Історія України

УКРАЇНСЬКІ ЕПІЧНІ ПРОЗОВІ НАРАТИВИ

>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<

Оповідач такого твору певною мірою “відсторонений” від об'єкта зображення - це виявляється передусім у певній нівеляції суб'єктивного погляду на подію та її оцінках, особливо емоційних, властивих, зокрема, ліриці. Якщо ліричний твір зосереджений на відтворенні особистісного сприйняття дійсності та почуттях, то епічний виражає позицію певної спільноти людей. Тому, за словами В. фон Гумбольдта, епічна поезія “відкриває перед нами широку простору перспективу і ставить нас на такій висоті над... предметом [зображення], щоб ми були лише співчутливими спостерігачами, проте продовжували дивитися на нього як на щось чуже, що діється поза нами”. Таку позицію учений називав станом “всезагального споглядання” [10, 227].

Вказані риси помітно відбиваються і на змісті творів. Особливості епічного художнього мислення окреслювались на етапі розвитку творчої свідомості, коли розпочиналося формування класового суспільства, відбувалася етнічна консолідація та виникали перші державні утворення, проте епос сягає “своїм корінням оповідального фольклору докласового суспільства”, і саме у фольклорі виникли його класичні форми [22, 50].

Міфологічне та історичне начало своєрідно переплітаються в епічному художньому світі, і цей момент є спільним для усіх епічних жанрів. Генетична залежність художнього мислення ряду прозових наративів від міфологічного пласту свідомості вкрай виразна, через те без розуміння міфів неможливо належним чином осягнути художню глибину епосу. Одними з найдавніших епічних форм є міфологічні оповіді [22, 51]. Прозові наративи (казки, легенди тощо), які побутують в традиційному середовищі й нині, відрізняються від інших епічних жанрів (українських дум, билин київського та новгородського циклу, юнацького епосу південних слов'ян тощо) не лише за формою, а й за змістом.

Міфологічні сюжети є найдавнішими в епічній традиції кожного народу. Саме з ними пов'язане популярне уявлення про міф як про оповідальний текст (такими постають, зокрема, відомі з давніх писемних джерел ассіро-вавилонські, єгипетські, грецькі та ін. міфи). Проте існує й інше трактування міфу - як моделі світу, системи традиційних уявлень про світ. І хоча останні обов'язково наявні в міфологічних наративах, усна традиція такі твори в цілісному вигляді зберігає не завжди. Немає сумніву, що етап міфологічного мислення пройшли в своєму розвитку всі етноси, однак лише окремі з них сформували цілісну міфологічну систему та донесли відповідні тексти до історичних часів.

В архаїчному суспільстві міф був засобом осягнення таємниць буття. Він водночас давав змогу розуміти минуле та прогнозувати майбутнє. Світ людини (мікрокосм) та всесвіт (макрокосм) були для міфологічної свідомості ізоморфними. Самe відтворення сакрального міфологічного тексту не лише пояснювало уклад світу, а й у розумінні людини доби міфотвочості мало вплив на прийдешнє. Не тільки зміст оповіді, а й обрядові дії, що її супроводжували, мали сакральний характер. Міф складав нерозривну єдність з ритуалом. За міфологічною логікою, сутність явища виявлялася через те, як воно виникло, тому значна частина міфів і в своєму словесному тексті, і в обрядових діях відтворювала саме процес постання світу, людини, тварин та речей.
Міфологічна свідомість, яка була панівною протягом тривалого періоду, не втратила актуальності і сьогодні - її відгомін можна спостерегти не лише у різноманітних фольклорних явищах, але й в обрядах, у віруваннях та забобонах сучасників.
І хоч усні традиції багатьох народів (в тому числі й українського) не зберегли міфологію як систему оповідальних текстів та особливу форму світопізнання, рефлекси міфологічних уявлень все ж донині представлені у традиційних текстах різної жанрової належності, у обрядовій, ігровій та ін. практиці. Тому міф “як система уявлень про світ, як особливий тип мислення, що передує історичному, відновлюється на підставі даних етнографії, археології, лінгвістики, психології та інших наук. Для реконструкції міфологічної картини світу особливо істотними є несвідомі вияви архаїчних уявлень у мові, у принципах соціальної організації, в художній творчості” [1, 75-76].

Одними з найдавніших писемних свідчень про богів, яких вшановували наші предки, є літописи: “І став Володимир князювати у Києві сам, і поставив дерев'яних богів на горі за теремним двором: бога блискавок і грому Перуна із срібною головою і золотими вусами, потім Хорса - великого бога, а за ним Волоса - охоронника худоби і покровителя торгівлі, а ще Даждьбога і Стрибога, які тримали у своїх руках небо і вітер. А коло них поставив богів Симаргла і Мокошу, і саме до Мокоші, своєї богині, приходили чаклунки і жриці поклонятися. На тій же горі було капище. І там палили вогонь, і приносили туди жертви, називаючи дерев'яних ідолів богами. І приводили до цих богів своїх синів і дочок” [28, 64-65]. З'ясовуючи відомості про пантеон богів, дослідники спираються на окремі, часом уривчасті дані, як-от на літописні згадки про звичай присягатися іменами Перуна та Волоса [І6, V] та ін. Саме вони дають змогу поступово відтворити міфологічний світогляд наших предків.
Попри відсутність достатньої кількості достовірних свідчень дослідники ХІХ ст. зробили досить значний поступ у галузі дослідження праслов'янської та праукраїнської міфології. Одна із перших таких спроб належить М. Костомарову [32] . У своїй праці він реконструює пантеон слов'янських божеств, використовуючи для цього широке коло джерел найрізноманітнішого походження. Теорія цього питання має гідний розвиток у класичних дослідженнях О. Потебні [29], В. Гнатюка [15,16,17], М. Сумцова [35] та ін., хоч і не всі із викладених цими дослідниками тез витримали перевірку часом і мають наукове обгрунтування у подальших працях. Характерно, що більшість учених того періоду прагнули відшукати в національній традиції відповідники відомим світовим міфологічним системам та пантеонам. Аналогічні намагання спостерігаємо й досі у працях багатьох науковців (див.: [12], [25] та ін.).

В Україні інтерес до міфологічних текстів виявили не лише фахівці, а й аматори-дослідники та письменники. З цього погляду можемо говорити про започатковану традицію створення фальсифікатів, а також більш-менш достовірних реконструкцій національних епосів, заснованих на міфології. Наукову оцінку таких спроб від Макферсонових “реконструкцій” поем Оссіана до “Велесової книги” та “Словника давньоукраїнської міфології" С. Плачинди [26] дав Г. Грабович [8]; [9]. Він окреслив "соціо-психологічну матрицю" та "культурно-історичні спонуки" їх постання, відзначаючи, що "в різних суспільствах і в різних епохах потреба самоствердження вимагає відкритття своїх коренів. Автентичність тих коренів … стає другорядною супроти основної міфотворчої функції". Неприпустимість зведення величної будови історії національного духу на ґрунті містифікацій Г. Грабович порівнює з використанням фальшованих грошових купюр.

Як бачимо, процес встановлення наукової істини, на жаль, зумовлює створення новітніх міфів про давню міфологію. Проте осягнення особливостей міфологічної свідомості, на основі якої виникали епічні жанри, є неодмінною умовою розуміння традиційного епосу.

Міфологія стала безпосереднім підгрунтям для найдавніших епічних форм. Навіть ті, що створені в історичні часи, і послуговуються історичними фактами, не вільні від рефлексів міфологічного світосприйняття. Це помітно на різних складниках їх поетичного світу: героях, сюжетах, конфліктах тощо. Найбільшу ж спорідненість з міфологією виявляють казки, легенди та частково перекази.

Історична дистанція між виникненням найдавнішого міфологічного епосу (про постання світу, появу людини, оволодіння культурними благами, а зрештою і про “кінець світу”) та більш новітніми оповідями про історичні часи та події не могла не позначитися на характері осмислення часу та простору, побудови сюжету, на особливостях вирішення конфлікту, змалювання героїв. Ця різниця зумовлює відмінності різних епічних жанрів, постання яких знаменувало певні етапи розвитку свідомості та творчої уяви.

Якщо міфи відбивали живі, актуальні для їхніх носіїв уявлення, то в казках ці риси давньої свідомості ставали джерелом формування нового художнього цілого. Витоки казок сягають первісного мислення, властивих йому вірувань (анімізм, тотемізм, віра в силу магії тощо) і були безпосередньо пов'язані з давніми ритуалами (зокрема, із так званими обрядами “переходу”). Одним із таких був обряд ініціації, що полягав у посвяченні, переході з одного статусу в інший шляхом символічної тимчасової смерті та перебування в потойбічному світі, набуванні нових здібностей та відродженні до життя в іншій соціальній ролі.

Переплавлені в горнилі художнього мислення, ці архаїчні риси стали джерелом оповідей, вигадка в яких є свідомою установкою і вирізняє їх з-поміж інших прозових творів, зокрема, легенд, переказів, бувальщин, котрі зазвичай мають не розважальний, а інформативний характер, спрямовані на передачу “вірогідних” (хоч часом і не менш незвичайних) відомостей. Казка не приховує, що заснована на вигадці, адже що більш вона вишукана й карколомна, то більший інтерес викликають у слухача зображені у ній події.

Казковий світ, який захоплює, вражаючи незвичайністю та фантастичністю, має ряд спільних рис не лише в межах однієї національної традиції, але й на теренах ширшого - наприклад, всього індоєвропейського ареалу. Тож в українських казках виявляємо багато спільного з індійськими, перськими, англійськими, німецькими, скандинавськими тощо. З'ясовуючи причини таких збігів, дослідники докладно вивчили сюжетний склад багатьох національних традицій та створили покажчики усталених казкових сюжетів, засвідчивши дивовижну їх повторюваність в часі та просторі [34, 38]. Значна частина цих сюжетів - не запозичені однією традицією від інших, а радше успадковані від давніх часів і доносять до нас згадки про спосіб життя та мислення, про звичаї та обряди, сховані за пеленою віків. Кожен народ одягає ці сюжети в особливі шати, що відбивають його побут, історію, розуміння світу.

Особливо яскраво архаїчні риси свідомості відбиваються у фантастичних казках. Попри різноманітність сюжетів конкретних творів, вони зазвичай розповідають про чудесні події, випробовування та подвиги на шляху здобуття нареченої. Це відбиває їх зв'язок з “ритуалами переходу”, одним з яких і є весільний обряд з властивою йому складною системою традиційних уявлень, пов'язаних з набуттям членами подружжя іншого статусу. Менш виразним (лише на перший погляд) є зв'язок з поховальними обрядами, уявленнями про потойбічний світ та посмертне існування в ньому людини. Проте, якщо пильніше постежити за оповідями, виявляємо чітке розмежування двох світів - “нашого” і “того”. Саме на “той” світ прямує герой у пошуках молодильної води чи яблук, туди він потрапляє, переслідуючи супротивника чи шукаючи зниклу наречену. Цей казковий світ (тридев'яте царство, ліс, море тощо), де звірі розмовляють, а чудесні предмети виконують бажання їх власника, де людина може легко перетворитися на звіра тощо, є безпосередньою аналогією світу мертвих. Так, в українських казках герой отримує від померлого батька дарунок, а дівчину охороняє і підтримує корова, до якої перед смертю наказувала звертатися по допомогу матір. В іншій казці прямо вказано, що чудесний клубочок вів героя на “той” світ.

Як бачимо, витоки казкової фантастики слід шукати, зокрема, в міфологічних уявленнях про посмертне існування людини в іншій іпостасі, про перевтілення душ померлих у тварин, про тотемний зв'язок між людським родом та певним звіром. Проте це лише один із прикладів безпосереднього зв'язку казкової фантастики зі складною системою міфологічних уявлень наших предків.
Казкові герої діють не лише в незвичайному просторі. Не менш дивовижне і часове тло перебігу подій: “Колись-то давно, не за нашої пам'яті, - мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, - жив собі...”; “Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці - писанки, файніші, ніж у Косові”.
Фантастичні казки мають традиційну композицію. Схематично її можна окреслити як подорож героя в інший світ, випробовування, допомогу чудесного помічника, отримання чудодійних предметів, виконання важких завдань, перемогу над супротивником, здобуття нареченої та повернення додому. Набір дійових осіб та виконуваних ними функцій в казках досить сталий: герой, його антагоніст (супротивник), помічники, удаваний герой тощо. Неодмінним атрибутом казок є також чудесні предмети та персонажі, котрі допомагають герою.

Головними героями казки, якими б різноманітними не були їхні імена та зовнішність, найчастіше виступають або персонаж незвичайного походження, що має надприродну силу, богатир (Покотигорошко, Іван Сученко, Трьомсин), або так званий “низький” герой - казковий дурень. Їм протистоять змій-шаркань, Яга, Кощій, чарівники-чорнокнижники, а допомагають тварини та персонажі, наділені чудесною силою, уміннями чи здібностями.
Казки оповідають про пригоди й випробування, які випали на долю героя, проте завжди закінчуються його перемогою, і ця перемога також незвичайна, як і всі казкові події. Казковий вимисел спрямований на утвердження героя, з яким співвідносять себе носії казки, - вони завжди співчувають приниженому й пригнобленому, прагнуть встановлення справедливості. Тому казка виявляє народне розуміння добра й зла, розкриває етичні погляди народу, а інколи доносить до нас рефлекси цих поглядів на попередніх етапах історичного розвитку.

Неповторною особливістю жанру казки є її яскрава поетика. Передусім це так звана казкова обрядовість, наявність традиційних вступних, завершальних та серединних формул. Популярні і широковживані, вони добре відомі слухачам: “Було це в сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними ріками”. Уже саме звучання такої вступної формули чи попередньої примовки (“Починається казка од Білого Перелазка, од Суса-Бурса, од Коника-Ступака, од Півника-Співака, од Качиці-Плосконосиці, од Поросяти Пухитчастого”; “Слухайте мене горішнього та й Мелика грішного. То оті два, що рубали дрова, та й ті три, що ганяли вітри, та й ті чотири, що горох молотили, та й ті п'ять, що в соломі сплять, та й ті шість, що держать кобилу за хвіст, та й ті сім, що в них була церква з книша, пирогами побита, а ковбасні двері яйцем замкнені”) запрошує до таємничого й незнаного світу казки. Так само й завершується оповідь відповідною формулою. Іноді вона сповнена іронії: “І я там був, мед-воно пив; по бороді текло, а на душі не було. І там вельми великі люде: а я вліз у хату, а вони мене й не бачать. Стали вони замітати хату, і мене замели, і вкинули у сміття, і напхали тим сміттям гармату, і мене впихнули туди, дак як стрельнули, дак я аж сюди залетів”; “Кому казка не така, хай послуха та й тіка”. Жартівлива форма може бути спрямована на те, аби повернути слухача з полону заманливого казкового світу, проте окремі дослідники висловлюють припущення, що вона зумовлена і бажанням оповідача унебезпечити себе від покарання за порушення заборони на відтворення колись священного тексту оповіді.
Мова казки рясніє формульними виразами, що допомагають оповідачеві змалювати казковий час та простір: “Швидко казка кажеться, та не швидко діло робиться”, окреслити постаті героїв:

“ - А здоров, здоров, здоров, Іване, Сучин сину! Чи по волі, чи по неволі?
- Добрий молодець ніколи не [ходить] по неволі - все по
волі.
- Чи будемо битись, чи миритись? - спитав його змій.
- Ні, добрий молодець не для того йде, щоб миритись, а для
того, щоб битись”.

Фантастичні казки недаремно в народі називають “довгими”: оповідь зазвичай дуже розлога через численні повтори. Сюжетні повтори уповільнюють дію, роблять її напруженою, поступово нагнітаючи страх, відчай, відчуття поразки, проте несподівано й чудесно казка знаходить вихід зі, здавалося б, безнадійно глухого кута. Своєрідність епічної оповіді створюється також завдяки тавтологічним слововживанням: ліс-праліс, шляхом-дорогою, царство-государство тощо.

Казка - неповторний витвір людської фантазії. Тому казкові образи, герої, композиція так широко використовуються сучасним мистецтвом - від пригодницьких фільмів до елітарної літератури модерну й авангарду.

Казки про тварин видаються дещо простішими порівняно з чарівними казками. Вони коротші за обсягом, мають сатиричне чи моралізаторське звучання (тривалий час в дослідницькій літературі їх навіть визначали як байки). Ось чому їх часто використовують як засіб виховання чи розваги для дітей. Однак такі казки є також довершеними художніми творами, які пройшли складний шлях історичного розвитку. Значна їх частина постала з десакралізованих (які втратили свій священний характер) тотемічних міфів. Люди первісної доби пов'язували походження свого роду з твариною-тотемом, що була його покровителем і втілювала душу померлого предка. Тому в казках про тварин межа між світом людей та тварин умовна: персонажі спілкуються між собою, тварини поводяться, як люди.

Для формування казок про тварин особливе значення мав образ міфологічного трікстера - комічного дублера культурного героя. Трікстер повторює його дії, проте завжди зазнає поразки, він недоумкуватий, але водночас хитрий, не обтяжений моральними табу. Його риси легко упізнавані в багатьох образах казок про тварин, для яких хитрість стала визначальною рисою та засобом захисту від сильного.

Персонажам казок про тварин властиві усталені риси, за якими їх легко впізнати. Проте хитрість лисиці, недоумкуватість вовка, боягузство зайця є художньою умовністю, завдяки якій казки розповідають про світ людей.
Протягом віків сюжетний репертуар тваринного епосу поповнювався з різноманітних джерел. Українська традиція як складник світового фольклору, безумовно, живилася надбаннями словесності інших народів. Проте національний репертуар формувався не лише за рахунок запозичення та переробки міжнародних сюжетів. Про це свідчить хоча б той факт, що українська народна творчість виявилася надзвичайно багатою на сюжети казок про тварин [19]. Розмаїтість джерел формування репертуару спричинилася дло того, що казки відбивають як особливості життя й побуту людського суспільства на давніх ступенях розвитку (персонажі казок, наприклад, найчастіше не живуть в якомусь певному місці, а подорожують, як і творці тотемічних міфів), так і риси побуту українського селянства (котик ходить на поле, півник залишається варити обід; тварини сіють, молотять, збирають врожай).

Поетика казок про тварин також має визначальні особливості. Так, основним засобом вирішення конфлікту в казці є витівка, трюк. Персонажі чітко поділяються на кмітливих хитрунів та одурених. Оповідь зазвичай коротка, динамічна, але іноді однотипні епізоди насилюються на її стрижень, створюючи розлогу картину. Казка часто має несподіване завершення, зумовлене винахідливістю її персожів. Водночас казкове закінчення може відбивати найбільш архаїчні риси і сягати етіологічних міфів, пояснюючи походження, зовнішність, звички тварин, або ж навпаки - бути відносно пізніми за походженням і мати моралізаторське звучання.

Деякі казки про тварин мають діалогічну будову - це дає змогу оповідачам драматизувати оповідь, робити її поліфонічною, а тому ще більш цікавою та захоплюючою. Окремим текстам властиві віршовані чи пісенні вставки, ще інші можуть бути ритмізованими.

Казки про тварин містять також елементи традиційної обрядовості. Вона менш яскраво виражена, ніж у фантастичних казках, хоча й повтори, й усталені характеристики та епітети, й формульність мови, безумовно, є важливою рисою їх поетики. .
Хитрість, витівка, кмітливість героїв стали стрижневими контрапунктами і побутових казок. Ці оповіді часом видаються ніби списаними з натури. Їхні персонажі не вражають незвичністю: це селянин, піп, пан, чоловік та жінка, наймит, злодій. Однак події, що відбуваються в казці, попри всю їхню буденність, далекі від повсякденних. Удаючи, що оповідь схожа на правду, казка зазвичай міняє місцями переможців і переможених реального світу. Але ні слухачі, ні оповідачі цим не переймаються, адже вони втілюють у казці свої мрії, а не відшукують риси сучасності. Тому в казках хитрий наймит завжди одурює хазяїна, а бідняк перемагає багача.

У побутових казках два основні типи героїв - дурень і блазень-хитрун. Такі антиподи є в кожній казці, проте нерідко фігляр прикидається дурнем чи лише видається ним з першого погляду. Обидва ці казкові типи походять від тріктерського начала міфології. Проте побутова казка, що також сягає своїми витоками первісної епохи, набула виразнішої окресленості у більш пізній час, коли окремі риси свідомості докласового суспільства почали переоцінюватися. Частина з них стала джерелом комізму. Казковий дурень саме й виступає носієм свідомості, властивої вже перейденим етапам розвитку суспільства. Його вчинки здебільшого вражають своєю безглуздістю й недоречністю. Він, наприклад, олюднює природу, домовляючись із березою про купівлю бичка, розмовляє з воронами, думаючи, що вони дражнять його, робить все не до ладу, виявляє надмірну довірливість та співчуває неістотам. Ці риси надають відповідному образові людяності, проте й кумедності. Тому ставлення носіїв казки до дурня неоднозначне, часом навіть і співчутливе, адже його нетипова поведінка примушує подивитися на звичне неупереджено, побачити безглуздість окремих визнаних "істин". Тому й сюжет казки розвивається так, що її герой врешті-решт торжествує.
Поряд із дурнем у казці діє герой, для якого тупість є лише прикриттям, яке допомагає одурити супротивника. При цьому герої ніби міняються ролями. Наприклад, хитрун, який прикидається дурнем, робить вигляд, що вірить в існування чудодійного горщика, який може без вогню варити борщ, або ж чудесної палиці, що здатна оживити мертвого. Проте задяки хитрощам він усе ж переконує суперників у реальності цих надприродних з'яв і здобуває перемогу.

За канонами народної моралі, співчуття в казці завжди на боці скривдженого, слабкого, бідного героя, а його антипод - багач чи пан - виявляється висміяним. Саме цей соціальний аспект з часом окреслюється дедалі чіткіше, а казка як жанр набуває елементів соціальної сатири. Її знаряддя - гротескне перебільшення скнарості, упертості, ледарства, балакучості та інших людських недоліків. Відбиваючи народні уявлення про справедливість, казка змальовує нерозумними передусім багатіїв, а бідняк частіше виявляє кмітливість і хитрість.

Міфологічна свідомість помітна і в художній системі таких епічних наративів, як легенди. Цей жанр надзвичайно різноманітний за своїм складом. Назва легенда походить від латинського legenda - текст, призначений для читання. Первісно вона вживалася на означення житій святих, написаних для читання в день їх пам'яті, а згодом почала використовуватися у фольклористиці щодо ширшого кола творів.

Більшість легенд мають фантастичний характер, закорінений у міфологічному мисленні. Мотиви, які втратили властиву міфові сакральність та ритуальне забарвлення, продовжують своє життя в легенді. Тому неважко простежити й тематичну спадкоємність між ними.

Масив легенд великий і досить різноманітний не лише за змістом, а й за походженням. Тож виокремити в ньому певні пласти за тими чи іншими ознаками доволі складно. Будь-яка класифікація цього жанру виявляється умовною. Проте навіть побіжний огляд цих творів дає змогу спостерегти особливість, властиву переважній їх більшості. Як і міфи, легенди відповідають на питання як, яким чином, через що, чому: як виник світ, хто і як створив гори, звідки взялися грім і блискавка, град, як виникли тварини, рослини тощо.

Спектр таких етіологічних легенд дуже широкий, і саме вони є найглибиннішою верствою цього жанру. В них відбито характер архаїчного мислення і збережено найдавніші міфологеми. Легенди пояснюють походження світу (космогонічні), людей (антропогонічні), небесних світил (солярні, люнарні та астральні), появу об'єктів ландшафту, рослин, тварин тощо, виникнення народів, окремих соціальних груп, їх звичаїв. Хоча за походженням ці твори дуже давні і міфологічні елементи в них простежуються доволі чітко, переважна більшість записів здійснена настільки пізно, що первісні мотиви нерідко затемнюються пізнішими нашаруваннями, зокрема, християнськими. Це позначається на характері сюжетів та персонажів, які генетично належать християнській традиції (Святий Петро, Соломон, Самсон, Мойсей та ін.).

Легендам властива не лише пояснювальна, а й моралізаторська функція. З цього погляду вони межують із казками та притчами, наприклад, оповіді про те, як Бог наділяв літами людей і тварин; чому люди не знають часу своєї смерті (СУС - 793*); як Бог людей парував (СУС 822). Окремі твори доносять до нас відомості про давніші риси світогляду та ритуали (наприклад, легенда про те, чому перестали вбивати старих (СУС 981)). Сучасникові змальовані в них події можуть видатися надто жорстокими, а взаємини персонажів - неморальними, адже вони відображають давно перейдені людською цивілізацією етапи. Проте гуманістичний акцент та спрямованість самої легенди забезпечили їй не лише усне побутування, але й використання в художній літературі (“На лубку” М. Коцюбинського).

Міфологічний елемент, що став джерелом вимислу в легендах і зумовив їх фантастичний характер, з плином часу поступово доповнювався й історичним. Внаслідок цього легенди наближались до переказів і розповідали про реальні події, вдаючись при цьому як до безпосереднього документального відтворення історії, так і до її художнього осмислення. Саме цим зумовлений тісний зв'язок усної та літописної традиції. Так, у “Повісті минулих літ” ми знайомимося з легендами та переказами часів Київської Русі про заснування Києва, смерть князя Олега, про боротьбу з печенігами та ін.

Отже, історія мала паралельне відбиття в усній та писемній практиці. Якщо в легендах та переказах домінувала народна оцінка, то в літописах вона часто була більш офіційною, могла, наприклад, ілюструвати точку зору князя, на замовлення якого створювався літопис. Таким чином, в усній традиції формувався своєрідний народний літопис, що поєднував і міфологічне, й історичне трактування подій. Це особливо виразно простежується, зокрема, в ряді легенд та переказів, присвячених подіям народно-визвольних рухів, а також творам топонімічного характеру. Такі оповіді мають здебільшого чітку регіональну специфіку, тому різним теренам України властивий свій репертуар. Зрозуміло, що кожна місцевість має свої пояснення щодо походження тих чи інших назв, нерідко вони пов'язані з іменами певних історичних осіб (ватажків народного руху, українського козацтва) та подіями історії.

Для окремих тематичних циклів, наприклад, для оповідей про опришків, характерним є поєднання історичного та фантастичного. Особливе ставлення до таких персонажів, як Довбуш, Пинтя та Шугай, бажання звеличити їх спричиняє героїзацію, залучення архаїчних міфологічних мотивів та ін. Скажімо, опришки чудесним чином набувають неприродної сили чи невразливості: “Узяв дідо чорної масті, і вимастив Пинтю від голови до п'ят. Лише під лівим плечем лишив клаптик білого тіла: "Вічно ніхто не живе, - то й тобі треба лишити місце для рани, через яку вийде душа із тіла"” [37, 117]. Такі герої мають чарівні предмети, що рятують їх від смерті, а гинуть не від звичайної, а від чудесної чи замовленої зброї: “Люди говорили, що [Довбуш] не вмре ніколи, бо має таку силу, що куля його не бере... Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь” [37, 154].

Дивовижні здатності мали, за народними уявленнями, й козаки-характерники: “... як зійдеться битись, то начнуть стріляти, а він розхристається, розтягне на собі сорочку, то кулі йому в пазуху, наче, пчоли в улік. Ще й приказує, бувало; ті, знайте, стріляють, а він стоїть та: "Не плюй, бісів сину! Нащо ти плюєш!?"” [21, 201]. Як бачимо, джерелом фантастики в легендах були рудименти міфологічних уявлень.

Проте міфологічні уявлення мають рефлекси не лише у фабульних творах, а й у міфологічних оповідях-спогадах, які зображають фантастичні події: зустрічі з надприродними істотами чи людьми, наділеними надзвичайними здібностями. На відміну від легенд, закорінених у минулому, події цих оповідей сучасні, свідками їх є самі оповідачі чи їхнє оточення.
Якщо згадки про дохристиянські божества майже не були збережені навіть у часи найраніших фіксацій українського фольклору (частка таких текстів серед фіксацій досить незначна), то сюжети та персонажі так званої "нижчої" міфології чи демонології побутують і нині. Це демонологічні оповіді про відьом, чарівників, а також про лісовиків, чугайстрів, водяників (болотяників, очеретяників), домовиків (хованців, годованців, хазяїв), вовкулаків, русалок (мавок), мерців, потерчат, зміїв, упирів, страх, блуд, персоніфікації хвороб та ін. Серед них є й “слабо індивідуалізовані міфічні істоти (часом не наділені власним іменем)” [4, c. 13].

Прикметною рисою цих творів є те, що попри неймовірність зображуваного їхні оповідачі та слухачі зазвичай не сприймають оповідь як пересічну вигадку, адже в цьому разі інтерес до неї був би значно слабший. Саме єдність віри оповідача і слухача у можливість, хоч і неймовірність, описуваних подій підтримувала не лише інтерес до таких оповідей, а й життя їх в устах народу. З цього погляду фабульні твори та міфологічні меморати зближаються із міфами, проблема достовірності яких не поставала через сакральний характер оповіді, і відрізняються від казки, аудиторія якої наперед налаштована на сприймання цікавої вигадки. У спогадах-меморатах ще більш яскраво, ніж в легендах, простежується віра оповідача в реальність зображених подій: “А я, дак шо? Ну так рипнули двері, ну щось таке йде, і мене за ноги, так за ноги. Да такий шорсткий якийсь. Я думаю: “Ну я ж позамикала, шоб хто увийшов, ну хто б до мене увийшов? І воно так от імено отут отак за жижки до міста здавило. Я зразу змикнула, що це ж домовик, дак тики так вивечу: “На худо, чи на добро?” - отако. А він твердо каже: “На худо”. Твердо, просто: “На худо!” І такий мужик, такий. “Боже мой, - я думаю, - аби я подужала встать, шоб свєт уключить, шоб воно вийшло вже”. І так я нияк, совалась, совалась, ни встала, а тоді вже, як цей увесь переляк одийшов, дак уключила - позамикано все, позачиняне, і хвіртка позакривата, й і кругом пройшла й по двору - нигде, никого. Не сліду нигде, саме дощик изийшов: ни сліду, ничого нима нигде. Оце таке” (М. Перепечай, с. Плоске Носівського р-ну Чернігівської обл. Зап. 1994 р.).
Ця віра творить атмосферу оповіді і тоді, коли оповідач ніби “для годиться” висловлює сумнів: “А чи так воно було, чи ні, - не знаю”; “Я відаю?” тощо.

Окреслюючи палітру наративів епічного характеру в українській усній оповідальній традиції, варто згадати про народні оповідання. Вони не становлять остаточно сформованого фольклорного жанру і перебувають на маргінесі фольклору. Проте саме у творах такого типу чи не найяскравіше виявляється майстерність епічної творчості, коли найбільш талановиті оповідачі трансформують сіру буденність життя у мистецький феномен. І. Франко захоплено писав про них: “...мужицька конверзація держиться переважно, типово в епічнім тоні. Се не логічне сплітання думок у формі питань і відповідей, се барвиста мозаїка довших або коротших оповідань. Один скаже одно, другий друге, се викликає у третього якийсь аналогічний спомин і так далі. Зв'язок тих оповідань не раз зовсім припадковий, але зате кожде оповідання звичайно має фактичну основу, отже, оповідач в міру свого таланту передає його так живо і барвисто, як лише може. Значить кожде оповіданнячко інтересне само для себе, а кілька їх складаються на більшу характеристику” [36, с. 9].

Народні оповідання створюються щодня, проте більшість із них не фіксуються ні у пам'яті слухачів, ні у записах збирачів, а тому не стають надбанням фольклорної традиції. Проте кращі з оповідань виростають на плідному ґрунті усної традиції, а не лише постають з власного досвіду оповідача. Більшість із них мають форму спогадів, які в устах обдарованих майстрів стають цінними і пізнавальними людськими, історичними та мистецькими документами, адже вони є виокремленими із виру щоденного життя яскравими фрагментами, дають уявлення про ті факти й події, деталі, які випадають з поля зору істориків, літописців, а часом і письменників. Завдяки таким оповіданням ми, наприклад, дізнаємося про звичаї при вступі до козацького братства, про побут чумаків та їх тривалі й небезпечні подорожі, про гайдамаччину, про панщину, уклад життя селян у ХІХ ст., про події трагічного ХХ ст. тощо.

Епічні прозові наративи, які є вагомим надбанням української традиції, стали своєрідним усним художнім літописом, який не просто відбиває історію, але й засвідчує розвиток народного світогляду, розуміння життя, ідеалів та прагнень українців упродовж багатьох століть.

ЛІТЕРАТУРА

1. Байбурин А.К. Миф // Народные знания. Фольклор. Народное искусство. Вып. 4. – М., 1991. – С. 75 – 78.
2. Бріцина О.Ю. Українська народна соціально-побутова казка: (Специфіка та функціонування). – К.: Наукова думка, 1989.
3. Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу. І тис. до нової доби – І тис. нової доби / Упорядкування, ритмічний переклад, підготовка перекладного й автентичного текстів, стаття, довідкові матеріали Б.І. Яценка. Заг. ред. В.А. Довгича. – К., 7502 [1994].
4. Виноградова Л.Н. Народная демонология и мифоритуальная традиция славян. – М., 2000.
5. Галицько-руські народні легенди. Т. І / Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник, 1902. – Т. XІІ.
6. Галицько-руські народні легенди. Т. ІІ / Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник, 1903. – Т. XІІІ.
7. Гнатюк В. Нарис української міфології. – Львів, 2000.
8. Грабович Г. Вічне повернення містифікацій // Критика. – Рік V. – Ч. 1-2 (39-40). – 2001. – С. 6–10.
9. Грабович Г. Слідами національних містифікацій // Критика. – Рік V. – Ч. 6 (44). – 2001. – С. 14–23.
10. В. фон Гумбольдт. Язык и философия культуры. – М., 1985.
11. Давидюк В.Ф. Українська міфологічна легенда. – Львів, 1992.
12. Давидюк В.Ф. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк, 1997.
13. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна казка. – К., 1987.
14. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна проза (легенда, казка): Еволюція епічних традицій. – К., 1997.
15. Знадоби до галицько-руської демонолоґії. Т. І / Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник, 1904. – Т. XV.
16. Знадоби до галицько-руської демонолоґії. Т. ІI. Вип. І / Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник, 1912. – Т. XХХІІІ.
17. Знадоби до галицько-руської демонолоґії. Т. ІІ. Вип. ІІ / Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник, 1912. – Т. XХХІV.
18. Золота вежа: Українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки / Передм., упоряд., запис та підгот. текстів, словник С.Г. Пушика. – Ужгород, 1983. (Скорочено: Пушик.)
19. Казки про тварин / Упоряд., вступ. стаття та прим. І.П. Березовського. – К., 1976.
20. Легенди та перекази / Упоряд. та прим. А.Л. Іоаніді. – К., 1985.
21. Малорусские народные предания и рассказы / Свод Михаила Драгоманова. – К., 1876. (Скорочено: Драгоманов.)
22. Мелетинский Е.М. Народный эпос // Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении. Роды и жанры литературы. – М., 1964. – С. 50 – 96.
23. Мишанич С.В. Усні народні оповідання: Питання поетики. – К., 1986.
24. Народні оповідання / Упоряд., прим. С.В.Мишанича. – К., 1983.
25. Павленко Ю. Еволюція давньослов’янських уявлень про світ богів // Історія релігій в Україні. Ч. 3. – Київ; Львів, 1995.
26. Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993.
27. Поліська дома: Фольклорно-діалектологічний збірник / Упоряд. В.Давидюк і Г.Аркушин. – Вип. І. – Луцьк, 1991.
28. Повість минулих літ: Літопис / Переказ Віктора Близнеця. – К., 1982.
29. Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. – М., 1865.
30. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки (2-е видання) – М., 1986.
31. Пропп В.Я. Морфология сказки. – Л., 1928 (2-е видання – М., 1969).
32. Славянская мифология. Сочинение Николая Костомарова. Извлечение из лекций, читанных в университете Св. Владимира во второй половине 1846 г. – К., 1847.
33. Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. – К., 1995.
34. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л.Г. Бараг, И.П. Березовский, К.П. Кабашников, Н.В.Новиков. – Л.: Наука, 1979. (Скорочено: СУС.)
35. Сумцов Н. Ф. Культурные переживания. – К., 1890.
36. Франко І.Я. Bel parlar gentile // Зібр. творів: В 50-ти т. – К., 1982. – Т. 37. – С. 8–20.
37. Ходили опришки / Передмова, упорядкування, примітки та словник І.М.Сенька. – Ужгород, 1983. (Скорочено: Сенько.)
38. Тhe Types of the Folktale: A Classification and Bibliography. Antti Aarne’s “Verzeichnis der Marchentypen” (FFC № 3) translated and enlarged by Stith Thompson. Second revision.– Helsinki: Academia Scientarum Fennica, 1961.