ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ .

Становлення зовнішньополітичної служби України пов'язано зі створенням самостійної держави і проголошенням 10 червня 1917 року I Універсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостійних органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому універсалі, в якому було повідомлено про утворення Генерального Секретаріату · виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне секретарство з міжнаціональних справ, що стало попередником першого українського зовнішньополітичного відомства у XX столітті.

22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР.

Згідно із схваленим документом було встановлено обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР.

Важливим поштовхом у розвитку української зовнішньополітичної служби став IV Універсал Центральної Ради (оприлюднений 12 січня 1918 року), в якому УНР проголошувалася "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу".

У цей час уряд України розпочав роботу над створенням мережі дипломатично-консульських установ, чия діяльність регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства міжнародних справ (згодом - Міністерства закордонних справ), формуванням відповідної правової бази дипломатичної діяльності - навесні 1918 року співробітниками українського МЗС було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР"; підготовкою дипломатичних кадрів - з березня-квітня 1918 року мали започаткувати роботу консульські курси при Українському економічному товаристві.

За час діяльності Центральної Ради було розпочато налагодження контактів з державами світу. Зокрема, у грудні 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представників Франції ("Генеральний комісар Франції при уряді України") та Великої Британії ("Представник Великої Британії").

Наприкінці грудня 1917 року українська делегація взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 року було підписано перший мирний договір у світовій війні - між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.

Українське зовнішньополітичне відомство Центральної Ради очолювали:

Олександр ШУЛЬГИН

Генеральний секретар міжнародних справ, Міністр закордонних справ (грудень 1917 року - 24 січня 1918 року).

Всеволод ГОЛУБОВИЧ

Міністр закордонних справ (30 січня - 3 березня 1918 року).

Микола ЛЮБИНСЬКИЙ

Державний секретар закордонних справ, Керуючий МЗС (3 березня - 28 квітня 1918 року).

З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову вітчизняної зовнішньополітичної служби.

За свідченнями істориків, було визначено три основні напрями зовнішньої політики Української Держави: "встановлення дружніх відносин з країнами Четвіртного Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми державами; встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами".

За час діяльності Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Зокрема, Українська Держава вислала дипломатичні місії до Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції (загалом до 10 держав), а також прийняла понад два десятки повноважних представників інших країн (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та інших).

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією. Переговори з російською делегацією відбувалися у Києві з травня до жовтня 1918 року. Делегація РСФСР, очолювана Християном Раковським і Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі.

З призначенням Міністром закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, який змінив на цій посаді Миколу Василенка, було здійснено ряд важливих кроків для вдосконалення структури українського МЗС та законодавчої бази зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято "Закон про посольства і місії Української Держави", в липні цього ж року - закон про українську консульську службу. За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.

За час діяльності Гетьманського уряду Міністерство закордонних справ України очолювали:

Микола ВАСИЛЕНКО

Голова Ради Міністрів, Міністр закордонних справ (30 квітня - 20 травня 1918 року).

Дмитро ДОРОШЕНКО

Керуючий МЗС, Міністр закордонних справ (20 травня - 14 листопада 1918 року).

Георгій АФАНАСЬЄВ

Міністр закордонних справ (14 листопада - 14 грудня 1918 року).

* * *

З приходом Другого республіканського уряду (Директорії), який перебрав владу від гетьмана в грудні 1918 року, дипломатичні контакти попередніх українських урядів були значною мірою збережені, а подеколи розширені.

Зокрема, Директорія, першим Міністром закордонних справ якої став Володимир Чехівський, вислала ряд дипломатичних місій до таких держав, як: Бельгія, Велика Британія, Греція, Італія, США та інших, відкрила посольства у Естонії, Латвії, Чехо-Словаччині, Угорщині тощо. За Директорії Українська держава була також представлена у Ватикані. Окрема делегація УНР взяла участь у Паризькій мирній конференції, одночасно виконуючи функції тимчасового дипломатичного представництва України у Франції.

Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися міжнародною підтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичні установи УНР здійснювали широку інформаційну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основні консульські функції. У країнах, де перебували українські полонені, було організовано їхнє повернення на Батьківщину; при представництвах у Берліні, Відні й Римі існували військово-санітарні місії для військовополонених.

За часів Директорії у практику української зовнішньополітичної служби ввійшло проведення з'їздів послів і глав дипломатичних місій, з яких найважливішими стали - у Карлових Варах в 1919 році та Відні 1920 році.

За час діяльності Директорії Міністерство закордонних справ України очолювали:

Володимир ЧЕХІВСЬКИЙ

Голова Ради Міністрів - Міністр закордонних справ (26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року).

Кость МАЦІЄВИЧ

Міністр закордонних справ (13 лютого - березень 1919 року).

Володимир ТЕМНИЦЬКИЙ

Міністр закордонних справ (квітень - серпень 1919 року).

Андрій ЛІВИЦЬКИЙ

Керуючий МЗС (серпень 1919 року - травень 1920 року).

* * *

Важливою сторінкою в історії української дипломатії стала зовнішньополітична діяльність Західно-Української Народної Республіки.

1 листопада 1918 року до влади у Львові в результаті збройного повстання прийшла Національна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії і утворення самостійної держави.

Зовнішньополітична діяльність ЗУНР в основному зводилася до двох ключових напрямів: відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою та державами Антанти.

Керуючись спільним прагненням до історичного об'єднання українських земель в соборній державі, 22 січня 1919 року представники обох урядів привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.

За час своєї діяльності уряд ЗУНР налагодив широкі дипломатичні контакти, відкривши власні представництва в Австрії, Італії, Німеччині, Угорщині, Чехо-Словаччині, Югославії. Спеціальні місії були направлені до держав, де перебувала значна кількість української еміграції - Канади, США, Бразилії.

У липні 1919 року уряд ЗУНР надіслав окрему делегацію на Паризькі мирні переговори, де представники ЗУНР співпрацювали з дипломатичною місією УНР.

За час діяльності ЗУНР його зовнішньополітичне відомство очолювали:

Лонгин ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ

Державний секретар зовнішніх справ (січень - 10 березня 1919 року).

Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ

Державний секретар зовнішніх справ (10 березня - червень 1919 року).

Василь ПАНЕЙКО

Державний секретар зовнішніх справ (червень 1919 року - 1920 рік).

* * *

Одночасно з державотворчими процесами, що здійснювалися урядами УНР, Гетьманату та ЗУНР, розпочалося формування державних структур радянської України.

На окремо зібраному більшовиками у Харкові 11-12 (24-25) грудня 1917 року І Всеукраїнському з'їзді Рад Україну було проголошено Радянською під назвою Українська Народна Республіка.

Створюється Центральний виконавчий комітет, у складі якого народним секретарем міжнаціональних справ призначається С.С.Бакинський. На це секретарство покладалися функції налагодження взаємодії з Московським Раднаркомом, передусім у військових діях, а також ведення іноземних справ.

Внаслідок підписання Брестського миру РРФСР визнала самостійність УНР, остання проголосила свою незалежність на ІІ Всеукраїнському з'їзді Рад 18.03.1918 р. Але ще до цього, а саме 4.03.1918 р., передбачаючи такий розвиток подій, ЦВК УНР перетворив Нарсекміжнац в Народне секретарство міжнародних справ на чолі з В.П.Затонським.

Народним секретарем міжнародних справ 8.03.1918 р. було призначено голову Народного Секретаріату М.О.Скрипника. Наркоміжнарсправ проіснував до 19.09.1918 р.

Зі створенням Раднаркому Української Соціалістичної Радянської Республіки 29.01.1919 р., його очолює Х. Раковський, який обіймає водночас і посаду наркома закордонних справ.

За час своєї діяльності уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв. Зокрема, представники УСРР перебували у Варшаві, Берліні, Празі. Щодо іноземних дипломатичних посланників при уряді радянської України, то серед них були представники Польщі, а також Австрії, Німеччини, Чехо-Словаччини, які виконували переважно торговельні та консульські функції.

В цей період діяльність Наркомату закордонних справ УСРР була в основному спрямована на розвиток дипломатичних відносин з іншими державами, вдосконалення внутрішнього законодавства в межах компетенції наркомату, підтримку контактів з представництвами іноземних держав в УСРР.

Ситуація змінилася після утворення в грудні 1922 року Союзу РСР. Всі зовнішньополітичні, економічні, торговельні зв'язки України невдовзі перейшли у відання союзного центру, позбавляючи УСРР права на власну зовнішньополітичну діяльність.

Слід зазначити, що 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У було прийнято постанову «Про згортання апарату НКЗС УСРР», повноваження якого мали бути передані союзному наркомату. Не зважаючи на активні спроби тодішнього народного комісара закордонних справ УСРР Х.Г.Раковського протидіяти цьому рішенню (в т.ч. за його ініціативою 23 березня 1923 р. було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Політбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР і СРСР), НКЗС УСРР було офіційно ліквідовано 20 вересня 1923 р. Разом з тим після скасування НКЗС УСРР, завдяки настійному клопотанню тодішніх українських керівників з 1923 р. по 1936 р. в посольствах СРСР за кордоном працювали українські представники, які на ці посади призначалися урядом УССР, а потім УРСР.

Зовнішньополітичне відомство УСРР очолювали:

Сергій БАКИНСЬКИЙ

Народний секретар з міжнаціональних справ (14 грудня 1917 року - 1 березня 1918 року).

Володимир ЗАТОНСЬКИЙ

Народний секретар закордонних справ (1 - 4 березня 1918 року).

Микола СКРИПНИК

Народний секретар закордонних справ (8 березня - 18 квітня 1918 року).

Християн РАКОВСЬКИЙ

Народний комісар закордонних справ (січень - липень 1919 року та березень 1920 року - липень 1923 року).

* * *

1 лютого 1944 року сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Цим актом після двадцятирічної перерви по суті поновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови Політбюро ЦК КП(б) України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

Міжнародна діяльність України в період 1944-1990 рр. була в основному зорієнтована на участь в ООН, роботі в інших міжнародних організаціях, що надавало можливість інформувати світову громадськість про життя України, бути залученим до обговорення світових та регіональних міжнародних проблем, вносити свої пропозиції.

Як держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ.

Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН вже в перші роки її існування. Представники України виступали за зміцнення миру і розвиток міжнародного співробітництва. Українська делегація внесла чимало пропозицій до Статуту, інших документів ООН, серед них такі, що стосувалися текстів власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 р.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції тощо.

Україна з 1945 р. є членом Міжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвітньої організації охорони здоров'я, Всесвітнього поштового союзу (1947 р.), Всесвітньої метеорологічної організації (1948 р.), Міжнародної організації праці (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економічної Комісії (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

Двічі (у 1948-1949 рр. та 1984-1985 рр.) Українська РСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економічної і Соціальної Ради ООН, неодноразово - членом Адміністративної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комітету боротьби з апартеїдом і з здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-і роки нею було зроблено 22 пропозиції, у 1960-1961 рр. · 18 пропозицій, а з 1962 до 1970 р. · 202 пропозиції, до документів, що були предметом обговорення у міжнародних організаціях та на конференціях. Не менше пропозицій внесено у 1971-1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за ініціативами України Міжнародного року медичних досліджень, боротьба з неписьменністю у світі, допомога у підготовці кадрів для прискорення індустріалізації країн, що розвиваються.

Серед проблем, що вирішувались ООН за участю України до здобуття нею незалежності, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хімічної зброї, незастосування сили, немілітаризації космосу, ліквідації залишків колоніалізму, заборони найманства. На 45-й сесії ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

Протягом 1945·1990 рр. участь УРСР, як і БРСР, в міжнародних організаціях, в першу чергу ООН, здійснювалась під керівництвом з Москви. В той же час працівники української зовнішньополітичної служби, будучи невід'ємною частиною радянської дипломатії, виховувались, зокрема, і на кращих традиціях світової дипломатії. Підтвердженням високої їх кваліфікації є те, що представники України займали високі керівні посади в ООН та інших міжнародних організаціях. Так, наприклад, Д.З. Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948-1949 рр., П.О. Недбайло · першим віце-президентом 21-ї сесії Комісії ООН з прав людини в 1965 р., Г.П. Шевель · віце-президентом ГА ООН в 1970 р., В.Н.Мартиненко · віце-президентом Комітету з соціальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та віце-президентом 36-ї сесії ГА ООН в 1981 р., В.О.Кравець · головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г.Й.Удовенко · головуючим в РБ ООН в 1985 р., Ю.М.Кочубей · заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987-1992 рр. Багато українських дипломатів працювало на різних посадах в Секретаріаті ООН, робочих органах інших міжнародних організацій.

Міністерство закордонних справ УРСР очолювали:

Олександр КОРНІЙЧУК

Міністр закордонних справ (лютий - липень 1944 року).

Дмитро МАНУЇЛЬСЬКИЙ

Міністр закордонних справ (1944 - 1952 роки).

Анатолій БАРАНОВСЬКИЙ

Міністр закордонних справ (10 червня 1952 року - 17 червня 1953 року).

Лука ПАЛАМАРЧУК

Міністр закордонних справ (11 травня 1954 року - 13 серпня 1965 року).

Дмитро БІЛОКОЛОС

Міністр закордонних справ (16 березня 1966 року - 11 червня 1970 року).

Георгій ШЕВЕЛЬ

Міністр закордонних справ (10 серпня 1970 року - 18 листопада 1980 року).

Володимир МАРТИНЕНКО

Міністр закордонних справ (18 листопада 1980 року - 28 грудня 1984 року).

Володимир КРАВЕЦЬ

Міністр закордонних справ (29 грудня 1984 року - 27 липня 1990 року).

* * *

Новий етап у розвитку вітчизняного зовнішньополітичного відомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

У Декларації зазначалося, що України «як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій...».

Україна «виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

Після прийняття історичного Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

Як зазначається в «Основних напрямах зовнішньої політики України», ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики».

Реалізуючи поставленні завдання, за неповні дев'ять років незалежності Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послідовного і активного учасника міжнародних відносин.

На сьогодні Україна · це непостійний член Ради Безпеки ООН, учасник понад 100 міжнародних організацій, ініціатор неформального об'єднання держав ГУУАМ, до якого, крім нашої держави, належать Грузія. Узбекистан, Азербайджан, Молдова, один з ініціаторів Організації Чорноморського економічного співробітництва, котрибутор безпеки в Південно-Східній Європі, Придністров'ї, на Кавказі. Україна, визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто-Чорноморському просторі.

Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала і виконує понад дві тисячі міжнародно-правових документів.

Зовнішньополітична діяльність України регулюється багатьма засадничими національними нормативно-правовими документами, серед яких насамперед:

Згідно зі статтею 106 Конституції України керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України, який представляє країну в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Згідно з Указом Президента України «Про Положення про Міністерство закордонних справ України» від 3 квітня 1999 року, центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин, є Міністерство закордонних справ України.

Згідно з Указом, основними завданнями МЗС України є: «участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства, сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України».

Після прийняття Декларації про державний суверенітет і за роки незалежності Міністерство закордонних справ України очолювали:

Анатолій Зленко

Міністр закордонних справ України (27 липня 1990 року - 25 серпня 1994 року).

Геннадій Удовенко

Міністр закордонних справ України (25 серпня 1994-17 квітня 1998 року).

Борис Тарасюк

Міністр закордонних справ України (17 квітня 1998 р. - 29 вересня 2000 року).

Анатолій Зленко

Міністр закордонних справ України (02 жовтня 2000 р. - 02 вересня 2003 року).

Костянтин Грищенко

Міністр закордонних справ України (02 вересня 2003 р. - 04 лютого 2005 року).

З 04 лютого 2005 р. Міністерство закордонних справ знову очолює

Борис Тарасюк

На сьогодні діяльність Міністерства закордонних справ України значно розширена і реформована, Про це, зокрема, свідчить той факт, що нині загальна кількість працівників системи МЗС становить понад 1800 осіб, що у 18 разів більше, ніж у 1990 році.

Важлива увага в МЗС надається підготовці нових поколінь українських дипломатів. Прикметним є те, що у Центральному апараті МЗС України працює близько 60% працівників віком до 30 років, у закордонних установах - до 40%. Значною мірою розширене регіональне представництво серед працюючих в МЗС.

Серед ключових вищих учбових закладів для дипломатичної служби вагому роль відіграють Дипломатична Академія при МЗС України, Інститут міжнародних відносин Київського Національного університету ім. Т.Шевченка, Львівський Національний університет ім. І.Франка, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, Інститут сходознавства і міжнародних відносин «Харківський колегіум».

* * *

Історія новітнього українського зовнішньополітичного відомства - це невід'ємна частина доленосних державотворчих процесів, що відбувалися в Україні впродовж ХХ століття.

Попри складність та неоднозначність подій, які пережила вітчизняна дипломатична служба за пройдене століття, нині ця історична спадщина стоїть в основі сучасної активної і послідовної зовнішньої політики України та діяльності українських дипломатів, чий патріотизм і професіоналізм дозволив їм обрати за гасло слова: «Честь і Вітчизна».

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Енциклопедія українознавства. Словникова частина: у 4-х т. (Гол. ред. В.Кубійович. - Париж; Нью-Йорк: Молоде життя. 1955-1962).
2. Табачник Д.В., Україна на шляху у світ. - Київ. - Українська Академія державного управління при Президентові України. - 1996.
3. Українська загальна енциклопедія: Книга знання в 3-х т. (Під гол. ред. І.Раковського. - Львів; Станіслав; Коломия: Рідна школа, 1930.

Consulate General of Ukraine in San Francisco / Генеральне консульство України в м. Сан-Франциско.