Збірник праць кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. Вип. 7

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, 79000, Львів, Україна

Автор аналізує концепцію політичної самостійності України і у зв’язку з цим розглядає найвідоміші статті Івана Франка.

Ключові слова: Україна, І. Франко, ідея державності.

Питання політичної самостійності у працях Івана Франка на сьогодні ще недостатньо вивчене. Радянські науковці розглядали його публіцистику лише крізь призму марксизму та федералізму, то ж з початком епохи незалежності України перед франкознавцями постала гостра потреба світоглядної ревізії статей Івана Франка під національно-політичним кутом зору. Контекст політичної самостійності в публіцистиці Івана Франка розглядає відомий франкознавець М. Нечиталюк („Іван Франко та Михайло Грушевський про національний ідеал”, „Публіцистичний контроверз Івана Франка та Лесі Українки (спроба нової інтерпретації)”). Письменниця О. Забужко в книзі „Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період” розглядає публіцистику Івана Франка з точки зору національної екзистенції. Ідеалам національної самостійності в трактуванні Івана Франка присвячує свої публікації франкознавець Ф. Медвідь. Національній ідеї в працях І. Франка присвячена книга академіка Миколи Жулинського „Вірю в силу духа: Івана Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський”. Про пріоритет І. Франка в обґрунтуванні терміну „самостійна Україна” пише його внучка Зиновія Франко.

Розвиток ідей політичної самостійності можна поетапно прослідкувати в публіцистиці Івана Франка. До концепції політичної свободи та національного ідеалу І. Франко дійшов „через свої науково-історичні дослідження, а надалі — через свою практичну роботу в пресі, де виступав на актуальні теми та вів полеміку з своїми опонентами” [1]. Питання політичної самостійності виринуло ще в 1878 році в його праці „Література, її завдання й найважніші ціхи”. Вона появилася у відповідь на статтю Івана Нечуя — Левицького, що була надрукована в газеті „Правда” під ідентичною назвою. Іван Франко тут акцентує не лише на літературній самостійності, а й на політичній: „Українські народовці так давно вже балакають о самостійності, а й досі чи не вміли, чи не сміли договоритися до ясного і одвертого заявлення свого права на самостійність політичну” [2]. Він зауважує також, що без політичної самостійності ніяка інша самостійність, в тому числі й літературна, неможлива. Це питання І. Франко ставить категорично: „Коли говорите о самостійності, то договорюйте вже до самих крайніх консеквенцій, а не уривайте на півслові”. В статті „Література, її завдання й найважніші ціхи” йдеться також про безупинну працю на полі національної свідомості: „Всяка самостійність не там, де більше крику, а там де більше самостійної, розумної праці” [2]. Ця стаття чи не перший камінь в становленні самостійницьких позицій Івана Франка та поштовх до подальшої еманації його світогляду з федералістичних тенденцій до самостійницьких.

Цього ж року в „Молоті” появляється ще одна стаття Івана Франка „Критичні письма о галицькій інтелігенції”. Ця публікація містить яскравий зріз соціального, політичного та духовного життя Галичини, зокрема Іван Франко підкреслює ідейну бідність літератури: „Ні одної з тих ідей, що стрясали Європою в ті часи, не здиблено в ній” [3]. Національний онтогенез, який охопив Європу, не доходив до „рутенців” і відповідальність за це автор статті кладе на галицьку інтелігенцію. Великий публіцист не міг не помітити серед суспільної сплячки такого „наскрізь революційного явища”, як „Русалка Дністрова”. Однією з найбільших заслуг цієї книжки він вважає те, що „Русалка” „…вказуючи виразно єдність малоруського народу на Україні і в Галичині… підносить другий протест проти розполовинення одного народу між дві держави” [3]. Ця цитата промовисто свідчить про те, що питання політичної окремішності вже тоді назрівало в свідомості Івана Франка.

Ще одна праця, яка порушує питання „української ідеї”, це програма соціалістичної партії, написана в співавторстві з поляками в 1881 році. „Програма галицьких соціалістів” ґрунтується на фундаментальних знаннях Івана Франка теорії соціалізму, вона добре аргументована та адаптована до галицької дійсності. „Нема бо народів вищих і нижчих: усі є рівними і мають рівне право на вільний розвиток. Наше бажання, щоб польський і український народи здобули незалежне національне існування” [4], — декларативно звучить в ній. „Вільний розвиток”, „незалежне національне існування” — не що інше як ще не до кінця усвідомлена формула політичної незалежності. Лише народ, який має власну політичну волю, здатний на це. Іван Франко також акцентує увагу на одночасній космополітичності та національності соціалізму. Він робить висновки, що лише пристосованість до місцевих національних елементів дасть можливість вести їх за собою.

Своєрідним трампліном в еволюції політичного світогляду Івана Франка стала стаття „Наше теперішнє положення”, яку надрукувала газета „Діло” в 1883 році. Він прямо ще не проголошує повної самостійності України, але робить вже певні зауваги й натяки. Тут концепція політичної самостійності екстраполюється на концепцію політичної сили, адже вони взаємозв’язані. Іван Франко гнівно засуджує мімікрію русинів в умовах національного гноблення: „Як довго ми не становили політичної сили, т.є. як довго у нас нема доброї вишколеної організації народної, так довго ми eo ispo (тим самим) слабі, так довго будемо нічим, як тільки contribuenes plebs (вбогий плебс, що платить податки)” [5]. Однак Іван Франко розуміє, що без консолідації народу, без його спільної праці, утворення політичної сили неможливе: „Дух спільності, дружності й асоціації, той дух — працювати згідно соєдиненними силами, котрий єсть першим признаком і необхідним условієм сильного життя кожного народу….Менше крові, а більше поту — се повинен бути оклик нашої будущої історії”.

Нещодавно франкознавець Михайло Нечиталюк відкрив для наукового світу ще одну невідому статтю Івана Франка польською мовою „Програма молодих Українців”, яка була надрукована в газеті „Kurjer Lwowski” за 1893 рік. Це дискусійна стаття-відповідь на програму підпільного товариства Миколи Міхновського „Братство Тарасівців”, що появилася під назвою „Народна програма молодих Українців” в газеті „Діло”. Уривки з праці Івана Франка (їх подає М. Нечиталюк в статті „До питання про світогляд Івана Франка (Нові матеріали)”) свідчать, що йому імпонують національні погляди молодої української генерації: „Ми всіляко визнаємо і цілком поділяємо ці ідеали” [6]. Отже, погляди Івана Франка на питання політичної самостійності збігаються з тезами програми „Братства Тарасівців”, де вказано: „Для нас, свідомих Українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однаково нам рідна і жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу”. Іван Франко цитує й інші уривки з „Програми”, яка звучить в унісон з його візією майбутнього України. Національна позиція молодих українців отримує глибоке схвалення великого публіциста.

У 1895 році появляється стаття, а потім книга галицького соціаліста, члена Радикальної партії, Юліяна Бачинського „Ukraina irredenta”, у якій вперше було концептуально обґрунтовано право і доцільність самостійності України. Іван Франко не забарився з відповіддю і цього ж року в журналі „Життя і Слово” появляється його стаття-рецензія „Ukraina irredenta”. Автор глибоко аналізує політичний, економічний, культурний розвиток українського суспільства ще з часів унії з Польщею крізь призму української національної свідомості. Він розглядає національну свідомість у процесі її історичного розвитку, акцентуючи увагу на проблемі тяглості й перервності національної традиції. Еволюція національної свідомості, в баченні І. Франка, — це складний, динамічний процес поступу, що прямує до національного ідеалу. Від рівня розвитку національної свідомості залежить розімкнення „меж можливого” та здійснення національного ідеалу. Процес переходу від національної свідомості до національної незалежності вдало схарактеризував соціолог Ф. Опенгаймер: „Нам варто виводити не національну свідомість від нації, а націю від національної свідомості”.

Іван Франко тактовно полемізує з Юліаном Бачинським з приводу його марксистської орієнтації, бо той намагається приклеїти терміни „пролетаріат”, „буржуазія” до галичан. Критикує його за спрощене розуміння складних історичних процесів: „Готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії” [7]. Водночас І. Франко наголошує на політичній цінності брошури: „Для мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національних почуттів та національної свідомості…Такі потреби…породжують великі історичні події. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійності України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього ,поки не здійсниться” [7]. Але він вважає, що становлення політичної самостійності мусить пройти певні етапи. Важливу роль в цьому питанні відіграє економічний фактор. Повна „відрубність” України від Росії означала б її економічний крах: „Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, хоч би те, чого не хотів добачати Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно”. Повна політична незалежність для Івана Франка поки що має ідеальну, футуристичну форму. Найбільша цінність брошури молодого радикала, за його словами, у відчутті потреби політичної самостійності, у показі майбутнього розвитку України. Отже, І. Франко цілковито згоджувався з політичною окремішністю України в майбутньому, але на цьому етапі розвитку національної свідомості та українського суспільства, що не досягли ще свого націєтворчого апогею, вказував на неефективність самостійницьких постулатів Юліана Бачинського. Великий публіцист з пересторогою ставиться до марксистських соціал-демократичних ідей, бо вони є „для українства набагато гіршим ворогом, ніж російське самодержавство та російська цензура”, адже виступають проти українського національного руху.

Наступна стаття „З кінцем року”, що появилася в журналі „Життя і Слово” (1896), через свій націозахисний зміст навіть не увійшла до 50-томного зібрання творів І. Франка. Рефреном статті стало питання „українського національного ідеалу”. Автор звинувачує східноукраїнських радикалів у його неусвідомленні та критикує їхню тактику: „Якби ці люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбивих думках, якими вони пройняті, і якби повернули свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали свої голови в боротьбі за той ідеал,…справа вільної автономної України стояла б і в Росії, і в Європі як справа актуальна” [8]. Український національний ідеал тут виступає в ролі політичної свободи України. І. Франко чітко бачить, що для його здійснення потрібна національна самореалізація. „Вона необхідна й невпинна, як шлях розвитку людської цивілізації, оскільки становить невід’ємну „органічну”, „натуральну” складову процесу емансипації людської одиниці” [9]. Спостерігаючи за національно-визвольними рухами в інших країнах, він робить висновок, що через реалізацію інтересів нації реалізовує себе і поодинока людина, як член цієї нації. „В умовах духовно-політичної кризи люди воліють скніти в тенетах апатії, пасивно очікувати. Обов’язок національної інтелігенції, еліти — пробуджувати почуття національної гідності, формувати історичну та політичну свідомість українців, визначати національні інтереси й пріоритети, зберігати національну ідентичність та консолідувати націю” [10], — так конденсує думки Івана Франка щодо ролі інтелігенції в пробудженні нації академік М. Жулинський.

Упевненість у переході національного ідеалу в політичну самостійність відображає стаття „Коли не по конях, то хоч по голоблях”, яка появилася в контексті полеміки І. Франка з Л. Українкою, в якій він писав: „При настанню політичної волі — чи се буде тепер, чи в четвер — з українською нацією будуть числитися, значить політична воля пошанує її краєві та національні особливості” [11].

На зламі століть, в 1900 році, появляється епохальна стаття Івана Франка „Поза межами можливого”. У цій статті він категорично заявляє: „Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та невдоволення відійдуть у сферу історичних споминів” [12]. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Він також є кордоцентричним, бо не лише усвідомлюється, а й відчувається серцем: „Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусімо вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього”.

Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Франкознавець Ф. Медвідь стверджує, що Іван Франко реально оцінив історичне значення феномена національної свідомості для національної самостійності. „Адже добре відомо, що національна свідомість…на базі засадничої національної ідеї містить в собі усвідомлення: 1) етнічної спільності; 2) національних цінностей і відданість їм у мові, етнічній території, національній культурі; 3) соціально-державної спільності; 4) патріотизму; 5) спільності в національно-визвольній боротьбі” [13]. Іван Франко наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії.

В історичному нарисі про розвиток культури й цивілізації „Що таке поступ?” [1903] Іван Франко розглядає різноманітні концепції держави. Він, на жаль, не подає свого бачення форми державного правління в Україні. Хоча зауважує, що „чоловік може бути щасливим у житті…тільки в співжитті з іншими людьми в…нації” [14].

Іван Франко, як і більшість теоретиків того часу, вважав, що у процесі становлення модерної нації вирішальну роль має відіграти справжня національна еліта, що стане дороговказом у незалежне політичне майбутнє, зміцнюватиме національний дух та працюватиме на ниві культури й політики. „Перед українською інтелігенцією відкриється… величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй” [15], — пише Іван Франко у статті „Отвертий лист до галицької української молодежі”. Тут дуже виразно звучить питання самостійного політичного життя. Великі надії автор покладає на молодь, якій судилося втілити його омріяний національний ідеал. Він закликає її „навчитися чути себе українцями” і це почуття не може проявлятися у загумінковому патріотизмі та на словах, а має „вести за собою практичні консеквенції”. Моральне переродження української нації мусить стати результатом праці над згуртуванням народу на основі його мови, традицій, звичаїв, ментальності. Мобілізація сил, здобування знання, праця над собою — спричинить суспільні зрушення та метаморфози в українському суспільстві. Самостійницькі погляди Івана Франка проявляються в словах: „…Велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичному житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода” [15].

Найчіткіше про здобуття повної політичної волі висловився Іван Франко у статті „Свобода й автономія”, що була опублікована в 1906 році в „Літературно-науковому віснику”. „Думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності” [16], — виважено й впевнено пише І. Франко. Франкознавець М. Нечиталюк так розуміє Франкову думку про свободу й автономію: „Іван Франко висунув чимало передумов, без яких не може бути навіть мови про національну автономію. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії” [1].

У 1914 році в газеті „Tydzien” була опублікована рецензія І. Франка „Жидівська держава” на книгу Теодора Герцля „Єврейська держава. Спроба сучасного розв’язання питання”. В ній І. Франко обґрунтовує право євреїв на національне самовизначення та на окрему політично-територіальну одиницю. Погляди Теодора Герцля йому імпонують. Про це свідчить також розмова українського та єврейського націєтворців [її подає в своїй статті „Wόwczas było to jeszcze mrzonka” Василь Щурат], що відбулася у Відні в 1892 році. Іван Франко запитав Т. Герцля, чи здійсненна ідея відбудови єврейської держави, яка дуже його зацікавила, бо є „начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави”, на що Т. Герцль відповів: „Чому би ні…Навіть найблагородніша ідея буде здійснима, якщо тільки зможе збудити запал в найширших масах народу і висуне з лона захисників таких, що будуть готові на мучеництво… Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом” [17]. По довгій мовчанці, як засвідчував Василь Щурат, Франко потиснув Герцлеві руку і сказав: „Тут признаю панові повну рацію”.

Під час Першої світової війни, в 1915 році, появляється відгук Івана Франка на статтю Л. Цегельського „Румунія, Росія і Україна”, що була опублікована в газеті „Ukrainische Nachrichten”, яку видавав „Союз визволення України”. У своїй статті „Легкомисність чи щось інше?” він рішуче засуджує позицію Л.Цегельського, який пропонує „утворити між Росією й Румунією державу-пуффер (буфер. — Г.С.) на українській території” [18], а також віддати Румунії Бессарабію. Франка-політика обурюють спроби представника „СВУ” перекроїти політичну карту світу, жертвуючи при цьому частиною України: „Др. Цегельський …бере на себе ролю щедрого магната, якому нічого не значить дарувати Румунії півміліона своїх земляків…” [18]. Така позиція Івана Франка вкотре підтверджує його змагання за будь-яких політичних обставин до самостійності України. Франкознавець М. Нечиталюк вважає, що І.Франку належить також „пріоритет у формулюванні самих понять „політична самостійність”, „український національний ідеал”, „самостійна Україна”„ [19].

Багатюща спадщина великого публіциста і сьогодні повинна бути нашим путівником історичної пам’яті, національної гідності й гордості, заповітом національної єдності. Український народ вже осягнув ідеал національної самостійності, здобувши політичну незалежність. Тепер треба зреалізувати цей ідеал у всій його повноті, не звертаючи „на зовсім інші стежки”.

___________________

1. Нечиталюк М. Іван Франко та Михайло Грушевський про національний ідеал // Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді й повідомлення наук. конференції до 100-річчя діяльності М. Грушевського. — Львів, 1995. — С.273-277.

2. Франко І. Література, її завдання й найважніші ціхи // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т.26. — К., 1986. — С.8.

3. Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т.26. — К., 1986. — С.88, 91.

4. Франко І.Я. Програма галицьких соціалістів. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т.45. — К.: Наукова думка, 1986. — С.461-462.

5. Франко І. Наше теперішнє положення // Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. — Т.46. — Кн. 1.– К., 1986. — С.307.

6. Нечиталюк М. До питання про світогляд Івана Франка (Нові матеріали) // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. дев’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 28-29 жовт. 2005 р. — Львів, 2005. — С. 20-21.

7. Франко І. Ukraina irredenta // Франко І. Вибрані твори: У 3-х т. — Т. 3. — Дрогобич, 2004. — С.391-392.

8. Франко І. З кінцем року // Франко І. Молода Україна. — Львів, 1910. — С.107.

9. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. –К., 1992. — С. 55.

10. Жулинський М. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення політичної і національної свідомості української людності. — Луцьк, 1999. — С. 8.

11. Франко І. Коли не по конях, то хоч по голоблях // Франко І. Молода Україна. — Львів, 1910. — С. 126.

12. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т.45. — К., 1986. — С. 284.

13. Медвідь Ф. Ідеал національної самостійності в трактуванні Івана Франка. // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. — Львів, 1998. — С. 121.

14. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Вибрані твори: У 3-х т. — Т. 3. — Дрогобич: Коло, 2004. — С.475.

15. Франко І. Отвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Вибрані твори: У 3-х т. — Т. 3. — Дрогобич, 2004. — С.570, 576.

16. Франко І. Свобода й автономія // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т.45. — К., 1986. — С.447.

17. Франко І. Жидівська держава. Примітка. // Іван Франко Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50-ти томах. / Упоряд. З.Т. Франко, М.Г. Василевський. — Львів, 2002. — С.334.

18. Нечиталюк М. З рукописних джерел Івана Франка // Українське літературознавство. — Вип.3. — Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1968. — С.133-136.

19. Нечиталюк М. Публіцистичний контроверз Івана Франка та Лесі Українки (спроба нової інтерпретації) // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. — Львів,1998. — 872 с.

Concept of political independence of Ukraine in publicism of Ivan Franko

Halyna Synychych

Ivan Franko National University of L'viv,

Universytetska Str.1, 79000, Lviv, Ukraine

The author analyses the concept of political independence of Ukraine. In this connection she examines the most famous articles by Ivan Franko.

Key words: Ukraine, Ivan Franko, idea of Ukrainian state system.

Книги*e-Book Іван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина1 Іван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина2 raznoe.h18.ru Велика Історія України: Словяни, Арійці. Велика Історія України: Почини Київської Держави. Київ, мати українських городів. Святослав Завойовник:Знищення хозарської держави. Культура поганської України. Кінець українізації. Матеріали про козацтво, Матеріали по Історії України, Материалы статьи по ИСТОРИИ УКРАИНЫ. Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 роках. Если Украина придет в Европу самостоятельно, это усложнит отношения с Россией. Дні національної ганьби. Рік України в Росії, рік Росії в Україні. Проблеми визнання українського голодомору геноцидом. Националист с Востока. Хто вбив Ярослава Галана? Хто вбив Ярослава Галана? Іще один погляд на цю справу. Це різні статті. НеСОБОРний злочин. Псевдособор, який «ліквідував» Українську греко-католицьку церкву. ЗЛОЧИН: хто гострив сокиру? Обставини смерті Ярослава Галана — погляд через 60 років. История национального движения Украины. Масловський: З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. Iван Бiлик. Меч Арея. Тарас Возняк: Мамай чи майбутнє? Убийство в музее восковых фигур.

Варіант цих статей на: ukrainakvit.narod.ru.

***ПОШУКИ ПРАДАВНІХ РУСІВ:Історія походження РУСІВ

 МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ