Л.Кучугура, вони детально перераховували назви річок, балок, кос. Були вказані і обжиті місця: укріплення (тоді писали «місто» – місце з огорожею) Троїцке на Таганрог (місцевість Таганій Ріг) і Семенівське і Павлівське на річці Міус. «Ці пункти назвали саме запорожці, де за їх свідченням були і проживання мали війська запорозького низового козацтва, зокрема, в Семенівському – 300 чоловік. У цих свідоцтвах гирло річки Кальміус згадується мимохідь». Грунтуючись тільки на цьому, Л.Кучугура робить безапеляційний висновок, що «в 1745 році в гирлі р.Кальміус укріплень або постійних пунктів проживання ще не було», і потрапляє в пікантне становище. Якщо в гирлі Кальміуса укріплення або постійних пунктів проживання не було, то де ж тоді жили згадувані нею старожили – запорожці? І дача свідчень, і фіксація їх проходили в жовтні 1745 року не просто неба. Та і полковник Більс зі своєю командою розташовувався, щонайменше, четверо діб не у відкритому осінньому степу. І якщо допустити, що старожили проживали в гирлі Кальміуса, і що там, у фортеці Кальміус, проходив розгляд справи, то тоді стане ясно, чому саме гирло Кальміуса в свідченнях свідків згадується мимохідь. Але навіть якщо б аргументація Л.Кучугури була менш хиткою, все ж таки перевагу слід віддати А.Ськальковському, який в своїй «Истории Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» написав, що «біля річки Кальміус з боку Азовського моря в 1734 році було поставлено «укрепление для защиты границы и покровительства рыболовству». І лише тому, що писав він про це, спираючись на архів Запорозької Січі. звідки пішла фраза: «Города Кальміуса не існувало»? Для інтриги процитуємо фразу Р.Саєнко з її статті «Надо ссылаться на документы», опубліковану в «Приазовском рабочем» 8 вересня 1995 року. Вона прозвучала гранично категорично: «міста Кальміуса не існувало» (підкреслено мною – М.Р.). Але перш ніж спростовувати це твердження, проаналізуємо аргументацію автора, приведену в роботах «Из истории основания г.Мариуполя» і «Три этапа рождения». Отже, одним з аргументів, що заперечують цілорічне знаходження козаків в гирлі Кальміуса, Р.Саєнко виставляє сезонність їх занять: «Вони продовжували ходити на Азовське море на рибний і мисливський промисли, де все літо займалися рибальством і полюванням» (стор. 7, підкреслено мною – М.Р.). З нею можна було б погодитися, якби сезон полювання доводився на літо. Треба було б Р.Саєнко звернутися за консультацією до самого занепалого мисливця, і той би розтлумачив їй, що мисливський сезон починається восени і триває взимку, оскільки на весну і літо припадає розмноження і підростання молодняка. Таким чином виходить, що козаки, зайняті рибним ловом і полюванням, знаходилися в гирлі Кальміуса цілий рік (підкреслено мною – М.Р.). Далі Р.Саєнко в статті «Три этапа рождения» пише, що укріплення Кальміус не могло бути поселенням міського типу, оскільки козаки, що приходили на промисли до берегів Азовського моря, були тут людьми тимчасовими, оскільки постійно проживали в інших населених пунктах або входили до складу куренів Запоріжжя. Тому постійного населення, приписаного до укріплення, на Кальміусі не було». Дійсно, раз на рік козаки всіх паланок поверталися на декілька днів в Кош, щоб 1 січня вибрати нового або переобрати старого кошового отамана. Останній призначав нових полковників і старшин всіх паланок. А рядові козаки, в основному, в старому складі разом з ними поверталися туди, звідки приходили в Кош. Це диктувалося економічною необхідністю. Адже старий склад козаків в даному випадку Кальміуської паланки знав, де, як і коли краще ловиться риба і коли, в яких угіддях можна добути більше всього звіра і птаха. Адже рибний, мисливський і соляний промисли давали Кошу основні кошти для існування. Щодо твердження Р.Саєнко про те, що запорозькі козаки постійно жили в інших населених пунктах або входили до складу куренів, слід відмітити, що воно викликане елементарним незнанням січових порядків. Запорозький козак вважався таким, поки він жив на території паланок, в їх центрах, в зимівниках і на території самого Коша. В інших населених пунктах він міг жити, тільки покинувши Кіш або паланку, але тоді його називали гніздюком. Куренями ж в Коші називали житлові приміщення, і козаки розподілялися по куренях тільки для того, щоб вони, опинившись в Запоріжжі, знали, в якому із них їм спати і харчуватися. Далі Р.Саєнко посилається на російсько-турецькі трактати 1700, 1711 і 1739 років «по яких на березі Азовського моря не повинно бути поселень і укріплень запорозьких козаків» («Из истории основания г.Мариуполя», стор.6 - 7). Проте вона не пише, що цими трактатами заборонялося кримським татарам і ногайцям кочувати зі своєю худобою за межами встановлених кордонів. Проте ні та, ні інша сторона і не думала дотримуватися вимог, які пред'являлися трактатами. Про те, що кримські татари і ногайці «кочували в північному Приазов'ї, не визнаючи ніяких меж, пише сама Р.Саєнко (стор. 7). В свою чергу А.Скальковський, що став волею долі одноосібним господарем архіву останнього Коша Запорозької Січі, писав в другій частині своєї «Истории Новой Сечи или последнего Коша Запорожского», що в 1734 році «для захисту кордону і заступництва рибальству біля річки Кальміус з боку Азовського моря було поставлено укріплення». І, нарешті, останнє ствердження Р.Саєнко про те, що академік А.Гильденштедт, що проїздив восени 1773 року по території Приазов'я, «не зафіксував існування поселення в гирлі Кальміуса», звучить украй непереконливо. Хоч би тому, що в рік ліквідації Запорозької Січі, тобто всього лише два роки опісля, В.Чертков, об'їжджаючи свою нову губернію, побував на Кальміусі і «знайшов там безліч православного народу». І сама ж Р.Саєнко пише, що «це були колишні запорозькі козаки, зайняті на рибних промислах» (вказана робота, стор. 11, підкреслено мною – М.Р.). Тобто, ті козаки, які знаходилися в колишній фортеці Кальміус до скасування Кальміуської паланки, і які залишилися там тільки тому, що повернення в рідні місця для них було перспективою виявитися кріпаками. А зараз знову повернемося до виразу Р.Саєнко «міста Кальміуса не існувало». Почнемо з того, що укріплення Кальміус і існуюча при ньому слобода в документах архіву Коша Нової Запорозької Січі іменувалися просто Кальміусом. Так, в одному з них йдеться про те, що в 1760 році «козак куреня Джерелієвського П.Купка ходив в Калміус з двома возами, завантаженими разнимі сукнами». У іншому – про те, що «київський міщанин А.Павловський був в Калміусі з товаром» в 1764 році. У третьому значиться, що купець фортеці св.Дмитра Ростовського А.Самарін тримав магазин з полотном в Калміусі» в 1767 році, а в документі, датованому груднем 1769 року, мовиться про те, що в тому місяці була проведена евакуація Калміуса за річку Самару. І таких документів багато. До речі, їх щедро цитує автор ряду книг по історії козацтва, а також півдня Росії А.Скальковський. Повернемося до того, що, як пишуть А.Скальковський, Д.Яворницький, Н.Полонськая-Василенко і В.Голобуцький, а услід за ними і сама Р.Саєнко, в 1734 році в гирлі Кальміуса була знов поставлена фортеця. Зокрема, Р.Саєнко повідомляє: «Укріплення було поставлене на високому мису правого берега Кальміуса. Укріпленння обнесли частоколом, а з боку степу - земляним валом і невеликим ровом. Всередині знаходилися приміщення для людей і коней, для похідної церкви...» (вказана робота, стор. 5). Для порівняння приведемо один з документів, що стосуються справжнього будівництва м.Артемівська, який цитує «Книга про Донбас» (стор. 178): «На річці Бахмутці побудовано город - (крепостца) (підкреслено мною – М.Р.) по обидві сторони річки обнесений стоячим дубовим острогом, в ньому двоє проїжджих воріт; поблизу міста на річці Бахмутці влаштовано у солеварних колодязів Ізюмського полку козаків 140 сковорід солеварних та різних міст всяких чинів людей 30 сковорід». До речі, цей документ використовує доктор історичних наук В.Пірко, доводячи, що Артемівськ (Бахмут) заснований не в 1571, а в 1697 році. У фортеці ж Кальміус знаходилося більше 200 чоловік, і вони теж займалися промислами рибним і мисливським. Далі. Як відомо, у фортеці Кальміус знаходився загін запорожців на чолі з полковим старшиною. А відповідно до військово-адміністративного територіального ділення гетьманської України на полки, а Запорозької Січі – на паланки, резиденцією полковників і на гетьманщині, і на території Січі були міста, наприклад, центр Самарської паланки – місто Самарь. Фортеця Кальміус була містом ще і тому, що звідси здійснювалася адміністративна влада над територією більшою, ніж нинішня Донецька область. По-перше, звідси велося вкомплектовування проміжних станцій на шляхах з Кальміуса в Кош і, в межах паланки, на шляху з Коша на Дон. По-друге, ця влада останнім часом виражалася в забезпеченні охорони тракту фортеця Петровська - фортеця святого Дмитра Ростовського в межах Кальміуської паланки, про що пише сама Р.Саєнко в тій же роботі «Из истории основания города Мариуполя» (стор. 6). По-третє, вона виражалася в утриманні поштових станцій над Білосарайським лиманом і на переправі через Кальчик, на які слід було щодня направляти 8 ямщиків з кіньми (стор.6). По-четверте, влада ця виражалася в забезпеченні гарнізону продовольством. Про це, наприклад, говорить те, що 17 листопада 1768 року кальміуський полковник Сидір Чалий рапортував Кошу про видачу відпускних свідоцтв козакам його паланки «на три тижні в Бахмут, а також в Черкаське за покупкою хліба і солі», оскільки «Ватага с Малой России хотя и была, да без всякого навозу, только один порожняк … через что здешнего ведения казакам немалая в харчах нужность состоит» (ЦДІА України, ф. КЗС, спр.226, л.52). По-п'яте, чисто адміністративною, фіскальною функцією Кальміуса як центру однойменної паланки було стягнення відповідно до встановленого Коша порядком обов'язкового мита зі всіх купців, чумаків, приїжджаючих і від'їжджаючих, за переправи, за супровід їх в дорозі і т.д. Старшина, яка знаходилася в Кальміусі, стягала також акцизний збір з «шинкуючих козаків» за торгівлю спиртними напоями по всій території паланки, про що свідчить ордер Коша Запорозького полковникові Кальміуської паланки від 29 серпня 1767 року, в якому мовиться «…от каждой шинковой будки по 2 р. 50 коп., а от будки-ледовни и льоху (тобто будки-льодника и погреба – М.Р.) по 5 рублей взыскать и те деньги з оным войсковым довбышем Головком при рапорте за реестром в Кош послать» (ЦДІА України, ф. КЗС, спр.231, л.1). Адміністративною функцією полковника і старшини була і видача спеціальних дозволів («квитків») на виїзд за межі Кальміуської паланки і Запорозької Січі. У цьому переконує рапорт кальміуського полковника Сидора Чалого від 17 листопада 1768 року, в якому мовиться, що «ведения здешней паланки казаки, сидящие зимовниками и базарные шинкари, а горше ежечасно в паланку (т.е. крепость – М.Р.) приходя, ступают за выдачею билетов ради покупки к неводам делей, ниток, урезов, а всего пуще за хлебом» (ЦДІА України, ф. КЗС, спр.226, л.52). По-шосте, Кальміус був також і торговим центром. Доктор історичних наук, професор Донецького національного університету В.Пірко в роботі «Материалы архива Коша Новой Запорожской Сечи как источник истории Донбасса», стверджує, що в Приазов'ї найбільшими центрами торгівлі в регіоні були Бахмут і Кальміуська слобода. Існувала в Кальміусі і судова влада. Про один з фактів здійснення правосуддя розповідав А.Скальковський в «Истории Новой Сечи или последнего Коша Запорожского». За те, що наймит Грицько Капустенко, знаходячись в нетверезому стані, поранив ножем козака Микиту Тарана, йому в самій фортеці ухвалили вирок: «1767 года, августа 8 наказан … уломлением одной ноги». Нарешті, у фортеці Кальміус була і духовна влада, що розповсюджувалася і на сидячих зимівниками, і на тих, що жили поряд в слободі посполитих козаків. Її здійснювала козача похідна Свято-Миколаївська церква, що розміщувалася в кам'яній, критій соломою будівлі, яка, як писав єпископ Феодосій, була «поставлена запорозьким козацтвом давно, з незапам'ятних часів». («Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы XVIII столетия». Випуск 1. Екатеринослав, 1880. стор.322). І ця церква здійснювала всі акти цивільного стану: хрестила новонароджених, вінчала жителів довколишніх зимівників, що брали шлюб, відспівувала померлих. До речі, недалеко знаходилося і кладовище, на якому ховали небіжчиків. Додамо, і не одне. На другому пізніше ховали померлих і греки-переселенці, що приїхали в гирло Кальміуса. І, нарешті, по різновиду занять жителі Кальміуса всі до єдиного по категоріях були представниками міських станів, так, як і 57 жителів «городовой Павлоградской округи» за станом на 1 січня 1779 року, про яких писала в указаній роботі Р.Саєнко (стор. 8). Дійсно, кальміуські козаки займалися рибним і мисливським промислами також, як були зайняті соляним промислом вже згадувані козаки Ізюмського полку «в місті (кріпостці) на Бахмутці». Тільки у Кальміусі, окрім здобичі риби, звіра і птаха козаки вели і їх переробку. До того ж там були і шевці, і кравці, і цирульники, і кушніри, і представники інших ремесел, не говорячи вже про власників питущих будок та інших торговців. Таким чином, якщо за цією ознакою Р.Саєнко вважає містом свій фантомний Павловськ, то чому відмовляється вважати містом за тією ж ознакою реальний Кальміус?.. історію не можна Ґвалтувати У передмові до книги «Мариупольская старина», виданою в 1991-му році в Москві, в престижному, за словами автора, видавництві «Советский писатель» редактор міської газети «Приазовский рабочий» В.Черемних писала: «Майже тридцять років присвятив вивченню історії провінційного Маріуполя скромний вчитель літератури Лев Давидович Яруцький» (стор. 3). Писала, щиро помилявшись, оскільки сама не була істориком і історії міста не вивчала. І не здогадувалася, що книга, яку вона презентує, була ні чим іншим, як переспівом на свій лад книги «Мариуполь и его окрестности». І переспівом дуже незграбним з погляду історії, хоча, як продовжувала потім В.Черемних, «читається легко і приємно», оскільки написано «в цікавій формі, доброю літературною мовою». Сам же Л.Яруцький в передмові «від автора», маючи на увазі не себе, а читачів, написав: «Ми, маріупольці, мало і погано знаємо історію рідного міста» (стор. 5). А він, мовляв, знає її добре. Насправді ж, виходить так, що і історію Маріуполя, і історію запорозького козацтва, про яке він пише в «Мариупольской старине», Л.Яруцький, знає дуже і дуже погано. Прикладів тому – множина. Так, в «розповіді краєзнавця» «Кальміуська паланка» автор пише: «Майже щорічно запорозькі і донські козаки, об'єднавши свої сили, здійснювали зухвалі набіги на прибережні татарські і турецькі фортеці…» (стор. 15). Фактично ж за всю історію запорозького козацтва таких об’єднаних походів було всього лише вісім (див. Енциклопедичний довідник «Украинская Советская Социалистическая республика», стор.491 - 492). Про незнання Л.Яруцьким історії Приазов'я і Причорномор'я говорить його твердження на стор.13 «Мариупольской старины» про те, що в XV і XVI століттях приазовські степи знаходилися під жорстким контролем кримських татар. В тім, що це не так, писав польський історик Подгородецкий. Стосуючись історії України, він повідомляє, що в XV столітті, тобто тоді, коли українські землі по обидві сторони Дніпра належали Польщі - Литві, кримський хан в листі польсько-литовському королеві писав, що «Дике поле - земля не польська і не татарська, хто міцніший, той її і тримає» (див. Podhorodezci Zaris dzeiov Ukrainy, т.1). Далі на стор. 16-й Л.Яруцький пише «…у 1709 році запорожці пішли до ханського Криму». Це ствердження – дика несинітниця. Насправді ж після того, як Петро I розігнав Січь, запорозькі козаки, що знаходилися в таборі Карла XII, попросили кримського хана дозволу осісти в пониззі Дніпра на території, що належала татарам, і там заснували Олешківську Січь. Нарешті, на стор. 20-й автор пише, що запорожці в 1775-му році після ліквідації Запорозької Січі пішли з фортеці Кальміус. Фактично ж всі вони залишилися в гирлі Кальміуса, поселившись в «городовій Павлоградській окрузі», що тільки зародилася, і слободі Кальміуській. Про це пише Р.Саєнко (див. «Из истории основания города Мариуполя» стор.12). Про вільне поводження Л.Яруцького з історичними фактами говорить і його заява в нарисі «Суворов и основание Мариуполя» про те, що Суворов є засновником нашого міста: «заради відновлення історичної справедливості слідувало б і в нашому місті піднестися пам'ятнику з коротким написом: «Олександру Васильовичу Суворову – засновникові Маріуполя» (стор. 38). І це тоді, коли відомо, що роль Суворова була обмежена лише переселенням греків з Криму на землі колишньої паланки Самари, в межиріччі річок Солона - Бик, а фактично ідея заснувати місто греків – Маріуполь - належить Г.Потьомкіну. Саме він в ордері №2829 наказав грекам переселенцям побудувати «їх місто» в гирлі Кальміуса і дав йому ім'я Маріуполь. Багато туману напустив автор «Мариупольской старины» і в нарисі «Что значит слово «Мариуполь». Відомо, що незабаром після ліквідації Запорозької Січі азовський губернатор Чертков і вирішив закласти на колишніх вольностях запорозьких три міста і дав їм імена членів царюючої фамілії: Єкатеринослав (нині Новомоськовськ) на честь імператриці Катерини, Павловськ (нині Маріуполь) на честь спадкоємця престолу Павла, і Марієнполь на честь дружини сина Катерини Павла Павловськ (нині село Павловка). Відмітимо, що назви останніх двох міст тоді не були сталими: Марієнполь іменувався і Марієнополем, і Маріу-Полем, а Павловськ і Павлоградом. Про те, що місто греків було назване Маріуполем на честь дружини Павла Петровича Марії Федорівни, свідчили первопоселенці Маріуполя в 1816-му році (тобто, всього через 36 років після того як греки почали будувати Маріуполь і добре знали, на честь кого він названий). У своєму проханні на ім'я великого князя Миколи Павловича (майбутнього царя Миколи Першого), що відвідав Таганрог, маріупольські купці писали: «місто Маріуполь має щастя носити гідне шанування ім'я всеавгустійшої родительниці Вашої Імператорської Величності». Проте, Л.Яруцькому чомусь здалось, що прохання це написане «з кон'юнктурних міркувань» і «бажання нажити політичний капітал виразом вірнопідданських відчуттів» (хоча купців завжди цікавив не політичний, а грошовий капітал). Висловивши таке ні на чому не обґрунтоване міркування, Л.Яруцький продовжує, так би мовити, наводити тінь на перелаз. Виходячи з того, що в Дарованій грамоті Катерини, датованій 21 травня 1774 року, місто греків назвали Марієнполем, він стверджує, що ім'я це дане на честь матері Марії, для чого розчленовує його на три складові частини: стародавньо-єврейську – Марія, татарську анна – мати і старогрецьку поліс – місто. Неначе Потьомкіну і Катерині не було інших турбот, як складати ім'я нашого міста з трьох далеких одна від одної мов. Далі – більше. Л.Яруцький, щоб продемонструвати свою ерудицію, робить припущення, що в назві міста вжито не ім'я матері Божої Марії, а просто слово «марія», що означає на староєврейському – перевага. І враховуючи дані в Дарованій грамоті переваги, називає від імені митрополита Ігнатія Маріуполь містом, що має перевагу. Далі, так би мовити, йти нікуди... Незнанням, а тому і спотворенням історії України, українського козацтва і нашого міста, зокрема, продиктовано включення Л.Яруцьким в «Мариупольскую старину» нарису «Атаман Гладкий и азовские казаки» (стор. 61-71). Вже перші рядки цього нарису: «в 1775 році запорозькі козаки йшли з колишньої Кальміусськой паланки» (стор. 61) свідчать про кричуще незнання історії. Всім, хто хоча б поверхнево знайомився історією Запорозької Січі, відомо, що в ході її ліквідації за Дунай відправилася не половина, як пише Яруцкий, а лише невелика частина козаків, що зуміли, використовуючи відомі тільки їм протоки в плавнях, вирватися з оточеного армією Текелія Коша. А в Кальміуській паланці і в інших козаки залишалися на своїх місцях, про що свідчать історики А.Бойко і Л.Маленко в роботі «Матеріали до історії Азовського козачого війська» (стор. 10). Далі Л.Яруцький затверджує на тій же 61-й сторінці, що вольне козаче військо повернулося з-за Дунаю в Приазов'я (тут слід уточнити – його мізерна частина) і що його штаб-квартира «у свій час знаходилася в Маріуполі». Це нова байка. Як свідчать А.Бойко і Л.Маленко, посилаючись на опубліковані у вказаній вище роботі документи харківського і одеського обласних державних архівів, штаб-квартира Азовського козачого війська з 17 вересня 1831 року розташовувалася в селі Захарьївці Олександрівського повіту, потім, коли було засновано село Нікольське, там після указу Миколи I про повернення запорозьких козаків в Новоросійський край 23 жовтня 1832 року розмістили військове управління. А через 6 років, в 1838 році, військова канцелярія за пропозицією генерал-губернатора М.Воронцова, була переведена в Петровський посад поруч з Бердянськом, де і знаходилася до 1865-го року, тобто до скасування Азовського козачого війська. І ще однією байкою є твердження Яруцького, що наказний отаман Гладкий «жив і ніс службу в Маріуполі» (стор. 65). При цьому автор нарису живописав про те, як … Осип Михайлович, коли «жив і ніс службу в Маріуполі, голова грецького суду Іван Антонович Чабаненко часто «пригощав… міську знать його розповіддю про спілкування з імператором Миколою I». Заради справедливості слід відмітити, що нарис „Атаман Гладкий и азовские казаки” Л.Яруцький затіяв писати, прочитавши в першому томі Великої Радянської енциклопедії, на стор. 295, про те, що військове правління Азовського козачого війська знаходилося в Маріуполі. Правда, він повинен був пам'ятати, що і укладачі енциклопедій можуть помилятися, про що сам писав в другому томі «Мариупольской мозаики» (див. стор. 53, главку «Котовский в Мариуполе»), Л.Яруцький повинен був перевірити написане укладачами, але він цього не зробив. Виявилось, що укладачі, прочитавши звернення наказного отамана, «в чергування 5 піхотного корпусу передавати до Маріуполя папери» (див. держархів Одеської області, фонд 1, опис 218, справа 5) порахували, що штаб-квартира війська знаходиться в Маріуполі. А практично Маріуполь був найближчим до Білоцерковки містом і поштовим відділенням, куди можна було доставляти вказані папери з подальшим отриманням їх представником військової канцелярії. Навіть в кінці нарису „Атаман Гладкий и азовские казаки” Л.Яруцький продовжує, грубо кажучи, нести ахінею. Не знаючи справжньої історії Азовського козачого війська, він «викриває» авторів книги «Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область», виданої під егідою інституту історії НАН України. Без тіні сумління він пропонує відкрити цю книгу на стор. 245 і прочитати там, що «козаки несли сторожову службу по побережжю Азовського моря». І потім з апломбом пише, «що через півстоліття після приєднання Криму Азовське море стало внутрішнім морем Росії, нести там сторожову службу потреби не було (стор. 74, підкреслено мною – М.Р.). І, як кажуть, сів у калюжу. Насправді, як пише в книзі «Азовское казачье войско», що зберігається у Московській бібліотеці імені В.І.Леніна, у військовому секторі, під № 7730, її автор А.Гаденко: «в час кримської війни (1853-56 р. – М.Р.) наказний отаман Азовського козачого війська Косолап був загоновим начальником над військами, розташованими на березі Азовського моря (підкреслено мною – М.Р.). Про те ж пише і дослідник історії Азовського козачого війська С.Кутняков: «Впродовж кримської кампанії охорона берегів Азовського моря між Маріуполем і Бердянськом була покладена на піший батальйон з 432 азовських козаків» (підкреслено мною – М.Р.). І, нарешті, ще про назву останнього об'ємного нарису «Мариупольские гусары». Оскільки особовий склад Маріупольського гусарського полку складався не з маріупольців, його слід було іменувати «Гусары Мариупольского полка», або просто «Мариупольский гусарский полк».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Артамонов М. И. История хазар. Ленинград, 1962 г. 2. Архів Коша Запорозької Січі. Опис справ 1713-76 рр. Київ, 1964 р. 3. Архив Министерства юстиции. 1694 г., кн. 71, 4. Белинский В. Г. История Малороссии Николая Маркевича. Избранные философские произведения. Т. 1. Москва, 1948 г. 5. Библия. Москва, 1991 г. 6. Большая Советская Энциклопедия. Т. 4. 1981 г. 7. Боплан Г. Описание Украины. Мемуары, относящиеся к истории Юж­ной Руси. Киев, 1996 г. 8. Брун Ф. К. След древнего речного пути из Днепра в Азовское море. Записки Одесского общества истории и древностей. Т. 5. Одесса, 1883 г. 9. Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI — на­чало XIII в.). Киев, 1997 г. 10. Висковатов А. Краткий исторический обзор морских походов рус­ских и мореходства их вообще до исхода XVII столетия. Изд. 2-е. Москва:, 1946 г. 11. Водовозов Н. В. Повесть о битве на реке Калке. Ученые записки МГПИ им. Потьомкіна. Т. 67, Москва, 1957 г. 12. Волынкин Н. М. Предшественники казачества – бродники. «Вестник Ленинградского госуниверситета». Серия историческая. № 8. 1949 г. 13. Воссоединение Украины с Россией 1654 г. Документы и материалы в трех томах. Т. І–ІІ. Москва, 1954 г. 14. В'язмітіна М. I. Пам'ятки культури сарматів. Археологія УРСР. 1972 р, 15. Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. Санкт-Петербург, 1870 г. 16. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. Киев, 1957 г. 17. Головко А. Слов'янське населения причорноморських степів XII – першої половини XIII ст. «Українське козацтво. Витоки, еволюція, спадщина». Київ, 1993 р. 18. Голубовский П. В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. Киев, 1984 г. 19. Граков Б. Н Скіфи. Київ, 1947 р. 20. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая орда и ее падение. Мос­ква–Ленинград, 1950 г. 21. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Тт. І–ІІ. Київ, 1991 р. 22. Грушевський Д. Н. Жданов, Донецк, 1971 г. 23. Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. Москва, 1960 г. 24. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва, 1893 г. 25. Жуковський, Субтельний О. Нарис історії України. Київ. 1992 р. 26. Загоскин Н. П. Русские водные пути и судовое дело в допетровской Руси. Казань. 1909 г. Карты VIII и IX. «Азовско-днепровские водные пути». 27. Історія міст і сел України. Донецька обл, Київ, 1970 р. 28. История Украинской ССР. Т.т. 2–3. Киев, 1982 г. 20. Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсон­ской губерний) в XVIII – первой половине XIX веков. 1715–1858 г.г. Мос­ква, 1976 г. 30. Казмирчук Г. Історія запорозьких козаків в історіографічній спадщині декабриста В. Д. Сухорукова. Київ, 1956 р. 31. Калоферов Я. Камеральное описание городу Мариуполю с выгонною землею. Мариуполь, 1825 г. 32. Каргалов В. В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. Москва, 1967 г. 33. Котляр М. Ф. Хто такі бронники? «Український історичний журнал», № 5. 1969 р. 34. Кудряшов К. В. Половецкая степь. Москва, 1948. 35. Кузминков Л. Н. Переселение крымских греков в Северное Приазовье в 1478–1780 гг. Мариуполь, 1997 г. 36. Кучугура Л. И. Памятники салтово-маяцкой культуры в устье Кальмиуса по материалам Г. М. Пиневича и Н. Е. Макаренко. «Донецкий археологичный сборник», № 8. Донецк, 1998 г. 36. Кучугура Л. И. Праболгарский могильник на р. Кальчик, «Ильичевец», № 80 (8607) от 6. IX. 1999 г. 37. Лаврів П. I. Історія Південно-Схіної України, Київ, 1996 р. 38. Лисянский А. С. Конец Дикого поля. Донецк, 1973 г. 39. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки. Київ. 1992 р. 40. Лунин Б. Б. Очерки истории Подонья – Приазовья. Ростов-на-Дону, 1961 г. 41. Мавродин В. В. Русское мореходство на южных морях (Черном, Азов­ском. Каспийском) с древнейших времен и до XVI в. включительно. Симфе­рополь, 1955 г. 42. Макаренко М.Ю. Маріюпільський могильник. Київ. 1933 р. 43. Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата. Харьков, 1985 г. 44. Пашуто В. Т. О политике папской курии на Руси. «Вопросы истории», № 5. 1959 г. 45. Плано Карпини. История монголов. Санкт-Петербург, 1911 г. 46. Плетнева С. А. Хазары. Москва, 1976 г. 47. Плетнева С. А. О юго-восточной окраине русских земель в домонголь­ское время. КСМА. 1964 г., вып. 99. 48. Повесть временных лет. Москва—Ленинград, 1950 г., ч. 1. 49. Роdhoгоdеzci Zаris dzeiow Ukrainy. Т. 1. Warzsawa, 1976. 50. Подлонська-Василенко Н. Д. Історія України. Т.т. 1-2. Київ, 1995 р. 51. Попов А. И. Кыпчаки и Русь, Ученые записки Ленинградского государ­ственного университета. Серия исторических наук. Вып. 14. 1949 г. 52. Радянська енциклопедія історії України, Т.т. 3-4. 1984 р. 53. Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее наро­дах и казакак вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют и по каким случаям они ныне при своих местах обитают. Ч. 1-2, Москва, 1847 г. 54. Рубрук В. Путешествие в восточные страны. Санкт-Петербург, 1911 г. 55. Рыбаков Б. А. Древние славяне в Причерноморье. «Славяне», № 2. 1954 г. 56. Саенко Р. И. Из истории основания г, Мариуполя. Мариуполь, 1997 г. 57. Сердобольская Л. А. К вопросу о хронологии похода русских князей против татар и битвы при реке Калке. Сборник трудов Пятигорского педин­ститута. Вып. 1. Ставрополь, 1947 г. 58. Скальковский А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Ч. 2. Одесса, 1846 г. 59. Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Одесса, 1836 г. 60. Словарь русского языка. Т. 1. Москва, 1964 г. 61. Смирнов А. П. Скифы. Москва, 1965 г. 62. Смирнов К. Ф. Сарматы. Москва, 1964 г. 63. Советский энциклопедический словарь. Москва. 1985 г. 64. Список памятников археологии Украины. Донецкая обл. Киев, 1968 г. 65. Срезневский И. И. Материалы для словаря древне-русского языка по письменным памятникам. Т. 1. Санкт-Петербург, 1893 г. 66. Stryikowski M Kronica Polska Lietewska, Zmudzka i Wszistskei Rusi. Warzsawa,1826. 67. Сухоруков В. Д. Историческое описание земли Войска Донского. Изд. 2-е. Новочеркасск, 1904 г. 68. Тимошевский Г. И. Мариуполь и его окрестности. Мариуполь, 1892 г. 69. Тушин Ю. П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Чер­ном морях. Москва, 1978 г. 70. Українська Радянська Енциилопедія, Т. 5. Київ. 1961 р. 71. Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Вип. II. Київ. 1993 р. 72. Успенский Л. В. Слово о словах. Имя дома твоего. Ленинград, 1974 г. 73. Феодосий, епископ. Материалы для историко-статистического описа­ния Екатеринославской епархии. Віп. 1-2. Екатеринослав, 1880 г. 74. Фоменко В. Г. Южные пути Киевской Руси на Запорожье, Археоло­гический ежегодник. Москва, 1964 г. 75. Фоменко В. Г. К топонимике Приазовья. «Донбасс», № 6, 1964 г. 76. Челоби Э. Книга путешествия. Извлечения из сочинений турецкого путешественника XVII в. Москва, 1661 г. Вып, I. 77. Черненко Є. В. Скіфські кургани V ст. до н. е. поблизу Міста Жда­нова. 78. Чорногор А. М. До історії заснування м. Жданова. «Уйраїнсьсий історичний журнал», № 4, 1971 р. 79. Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков. Санкт-Петербург, 1892 г. 80. Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. Вла­димир, 1903 г. 81. Эварниикий Д. И. История запорожских казаков. Т. 1. Санкт-Петер­бург, 1892 г. 82. Яруцкий Л. Д. Мариупольская старина. Москва, 1991 г. 83. Яруцкий Л. Д. Кальмиусская паланка. Мариупопь, 1996 г.

сайты рефераты товары работа MP3 новости картинки знакомства