доктор політичних наук,
доцент кафедри міжнародних відносин
факультету історії, політології і міжнародних
відносин Чернівецького національного
університету ім. Юрія Федьковича,
випускник програми JFDP ACCELS)
(м. Чернівці)

Одним із внутрішньополітичних наслідків зміни влади в Україні після президентських виборів 2004 року стала поява цілком очевидних ознак суспільного  розколу, що загострило проблему формування єдиної нації шляхом консолідації навколо загальновизнаних культурно-ідеологічних та політичних параметрів організації суспільства і держави. Основні кроки у цьому напрямі повинні зробити самі українці і тут варто зазначити, що саме внутрішня динаміка процесів визначає характер і спрямованість націєтворчих процесів. Водночас, зважаючи на історичні особливості формування українства, помітна роль належить зовнішньому впливові, що проявляється в активності окремих держав (США і Росії) та впливових міжнародних інститутів, що мають в Україні серйозні довготривалі геополітичні та геоекономічні інтереси. Загалом, існують два зовнішні потужні суб’єкти-складові зовнішнього чинника: Захід і Росія.

Чи можуть зовнішні суб’єкти впливу визначати внутрішній розвиток країни? Досвід посткомуністичних трансформацій в регіоні Центрально-Східної Європи дає позитивну відповідь на це запитання. В Україні визнання важливої ролі зовнішнього чинника відображено у низці засадничих документів. Зокрема, у Плані дій НАТО-Україна зафіксовано, що в контексті інтеграції до євроатлантичних структур “майбутні процеси внутрішнього розвитку країни будуть здійснюватися на основі рішень, спрямованих на підготовку України для досягнення її мети щодо інтеграції...” [1]  (курсив мій. – С.Ф.).  

На думку автора, зовнішній чинник має суперечливий вплив на процеси у сфері національної консолідації. По-перше, основні суб’єкти діють переважно у власних цілях і виходячи із притаманної їм динаміки розвитку, по-друге, вони найпомітніше впливають на ті елементи-складові національної свідомості, що є генетично близькими до них. Так західні держави та інститути, а також Росія розглядають процес національної консолідації в Україні перш за все крізь призму утвердження власних геополітичних інтересів в контексті глобального та субрегіонального суперництва.  Вони діють саме на свої сегменти національної свідомості, зокрема, Захід зміцнює демократичну складову процесу консолідації.  В свою чергу, Росія посилює  етатистські та авторитарні начала української свідомості і відповідні їм структури та механізми суспільної організації.

Отже, для визначення характеру і спрямованості зовнішнього впливу на процеси консолідації української нації спершу потрібно розглянути досягнення і труднощі на цьому шляху впродовж періоду незалежності, а згодом проаналізувати особливості впливу зовнішніх чинників, зокрема,  західних інститутів та Росії.

Процес консолідації: досягнення і суперечності

Після проголошення незалежності перед українською елітою постала проблема  національної консолідації як запоруки існування державності у довготривалій перспективі. Потрібно було створити гомогенну націю з чітко вираженими параметрами готовності до самостійного існування. Як зазначає С.Римаренко, “вихідним пунктом консолідації суспільства є розуміння самої української нації як поліетнічної спільноти, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як спільноту громадян Української держави” [2]. Водночас консолідація не обмежується лише створенням політичної нації, а вимагає також формування спільних елементів етно-культурного характеру.

Загалом, процес національної консолідації (а в українських умовах націєтворення) є багатовимірним і тривалим. Об’єктивними індикаторами здійснення консолідації можуть частково бути рівень стабільності соціально-економічного і політичного розвитку, а також зближення параметрів в ідеологічній і мовно-культурній сферах різних регіонів країни тощо. Успішне здійснення консолідації покладається перш за все на еліту і залежить від якості запропонованої і здійснюваної стратегії у цьому напрямі.

На превеликий жаль, політична еліта України виявилася неготовою до цієї місії. Хоча необхідність формування нації й усвідомлювалася керівництвом країни, але процес консолідації так по суті і не розпочався. З одного боку, перший президент Л.Кравчук не встиг розробити й запропонувати відповідні механізми, а з іншого – його наступник Л.Кучма сприймав створення держави спрощено, тобто лише з точки зору формування економічної основи державності, що, на його думку, повинно сприяти автоматичному вирішенню інших, зокрема, гуманітарних та національних проблем. Всім мабуть запам’яталася фраза з його інаугураційної промови стосовно того, що національна ідея – це не ікона, на яку потрібно молитися, а засіб забезпечення кращого життя для народу.

Створений Л.Кучмою політико-економічний режим, що базувався на балансі інтересів основних промислово-фінансових груп, які розділили Україну, сприяв затушуванню проблеми створення спільної ідентичності у загальнонаціональному масштабі.  Консолідуючі процеси відбувалися повільно, причому в економічній галузі вони випереджували культурну сферу. Було обрано практику “природного” розвитку, тобто правляча еліта не прискорювала процеси формування спільних національних ознак. Зокрема, не форсувалася українізація освіти і державного апарату, створення і захист національного інформаційного простору тощо. Певна логіка в цьому була, зважаючи на сумний досвід деяких пострадянських країн (Молдови, Грузії), де прискорене і непродумане національне будівництво призвело до дезінтеграції держави.

Проте в цілому, як наслідок,  вже п’ятнадцять років  в Україні спостерігається відсутність суспільного консенсусу стосовно стратегічних орієнтирів розвитку, не визначені базові цілі та цінності українського соціуму [3]. Згідно даних опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994-2003 рр.”, тільки 41,1 % респондентів вважають себе перш за все громадянами України. Для 32,3 % - важливіша регіональна ідентичність: кожний опитаний з цієї групи опитаних більше бачить себе “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, ніж громадянином України. Ще 13,1 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою вже державою – Радянським Союзом [4].

Ситуація поступово почала змінюватися  під впливом Помаранчевої революції, що стала одним з найважливіших з моменту отримання незалежності етапів консолідації української нації. Ці події ініціювали початок досить серйозних дискусій в еліті та суспільстві стосовно існуючих та бажаних базових ознак української нації в регіонально-культурному переломленні. Усвідомлення та артикуляція відмінностей в політичній культурі вивело на обговорення ширших сутнісних культурно-ідеологічні параметрів, що розділяють чи/та об’єднують націю. Важливу спробу консолідації спершу еліти, а згодом і більш широких верств, зроблено в ході вироблення  і підписання Універсалу національної єдності на початку серпня 2006 року, в якому, попри розмитість багатьох формулювань та вплив на зміст документу політичного моменту, сформульовано основні принципи зміцнення держави і створення єдиної нації.

Вплив зовнішнього чинника на процеси національної консолідації

Важливий зростаючий вплив на внутрішні процеси в Україні справляють зовнішні суб’єкти, зокрема, впливові держави та міжнародні організації. В цьому контексті можна виділити західний і східний (російський) чинники, що мають відповідне концептуальне та інституційне наповнення. З одного боку, це вестернізація, що включає передачу західного ліберально-демократичного досвіду суспільної організації і спирається на потужні економічні та військово-політичні ресурси Заходу.  При цьому здійснюється вплив на формування та підсилення саме демократичних елементів української суспільної свідомості та політичної культури. З іншого боку, йде проникнення впливу зі сходу, що носить переважно реакційно-консервативний характер і проявляється в просуванні російського варіанту християнства (православ’я), ксенофобії і вестернофобії, етатократії як моделі державного устрою тощо. 

Можна зауважити, що історично процес націєтворення за умов авторитарного політичного режиму виявлявся більш ефективним, оскільки володів достатніми інструментами “нав’язування” спільних цінностей за умов соціальної  та культурно-ідеологічної фрагментації суспільства [5]. Прикладами можуть слугувати створення абсолютистських держав Західної Європи в період середніх віків, що супроводжувалося подоланням феодального сеператизму і формуванням загальнонаціональної ідентичності. За цією логікою “імпортовані” з Росії авторитарні цінності повинні були б сприяти консолідації української нації. Проте досвід України показує, що авторитарний алгоритм націєтворення не передбачає українського елементу як основи консолідації. В іншому випадку Л.Кучмі вдалося б досить далеко просунутися на шляху українізації, особливо у південних і східних регіонах і тому зараз не виникало б таких гострих суперечок навколо проблем сепаратизму і федералізму.

Зважаючи на те, західний та російський чинники є проявами геополітичного суперництва на глобальному та суб-регіональному рівнях, між ними існує гостра конкурентна боротьба. У цій боротьбі Захід поступово нарощує свою перевагу, оскільки він пропонує більш привабливі, ніж Росія, альтернативи культурного, суспільно-політичного та економічного життя. Підвищенню західного впливу також сприяє поступове зменшення кількості носіїв радянської ідеології, що є найбільш сприйнятливими до авторитарних цінностей, що привносить в Україну російський чинник.

Водночас зворотною стороною західного впливу (вестернізації) є глобалізація з її космополітичним началом, що розчиняє культурно-національні особливості і не сприяє націє і державотворенню. Як песимістично відзначає з цього приводу Т.Возняк, “ ...Україна стратегічно запізнилася із формуванням “нації” та “держави”. На часі об’єднання консолідованих єдностей (зрілих націй) у глобальне ціле. Натомість сучасна Україна радше скидається на матеріал для побудови інших (щонайперше модерної російської, але також і американської, канадської та ізраїльської) спільнот.” [6]. У цьому контексті існує спроба подати російський чинник як один із важливих засобів збереження традиційної української (чи то слов’янської) ідентичності в бурхливому морі чужих культурно-ідеологічних впливів. Мовою російських офіційних політичних документів це звучить як “зусилля по забезпеченню виконання взаємних зобов’язань по збереженню і примноженню в країнах-учасницях СНД спільної культурної спадщини ” [7].

Автор не погоджується із песимістичними поглядами на майбутнє української нації та держави. Перш за все, в контексті сучасних загроз і викликів відбулася фактична відмова від концепції зниження ролі держави на користь транснаціональних корпорацій та міжнародних інститутів, що була популярною в 70-80-ті роки. По-друге, паралельно із глобалізацією відбувається зворотний процес фрагментації та регіоналізації. По-третє, реструктуризація системи міжнародних відносин супроводжується зміною балансу сил її окремих суб’єктів. У процесі перерозподілу зростає цінність окремих держав з точки зору довготривалих геополітичних інтересів глобальних гравців. У цьому контексті Україна потрібна Сполученим Штатам як  союзник по боротьбі за глобальне домінування, що передбачає існування стійкої української прозахідної ідентичності. Подібний інтерес існує і в Росії, і якщо повертатися до думки Т.Возняка, то саме вона, а не Захід, зацікавлена у розчиненні України і перетворенні її на “матеріал” для потреб власного націєтворення.  Таким чином, зовнішні суб’єкти зацікавлені у консолідації української нації на основі власних культурно-ідеологічних зразків.

Які ж особливості їхнього впливу? Для відповіді на це запитання потрібно виділити низку характеристик-складових частин бажаної ідентичності і проаналізувати вплив на них зовнішніх суб’єктів. Автором визначено кілька таких базових компонентів-параметрів спільної ідентичності, а також суб’єкти і характер впливу на них.

Таблиця. Ідентичність та зовнішній вплив

1. Незалежність і територіальна цілісність.

Це один із базових компонентів ідентичності. Він зазвичай формується на основі внутрішніх чинників, хоча в українських реаліях це не відбувається. Так незавершеність створення української ідентичності проявляється у недостатній відданості незалежності та територіальній цілісності держави, що особливо характерно для національних меншин та мешканців певних регіонів. Зокрема, опитування на початку 2004 р. показали, що, значна частина населення півдня і сходу не вважала дії Росії  під час конфлікту навколо Тузли посяганням на територію України і не виявляла бажання захищати острів-косу у разі загострення ситуації.   

За цих обставин зовнішній чинник справляє суперечливий вплив. Зокрема, США та європейські і євроатлантичні інституції підтримують територіальну цілісність України, сприяючи зміцненню позицій прихильників незалежності. З іншого боку – позиція Росії стимулює формування незалежницьких поглядів більшості населення, включаючи й традиційно орієнтовані на Москву регіони.  

2. Соборність (єдність) населення.

Даний елемент ідентичності формується через спільне тривале співжиття України, постійні контакти між жителями різних регіонів, знання і повагу їх особливостей тощо. В даному випадку сприяння зовнішнього чинника означає зовнішнє юридичне визнання територіальної цілісності, відмову від підтримки сепаратистських та ірреденталістських рухів у прикордонних регіонах, спрямування з боку сусідніх країн та інституцій національних меншин у до лояльності до своєї країни та титульної нації тощо. Очевидно, що східний і західний зовнішні чинники по-різному здійснюють дані функції. Сусідні країни-члени ЄС і НАТО визнали існуючі кордони України і практично відмовилися від  політичної мобілізації національних меншин у прикордонних регіонах. Цього не спостерігається стосовно Росії, яка об’єктивно вона не зацікавлена в єдності української території і тому намагається продовжувати імперську політику “контрольованої нестабільності” з метою підтримки сепаратизму (зокрема. в Криму) та розпалювання федералізації.

3. Ринкова економіка, відчуття власності.

Очевидно, що існування в українській свідомості підтримки ринкової економіки спирається як на традиційну ментальність, так і потужні імпульси із Заходу. Зближення з ЄС і НАТО передбачає формування інституційних та ментальних основ вільно ринкової економіки. Натомість в російському впливові домінуюче місце займають ідеї державного капіталізму з його гіпертрофованою роллю держави, відсутністю вільної конкуренції і економічної свободи і т.п.

4. Демократичний характер влади.

Тут не потрібно особливих аргументів стосовно визначення характеру впливів обох чинників. Західна демократія різко контрастує з так званою “керованою” чи тепер “суверенною демократією”, що будується в Росії.

5. Спільні риси духовної культури (мова, релігія, стереотипи поведінки).

На формування цього параметру найменшою мірою впливає зовнішній чинник,  проте опосередкований вплив все ж спостерігається. Він посилює вже існуючі автентичні елементи свідомості. Зокрема, виконання укладених із ЄС і НАТО базових документів, відповідно Плану дії Україна-Європейський Союз і Плану дії Україна- НАТО безпосередньо впливає на формування демократичної складової консолідації української ідентичності і зрештою нації [8].  

Зростання впливу зовнішнього чинника на внутрішні процеси в Україні породило і, до певної міри, посилило цікавий феномен, притаманний попередній авторитарній свідомості, який полягає у тому, суспільство продовжує потребувати “старшого брата” чи “опікуна, адвоката тощо”. Місце Росії в цій якості поступово займає Євросоюз і, почасти НАТО. Деяка частина еліти і соціуму сприймає членство в цих організаціях як можливість перекласти проблеми країни і суспільства на нових союзників.  Додаткову підтримку такі настрої отримали наприкінці 2004 року, коли зовнішні суб’єкти (США, Росія, Польща, Литва, а також Європейський Союз) стали  активними учасниками навколовиборчого процесу, сприяючи нормалізації внутріполітичної ситуації в Україні. 

Зовнішні аспекти консолідації

Консолідація української нації, що є, безперечно внутрішнім процесом, водночас справляє зовнішній вплив у рамках субрегіону. Від його характеру і спрямованості до певної міри залежать процеси, що відбуваються в сусідніх державах. Зокрема, демократичний західний вибір українців та особливо його успішне здійснення означає провал путінської моделі “керованої демократії” та облаштування пострадянського простору за російським дизайном.  Тому Москва з настороженістю сприйняла перші кроки нової влади та її декларації про європейський та євроатлантичний вибір.  Упродовж 2005 - першої половини 2006 року був задіяний механізм по гальмуванню впливу Помаранчевої революції на внутрішні процеси. Одним з його ефективних напрямів стало прагнення призупинити процес консолідації української нації шляхом поглиблення регіонально-ментальних та ідеологічних розбіжностей.

Певна успішність цього задуму, що вилилася в серйозні досягнення Партії регіонів на парламентських виборах, пояснюється не лише розколом демократичної команди через амбіції лідерів та її невмінням організувати ефективне в тому числі й регіональне управління, яке б склало альтернативу діяльності східноукраїнських еліт. Суттєвий вплив на результати виборів справило також системне втручання з боку Росії. Наполегливість правлячої російської еліти стосовно України пояснюється не лише історичними сентиментами, але й тим, що вона займає важливе місце у тій структурі світу, яку намагається вибудувати Кремль. Мова йде про транзитну територію для транспортування енергоносіїв на Захід, а також перспективне джерело для поповнення інтелектуальних та демографічних ресурсів. У цьому контексті формування української нації із сильним державницьким елементом і окремішньою від росіян ідентичністю є прямою загрозою вказаним планам.

Інший вплив справляє національна консолідація на країни та інститути євроатлантичного простору. По-перше, цей процес об’єктивно зміцнює глобальні позиції Заходу, оскільки йде в контексті загальної демократизації. Відбувається “прирощення” демократичних націй та  світового демократичного простору По-друге,   зміцнюється специфічний східноєвропейський компонент західної цивілізації, що безперечно, збагатить мозаїку різновидів демократичних політичних режимів. Збільшення інваріантності демократій збільшує адаптивну здатність самої моделі демократії та її можливість дати відповідь на глобальні виклики і загрози.

Автор вважає що країни та інститути Заходу ще не до кінця усвідомили важливість сформування єдиної української нації для власних довгострокових інтересів. Зараз, на відміну від цілеспрямованості путінської адміністрації, політика ЄС і, меншою мірою, НАТО відзначаються відсутністю системності, непослідовністю і наявністю впливу на неї з боку третіх сторін,  тобто, тієї ж Росії. 

Водночас. потрібно відзначити, що, зважаючи на історичні особливості формування української нації, російських чинник та його носії ще справлятимуть помітний вплив на націєтворення. Тому Росія і Захід повинні встановити політичний компроміс: з одного боку Москва повинна припинити перешкоджати політиці євроатлантичної орієнтації Києва, а Сполучені Штати та їх союзники в свою чергу – погодитися на погодження конкретних кроків та швидкості цього процесу з російським керівництвом. Деякі політики та експерти в ході виборів в якості кроків по досягненню такого компромісу вбачали у прийнятті Україною політики повного нейтралітету, гарантованого з боку США, Росії та європейських інституцій.  На думку автора, це занадто радикальний і нереалістичний проект. Більш продуктивною може бути прискорена економічна інтеграція України і Росії до західних економічних структур і водночас, гарантування військової безпеки України без її входження НАТО чи Організації договору колективної безпеки. Таким чином, за певних умов національна консолідація в Україні може мати вплив і на відносини між Заходом і Росією.

Висновки

Зовнішній чинник справляє помітний вплив на процес національної консолідації, вносячи певні корективи в його хід та спрямованість. Зокрема, західний вплив зміцнює демократичні характеристики української ідентичності і в цілому є більш перспективним з точки зору стратегічного розвитку української нації і держави. З іншого боку, Росія намагається загальмувати процес створення єдиної нації на основі української ідентичності демократичного спрямування. Загалом обидва чинники справляють суперечливий вплив на формування культурних рис нації, підсилюючи процеси асиміляції (розчинення) української ідентичності в більш потужних суб-регіональних та глобальних процесах. Мова йде про створення російсько орієнтованої пострадянської ідентичності, а також вестернізацію, що передбачає посилення космополітичних впливів. Розвиток процесу консолідації України свідчить, що він відбувається під знаком досить жорсткої ідеологічної та політичної конкуренції Заходу і Росії, тому потрібно шукати шляхи пом’якшення суперництва.

Література.

1. План дій Україна- НАТО, План дій Україна-НАТО. 22 листопада 2002 року. http://www.nato.int/ docu/­basictxt/b021122u.htm 
2. Римаренко С. Українська політична нація – міф чи реальність? //  Україна у сучасному світі. Конференція випускників наукового стажування в США. – К.: Стилос, 2003.
3. Степико М. Деякі питання формування української нації. http://www.niss.gov.ua/book/­2004_­html/007.htm
4. Там само.
5. Ця ідея була висловлена  В.Степаненком на конференції у Кам’янці-Подільському у вересні 2006 р. і автор дуже вдячний за можливість скористатися нею в даному дослідженні.
6. Возняк Т.  Украдена Україна. До формування української політичної нації // Ї. – 2001. – Число 22. http://www.ji.lviv.ua/n22texts/voznyak.htm
7. Концепция внешней политики Российской Федерации. Утвер­ждена Президентом Российской Федерации В.В. Путиным 28 июня 2000г. http://www.ln.mid.ru/ns-osndoc.nsf/0e9272befa34209743256c630042d1aa/fd866 20b371b0­cf7432569fb004872a7?OpenDocument
8. Див.: Міністерство закордонних справ України. План дій Україна-Європейський Союз. Європейська політика сусідства http://www.mfa.gov.ua/integration/ua-eu/doc/plan_ua_eu.doc; План дій Україна-НАТО. 22 листопада 2002 року http://www.nato.int/ docu/basictxt/b021122u.htm.

Книги*e-Book Іван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина1 Іван ДЗЮБА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ Частина2 raznoe.h18.ru Велика Історія України: Словяни, Арійці. Велика Історія України: Почини Київської Держави. Київ, мати українських городів. Святослав Завойовник:Знищення хозарської держави. Культура поганської України. Кінець українізації. Матеріали про козацтво, Матеріали по Історії України, Материалы статьи по ИСТОРИИ УКРАИНЫ. Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 роках. Если Украина придет в Европу самостоятельно, это усложнит отношения с Россией. Дні національної ганьби. Рік України в Росії, рік Росії в Україні. Проблеми визнання українського голодомору геноцидом. Националист с Востока. Хто вбив Ярослава Галана? Хто вбив Ярослава Галана? Іще один погляд на цю справу. Це різні статті. НеСОБОРний злочин. Псевдособор, який «ліквідував» Українську греко-католицьку церкву. ЗЛОЧИН: хто гострив сокиру? Обставини смерті Ярослава Галана — погляд через 60 років. История национального движения Украины. Масловський: З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. Iван Бiлик. Меч Арея. Тарас Возняк: Мамай чи майбутнє? Убийство в музее восковых фигур.

Варіант цих статей на: ukrainakvit.narod.ru.

***ПОШУКИ ПРАДАВНІХ РУСІВ:Історія походження РУСІВ

 МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ