ПРОДОВЖЕННЯ
Частина.2

Есхатологічні передчуття людства та відбиття їх у поезії

Почнемо з найочевиднішого - кінцівки, останніх двох рядків. Звичайно, щоб розгадати таємницю Атлантиди. Тут мова йде про незакінчений діалог Платона "Крітій", у якому, розвиваючи свої погляди на ідеальну державу, він розповідає про щасливе життя у древній Атлантиді. Тут же вперше в зв»язки з Атлантидою згадується назва таємничого атлантич¬ного металу оріхалку. В "Крітії" ми читаємо: "Багато ввози¬лося до них (жителів Атлантиди. - О.К.) з підлеглих країн, але більшу частину потрібного для життя давав сам острів, передусім будь-які види викопних твердих і плавких матеріалів і в їх числі те, що нині відоме лише за назвою, а тоді існувало насправді: самородний оріхалк, добуваний із надрів землі у різних місцях острова". В коментарі до цього місця сказано: "Оріхалк - жовта мідь". Згодом це таємниче слово "оріхалкос" привернуло до себе увагу не лише фантастів, а й лінгвістів. Відомий індоєвропеїст О.Шрадер у книзі "Порівняльне мовознавство і первісна історія" в розділі про мідь у індоєвропейців детально розповідає: "Перш, ніж покинемо халкос (мідь. - О.К.), ми повинні розглянути чарівне складне слово, до складу якого воно входить, - древньогрецьке "оріхалкос". Цей метал уперше в грецькій літературі згадується в Гомерівському гімні Афродіті, де говориться про штучні квіти з оріхалку і про дорогоцінне золото. Інше місце, де йдеться про нього, знаходиться в приписаному Гесіодові щиті Геракла.

...Такий же смисл має "оріхалкос" у третьому за порядком часі в тих творах грецької літератури, де го¬вориться про нього, - в бесіді Платона "Крітій". Тут при описанні своєї міфологічної Атлантиди Платон кілька раз згадує "оріхалкос". Острів Атлантида виробляв у кількох місцях метал, який тепер відомий лише за іменем, а тоді був більше ніж саме ім’я (...). Після золота це найдорогоцінніший метал. Ним одягнуті стіни Акрополя. В середині храму був звід зі слонової кістки, прикрашений золотом і оріхалком. Стіни, колони, підлога оздоблені оріхалком. Вживання, яке дається тут оріхалку, нагадує про те, що було зроблено з електру в палаці Менелая. Тому приходить на думку, що якби древні асоціювали з назвою "оріхалкос" який-небудь певний смисл (а, мабуть, поєднували), то вони розуміли під цим словом суміш золота зі сріблом. Вона була найуживаніша в найдревніші епохи культури... Дуже рано дізналися про грецький "оріхалкос" римляни, їхні античні поети, обмануті популярною переробкою цього слова в aurichalcum, вважали, що воно походить від aurum (золото). - О.К.). Тож вони вбачали в ньому зовсім дивовиж¬ний метал. Пізніше у римлян aurichalcum, orichalcum означає "латунь". З цього екскурсу видно, що Лівшиць у вживанні слова "оріхалк" наслідує традиції римських поетів, дорівнюючи блиск металу золотому сяйву вранішньої зорі - зорі над Атлантидою. Пристрасть поета до рідкісних слів, зокрема назв квітів і трав, мінералів і металів, виправдана не лише з точки зору художньої виразності, а й тим, що поет вибирає для висловлен¬ня змісту власної свідомості унікальні культурно-історичні реалії. Унікальний не лише оріхалк, а й той хризопраз, із якого виготовлена статуя богині Ніки Самофракійської. Тієї обезг¬лавленої перемоги, про яку йде мова в поезії "Покуда там готовятся для нас..." Оригінальність поезії Лівшиця значною мірою визначається дивовижністю, своєрідністю тих культурно-історичних предметів та образів, до яких він звертається, створюючи власний поетичний світ. Адже й "Саргаські моря" згадані поетом не всує. Теорія Вегенера про розходження ма¬териків підтверджується міграцією птахів (зокрема, глупиша, який під час перельоту з Європи в Бразілію зупиняється на "материковій землі" Саргаського моря) та інші міркування підтверджують гіпотезу про існування в минулому єдиного континенту - Атлантиди. У поезії свій спосіб аргументації - образ і знаходження відповідностей між образами. І коли поет в імені Саломеї вга¬дує "три підводних її а", тобто ім’я Атлантиди, то ми не повинні бути надто спантеличені. Такий несподіваний погляд прямо випливає зі смислових зв’язків і системи відповідностей поезії "И вот умолк повествователь жалкий...". При першому читанні цього вірша ки¬дається в очі його діалогічність, полемічна загостреність, вторинність щодо якогось іншого тексту. Адже сказати, як Ах-матова у віршах пам’яті Блока, "Умолк вчера неповторимый голос..." і сказати "И вот умолк повествователь жалкий..." - це означити різні реалії. Одразу виникає кілька питань. Проти кого спрямоване роздратування поета? Чим воно викликане? Відповівши на ці питання, ми не лише проллємо світло на зовнішню і внутрішню історію створення вірша, але, що істотніше, ввійдемо в коло тих уявлень, які живили поезію Лівшиця. Наблизимося до витоків світогляду і світовідчуття поета. Можна припустити, що "повествователь жалкий" - це не хто інший, як П’єр Бенуа - французький письменник, автор колись популярних "романтичних романів". Найвідоміші з них - "Кеннігсмарк" (1918) та "Атлантида" (1918). Роман "Атлантида" не міг не привернути до себе уваги Лівшиця. Тема Атлантиди, точніше, особливе атлантичне світовідчуття, з його гігантською шкалою відліку часу історичного, з його "ат¬лантичною" точкою зору на земні події, була близька цьому поетові. Вона - наріжний камінь багатьох його поетичних пи¬тань, джерело натхнення. Тому зіставлення первісного тексту (роман Бенуа) і вторинного (вірш Лівшиця) допоможе нам глибше зрозуміти природу і характер узагальнень у поетиці останнього.

Сюжет роману "Атлантида" в загальних рисах полягає ось у чому. У Зах. Африці, в пустельних передгір’ях Хоггара, живе в своєму палаці принцеса - чарівниця Антинея. Вона веде свій рід від античних Атлантів. У Антинеї є тайна. Це жінка-вамп, рокова жінка. Різними хитрощами вона заманює до себе випадкових мандрівників, спокушає, а потім убиває. Для гостя перша ніч у палаці - ніч любові, друга - ніч смерті. З трупів своїх учорашніх коханців Антинея виготовляє мумії і колекціонує їх. Кожній надана етикетка з певним іменем. Одного разу Антинею відвідують два французькі офіцери - Сент-Аві і Моранж. В Сахарі не так важко заблудитися. Сент-Аві з першого погляду закохується в Антинею -Моранж залишається абсолютно холодним до всіх зваб її. Ображена в своєму жіночому єстві, дочка Атлантів хоче відомстити Моранжу. З цією метою вона намагається схилити Сент-Аві до вбивства свого друга. Сент-Аві противиться цьому і рятується втечею. Та образ чарівної Антинеї переслідує його, як чаклунська мара. Навіть у снах. Не в силах протистояти чарам Антинеї, він повертається в палац. І знаходить там кохання і смерть Дві рівновеликі сили правлять світом. Це кохання і смерть. Безумовно, образ Антинеї - центральний. Він восходить до надзвичайно древніх міфологічних уявлень. Це може бути підтверджене численними фольклорними джерелами. Образ привернув увагу К.Юнга у зв’язку з проблемою двоїстості люд¬ського єства (психічної андрогінності). Це знайшло своє відображення в двох добре відомих категоріях "аніма" та "анімус". Вони вказують на наявність у кожній людині чо¬ловічих і жіночих психосоматичних начал, ознак, потенцій. Співвідношення цих двох начал визначають душевне життя людини,характер стосунків людей на рівні свідомості і несвідомого. Юнг не поділяє думки про те, що жінка нібито позбавлена душі споконвічно. Питання "Чи має жінка душу?" обговорювалося на II соборі (585). Уславлений знавець творчості О.Бальзака, Марсель Бу-терон у прекрасній книжці "Музи романтиків", розповідаючи про рух жінок-сенсімонисток за рівноправ’я та вільність, зокрема пише: "Чи відомо вам, мадам, про те, що до шостого століття жінка не мала душі і тільки на Другому соборі в Маконі (585 р.) святі отці визнали за нею цей атрибут? І то з невеликою перевагою голосів. Ще й сьогодні можна почути невдоволені голоси, мовляв, святі отці скоріше виявили свою толерантність до жінок, ніж керувалися прагненням до встановлення істини. Приймаючи таке рішення, святі епіскопи виходили з того, що латинське слово homo означає водночас і чоловіка, і жінку. Отже, здається, і сьогодні серед теологів немає згоди щодо того, чи слово "людина" є тим узагальнюючим поняттям, котре по¬ширюється і на жінок". Згідно зі своєю теорією чотирьох стадій восходження душі (в історичному плані), Юнг схильний бачити в Антинеї відображення тієї стадії, коли біологічне ще не піднялося на рівень соціального буття. На людський рівень. Любов Антинеї - це любов ще павучина, коли самка одразу ж після парування убиває свого партнера. Висмоктує з нього живильні соки, залишає від нього саму лише мумію, йде за сліпими інстинктивними порухами своєї темної зоологічної душі. Ця темна душа поступово в процесі розвитку людства світлішає, восходить на верховини істинного кохання. Лаура Петрарки, Беатріче Данте - світочі серед жінок. Зазначимо, що Юнг обго¬ворює проблему співвідношення аніма й анімус також на ма¬теріалі роману "Вона" Р.Хаггарда - англійського письменника, історичні твори якого були співзвучні ідеям Бенуа. Усе це свідчить про те, що роман Бенуа "Атлантида" не такий уже й простий. Удачею письменника слід визнати те, що він зробив головну героїню нащадком Атлантів і, вказавши на її холодність, підкреслив акватичну сутність жінки. Така генеалогія одразу ж надала образу Антинеї міфологічну перспективу і глибину. В Антинеї особлива організація психіки. Вона холодна, як русалка, як вода. Вона хоче подола¬ти цю холодність, та це їй не вдається. У цьому її трагедія. І трагедія тих, хто вступає з нею в любовний зв’язок.

Для Лівшиця саме ця особливість образу Антинеї -найістотніша і головна. Починаючи зі "Сновидного рондо" (1909), де поет уподібнює жінку та її психічні флюїди мертвій медузі й Місяцю, образ холодної жінки проходить через усю його творчість. У римській міфології немає богині на ім’я Фрігіда. Це винахід Лівшиця. В російській поезії то не поодинокий випадок поетичної винахідливості. Нагадаємо: Пушкін вигадав особливе божест¬во Дельфіру, бо не хотів вважатися жебраком у Дельвіга, відомого в поетичних колах "співця Теміри". У вірші Б.Лівшиця не спростовується основна колізія роману Бенуа й особлива сутність Антинеї. Навпаки, вона (ця сутність) тільки підкріплюється і посилюється аналогічними історичними прикладами. Поет не стільки протиставляє образу Антинеї образ історичної Саломеї (вона танцює перед іродом Антипатром, щоб одержати в нагороду голову Іоанна Хрестителя, який викривав матір Саломеї Іродіаду в розбещеності й убив¬ствах своїх чоловіків), скільки зближує ці два образи. Підкреслюється їхня однакова природа і демонічна сутність. Для Лівшиця Антинея - Саломея - Іродіада - Клеопатра - явища одного й того ж порядку. їх можна назвати комплексом Антинеї - Іродіади. Вчинки цих дочок Атлантів указують на особливу організацію їхньої психіки. У пошуках інтуїтивно осягнутих відповідностей поет, створюючи образ Саломеї, підкреслює її жіноче начало через акватичні образи. Він виходить із розуміння води як одного з чотирьох першоелементів земного життя. Саргаські моря - водорость душі - древня русалка -тритон. Усе це трансформація однієї і тієї ж акватичної суб¬станції. З нею співвідносні селенне і жіноче начала. Образ Антинеї несе в собі пам’ять про епоху матріархату і Великих Цариць. Засновницею Афін була Афіна - Антинея, що народилася на узбережжі озера Тритон у Західній Африці, тобто в Атлантичних Тритонідах. У храмі Афіни на її щиті красувалася відрубана Персеєм голова Медузи. Медуза була коханкою бога океану Посейдона - родоначальника Атлантів. Він зустрічався з нею в храмі Афіни. Селенний лик піфагорійці називали горгоном і зближували його з міфом про одну серед трьох сестер Горгон, з міфом про Медузу, чий магічний, пронизуючий душу погляд перетворював людину на камінь. Не випадково архетипний образ Медузи знайшов своє відображення у "Фаусті" Гете. Маргарита, покинута Фаустом, порівнюється з Медузою і трактується як акватична істота, позбавлена душі.

Отже, і В.Хлєбников у "Загибелі Атлантиди" (1909-1912) трактує цю катастрофу як результат помсти за одну із своїх дочок океанською стихією, яка потопом хлинула на континент. У своїй поемі Хлєбников використовує мотиви двох міфів - про всесвітній потоп і про Медузу. И вот плывет между созвездий, Волнуясь черными ужами, Лицо отмщенья и возмездий, Глава отрублена ножами. Повис лик длинно-восковой, В змеи одежде боковой, На лезвии лежиш ножа. Клянусь,прекрасная глава, Она глядиш, она жива, Свирель морского мятежа. На лезвии ножа лежа, В преддверье судеб рубежа, Глазами тайными дрожа. Где туч и облака межа, Она пучины мести вождь. Кровавых капель мчится дождь. У Лівшиця Саломея, древня русалка, також пов’язана з архетипом Медузи, земноводних із холодною кровлю і крижаним поглядом василиску. Холодний зирк Медузи-русалки, зелений промінь її очей убиває. Селена - жінка - медуза - русалка. Все це одна й та ж акватична форма життя, що позбавлена душі. Як мертва Селена світить відображенням ореолу Сонця, так само жінка, позбавлена душі, набуває її в чоловікові, хоче добути її через чоловіка. Антинеї й Іродіаді це не вдається. І русалці не вдається. Суть неврозу Антинеї й Іродіади - здобути душу в любовному акті. Поєднання завершується не¬вдачею. Ця драма породжує невдоволеність, жіночий донжуанізм. Перша ніч із русалкою - ніч кохання. Друга - ніч смерті. Для кого? Для чоловіка-сонця. Наша оповідь була би неповною, якби ми не зупини¬лися ще на одному аспекті символа-міфа про Атлантиду, що прямо співвідноситься з проблемами нашого сьогодення. Ми маємо на увазі ту особливу ситуацію "проміжка", "провалля", в якому всі ми опинилися внаслідок "злої історичної долі". Посміялась вона над нами, посміялась... Де ми сьогодні? У прірві чи над прірвою? Своє місцезнаходження важливо встановити, щоб знати, куди рухатися далі. Наші західні сусіди, поляки, років за двадцять тому почали з'ясовувати для себе, де вони і що робити. Криза соціалістичної ідеології і міфології знайшла своє відбиття не тільки в політології і соціології, але і в поетичній творчості, перш за все польських неокласиків. Отже, традиції російського неокласицизму (О.Мандельштам, Б.Лівшиць), а також англо¬саксонського (Езра Паунд, Т.С.Еліот) знаходять неймовірно плідний розвиток у творчості сучасних польських поетів, перш за все Збігнева Герберта і Ярослава Марека Римкевича. В контексті наших міркувань заслуговує уваги перш за все вірш Я.М.Римкевича "Нова Атлантида" (1960). У цьому вірші, на нашу думку, підбито риску під цілою добою утопічних марень про "золоту добу" людства, про світле май¬бутнє, до якого закликали і вели комуністичні вожді від То-маса Мора і Кампанели до Леніна - Сталіна. Поляки трішки раніше схаменулися і прийшли до тями. Отже, саме вірш Я.М.Римкевича "Нова Атлантида" слід вважати своєрідним завершенням розвитку топоса утопії про "золоту добу" людст¬ва, що бере початок від платонівського міфа про Атлантиду і тягнеться через історію Європи до нашого сьогодення. Це драматичний шлях від утопії до антиутопії. На зміну соціальному оптимізму Томаса Мора ("Утопія", 1516), ко¬муністичним упованням Томазо Кампанели ("Місто Сонця", 1602), сліпої віри в технічний прогрес та технократів-учених Френсіса Бекона ("Нова Атлантида", 1627) приходять Фур'є, Оуен, Сен-Сімон. А далі йде втілення безпосередньо в життя соціалістичних моделей на засадах "наукового соціалізму" К.Маркса та Ф.Ен¬гельса.

1 вже в XX столітті розпочинається антиутопічний зворотний шлях. Це романи Є.Замятіна ("Ми"), О.Хакслі ("О дивний новий світ"), А.Платонова ("Чевенгур"), Д.Орвела ("1984"). На наших очах відбувається деміфологізація свідомості мільйонів людей, що вірили ідеологічній пропаганді про зем¬ний рай на землі і стали жертвами хибної ідеології. Скільки народу загинуло марно в сталінських та гітлерівських таборах, тому що, подібно герою оповідання Андрія Платонова "Усомнившийся Макар", "усомнились" в тих засобах, якими геноссе Сталін і товариш Гітлер намагалися побудувати небувалу державу народного добробуту і щастя. Від імені обдуреного покоління зневірених людей промовляє Я.М.Римкевич в своєму вірші "Нова Атлантида"! Мрія про неї викликає в поета не стільки навіть внутрішній опір, скільки гірку посмішку. Глибоко був правий К.Леонтьєв, стверджуючи, що криза європейської культури розпочалася не за доби Великої Французької революції, а набагато раніше, ще в епоху Відродження, коли на зміну християнському універсалізму Середньовіччя прийшов культ людини. Декартівський раціоналізм та фанатична віра в розум філософів— просвітителів, що ігнорували реальні історичні умови і форми життя (про це краще всіх писав М.Кареєв), були підхоплені соціалістами-утопістами, а згодом і теоретиками "наукового соціалізму". В XX сторіччі всі ці теорії знайшли своє реальне втілення у нових формах та структурах націонал-соціалістичної та радянсько-соціалістичної державності. Всу¬переч ідеологічним гаслам про свободу, рівність і братерство в цій державі виявилося неможливо жити. Соціалізм виявився тоталітаризмом, суцільним поневоленням особистості і якого б то не було прояву "інакомислія". Соціалізм — це справжній вовк у овечій шкірі. На долю теперішнього покоління людей випала висока "честь" не тільки на собі відчути всі переваги нового ладу, але й пережити величезне розчарування в романтичних ідеях наукового комунізму. (Не слід забувати і про те, що романтизм — це особливий тип мислення, а не тільки літературний чи мистецький напрямок). Соціальні вчення XIX сторіччя мають виразно романтичний характер. Може навіть статися так, що при прискіпливому аналізі Жюль Мішле виявиться меншим романтиком, ніж К.Маркс та його послідовники.

Чорнобильська трагедія і загроза екологічної катастрофи — саме проти цих фатальних явищ застерігав людство К.Леонтьєв ще наприкінці XIX ст. Він писав і про загибель людства від технологічної і фізико-хімічної інтоксикації всього живо¬го. На наших очах на зміну патетичному образу натхненного фізика-атомника (пригадайте фільм "Дев'ять днів одного року" з І.Смоктуновським у головній ролі) приходить не¬помітна, але тим паче знаменна фігура Ліквідатора. В коннотаціях цього слова є щось жахливе і гнітюче, що приводить на пам'ять "ліквідаторів людства" Андрія Платонова. Та й сама фігура ліквідатора чорнобильської аварії, якась реальна і нереальна, мов привид, наповнює серце містичним страхом. Отже, і з вірша Я.М.Римкевича йдуть якісь невидимі випромінювання, що несуть в собі загрозу життю. Це відбувається внаслідок того, що поет будує свій вірш на контрасті між патетичною пафосною промовою про нове жит¬тя, про новий соціальний та космічний лад дюдства і тим, що відбувається насправді. Між намірами і тим, що є, — вражаючий контраст, катастрофа: людина в оточенні метале¬вих конструкцій — і при скіпці. З сарказмом говорить поет про те, що якийсь майбутній Френсіс Бекон знову напише нову утопію і почне її словами "Пливли з Перу...". Мабуть, такого вже не буде, бо не буде й Перу. Отож всім своїм віршем поет хоче нам сказати, що політичні мрійники, які встромили свої підсліпуваті склеротичні очі в примарний Футурум, соціально небезпечні. Екзальтований символіст К.Бальмонт задовго до революції в самозабутті вигукнув: "Будем как Солнце!.." От¬же, з часом і стали будувати Державу Сонця. Саме він запевнював сучасників: "Я обещаю вам сады..."

Цю естафету обіцянок-цяцянок підхопили і футуристи. Не хто інший, як Володимир Володимирович Маяковський (яке ж задовге ім'я у однієї людини!), мов бурятський шаман, бубнів: "Здесь будет город—сад"... Але не всі були введені в оману. Саме маючи на увазі вірш К.Бальмонта, Микола Клюєв з селянською тверезістю писав: "Вы обещали нам сады..." (1912). Так, нам багато чого обіцяли. І все вийшло за відомим прислів'ям: "Обіцянка—цяцянка..." Отож і вірш Я.М.Римкевича ще раз підтверджує думку про те, що соціальний оптимізм тих, хто під червоним прапором крокував та співав: "Мы новый, лучший мир построим...", під кінець століття розвіявся, як дим. Більше того, він виявився небезпечною ілюзією, котра привела Європу до гітлерівського фашизму і соціалістичного тоталітаризму. З рядків вірша Я.М.Римкевича перед вами постає людина, що відчула себе в особливому стані між небом і землею, об¬дуреною і збентеженою, без міри втомленою, яка здригається від різних "фобій": атомної загрози, радіаційного отруєння, променевої хвороби тощо. Разом з тим підсвідомо в душі нашо¬го сучасника панує страх перед тоталітарним контролем над особистістю, страх за свою безпеку і безпеку близьких людей. Поет, як в свій час Г.Гессе у "Степовому вовці" або Ю.К.Олеша в "Заздрості", змальовує перед нами стан душі людської в особливому стані "проміжка" між старою ідеологією, що вмерла, і тим вакуумом, який невідомо чим заповнити. Люди¬на, що випала з епічного часу соціалістичних звершень і пате¬тичних співів про наші досягнення Сулеймана Стальського та Джамбула Джабаєва ("Ленинградцы, дети мои..."), опинилася у вузькій щілині, як у мишоловці, між тим, що було й пройшло, більше того, сприймається як не суттєве, таке, що не має жод¬ної соціальної та гуманістичної вартості, і тим, чого ще нема, але повинно бути. Але ж нікому достеменно невідомо, яке ж воно, це нове, що повинно бути. Отже, перед нами пустий соціальний та культурний простір, який, з одного боку, деідеологізується і деполітизується, з іншого - заповнюється старими,1 свого часу вже відкинутими світопоглядовими моде¬лями: політичними, економічними, культурологічними, релігійними. Відродження релігійного життя, містичних вчень, астрології, окультизму, виникнення нових політичних партій та угруповань - усе це явища одного й того ж порядку.

Отже, читаючи вірш Я.М.Римкевича, ми разом з автором здійснюємо двоєдину дію від утопії до антиутопії, від найсвітлішої зірки сузір’я Великого Пса — Канікули (вона ж Сотіс, Сіріус) до найгіркішої Полин-Звізди Апокаліпсису. На¬гадаємо: древні єгиптяни вважали, що місто Он (греки назива¬ли його Геліополіс, тобто Місто Сонця) перебуває під покровительством Канікули. Єгиптяни вірили в благотворну, цілющу силу сонячної енергії. Вони знали, що сонце закривають чорні хмари демонічних сил та стихій. Але завжди перемагає Сонце. Тож справжніми символами нашого сього¬дення, нашого "канікулярного часу", що за розрахунками єгиптян складає період у 1461 рік, слід вважати Зірку Полин і супроводжуючу її жахливу фігуру Ліквідатора в якійсь жаб'ячій шкірі спецодягу та з респіраторами на обличчі, що ганебно спотворює людський образ, він же й образ Божий. На зміну Авіатору початку віку наприкінці його прийшов Ліквідатор. Що це? Іронія долі? Наслідки людської глупоти? Хто наступний? Може, Левітатор? На краю екологічної прірви, атомної зими і загальної ду¬ховної та фізичної втоми слід згадати один із останніх творів лорда Байрона, його епілію "Острів" - атлантичну поему про "добутий злочинним шляхом рай" на " зеленому" й "благодат¬ному" острові, де здійснився "золотий без золота вік", де Людина , возз'єднавшись із матір"ю-природою, возродилась і зміцніла, годуючись від її преповних грудей. Цілком зрозумію, що цей заклик "Назад до природи" викличе іронічну посмішку на устах ще одного фізика-теоретика, зверхнього математика, впевненого в собі позитивіста-прогресиста. Але парадоксально те , що простенька квітка інколи викликає непідробне захоплення навіть у черствій душі закоренілого раціоналіста. Культиватор природи, духовно і фізично відроджена людина - ось той ідеал гуманізму , до якого нам треба вже сьогодні робити перші кроки. Сімнадцяте сторіччя у Франції справедливо вважають епохою Людовика XIV. Король-Сонце не схотів бути "першим слугою держави", як Петро І, а підкорив своїй волі всі державні установи, що мали прославляти і возвеличувати персону короля. Саме він виробив формулу своєї державності: "Держава - це Я". За всього показного зовнішнього цвітіння цього царювання, кінець кінців, Франція опинилася на краю політичної й економічної загибелі, краху. Чому так сталося? Тому, що в основі державної політики лежали принципи придушення свободи думки, дій, віросповідань, бюрократичне судове свавілля, адміністрування і регламентація в усіх сферах життя. Саме тому Вольтер, благословляючи малолітнього вну¬ка Франкліна, перед смертю наставляв і закликав його двома словами: "Бог і свобода". Між епохою Сталіна і Людовіка XIV існує певна аналогія.

Нещодавно логіку "полегшеного мислення" блискуче проілюстрував видатний сучасний філософ Мераб Мамардашвілі на одному прикладі. Він, зокрема , пише: "Уявіть собі соціал-демократичний гурток, де "вчена лю¬дина" повинна вкласти в голови слухачів увесь світ зо всіма його складними проблемами та сферами. Причому вкласти так, щоб голова слухача не відчула жодних труднощів, щоб їй не довелося напружуватися, думати, мучитися. Зробити це можна було лише одним способом - узяти і звести всю складність світу до простих схем. Наприклад, таким: Чому є бідні? - Бідні є тому, що є багаті. - Як зробити, щоб не було бідних? - Треба знищити багатих". (М.Мамардашвілі. Как я понимаю философию. - М.,1990. - С. 167-168). Саме цю просту науку добре засвоїли Шарікови та Швондери. Цей приклад добре пояснює, звідки беруться і що собою являють бездушні роботи-зомбі. На жаль, соціал-демократи не мали часу читати лорда Байрона і думати своєю головою. Треба було переховуватися від царської охранки, міняти прізвища тощо. А саме Байрон у листі до Томаса Мура писав: "Я дуже спростив свою політику в смислі повної ненависті до всіх існуючих урядів. Перший момент загальної республіки зробив би з мене захисника де¬спотизму. Річ у тім, що багатство - сила, а бідність - рабство. По всій землі за того чи іншого правління народу не гірше й не краще". Отже, на думку Байрона, свобода є соціальною передумовою багатства, неволя веде за собою бідність. Реальний досвід нашого повсякденного життя переконує нас в істинності цього твердження. Таким чином, трактуючи Атлантиду як один із найбільш стійких топосів середньоземноморської культури і розуміючи його в аспекті мрії про золоту добу людства, що співвідноситься з далеким минулим або майбутнім, ми намагалися простежити історію цього символу-міфу в найсуттєвіших його проявах. В історичному ракурсі цей символ-міф виступає спочатку як утопія (по висхідній лінії), а потім як Антиутопія (наступне низходження). Якщо ми погодимося із судженнями М.М.Бахтіна про те, що існування людства в просторі і часі відбувається в специфічних культурних та жанрових формах, то не можна не погодитися з тим, що наша доба являє собою перехідний етап: епічні жанрові форми Утопії зазнали на наших очах краху і на їхньому місці почали виникати Антиутопії. Слід зазначити, що природа Антиутопії така, що вказує тільки на те, як не треба жити. В Антиутопії жити не можна. Інша річ - Утопія.

Отже, можна з упевненістю твердити, що духовна енергія нового покоління людей, які мають свою міру пасіонарності і натхнення, буде спрямована на творіння нових Утопій, нового міфічного хронотопу, більш відповідного людській природі. Які міфи? На це питання відповість тільки час, який за думкою М.Гайдеггера, напливає з майбутнього. Ми не можемо назвати імені наступного "безумца, который навеет человечеству сон золотой". Не можемо воздати належні йому почесті.

КАРБ

Може, в Атлантиді мирний комунізм перетворився у військовий з такою ж "магічною" раптовістю, з якою молоко скисає в грозу, чи навколо опущеної в соляний розчин палички він миттєво кристалізується. Це закон фізики — Божий закон природи; це було й буде від початку світу до кінця. Цього Платон ще не знає, та ми вже могли б знати. Д. Мережковський. Таїна Заходу. Атлантида — Європа.

---

На титульну сторінку .