Історія України

ОАЗИ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

В Україні є чудові території — національні природні та регіональні ландшафтні природні парки («Святі гори» на Сіверському Дінці, «Дністровський каньйон на Тернопільщині), заказники («Великий каньйон» у Криму), дендропарки (славнозвісні уманська «Софіївка», «Олександрія» у Білій Церкві), пам’ятки садово-паркового мистецтва («Тростянецький» на Чернігівщині) і, безперечно, історико-культурні об’єкти всесвітнього значення: Києво-Печерська лавра, Софійський кафедральний собор у Києві, «Старий Львів». Пропонується включити також до цього списку «Стару фортецю» і загалом національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець».
Нинішнє тотальне знищення природи стало тим чинником, що призвів, хоч як це не дивно, до зворотного деформування окремої галузі. Для забезпечення державного управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду у складі Мінприроди, згідно з постановою Кабміну України (2001р.), існує Державна служба заповідної справи. Іншою постановою Кабміну (2002р.) у складі Міністерства культури й туризму України схвалена Державна служба охорони культурної спадщини.
Який стан заповідної справи в Україні, як здійснюється управління її національним надбанням — природно-заповідним фондом і культурною спадщиною?
Із тридцяти восьми об’єктів природно-заповідного фонду (біосферні та природні заповідники, національні природні парки) сімнадцять (45 відсотків) нині підпорядковані Міністерству охорони навколишнього природного середовища, решта двадцять один (55 відсотків) — органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним науковим організаціям (Міністерство освіти і науки, Державний комітет лісового господарства, Національна академія наук, Українська академія аграрних наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
Така ж ситуація і в історико-культурній сфері. Наприклад, Державна служба охорони культурної спадщини у своєму підпорядкуванні з 62 має тільки 7 історико-культурних заповідників. Решта об’єктів належать іншим органам влади. Тож і виникає запитання: чи сповна задіяні потенційні можливості такої Держслужби?
Ландшафт — це цілісна природно-культурна система. Тому нею повинен опікуватися єдиний центр. У сучасний ландшафт вписані городища, кургани, ділянки історичного культурного шару тощо. Тобто його можна трактувати як систему асоціативну, водночас історичну, а в основі — природну. До речі, подібне розуміння ландшафту відображено в Європейській ландшафтній конвенції (Флоренція, 2000 р.), ратифікованій Верховною Радою України. Тобто йдеться про те, що ландшафт — необхідний компонент людського середовища, відображення розмаїття культурної та природної спадщини. Прикметно й таке: де знаходяться і ще збереглися мальовничі природні місцевості, там закопана пуповина історичної минувшини народу, виблискують позолотою церковні бані, озиваються голоси наших пращурів, що зринають із високих могил та курганів.
Згідно зі статтями 6 і 7 згадуваного Закону «Про природно-заповідний фонд України» території та об’єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні і належать до земель природоохоронного та історико-культурного призначення. Втім, це питання також має своє історичне підґрунтя. У 20-30 роках минулого століття на території України були у підпорядкуванні Наркомату освіти два види заповідників: природні та історико-культурні. З часом останні відійшли до Міністерства культури, а природні — «підібрали» різні відомства. Причому доходило до нонсенсу. Повчальною в цьому сенсі є історія з Канівським заповідником, створеним Наркомземом УРСР у 1923 році. На початку 1931 року тут на одній території розмістилися три, підпорядковані різним відомствам заповідники. «Найстарший» і найбільший за площею — природний заповідник ввійшов до Наркомзему. Другий — історико-культурний заповідник «Могила Т. Шевченка», створений у 1925 році. А в 1930 році на частині території природного заповідника з’явився ще й третій — археологічний. Останніми двома заповідниками опікувався Наркомат освіти.
Нині на прикладі Трахтемирова бачимо, як на одній території співіснують ландшафтний регіональний парк «Трахтемирів» та однойменний історико-культурний заповідник. Водночас вони окремі юридичні особи і підпорядковані так: перший — АМЗТ «АЕО» «Трахтемирів», другий — Черкаській облдержадміністрації. Тобто належать вони до різних форм власності — приватної і державної. І як тут бути, як ефективно ними керувати? Втім, частково це питання можна вже вирішувати. Необхідно приєднати Регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів» (а також історико-культурний заповідник) до розміщеного поряд (25 км) Канівського природного заповідника.
Навіть більше. Згідно з національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та підвищення якості питної води, планувалося створення Середньодніпровського національного природного парку площею 300 тисяч гектарів. А загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки передбачається створити Український лісостеповий біосферний заповідник площею 50 тисяч гектарів і Трахтемирівський Національний природний парк.
Отож, доречно створити на основі державних служб заповідної справи та охорони культурної спадщини спеціальний комітет. Він може стати одним із центрів відродження духовності, осердям збереження української ідентичності. Цей комітет піклуватиметься збереженням заповідних перлин матеріальної культури та ще існуючих «островів» унікальної української природи (Святогір’я, Дунайські плавні тощо).
Де знаходяться святі, чудодійні місця, де фокусується енергія народу, там — його духовне надбання — мова, звичаї, традиції. Це, вважайте, оази українського етносу, необхідні як противага втраті нашої ідентичності через тотальну асиміляцію сьогоднішнього вестернізованого середовища (на додаток, російськомовного). Щоправда, справа ризикована: або вони стануть резерваціями (як індіанські в Америці), або покажуть силу духу українців (приміром, як в японців чи німців).
Починаючи з прадавніх часів, на крутих віражах історії наші предки показували героїзм у боротьбі за існування. Так верховні жерці — правителі Аратти (першої держави трипільців, що існувала у 5400-2750 роках до Різдва Христового) власним самоспаленням, як жертвоприношенням, тримали людей в енергетичній напрузі, не даючи їм розслабитись. Значно пізніше, в добу Козацької держави, Хмельниччина показала середньовічному світу, насамперед Польщі, незламний дух українців. А Тарас Шевченко став месією, духовним поводирем, що врятував загалом наш народ.
Нині ж нові проблеми: російська асиміляція, єврейський сіонізм (за міжнародним розмахом уподібнюється фашизму, бо за мету ставить світове панування), економічна розруха села, де споконвіків «консервувався» український етнос. Тож українство (укотре!) повинно гуртуватися навколо святинь національної культури чи заповідних «ядер» освяченої Всевишнім незайманої природи. А в свою чергу таку поліцентричну територіальну систему духовних і матеріальних цінностей повинен координувати один урядовий орган державного управління.

Володимир ГЕТЬМАН